Наші котики та інші. 2: Спаси і сохрани

Отже, слухайте.

Свого першого росіянина я побачив на другий рік нашої маленької великої війни.

Звісно, ніхто не називав їх росіянами. Ми використовували емоційні метонімії. Так і казали. Наприклад. Обстріл:

— От йобані емоційні метонімії!

Або:

— Підйом, Котик! (це моє прізвище)! Треба чотирьох емоційних метонімій привезти.

Але від себе, не в діалогах, я таки часом казатиму “росіяни”. По-перше, не хочу створити враження, ніби до другого року великої війни я ніколи в житті не бачив геїв. По-друге, не хочу створити враження, ніби я гомофоб.

Віддайте хоч одного

Я читав в інтернетах, що можна пройти й усю війну, так і не побачивши зблизька жодного росіянина. Звучить логічно. Якщо ти в ППО. Чи навіть в артилерії. Що стосується мене, то я надивився. Аж занадто. Я відчував, що це навіть якось нечесно щодо інших солдатів. Нерівномірний розподіл.

Якось у найближчому напівтиловому місті К. на світлофорі поруч із нами зупинилися нацгвардійці. Власне, спершу вони стали на світлофорі позаду нас. Але зазирнули всередину нашої “буханки” і вирішили переїхати в сусідній ряд. Поки червоне світло. Спеціально, щоб пожартувати.

Водій у нацгвардійців був дядько на вигляд років за п’ятдесят із шевченківськими вусами. Власне, нашому водію теж було п’ятдесят вісім чи, як він казав, “повних п’ятдесят вісім”. Цілком нормальний вік для українського солдата.

Наш водій бородатий (на ротаціях), схожий на старого італійського мафіозо з двома золотими коронками. Нацгвардієць із шевченківськими вусами блиснув власною залізною коронкою. Показав пальцем нам взад і пожартував: “Нащо вам стільки емоційних метонімій? Віддайте нам хоч одного”.

Росіяни сиділи ззаду в нашій “буханці”, відокремлені від нас плексигласовою стінкою з віконцем, щоб ми їх бачили. Вони були зв’язані скотчем по руках, із замотаними скотчем очима, щоб не бачили нас.

Росіян було стільки, скільки влізло. Тому нацгвардієць і спитав: “Нащо вам стільки?”.

Часом їх було стільки, що товстішого, наприклад, треба було вкладати худим у ноги на підлогу. Був раз один, який займав місця на лавці на трьох худих. То я вибачився і попросив його лягти в ноги решті на підлогу. А найхудішого попросив лягти товаришам на коліна.

Інакше ніяк.

“Буханка” в нас була одна. Коли росіяни перли в наступ, до нас їх потрапляло стільки, що ми не встигали відвозити їх у тил для переправляння в табори військовополонених, чи куди там їх переправляють.

Дуже незручно просити у волонтерів гроші на, скажімо, великий автобус для перевезення емоційних метонімій. Уже зв’язаних. Коли ці гроші можуть піти на знищення ще не зв’язаних.

Крім того, у випадку великого автобуса лишатиметься вічне питання цієї війни. Хто платитиме за соляру?

Запах сирої землі

Отже.

На росіян я надивився зблизька. І не тільки надивився.

Бо найперше при таких тісних контактах — запах.

Друге — дотик.

А третє — власний страх.

Мені, сподівався я, колись таки вертатися до сім’ї.

До дітей.

Не дай бог, заражуся чимось.

Туберкульоз. Гепатит. Насамперед гепатит. Усі говорили про гепатит. Особливо, мовляв, у росіян, які прийшли окупувати нас із тюрем. Я теж обрав би війну перед двадцятьма роками тюрми, думав я. Що, звісно, не значить, що їх не треба знищувати.

Так от. Гепатит.

