Три дні за ґратами. Як українка намагалася провідати маму в Ізраїлі

Українська дівчина, яку у квітні не пустили провідати маму в Ізраїлі, запідозривши в бажанні нелегально працювати, розповіла, як уперше в житті несподівано потрапила на кілька днів до в’язниці для мігрантів. Через атаку Ірану її рейс скасували, можливості швидко вилетіти з країни не було.

Вона поділилася з Texty.org.ua враженнями, як це відбувається, та історіями своїх співкамерниць. Серед них були і туристки, і потенційні нелегальні робітниці.
В Ізраїлі зараз суворо контролюють потік охочих відвідати країну і, схоже, не церемоняться з прибулими. Тому чимало людей потрапляє на кілька днів до таких в’язниць під час спроби в’їзду. Про це свідчать свіжі написи на стінах однієї з камер.

Нижче пряма мова авторки. Прізвище змінено на її прохання.

Рюкзак сказали покласти в багажник. І маленьку дамську сумочку теж. Це трохи насторожило. Машина була з ґратами на всіх вікнах. Я ще деякий час розпитувала офіцера, що відбувається і куди ми їдемо. І врешті вимовила:

— Я почуваюся ув’язненою.

— Ну в принципі так і є, — відповів він.

Не бачилися півтора року

Я прилетіла в Ізраїль як туристка, щоб побачити маму, яка поїхала туди як біженка влітку 2022-го. Ми не бачилися півтора року.

В аеропорту імені Бен-Гуріона в Тель-Авіві на паспортному контролі міграційні офіцери детально допитують кожного прибулого, щоб вирішити, чи пускати до Ізраїлю.

Службовиці прикордонного контролю, яка розмовляла зі мною, здалося, що я шукатиму нелегальну роботу в Ізраїлі, хоча в мене не було такого наміру. Вона довго розпитувала, чим я займаюся, чому не поїхала в іншу країну на відпочинок. Врешті сказала: “З твоєї історії я роблю висновок, що ти хочеш нелегально працювати”.

Мені одразу видали вердикт про заборону в’їзду на бланку зі штампом Міністерства зовнішніх справ Ізраїлю. Відправили в окреме приміщення в будівлі аеропорту із загороджувальною стрічкою на вході. Навколо такі самі сумні, напружені обличчя.

Очікування

Дівчина, яка намагається читати книжку, пізніше виявиться моєю сусідкою по камері. Тут також сиділа сім’я росіян із дітьми, яких прикордонники запитували, чому вони не поїхали відпочивати в Іран, перш ніж поставити штамп про заборону в’їзду.

У приміщенні був кулер із водою. Охоронець час від часу приносив булки з різними начинками. За таким перекусом я познайомилася з етнічним турком, за паспортом громадянином Німеччини, якому теж відмовили у в’їзді. Пізніше я бачила його крізь віконце своєї камери, коли чоловіків виводили на прогулянку (різні статі гуляють там окремо).

У тому приміщенні-загоні я провела сім годин. А в цей час під аеропортом чатувала мама, намагаючись телефонувати всім і питати поради, що робити. Її знайомі згуртувалися, пропонували поручитися за мене, внести грошову заставу як гарантію, що я не лишуся в країні. Також мама підключила адвокатів. Цілий день ми провели на зв’язку, будучи так близько, але не спромігшись нарешті побачитись і обійнятись. Нічого не допомогло.

Нарешті мене випустили в дьюті-фрі, щоб відправити назад вранішнім рейсом. Я пішла в лаунж відпочивати від пережитих емоцій. Мама, засмучена, поїхала додому. Але це був тільки початок.

Було близько опівночі. Наставало 14 квітня — мій день народження. Того дня Іран здійснив масовану ракетно-дронову атаку на Ізраїль у відповідь на удар по своєму представництву в Сирії.

Мій рейс скасували, лаунж зачинився. Міграційні офіцери знову розшукали мене й сказали, що коли я просто зараз не куплю собі квиток будь-куди, то відправлять мене в якісь immigration facilities. Але часу на це майже не дали, офіцер повернувся майже одразу й забрав мене в автозак.

У камері

Коли наказали зайти в камеру й масивні залізні двері з гуркотом зачинилися, я обернулась і побачила, що в них немає ручки з цього боку. Тієї миті я пережила бурю емоцій, вперше опинившись перед дверима, які не могла відчинити.

У мене відібрали й телефон — навіть повідомити рідним, що зі мною сталося, вже не було можливості.

Це було справжнє увʼязнення. За одну секунду я гостро відчула, що не маю жодних прав, і стала в тисячу разів краще розуміти, як почувається людина в тюрмі. Цього не зрозуміти, поки не переживеш на власному досвіді.

