Чому Навальний був імперіалістом, як і більшість нинішніх його послідовників

На ці та інші питання відповідає стаття Габріеле Камінскайте, опублікована у виданні E-International Relations. На початку тексту зазначено: «Ця робота спершу була написана для програми бакалаврату чи магістра». Та в ній дуже точно і ґрунтовно описано проблеми російської консервативно-ліберальної опозиції, найпомітнішою фігурою якої був Навальний. Пропонуємо дещо скорочений переклад.

Імперський інстинкт

Напередодні розпаду Радянського Союзу, що ознаменував кінець холодної війни, російський літературознавець Віктор Балахонов сказав: «Серед росіян поширений надзвичайно сильний імперський інстинкт, і ми (росіяни. — Ред.) поки що не можемо уявити собі іншої форми існування, окрім нашої нинішньої імперії, що простягається від Бреста до Владивостока».

Серед росіян поширений сильний імперський інстинкт

Два десятиліття по тому, у 2014 році, коли Росія незаконно анексувала Крим, Олексій Навальний, відомий ліберальний російський опозиціонер, висловив свою думку щодо цього. На запитання, чи повернув би він Крим Україні, якби був при владі, Навальний відповів, що ні, і запитав, чи є Крим «бутербродом або чимось, що можна взяти і віддати назад?».

Чи є небажання Навального повернути Крим Україні наслідком російського імперського інстинкту, про який попереджав Балахонов, і якщо так, то що це за інстинкт?

Олексій Навальний і російський лібералізм

Щоб зрозуміти політичну риторику Навального, треба зробити короткий огляд розвитку російського лібералізму.

Особисті свободи, верховенство права, права власності та середній клас, загальні передумови лібералізму були відсутні в імперській Росії в XIX столітті. Хоча суть західного й російського лібералізму була однаковою, російському лібералізму бракувало глибокого історичного коріння і лінійного внутрішнього розвитку. Російський лібералізм був перейнятий ззовні, а не розвивався зсередини.

Російський політик та історик Чижков також відзначає особливості російського лібералізму, такі як відсутність класичної ліберальної школи, обмежений характер реформ, поганий стан правової системи та загальні протизаконницькі настрої. Таким чином, російські ліберальні засади цілковито відрізняються від західних.

Російська національна ідентичність і сильна держава тісно пов’язані з імперіалізмом

Як наслідок — сучасний російський лібералізм був побудований на дещо крихкому фундаменті російської ліберальної філософії, де йому також довелося змагатися з історичною традицією імперського правління.

Американський політолог Бжезінський стверджує, що тривалі періоди підпорядкування російського суспільства через царське або монгольське панування призвели до відсутності апетиту до свободи й демократії в ньому. Однак у посткомуністичний період з’явилися ліберальні партії.

Дослідники виділяють три напрями посткомуністичного лібералізму в Росії: державницький (правий), правовий (центристський) і соціальний (лівий). Перші два займають консервативну позицію і виступають за сильну російську державу та російську національну ідентичність. Російська національна ідентичність і сильна держава тісно пов’язані з імперіалізмом. Отже, консервативний лібералізм за своєю суттю має імперіалістичний підтекст.

На противагу цьому соціал-ліберали прагнуть універсальних прав людини і пов’язують сильне відчуття російської ідентичності з імперською спадщиною та постійним втручанням у справи інших держав.

Історично російський консервативний лібералізм за своєю суттю має імперіалістичний підтекст

Однак соціал-лібералізм у Росії часто пов'язують із західним втручанням, оскільки він просуває європейські цінності (такі як права ЛГБТК-спільноти), які вважаються чужими для російської культури та суспільства. Хоча консервативний лібералізм може здаватися непослідовним в очах Заходу через своєрідне поєднання ліберальних цінностей та імперіалістичної риторики, він залишається найпопулярнішим ліберальним напрямом у Росії.

Пострадянські російські ліберальні партії загалом мали лише незначну підтримку на виборах, а лібералізм залишається непопулярним і донині. На виборах 2003 року, коли «Єдина Росія» отримала понад дві третини місць у парламенті, іншими партіями, які здобули достатню кількість місць, були або націоналісти, або комуністи.

