Вода і турбота. Життя сотень хворих і літніх людей поблизу лінії фронту залежить від соціальних працівників

Ельза, жінка віком близько 60 років, іде нам назустріч, тягнучи за собою кравчучку. У ній порожні пластикові бутлі. Воду в Кураховому подають обмежено, за розкладом, і через солоність її не можна пити, не можна використовувати для приготування їжі.
Тому серед обов’язків соціальних працівниць також доставка питної води для підопічних. Її набирають із величезних пластикових ємностей, які стоять біля входу в кількох комунальних закладах міста.

Курахове і підопічні

Курахове на Донеччині стало майже кінцем світу. Тут остання зупинка маршруток, що з’єднують території поблизу лінії бойового зіткнення з рештою області та України. Найкоротша відстань звідси до окупованих територій — близько десяти кілометрів.

Найгарячіші точки на околицях Курахового, про які можна почути сьогодні в новинах, — Красногорівка та Вугледар. А наприкінці травня почали окремо говорити й про загострення на курахівському напрямку. Попри це, зараз на території Курахівської громади досі лишаються 160 осіб, які через стан здоров’я потребують регулярної сторонньої допомоги. Переважно це пенсіонери, але є й люди з важкими хронічними захворюваннями та психіатричними діагнозами. Наприкінці травня Texty.org.ua супроводжували курахівських соціальних працівників під час їхніх візитів до підопічних.

Підопічні

Із повними бутлями йдемо за першою адресою. Тут живе 80-річна жінка, про яку дбає в міру своїх можливостей її 70-річна сестра. Ельза залишає воду, бере гроші й список необхідних покупок і вирушає в магазин. Покупки для цієї підопічної — справа майже щоденна, бо вона за все життя звикла купувати їжу на один-два дні й відмовляється від пропозиції купити їй більше ніж пʼять яєць чи 200 грамів ковбаси.

Ми з Мариною тим часом ідемо на зустріч зі ще однією її колегою — Світланою. Світлана також тягне за собою візочок із порожніми бутлями. Набираємо воду в новому місці й ідемо до її підопічної. Це жінка пенсійного віку, яка страждає на психічний розлад. До минулого року про неї дбала її матір, але нещодавно вона померла. Жінка може залишатися вдома сама, але відмовляється виходити за поріг своєї квартири. Тому потребує допомоги, щоб просто не померти з голоду.

У квартирі, куди Світлана приносить воду й приготовану вдома їжу, темно. Вікна в будинку були пошкоджені внаслідок обстрілу, тому замість скла в них фанера. У квартирі стоїть запах котячої сечі. У господарки немає грошей на хороший наповнювач для котячого туалету. Сам кіт нявчить у глибині квартири. Господарка замикає його в комірчині на час приходу відвідувачів.

“Невстановлена особа”

У квартирі ми перебуваємо кілька хвилин. Світлана залишає принесену їжу та воду, забирає сміття, яке потрібно буде викинути, та одяг, який приносила поміряти раніше.
Найкраще було б, каже Марина, влаштувати цю жінку в якийсь заклад. Але проблемою для соціальної служби стало те, що вона не має документів і джерел доходу. Дізналися про неї від сусідів, які зателефонували до соціальних працівників. Офіційно її особа не встановлена. Без встановлення особи соцслужба не може офіційно взяти її на обслуговування, тому соціальні працівники приходять до неї поза офіційним графіком. Вона їсть те, що приготує для неї Світлана з власних запасів або з наборів гуманітарної допомоги, яку роздають у місті. Там само шукають для жінки й одяг та засоби гігієни.

Раїса Іванівна

Наступна підопічна Світлани — самотня 76-річна жінка, яка після травми стегна шість років тому не може самостійно виходити за межі своєї квартири. Дорогою Світлана теж набирає для неї води. Раїса Іванівна зустрічає нас сидячи на ліжку в одній із кімнат. У її квартирі також темно. Вікна на кухні й у кімнаті затулені фанерою. Раїса Іванівна каже, що до неї незабаром прийдуть робітники і замінять фанеру на цупку плівку, тож вона матиме трохи денного світла.

Попри обмежену рухливість, Раїса Іванівна намагається бути самостійною хоча б у себе вдома. Нещодавно їй принесли колісне крісло, який доставила в місто одна з благодійних організацій. Раїса Іванівна вчиться пересуватися на ньому по квартирі. Заїхати в туалет для неї поки що найважче, туди ведуть вузькі двері.

