П’ять стовпів мобілізації. Що потрібно зробити, щоб виправити ситуацію з поповненням військ

Щоб ефективніше поповнювати Сили оборони новими бійцями, треба, з одного боку, припинити мобілізацію “з вулиці” (“бусифікація”, блокпости, зняття з поїздів), не створювати приводи для відео, які ще більше відлякують людей, а з другого — посилити пропаганду служби в армії та створити більш системні інструменти примусу. Також потрібно відновити довіру людей до армії і держави. Останнє звучить фантастично зараз, але згадайте перший рік війни, коли громадяни і держава діяли як єдиний організм.

У широкому розумінні мобілізація чоловіків (та й жінок) до лав ЗСУ — це складніший процес, ніж просто наловити людей.

Мобілізація, а точніше управління людськими ресурсами для підтримки боєздатності ЗСУ, має кілька компонентів, кожен із яких зараз є проблемним і з кожним владі треба працювати.

І ще не все втрачено, навіть зараз, в останні хвилі мобілізації, третина людей потрапила до війська в результаті рекрутингу, тобто добровільно.

Перше. Система примусу

Проблема

Здавалося б, держава запропонувала цивілізований спосіб і системний підхід, запровадивши оновлення даних у застосунку “Резерв+”. Проте пізніше виявилося, що оновлення не дає права спокійно очікувати на повістку і не запобігає “бусифікації”.

Такі реалії підсилюють тезу, яку системно просуває російська пропаганда, зацікавлена у зриві мобілізації: хто пішов служити, той лох і невдаха.

І люди відповідають саботажем, а це і втеча за кордон, і сидіння вдома, і робота тільки за готівку, у сірій зоні.

Якщо ви молодий і готовий іти на контракт, усе може пройти доволі успішно (ми описували цей досвід тут). Але не всі готові йти добровольцями. А якщо вам за 45 і вам не пощастило, то шлях через ТЦК стає набагато жорсткішим.

Головне, що вуличний метод мобілізації не вирішує завдання наповнити військо людьми, які здатні воювати. Бо якщо тебе затягнули в бус, то проходження ВЛК суто формальне (на сьогодні склалася не регламентована жодним документом практика, коли до “бусифікованих” підхід у ВЛК для галочки, а якщо прийшла людина за повісткою, то її оглядають довше і ретельніше).

Відправляючи до війська всіх, хто попався, держава витрачає купу ресурсу, щоб спіймати, оформити, протримати в “учебці” й далі платити гроші, одягати і годувати частину людей, які воювати суто фізично не можуть. А ті, хто так потрапив і воювати може, мають украй низьку мотивацію, а часом і документи, які дають можливість демобілізуватися відразу після прибуття в частину.

Вирішення

Новий закон дає можливість суттєво штрафувати тих, хто не став на облік. І це плюс, який рано чи пізно допоможе поставити на облік усіх, якщо цим цілеспрямовано займатися.

Маючи базу всіх військовозобовʼязаних із телефонами, можна розробити систему тиску на тих, хто вагається чи не бажає служити. За допомогою даних від мобільних операторів можна вирахувати групу чоловіків 25–60, які не оновили даних (бо ті, хто оновив, надали свої телефони), і навіть отримати координати їх постійного проживання.

І якщо є база усіх військовозобовʼязаних, то теоретично потреба у “вуличній” мобілізації відпадає. Достатньо надсилати повістки поштою і дублювати це обдзвоном, мовляв, зверніть увагу, вам надіслана повістка.

До тих, хто не зʼявився за повісткою, варто застосовувати різні гнучкі підходи. Наприклад, перейняти досвід колекторських компаній, навіть найняти їх і чинити постійний психологічний тиск, погрожуючи штрафами. А далі вже адміністративна відповідальність, і так по наростаючій.

Також потрібно розробити систему, згідно з якою чоловіки зможуть планувати своє майбутнє хоча б у перспективі шести місяців. Тобто людина має знати, що від мобілізації не відкосить, але наступні пів року може вільно жити, не переживаючи, що дорогою до батьків чи на відпочинок опиниться на полігоні. У США для визначення черговості використовували систему жеребкування, але Зеленський категорично відкинув таку ідею.

