“Мені соромно, що я із Заходу”: ким був Пітер Фуше, британський волонтер, який пішов за контрактом у ЗСУ

Згадуємо, ким був Пітер, чому він вирішив переїхати в Україну і доєднатися до лав ЗСУ, як поєднував службу з волонтерством і чому соромився того, що він із Заходу.

Страждання дітей

У спекотну літню суботу на майдані Незалежності зібралося кілька десятків людей у військовому й чорному одязі. Поки сонце відблискує у вікнах, а люди по інший бік дороги прогулюються розпеченим містом, у тіні монумента Незалежності стоїть чорна закрита труна, у ній лежить Пітер Фуше. Сьогодні побратими, близькі й знайомі прийшли провести його в останню путь.

По черзі до мікрофона підходять близькі Пітера, щоб сказати про нього кілька слів. Усі згадують його хоробрість і світлу душу.

Пітер Фуше був непересічною людиною. На початку повномасштабного вторгнення британець південноафриканського походження поїхав із Лондона, щоб допомагати українцям. Він перевозив гуманітарну допомогу з Лондона до України, а також долучався до роботи ТРО — брав участь у гуманітарних місіях після деокупації Київської та Чернігівської областей.

“Після деокупації Чернігівщини ми одразу вирушили туди з гуманітарною місією, коли ще на полях і на дорогах стояла військова техніка і з неї йшов дим, — розповів на похороні Пітера його побратим, який був знайомий із ним із перших днів великої війни. — Ми тоді нагодували сотні людей, які ховались у підвалах і не розуміли, хто до них прийшов — чи це ще були окупанти, чи вже приїхали свої”.

Мотивація приїхати в Україну в Пітера була не політична, а моральна — він не міг дивитися на страждання українських дітей. У Лондоні в чоловіка живе донька Нікола.

“Я бачу, що відбувається з дітьми з Україні, і не можу дозволити, щоб це трапилося з моєю дитиною”, — сказав колись Пітер своєму командирові під час бойового виходу.

Така мотивація стала стрижнем для Пітера в часи війни і допомагала йому перетворювати всі виклики на нові можливості.

Пітер Фуше на фронті. Фото: Project Konstantin

Воєнізація

Згодом Пітер вирушив на Схід України ще з кількома гуманітарними місіями і вже там вирішив, що має залишитися саме на цьому напрямку, щоб допомагати цивільним і військовим. Він заснував благодійний фонд Project Konstantin і назвав його на честь свого близького друга, з яким познайомився в ТРО, — військового Кості.

Фонд Пітера евакуював поранених військових із важких ділянок фронту, а також збирав на допомогу армії і доставляв її на фронт.

Але згодом Пітер відчув, що його волонтерської роботи недостатньо, згадує Галина Жук, колега та подруга Пітера.

“Півтора року тому, якраз тоді, коли я доєдналася до команди фонду, це був переломний момент для волонтерів, — згадує Галина. — На початку великої війни було так, що люди за кордоном самі шукали волонтерів в Україні, щоб передати щось, а у 2023 році все змінилося — допомоги вдень зі свічкою не знайдеш. І багато волонтерів вирішило, що коли в них нема чого передати для військових, то вони допомагатимуть своїми руками на фронті. Такий самий стан був і в Пітера”.

Галина на похороні Пітера

У листопаді 2023 року Пітер підписав контракт із ЗСУ і почав свою службу як солдат і військовий медик. Проте він і далі волонтерив, а служба на фронті допомагала йому розуміти, чого військові потребують найбільше.

“Пітер був медиком, бійцем і ефективним волонтером: попри те що його організація була невелика, він нам дуже багато допомагав як волонтер”, — розповідає командир Пітера з позивним Лоза.

Потреба

Пітер пішов на фронт, щоб розуміти, яка допомога потрібна військовим. І він побачив, що попит значно перевищує пропозицію. Через слабку військову допомогу від західних країн Пітер із відчаєм спостерігав, як війна забирає все більше й більше людських життів. Це розчаровувало його, і свій біль Фуше вилив у знамените вірусне відео, на якому каже, що соромиться того, що він із Заходу.