Провідна соціал-ліберальна партія «Яблуко» набрала лише 4% голосів. На наступних виборах, коли Путін міцно вхопився за владу, ліберальні партії взагалі зникли.

Провал російського лібералізму після 1990 року пояснюється несумісністю ліберальних цінностей, ліберальними реформами після Єльцина, які вважаються ключовою причиною корупції, нездатністю перезапустити російську економіку і зменшенням середнього класу, що підтримує ліберальну думку.

Крихкий фундамент російського лібералізму, багатовіковий авторитаризм і хаотичний розпад Радянського Союзу призвели до низької популярності ліберальних партій. Особливо важливо підкреслити недостатню популярність соціал-ліберальних сил.

Соціал-ліберали є єдиною фракцією, яка виступає проти унікальної російської культури та шляху розвитку (часто пов’язаного з імперіалізмом) на користь європейської інтеграції. Однак вони привертають до себе лише незначну увагу і майже не мають успіху на виборах.

Домінуючий російський консервативний лібералізм, частиною якого був і Навальний, заплямований імперіалістичними настроями

Водночас консервативні ліберали, на чолі яких раніше стояв Навальний, і далі зберігають свою популярність і залишаються головною серйозною опозицією Путіну.

Консервативні ліберали, однак, підтримують великоросійську культуру і сильну російську державу. Таким чином, домінуючий російський лібералізм, частиною якого був і Навальний, вже, схоже, дещо заплямований імперіалістичними настроями в самій своїй основі. Крім того, більша підтримка консервативного лібералізму, на відміну від соціального лібералізму, також натякає на присутність імперських настроїв у російському суспільстві.

Заперечення

Політична риторика Навального звільняє російське суспільство від імперіалізму. Він чітко вказує на необхідність відокремлення росіян від Путіна та його олігархів.

Розглядаючи вторгнення Росії в Україну, Навальний заявляє, що «Володимир Путін несе повну відповідальність за конфлікт», і стверджує, що «потяг до агресії походить від меншості в російському суспільстві».

Він пояснює, що більшість росіян не підтримують війну; підтримують лише ті, хто має імперські погляди, а саме друзі Путіна й дуже незначна меншість людей у Росії, чиї імперські погляди живі лише завдяки постійному впливу пропаганди:

«Проте агресивні імперіалісти не мають абсолютного домінування. Вони не становлять більшості виборців, і навіть вони все ще потребують постійного впливу пропаганди, щоб підтримувати свої переконання».

Навальний описує оточення Путіна як «цинічних і корумпованих радянських імперіалістів», «злочинців», «бандитів» і «злодіїв». Він називає уряд Путіна джерелом усіх проблем у Росії: «Цей самопороджений імперський авторитаризм є справжнім прокляттям Росії і причиною всіх її бід. Ми не можемо його позбутися, незважаючи на можливості, які регулярно надає нам історія».

Навальний, як відомо, відкрито критикував політичних діячів, зокрема й Путіна, посилаючись на те, що їхня агресивна політика побудована на імперіалістичній ідеології.

Він наголошує на необхідності ставити російські (етнічні. — Ред.) інтереси на перше місце і в минулому часто виступав проти надання економічної допомоги (з бюджету РФ. — Ред.) Північнокавказькому регіону, вважаючи це виснаженням російської економіки, особливо коли ці гроші можна було б віддати етнічним росіянам, які живуть у бідності.

Навальний вважає, що історичне домінування Росії на Північному Кавказі й придушення чеченської незалежності були потрібні лише для збагачення режиму Путіна і його олігархів та консолідації їхньої влади. Такі кампанії завдають удару по добробуту всього російського населення і є продовженням недосконалої радянської системи. Він поділяє схожі погляди й на вторгнення Росії в Україну: «Занадто багато людей у Росії зараз зацікавлені в нормальному житті, а не в примарних територіальних здобутках».

Навальний вважає, що жителі Північного Кавказу не є частиною російського суспільства

Хоча Навальний заявляє про незацікавленість у територіальній експансії, каже, що просуває інтереси російського народу, він дуже чітко розмежовує тих, кого він вважає росіянами, і їхню ієрархію. У його партійному маніфесті, де ключовий пріоритет віддається добробуту етнічних росіян, постійно використовується термін «русские» (етнічні росіяни) на противагу «россияне» (власники російських паспортів).

