З Донбасу на Мальту. Досвід військовослужбовця, який вперше побував у відпустці за кордоном

«Тут дихати можна!»

На Донбасі Дмитро, інженер дронів у РУБАК, щодня дихає випарами від паяльника, ремонтуючи дрони. Цілими днями сидить під землею, у бліндажі-майстерні дронів, згорбившись над роботою.

І тому, розповідаючи про маленький сонячний острів посеред Середземного моря, він постійно говорить про тамтешнє чисте повітря. «Тут дихати можна» — лейтмотив його вражень від подорожі. А ще розслаблена атмосфера острівного життя, те, що можна цілий день грітися під теплим сонцем, їсти свіжі морепродукти і що там «люди, які не знають, що таке обстріли, які доброзичливо запрошують мене, незнайомця, випити з ними пива і з’їсти шашлику на пляжі».

«Вся ця довга дорога варта була навіть одного дня, що я там провів. Купа емоцій від чистого повітря, природи, здорового способу життя. А в мене ж майже три тижні відпустки!» — каже Дмитро.

Дозвіл на виїзд

Право провести відпустку за кордоном має кожен військовослужбовець. Однак рішення про надання дозволу чи відмову в кожному конкретному випадку для кожного військовослужбовця ухвалює командування частини за погодженням від безпосереднього командира до командира частини.

Тобто головні фактори — хороша репутація військового і лояльність командирів. Юридичної ж норми, що зобов’язує командування дозволити виїхати у відпустку за кордон, немає.

Дмитро підійшов із цим питанням до свого тодішнього ротного Андрія:

«Він дав дозвіл. Я написав заяву, що я, такий-то, хочу на період відпустки виїхати за кордон туди-то. Командир написав таку саму заяву, додавши, що “ручається за мене”, замполіт усе це повіз у стройову, там наш “контрік” (працівник контррозвідки. — Авт.) розпитував щось про мене, напевно, передивлявся мою особову справу. Все було гаразд, і командир частини поставив фінальний підпис. При перетині кордону з документів я мав цей відпускний лист, закордонний паспорт і військовий квиток».

«Якщо командир нормальний, то все в підрозділі нормально робиться»

Цікаво, що ротний Андрій і сам провів відпустку за кордоном. І так само, як і Дмитро, вперше в житті побував в іншій країні, в Іспанії. Ділиться враженнями: «Це було круто. Зараз думаю: а чому я раніше так не робив?! Тепер хоча б раз на пів року буду кудись виїжджати».

«Якщо командир нормальний, то все в підрозділі нормально робиться», — коментує Андрій, пілот дронів із їхньої роти.

У тілі «дзвеніли» уламки

Дмитро вилітав із Варшави. На літаку він теж летів уперше. Найбільше хвилювало, чи пройде рюкзак як ручна поклажа. Але було й інше, про що хвилювався, — залізні уламки в тілі після поранення в піхоті, після важкого бою під Бахмутом. Це залізо точно «пікатиме» на рамці безпеки в аеропорту. І як це пояснити іноземним прикордонникам, не володіючи вільно англійською?

Дмитра вилікували, хоча поранення було тяжке. Але деякі уламки заліза недоцільно було витягати, бо більше шкоди було б від хірургічного втручання. І лікарі попередили, що в аеропортах він тепер «дзвенітиме». Так і сталося.

«Я таки “задзвенів”. Працівниця відвела мене вбік, поводила ручним сканером, щось у комп’ютері подивилася, перемовилася з іншим працівником і сказала “проходь”. У наступних аеропортах рамки безпеки також детектили уламки, але працівники пропускали без розпитувань».

Зрозуміло, що серед українців багато хто вже має уламки снарядів у тілі. І таких людей ставатиме дедалі більше. Усі вони однозначно матимуть схожі ситуації на рамках безпеки, де датчики особливо чутливі. Звісно, більшість працівників аеропортів, особливо країн Європи, розумітимуть, що і чому відбувається. Але це може стати причиною непорозумінь і затримок у далеких від України країнах. На такий випадок краще отримати в лікарів довідку, перекласти англійською мовою й мати з собою в подорожах за кордоном.

Після проходження контролю в аеропорту Дмитро мав цікаві зустрічі в залі очікування:

«В аеропорту зустрів двох жінок з України, одна з Харкова і з мого району, з Північної Салтівки. А ще бачив чувака в піксельній панамці: біля мого гейту сидів, теж такий на Мальту зібрався відпочити». Втім, він намагався мінімізувати спілкування — потребував повного відпочинку, від усього й усіх.

Гори, море, катакомби

Мальта — маленька за територією країна, але багата на все: історію, природу, архітектуру, самобутнє сучасне життя, туристичну сферу.