І створення єдиної бази, і створення системи неминучого примусу та системи почерговості призову — складна організаційна робота, адже держава не повинна порушувати права громадян (якщо права порушуватимуться, держава в очах народу втратить право на примус, а це означатиме крах і програш у війні). Зеленський має призначити координатора цієї роботи, що передбачає залучення кількох міністерств. Це має бути як мінімум заступник або міністра оборони, або міністра внутрішніх справ.

Але з огляду на поточний стан справ із державним управлінням можна припустити, що в нас і далі практикуватимуть “кармічний” метод — ітимуть служити ті, кого “бусифікували”, вручили повістку на блокпосту чи на вокзалі в чужому місті. І це найгірший метод мобілізації з усіх можливих.

Друге. Робота ТЦК

Радянські військкомати перейменували в ТЦК, але суті це не змінило. Черги, які розтягуються в дні, а інколи тижні очікувань (докладніше тут), викликають лише роздратування і негатив, остаточно відбиваючи будь-яке бажання мати справу з армією та українською державою загалом. Люди думають: якщо тут такий жах, то що тоді відбувається в частині й на фронті?

Успішний досвід запровадження ЦНАПів, де зуміли цивілізувати радянський бюрократичний жах, можна використати й для перебудови роботи військкоматів (як це зробити, ми писали тут).

Доцільно розділити функції в ТЦК. Усі оформлення відстрочок, приписку-виписку через зміну місця проживання тощо віддати ЦНАПам. А військкомати мають займатися лише тими, хто йде у військо, і забезпечувати гідне ставлення до цих людей. Для цього варто збільшити штат і додати приміщень.

Міноборони оголосило, що багатодітні й студенти зможуть отримати відстрочку онлайн, не зʼявляючись у ТЦК фізично. І бронювання теж здійснюватиметься онлайн. Дуже надіємося і тримаємо кулаки за те, щоб задум вдалося довести до реалізації. Хоча це потрібно було робити як мінімум восени 2022 року, а ще краще в 2015-му.

Третє. Люди в армії

Є частини ЗСУ, у які стоять черги з добровольців на всі посади, зокрема й на стрільця, тобто рядового. Їх секрет простий: там менші втрати через навченість рядових, сержантів та офіцерів. Там офіцери і сержанти якісно виконують свою роботу, люди їм вірять і готові виконувати ризиковані завдання. Там менше “затягів” і на підвищення не йдуть дурні.

Також при таких частинах створені якісні навчальні центри, де рекрутам забезпечені нормальні побутові умови, нормальне ставлення й інтенсивне навчання. Цей досвід потрібно масштабувати, і тоді відродиться довіра до держави, яка так яскраво проявилася у 2022 році.

Треба розуміти, що перевага росіян не тільки в кількості, а й у тому, що вони воюють на чужій території, їхні солдати не можуть відпроситися в командира у неформальну відпустку чи навіть зателефонувати додому. У нас через постійний контакт із бійцями українці добре знають реалії війни, навіть якщо медіа мовчать через самоцензуру.

Якщо бійці з фронту розказують про погане, то це автоматично зменшує бажання мобілізуватися в тих, хто в тилу.

Завдання правильної державної політики — переконати тих, хто вагається. І лише патріотичними закликами, апелюванням до моралі та совісті тут не зарадиш. “Погані новини з фронту” — це не так про жахи війни й перевагу Росії в артилерії і людях, як передусім про ставлення до бійців і адекватність наказів.

Тут ми бачимо кілька проблем, спробуємо їх проаналізувати й описати способи вирішення.

1. Зневажливе ставлення до життя бійців

Це добре описав бойовий офіцер тут. Після цієї колонки було кілька подібних скандалів і навіть звільнення генерала Содоля, якого багато бійців звинувачувало в легковажному ставленні до життя підлеглих.