Він вважає, що жителі Північного Кавказу не є частиною російського суспільства, демонструючи відверто расистські погляди щодо них, не кажучи вже про те, щоб виступати за відокремлення цих регіонів від Росії. Він також зазначає, що рішення про будь-яку автономію на Північному Кавказі має ухвалювати Москва. Таким чином, Навальний відмовляє корінному населенню, що проживає в Росії, у самостійності.

Крім того, головне занепокоєння Навального щодо конфлікту на Північному Кавказі — це його згубний вплив на етнічних росіян, а не окупація регіону чи воєнні злочини, скоєні російськими збройними силами проти кавказького населення.

Російські військові в Чечні, що на Північному Кавказі. Фото з відкритих джерел

Щодо України Навальний вважає, що росіяни та українці є одним народом, і назвав російсько-українську війну 2022 року «братовбивчою».

Означення «братніми» російської та української ідентичностей також є імперіалістичним, оскільки сприяє російському способу панування через асиміляцію та заперечення відмінної української ідентичності.

Означення «братніми» російської та української ідентичностей також є імперіалістичним

Тому твердження Навального, що тільки Путін і його оточення є імперіалістами, у найкращому разі хибне, оскільки сам Навальний просуває імперіалістичний дискурс через орієнталізм, заперечення самостійності та відлуння російського домінування через начебто однаковість українців і росіян.

Орієнталістські тенденції та заперечення Навального ще більше проявляються, коли він прямо заявляє, що не вважає всіх росіян за своєю суттю імперіалістами, і доводить це, іронічно порівнюючи їх із Білоруссю:

«Чи всі росіяни за своєю природою імперіалісти? Це нісенітниця. Наприклад, Білорусь також бере участь у війні проти України. Чи означає це, що білоруси також мають імперське мислення? Ні, просто в них теж є диктатор при владі. У Росії завжди будуть люди з імперськими поглядами, як і в будь-якій іншій країні, де для цього є історичні передумови, але вони далеко не більшість».

Навальний тут, як і російський історик Олександр Еткінд (автор книжки «Внутрішня колонізація», у якій досліджується російське кріпацтво), поєднує авторитаризм з імперіалізмом і не звертає уваги на дуже різні історії Росії та Білорусі. Білоруси не є історичними чи теперішніми завойовниками і ніколи не були окремою імперією, так само як і білоруські солдати, які зараз воюють проти України. Навпаки, вони також стали жертвами російського імперіалізму, русифікації та заперечення власного суверенітету як незалежної нації.

Навальний вважає, що білоруський і російський досвід однаковий, і це також вказує на домінування Росії через асиміляцію й стирання років масових репресій проти білорусів.

Наратив Навального про те, що росіяни не підтримують війну і що війна ведеться тільки Путіним, ще більш хибний, оскільки він часто суперечить сам собі. Наприклад, стверджує, що росіяни не підтримують війну, наводячи як доказ авторитарні репресії:

«І перше, що вам потрібно зрозуміти, — у Росії немає 75% підтримки війни з Україною. Це чергова брехня Кремля».

«Про яку соціологію можна говорити, коли і питання “Чи підтримуєте ви війну в Україні?”, і відповідь “ні” можуть призвести до 15 років ув’язнення відповідно для соціолога і респондента?»

Втім, Навальний також вказує на те, що путінський режим схильний вирішувати внутрішні проблеми за допомогою ведення воєн через їх популярність та економічну ефективність: «Війна — це не дорого, вона вирішує всі внутрішньополітичні проблеми, вона піднімає суспільне схвалення до небес».

Навальний суперечить сам собі, стверджуючи, що росіяни не підтримують війну, але війни, як правило, викликають суспільне схвалення тих, хто їх веде.

Навальний суперечить сам собі, стверджуючи, що росіяни не підтримують війну, але війни, як правило, викликають суспільне схвалення тих, хто їх веде

Ненадійність опитувань також викликає сумніви. Так, Ксенія Кізілова і Піппа Норріс (2022) проаналізували опитування в Росії і виокремили кілька елементів, як-от репресії, упередженість відповідей і промивання мізків, які здатні вплинути на результати опитувань, але ці фактори не можуть змістити шальки терезів у протилежний бік.

