«Нам накинули мішки на голови і погнали голими по снігу». Морпіх Павло Афісов про 920 днів російського полону

Росіяни знущалися й психологічно: змушували прославляти окупантів, співати пропагандистські пісні й гімн Росії, роздягатися, ділити між собою їжу, якої завжди давали замало.

Тортурами працівники ФСБ і російської каральної системи змушували українських військових визнавати себе вбивцями цивільних і мародерами.

Texty.org.ua раніше докладно описували, як росіяни штампують справи проти українських військовополонених.

Після звільнення з полону Павло Афісов щосуботи приходить на Красну площу в рідному Чернігові — на акцію-нагадування про українців, які перебувають у російських катівнях. Він провів у полоні 920 днів. Його звільнили 18 жовтня минулого року.

Після повернення додому Павло зробив на грудях татуювання з числом 920 і написом латинською «Aut vincere, aut mori. Either win or die» («Перемога або смерть»).

«Це я для себе закарбував. Бо я вижив і не здався», — розповідає він.

Після полону Павло погано чує, має постійні головні болі, хвороби серця, проблеми з кістками, колінами, каже, посипалися нігті й зуби. Щоб побороти посттравматичний синдром, працює з психологом.

Численні деталі, про які він розповідає у своїй історії, вже не раз озвучували й інші українські полонені після звільнення. Це свідчить про те, що катування, приниження і знущання санкціоновані російською владою і є системними.

Далі його пряма мова.

Єдине татуювання, яке мав на тілі, коли був у полоні, — римська цифра XVII. 17 — особливе число для мене, бо цифри 1 і 7 якось постійно зі мною по життю. Я народився першого числа сьомого місяця. У 17 років став на шлях військового. 17 лютого 2022-го почалися активні бойові дії в Маріуполі, де я служив. 17 березня 2022-го там двічі мало не загинув.

17 квітня 2023 року, наступного дня після Великодня, мало не загинув від жорстоких тортур. 17 жовтня 2024-го (напередодні повернення з полону) — найважчий день у житті, коли все трималося на волосинці й у будь-який момент могло зірватися.

13 квітня 2022 року ми малою групою вийшли до села Старий Крим неподалік Маріуполя, хотіли дістатися до Запоріжжя. Там нас оточили. Селом їздила російська техніка з буквою «Z». Побачили росіян за 300 метрів від нас. З ними був український військовий із білим прапором, він був між нами переговірником. Сказав, якщо ми відмовимося здатися, нас розстріляють. Ми здалися.

Росіяни наказали в одному місці скинути весь боєкомплект і вишикуватися в лінію на відстані два метри один від одного. Руки вгору з розрядженим автоматом. Підходили по одному. Ми розуміли, що вже не перші, хто потрапив до них. Нас обшукали. У мене при собі були посвідчення офіцера й банківська картка. Взяли нас у полон морські піхотинці.

Потім нас нагодували: дали сухпаї і гарячий чай, навіть покурити. Казали, що вбивати і яйця відрізати не будуть, бо потрібен обмінний фонд. Мовляв, днями був обмін, і вони віддали наших хлопців цілих, а Україна повернула їм усіх без яєць.

Ця тема в росіян завжди на слуху. Інформаційна пропаганда настільки сильна, що майже кожен із них говорить про знайомих із відрізаними геніталіями та кастрованих. Мовляв, у всіх є якісь знайомі чи родичі, яким українці відрізали в полоні яйця.

До 400 полонених посадили і привезли в барак, схожий на курятник. Потреби справляли в пластикові пляшки. Просиділи там добу. З їжі дали консерви, склянку чаю і вафлю.

«Вони були впевнені, що українці відрізають полоненим яйця»

Вночі прийшов військовий, спитав, чи є офіцери. Нас набралося до 30 осіб. На «газельці» повезли в Оленівку (колонія, де росіяни утримували українських захисників; унаслідок теракту в ніч на 29 липня 2022 року там загинуло щонайменше 53 полонених, понад 130 було поранено. — Авт.).