І ще оте, чим пахне гангрена. Навряд чи там щось хороше для здоров’я. Бо вони часто потрапляли до нас поранені. І поранені давно, вже підгнилі. Часом ми забирали їх із наших медеваків. А часом напряму. Я кілька разів сам купував їм знеболювальні й антибіотики, але чи правильно їх “лікував”, не впевнений. Наприклад, лише після ротації я пройшов нормальний курс такмеду, де нам сказали, що після поранення заборонений ібупрофен. Тільки парацетамол. А я давав їм і те, й інше.

Що ж до страху зараження.

На щастя, прямо перед війною була світова пандемія. Це нам пощастило. Ми якось інтуїтивно знали: медичні маски.

Тепер вони знадобилися знову. Ковідом ми всі вже перехворіли в перший рік, коли змішалися.

В аптеці я також накупив одноразових медичних рукавичок.

— Який розмір? — питає симпатична молода фармацевтка.

— Ну... — соромлячись, показуєш їй свою руку.

— М! — каже вона.

Так і думав, що М. Добре, що не S. Шкода, що не L. У мого друга XL.

Від росіян пахло в найкращому разі сирою землею. Як коли ховаєшся від обстрілу, ввіткнувшись носом у ґрунт у викопаній для цього траншеї. Але росіяни пахли не тільки землею.

Людське тіло, давно не мите. І ти маєш ним якось маніпулювати. Як мінімум ти мусиш його вести. Бо ж він зі змотаними руками й зав’язаними очима. Ти тримаєш його так, щоб бути якнайдалі. Відвертаєш лице в масці, щоб не дихати. Під маскою можна ще жувати Orbit, але часом виникає нюхова галюцинація, ніби цей Orbit, навпаки, вбирає запах, як ото буває, коли жуєш під час куріння.

Ще ж треба думати, щоб не стукати полоненого дулом автомата.

Якщо хочеш бути людяним, м’яко кажеш йому: “Стоп. Сходинка. Поріг. Праворуч. Зараз буде сім сходинок униз... Остання! Стоп”.

Якщо росіяни затримуються в нас надовго, ти часом розв’язуєш їм очі.

Блядь, як же це боляче! Під смердючою пов’язкою часом виявляються невинні світло-блакитні дитячі очі толстовських селян. Якого хуя ви тут робите? Чого ви, блядь, не у себе в селі?!! АААА!

Коли в них розв’язані очі, ти не мав би давати їм дивитися на тебе. Тут допомагає стара добра одноразова антиковідна маска. Ну й не можна називати одне одного по імені. Звідси оті дурні спроби позивних, коли я день був “Поетом”, не написавши в житті ані вірша, і день “Репортером”, останній репортаж написавши купу років тому.

Вони не мають знати, хто ви і де вони.

Взагалі-то ви не мали б і говорити, але ж це так цікаво.

Якщо ти хочеш бути добрим, то, коли їм пора, ти замотуєш скотч уже не прямо по шкірі, а по капюшону. Чи по якійсь ганчірці.

Але про це ти можеш здогадатися не зразу, а лише через кілька місяців такої практики. Такого не вчать у цивільному житті. Такого не вчать і в “учебці”. Та, власне, й “учебку” я пройшов уже після повернення, наприкінці третього року війни, коли раптом виявилося, що купа людей має УБД, не маючи печатки про БЗВП. А до того так, один урок “біжу-крию” на полігоні між нарядами й один урок про турнікет уже тут, на ротації.

Він зараз думає тільки про одне

До свого першого росіянина я звертався “Спаси і сохрани”, та й решта так само. Його привезли в подертій чи протертій майці, було літо. На спинів нього було татуювання. На всю спину. Матір Божа. А на плечах, над її головою, великий напис: “Спаси і сохрани”.

Як же ще до нього звертатися?

Він був здоровий, мускулястий чи радше жилавий. Важко визначити вік, коли людина з іншого соціального середовища, все життя інакше жила. За спитим обличчям, то й за п’ятдесят. А за жилавим мускулястим тілом, то ледь за тридцять.