У цій квартирі Світлана затримується надовше. Вона миє посуд на кухні й робить вологе прибирання у двох кімнатах. Їй допомагає Марина, а тим часом Раїса Іванівна згадує про своє життя і трудовий шлях. Вона починала робітницею на місцевому комбінаті залізобетонних конструкцій, а закінчила керівницею відділу збуту. “Знала все начальство, — каже жінка, — всім треба було будуватися”. Говорить про те, як їй подобається її місто і що вона сподівається нікуди звідси не виїжджати. Окрім Світлани її відвідують волонтери. Тож, хоча їй і бракує живого спілкування, все ж таки вона не зовсім самотня. Найбільша проблема — купити ліки. Пенсія в Раїси Іванівни п’ять тисяч гривень, і ліки — це головна стаття її витрат.

Вийшовши з квартири Раїси Іванівни, залишаємо Світлану, яка вирушає по продукти для неї, і повертаємося до Ельзи, яка відвідує іншу свою підопічну.

Рита

Рита потребує допомоги вже 12 років. Через аномалії судин головного мозку вона має часті запаморочення й може знепритомніти в будь-який момент, тому не здатна працювати й надовго виходити з дому. Риті скоро виповниться 60, і вона не хоче виїжджати з міста. У Кураховому в неї власна квартира й усталений побут. На новому місці цього може не бути. “Ельза пообіцяла мені, що забере мене туди, куди виїде сама, якщо евакуюється”, — каже Рита. Ельза ствердно киває.

Коли ми приходимо, Ельза вже встигла прибрати в Рити й залишити воду. Тепер ще треба розвісити прання. Після цього ми прощаємося й ідемо з Ельзою до ще однієї її підопічної.

Валентина має кілька важких хвороб і повинна сьогодні відвідати лікаря, щоб отримати новий рецепт на ліки. Ельза підтримує її під руку, і ми разом ідемо до курахівської лікарні. На щастя, це недалеко. Дорогою Валентина розповідає, як вона любить своє місто — тихе, зелене, міститься на березі річки. “Вони, напевно, просто нам позаздрили, що в нас таке життя”, — каже про росіян. Потім розмова переходить на ікони, які для Валентини передав спільний з Ельзою знайомий.

Ельза

Ельза працює в курахівській соціальній службі вже 18 років. Її стосунки принаймні з деякими підопічними вже нагадують родинні. Згідно з правилами соціальні працівники мають відвідувати своїх підопічних тричі на тиждень. Але вони можуть забігти до них і поза графіком, якщо отримують прохання сходити по ліки чи ще по щось.

Робочий день соціального працівника — з 8-ї ранку до 5-ї вечора п’ять днів на тиждень. Зарплата — близько восьми тисяч гривень. Окрім підопічних у Кураховому вони відвідують також людей, які потребують допомоги в селах Курахівської громади. Туди їм доводиться добиратися службовими велосипедами. У квітні цього року одна з курахівських соціальних працівниць загинула внаслідок обстрілу. Через часті обстріли території громади в села виїжджають, лише отримавши “добро” від керівника Курахівської військово-цивільної адміністрації.

Ті, що не евакуювалися

За даними міської адміністрації, на сьогодні на території громади лишилася четвертина постійних мешканців станом на лютий 2022 року. Тоді в громаді налічувалося близько 46 тисяч постійно зареєстрованих мешканців і близько 16 тисяч переселенців.

Нині тут живе близько 13 тисяч осіб. Мешканці масово евакуйовувалися з Курахового ще навесні 2022-го. Разом із ними були евакуйовані й заклади соціального захисту: будинок для літніх людей і дитячий будинок сімейного типу. Соціальні працівники постійно намагаються вмовити своїх підопічних, які живуть окремо, виїхати з міста також.

“Здорові люди мають шанс заховатися під час обстрілів, а більшість наших підопічних — ні”, — пояснює Марина. Дорогою від одного підопічного до іншого Марина з Ельзою показали мені вікна квартири, де жила маломобільна жінка з ампутованою ногою, яка після довгих умовлянь таки погодилася перебратися до спеціального закладу в Дніпропетровській області.

Ельза, Світлана і Марина говорять, що залишатимуться в місті й працюватимуть, допоки влада не оголосить тут обов’язкову евакуацію. Територією обов’язкової евакуації вже оголосили два села в Курахівській громаді. І кілька нових на черзі.

соцдопомога лінія фронту війна люди донеччина