Вилазимо з машини. І починається пекло. Перед нами чотири будівлі. Чую крики чоловіків, яких там катують і вбивають. Бачу усміхнені обличчя «деенерівців». Мені здається, вони були під впливом наркотичних чи психотропних засобів. Нормальна людина не може відчувати радість під час постійних катувань інших.

«Били гумовими палицями і держаками від лопат»

Почалася так звана прийомка. Від машини до першої будівлі стояло з десяток осіб із гумовими палицями і держаками від лопат. Дивлюся далі — хлопці, які їхали зі мною, стоять навкарачки. Біжу швидко. У цей час мене б’ють по руках, ногах, голові. Я впав, став навкарачки. Зверху на мене сів «деенерівець» і кричав: «Неудобный стульчик. Мне не нравится». Після цього дістаю ще один удар по спині. У цей час інші російські військові кричали нам: «Мы вас кастрируем. Отрежем яйца. Мы вас убьем. Вы будете тут сидеть пожизненно».

«Зверху на мене сів “деенерівець” і кричав: “Неудобный стульчик. Мне не нравится”»

Колонія в Оленівці

Далі, коли усіх із машин «прийняли», треба було забігти на другий поверх будівлі. Також через живий коридор із «деенерівців». Били так само, як і першого разу. На другому поверсі я опинився в кімнаті, де праворуч стояли навкарачки наші хлопці, а ліворуч вели «прийомку» працівники СІЗО. Теж «деенерівці», зовсім юні, майже підлітки. Нам наказали роздягнутися догола. Передивлялися речі, обривали резинки на флісках, шнурки. Дивилися татуювання. Тих, хто мав патріотичні, били дужче.

У мене на руках залишилося багато дрібних шрамів. Під час «прийомки» били цепками. Шкіра від холоду була синя, суха, потріскалася. Йшла кров. Було дуже холодно, хотілося їсти, хотілося в туалет. Адже нас більш як добу не пускали. Врешті ми випросили лише відчинити вікно з ґратами. Мусили залазити на підвіконня і дзюрити у вікно з другого поверху.

На першому поверсі тримали полонених, які мали поранення. Чув, що деяких возили навіть у Донецьк на перев’язки.

Голод і холодні бараки

Через деякий час до нас знову зайшли, питали, чи є офіцери. З близько 400 людей нас зібралося, може, 15. Розмовляти між собою забороняли. Почали по одному забирати. Коли дійшла черга до мене, завели в іншу кімнату. Це були представники військової комендатури. Питали особисті дані, посаду, де мене взяли в полон. В одного був апарат для зняття відбитків пальців. Інший фотографував мене й знімав відео. Хтось повторював, що мені відріжуть яйця. Вони казали, що я вбив багато цивільних у Маріуполі. У відповідь я зміг лише промовити: «Я цього не робив».

В Оленівці пробув вісім днів. Годували лише хлібом. Зранку і ввечері давали ледь підфарбовану воду, яку вони називали чаєм. В обід був нібито суп: у несоленій воді плавали маленький шматок картоплі й шматок моркви. І кусень хліба.

Жодних засобів гігієни. Два туалети на вулиці. Спали на піддонах у холодних бараках. Подушок чи ковдр не було. Зігрівали самі себе. Зачинимо двері, надихаємо. Розуміли, що краще хай буде душно, ніж холодно. Поки був там, щодня по 70–80 полонених забирали «Камазами». Казали, що на обмін.

СІЗО Кашина

У ніч на 22 квітня назвали прізвище моє й інших офіцерів. Очі заліпили скотчем, на голову наділи мішок. На руках затягнули стяжки. Мені випало летіти до міста Кашин у Тверській області. Нас посадили паровозиком.

Здавалося, летіли вічність. Не поворухнутися. Стяжки натирають руки. Хочеться в туалет. По п’ять осіб дозволили ходити. Прошу росіянина послабити трохи стяжки, бо не можу навіть ширіньку розстебнути. Він сміється з мене і каже: «Ні. Терпи». Терпіти довелося більш ніж добу. Хотів дуууже.