Вони зазначають, що культурні та історичні обставини матимуть вирішальну вагу в ставленні росіян до війни. Таким чином, підтримка воєнних дій проти України вказує на глибоко вкорінені історичні передумови, а не на ненадійність даних. Це ще більше підтверджується, коли Навальний заявляє, що «війна може тривати лише доти, доки вона має певну підтримку всередині країни», однак на момент написання цієї статті війна все ще триває.

Крім того, незважаючи на критику опитувань, Навальний проводив власні, щоб довести, що росіяни не підтримують військову агресію проти України. Він опитав 700 мешканців Москви і відстежив зміни в громадській думці.

Наприклад, частка людей, які вважають Росію агресором, зросла з 29% до 53%, а частка тих, хто вважає Росію винною в конфлікті, — з 14% до 36% (у статті зазначено, що Захід залишився між 39% і 34%).

Нарешті, Навальний показує, що 79% (зростання з 68%) респондентів погодилися з твердженням «Конфліктуючі сторони повинні негайно припинити всі воєнні дії і розпочати мирні переговори». Це твердження не тільки не розрізняє нападника і жертву, а й нагадує заклик Кремля до переговорів (на противагу негайному виведенню російської армії з України).

Позиція Навального, що росіяни не підтримують війну і що головним джерелом імперіалізму є Кремль, свідчить про значне заперечення імперіалістичного минулого і сьогодення Росії.

Заперечення може бути важко встановити за допомогою даних, оскільки воно також може бути відсутністю, а не наявністю заяв. Так, в одному з аналізів зовнішньої політики Навального зазначено, що він приділяє незначну увагу політиці Росії за кордоном і натомість вважає пріоритетними її внутрішні проблеми. Це може мати кілька значень.

З одного боку, він проголошує, що Росія повинна зосередитися на своїх внутрішніх проблемах, а не окупувати сусідні землі, пропонуючи Росії припинити свої загарбницькі кампанії: «Не в інтересах росіян захоплювати сусідні республіки, у їхніх інтересах боротися з корупцією, алкоголізмом і так далі, вирішувати внутрішні проблеми».

З другого боку, приділяє незначну увагу імперіалістичним амбіціям Росії, у той час як ці амбіції дістають суспільне схвалення (а не суспільне невдоволення). А отже, уникає конфронтації з імперською спадщиною Росії. Навальний каже, що російські еліти вбачають у війні вирішення всіх проблем: «Еліти просто знають із досвіду, що війна працює краще, ніж будь-що інше».

Він не заглиблюється в причини привабливості таких воєн, окрім їх здатності маскувати внутрішні проблеми.

У той час як уряд Путіна використовує імперську істерію, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем, Навальний використовує внутрішні проблеми, щоб відвернути увагу від проблематичної зовнішньої політики та імперської спадщини Росії.

Це також натякає на те, що політичне лідерство в Росії — це не ідеологічне змагання між диктатурою і демократією, а радше змагання за владу, в якому імперіалістичні амбіції залишаться в обох випадках, хоча і в різний спосіб.

Росія не переосмислює свою історію крізь постколоніальну призму

Заперечення також є стійким у ширшому російському лібералізмі, що ще більше зміцнює російський імперіалізм. У той час як такі країни, як Україна чи країни Балтії, почали переосмислювати свою історію крізь постколоніальну призму, Росія цього не робить.

За словами дослідника Чернецького, «постколоніальна теорія залишається єдиним великим сучасним теоретичним дискурсом, який не береться до уваги російськими соціологами та політологами».

Чернецький стверджує, що роботи постколоніальних дослідників, таких як Едвард Саїд або Ґаятрі Співак, російські вчені, зокрема ліберального спектра, «ребрендують» як радикальну ліву або феміністичну ідеологію, несумісну з російським консерватизмом.

Заперечення російського імперського завоювання також не випадкове

Постколоніальні дослідження з’являються у вигляді теорій Еткінда про внутрішню колонізацію. Однак Еткінд, ставлячи внутрішню колонізацію російського суспільства в центр аналізу, відмовляє корінним народам всередині Росії та колишнім окупованим народам, які нині перебувають за межами Росії, у їхніх стражданнях.

