Як вивчити дві мови на війні. Психотерапія з додатковою користю

По-перше, це були не перші іноземні мови, та й ці я вчив не з самого нуля. По-друге, робив я це значною мірою, щоб не здуріти. Тож у чомусь розповідь не так про вивчення мов, як про психічні переживання.

Я опинився в армії 27 лютого 2022 року, як тільки ми з дітьми виїхали з-під загрози окупації (двоє з моїх близьких родичів на деякий час таки опинилися в оточенні, на щастя, без загроз). Уже через тиждень дружина сказала, що вони з дітьми знайшли куди їхати за кордон, і я став наполягати, щоб вони це зробили: так мені буде спокійніше тут, в армії.

«Їдьте! Тільки скажи мені, яку мову вчити». — «Німецьку».

Для мене це була така собі надія: колись я приєднаюся до них. Бо ж у перші тижні й місяці війни багато хто з нас сумнівався, чи взагалі побачить знову сім’ю. Тому німецька стала для мене, можна сказати, якорем.

У перші місяці я опинився в тилу. Ніякої БЗВП (базова загальновійськова підготовка) тоді не існувало — я пам’ятаю перші тижні як суцільну темряву нічних чергувань. Оскільки військкомат спрямував мене до частини, яка лише розгорталася, і на єдину на той момент вакантну посаду радіотелефоніста, мої ночі складалися з передавання по внутрішньому зв’язку даних про обстріли на інші військові частини в зоні відповідальності. Треба було не спати, чекаючи на дзвінок від ракетників. І чим можна займатися в цей час? Вивчення мови насправді процес доволі механічний.

Я перепробував різні програмки. Попри всі недоліки, основною стала, звісно, Duolingo, про яку до початку березня 2022 року я й не чув. За ці роки я спостерігав, як вона розвивалася, бо досі сиджу на ній, хоча вже не знаю, чи довго, бо свої курси пройшов до кінця.

Німецька не перша моя іноземна мова, тож я зміг почати вивчення через англійську, де курси найдовші. Німецьку я колись учив у школі, але це була друга іноземна й це було понад 20 років тому. Принаймні я вже знав, що таке дер-ді-дас (артиклі до іменників чоловічого, жіночого і середнього роду), і основну структуру, тож зміг одразу проскочити якісь там елементарні уроки. Втім, пізніше заради очок я до них повернувся.

Я пробував також усякі різні програмки, більшість із них навіть уже не пам’ятаю, бо давно стер. Наприклад, електронні версії, по суті, традиційних підручників тепер здаються застарілими методами. Чи, скажімо, вивчення лексики за мовами: навіщо мені знати десять видів ягід чи двадцять видів птахів, поки я не можу сформулювати просте речення? Точніше, не так: чи я їх справді запам’ятаю? Тому такого типу програмки протримуються не довше як місяць-два.

Ось застосунки, які особисто в мене протрималися всі ці роки:

Duolingo (я перейшов на платну версію через рік) досі лишається основою.

DuoCards (здається, не пов’язана з Duolingo) — це традиційні флешкартки, де одна мова з одного боку, інша — з другого. Колись у школі ми писали це руками зі словників.

LEO — хороший багатомовний словник, я використовую переклад з англійської на мову вивчення і назад.

TalkPal — це поява останнього року. Розмови зі штучним інтелектом для тренування усного мовлення, коли вже лишається просто вдосконалюватись і практикувати. Чесно кажучи, мені ця програмка не дуже заходить. І розмови по телефону з Лілі в Duolingo також. Це зовсім не те, що з живою людиною.

Radio France — мої нинішні подкасти і франкомовна музика, бо зараз я вчу вже не німецьку.

Є ще стандартний гугл-перекладач і, звісно, власні музичні плейлисти за мовами.

Був момент, коли в моїй роті під моїм впливом різні іноземні мови вчило з десяток людей.

Дядя Саша з Луганська, у якого сім’я виїхала до Ніцци, з абсолютного нуля вчив французьку: «Же... унь... робе... руже, тваю мать!». Він двічі їздив у Францію до сім’ї. Двічі повертався. Коли ж Верховна Рада вкотре не ухвалила закон про терміни служби (про 36 місяців), дядя Саша вже не повернувся.

Костя із Сєверодонецька то вчив англійську запоєм, то кидав. Його родина виїхала до Лондона. Коли на третій рік, після кількох ротацій, зрозумів, що ніяких термінів служби не буде, оформив дружині інвалідність — вона зараз працює будівельником у Лондоні.

Ігор, який знав фінську, бо повернувся після вторгнення з Фінляндії, вчив англійську для загального розвитку. Не довчив — загинув у Покровську, де ми були разом на ротації.

