Н

Не хочу бути обличчям із телефона: історії трьох батьків, яких війна розлучила з дітьми

“Моя родина планує повертатися. Бо ж немає права на виїзд для батька, який хоче побачити своїх дітей, хоче, щоб вони залишились українцями, і хоче, щоб його сім’я не розвалилась. Адже я бачив, як дуже багато хороших родин після 2022 року на відстані просто перестали бути родинами. Я не хочу, щоб це сталося з моєю сім’єю”, — розповідає засновник книгарні “Сенс” Олексій Ерінчак.

Read in English

Війна змусила багатьох батьків приймати важке рішення. Сотні тисяч матерів покинули рідну домівку, залишили все своє життя позаду й переїхали в незнайоме місце, щоб не ставити життя своїх дітей під загрозу. І майже стільки само батьків залишилося без родини і можливості бачити свою дружину й дітей щодня.

Розповідаємо історії трьох батьків, які від початку повномасштабного вторгнення живуть за сотні кілометрів від своїх дітей: Олексія, який зовсім скоро об’єднається зі своєю родиною, Ігоря, який не впевнений, що його син колись повернеться в Україну, і Гліба, який не бачив і не говорив зі своїм сином уже два з половиною роки. Три кардинально різні життєві історії об’єднує одне — батьківська любов.

“Порушив закон, щоб побачити сина”

Незадовго до повномасштабного вторгнення Ігор (ім’я всіх героїв цієї історії змінені на прохання чоловіка) і його дружина Олена розлучились, але і далі виховували сина Сашка разом. У січні 2022 року прийняли рішення вивезти дитину з Києва на Захід України, у Львів. Після початку вторгнення Ігор доєднався до родини.

24 лютого пройшли новини, що росіяни атакували кілька військових частин у Львівській області, а на початку березня здійснили ракетні обстріли по Львову та Яворівському полігону. Захід України перестав здаватися безпечним місцем, тож Олена вирішила поїхати із сином за кордон.

Ігор підтримав це рішення, щоб його син залишався в безпеці: “Мені не хотілося, щоб моя дитина постійно жила в цій стресовій обстановці, коли постійно звучать сирени, якісь вибухи за вікном”.

Сашко з матір’ю переїхали до Польщі, й Ігор відчув, що дуже сумує за сином. Майже через рік чоловік знайшов, як він сам це називає, напівлегальний спосіб виїхати за кордон і провів із сином три тижні.

чоловік знайшов напівлегальний спосіб виїхати за кордон і провів із сином три тижні

“Для мене 2022 рік виявився дуже тривожним. Я відчував провину за те, що не в армії, здавалося, ніби займаюсь якоюсь фігнею. Вже під кінець року схилявся до того, що піду воювати, і розумів, що, можливо, ще довго не побачу сина. Тож коли трапилася можливість поїхати за кордон, я вхопився за неї”, — розповідає Ігор.

Через кілька місяців уже дружина із сином приїхали до Ігоря в Україну — святкувати день народження Сашка й проводжати батька в армію.

За два з половиною роки великої війни Ігор бачився із сином лише чотири рази і неймовірно дорожить цими зустрічами.

“Ми балакаємо постійно по телефону, але це таке собі спілкування. Раніше він мені просто показував свої іграшки, а тепер я розпитую його про день у садочку, як там його друзі, як справи вдома. Але я люблю разом проводити час: гратися, читати, кудись ходити, люблю якісь активності. Коли зустрічаємося, ми щодня нерозлучні: ходимо на якісь атракціони, у музеї, всюди разом”, — згадує Ігор.

“Мені страшенно не подобається те, що моя дитина росте, змінюється, а я цього не бачу. Він дуже цікавий хлопчик, і мені хотілося б поруч із ним усе це проживати”.

Чоловік каже, що не впевнений, чи його син повернеться жити в Україну. Ігор хотів би, щоб хлопчик зростав у спокійному середовищі.

Через кілька місяців уже дружина із сином приїхали в Україну проводжати батька в армію

“Звичайно, мені було сумно, що він виїхав з України. Але Сашко, попри те що вже вивчив польську, все одно балакає українською, усвідомлює, що українець. Восени піде до польської школи, там у нього вже друзяки є. Я розумію, що переїзди, особливо під час війни, — це важко для дітей. Як буде далі, не знаю, адже мені здається, що наше суспільство буде травмоване й тривожне ще довго після завершення війни”.

“Ми востаннє їдемо з України”

Олексій Ерінчак, засновник київської книгарні “Сенс”, опинився в схожій ситуації. Він готувався до вторгнення: його дружина й сини Орест та Олесь мали квитки на виїзд з України 26 лютого 2022 року. Але почалося вторгнення, і чоловікові довелося везти свою родину машиною до кордону.

Олексій каже, що спочатку почувався спокійніше, коли рідні були за кордоном: міг зосередитися на роботі та волонтерській діяльності й не хвилюватися за синів і дружину. Навіть призвичаївся до побуту наодинці — працює переважно з дому, тож його ніхто не відволікає від робочих справ.

Але з часом таке життя стало пригнічувати: “Дуже виснажливо, коли ти приходиш додому і все, що в тебе залишається, — це знову працювати або подивитися кіно. Я почуваюся дуже самотньо, сумую за фізичним контактом із родиною”.

