18 років тюрми і безстроковий концтабір у Мордовії. Історія двох полонених оборонців Маріуполя

Здала місцева мешканка

Про Дениса Харченка розповідає його мама, 49-річна Тетяна Харченко. Їй відомо, що в Маріуполі морпіхам було дуже важко: воду пили з батарей, їли собачий сухий корм.

Коли закінчилися боєприпаси, Денис Харченко, лейтенант, командир зенітно-артилерійського взводу, вийшов із міста малою групою. У його підпорядкуванні було десятеро бійців. Усі потрапили в полон. Ішли кілька діб до населеного пункту, який вважали ще українським.

Коли дісталися, місцевість була вже окупована ворогом. Їх нагодувала місцева мешканка, а потім здала російським військовим. Коли по морпіхів прийшли, Денис вийшов першим — раптом розстріляють, щоб підлеглі не постраждали. І лише потім подав їм знак, щоб теж виходили. Наприкінці квітня батьки дізналися, що Денис нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня.

17 квітня 2022 року Харченкам у Чернігів подзвонив свекор і сказав, що бачив онука на каналі «Росія 1». За тиждень на ютубі вийшло інтерв’ю з російським блогером, де Денис розповідав, як потрапив у полон. Далі була стаття про нього в інтернеті. І все, жодної звістки.

Але 7 вересня 2022 року Денисові вдалося подзвонити додому з Оленівки Донецької області, з тієї самої колонії, де в липні вбили понад 50 українських полонених.

«Це було близько 11-ї години дня. Сказав: «Мамо, не хвилюйся, бережи сили. Зі мною все добре, я в полоні, — розповідає Тетяна. — Також попросив номер Каті, нареченої, поговорив трохи і з нею. Вони планували одружитися влітку 2022 року.

Телефонував з українського номера. Спецслужби потім підтвердили, що дзвінок справді був із тих країв. Більше додзвонитися на той номер не вдалося. Хлопці, які були з ним у полоні, сказали, що сина перевезли в інше місце».

Майже рік про Дениса нічого не було відомо. Аж раптом у вересні 2023-го на російських сайтах вийшла нова стаття: «Верховный суд днр приговорил к 18 годам строгого режима командира взвода морской пехоты ВСУ Дениса Харченко, в марте 2022 года пытавшегося убить жителя Мариуполя, сообщили в прокуратуре республики».

Це вигаданий злочин. Мати Дениса чула від колишніх полонених, що судять, як правило, тих, кого не можуть зламати:
«Якщо порівняти на відео стан Дениса у квітні 2022-го, коли з ним розмовляв російський блогер, і стан Дениса у вересні 2023-го, то це дві різні людини. Як мати бачу, що сина, ймовірно, катували, і фізично і психологічно.

Статус військовополоненого Денисові надали лише в травні 2023 року. До цього він вважався зниклим безвісти. Хоча восени 2022-го його товариші, які повернулися з полону, розповіли, що він живий і де перебуває. «Червоний хрест» це підтвердив у травні 2023 року».

За яких обставин вони це з’ясували, чи відвідували там її сина, матері не повідомляють. У рідних військовополонених до цієї організації зараз найбільше питань. Матері кажуть, що за два роки вони не зробили для них і їхніх дітей у полоні нічого. Хоч із якими питаннями до них зверталися, відповідь завжди одна: «Ми гуманітарна місія».

Мати Дениса змушена була звертатися по допомогу навіть до представників окупаційної влади в Донецькій області, писала омбудсменові в Росію та до Федеральної служби виконання покарань (у Росії ця установа називається ФСИН). В електронних листах просила відповісти, де саме перебуває син, який у нього стан здоров’я, просила дозволу зателефонувати йому.

Врешті 5 жовтня 2023 року отримала відповідь. В електронному листі писали, що Денис перебуває в СІЗО № 1 Донецька. Дозволу на зв’язок не дали. Можливо, його етапували в інше місце. Про подальше його місцезнаходження нічого не відомо.

28 пропущених дзвінків

Олег Тіпікін у 2021–2022 роках служив у тій самій бригаді, що й Денис Харченко.

«Олежка підписав контракт влітку 2021-го, у 24 роки. Відмовляли з батьком тричі. Але син мріяв стати військовим. У нього була дуже «худенька» медична картка. Не хворів зовсім. Не було жодної пломби в зубах. Вчився на кухаря, а потім на перукаря. У 36-ту бригаду брали лише хлопців із хорошим здоров’ям і фізично витривалих. Олег сам вибрав, де служитиме, пройшов тестування. Був матросом у взводі матеріального забезпечення, — розповідає 48-річна Тетяна Тіпікіна, мати Олега. — Потрапив у полон із Маріупольського меткомбінату імені Ілліча».

10 квітня 2022 року Олег дзвонив батькові на вайбер. У цей час подружжя було за містом на дачі. 28 пропущених дзвінків від сина побачили лише наступного дня, коли повернулися в Чернігів. Передзвонили, а телефон уже був вимкнений.

