«Куплю турнікет замість квітів на могилу». Як у Корсуні мами загиблих захисників допомагають фронту

На волонтерському складі в Корсуні-Шевченківському на Черкащині кипить робота. Кожен день тут розпланований. Середа — прийомний день. Звозять до Корсуня з прилеглих сіл закрутки, сало, випічку тощо. А в четвер-п’ятницю відправляють посилки в госпіталі й на фронт. Громадська організація «Солдатські матері Корсунщини» об’єднала матерів загиблих захисників і тих, чиї діти захищають Батьківщину. Вони не просто волонтерять, а й допомагають одна одній проживати складні часи.

«От сьогодні подзвонили, привезли в нашу лікарню хлопчика (пораненого військового. — Ред.). Привезли під ковдрою. Немає нічого з одягу. Ми знайшли все, що просили. 46-й розмір. Це ж дитя якесь», — пояснює Тетяна Перетятько.

Вона тут за головну. Саме з її ініціативи з’явилася організація. Каже, що це приміщення під склад виділив їм виконавчий директор одного підприємства Віктор Назаренко. Згодом він і сам долучився до волонтерського руху. Відвозить і забирає посилки.

По периметру складу прапори бригад, яким надають допомогу волонтерки.

Поки Тетяна розповідає про те, чим і як вони допомагають, волонтерка Ольга Ковтун береться фасувати почищені «метелики» волоських горіхів у невеличкі зіппакети.

«Щоб час не втрачати», — каже.

Мама Таня

Тетяна Перетятько — вчителька фізкультури. 26 років вона віддала педагогічній діяльності. Каже, що була вимогливою, але діти її любили. Не було такого, щоб зі змагань не привезли нагород.

Її старший син Роман із дитинства був дуже активним, займався спортом, їздив на змагання, був капітаном команди з футзалу. І хоч у школі навчатися не любив, однак захоплювався історією. Мама Таня згадує, що він постійно читав книжки з історії, а надто ті, що описували війни. Читав завжди з олівцем і на полях робив помітки.

Професію для Романа обирали за оголошеннями в газеті. Сіли мама із сином і рахували, на яку професію потрібно найбільше людей.

«Запитую його: “Синок, ти кранівник, екскаваторник чи електрогазозварювальник?”. Він каже: “Електрогазозварювальник”. Так і пішов навчатися», — згадує Тетяна.

Завдяки цій спеціальності крім основної зарплати хлопець завжди мав додаткові заробітки. Поспішав на допомогу друзям. Траплялося, що навіть вдома кидав роботу, бо треба когось зі знайомих виручити. Був годувальником у родині.

Коли на самому початку Революції гідності в Києві побили студентів, Тетяна знала, що там були її колишні учні, тож кинулася дзвонити їм:

— Ви як? Вам дісталось? — хвилювалася.

— Ви що, Володимирівна, ви ж нас бігати навчили, — жартували хлопці.

Тетяна разом із сином їздила підтримати Революцію гідності. Роман був активним учасником Майдану. Навіть додому тоді рідко приїжджав. А в Тетяни саме в той час виникла ідея створити громадську організацію. Пізніше виявилося, що ця діяльність не тільки забезпечуватиме фронт, а й допоможе пережити особисту втрату.

Сокіл

Приєднатися до війська син Тетяни Роман Сокуренко вирішив одразу після Майдану, коли переглядав новини. Коли показали перших розстріляних жертв, хлопець сказав:

— Мам, дивись, молода жінка стала вдовою, троє дітей лишилося сиротами. Я йду!

— Ти що, Ром. Я насилу Майдан пережила, — промовила Тетяна. Хоча й знала, що в сина такий характер: якщо щось надумав, то зробить. І неможливо знайти слова, які його зупинили б.

Лишалося тільки йти торбу збирати.

Два тижні навчання — і на фронт. Роман отримав позивний Сокіл і потрапив до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов».

10 серпня 2014 року, під час першого штурму Іловайська, Романа Сокуренка поранили.

Тетяна того дня тільки прийшла з базару, ввімкнула за звичкою телевізор, щоб щось балакало. Почула, що загинуло двоє хлопців, а за життя третього борються медики. Прізвища загиблих до болю нагадували прізвища побратимів сина. Але вона подумала, що почулося.

Аж тут зайшли троє друзів Романа, які також воювали й приїхали у відпустку додому.

— Ти їдеш? — спитали Тетяну.

— Куди? — не зрозуміла жінка.

— Ромчик поранений…

У чому була, у тому й сіла в машину. 44 дні боролися за життя Романа. Спочатку в українських лікарнях, потім вдалося переправити до Німеччини. На жаль, дива не сталося. Врятувати хлопця не вдалося.