З того, що треба сказати чесно: ніяких «15 хвилин на день» для вивчення мови не вистачить. І пів години не вистачить. З мого досвіду 15–30 хвилин на день — це добре для підтримання вже вивченого на рівні. Duolingo часто критикують за надмір повторень, але коли ти не живеш у середовищі, то повторення пройденого — основний спосіб не забувати. Можна також гортати картки зі словами, але це теж суто повторення.

Коли ж намагаєшся вчити мову активно і тим паче прогресувати швидко (не живучи в середовищі), часу потрібно немало. Години дві на день, а то й більше. На хвилі активного вивчення мови особисто я, скажімо, ані читав, ані писав, бо повністю завантажував мозок мовним матеріалом.

Слухав подкасти, а це вже мінімум по пів години щодня. Подкасти чи відео іноземною мовою — окремий «стрибок віри». Я пам’ятаю, як, здається, через шість місяців вивчення німецької послухав першу свою серію «Зоряних історій». Йоганн Кеплер, подаючись на «грант» тодішньому правителю, обґрунтовував це тим, що, може, нам колись доведеться воювати проти іншопланетян. Наприкінці подкасту я відчув ошелешення: «Оу, я це все зрозумів німецькою?». Нехай не кожне речення, але основну суть вловив. Чим добре слухати довші подкасти: кожне речення в тексті пов’язане з іншим. Не вловиш одне — вловиш інше й звідти дедуктивно вибудуєш попереднє. Взагалі щоразу це як «осяяння», коли потік мови раптом розбивається на слова. Для мене це стосується не так німецької (вона як пишеться, так і читається), як французької з її злиттями. Ця мова в процесі вивчення звучить як хвиля, коли спершу незрозуміло, де взагалі закінчується одне слово й починається наступне. Зате після «осяяння» щоразу, іноді по кілька разів на хвилину ти отримуєш і когнітивне, і естетичне задоволення.

Втім, усе це на війні також робилося значною мірою, щоб «не думати». Книжки так не затягують: читаючи, ти відволікаєшся на власні думки, а в 2022-му і 2023-му думки ці були невеселі й ходили колами, тож вивчення чогось нового, концентрація на конкретних реченнях допомагала, так би мовити, розірвати коло й випрямити хід мислення.

У мене були періоди, коли я вчив мову буквально весь свій вільний час. Ходив із телефоном у кишені, вічно під’єднаним до павербанка. Чому так багато? По-перше, щоб не думати, менше сумувати. По-друге, це був ніби мій зв’язок із родиною, яка вже оселилася в Німеччині. Діти пішли там до школи, а отже, це було надовго.

Втім, війна виявилася ще довшою.

Несподівано завдяки посередництву письменниці Тані Малярчук і тодішнього лояльного командування мене як письменника «у відрядження» відправили на кілька днів до Німеччини на літфестиваль і ще кілька особистих подій. Вже наприкінці 2022 року, після восьми місяців кількагодинного вивчення мови, я побачив, що переважно розумію все й можу висловитися так, що мене принаймні зрозуміють.

Це мотивує, і після повернення я став крім Duolingo слухати подкасти. Оскільки мені в армії бракувало сексу, слухав, які дві німкені розповідають історії про секс, і заодно на п’ятому десятку життя дізнався багато нового та цікавого.

Як людина з великим стажем вивчення та кидання мов, зазначу, що з роками це стає дедалі простіше: нині в інтернеті дуже легко знати те, що цікавитиме конкретно тебе.

Оскільки ще одним способом ескапізму для мене був космос, я знайшов подкаст німецького астронома під назвою «Зоряні історії». На жаль, мобільний застосунок Google Podcast, який був для мене особисто найзручнішим, потім закрили.

Звісно, подкасти «під себе» можна знайти на багатьох різних платформах — від ApplePodcasts до Spotify чи YouTube Music.

Війна виявилася занадто довгою для однієї мови. Мої діти відучилися цілий рік у Німеччині й повернулися, а я все ще був в армії. Пройшов увесь курс, прослухав усі епізоди, а війна все не закінчувалася.

Просто повторювати, звісно, далеко не так мотивує, як прогресувати. Дійти до кінця курсу — це водночас і мета, і страх.

Я спробував купити книжки рівня C1, але армія таки не найкраще місце для серйозного вивчення. Книжки не затягують так, як Duolingo з його геймифікацією, з можливістю робити це по кілька хвилин, нічого не маючи із собою, крім телефона, з його дофаміновими викидами через маленькі досягнення. Тож мої книжки C1 із німецької все ще чекають свого часу.

Повернення дітей в Україну швидше, ніж моє звільнення зі служби, поставило питання про необхідність подальшого вивчення німецької. Адже для мене особисто важливою є роль мотивації.