Я стукала, щоб дали подзвонити, а наглядачі просто проходили повз, показуючи рукою “чекай”, що фактично означало “відчепись”, як потім сказали мені співкамерниці.

“Вони завжди кажуть «чекай» і не приходять”, — пояснила висока білявка. Від цього повіяло якоюсь тюремною бувальщиною.

“Боже, — подумала я, — це ж як у фільмах, коли в камеру потрапляє новенька, а ті, хто сидить давно, зі спокійною розважливістю спостерігають за її розпачем.

Ну от, тепер у мене є наглядачі і є співкамерниці. А я та сама “новенька”.
Згідно з правилами ізраїльська сторона має відправити “порушників” назад найближчим рейсом, який прямує в те саме місто, звідки він/вона прилетіли. В інше місто тієї самої країни чи в іншу країну відправити не можна. Переважно люди чекають на рейс протягом двох-трьох днів.

Розпорядок дня

Рюкзак і сумочку наказали залишити в окремому приміщенні. Втім, окремі речі й гаманець взяти із собою дозволили.

У камері чотири двоповерхових ліжка. Нормальна, чиста постіль. Є душ і окремо туалет. Два великі вікна з подвійними ґратами. Крізь них світило сонце, повівав свіжий вітерець, було чути спів пташок і видно пальми. Так, я хотіла побачити пальми — ну, власне, й побачила, тут претензій немає.

Роззирнувшись довкола, побачила, що в камері були всі необхідні гігієнічні засоби: мило, шампунь, ватні палички, зубні пасти, щітки і навіть жіночі прокладки й тампони.

Харчування і прогулянки за розкладом. Сніданок приносили о 7-й ранку. Потім прогулянка на 5–10 хвилин. Такі самі прогулянки після обіду і вечері.

На сніданок і вечерю сендвічі з різними начинками. На обід гарячі набори з кашею, м’ясом та овочами, хумус. Сендвічі я не їла, бо хліб був дуже пластиковим, тому обідню порцію розтягувала на весь день. Також були вода, чай, іноді кава і вафлі.

Гуляти виводили на внутрішнє подвір’я з лавочками і деревами, які тоді ще й квітнули, але з усіх боків огороджене парканом. На прогулянках ми познайомилися з людьми з інших камер, почули їхні історії.

Українські пісні й філіппінські танці

Подзвонити мені врешті дозволили з внутрішнього стаціонарного телефона — це обов’язкова умова (він прослуховується). Я заспокоїла маму, сказала, щоб вона спробувала знайти адвоката, який допоміг би з дозволом на в’їзд в Ізраїль.

— А в мене сьогодні день народження, — кажу наглядачеві, який стежить за кожним моїм кроком.

— О, справді? Мені дуже шкода, що ви тут у такий день. Зате він вам запам’ятається.

Двері камери знову грюкнули за спиною. Знайомлюся із сусідками. Дарині 18 років, вона зі Слов’янська. Їхала в гості до рідної сестри, яка заміжня за ізраїльтянином, і мала від них офіційний лист-запрошення на відвідини. Катя з Білорусі, хотіла приїхати до подруги на п’ять днів, а вдома на неї чекали чоловік, дві маленькі доньки і бізнес. Але ні офіційні документи, ні родина, що лишилася на Батьківщині, не переконали ізраїльських прикордонників, що вони туристки, а не потенційні нелегальні робітниці.

Дівчата, як і я, божеволіли від нудьги й невідомості. Дарина сиділа в камері з 11 квітня (а було 14-те), їй не давали зателефонувати рідним уже більш як добу і не казали, коли її рейс. А Катя потрапила туди на день раніше за мене.

Наша четверта співкамерниця була з Філіппін, звати її Айрін.

І тут, вочевидь, на честь мого дня народження наглядачі принесли каву й вафлі! Дівчата спорудили з них імпровізований торт, і я задула імпровізовану свічку під їхнє виконання “Хеппі бьорздей”. Зізнаюся, не можу сказати, що була нещаслива в той момент. Це було душевно, мило, сповнено нових емоцій. І, головне, вже не було про що переживати: я сповістила мамі, що в порядку, і знала, що невдовзі звідси виберусь, адже нічого протизаконного не вчинила.

Познайомившись, ми стали думати, як розважатися. “Дівчата, давайте співати, — запропонувала Катя. — Що ми можемо всі втрьох заспівати? Давайте «Червону калину»?”

Виявилося, що Катя має родичів в Україні, прекрасно говорить українською і знає наші пісні.

Раніше Дарина вже написала на стіні камери “Слов’янськ — це Україна”, “Слава ЗСУ”.