Крім того, він подає Росію як жертву, а не винуватця колонізації. Як наслідок — у російській ліберальній думці з’являються способи заперечення, які потім знаходять своє відображення в заявах Навального, що допомагає російському імперіалізму безперешкодно продовжувати своє існування.

Заперечення російського імперського завоювання допомагає Росії просувати свою перевагу над Заходом

Заперечення російського імперського завоювання також не випадкове — воно допомагає Росії просувати свою перевагу над Заходом.

Добровільне самоусунення Росії від постколоніальних досліджень дає їй змогу проголосити себе домінуючою глобальною силою у світі, яка стане маяком для традиційних, консервативних цінностей.

Таким чином, поки Захід боротиметься з моральними наслідками колоніальної спадщини і расизму, Росія натомість нестиме тягар білої людини для Заходу як найпрогресивніша нація, абсолютно непричетна до процесів колоніальних завоювань.

Наприклад, коли у 2021 році світом прокотився рух Black Lives Matter («Життя темношкірих важливе». — Ред.), російські ліберали побачили в ньому виключно західну проблему, ігноруючи власну глибоко орієнталістську культуру, вкорінену в суспільстві. Таким чином, заперечення імперіалізму дає змогу Росії створювати дискурси, які проголошують її глобальне моральне лідерство, ще більше зміцнюючи уявну перевагу.

Це очевидно й тепер, коли Росія проголошує себе бастіоном традиційних, консервативних цінностей, протидіючи зростанню гендерних досліджень, політкоректності та ЛГБТК-руху.

Хоча Навальний виступає за припинення війни в Україні і з часом дійшов до вимоги виведення російських військ з України, його нездатність побачити власний стійкий орієнталізм через расизм і заперечення суб’єктності, а також постійне нехтування висвітленням імперіалізму, який виходить за межі Путіна, посилюють російський імперіалістичний дискурс.

Його небажання повертати Крим Україні після анексії Росією свідчить про нехтування важливістю територіальної цілісності та державності України. Хоча, реагуючи на громадський резонанс, він пізніше відмовився від цієї заяви і сказав, що поважає кордони України 1991 року.

Чесність цього спростування залишається під питанням, оскільки Навальний і далі асоціював імперіалістичні практики Росії з урядом Путіна й невеликою частиною суспільства.

Його погляди не змогли пояснити широку народну підтримку війни. Наприклад, зростання рейтингу Путіна після воєн у Чечні, Криму та Україні. Оскільки Навальний заперечував імперіалістичний характер Росії і не зміг започаткувати дискурс про роль Росії як винуватця колоніальної експансії, російський імперіалізм поширювався і далі. Небажання Навального повернути Крим Україні у 2014 році є одним із прикладів того, як наполегливе заперечення може призвести до прямої підтримки експансіонізму.

Навальний не зміг започаткувати дискурс про роль Росії як винуватця колоніальної експансії

Росіяни — жертви

Заперечення Навальним імперіалізму стає можливим завдяки зображенню росіян і українців як жертв одного й того самого авторитарного режиму. У своїх заявах він постійно називає Росію жертвою:

«Нашу нещасну, знесилену Батьківщину потрібно рятувати. Вона розграбована, поранена, втягнута в агресивну війну, перетворена на в’язницю, якою керують безпринципні й брехливі негідники».

У той час як Росія є агресором, який вторгся в Україну і скоїв численні воєнні злочини, такі як масові викрадення українських дітей, тортури та зґвалтування, Навальний відокремлює російську націю від російського уряду, прирівнюючи страждання росіян до страждань українців.

Це проблематично, оскільки росіяни й українці по-різному сприймають Російську імперію, СРСР і Російську Федерацію.

Росія історично проголосила себе вищою слов’янською нацією, у той час як Україну постійно підкоряли, репресували і стирали її ідентичність. Наприклад, українська мова в різні періоди часто була під забороною, тоді як росіяни завжди могли вільно розмовляти своєю мовою. Таким чином, заявами про однакові утиски з боку російської держави стираються страждання українців.