Казали, він убивця. Казали, пішов в армію, щоб не досиджувати в тюрмі.

Все, що ми знали про росіян, можна вважати нашими фантазіями. Хтось десь почув. Що не почув, додумав.

Слідом за “Спаси і сохрани” ми везли нових. Аж поки не набралася “буханка”.

Я пробував із кожним говорити. Звісно, це формально заборонено.

Чомусь мені дуже хотілося донести, що вони окупанти, а ми не нацисти. Бо ж, як відомо, вони нас називають “нацики”, так само як ми їх називаємо емоційними метоніміями.

Я намагався довести, що не нацик, ще й поведінкою. Але то окрема історія, і не одна. Думаю, я ще про це розкажу.

Один наш сержант, підслухавши шматок мого “слова до окупанта” в дусі камюсівського “Листа до німецького друга”, сказав: “Гнилий чос”. Але це той сержант, який пробував пхатись у командири, ще поки мій друг, наш головний сержант, лежав у морзі. То я його думку не дуже цінував.

А от офіцер, який лишився за старшого після одночасного поранення комбата й ротного, був авторитетніший. Сан Санич, дядько років так за п’ятдесят. Сан Санич прокоментував, послухавши мої слова до чергового окупанта:

“Йому ж похуй, що ти кажеш. Він зараз думає тільки про одне. Щоб ти йому нічого не зламав. І нічого нікуди не запихав”.

Сан Санич у цивільному житті був шкільним учителем. Він знається на педагогіці.

Емоційний парадокс

Я почав записувати те, що вже не трималося всередині, однієї душної ночі, лежачи на матраці в підвалі між двома імпровізованими камерами. В одній лежало на дерев’яних нарах двоє росіян. Я звертався до них “Самара” і ще якось, забув, за назвою його міста чи регіону. Вони ж мали якось розрізняти, кому я даю вказівку: сісти, лягти, води хочеш? Особливо коли зав’язані очі.

У камері навпроти лежав поранений у стегно, раніше мобілізований росіянами українець з окупованої території. А з ним найманець із третьої країни: хлопці нав’язливо постійно жартували про “бананів у нас нема”.

Я не міг спати. Смерділо.

Я палив спіраль від комарів. Але палив її не проти комарів, а проти запаху.

Я мав бути поруч на випадок, я хз, якщо хтось із них почне вмирати. Хоча що б я робив, я хз. Кликав би офіцерів. Може, везли б у лікарню. А може, й ні.

Втім, спати я не міг не тільки через душність і запах.

Кілька днів тому загинув мій найближчий друг. Його вбили окупанти.

Я витягую із себе кожну фразу. Як струну з м’яса.

Коли я побачив першого росіянина зблизька, то не відчув жодної неприязні.

Мені казали, це тому, що в мене ще ніхто не загинув.

Але й тепер, коли інші росіяни вбили чоловіка, якого я уявляв своїм найближчим другом, у якого, може, трохи був закоханий, якого фантазував трохи старшим братом, якого ніколи не мав, об якого старався тримати свою кукуху, шукав підтримки. Тепер, коли його вбили, я все одно не відчував неприязні.

Один побратим, який, на відміну від мене, їхав на ротацію вдруге, казав: “Так не хочеться знову в цю чорноту”. Ми потрапили сюди влітку, ночі були короткі, навіть електрика була. Але я все одно зрозумів, що він мав на увазі під чорнотою.

Чорнота окупації, яка здалеку уявляється абстрактною ордою, при наближенні розпадається на нещасні тіла.

І я не відчував неприязні.

Парадокс у тому, що з ними все ясно. І ти знаєш, як до них ставитися, як поводитися з ними. Значно важче зі “своїми” після повернення, бо ти не знаєш, як до них ставитися, як поводитися з ними, особливо коли це чоловіки, здорові чоловіки, які, на відміну від тебе, із сім’ями, які, на відміну від твоїх найкращих людей, живі-здорові. А з окупантами все просто. Не потрібні складні емоції, щоб знати, що з ними робити в кожній конкретній ситуації.

