“Пастка для ірокезів”. Або як угода про копалини може стати “троянським конем” для України
Українські активи можуть опинитися зовсім не в американських руках.
За легендою, сучасний Мангеттен купили голландці в одного індіанського племені за кілька десятків гульденів. В індіанців такого поняття, як право на землю, не існувало, і, вочевидь, вони просто підсміювалися над дивакуватими білими, котрі за ніщо заплатили грошима, за які можна було купити кілька мушкетів і порох. Певно, індіанці вважали, що зайди довго не протягнуть на тому болотистому острові. Як виявилося, частково вони мали рацію, тому що голландці справді звідти пішли. Але земля не повернулася до рук індіанців, а стала власністю нових білих господарів.
Цей короткий екскурс в історію чудово демонструє, що буває, коли укладаєш сумнівні угоди. На жаль, зрозуміти зараз, наскільки сумнівною може бути так звана угода про копалини чи рідкісноземельні метали, важко через брак інформації. Зазвичай, коли шахраї хочуть ошукати, вони вимагають робити все швидко. Саме це робить Трамп, і це насторожує.
Але можна зробити певні припущення. Зокрема, припустити, що американці, чи точніше “трампісти”, не захочуть брати участь у чомусь, у що треба буде дуже вкладатися, щоб отримати якийсь результат. Саме тому останнім часом разом зі словом “копалини” звучить і слово “інфраструктура”.
Називаються ті самі порти, а дехто вже згадав і про українську атомну енергетику. І це досить логічно — отримати у власність такий собі мікс із розвіданих і вже робочих родовищ корисних копалин на кшталт марганцевої руди, ільменіту для виробництва титану, уранової руди, а на додачу ще й енергетичного монополіста чи зручну логістику.
Майже ідеальна картина для такого собі лихваря, який, побачивши біду в будинку сусіда, витискає з нього останнє. Але дійсність може бути ще похмурішою. Звісно, для нас.
Щоб зрозуміти, яка ще небезпека може загрожувати Україні в разі реалізації цієї угоди, можна звернутися вже до українського досвіду. У 2001 році в стінах Фонду державного майна України відбувся дуже гучний приватизаційний продаж. В українську енергетику прийшов західний інвестор — маловідома словацька компанія виграла приватизаційний конкурс із продажу кількох українських обленерго.
І вже після того, як висохло чорнило на договорі про продаж, стало відомо, що справжніми власниками енергоактивів були росіяни, а фактично мафіозно-феесбешна “лужниківська” група, яка через підставну фірму придбала акції українських компаній.
Звідси постає одне логічне питання: а хто гарантує, що передані американцям активи й надалі залишатимуться в їхніх руках? Або що видобутий титан не поїде в Росію на виробництво ракет?
Ні для кого не секрет, що саме для росіян українські активи мають додану вартість. Тому що йдеться про придбання не просто бізнесу, а впливу в країні, яку вони прагнуть завоювати і знищити. І це вже траплялося не раз: саме росіяни завжди готові були заплатити більше, щоб здобути цей вплив.
Хто зараз зможе гарантувати, що трампівська Америка не виступить таким собі посередником під час передачі українських активів у російські руки? Бо це для Трампа буде вигідніше й простіше, ніж возитися далі з українськими активами самому. Натомість росіяни за десятки років тіньової приватизації добре навчилися проводити такі оборудки і не світитися. Можна, як у випадку зі “словаками”, оформити все через американську фірму-прокладку — Трамп постійно говорить, як він дружньо побесідував із Путіним і як добре співпрацювати з Росією.
Або просто ввести до наглядової ради своїх людей, які ухвалюватимуть такі рішення. Або налагодити теплі стосунки з американськими менеджерами, серед яких усе більше згодом простежуватиметься російський слід. Засобів багато, тим більше що отримані “дивіденди” можуть у багато разів перевершити всі капіталовкладення.
Чого лише варте взяття під контроль Чорноморського порту, через який ітимуть усі вантажні потоки, або атомної електростанції, що фактично є основним виробником електроенергії. Із залежним персоналом, технічними та інформаційними засобами. Або просто постачати український ільменіт на російські заводи, з якого там робитимуть титановий сплав для російських бомбардувальників. І не треба пробивати дорогу танками до цих об’єктів. Просто заплатити посередникам з-за океану пристойні гроші.
Хіба такого вже не було? Хіба росіяни не отримували під контроль цілі галузі української економіки? Різниця лише в тому, що номінально це будуть американці. А можливо, у якийсь момент прикидатися вже не буде сенсу.
