Х

Харків: мої і не мої рибні місця. Колонка військової Лесі Ганжі

Військовослужбовиця Леся Ганжа розповідає про свій вихідний, проведений у Харкові, неподалік місця проходження служби. Це була п’ятниця 10 травня, саме той день, коли російська армія почала атакувати Харківщину. Далі її пряма мова.

Харків, 11 травня 2024 року. Фото Тетяни Адамовіч, Інфосіті
Харків, 11 травня 2024 року. Фото Тетяни Адамовіч, Інфосіті

Переплестися в Харкові

Переплести косички неподалік зони бойових дій (ЗБД) непросто. Манікюр, стрижка — це ок, але знайти майстра на косички досить важко. Навіть у Краматорську важко, а Краматорськ — це зараз Париж Донбасу.

Найближчий майстер до моєї нинішньої локації в Харкові, а Харків я люблю. Останнім часом я навіть у відпустці кілька разів залишалася в Харкові. У Києві ти вже чужий, а в Харкові якраз шикарно: велике місто, все є і є друзі, а головне — тут не почуваєшся гостем із темних земель і людиною важкої долі.

У Харкові не почуваєшся гостем із темних земель і людиною важкої долі
Леся Ганжа, журналістка і редакторка, яка в лютому 2022 року мобілізувалася до ЗСУ
Леся Ганжа, журналістка і редакторка, яка в лютому 2022 року мобілізувалася до ЗСУ

— Я за освітою біолог, — розповідає Маша, яка увійшла в скрутне становище солдата, якому треба переплестися.

Маша працює в барбершопі, а науку називає своїм хобі. Колись у барбершопі працювало вісім людей, лишилася тільки Маша — хлопці воюють.

— З перших днів, — уточнює Маша. І не без гордості додає: — Це ж Харків.

Мені вдалося її знайти через фейсбук, шукали знайомі через знайомих. Майстри знаходилися й пропонували мені запис на наступний тиждень, а наступного тижня я не можу — мені на бойові. Слава богу, знайшлася Маша.

Українська мінога

Вона мене розплітає і розповідає про українську міногу (прісноводна тварина, схожу на рибу. — Ред.), яка водиться лише в кількох місцях на Землі, зокрема і в Україні, у лісовому струмочку в Студенку. Це на північний схід від Святогірська і ще за 5 км від цього селища.

Там лісочок, каже Маша, а в ньому струмочок. «З-під землі б’є дистилят», — лаконічно формулює вона. Це означає, що суміш ґрунтів тут унікальна і вода, проходячи крізь ці природні фільтри, очищається майже до стану дистильованої. У струмку купа різної органіки, але хімічно вода дуже чиста.

— Мій друг рвонув одразу після деокупації по рибу, — розповідає Маша. — Бачили б ви обличчя військових на блокпосту. Кричали: «Там же заміновано!»…

Я слухаю і уявляю собі людину із сачком і відром. І в цей момент у неї дзвонить телефон.

Тільки не сьогодні

«Да, Данечка, — каже вона, а я втискаюся в крісло, коли чую це ім’я. Так звали мого напарника. Він загинув під Бахмутом 30 листопада. — Генератором можна користуватися, якщо світло вимкнуть… Віддамо, коли скажуть… Що? Якщо буде заваруха, то ми їхатимемо з генератором, собакою і рибками… Значить поїдемо без шмота…»

У цей час мені надходить повідомлення від знайомої: «Що в Харкові? Ти ж там поруч. Все серйозно? Виїжджати чи паніка?».

Я гуглю: накат підарів у районі Стрілечої. Перша думка — тільки не сьогодні, у мене ж вихідний. Крім зачіски за планом ще різна розкіш — кіно і масаж.

— Даня — твій бойфренд? — питаю я.

— Ні, — каже Маша, — Даня — це друг. Найкращий. Це він їздив рятувати міногу.