Звичайно, є й командири, які навчають своїх бійців і бережуть кожного. Але система жодним чином не карає тих командирів, які людьми нехтують. І не заохочує тих, хто ефективно нищить ворога, зберігаючи життя своїх.

Тож перше, що треба зробити, щоб мобілізація проходила краще, — змінити культуру ставлення до людей у Силах оборони. На сьогодні ЗСУ демонструють тенденцію надмірної радянської централізації. Натомість треба застосувати натовський підхід і давати максимальну автономію командирам на місцях. Саме це забезпечило нам успіх у 2022 році, але замість того, щоб розвивати такі практики, ми їх почали згортати.

На шляху вирішення цієї проблеми постає питання якості командирів. Проте в ЗСУ є генерали з відповідними знаннями й досвідом. І якщо вони обіймуть ключові посади, то ситуація поступово змінюватиметься.

Такі зміни збережуть життя солдатів і дадуть відчуття справедливості. А ефективніше управління і відчуття справедливості швидко транслюватимуться в тил через родичів, знайомих, соцмережі. Це підвищить упевненість потенційних солдатів у тому, що в армії їх цінуватимуть.

Також “піарні” атаки й оборона повинні залишитися в минулому. Люди мають ризикувати життям і здоровʼям лише у військових цілях, а не заради оптимістичних повідомлень для вищого начальства й Офісу президента. Але це питання радше політичного керівництва, ніж військового. Адже саме політичним керівникам держави потрібні оптимістичні повідомлення, і вони їх вимагають від військових.

Оптимізм, який зараз справді потрібен задля порятунку мобілізації, — це правдиві історії від бійців про справедливість і порядок в армії, про адекватність командирів і відповідальні рішення.

2. Страх і брехня в системі командування

Наявна культура спілкування між керівником і підлеглим у значній частині армії заохочує брехню. Нижчим офіцерам простіше прибрехати, ніж сказати правду, а потім виходить, що командування бачить викривлену ситуацію й віддає відірвані від реальності накази. Це також породжує недовіру, яка ретранслюється в тил і підриває мобілізаційні зусилля.

Треба почати запроваджувати такий тип субординації, який заохочував би підлеглих говорити про реальний стан справ і проблеми. Механізм “оцінки проведених дій” (відомий як натовська практика after action review) може допомогти в цьому. Але, щоб він працював, потрібно змінювати культуру, коли підлеглий дурень, а начальник цар і Бог. Швидко досягти цього також складно.

Коли бійці довіряють своєму командирові й шанують його, це теж транслюється в тил і мотивує на те, щоб долучитися до ЗСУ.

Адже одним зі страхів цивільних чоловіків є страх потрапити під командування неадекватного командира.

Проте є підрозділи, де офіцери і стрільці разом проводять after action review, а стосунки між керівниками і підлеглими близькі до західних. Цей досвід потрібно масштабувати, а керівників таких підрозділів робити відповідальними за більші зʼєднання.

3. Захист прав бійців

Потрапляючи в ЗСУ, людина стає цілковито залежною від свого командира в усьому, навіть у побутових дрібницях. І якщо виконання попередніх двох пунктів дещо підвищить якість командирів, то все одно залишається питання прав. Фраза з “учебки” “Я вас відправлю в Десну, там будете їсти разом із собаками” демотивує будь-якого патріота.

Політичне і військове командування має розробити систему, яка захищала б права військовослужбовців. Тому що зараз по факту ніхто не може поскаржитися на свого командира, бо всі скарги врешті-решт спускаються до вашого командира і вам стає тільки гірше. Інструментом вирішення може бути створення реальної гарячої лінії для військовослужбовців.

Наступним, складнішим кроком може бути відновлення військової прокуратури та військових судів.

Навчальні центри

На жаль, і досі офіцерів, які непридатні воювати, відправляють керувати навчальними центрами. Переведення в “учебку” розглядається як покарання. Хоча центри є різні, але система побудована так, що для того, щоб здихатися зовсім вже неадекватного керівника бойової частини, його відправляють керувати навчальним центром або ТЦК.