“Відчай, який він переживав як волонтер, адже було дедалі важче знаходити військову допомогу, доєднався до відчаю українського народу, бо нам було запропоновано так багато допомоги, але вона переважно залишалася тільки на словах, — згадує Галина. — А та допомога, яку нам надавали, — це була крапля в морі порівняно з реальними потребами. Пітер пішов на війну, щоб розуміти, що потрібно військовим. І з перших днів побачив, наскільки великий запит на техніку. Так сталося, що, коли Пітер підписав контракт, бригаду, до якої він доєднався, відправили на ротацію через великі втрати. І він вирішив привернути увагу до цієї проблеми й висловити свій відчай у тому відео”.

Цьому відео не вдалося змінити політику західних урядів, але воно знову привернуло увагу звичайних людей до війни в Україні. У фонд Фуше стало надходити більше донатів.

Як батько

Попри всі труднощі, які переживав Пітер, він залишався чуйною і світлою людиною.

“Навіть у найважчих ситуаціях він завжди усміхався, — розповідає Лоза. — Завжди міг із першого знайомства відрізнити добру людину від злої. Він був променем світла у темряві цієї війни. Ніколи не відмовлявся виконувати завдання, завжди намагався зробити щось більше — переступав через себе, навіть коли був виснажений”.

На похороні чоловік на ім’я Володимир розповів, що Пітер став йому як батько. Володимир працює в Харківській ДСНС, втратив батька під час ліквідації наслідків російських обстрілів — він загинув унаслідок повторного влучання російського дрона в місці трагедії.

“Володя з Пітером познайомилися ще у 2022 році на доставці гуманітарної допомоги в Харківській області, — розповідає Галина Жук. — Вони разом працювали і були друзями. Пітер був знайомий і з батьком Володі Владиславом. Володимир допомагав нашому фонду з ремонтом машин для евакуації, тож ми постійно підтримували зв’язок.

І от кілька місяців тому прогриміла новина, що троє працівників ДСНС у Харкові вбиті внаслідок повторного прильоту дрона. Вранці я написала Володі: “Скажи мені, будь ласка, що у вас все добре”. Він відповів, що його тато загинув. Ми всі це дуже болісно переживали, а Пітер дуже підтримав Володю в той момент, постійно говорив із ним і допомагав, їхні стосунки стали справді сімейними”.

Любов назавжди

Пітер загинув у червні 2024 року під час бойового виходу. За кілька тижнів до загибелі мати Пітера, 87-річна Роуз, приїхала провідати його неподалік зони бойових дій на Сході.

“Останній мій спогад про нього — я знімаю відео, а він стріляє в повітря з уявного кулемета і махає мені рукою, — згадує командир Пітера Лоза. — Під час свого останнього бойового виходу Пітер був головним на позиції, адже мав найбільший досвід. Він був на самому-самому передку і чекав, поки надійде ще підтримка, яка виконувала на той момент інші завдання. Сидів у захищеному бліндажі, і біля нього впала ворожа 88 мм міна. Наскільки ми знаємо, осколки залетіли в маленьке віконечко і травмували голову. Лікарі змогли дістатися до Пітера лише через 20 хвилин і констатували смерть”.

Бойові дії на цій ділянці були такі активні, що тіло Пітера змогли евакуювати лише через кілька днів, розповідає Галина Жук. “Це була така складна ділянка, що Пітер, коли виходив на неї, записав прощальні відео для своєї родини”, — розповідає Галина.

Тіло Пітера привезли в Київ, і саме там пройшла почесна похоронна церемонія.

Пітер був дуже релігійною людиною — носив на формі шеврон із написом “In God we trust” (“У Бога ми віримо”). Після церемонії на майдані Незалежності його відспівували в католицькому соборі Святого Олександра в Києві.

“Це був його улюблений собор, — каже Галина Жук. — До підписання контракту, приїжджаючи до Києва, Пітер проводив тут усі свої неділі”.

Під час літургії в соборі зачитали послання від його родини.

“Тату, коли ти запитав мене, чи ти можеш поїхати в Україну, я сказала тобі “їдь”, — написала в листі донька Пітера Нікола. — Але я сказала: зроби все, щоб ти повернувся. І тату, я хочу, щоб ти знав: ти повернувся назад, як і обіцяв, у моє серце. Я любитиму тебе завжди, тату”.

На прохання матері Пітера частина праху поїхала до його родини, а частина залишилася в Україні.

Задонатити у фонд Project Konstantin, заснований Пітером, можна за цим посиланням. Нині фонд займається технічним забезпеченням військових.

іноземці в зсу війна пітер фуше військові волонтер парамедики загиблі