Після прильоту нас завантажили в автозак. Як приїхали, знову почули їхню «прийомку». З камер доносилися гасла «Слава России! Слава российскому спецназу».

З автозака обличчям донизу нас поклали на землю. Хоч і був квітень, але температура мінусова. Зняли стяжки, мішки. Пильнували за нами спецназівці.

Мене завели до кімнати в СІЗО. Там була відеокамера, стояли стіл і кілька стільців. Було також п’ятеро-шестеро фсінівців (ФСИН — Федеральная служба исполнения наказаний. — Авт.) і спецназівців. Знову питали особисті дані, звання, де був взятий у полон. Питали, чи вбивав цивільних, чи займався мародерством.

Потім мене повели в іншу кімнату. Наказали підняти руки вгору, опустити голову, розставити ноги. Працівники СІЗО стали бити мене кулаками, шокером. Кричали: «Ты убивал. Мы тебя посадим на пожизненное».

Роздягання і варварське гоління

Далі була чергова кімната-«прийомка» зі столом і стільцем. Там було двоє медиків — чоловік і жінка. Ліворуч лежала машинка для стрижки. На підлозі купа волосся.

Мені наказали роздягнутися догола. Поки роздягався, знову били. Дуже боляче брили голову, наче граблями по полю. Сказати про це не можна. Бо зроблять ще гірше. Поки жінка стригла, чоловік бив кулаками і шокером.

«Сказали присідати і кричати “Слава России!”»

Підстригли. Поки записували дані, наказали витягти руки вперед, присісти тридцять разів і кричати «Слава России! Слава российскому спецназу». Поки присідав, усе ще голий, мене били шокерами і гумовими палицями. Наказували присідати ще швидше й кричати голосніше. І в цей час «медичні працівники» були поруч і спостерігали.

Зважили, поміряли зріст. Дали зеківську робу (давали всім військовим; цивільні полонені були в СІЗО у цивільному одязі). Насилу випросив свої цивільні труси. Просив ще шкарпетки забрати — не дали. Наступні десять місяців у цьому СІЗО я ходив без шкарпеток.

Холод у камері

На той момент я не знав, де перебував, але коли зайшов у камеру в СІЗО, зрозумів, що в Росії. Всюди була розвішана їхня пропаганда.

Перший місяць пробув у двомісній камері, решту часу у восьмимісній. В обох було дуже холодно. Щоб зігрітися, присідав або відтискався. За камерою постійно велося відеоспостереження.

Почалися допити. Перший був із ефесбешниками на Великдень, 24 квітня. Я постійно рахував дні, тому чітко пам’ятаю дати і дні тижня. Знову питали біографію. Як потрапив у бригаду, як опинився в Маріуполі, що робив на війні. Чи працював з азовцями.

«У грудні 2022 року ефесбешники питали, чи знаю я начальника військкомату Чернігова»

У росіян дуже багато інформації зібрано. На комп’ютері в підполковника бачив фото наших військових із прізвищами і посадами. Він навіть знав, хто в мене був командиром роти в ліцеї, хто був заступником начальника академії.

І таких допитів було чимало. У грудні 2022 року ефесбешники питали, чи знаю я начальника військкомату Чернігова і чи є в мене на нього вихід, які військові частини базуються в Чернігові. Я відповів, що хоч і з Чернігова, але багато років там не жив.

«Вимагали зізнатися в злочинах проти цивільних»

Між собою в камері домовилися не говорити про війну. Хлопців і так час від часу водили на поліграфи, на катування. Вимагали зізнатися в злочинах, яких вони не скоювали. Хоча в полоні війна перші три місяці снилася майже щоночі. Маріуполь, обстріли, загиблі побратими, трупи.

Потрапив у полон, коли мені було 22 роки. Зі мною в камері сидів хлопець, вчилися разом. Як же я зрадів, коли його побачив. Він і досі там…

Іншим чоловікам було за 35 років. Кілька місяців із нами був 63-річний чоловік із ТрО із Запорізької області.

Нас часто змушували співати їхні патріотичні й радянські пісні, які транслювали по радіо. Вони прямо так і казали: «Поем под радио».