Тетяна поверталася додому організовувати похорон. Її підвозила українка, яка проживає в Мюнхені. Раптом лобове скло мало не протаранив якийсь птах і шугонув високо в небо. Жінки зупинили авто і вийшли. Тетяна думала, що то голуб.

— Тань, ну який голуб? Це сокіл, — пояснила водійка.

То був перший раз, коли Тетяна побачила сокола. Відтоді стала бачити його часто. Приходить на цвинтар до сина — він сидить на дереві. Їде кудись — знову бачить птаха. Він ніби супроводжує й оберігає маму.

Біля порога «мамитаніної» хати майорить український прапор. Через дорогу, на цвинтарі, йому у відповідь яскравіє подібний. Тут живе мама Таня, а там знайшов вічний спокій її син Сокіл — Роман Сокуренко. Прапори ніби перемовляються один з одним, шлють привіти від мами до сина і навпаки.

«Я собі придумала так, що він просто пішов жити через дорогу», — каже мама Таня.

Льоха

Ольга Ковтун назвала сина Олексієм на честь свого батька, бо вони народилися в один день, та й характерами були дуже схожі.

Льоха, як називали хлопця в родині, любив, щоб скрізь був порядок. Багато часу проводив у дідуся і бабусі в селі Сотники неподалік Корсуня. Допомагав по господарству: і кіз бабусі ганяв, і дрова рубав, і на городі порався.

Після школи закінчив училище і працював на місцевій залізниці електромонтером високовольтних ліній. Аж поки у 2016 році не принесли повістку на строкову службу в армії. Потрапив у морську піхоту. Був на навчаннях під Маріуполем. Вже тоді казав: «Мам, я знаю, що таке війна». Але розповідати багато не хотів, щоб не тривожити маму. Тільки вона й сама бачила, що він «схуд як ниточка».

«Я колись приїхала до нього після цих навчань. Прийшла на КПП, вийшов командир і каже: “Ваш син хороший фахівець”», — згадує Ольга.

Після армії Олексій став їздити на заробітки за кордон. У лютому 2022 року повернувся з Ліхтенштейну додому. Зробив документи, щоб їхати до Америки. Але не встиг.

9 березня йому знову принесли повістку. Цього разу на війну. Хлопець одразу пішов у військкомат.

«Тоді все якось так швидко відбувалось. Атмосфера була дуже гнітюча. Таке все чорне, вікна завішені. Я взяла до себе жити переселенців із Києва. І тут повістка. Льоха подзвонив, сказав, що забирають, — згадує Ольга. — Ми бігом давай все скуповувати: термобілизну, ватні штани, куртку, взуття, шапки, рукавиці. З аптеки принесли кульок ліків, бо він у мене хворів часто. Якось так сумку зібрала і плачу. Він каже: “Мамо, ну треба ж комусь вас захищати”».

Потрапив Олексій у Сєверодонецьк. Заспокоював маму, що в нього все добре. Щодня писав чи хоча б скидав смайлик. Казав, що хоче маминих пиріжків із картоплею. А потім цілу добу від нього не надходило нічого. Мама Оля зайшла в магазин і пожалілася сусідці, що син не виходить на зв’язок. Та приголомшила її новиною, що Льоші вже немає (він служив разом із її чоловіком).

Ольга вибігла з магазину і не знала, куди себе діти. Першим ділом пішла до церкви. У той момент хотілося, щоб увесь світ її обійняв.

Поплакала три дні

Тетяна Перетятько розраду знайшла у волонтерстві.

«Дівчата-волонтерки дали мені поплакати три дні. Вони сказали: “Хватить сльози лити, давай включайся в роботу. Ти потрібна другому (сину)”. І все. І на третій день я пішла вже волонтерити. Розуміла, що глядіти мене нікому».

Поступово до організації «Солдатські матері Корсунщини» долучалися й інші матері. Це стало для жінок своєрідною терапією.

«Ми попили чай, поговорили, у кого що наболіло, знаємо, що далі це нікуди не піде», — каже Тетяна.

«Хватить сльози лити, давай включайся в роботу»

З початком повномасштабки робота громадської організації знову стала дуже потрібною. «Мамам» дуже допомагають волонтери з Німеччини. Тетяна познайомилася з ними, коли там лікувався син. Тепер вони надсилають гуманітарну допомогу, придбали реанімобіль для Третьої штурмової бригади.

Робота в «Матерів» налагоджена чітко: одні шиють, інші плетуть сітки, закуповують медикаменти, пакують, відправляють, отримують, звітують.

І місцеві, і люди здалеку бачать, що волонтерки звітують про кожну копійку, тому долучаються і грошима, і продуктами, і послугами.

Мама Оля

Для Ольги Ковтун порятунком у її горі стали церква і старенькі батьки.

«Церква — це лікарня людських душ, — каже вона. — Теж свого роду психологія. З радощами до пастиря мало хто йде».

