«Йду продовжувати справу чоловіка». Вдова загиблого прикордонника вирішила мобілізуватися

Обручка

Це Світлана Трубачова. Вона втратила чоловіка навесні 2022-го. А тепер організовує збори і закуповує дрони для прикордонників, побратимів чоловіка.

Поки Світлана вирішувала питання з «Мавіками», вдома знову вимкнули світло. Ми сидимо в напівмороку кухні, освітленої ліхтариком. Діти граються в кімнаті під гірляндою. Ігор у свої 12 уже на голову вищий за маму. У нього на руці два браслети — блакитний і жовтий. Поліна цього року пішла до школи і дуже любить красиво вбиратися.

У Світлани на шиї ланцюжок з обручкою чоловіка. Коли їй стає тривожно, крутить пальцями прикрасу і так відчуває підтримку чоловіка.

З Володимиром вони познайомилися випадково. Він служив прикордонником, вона жила в селі за 30 кілометрів від застави. Тоді прикордонникам надавали корпоративні сімкартки, номери яких відрізнялися лише кількома цифрами. Світлана дзвонила комусь із близьких, але помилилася номером. А ввечері Володимир передзвонив. Два місяці вони спілкувалися по телефону, потім зустрілися. Через чотири місяці вже грали весілля. Придбали будинок у Троїцькому на Луганщині й жили своє щасливе життя.

Світлана каже, що за 15 років шлюбу жодного разу не посварилися. Обговорювали все, підтримували одне одного. Коли чоловік щось ремонтував у гаражі, Світлана могла просто сидіти і милуватися ним. Каже, що почувалася як за кам’яною стіною, він завжди все організовував: і по довідку сходити, і на море поїхати.

Вторгнення

Троїцьке окупували на початку березня 2022 року. Володимир був на службі. А Світлана в паніці бігала по всьому селу, інколи за п’ять кілометрів, щоб спіймати зв’язок. Каже, що писала чоловікові не повідомлення, а цілі листи. Це було важливо для нього, адже багато людей у селі відвернулося від тих, хто залишився вірним Україні. Дехто з рідних і сусідів просто боявся підтримувати спілкування, а дехто перейшов на бік ворога.

«Він беріг мій спокій, я берегла його. Під час розмови чула вибухи десь позаду, а він казав, що там спокійно. Він боявся, щоб мене не чіпали, тому я казала, що не чіпають».

Окупація

Росіяни прийшли в дім Світлани підготовлені, з документами про роки служби Володимира, його посади, УБД тощо. Вони знали все про їхню родину.

Для окупантів було справжньою насолодою допитувати дружину українського військового, вони знищували всю українську символіку в хаті: палили книжки, вишиванки, прапори, цивільний та військовий одяг чоловіка. Трирічна донька Поліна вхопила кашкет тата і не хотіла його віддавати, однак вони вирвали головний убір із дитячих рук, не зважаючи на крики малечі, й кинули у вогонь.

«Це було нестерпно. Коли боїшся заснути, бо в будь-який момент можуть прийти вони з ножами й автоматами. І ти розумієш, що немає ні поліції, ні швидкої, немає зв’язку та інтернету. Ти не можеш попросити про допомогу, бо ніхто не прийде. Односельці сходилися до будинку, коли приїздили росіяни, їм було цікаво, збирався цілий натовп. Але жодного разу ніхто не зайшов до хати. Їхали росіяни, розходились і вони».

Життя зупинилося

Найважчим в окупації був 50-й день великої війни. День, коли Світлана отримала звістку про загибель чоловіка. Здавалося, ніби життя зупинилося. На похорони виїхати з окупації було неможливо. Володимира поховали побратими на цвинтарі в Дніпрі.

Світлані доводилося стримувати багато сліз, щоб діти не бачили. Щоб розрядитися, колола дрова.

«Я виходила, брала сокиру і просто рубала дрова. Рубала, поки ставало сил. І злість, і страх — усе виходило».

Світлана сподівалася, що після смерті чоловіка окупанти відчепляться. Однак ставало тільки гірше. Її забирали на допити в комендатуру, дітей замикали самих у будинку. Світлана не знала, повернеться чи ні. Їй показували доноси односельців, які писали, ніби вона координаторка ЗСУ.

Але вона витримала, зібралася з духом і почала планувати виїзд. Каже, вирватися з окупації їй психологічно допоміг заповіт чоловіка. За чотири дні до смерті він попросив, якщо з ним щось станеться, виховати дітей хорошими людьми.

Продала авто, щоб виїхати

Коли Світлана почала збирати речі й дістала валізу, маленька Полінка думала, що вони їдуть на море і там їх зустріне тато. Вона складала у валізу купальник, а мама заклеювала гарячим клеєм у прокладки посвідчення УБД чоловіка і згортала вишиванки так, щоб були схожі на прості білі сорочки, сподіваючись, що під час обшуків цього не помітять.

Виїхати з Троїцького можна було тільки приватним транспортом, залізницю знищили ще в перші дні вторгнення. Місцеві організували «бізнес». Брали по п’ять тисяч гривень із людини, щоб вивезти до кордону з підконтрольною Україні територією.