Але найважче Олексію від того, що він пропускає, як ростуть його діти.

“Зараз у дітей такий цікавий період дорослішання — моїм хлопцям 6 і 8 років, у них проявляються якісь індивідуальні особливості. І я дуже вдячний своїй дружині за те, що вона постійно надсилає мені відео, завдяки яким можу спостерігати за цікавими моментами з їхнього життя, чи переповідає мені їх.

Але слухати розповіді про ці моменти й бути їх живим свідком — це різні речі. А ще я хотів би бути зараз для своїх синів рольовою моделлю і батьківською фігурою. Я ж створював сім’ю не для того, щоб вона була десь далеко, я ж не моряк”, — жартує Олексій.

Та й хлопці дуже скучили за батьком. Олексій згадує, що, коли віз дітей одразу після початку вторгнення, вони не усвідомлювали, що так надовго розлучаться з батьком. І поки Олексій за кермом намагався осягнути той факт, що почалася повномасштабна війна, його сини на задньому сидінні бавилися з планшетом. А вже коли були наступні зустрічі, Орест і Олесь плакали, коли час, проведений із батьком, добігав кінця.

Молодший син сказав: “Це останній раз, коли ми їдемо з України”

“Після однієї з цих зустрічей я їхав назад до Києва й дорогою в моїй голові прокручувався довгий монолог. Я розмірковував, чи все роблю правильно, сумнівався, чи правильно вчиняю, бо зараз не з родиною”, — згадує Олексій. Вони з дружиною ще багато місяців обговорювали, чи варто дітям повертатися в Україну, адже це великий ризик.

Розвіяти сумніви допомогли саме діти під час останньої особистої зустрічі родини у квітні цього року на території України.

“Я провів дітей на потяг і поїхав додому. А потім дружина розповіла мені, що, коли вони сідали на потяг до Польщі, молодший син сказав: «Це останній раз, коли ми їдемо з України»”, — згадує Олексій.

Вже через кілька місяців діти й дружина Олексія нарешті повернуться додому.

“Я повинен бути класним для сина”

У Гліба, третього героя нашого матеріалу, історія драматичніша. У перші дні повномасштабного вторгнення він із родиною опинився в оточенні росіян, його місто могли дуже швидко окупувати. Чоловікові, його дівчині Юлії (ім’я змінено) й сину дивом вдалося вирватися з оточення — родина поїхала машиною в безпечніше місце.

Дорогою чоловік зупинився у своїх батьків, але його дівчина наполягала, що треба їхати далі. У пари були проблемні стосунки ще до вторгнення, але в цей стресовий період ситуація погіршилася. Юлія посварилася з батьками Гліба й звинуватила чоловіка в тому, що він хоче забрати в неї дитину.

“Вона взяла речі, схопила сина, і вони кудись пішли. Потім мені подзвонили її друзі й сказали, що вона забула закордонні паспорти. Я привіз їм ці паспорти. Намагався поговорити із сином, але він був чомусь дуже ворожим до мене. То був останній день, коли я його бачив”, — згадує Гліб.

“То був останній день, коли я бачив сина”

Після цього його зв’язок із дівчиною майже обірвався. Юлія виїхала за кордон і перестала спілкуватися з Глібом. Про те, що відбувається із сином, чоловік дізнавався через спільних знайомих.

“Я дізнався, що місто, у якому вони живуть, має одне поштове відділення, тому вирішив наосліп надіслати посилку синові. Вона мовчки її забрала. Я надіслав ще кілька посилок і намагався дізнатися від неї, що синові подобається, щоб відправити йому подарунок на день народження. Але все, що я отримав, — це слова «в нього веснянки на носі»”, — каже Гліб.

Чоловік розповідає, що спочатку йому було дуже важко: “Я гуляв містом і згадував, де ми ходили разом із сином, де він кричав і прислухався, як від його голосу йде луна. Якось побачив у місті в іншої дитини самокат мого сина — це було дуже боляче. Я сумую за атмосферою в його кімнаті, коли він спав, за нашими сімейними ранками, за тим, як він мені щось казав на вушко і це було дуже кумедно, бо мені було лоскотно”.

Гліб розповідає, що створив сторінку, на якій почав писати листи до свого сина в надії, що той колись їх побачить. Чоловік довго звинувачував себе, постійно прокручував у голові останню сварку й думав про те, що міг би змінити. Але потім відчув, що не хоче мати жалюгідний вигляд в очах сина.

“У якийсь день я уявив, що от раптово він мені подзвонить і я почну йому жалітися, розповідати, як сумую, і скину на нього всю цю лавину почуттів. Але це занадто сильні й болючі емоції для дитини, вона цього не винесе. Це стало для мене стимулом змінюватися на краще. Тепер на тій сторінці я не переказую своє життя і не пишу, що сумую, як робив раніше, а пишу якісь жарти, записую аудіоказки, щось позитивне.

Я знаю, що моя ситуація не унікальна, — каже Гліб. — І я хочу дати пораду всім, хто опинився в таких самих умовах: будьте для своїх дітей класними. Спортивними, цікавими, веселими. Будьте найкращою версією себе. Діти не люблять жалюгідних дорослих, їм це просто не цікаво”.

війна сусільство сім'я діти біженці батько тато

Знак гривні
Знак гривні