Відомо також, що він був і в Оленівці, потім у Таганрозі, потім у СІЗО в місті Кашин Тверської області до 12 лютого 2023 року. Є також відео із сином перед тим, як його перевезли 10 грудня 2023 року до колонії в Мордовії.

Надійшло від Олега й два паперових листи у 2022 році — наприкінці травня і наприкінці червня. Листи надіслані із СІЗО Кашина. Білий аркуш формату А4 був згорнутий втричі і вкладений у конверт.

— Його почерк?

— Так. І його звертання до мене були такі, як раніше. У першому листі написав: «Мамуль, ты, наверное, не знаешь, жив я или нет. Я чудом остался жив. Как Карина? (молодша сестра Олега. — Авт.). Поздравь ее с днем рождения. Надеюсь, вы поможете мне скорее освободиться из плена». У доньки в травні день народження. Вказав правильно адресу реєстрації, мій номер телефона. І в кінці дата 26.05.2022.

Отримала листа через три місяці, 30 серпня. Є інформація від звільнених хлопців, що наші полонені писали листи з Мордовії перед Новим роком. Не знаємо, чи дійдуть вони до нас. Влітку 2023-го з камери сина вийшов на волю Максим Лопатін. Між ними є домовленість: хто звільняється, шукає рідних тих, хто залишився в полоні, і говорить із ними. Він трохи розповів мені про сина.

— Чи відомо, де перебуває зараз Олег?

— Ймовірно, у концтаборі Республіки Мордовія, селище Ударне ВК № 10 (мордовські табори — страшне місце, де тримали українських політв’язнів, зокрема Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, воїнів УПА). Є припущення, що в сусідній колонії може перебувати Денис Харченко. Вони в колонії на особливому й суворому режимі. Далі тільки критий режим — так утримують вбивць і рецидивістів. Тому можна тільки здогадуватися, які умови там у наших військових.

Пошуки рідних

Рідні бійців 36-ї бригади об’єдналися в групу приблизно з 50 осіб. Щотижня, як на роботу, раз або двічі їздять на зустрічі до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими (далі КШ).
Але інформації про місце перебування їхніх близьких не дають. Відповідають: «Де перебувають наші військові і як почуваються, невідомо. Росія не надає доступу». У спільноті з нетерпінням чекають на кожен обмін і щоразу розчаровуються, коли бачать що морпіхів у списках вкотре немає.
За словами матерів, за два роки від початку повномасштабної війни поміняли лише кілька військових із 36-ї бригади. Востаннє у квітні 2023 року і двох 3 січня 2024 року.

Окрім КШ зниклих безвісти та військовополонених обліковують у Національному інформаційному бюро. Усе, що рідним самостійно вдається дізнатися про полонених, потрібно повідомити цим структурам.

Родичі бійців уже зверталися до президента, до першої леді, до Єрмака (керівник Офісу президента). Жодної допомоги чи інформації не отримали.

Тетяна Харченко і Тетяна Тіпікіна дуже підтримують одна одну. «Нас об’єднала спільна біда, — кажуть вони. — Ми одна для одної і психологи, і жилетки, у які можна виплакатися. Тримають ще нас наші молодші донечки, якби не вони, то збожеволіли б».

У квітні 2022 року Тетяна Тіпікіна зверталася до В’ячеслава Чауса, начальника Чернігівської обласної військової адміністрації, з проханням допомогти повернути сина додому.
«Я стояла і ридала на площі перед обласною адміністрацією, — розповідає Тетяна. — Він не вийшов, посилаючись на зайнятість. Але підлеглі дали мені номер телефона людини, яка займається полоненими в нашій області».
Зараз родини морпіхів просять зустрічі з керівником Офісу президента Андрієм Єрмаком і начальником ГУР Кирилом Будановим. Матері хочуть, щоб вони «дали напрямок, у якому рухатися, і обіцянку, що наших дітей повернуть додому».
А ще вони ображені на Волину (Сергія Волинського, звільненого з полону 21 вересня 2022 року), командира 36-ї бригади, бо вважають, що він не бореться за визволення своїх хлопців.

«У нас, рідних, досі не було жодної зустрічі з ним, — розповідає Тетяна Харченко. — Він сам пережив те саме пекло. Навіть у тому інтерв’ю в Росії мій син не раз каже: “У мене було завдання зберегти особовий склад”. А виходить, що командування від нас усіх зараз відхрещується і його не цікавить доля підлеглих?».

Матерям дуже болить, що росіяни знущаються з полонених морпіхів. Бійці повертаються худі, виснажені, скалічені, з перебитими хребтами і задавненими інфікованими ранами. Що довше вони в полоні, то менше шансів у їхніх синів вижити і не бути закатованими до смерті.
«Я чула, що росіяни вже почали вивозити тіла наших закатованих військових», — розпачливо каже Тетяна.

військові полон азовсталь маріуполь полонені