«Наче й небагато, але в окупації їх ніде було взяти. Я продала машину за п’ять тисяч гривень. Я багато чого продала тоді. Росіяни лякали місцевих, що завтра вже гривень не буде, і тому кожен намагався кудись збути ті гроші й щось за них придбати».

Проїхати через 15 ворожих блокпостів — це як зіграти в лотерею. Шанси 50 на 50: або доїдеш, або ні. Їм пощастило. На кордоні з Харківською областю їх зустріли військові ЗСУ, які довезли до Харкова. У Харкові Світлана з дітьми потрапили під авіаудари. Вони сиділи в бомбосховищі й не могли висунути носа надвір. Жінка ловила себе на думці, що з одного пекла потрапила в інше. Військові допомогли їм дістатися до Дніпра.

Цвинтар у Дніпрі

Там родина вперше побувала на могилі батька і чоловіка. Маленька Полінка вперше в житті побувала на цвинтарі. Там було багато блакитно-жовтих прапорів. Вона стрибала від радості й вигукувала: «Україна! Ура! Ми в Україні!». А коли побачила татову могилу, спитала: «Це татів будиночок?».

А Світлана просто лягла на могилу і чотири години пролежала без сил. З дітьми в той час був волонтер Максим, який згодом відвіз родину на вокзал. Жінка була розгублена і не знала, що робити далі. Ні родичів, ні знайомих. Здавалося, що вони самі в цілому світі. У момент найбільшої безнадії задзвонив телефон. То була колега чоловіка, прикордонниця з Києва, яка якийсь час служила в Троїцькому і займалася організацією похоронів чоловіка Світлани.

— А ви де? — поцікавилася вона.

— Ніде, — розгублено відказала Світлана. — Сидимо на вокзалі.

— Їдьте до мене, — одразу запропонувала жінка.

Вона зустріла Світлану з дітьми і поселила в селі на Київщині. Щодня Світлана їздила до Києва оформляти документи.

«Так важко було оформити ту пенсію дітям. Коли ти з області, якої не існує, мусиш весь час доводити, хто ти, чия ти дружина, що чоловік був військовий. Тільки завдяки допомозі прикордонної служби вдалося врешті оформити ті документи».

Життя в Києві

У Києві Поліна страшенно боялася метро. Коли чула, що наближається поїзд, падала на підлогу і закривала вуха руками, бо думала, що то літак летить бомбити. Світлана стала шукати психологів. І якось познайомилася з керівницею корекційного центру для дітей із розладами аутистичного спектра, яка запропонувала допомогу своїх спеціалістів. До того ж родина могла пожити деякий час у центрі. Тимчасовою домівкою стало приміщення, де раніше займалися діти. Вони спали на матрацах на підлозі, люди допомагали чим могли.

«Отак бувало стою в черзі за продуктовим пайком — у чужому одязі, у чорній хустці. І згадую, що ось недавно в мене був найкращий у світі чоловік, власний будинок, квітник, дві машини, а сьогодні не залишилося нічого».

А потім Світлані запропонували ходити на бокс разом із дітьми. Перший раз вона лежала на підлозі й плакала: «Крім того, що болить душа, ви ще й тіло змусили боліти». Але потім їй сподобалося, і майже рік вони тренувалися усі разом, поки тренер не виїхав.

Діти

Тоді Світлана напросилася працювати з дітками в центрі, де вони жили.

«З 1 вересня 2022 року почали відкривати перші групи для дітей з аутистичними розладами. Я стала виходити на прогулянку з цими дітками. Мені було їх так шкода. Хотілося ділитися своїм теплом. Люди навколо давали мені стільки турботи, що я вже відчувала потребу ділитися нею з кимось».

Зараз вона вже вихователька корекційної групи. Каже, що діти для неї як рідні, брала навіть додому ночувати дитину, коли мама потрапила до лікарні й не було кому забрати її із садочка.

Світлана вступила навчатися на психологію, проходить сертифіковані курси із роботи з дітьми, навчається в автошколі. Сподівається, що нові знання допоможуть не тільки в роботі, а й особисто їй. Каже, у неї було 15 психологів. І жоден не допоміг.

«Я шукала чарівну пігулку. Думала, ось зараз мені допоможуть. Але, мабуть, це неможливо. Людина, яка не пережила втрату, не може допомогти, не уявляючи, який це біль. Тому я пішла навчатися, бо хочу працювати з родинами загиблих або з військовими, які повернулися з війни».

Татів кашкет

Орендували з дітьми квартиру поблизу Світланиної роботи. Вона попросила прикордонників привезти форму, схожу на ту, що була в чоловіка, з усіма шевронами. І обов’язково кашкет. Полінка прийшла із садочка, побачила той кашкет і так зраділа: «Ти забрала, ти забрала його», — стрибала вона від радості.

Тепер кашкет лежить удома разом із фотографіями і нагородами на невеличкому столику пам’яті.