Протестантська церква, до якої ходить Ольга, надає підтримку нарко- й алкозалежним, тому часто має справу з рідними, які переживають втрату.

«Це такий удар був. Мене тоді дуже підтримав наш пастир. От, буває, люди кажуть, що життя немиле. А я завжди думала: ну як це воно немиле? Нормальне життя. А тут відчула це на собі. Просто життя немиле. Ходиш собі і нічого не хочеш.

Олексія поховали в селі, де він багато часу проводив у дідуся і бабусі. Батьків Ольга забрала до себе в Корсунь. Вони стали для неї підтримкою і розрадою. Два місяці ходила, мов тінь. Бувало, приходила з роботи і навіть їсти не сідала. Мовчки йшла до себе в кімнату, бо не було сил на бесіди. Якось мама сіла перед нею і каже:

«Оце я дивлюся на тебе. Їсти ти не хочеш, балакати зі мною не балакаєш. Що я тут роблю? Вези мене додому».

Тепер Ольга згадує це як своєрідне повернення до життя. Вона зрозуміла, що треба якось рухатися, жити, доглядати батьків:

«Я так запам’ятала цей момент. У мене наче клацнуло в голові. Сиджу і думаю: Оля, ти що? Це хіба тільки в тебе горе? А їм що не горе? А вирвати їх із дому в таких літах, посадити отут, щоб дивилися на твій стан?».

І потроху вже стала говорити, через силу їсти, щось робити. Їздити в село наглядати за батьківської хатою, там вона ближче до сина. Та ще й пасіка потребує господарських рук.

«Як помирають батьки, дитину називають сиротою. Коли помирає чоловік, жінка — вдова. А коли помирає дитина, то немає назви. Мама все одно залишається мамою, інакше її не назвеш», — розмірковує Ольга.

Приблизно через рік після смерті сина Ольга Ковтун приєдналася до «Солдатських матерів Корсунщини». Вона хоч і знала про Тетяну, про її волонтерство, але близько знайома не була. А після втрати сина вирішила теж допомагати.

«Я це пережила і не хочу, щоб ще когось зачепило. Якщо вже в мене нема сина, це не кінець. Це не значить, що не треба нічого робити. Навпаки, треба ще більше робити. Тому що я знаю, яке це горе, який це біль, коли не стає твоєї дитини», — каже жінка.

Мама Оля спілкується з побратимами Олексія. На роковини зустрічаються, щоб згадати і поговорити про пам’ять. Таке спілкування дуже підтримує.

Місія

Тетяна Перетятько щороку їздить на прощу в село Лішня на Тернопільщині до храму-пантеону в пам’ять загиблих у російсько-українській війні.

З отцем Андрієм вона познайомилася, коли поїхала до батьків побратима свого Романа. Їхні сини були в одному бою, обидва не вижили, а батьки тепер підтримують одне одного, дружать і час від часу зустрічаються.

— Як цю пані звати? — питається священник, сівши в машину.

— Тетяна.

— А звідки ж ця пані Тетяна?

— З Черкащини.

— Сам Господь Бог посадив вас у цю машину.

Тетяна спочатку не могла зрозуміти, чому священник сказав таку фразу. А потім зайшла в капличку, храму ще тоді не було, побачила там списки загиблих за областями, а Черкащини не знайшла.

— Що пані шукає? Черкащину? А Черкащини немає тут. Через це я й кажу, що, мабуть, ваша місія — зробити списки від Черкаської області, — сказав священник.

Тетяна зробила заміри, пофотографувала і стала збирати списки хлопців. Щоправда, чекати довелося пів року через бюрократизм органів влади. Однак таблички були зроблені й відправлені в Лішню.

Відтоді Тетяна щороку їздить на прощу. А в 2024-му запропонувала іншим мамам. Взяли намети, як справжні паломниці, й поїхали на три дні. Змогли і помолитися за хлопців, і відпочити на природі. Тепер збираються і наступного літа їхати, тільки на більше днів — надто вже сподобалося.

Підтримка і пам’ять

У маленьких містах і селах психологів або мало, або зовсім немає. А якщо навіть і є, то їм не довіряють. До онлайн-консультацій ставляться скептично. Тому мами загиблих шукають підтримку там, де це можливо. Хтось іде до церкви, хтось зосереджується на господарстві, а хтось організовує спільну діяльність, як-от волонтерство.

Від оточення підтримки не завжди дочекаєшся. Хоча в маленьких населених пунктах всі одне одного знають, можна почути слова, які боляче ранять:

«О, це ж вона виплати отримала!», «А скільки заплатили?», «А що купила?», «О, вона щось будує! Це ж за виплати».

Мама Таня й мама Оля кажуть, що вже не звертають уваги на такі токсичні коментарі, бо люди є люди.