Чого він не сказав

Коли “Спаси і сохрани” везли від нас, я мав його виводити в “буханку”. Я не знав, що з ним буде далі.

Вхопившись одноразовими рукавичками в його жилавий біцепс, а ногою відкидаючи дуло автомата собі за спину, я вів “Спаси і сохрани” в “буханку”.

Це відчувалося майже як змова з ворогом, як державна зрада, коли я став до нього тихо говорити. Від початку вторгнення я зовсім перестав переходити на російську з українцями. Тому тепер російські слова дуже тяжко вимовлялася. Напевно, у мене був стереотипний український акцент. Напевно, я висловлював насправді свою власну фантазію. Про те, як сам хотів би жити далі, якщо цей млявий апокаліпсис мене не вб’є. Може, в мені говорили стереотипи. Про росіян. Про толстовських селян. Говорило те, яким я уявив саме його, вбивцю з татуюванням Богоматері на всю спину. Поки ми йшли до машини, я наполегливо говорив до нього:

— Спаси і сохрани. Слухай. Тримайся. Постарайся вижити. І якщо виживеш, вертайся до себе. Додому. Переїдь у село. Викинь телевізор. Це головне. Викинь телевізор. Живи сам по собі. Може, розкажеш, що вам тут робити було нічого. Що нема тут нациків. Живи. Ходи в ліс. Полюй. Копай город. Вирощуй сад. Якщо любиш бухати, то зроби самогонний апарат. Щоб не купувати. Щоб ні від кого не залежати. Нікого не слухати. Живи сам по собі. Вертайся і сюди не приїжджай. А поки що тримайся. Постарайся вижити, — я стиснув медичними рукавичками його руку й підсадив у машину.

“Спаси і сохрани” трохи повернув замотане скотчем обличчя і сказав:

— Спасибо.

Відповідальність за вигадку

Хуйня. Звісно ж, він ні слова не сказав.

Але я сказав.

Коли я починаю писати, в моїй уяві кожна з цих історій досконала: трохи несподівана, трохи поетична, сумна і водночас трохи смішна в сенсі ridiculous, а не funny. Події неминучі, наче траєкторія польоту некерованої бомби.

А коли запишеш, зразу бачиш і шершавість, і порушену рівновагу. Як у реальності.

Коли до нас привезли перших росіян, комбат сказав нам дуже просто. Хто сміливий і дуже хоче відпиздити емоційну метонімію, без проблем. Відпускаю в Авдіївку, злови власного й там на місці роби з ним все, що хочеш. А сюди вони приїхали вже знешкоджені.

Комбата в нас поважали, бо на початку вторгнення він був на ротації й сам опинився в окопах з автоматом. Нечасто побачиш підполковника з автоматом в окопах. У нас таких було одразу два.

Солдати між собою говорили, що там, куди ми возимо емоційних метонімій, вони бачили зігнуті алюмінієві бити. Це було схоже на фантазію: “Що б я робив, якби не мав гальм”. Чи на таку: “Що б я хотів, щоб із ними робили, але не я”. Як у цивільних.

“Але що вони роблять із нашими хлопцями!”, — казали хлопці, уявляючи, що треба було б робити з емоційними метоніміями. Знаю, знаю, знаю.

Коли вигадуєш голлівудську історію, можеш дофантазувати що завгодно. Можеш покласти бригаду людей, рятуючи одного рядового.

Коли трохи причетний до подій, робити так як мінімум безвідповідально.

Натомість за ці роки я з повною безвідповідальністю розробив теорію про те, до чого непричетний: що насправді відбувається в Кремлі й що відбувається в голові росіян, які вважають, що, залізши в чужу країну, все роблять правильно.

Розкажу наступного разу. Ставте лайки-колокольчики!

Згідно-відповідно ваш

старший солдат Олександр Котик

війна люди література