Наші котики та інші. 3: “Щастя 5D”

Запах сосен

Це один із найкращих днів мого життя.

Ми з нею прокинулися чисті, голі. У білосніжних готельних простирадлах. Ми пішли разом у душ і там стоячи зайнялися коханням. Деякі рази запам’ятовуються на роки. Потім ти про них фантазуєш, мастурбуючи. Потім навіть важко сказати, чим ці рази так відрізнялися.

Після сексу в душі ми з нею вийшли в прохолодний листопад. Дійшли до поромної переправи. Поснідали, чекаючи. За скляними стінами було море. Мартин завис над хвилями, видивляючись рибину. А всередині було тепло. Дерев’яні меблі. Рятувальний круг як елемент декору. Яєшня з овочами, кава. Я тоді кинув курити й відчував запахи особливо гостро.

Потім ми на поромі перетнули затоку з Клайпеди на півострів. Нас було небагато, переважно місцеві, переважно пенсіонери. Дехто з палицями для нордичної ходи. Коли пришвартувались, усі одразу розійшлися лісом у різні боки. Ми з нею лишились удвох і пішли однією з доріжок.

Соснові смоли мають запах щастя.

Я зробив помилку й розплющив очі. Наді мною соснові стовбури, які підпирають стелю підвалу. Ми сподівалися, що нас не придавить. Побратими обговорювали різні теорії. Одні переконані, що краще бути в підвалі. Інші — що краще надворі. Надворі ти, звісно, незахищений. Тебе може посікти осколками, стечеш кров’ю. Може зразу розірвати. У підвалі кінець тобі лише в разі прямого влучання. Але тебе може придавити. Ми сперечалися. У підвалі бути раціональніше. Шансів вижити в десятки разів більше. Але варіант бути придавленим і задихатися під бетоном так жахав, що більшість були прихильниками розосередження. Я теж. Звісно, коли ракета прилетить, вона не дасть тобі часу обирати. Я зітхнув і заплющив очі.

Балтійські сосни росли серед вогкого піску.

Ми з нею вдвох ішли поміж високих дерев і з кожною хвилиною дедалі виразніше чули море. Вітер віяв нам в обличчя. Запах йодованої солі змішувався з хвойним. Наші лиця вже були вогкі.

Коли ми побачили море за дюнами, щастя нахлинуло хвилею.

Щось є в морі, що діє ніби прямо на мозок. Ніби вживлені електроди змушують виділятись ендорфіни. Тільки це має бути не курортне море. А справжнє. Порожнє. Океан. Чи ось листопадова Балтика. Ми з нею були самі серед дюн, ми з нею бігали за хвилями й від хвиль, ми з нею сміялися, тікали від прибою широкою смугою піску, щоб не мочити ноги в кедах. Нам обом уже тоді було далеко за тридцять, особливо далеко мені. Ми мали дітей, які лишились у бабусі, поки тривала ця несподівана відпустка-відрядження... Скільки? День? Три. Так. Три дні. Лише три дні.

Ми досі маємо на стіні фотографію звідти.

Мали.

Маємо. Десь там. Наш дім іще є. Тільки нас там немає.

На фото, яке висить на стіні у вітальні.

Заметені знизу піском дощані сходи з дюни на пляж. Між хвойних пагонів і якихось голих кущів. Дощані перила з одного боку.

На цих сходах я фотографував її. Вони сіла на сходинку. Вітер задував її сіру шаль на обличчя. Закривав його, ніби мішком. Так ми закриваємо обличчя полоненим окупантам, щоб вони не бачили, куди ми їх ведемо.

Назад.

Ми з нею на пляжі Балтійського моря наробили ще й різних селфі. Ми сміємося. Ми показуємо язики. Блін, ми ж уже немолоді батьки, а такі діти. Одне з цих селфі, з язиками, теж у рамочці в нашій хаті. Замість нас.

“Щастя 5D”

Як тільки ми приїхали на ротацію, я з бойових купив найкращі навушники. Це трохи небезпечно. У них активне шумопридушення. Раз я не почув прильоту аж до самого вибуху. На щастя, мені нічого за це не було, тільки мордою в ґрунт, і навіть навушники не пошкодив. Але груди боліли від раптового переляку. Я ж немолодий уже гладіатор, хоч і в нормальній фізичній формі.

Навушники величезні, очевидні — побратим назвав їх “Ідіть усі нахуй”. Я лежу на розкладному ліжку в підвалі зі стелею, підпертою сосновими стовбурами, в надії, що не придавить. Ввімкнув із ютуб-музики шум хвиль і згадую.