Книжки про Росію і комуністів

Щодня нам давали від двох до п’ятнадцяти хвилин на прогулянки, під час яких завжди били. Давали читати книжки: на вісьмох людей вісім книжок, змінювали їх раз на тиждень. За весь полон я прочитав більше ніж 150 книжок. Це була художня література переважно про царську Росію, про комуністів або радянські книжки про Другу світову війну. Кілька разів давали вірші Байрона, романи Олександра Дюма та Марґарет Мітчелл.

Наша камера була величенька, приблизно вісім на десять метрів, у ній стояли чотири двоповерхових ліжка, прикріплені до підлоги стіл і лавка. На лавці одночасно поміщалося лише шестеро, тому сідали по черзі.

Усім полоненим дісталося, коли був приліт на Кримський міст. І взагалі росіяни знущалися над полоненими за всі поразки та невдачі російських військових. Нас постійно називали фашистами, розповідали, що України вже немає, що це вже все Росія.

Після повернення з полону я розмовляв з іншими хлопцями, які були в Оленівці. Вони розповіли, що бачили, як за кілька днів до теракту «деенерівці» переселили туди наших військових, а тоді вночі на дах установили артилерійські снаряди, які потім здетонували.

Мордовія

Був у мордовському СІЗО рік і вісім місяців, але весь цей час не знав, де я, дізнався вже після повернення. У книжках, які нам давали, сторінки з бібліотечними штампами були вирвані. У протоколах допиту закривали місцеперебування, коли давали підписувати. Саме там я думав про суїцид. Коли ми приїхали, нас зустрічали гучною радянською музикою з динаміків.

Три години голими на морозі

На голову наділи мішок і повели по снігу. Потім наказали швидко роздягатися просто неба — надворі був лютий мороз. Дали мішки, сказали скласти речі. Потім нас (приблизно вісімдесят осіб) завели голих у маленьку кімнатку, не більше ніж три на шість метрів. Ми три години стояли босі на холодній керамічній плитці, нас змусили співати їхні пісні.

Електрошокер

Коли почали виводити, спецназівець вдарив мене кулаком у бік. Сказав: «Зараз твоя черга». Треба було обійти штук шість кабінетів, у кожному з яких били і катували шокером. У кабінетах я підписував документи на отримання речей. Мені дали шкарпетки, труси-парашути, капці й робу яскраво-оранжевого кольору (сорочку й штани). Мабуть, косили так під американських в’язнів.

В одному з кабінетів, поки підписував папірець, підгледів, що я вже засуджений. Роздивитися детальніше не міг, бо мене весь час били електрошокером.

Тюремна медицина

Потім зробили флюорографію. Взагалі тюремні «лікарі» були просто садистами. У мене почалися панічні атаки. Розумів, що не треба це показувати. Інакше знущатимуться ще більше.

Босоніж по снігу і співати гімн Росії

В іншу будівлю змусили бігти голим і босим по снігу. На вході мене зустрів спецназівець і запитав: «Гимн России знаешь?». «Знаю». «Ну тогда пой». Я почав співати. Тільки тоді той пропустив мене в кабінет.

Там мене вже чекало восьмеро фсінівців із гумовими палицями і трубами. Наказали стати на коліна. Я закрив голову руками і притиснувся до підлоги. Мене почали бити одночасно по спині, дупі, п’ятах, збоку штрикали шокером.

Скільки це тривало, не знаю. Лише чув, як кричали: «Ты убивал гражданских. Мародерствовал». Потім підняли під руки.

До камери я насилу дійшов на носочках, бо на п’яти наступати не міг. Боліло все тіло, пізніше все було синє і чорне. У камері, після багатьох годин на холоді, я нарешті доторкнувся до теплої батареї і мало не знепритомнів. Не знаю, як тоді вижив… «Прийомка» була пеклом.

У камері вже був один військовий. Чотири двоярусних ліжка. Мені наказали одягнутися і заправити ліжко. Видали синтепонову подушку й ковдру, діряву постіль. Присісти заборонили. Сказали стояти рачки, доки не заповнили всю камеру. Тобто чекали ще шістьох.