І тут чесно треба сказати: крім успіхів були й повні фейли. Наприклад, у 2023-му я кілька місяців багато вчив арабську. Тут був цікавий сам процес вивчення нового алфавіту. Це був період прямо перед запланованою ротацією, і тоді я вчив кожну вільну хвилину, знову ж таки, щоб не думати. Я ніколи не був рексом, і тоді я дуже боявся.

Арабську закинув, коли зрозумів, що, навіть вивчивши весь курс, лишуся на рівні «Ас-салам алейкум, Сабах ель-хейр, Сабах ен-нур, ана мін Укранія». Тобто, навіть їдучи кудись, не зможу спілкуватися.

Була також спроба вивчити латину, але знову ж таки постало питання мотивації. Я побачив, що вона не допомагає у вивченні романських мов (мені особисто), а радше заважає.

Ще з відвертого: вивчення мов працює все-таки у відносно спокійні періоди. Наприклад, я взагалі не можу пригадати, щоб учив щось власне на Донбасі (ми були переважно в Покровську, але це був геть не той Покровськ, що тепер). Я бачу в програмці Duolingo, що в мене безперервний «стаж», але взагалі не можу пригадати, як це робив. Імовірно, проходив по два-три уроки щодня, власне ті 15 хвилин, які потрібні суто для підтримання мови, без прогресу.

Ну, а в 2024-му за збігом обставин мене захопила французька. Зазначу, що і її я колись починав вивчати, один навчальний рік, але й це було 20 років тому. Несподівано для себе за кілька тижнів написав книжку про те, чому ми воюємо. Вона спершу вийшла у Франції, і мене запросили туди. Я кілька місяців повчив в ударному режимі й у травні вже міг трохи з усіма порозумітися.

«Щоразу, як виїжджаєш, тебе кілька днів кружляють, а потім вертаєшся в це...» — сказав мені якось один колега, військовий і письменник.

Але ті кілька днів, поки тебе «кружляють», можуть мотивувати на наступний рік. Повні зали, черги за підписами. Ну і я там усім наобіцяв, що наступного разу говоритиму французькою. І, натхненний тією поїздкою, так само в кожну вільну хвилину став учити мову. У лютому 2025-го на запрошення Українського інституту у Франції знову приїхав у країну й таки говорив під час власної публічної події французькою. З купою помилок, з «обходами», коли не можеш висловити прямо те, що хочеш сказати.

Як і колись із подкастами, перший досвід говоріння новою мовою — це теж стрибок віри: «Я зможу». Нехай я не все сказав правильно, але я бачив, що мене розуміли.

Звісно, це все ще зародкове володіння мовою. До вільного володіння дуже далеко. Але ось кілька особистих висновків:

1. Вивчити іноземну мову навіть самостійно цілком можливо, але це потребує значних зусиль і часу. Чудес не буде.

2. Вивчаючи одну мову, ти неминуче починаєш забувати іншу (я вже не зміг би поговорити німецькою, хоча пасивне розуміння деякий час зберігається). Можна, звісно, підтримувати кілька мов водночас, але це потребує ще більше часу. Знову ж таки чудес не буде.

3. Довше зберігається та мова, яку вчиш не просто в ударному режимі, а й довго (здається, я вже забув за два роки навіть сам алфавіт арабської й найпростіші відмінки латини, зате пасивно й далі розумію німецьку).

4. Крім простого бажання вчитися потрібна (принаймні мені) справжня мотивація, перспектива чи бодай фантазія про те, що ця мова мені знадобиться (тому спершу німецька, потім французька). На скриншоті видно, що в мене є також очки з іспанської, але насправді я не знаю, чи закінчу її, бо не розумію, як і коли вона мені тепер знадобиться, зате розумію, що я і так її доволі непогано знаю.

5. Сильний побічний ефект Duolingo: розвивається дофамінова залежність, яка потім (у мене) не ретранслюється в інші методи вивчення мови. Книжки вже не заходять. Зате, коли закінчився курс, виникає (у мене) не так радість, як спустошення. Я, звісно, намагаюся знайти інші приємні способи (подкасти, радіо, читання, музика), проте тут почуття прогресу вже повільне. Треба себе вмовляти.

6. І для розуміння тих, кому це здається «крутим». Навіть повний курс — це лише рівень B2, що дуже далеко від вільного володіння мовою. Це лише база на майбутнє, коли війна закінчиться і ми, чоловіки, зможемо вільно їздити й користуватися мовою на практиці. Англійську, свою першу іноземну, я вчу з десяти років і безперестанку, рік жив у США, працював перекладачем, перебуваю в англомовному інформаційному полі, читаю англійською більше, ніж рідною, і все ще є речі, яких не знаю. А ці «вивчені» німецька і французька, якщо чесно, лише основа основи, доучувати насправді треба буде до кінця життя.

Втім, як і рідну. Чи не так?

війна люди мови освіта саморозвиток