«Страх зник. Бо найстрашніше вже сталося». Як живе родина, яка втратила на війні чоловіка і батька

Ми їдемо до Парку Партизанської слави, що в Дарницькому районі Києва. Марія любить тут гуляти, часто привозить сюди дітей і відчуває його своїм місцем сили. Але сьогодні діти лишилися з бабусею. Мусить же і в мами бути колись вихідний, хоча б на кілька годин.

Вже за кілька хвилин їй повідомляють по телефону, що в доньки болить животик.

— Якщо за годину легше не стане, тоді приїду, — дає інструктаж.

На щастя, все складається добре, і невдовзі мала засинає.

— Серпень такий собі місяць за відчуттями, — розповідає Марія. — 13 серпня в нас мала бути річниця весілля, а 29-го він загинув.

Вона то усміхається, то втирає сльози, то раптом задумується.

— Я не знаю, як розказувати. А ще не знаю, як жити.

Паша, Даня і Борис Іванович

Батьки не дозволили Марії піти у військові, але вона все-таки вступила до авіаційного інституту. Щоправда, згодом перевчилася на бухгалтерську справу та аудит. Працювала головбухом на різних підприємствах, в аграрній та фармацевтичній галузях. На одній із робіт познайомилася з майбутнім чоловіком.

— Треба Іващенка повертати, — сказав якось комерційний директор.

Марія не знала, хто це, але чомусь запам’ятала прізвище.

Через деякий час, повернувшись із відпустки, йшла собі коридором, аж повз пролетів якийсь незнайомець, ще й не привітався. Марію аж зло взяло через таку неповагу.

— Знайомтеся. Це наш головний механік Павло Іващенко, — представив директор Марії того самого незнайомця.

— Здрасьтє, — процідила крізь зуби.

Вона не мала до нього особливої симпатії, а він узагалі вважав бухгалтерів на виробництві зайвими. Так вони шипіли одне на одного, однак на каву головний механік ходив неодмінно в бухгалтерію.

Якось Марія перед відповідальним звітом залишилася на підприємстві на ніч. Прийшов і Павло випити кави.

— Ми проговорили всю ніч, і стало вже зрозуміло, що ніхто нікуди більше не піде, — пригадує жінка.

У Марії на той час уже був одинадцятирічний син від попереднього шлюбу, у Павла також син, на два роки менший. Вирішили вони їх познайомити. Сходили пограти в лазертаг, потім у кіно.

— Мам, а що це Паша тебе так обіймає, — запитав син Марії Даня.

— А що? Як тобі Паша? — засоромилася жінка.

— Нормальний Паша. Якщо ти будеш щаслива, то і я буду щасливий, — відповів хлопець.

Такий філософський випад одинадцятирічного хлопця став фактично благословенням на спільне майбутнє.

Знайомство з батьками Марії вийшло кумедне. Якось молодята почали пригадувати колишні місця роботи. І виявилося, що вони працювали на одному підприємстві. Тільки чомусь не зустрілися тоді.

— Ой, був у нас Борис Іванович — такий, що всі пошепки при ньому розмовляли і мало парадну форму не вдягали, — згадував Павло.

— То мій тато, — засміялася Марія.

Коли настав час знайомитися з тестем, чоловік кілька годин ходив навколо будинку, не наважуючись зайти.

Але боявся дарма. Борис Іванович прийняв Павла. Особливо йому до вподоби було те, що зять виявився рукастий і беручкий до роботи: і по дереву різьбить, і по металу, і навіть ножа може зробити.

Іван Павлович і Анна-Марія

Спочатку в родині з’явився Ваня.

— От глянули на нього і зрозуміли, що він Іван. Спочатку він казав на себе хлопчик Ваня, а коли повели в садок знайомитися, відрекомендувався: Іван Павлович, — усміхається Марія.

Вона не припиняла працювати. Зранку чоловік ішов на роботу, в обід повертався, вона вручала йому дитину й пляшечку зцідженого молока і бігла на свою зміну. Ввечері поверталася, знову обмін, тепер Павло йшов на вечірню роботу.

Друга вагітність була неочікуваною. Марія вирішила піти в декрет: «Маю я право хоч раз за сорок років сходити в декрет?» — сказала на роботі, гримнула дверима і звільнилася.

Іван хотів назвати сестричку Марійкою, а Даня — Анею. Вони довго сперечалися і не могли дійти згоди.

— То як записувати? — питають у пологовому.

— Пишіть Анна-Марія, — прийняв вольове рішення Павло.

Син Павла від першого шлюбу часто проводив час із ними. Марія ставилася до нього теж як до сина.

— Ніхто не знав, що коли малій буде дев’ять місяців, то почнеться війна і все полетить шкереберть, — каже Марія.

«Збирай речі»

16 лютого 2022 року в Харкові в повітрі відчувалася небезпека. Павло казав, що росіяни можуть у будь-який момент полізти через кордон. Але вірити в це не хотілося.