Але спогади й фантазії, навіть із шумом моря в навушниках, не завжди допомагають здобути достатньо ендорфінів. Вони в мене вже давно закінчуються, хай там як я стараюся їх витискати із себе, щоб бодай вставати в наряди чи на виїзди.

Я уявляю, як було б класно, якби це були не просто навушники. Якби розробили такий комерційний девайс, щоб занурювати тебе у фантазію повністю. Я назвав би його “Щастя 5D”.

П’ять у цьому 5D — число умовне. Мовляв, діє на всі п’ять чуттів. Звісно, чуттів більше. Існує ж також уявлення про своє тіло зовні та всередині. Про розміщення тулуба й кінцівок у просторі. І так далі. Моє “Щастя 5D” діє на все. Власне, воно діє прямо на мозок, викликаючи натуральні відчуття. Смак солоних бризок. Запах теплої сосни. Гарячий пісок між пальцями. І так далі.

Ми купували б “Щастя 5D” на бойові. Якщо солдати доходять до того, що на бойові купують солі, ризикуючи лишитися без бойових, то чому б не це?

“Щастя 5D” діє електродами прямо на мозок. В ідеалі це товар подвійного призначення: він же допомагає тобі керувати бойовими роботами. Оскільки це бойовий товар, можна просити волонтерів, щоб тобі передали його прямо з Ірландії, де його світові склади, як у Старлінка. Або, зрештою, купив би сам на бойові, як і Старлінк. На відміну від солей “Щастя 5D” стимулює мозок без шкоди, не просто створюючи ілюзії, а посилюючи твої спогади. Чи фантазії. Частина наших спогадів і є фантазіями.

Я помітив, як важко уникнути ідеалізації того, що було до цього млявого апокаліпсису, який і не закінчиться ніяк, і не доб’є тебе ніяк.

А було ж різне. Не тільки хороше. У маршрутках душно. Цивільні вибішували (а, стоп, ти тоді й сам був цивільним). І навіть рідні діти часом дратували. І вона. Ви ж сварилися, правда?

Але тепер ти пам’ятаєш лише:

* теплі вогкі голови дітей і те,

* як вони пахнуть після ванни, коли

* ти несеш їх на руках, загорнутих у рушники.

Чи цю відпустку в Литві, ці пів години на березі Балтійського моря вдвох із нею. Це ж було лише пів години! Пів години реальності, у спогадах про які ти провів тижні за ці роки млявого апокаліпсису.

Недолік “Щастя 5D”, звісно, у тому, що з нього важко виходити. Це таке відчуття, ніби з тебе витягують дріт, прямо з м’яса без анестезії. Прямо зі шлунка, з кишок. Це фізично боляче. Фізично.

— Котик, підйом! На виїзд.

Мене штурхають за плече, я кривлюся від болю, розплющую очі, знімаю навушники:

— Що там?

Котик

Котик, до речі, моє справжнє прізвище. Я читаю в інтернеті, що всі навколо мають позивні. У нас у підрозділі так і не прижилося. Лишилися прізвища, скорочені прізвища: Валя замість Вальченко, імена, перекручені імена: Назік замість Назар і так далі. Ми пробували форсувати цю херню вже тут. Типу щоб окупанти нас не могли розпізнати. Я був по дню то Поетом (хоча в житті жодного вірша не написав, але так уявив замполіт), то Репортером (комбат придумав, бо так він уявив мене цивільного). Не прижилося. Я лишився Котиком. Правда ж бувають прізвища, коли жоден позивний не потрібен, чи не так?

— Котик, на виїзд.

— Що там? — після виривання зі “Щастя 5D” у мене болить живіт, ниють кінцівки, виділяється гірка слина.

— ***а треба прийняти.

— Блядь.

То був мій першенький росіянин, і я пішов його “приймати”.

Згинаючись від болю, мало не плачучи від ломки після “Щастя 5D”, швидко натягнув смердючі берці, накинув бронік із магазинами, взяв у руку каску. На чергуванні ми спали, звісно, у формі. Я прихопив автомат, який завжди лежав у головах, і пішов по свого першого окупанта.

Про те, як це було, вже розказував ось тут.

І про них.

І про нас.

Когнітивне зміщення

Часом вигадку видають за правду. У ситуації неповної свободи можна спробувати правду видавати за вигадку. Дисклеймери “художній твір і збіги випадкові” дають ілюзію безпеки.

Якщо таки ставатиме надто ризиковано чи просто надто боляче, додамо фантасмагорії. Не обов’язково про “Щастя 5D”. Чекайте на лисих учених, кентаврів і єдинорогів. Це буде знак.

А тим часом, як каже рожевий поні на планшеті моєї молодшої дитини, ставте лайки-колокольчики.

Згідно-відповідно ваш

старший солдат Олександр Котик

війна люди література