Під ударом Вовчанськ — ми там були цієї осені. «Марино, як ви?» — пишу своїй хазяйці у Вільчу, це зовсім поруч, буквально закінчується Вовчанськ і починається Вільча. Марина відповідає, що їх обстрілюють, прилетіло біля її будинку. Під час минулої окупації Марину водили розстрілювати. У неї обидва сини воюють. «Виїжджатимеш?» — питаю. Мовчить.

Динозаврів пережили і русню переживуть

— Даня тебе питав, чи складати речі?

— Він уже склав, — каже Маша і розповідає далі про міногу.

Виявляється, родичі української міноги вимерли ще плюс-мінус при динозаврах, а міноги якось вижили…

— Динозаврів пережили, так що й русню переживуть, — впевнено каже Маша.

Вони з Данечкою тепер носяться з тією рибкою (яка насправді не рибка), їм навіть вдалося її розпліднити — Маша каже, там дуже прикольні механізми, які треба досліджувати ширше.

Скьоль, друзі й личинки

У 2022 році вона евакуйовувалася з Харкова із собакою, мішком собачого корму, трусами-шкарпетками й пляшкою «Єгермейстера».

Собаку звати Скьоль. 60 кг живої ваги. «Моя точка опори», — каже Маша про Скьоля. Бернська вівчарка.

— У мене тоді друг загинув. Я їхала з Харкова, плакала і пила… Я вже майже все розплела, ще той бік залишився.

Їй дзвонить «начальник із Києва», як називає його Маша. У його салоні вона працювала у 2022-му, коли виїжджала.

— Андрію Вікторовичу, — каже Маша, — я нікуди не збираюся, мені поки що тут нормально. Ось людину плету…

Вона кладе трубку.

— Тепер кожен приліт по Харкову — і він дзвонить. Каже, що квартиру мені знайшов. Мені й Скьолю. А я не хочу. Я там не можу. Я там на стіни лізла. А тут у мене косички, університет, друзі, собака… І ще ці довбані личинки міноги в кількості 52 штуки...

У Києві важко, каже Маша. Бо Київ не такий. Коли блекаут, то в Києві всі скаржаться, а в Харкові влаштовують фестиваль шашликів.

— Холодильники у всіх розмерзлися, жарко, значить що треба? — запитує вона в мене й сама відповідає: — Смажити мясо!

Ми заплелися. Я викреслюю перший пункт програми вихідного дня і перевіряю робочий чат — мляве перекидання повідомленнями: «У квадраті такому-то помічено двох підарів»... Здається, у нас поки що все як завжди.

Кіно про Харків

…З Колею ми колись давно познайомилися в Індії, тепер усю війну він мій головний харківський реабілітолог і прихисток. У нього є все, що треба для реабілітації і прихистку: мотоцикл, машина, квартира в зручному центрі й гараж. У гаражі в Колі склад моїх речей.

З Колею на сьогодні в нас запланована програма — в’єтнамська їжа на ринку Барабашова і похід на «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». В’єтнамці недавно відкрилися. Тобто відкрилися знову.

У 2022-му ринок повністю вигорів, працювало лише три точки. Одна з них — шашлична поруч із в’єтнамцями. Шашличнику навіть Зеленський руку тис. Я люблю в’єтнамську їжу в Харкові, але саме тут їм вперше.

— А я вперше йду в кіно, — каже Коля.

Мається на увазі вперше за війну. Коли ми купуємо квитки, якраз починається тривога. Нас попереджають, що найближче укриття в метро — туди можна йти за бажанням, але сеанс не зупиняють. У нас не було бажання йти в метро.

Мені подобається дивитися фільм про Харків у Харкові

Якби ми туди пішли, то Коля, напевно, сказав би: «Я вперше пішов в укриття під час тривоги». Я теж так сказала б.

Зал заповнений відсотків на 80. Мені подобається дивитися фільм про Харків у Харкові. Я лише перевіряю свої чати, чи не накрився ще мій вихідний. Якщо що, одразу виїду на місце дислокації, думаю я. Встигну. Але в чатах пишуть про ще двох підарів у якомусь іншому квадраті.