23 лютого Марія з Павлом довго не лягали спати. Говорили і не могли наговоритися. Жінка зізнається, що було відчуття, ніби сплять тут востаннє. О п’ятій ранку вона прокинулася погодувати доньку і почула вибухи.

— Я стою біля вікна. Тут спить мій чоловік, тут сплять діти. Я то на них гляну, то на нього. І відчуваю, що моє життя розділилося на «до» і «після». Розумію, що треба щось робити, але не можу його розбудити, бо знаю, що він піде. Його не зупинить те, що в нього троє неповнолітніх дітей. І вмовляти немає сенсу, — пригадує жінка.

Коли розбудила чоловіка, він кинув коротко: «Збирай речі».

Взяли із собою все необхідне як на два тижні відпустки і поїхали до батьків Павла в Кіровоградську область.

Їм вдалося проскочити в період тиші. Наступного дня їхній район у Харкові обстріляли.

На світанку вони прибули в Новомиргород, а ввечері Павло повідомив:

— Ну, я пішов. У військкомат.

Через день він був під Одесою, потім під Миколаєвом і Херсоном.

— Мені часто закидають, чому я тоді його не втримала. Звісно, я могла піти до військкомату й сказати, що в нього троє неповнолітніх дітей. Але він мене ненавидів би за це, і я себе ненавиділа б. Це було б не життя. Це ж додому прийшли вороги, — ділиться Марія.

Поки Павло воював, Марія вирішила здати на права.

— Мені раніше не треба було. На роботі водій, вдома теж водій. Відвезуть куди треба. А тут приїхала і розумію, що машина стоїть у дворі, а я що? Я наче без рук. Якщо щось трапиться чи сюди дійдуть росіяни, то що я зможу? — пояснює своє рішення.

Останнє побачення

У травні 2022 року Марія з кумою пригнали з Польщі автомобіль для потреб Павла та його побратимів. Чоловік мав зустріти їх у домовленому місці. Однак у нього не вийшло, і замість нього приїхав побратим. Переказав, що можна побачитися з Павлом, тільки їхати треба в Миколаїв. Марія, недовго думаючи, вирушила туди разом із дітьми. Хоча Миколаїв тоді був під жахливими обстрілами, для них це були два дні щастя.

— Мені було достатньо його слів: усе добре, спи. Росіяни на підступах, арта б’є по місту, але я не боялася.

Літо швидко промайнуло. 27 серпня Марія говорила по телефону з Павлом, 28-го він на зв’язок не вийшов.

— Я не знала, куди себе подіти. Не могла ні сидіти, ні стояти, ні їхати. Коли він нарешті подзвонив, аж присіла. Ми так довго говорили. А 29-го мені так легко стало. Захотілося красиво вбратися. Вдягнула повітряну сукенку і поїхала здавати на права — теорію. Іспит того дня не склала. Пишу Паші: «Я в тебе дура». А писати вже не було кому.

Марія пригадує, що того дня здавалося, ніби хтось хоче зайти у хвіртку, вона постійно бігала виглядати. Наступного дня на зв’язок вийшов побратим Апостол.

— Ну що ви? Де ви? — допитувалася вона у слухавку.

— А тобі хіба ніхто нічого не сказав? — глухим голосом спитав Апостол. — Значить, я буду першим. Все дуже погано.

Ті, хто був поруч із Павлом, були впевнені, що його вже немає. Однак офіційної звістки з військкомату ще не було. До 2 вересня Марія змушена була мовчати і не казати його батькам.

— Я копала картоплю, закривала помідори, щоб хоч чимось себе зайняти. Це був єдиний раз, коли я приймала ліки, щоб якось витримати ці емоції. 2 вересня надійшло одразу два повідомлення: і про його смерть, і про те, що його вже везуть.

Тато на небі

Перші місяці минули як у тумані. Марія зізнається, що мало що пам’ятає. Тільки вдячність за те, що рідні були поруч і підтримували. Для неї було важливо, щоб не дивилися на неї жалісливими очима.

— Я сорок днів не знімала чорну пов’язку. Потім уже холод наближався. Кума зв’язала мені теплу чорну пов’язку. Зняла мою акуратно, каже, давай оцю надягнемо, тобі зручніше буде.

Цей символічний жест допоміг потроху оговтатися. До весни ще побули в його батьків. А потім Марія приїхала в Київ у справах. Брат віддав їй свою машину, приказуючи: «Навчишся на цій по Києву їздити, тоді вже бери, яку хочеш».

— Я приїхала, зібрала всіх своїх і повезла додому (в Харків). Коли доїхала до Харкова, ми стояли в заторі, водії по-різному поводилися, але я відчула, що страх зник. Зрозуміла, що боялася їздити, бо не знала дороги. А вдома цей страх минув. А ще відчула, що найстрашніше в моєму житті уже все сталося.