Потім ми переспівали все, що знали: “Поплакала і знов фіалка розцвіла”, “Мамо, на свята я не була свята” гурту Kazka, “Вахтерам” Бумбокса, “Тримай мене міцно” Соловій і навіть колядку “Добрий вечір тобі”.

Потім ще й танцювали філіппінські танці — підключилась Айрін.

Ми влаштовували в камері “пікніки”: розстеляли ковдру під вікном, сідали в коло й обідали. Крізь ґрати пробивалися сонячні промені, я підставляла під них руки і ноги, закотивши рукави блузки й штани.

“Я хоч позасмагаю, — сміялася до дівчат. — Щоправда, засмага буде в клітинку, але що вже маємо”.

Туристи й нелегальні працівники

Під час прогулянок ми познайомилися з ув’язненими з інших камер (тільки з жінками, чоловіків виводили окремо). Серед них було кілька росіянок, зокрема вагітна жінка, яка прилетіла з чоловіком і двома дітьми. Усі також стверджували, що не збиралися нелегально працювати в Ізраїлі.

В іншого росіянина був лист-запрошення посольства США в Ізраїлі на співбесіду щодо подання на громадянство США, і це теж не допомогло. Разом із ним у камері сиділо четверо американців, які також не збиралися тут нелегально працювати.

Але були й такі, хто справді цього хотів. Наприклад, шестеро грузинок, двоє з яких вже потрапляли до цієї в’язниці раніше, а одна нелегально працювала в країні кілька років і “попалася”.

Білоруска Ольга купила туристичний пакетний тур за дві тисячі євро, але нам зізналася, що хотіла залишитися й працювати, як їй це вже вдалося рік тому. Хадіджа з Узбекистану мала робочу візу й працювала в Ізраїлі впродовж дев’яти років, але тепер її немає. Так само багато років нелегально пропрацювали тут Айрін із Філіппін і Семоне зі Шрі-Ланки.

Історії на стінах

Стіни в камері білі, але всі в написах, залишених тими, хто тут сидів раніше. Найбільше з них українською.

На одній стіні величезними літерами було написано: “Україна понад усе! Геть з нашої землі!”, а навпроти “Слава Україні! Слава ЗСУ!”.

Написи на стінах камери — це історії заборони на в’їзд до країни, енциклопедія правил поводження в камері для новоприбулих, підбадьорливі фрази і нескінченні записи імен і дат, коли й хто тут був.

Писали, що можна просити труси, зубну щітку й пасту, мило, не радили ходити в душ через плісняву. Радили усміхатися, говорити коротко і по ділу. Навіть був короткий розмовник найнеобхідніших фраз англійською на зразок:
Ай вонт ту кол — Я хочу подзвонити
Ай нід е туз браш — Мені потрібна зубна щітка
Ватер — Вода
Фуд — Їжа

Якась Світлана, що провела тут тиждень, жалілася, що в посольстві України кидають трубку, тоді як у філіппінському своїм співвітчизникам допомагають.
Від нудьги я прочитала все, що тут було російською, українською, сербською й англійською. Коли немає доступу до звичних величезних потоків інформації, які ми сприймаємо як належне, кожна літера, кожна цифра отримує трошки уваги.

Судячи з дат і мови написів, багато українців залишило їх тут у 2023 році.

“Відпустка в Ізраїлі здається підозрілою”

Чи є в українців особливі проблеми з відвідуванням Ізраїлю? Я запитувала про це в ізраїльського адвоката Артура Блаера, якого мені ще раніше порадили друзі.

“Річ у тім, що згідно з указом міністра внутрішніх справ Ізраїль не має права депортувати українських громадян, доки на території України ведуться бойові дії, — пояснює він. — Знаючи про це, деякі українці зловживають і приїздять із наміром надовго залишитися в країні”.

На питання, чи є в Ізраїлі особливий статус для українців, які виїхали після повномасштабного вторгнення, адвокат відповів: “На словах є, на ділі немає”.

Проте вони не можуть бути депортовані, також мають право працювати й мати ті самі трудові права, що й будь-які працівники в Ізраїлі. А також отримувати базове соціальне страхування.

Але потік охочих відвідати країну зараз суворо контролюється.

“Прикордонний контроль з особливою підозрою ставиться до туристів з України, тим більше тепер, коли в Ізраїлі непроста ситуація з безпекою, — пояснює адвокат. — Важко повірити, що в такий час люди вирішують провести в Ізраїлі відпустку”.

Я подумала, що нам, дівчатам зі Слов’янська і Харкова, Ізраїль видається навіть дуже безпечним місцем.

Мене випустили на третій день. Після сніданку й прогулянки привезли в аеропорт, провели “за ручку” на борт літака. Закордонний паспорт я отримала від стюардеси, коли літак уже покинув повітряний простір Ізраїлю.

мігранти кордон біженці ізраїль