16 годин стояння

І пекло продовжилося… Ми мусили стояти по 16 годин на добу. Прокидатися о 6-й ранку й одразу вставати. Лягати дозволяли о 10-й вечора. На прогулянки не випускали. Тільки в лазню ходили. Ну як ходили. Нас гнали туди голими і в цей час били.

Найбільше вигрібали морпіхи, контрактники, офіцери. А коли в серпні нинішнього року почалася Курська операція, почали бити ще дужче. Декого відвозили в лікарні, декого, ходили чутки, вбили…

І от за ці 16 годин з ранку до вечора не можна було рухатися, спілкуватися, усміхатися, пити воду чи навіть піти в туалет. За нами був постійний відеонагляд. Через це в липні у мене почала гнити нога, з’явилася атрофічна виразка. На тому місці зараз чорна пляма.

Я звернувся до лікарів, ті відгукнулися на третій день. Дали якісь ліки. Але сидіти чи лежати не дозволили.

Несолена і гнила їжа

Щоранку давали черпак каші. Іноді лінувалися і сипали два черпаки в одну тарілку. В обід був знову ж таки несолений суп із буряком, на друге недоварена, іноді гнила картопля або макарони. Капуста напівсира. На вечерю картопля або капуста з рибою путасу. Раз на тиждень смажили котлети, давали сосиски й оселедець.

Три ложки на вісьмох

Нам завжди давали усього меншу кількість, щоб ми мусили весь час ділити їжу і щоб ділитися було максимально незручно. Нас було восьмеро в камері, і давали, наприклад, дві-три сосиски.

Економили на посуді. Постійно давали три кружки з чаєм. Один день пили удвох з однієї кружки, другий день утрьох. Оселедець клали в тарілку, ставили на підлогу, привідчиняли двері. Ми мали забрати його з тарілки і покласти кудись у камері, але не в наші тарілки. Вони були лише для їжі, яку ще мали насипати. Так само було три ложки на вісьмох.

Три-п’ять хвилин на їжу

Їсти дозволялося теж лише стоячи і дуже швидко. Годували нас о 7:00, 12:00 і 17:00. Давали три-п’ять хвилин. Моя камера була всередині корпусу. Тож поки до мене доходила черга їсти, на початку коридору вже збирали тарілки. Якщо не встигав поїсти, просто відкривав рот і заливав чи закидав їжу. Потім треба було обов’язково помити і витерти до чистоти тарілку. Якщо не встиг і тарілка брудна чи мокра, діставав тумаків. Кухарі за цим стежили і про все докладали вертухаям.

Щоденні побиття

Щодня були перевірки, які вони називали «прийомками». Виходиш на коридор. Один обшукує на наявність заборонених предметів, інші тебе б’ють. Ноги і дупа — улюблені місця для побиття. Таке враження, що це робили навмисне, аби лише бити, бо звідки було тим забороненим предметам у нас взятися?

Били струмом по геніталіях і душили пакетами

Через пальці пускали струм 220 вольт. Душили сміттєвим пакетом. Як бачать, що непритомнієш, відпускають, занурюють голову у відро з холодною водою. Мене так допитували чотири рази: у квітні, вересні, грудні 2023-го і липні 2024-го. Питали, чи співпрацював з азовцями або якимись найманцями.

17 березня 2023 року знову вивели до спецназівця. Між собою ми прозвали його яйцеловом. Він спеціалізувався на тому, що під’єднував струм до геніталій. Мені так разів десять прилетіло. Два дні відчував пекельний біль. Цей спецназівець так знущався над усіма чоловіками.

Нацьковували сторожових собак

Сторожових собак у колонії годували краще, ніж нас. Ми бачили, як у них у мисках лежало по 20 тих сосисок, яких нам давали по три на вісьмох. Пси морди відвертали, не хотіли їх їсти.

Час від часу на нас нацьковували собак. Кусали нас за ноги, за сідниці. Іноді до крові.