Відтоді Марія почувається впевнено на дорозі. Вони переїхали жити до Києва, захопивши із собою подарунок від Паші — металеве серце, яке він змайстрував колись на День закоханих. За літо об’їздили пів України. Час від часу вона їздить у Харків і на Схід до побратимів чоловіка.

— Водіння мене витягувало. Спочатку це була втеча від себе. Як відчуваю, що накриває, дітей у машину і поїхали. Неважливо куди. Це реально допомагало.

У Києві Іван пішов до школи, а Анна-Марія — у дитсадок. Іван займається карате і мріє грати у футбол. Анна-Марія любить танцювати, і мама вже думає записати її на якісь танці чи гімнастику, щоб було де енергію діти.

А вдома Ваня любить ліпити. Марія зізнається, що вже змирилася з постійно брудним підвіконням, бо малий саме там любить ліпити своїх «чудиків», простої дошки йому замало. Він понад усе мріє повернутися додому в Харків. А в хвилини найбільшого відчаю плаче і каже: «Хочу до тата на ручки».

Анна-Марія востаннє бачила тата в дев’ять місяців, тож майже не пам’ятає його. Вона показує його на фото і відео, знає, що тато — герой, що тато на небі, але він для неї лише картинка, а яким був за життя, дівчинка знатиме з розповідей мами і старших братів.

Старший син Данило — фігурист, учасник національної збірної України. Зараз він за кордоном. Спочатку його запросили готуватися до виступу на чемпіонаті світу, а потім залишили тренувати дітей. Як пам’ять про Павла він зробив собі татуювання з датою його смерті та позивним Дракон.

Треба жити

— А давайте сходимо на алею, тут полеглі хлопці з Дарницького району, — пропонує Марія.

Крім нас на алею по черзі підходять двоє чоловіків. За кілька хвилин розходяться. Біля кожної стели з фотографіями молодих чоловіків розмальовані гільзи, які тепер слугують вазами для квітів. В одній із них повно води і зверху плаває жовта троянда.

— Це Наташин чоловік. А це Валін, — коментує Марія фото загиблих.

Вона зупиняється на деякий час, роздивляється фото. Для жінок, які втратили чоловіків, важливо знати, що вони не самі. Тому вони об’єднуються, беруть участь у проєктах із реабілітації та підтримки сімей загиблих і спілкуються поза ними.

— Я побачила, що не сама. Ніхто не дивиться на тебе з-під лоба, ніхто не жаліється, а просто відчуває те саме, що й ти. Спіймала себе на тому, що майже й не плакала. То діти, то мами. У них горе. А моє де горе? А потім якось приїхала і дозволила собі емоції: хочу плачу, хочу сміюсь. Я прибрала з життя чорне. Якщо в житті немає яскравих фарб, то треба їх малювати. У мене тепер усе фіолетове, рожеве, оранжеве.

Марія допомагає хлопцям із підрозділу, у якому служив чоловік, хоча волонтерством назвати це не наважується.

— Волонтерство? Не волонтерство? Не знаю. Щось знайшла, щось зробила, щось передала, щось дізналася для когось. Треба допомагати. Чим більше втрачаєш, тим більше хочеш допомогти. Я якийсь час працювала у фонді «Людина в біді». За день наслухаєшся таких історій, що думаєш, що ти ще щаслива людина. Хоча є й такі, хто, не знаючи моєї історії, починає вимагати: я втратив, і ви мені повинні допомогти. Тоді неприємно стає.

У парку кипить життя. Повз проїжджають діти на самокатах, прогулюються дорослі, у кафе відзначають якесь свято і час від часу чути «Слава Україні». Життя несеться, і ти або вливаєшся в нього, або просто спостерігаєш. Марія обирає життя.

— Перші місяці я просто змушувала себе жити. Було відчуття, що в мене витягли серце і забрали його. А потім зрозуміла, що жити треба не тільки заради дітей, а й заради самої себе. Він не дозволяв мені розкисати. І не хотів би мене бачити такою. Треба жити. Треба щось робити. Тільки планів уже не будую на далеке майбутнє. І не знаю, як дітям пояснити, чому так сталося, щоб вони не виросли з ненавистю в серці. Бо це неправильно.

Вона сідає в розпечену від сонця машину, щоб їхати жити життя. На лобовому склі заклеєна скотчем дірочка і тріщина, що повзе донизу.

— Отак їдеш, нікого не чіпаєш, і тут з-під коліс фури маленький камінець. І все. Ніби заклеїла дірочку, а тріщина повзе все одно.

Так і в її житті. Ніби трошки легше стане, а потім побачить когось, хто тримається за руки, і спогади знову нахлинуть, а з ними й сльози.

Тригером може стати будь-що. З часом довелося змиритися з тим, що неможливо впливати на фури й камінці чи зупинити тріщину, але точно варто і далі вести машину вперед.

війна втрати війна люди сім'я