Саме тому Дмитро її й обрав. Тут усе для туристів, але немає відчуття «туристичної резервації». Тут є піщані пляжі для «тюленячого» відпочинку, а є береги зі стрімкими скелями в десятки метрів висотою, об які б’ються несамовиті морські хвилі.

«Піднімався на один із крутих пагорбів, підйом градусів 60, повзу вгору, стежка звужується, галька з-під ніг сиплеться, думаю, хоч би не поїхати з цього урвища, а на горі ще вітер такий, що напружуєш тіло, щоб не здуло. Коротше, відхватив і емоцій, і адреналіну».

За кілька тисячоліть до нашої ери на Мальті жили і будувалися фінікійці й карфагеняни, римляни й араби, нормани, арагонці й госпітальєри, французи й британці.

«Я сів на паром, і коли ми заходили в бухту, у мене емоції просто зашкалювали: навколо ці старовинні будівлі, фортеці, храми, дзвіниці. І це ж усе століттями розбудовувалось, і ти ніби потрапив у ті стародавні часи або опинився в історичній комп’ютерній грі, коли пірат на кораблі заходить у середньовічний морський порт».

Біля середньовічної фортеці приємний парк. «Такий “острівний”, спокійний, із краєвидом на море — тільки сиди і дихай».

Дмитро побував і в історичних катакомбах часів Другої світової війни, де ховалися мешканці під час бомбардувань:

«У тих катакомбах стільки кімнат, нам у роті теж такі треба, щоб всюди і багато. Щоб кожен у своїй окремній кімнатці працював. Ну але колись і в Слов’янську будуть екскурсії водити, накопано там уже багато».

«Нам у роті теж такі катакомби треба»

Мальта — світовий центр вивчення англійської мови. Тут базуються сотні мовних шкіл, де вчаться студенти з багатьох країн. Тому й у розмовах із незнайомцями на вулиці, у закладах, у сфері надання послуг мовою спілкування за умовчанням є саме англійська.

«Я тут за тиждень отримав більше практики з англійської, ніж за попередні п’ять років. Як закінчиться війна, потрібно буде зайнятися покращенням свого мовного рівня».

Нічний супермаркет

Після тижня на сонячній Мальті Дмитро полетів до Німеччини. Але довгий час стиковки літаків в Італії, оскільки прямого рейсу не було, підштовхнув провести один день у маленькому італійському містечку Фіумічіно неподалік Рима. Дмитро встиг трохи дослідити італійську автентику, пройшовся історичним центром зі старовинними бароковими церквами. Але найбільше емоцій йому подарував нічний похід до супермаркету.

«Порожня, ледь освітлена вулиця, на будівлі супермаркету стара така вивіска, втомлена касирка чекає кінця робочого дня, до неї підходить покупець, вони починають про щось перемовлятися. Вся ця “місцева атмосфера” безцінна. І уявити тільки, посеред цього “місцевого італійського життя” тут я, ходжу такий. Як в італійському фільмі побував!» — каже Дмитро.

Німець, який донатить

Після Фіумічіно був Берлін. Тут Дмитро зустрівся з німцем Гельмутом. Гельмут уже майже рік щомісяця, не пропускаючи жодної дати, надсилає донати його підрозділу. Гельмут і його дружина неймовірно переймаються за Україну: у їхньому будинку рік жила сім’я біженців із Харкова. Вони вчать українську мову, мають книжки Сергія Жадана і нещодавно виданий щоденник розстріляного росіянами Володимира Вакуленка.

Якось у рідному місті Гельмута організовували благодійну вечірку на користь української армії. Дмитро тоді надіслав їм «артефакти з війни»: деталі дронів, сухпайки, «сухий душ», сувенірну статуетку дрона, надруковану на 3D-принтері. Це викликало неабиякий інтерес у відвідувачів вечірки, адже ж речі «прямо звідти, з окопів».

«Гельмут — дуже добра і щира людина, таку дружбу треба цінувати», — каже Дмитро.

Наступною країною в маршруті була Польща, де Дмитро мав дуже теплу зустріч із колишнім побратимом, зараз демобілізованим.

А що, так можна було?

Дмитро каже, що побратими з його роти й інших підрозділів дивувалися, почувши, що він побував у такій подорожі, бо не знали, що так можна:

«Багато хто не знає, що взагалі можна виїжджати за кордон. І багато хто думає, що це складно в плані збору документів. Але насправді це не так, усе залежить від твого ставлення до служби і від твого командира. Я розповів про подорож кільком людям, і про це швидко почала говорити вся рота. Бо на третій рік війни всі задовбалися, всі хочуть повноцінно і яскраво відпочити.

Я сподіваюся, що мій приклад підштовхне побратимів також так подорожувати у відпустках, кардинально змінювати обстановку, адже нам, військовим, це зараз просто необхідно».

зсу армійське життя подорожі