Проголошена невинність росіян також викликає питання. Хоча російські солдати можуть бути мобілізовані примусово, випадки скоєних ними зґвалтувань, катувань і навмисних вбивств змушують українців сумніватися в тому, що росіян можна повністю виправдати, особливо з огляду на на офіційні опитування, які демонструють переважну підтримку вторгнення в Україну, попри масові звірства російської армії.

Навальний відмовляє росіянам у відповідальності за імперіалізм і вважає їх рівноправними жертвами репресивного режиму

Навальний відмовляє росіянам брати на себе відповідальність за імперіалізм і натомість вважає їх рівноправними жертвами репресивного режиму. Відокремлюючи націю від держави, політична риторика Навального допомагає росіянам зняти із себе відповідальність за імперіалізм. Натомість експансіоністські практики маскуються під багатовікове авторитарне правління.

Окуповані нації страждали і страждають від імперіалістичного режиму. Різниця в тому, що авторитаризм пригнічує свободу, а імперіалізм пригнічує активність.

Отже, риторика жертви, з якою виступає Навальний, намагається стерти з пам’яті випробування таких націй, як українці, опосередковано заперечуючи, що така політика була спрямована виключно проти цих націй. У цьому сенсі зображення агресора як жертви є частиною імперіалістичного дискурсу в риториці Навального.

Уявне братерство

Сприйняття Навальним російської та української ідентичності дає змогу подавати вторгнення Росії в Україну як несправедливу війну як для українців, так і для росіян.

Навальний не вважає Росію агресором — агресором є лише Путін і його друзі

Відомо, що Навальний вважає росіян і українців одним народом. У той час як українських цивільних, зокрема й дітей, вбивають, катують і ґвалтують, а інфраструктура України руйнується, для Росії війна означає глобальну ізоляцію, економічну деградацію і загибель російських солдатів. Навальний, однак, не вважає Росію агресором — агресором є лише Путін і його друзі. А росіяни та українці — жертви.

Заперечення та домінування через однаковість (йдеться про нібито згубний вплив влади Путіна як на Україну, так і на РФ. — Ред.) дають змогу російському суспільству, зокрема й Навальному, переосмислити українську жертву як подібну до російської жертви від рук Путіна.

Захід також ведеться на гачок віктимності Росії

Авторитаризм стає єдиною причиною обох жертв, повністю стираючи російські імперіалістичні мотиви щодо України. Захід також ведеться на гачок віктимності Росії. Останній яскравий приклад — запрошення президентом Байденом Олени Зеленської в шостий ряд після Юлії Навальної під час його промови «Про стан справ у державі» як спроба показати жінок, які постраждали від Путіна. Звісно, Зеленська відхилила запрошення.

Таким чином, зображення Росії як жертви тісно переплітається з братанням у відносинах між РФ та Україною, що також проявляється в ширшому російському лібералізмі. Росію і Україну називають братніми народами, посилаючись на дружні відносини в минулому, спільну культуру і схожість мови.

Братання і віктимність — це різні поняття, але вони схожі в тому, що обидва діють у межах російського режиму домінування через асиміляцію, а отже, обидва дискурси за своєю суттю є імперіалістичними.

Мовна та культурна схожість в Україні — це не докази братерства, а радше свідчення масових репресій

Братерські відносини, як пропонує Навальний, передбачали б рівність, але українці не вважали політику Росії щодо України такою.

Українську державність постійно заперечували, мову й культуру забороняли, дисидентів вбивали, а націю цілеспрямовано морили голодом за відмову підкоритися сталінській колективізації. Мовна та культурна схожість в Україні — це не докази братерства, а радше свідчення масових репресій і спроб Росії стерти українську ідентичність.

Навальний не єдиний пропагандист цієї риторики — ліберальний опозиціонер Кара-Мурза зробив короткий огляд відносин між Росією та країнами Балтії, у якому зазначив, що колись дружні відносини зіпсувалися через авторитарний режим Путіна, створивши уявну дружбу, якої насправді ніколи не було.

Країни Балтії просто звільнилися від десятиліть окупації. Ходорковський, ще один російський ліберал у вигнанні, висловлював схожі погляди на прагнення Росії до миру й дружби із сусідами. Таким чином, братерство стає ще одним інструментом, який допомагає посилити російську віктимність і применшити імперську природу Росії.

російська опозиція ліберали Навальний концепція імперіалізм колоніалізм імперія