Тому, потрапляючи в погану “учебку”, людина шокована безглуздістю того, що відбувається навколо. Це добре описав письменник і журналіст Станіслав Асєєв (читайте тут), який пішов добровольцем. Але бувають і гірші випадки.

Водночас є “учебки”, у яких люди навчаються із захватом. Потрібно взяти керівників цих успішних навчальних центрів із зробити їх керівниками системи, яка опікується всіма чи більшістю навчальних центрів ЗСУ.

Четверте. Рекрутинг

Якщо держава оголосила про нього, то він має працювати. Проте наше спілкування з багатьма людьми засвідчило, що протягом останніх місяців ви можете отримати відношення від однієї частини, а потрапити зовсім в іншу, якщо не йдете на контракт. Останнє розʼяснення Генштабу із цього питання (деталі тут), можливо, припинить хаос.

На противагу цьому є свідчення, що дедалі більшого поширення набуває практика, коли певна бригада створює у своєму базовому місті рекрутинговий центр, свою “учебку” й тісно співпрацює з місцевими військкоматами. Тоді в новобранця, якого загітували в рекрутинговому центрі, не виникає проблем і він потрапляє в рідну бригаду його міста, як він і планував.

Це найкращий шлях, і його потрібно розвивати та масштабувати.

Пʼяте. Пропаганда

Цілісної рекламної кампанії від держави йти служити до ЗСУ немає. Є лише творчість окремих підрозділів із закликом долучатися до них. Часто вона аматорська, бо нею займаються мобілізовані без відповідних навичок. А така кампанія мала б бути, і готувати її повинні фахівці найвищого класу.

І ця кампанія мала б також вивчити і працювати з поширеними в народі негативними тезами щодо мобілізації.

Варто також дослідити групи чоловіків і жінок із різним ступенем мотивації й страху і розробити ключові повідомлення та канали донесення їх до кожної з визначених груп. Потрібна цілісна кампанія, як включатиме в себе взаємоповʼязані повідомлення на білбордах, теле-, радіорекламу та рекламу в соціальних мережах.

Бажано, щоб усе це перегукувалося з швидкоплинним новинним контекстом. Одним словом, має бути пул людей, які вестимуть таку рекламну кампанію постійно. І, звісно, вона має координуватися із заявами президента. Таку кампанію повинен координувати той, хто має прямий і постійний доступ до Зеленського.

Поза сумнівом, одним із компонентів такої кампанії має бути висвітлення геройських вчинків наших бійців, коли вони знищили ворога й залишилися живими і цілими.

Іншим компонентом має бути демонстрація ризиків.

Навіть найбільш нераціональні люди зважують свої ризики. Відповідно кампанія, яка агітує вступати до ЗСУ чи принаймні не ховатися від повісток, має показувати ризики: що станеться з людиною та її родиною, якщо переможе Росія, пояснювати, що хоча в ЗСУ ризик загинути чи дістати важке поранення більший, ніж в автокатастрофі, але некритично великий. А щоб цьому повірили, потрібно періодично оголошувати кількість втрат.

Треба прибрати з державної комунікації повідомлення про перекриття каналів для виїзду за кордон, викритих ділків, які підробляють документи, і так далі. Бо такі пресрелізи тільки рекламують нелегальні можливості й створюють ілюзію масовості явища.

Антимобілізаційні рухи, такі як, наприклад, розвиває той самий Стахів і його соратники (деталі тут) і які провокують конфлікти з патрулями ТЦК, поширюють російські наративи та фейки, мають бути ліквідовані силою і в найкоротші строки. Але це не означає, що треба запроваджувати табу на обґрунтовану критику мобілізації в медіа. Критика потрібна, щоб не було аж надто грубих зловживань, до того ж неоприлюднена інформація має здатність обростати вигаданими подробицями й поширюватися у вигляді абсолютно диких чуток.

концепція суспільство хід війни пропаганда мобілізація