Є люди, які, втративши сина, ставлять собі за мету надати звання Героя України. Тетяна Перетятько каже, що вона проти того, щоб нагородження ініціювали рідні загиблого:

«Буває, що просять підписати петицію. Але я проти такого. Звісно, що всі наші хлопці герої. Але серед них є й такі, що справді зробили особливі героїчні вчинки. Для мене герой — Привид, який загинув, збиваючи літаки, герой, що грів своїм тілом пораненого побратима і сам замерз. Подавати на Героя України має командування, а не мама чи дружина. Вони всі герої, але звання всім не присвоїш. Коли я це кажу, не всі мене розуміють. Але для всіх хорошою не будеш».

Міряння горем і розміром пам’ятника — це не про вшанування пам’яті

Часом родичі загиблих починають мірятися розміром пам’ятників, кількістю лавок чи вартістю букетів. Ольга і Тетяна зізнаються, що не вступають у суперечки, які тривають у соцмережах, про те, якими мають бути пам’ятники загиблим. Міряння горем і розміром пам’ятника — це не про вшанування пам’яті.

«Біля мого сина немає дорогих букетів. Я не прихильниця квітів. Я краще за ці гроші, які мала витратити на квіти, турнікет куплю», — каже Тетяна.

Ольга як віруюча людина каже, що скептично ставиться до молитов, які виставляють у соцмережах і просять пересилати.

«Молитва — це вдома. Молитися треба самому, а не щоб хтось молився. Треба починати із себе. А те, що ото у фейсбуці викладають, — це просто людські іграшки. Несерйозно це».

Але і мама Таня, і мама Оля, яким про втрату та поранення синів сказали сторонні люди, погоджуються, що в момент, коли повідомляють важку новину, потрібна людина, яка підтримає, просто обніме й побуде поруч.

Тетяна і сама якось першою дізналася про смерть сина однієї з волонтерок. Вона приїхала, побула з нею, але зрозуміла, що тій ще не повідомили офіційно, і не сказала про втрату.

«Мене ніхто не уповноважував таке повідомляти. А раптом це фейк. Є служба, яка має це робити».

Через якийсь час приїхали з військкомату. Тетяна була поруч із будинком, адже розуміла, що її підтримка може знадобитися. Так і вийшло. Подруга, почувши новину, подзвонила Тетяні.

«Через дві хвилини я вже була на місці. З військкомату стоять і не знають, що робити далі. Я їм махнула, мовляв, можете йти, ви свою роботу виконали. От у цей момент потрібен психолог, який би знав, що сказати, як підтримати», — каже Тетяна.

Від міської ради час від часу дають путівки на лікування чи відпочинок для мам, запрошують на вистави чи концерти. Ось нещодавно надали матеріальну допомогу — десять тисяч гривень. Волонтерки Ольга, Тетяна і Віра віддали їх на закупівлю турнікетів.

«Я ті десять тисяч швидко витрачу. А турнікет — це чиєсь врятоване життя. Дитина приїде додому. І матері не подзвонять і не скажуть, що у вас нема сина», — каже Ольга.

Вдячність

Влітку подвір’я мами Тані перетворюється на переробний завод. Чвиркають соком вишні, перетворюються на томатний сік помідори. Мами готують закрутки для хлопців на фронт і в госпіталі. А заодно спілкуються, сміються, скаржаться, адже життя триває.

«Нас тримають хлопці, що на фронті», — кажуть жінки.

Кожну відправку вони збирають наче рідним дітям. До всього, що просили, обов’язково покладуть щось смачненьке.

«Сьогодні це актуальне, а завтра вже, може, не треба, бо нема кому його дати. Я тільки можу уявити, як вони раді тій цукерочці», — каже Тетяна.

— Мама Таня, дякую за томатний сік, такий готують тільки на Черкащині.

— Мама Таня, турнікет врятував життя побратиму.

— Мама Таня, я не знаю, що сказати, я хочу просто вас обійняти, як рідну матір, поклонитися вам у ноги й сказати: «Дякую, що ви є».

Такі голосові повідомлення надходять із різних куточків фронту. Шлють їх до другої ночі. А вона сидить і чекає, бо не може не відповісти.

Часто розповідають про жахливі умови, страхи чи дива, коли вдавалося врятуватися від дрона.

«Кому вони ще можуть це розказати? Рідним не розкажуть», — ділиться мама Таня.

Поміж медикаментами, одягом, банками із салом та квашеними огірками на волонтерському складі в Корсуні білі плюшеві ведмеді. Він у піксельному кашкеті, вона у віночку з червоних маків — нахилилась і ніби цілує в щічку. Ось така сповнена любові інсталяція, як і вся діяльність мам.

До волонтерок прибилися й бездомні кицьки, шукають біля складу, чим би поживитися. Знають, що й для них тут по шматочку добра знайдеться.

волонтери загиблі на війні матері