Коли на екрані з’являється сексот Акімов, Коля завважує, що він схожий на Путіна.

— Міль, — погоджуюся я.

Поруч зі мною сидять молоді тіктокери. Дивляться уважно, ніхто не коментує, після фінальної сцени на вихід підірвалася одна людина і та на півдорозі зніяковіла — решта глядачів читали титри.

Після фільму про сам фільм ми не говоримо — неохота. Йдемо по Сумській, говоримо про «Будинок “Слово”» і шанси вижити й залишитися порядною людиною. І ті, і ті оцінюємо як мізерні.

Колі дзвонить товариш і радиться, виїжджати чи ні.

Коктейль

«Дзеркальний струмінь» навпроти Опери оточений будівельним парканом — триває реконструкція фонтана.

— Якщо гроші є, значить їх треба витрачати, — коментує Коля.

Він веде мене в один заклад. Каже, що мені треба подивитися. Заклад на Сумській. Крутий. Відкрився минулого тижня.

Згідно з Deep State підари сунуть на Липці. Від Липців до Харкова 35 км.

Заклад, думаю я. Крутий, думаю я. Перевіряю чати й подумки готуюся вчинити дисциплінарне порушення.

— По коктейлю? — пропоную я Колі, і мої рецептори включаються в гру спогадів про алкоголь.

— Подивимося, — каже він.

Ми подивилися на крутий заклад, людей у крутому закладі й стоянку біля крутого закладу — до коктейлів справа не дійшла. Надто дорого-багато, надто модні чоловіки, надто красиві жінки…

— Силіконовий рай, — коментує Коля.

Усе навколо як жирний жир, що стікає по стінах, капає зі столів, плескається в келихах, і люди, які п’ють цей жир.

— Фак, — реагую я.

Позавчора я була в бліндажі й ганяла по кущах підарів, ще зранку я вважала, що перукарня і кіно — це розкіш.

— Ну як? — сміється Коля.

— Це ппц, — кажу я.

— Це ппц, — погоджується він.

Ми говоримо про розкіш, і я намагаюся розібратися, чому перша моя емоція — огидно. Друга — якого х*я. І третя — за кого, бл*дь, воюємо… Про третю емоцію я прошу Колю мені ніколи не нагадувати: це емоція. Мені не треба казати, за кого. Я й так знаю.

— Хтось у берцях, а хтось на каблах, — резюмує Коля.

У тих, хто в берцях, теж є подарунки долі. Наприклад, масаж у Гриші. Він крутий масажист, але масаж робить не всім — лише військовим і волонтерам.

Погруддя Шевченка на підвіконні в масажному кабінеті у Харкові
Погруддя Шевченка на підвіконні в масажному кабінеті у Харкові

— Це там, де все у вогнях і купа мазераті? — перепитує мене Гриша про заклад на Сумській. — Ми вчора вночі там проїжджали. Хвилин на 20 запізнилися доїхати до комендантської — і за нами вже прилаштувалася поліція. А там купа крутих тачок, гульбан гуде і нікого не чіпають…

«Як у Києві», — видає свій вердикт Гриша. Він мене розуміє. Каже, що їздив до Києва й швидко повернувся. Не зміг — накрило. «Місто на каблах», — думаю я про місто, яке люблю. Люблю завжди, але не зараз.

Гриша вчора не встиг до комендантської години, бо евакуював людей з-під Вовчанська. І після масажу він туди їде знову. Мені навіть незручно, що він, цивільний, їде на війну туди, а я, військова, повертаюся на війну до себе. І війна там, куди їде він, зараз страшніша.

— Приїжджай ще, — каже Гриша. — Я тобі скину точку, де класні коктейлі.

Я йому обіцяю, що приїду. І Колі обіцяю. І Маші теж.

війна люди харків

Знак гривні
Знак гривні