Ігор швидко подорослішав. Вдома на Луганщині він був м’яким і сором’язливим. Грав на фортепіано. Знайомі подарували інструмент, однак він не хоче за нього сідати. Фортепіано стоїть поки що на балконі. Натомість захопився скелелазінням і туризмом.

Квіти

На підвіконні Світланиної кухні вазони з кімнатними квітами, на тумбочці букети сухоцвітів. Вона зізнається, що купує собі букети домашніх сезонних квіток: то тюльпани, то айстри, то гладіолуси. Зараз багато клопотів, тому не встигла придбати букет. Квіти — то любов і біль.

Ще з дитинства Світлана мріяла про свій клаптик землі, який засадить квітами. Коли одружилися з Володимиром і придбали будинок, стала його обсаджувати різними рослинами. Квітник зародився із семи бахромчатих тюльпанів. Каже, купила, бо ніде в селищі таких не бачила. А далі вже не могла зупинитися. Купувала, аж доки самих тюльпанів не стало вже 120 сортів. Додавалися й інші квіти. Загалом вирощувала 250 різних видів.

«Я спочатку вирощувала для себе, а потім бачу, що дівчата обмінюються, продають. Подумала: “А я чому не можу?”. І почала продавати. У мене все йшло в хід: цибулини й саджанці продавала для розведення, а з квітів робила букети на весілля, дні народження, випускні».

До ночі копирсалася в землі, а вночі формувала замовлення в ноутбуці. Навіть вагітною до останнього дня займалася квітами. Їй було боляче залишати свій квітник.

У Києві їй запропонували пройти курси з флористики. Вона погодилась, але зрозуміла, що не може почати заново.

«Той маленький квітковий бізнес — це наче моя третя дитинка, яку я втратила. 15 років я її ростила, і в мене її забрали. Не можу торкатися цього знову».

Все заради нього

Але все ж таки вона знайшла в собі сили і в пам’ять про чоловіка посадила в Ботанічному саду ім. Гришка алею з п’яти тисяч тюльпанів. Там же встановили табличку з фотографією чоловіка та його історією. Коли тюльпани розквітнули, вона поїхала туди й цілу годину милувалася тим, як люди фотографувалися на тлі квітів.

«Мені так тепло було від того, що я зробила це на радість іншим родинам. А ще ми висадили іменне дерево і закопали під ним ключик від улюбленого гаража Володимира. Щоб мати можливість приходити до нього з дітьми. Я бігатиму, малюватиму картини, даватиму інтерв’ю, засаджуватиму алеї пам’яті, їздитиму на Схід. Усе заради нього. Бо поки ми пам’ятаємо — вони живуть».

Світлана планує перепоховати чоловіка в Києві, щоб мати змогу відвідувати його частіше.

«Я мов корінець, який вирвали, а він ніде не приживається. Я дуже хочу бути поруч із чоловіком. Він похований у Дніпрі, я живу в Києві. Хочу забрати його до себе. Це рішення далося мені непросто. Я не можу туди наїздитися, хочу, щоб була можливість поїхати до нього на свята. У нас 15 вересня — сімейна дата. Ми одружувалися в цей день, вінчалися, хрестили дітей, і перепоховати я хочу його 15 вересня». (Ми спілкувалися зі Світланою на початку вересня. На момент публікації вона вже перепоховала чоловіка. — Ред.)

Ще Світлана допомагає побратимам чоловіка. Збирає гроші й закуповує дрони. Якось почала збирати групу людей, щоб здати кров і кошти за донорство перерахувати на «Мавіки». Кров за кров, як то кажуть. Виявилося, що багато людей не підходить. Із 10 людей залишалося 1–2. Руки опускалися. Але вона заспокоювала себе тим, що робить що може, докладає всіх зусиль, щоб якомога менше жінок відчуло той біль, який довелося пережити їй.

«Мамо, а ти ще біжиш заради тата», — нагадує їй Полінка, маючи на увазі забіг «Біжу за героя», що відбувся 31 серпня.

І це, мабуть, найточніший стислий опис життя Світлани. Вона постійно біжить, щоб встигнути зробити все, що можливо.

«Мавіки»

Поліна йде приміряти мамині блискучі босоніжки на високій платформі. А мама біжить варити гречку, бо саме ввімкнули світло, і збирати речі, бо вже вранці має взяти ті паперові пакети з «Мавіками» і везти хлопцям на Схід.

«Я їду додому, на Донбас, — каже вона. — Там навіть дихається інакше. Це моя земля, і серце розривається, коли бачу, що там більше немає життя. Якщо хлопці відіб’ють цю землю, то там майже немає будинків, на полях замість урожаю таблички “Заміновано”. Я не знаю, скільки років треба, щоб те все розмінувати. Це буде другий Чорнобиль. Але поки є можливість, я хочу там бувати, хочу бачити ці виснажені, замучені очі, які готові воювати до кінця. Я не знаю, що може бути кращим за спілкування з людьми, які захищають тебе, твоїх дітей, твоє місто».

Допомогти Світлані збирати кошти на чергові «Мавіки» можна, скинувши будь-яку суму на банку за посиланням.

загиблі на війні вдова війна люди сім'я