Дуже багато в камері було мишей. Ми інколи навіть підгодовували їх крихтами з підлоги після прийому їжі. Тобто, коли була команда «вологе прибирання», ми шматком ганчірки замітали підлогу і всі крихти скидали в дірки в підлозі, де жили ці миші.

Туберкульоз

Згодом ми дізналися, що перебували в якомусь медичному корпусі, де лежали хворі з туберкульозом. Один із моїх співкамерників таки захворів. Був худий і дуже кашляв. Його забрали в інший корпус, нас розселили по інших камерах. Після обстеження лікар підтвердив його хворобу. Нам 62 дні давали пити якісь пігулки. У мене від них почалися проблеми зі шлунком і постійна блювота.

У березні 2024 року нам надійшла гуманітарка від «Червоного хреста»: труси, дві пари шкарпеток, футболка. На вісьмох ми отримали чотири пластикових відра меду, два кілограми цукерок, три банки згущеного молока, дві упаковки печива «Марія» і 60 якихось невідомих таблеток.

Обмін

15 жовтня забрали мене одного перед вечерею. З камери вивів опер. Каже: «Выпрямся и открой глаза». Я боявся, адже раніше так стояти забороняли, завжди змушували зігнутися, опустити голову, руки тримати позаду. Тож я думав, що він провокує мене, щоб побити. Розплющив очі лише того, як він сказав утретє і відважив потиличника.

Дивлюся, навпроти мене стоять двоє спецназівців і двоє фсінівців. Висить біле простирадло. Мене фотографують в одязі. Потім просять роздягнутися до трусів. Фотографують з усіх боків ще й так. Речі дали в руки і повели в камеру. Сказали там одягатися.

Після відбою прокинувся від шуму в коридорі. Зазвичай уночі було тихо. Відчиняються двері камери: «Афисов, наволочка и полотенце с собой. И на выход».

І тут я відчув: буде обмін. З чотирьох корпусів приблизно на 800 полонених нас тоді забрали лише шістьох. Завантажили в автозаки і везли близько доби. Ще добу всіх, кого готували на обмін, збирали докупи на аеродромі. Прилетіли з різних міст Росії та окупованих міст «ДНР» і «ЛНР». На головах в усіх були мішки, на руках тугі стяжки.

Дали чаю. Холоднеча, дощ. Був у своїй піксельній формі. У своїй, тій, яку забрали в Кашині. Рік і десять місяців лежала в них десь підписана. І навіть випрана. Тільки сирістю тхнула. На ногах кирзові черевики, які видавали засудженим, і дві пари шкарпеток.

Мішки на головах, скотч на руках

У ніч на 18 жовтня нас знову завантажили в автозаки. Пробули там годин десять. Потім літаком нас доставили в інше місце. І вже там ми сіли в комфортабельні автобуси. Все так само: руки в стяжках, на очах скотч, на головах мішки. Хто хотів, сходив у туалет. Дали поїсти сухпаї.

Їдемо в автобусі, через скотч і дірку в мішку бачу дорожній вказівник. Білоруською мовою. Трохи проїхали — ще один: «До Гомеля 80 км». Розумію, що вже зовсім близько від дому. Від Чернігова до Гомеля відстань приблизно 100 кілометрів.

Перед кордоном із нас все познімали. Зайшли білоруські волонтери. Дали свої сухпаї — консерви, воду, вафлі.

Через десять хвилин ми вже були на кордоні. В автобус заходять українські військові й кажуть: «Хлопці, ви вдома! Розслабтеся і можете говорити рідною мовою!». Ще пів години ми просиділи в цьому автобусі. Потім пішки перейшли кордон.

Чув, що нас (морпіхів, контрактників, азовців, засуджених) поміняли на чеченських строковиків. 95 на 95 осіб. Але під час переходу з ними не зустрічалися.

Зустріч із рідними

Вдома, у Чернігові, був близько 11-ї вечора 18 жовтня. У вікно автобуса бачу, що нас зустрічають люди. Думав, що моїх там немає. Виходив один з останніх.

Про те, що мене готують на обмін, мама дізналася в обід того самого дня. Хтось злив у соцмережі списки. Того самого дня був обмін тілами.

Мене зустрічали мама і бабуся з дідусем. А також багато друзів. У руках у мами був бригадний прапор морської піхоти. У бабусі якраз був день народження. Усі плакали від радості.

У місцевій лікарні нас погодували. Ми помилися і поїхали в іншу область у реабілітаційний центр на три тижні.

Мене переповнювали емоції. Наступний місяць був на антидепресантах і крапельницях. Пив снодійне, але все одно міг поспати лише три-чотири години на добу. Прокидався в холодному поту. Весь час снилися кошмари і катування в полоні. І досі не відійшов. Тривога, летять над головою «Шахеди», мене накриває, згадую Маріуполь. Іноді хочеться просто побути наодинці. За тридцять місяців я був сам лише кілька годин, коли сидів у двомісній камері й співкамерник пішов на допит.

Мама

У полоні мені весь час снилися дім і рідні. Я багато думав про життя. Мріяв про свою сім’ю, яку не встиг створити, і дітей, яких не встиг завести. Жалкував про свою погану поведінку в підлітковому віці й про натягнуті стосунки з мамою.

Мама Тетяна — колишня працівниця МВС, майор. Перша жінка — учасниця АТО в Чернігівській області. Починаючи з 2015 року їздила на ротацію тричі, здається. Коли я повернувся, ми з нею пообіцяли одне одному ніколи більше не сваритися.

Батьки розлучилися, коли я був ще малим, але з батьком я спілкувався до 2019-го, а тоді він трагічно загинув.

У дитинстві я захоплювався футболом, мріяв стати футболістом. Але в підлітковому віці зв’язався, як кажуть, із поганими хлопцями. Власне, від гріха подалі мама й відправила мене після сьомого класу до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Вчився там чотири роки.

У 2014 році брав участь у параді до Дня Незалежності за участю президента Петра Порошенка. Потім вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Випустився у 2020 році. Став заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.

За розподілом пішов служити в 36-ту окрему бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (36-та ОБрМП).

На той момент мама вже вийшла на пенсію. Мріяла купити будиночок біля моря. Врешті придбала в Очакові на Миколаївщині. У 2023 році на нього впав дрон. На щастя, нікого не було вдома.

Як потрапив у полон

У ніч на 1 березня 2022 року був у Маріуполі, тримав кругову оборону в складі батальйону морської піхоти. Місто обстрілювали. Прилітало в пологовий будинок, у лікарні, у банки, у школи. Ми намагалися допомогти цивільним, давали їм свої сухпаї, медикаменти.

17 березня я спіймав на даху дев’ятиповерхівки мобільний зв’язок і подзвонив мамі. Потім ми застрягли в промзоні, у заводських приміщеннях. Нас обстрілювали з танків, кораблів, літаків, безпілотників.

На початку квітня росіяни стали випускати фосфорні ракети. Якщо така ракета прилітала в будівлю, випалювала бетон до попелу. Тлів бетон по кілька днів.

Їли раз на день. Їжу знаходили неподалік у покинутих хатах: макарони, крупи. Спали по черзі, три-чотири години. Нас було п’ятнадцятеро.

11 квітня перед нами став вибір: прориватися на Азовсталь чи йти в бік Запоріжжя. Вирішили йти до Запоріжжя, хоча для цього треба було пройти 60 кілометрів по місцевості, захопленій росіянами, потім ще стільки само сірою зоною.

Коли вийшли з Маріуполя, зіткнулися в бою з військами «ДНР». Серед наших були трьохсоті з кульовими пораненнями. Надавали їм першу медичну допомогу. Всіх забрали із собою, нікого не кинули.

Перейшли вбрід річку Кальміус, що протікає поблизу Маріуполя. Вибрали місце, де мілко, води по пояс. Від берега до берега метрів десять. Квітень, холоднеча. Роздягнулися до трусів. У руках були бронежилет, автомат. Речі за спиною в рюкзаку. Потім пробиралися через терикони і кар’єри, доки нас не оточили «деенерівці».

воєнні злочини рф оборона півдня полонені тортури