Поворот не туди. Чому в перші дні війни значна частина мешканців північної Київщини й не думали евакуюватися

"Не сіяти паніку"

У перші дні війни було дуже легко потрапити до рук окупантів або й розпрощатися з життям, якщо просто повернути "не на ту" вулицю при виїзді з рідного міста чи села. В основі цього — відсутність чесних повідомлень з боку влади. Ми знаємо випадок, коли сім'ї вдалося виїхати з окупації після публікації поста аналітика-аматора Тома Купера. Він відстежував пересування військ з відкритих джерел і писав звіти. Люди прочитали, дізналися, де наші, а де окупанти, які дороги вільні — й так урятувалися.

Такі звіти мала б надавати влада, але вона цього не робила, прикриваючись необхідністю секретності, а насправді через побоювання говорити відверто (хіба можна визнати, що ворог перебуває у глибоко тилових містах, коли місяцями відкидали можливість вторгнення?) та нездатність створити план для найгіршого сценарію і слідувати йому.

Ми не стверджуємо, що слід було організовувати евакуацію. Але щоб зберегти багато життів, достатньо було збирати й оприлюднювати правдиву інформацію про просування окупантів.

За суперечками про військову готовність країни на початку війни ми забуваємо про ще один аспект. А саме — наскільки українська влада виявилася готовою мінімізувати небезпеки для мирного населення.

Перші ракети впали на Київ о 4:35 ранку — і жодні сирени тоді про це не попередили.

Паралельно з висадкою десанту під Гостомелем почався марш російських військ на Київ. До того ж звідти, звідки українська влада, найімовірніше, не сподівалася. Під ударом поступово опинилося населення всіх міст-супутників Києва на півночі: Бородянки, Ворзеля, Бучі, Ірпеня... Населення яких, звісно, належно не поінформували, як їм поводитися в умовах, коли на них насуваються окупаційні війська.

“Уранці 24 лютого ми їхали через Ірпінь і Бучу, — розповідає мешканка Києва Оксана. — На вулицях було повно людей, хтось стояв у черзі до банкоматів, хтось ішов за продуктами, багато людей просто стояли окремими групками й обговорювали, що робити далі. На парковках було повно машин — здається, тут паніка була значно меншою, ніж у Києві. Я так розумію, що більшість не мала жодного чіткого плану, що робити далі”.

Мешканці Києва, готуючись до наступу, читали статті про війну, які ґрунтувалися на досвіді Донбасу 2014 року. У цих матеріалах і численних тренінгах розповідали, що під час бойових дій варто покинути велике місто. Саме це кияни й зробили. Мешканці сусідніх містечок вважали, що вони у відносній безпеці, адже не думали, що потраплять під ракетні обстріли і що ворог зайде в місто. А доступ до харчів і води, як вважали люди, у них є в разі будь-якого розвитку подій.

Кияни масово залишали столицю, на дорогах були затори, а влада й далі дотримувалася обраної тактики "не сіяти паніку". У своєму вечірньому виступі 24 лютого Володимир Зеленський заявив: "На півночі країни ворог повільно просувається в Чернігівській області, але там його є кому тримати. (Насправді, як ми показали в матеріалі про оборону Чернігова, о 14:00 російські війська вже були за кілька кілометрів від міста — ТЕКСТИ.) Надійну оборону побудовано в Житомирській області (Є зафіксовані свідчення, що росіяни вийшли на Житомирську трасу, якою кияни евакуювалися на захід, 28 лютого, проте люди про це навіть не здогадувалися та їхали нею на вірну смерть — ТЕКСТИ.) Ворожий десант у Гостомелі блокують, війська отримали наказ на знищення".

Перші фото вбивств на Житомирській трасі шокували українців. Їх зробив відомий репортер Стас Козлюк, який 3 квітня поїхав перевірити, чи вільна ця дорога. За словами Стаса, фото зроблено за 20-25 км від Києва

Інформаційна пастка

Проте внаслідок усіх цих старань влади мешканці населених пунктів, які росіяни невдовзі окупували, потрапляли у своєрідну інформаційну пастку — з одного боку, їм говорили про необхідність дозованої подачі інформації, щоб не повідомити щось важливе ворогу, а з іншого — що ворог ось уже втікає, що ще "два-три тижні" й настане перелом.

Так РНБО заявило, що "форуми та групи в месенджерах WhatsApp, Viber, Telegram, Facebook Київщини масовано заполонили однакові повідомлення. Автори дописів активно розпитують у різних варіаціях, як дістатися Києва, хто може підвезти з маленькою дитиною до Києва, як добратися з Броварів до Борисполя. У всіх авторів є однакова особливість: вони — нові учасники груп Київщини, долучилися до груп лише після 25 лютого та пишуть здебільшого російською мовою". Для таких побоювань справді були певні підстави. Тут і там ловили російських шпигунів і диверсантів. Але ж треба розуміти, що водночас безліч звичайних українців також намагалися з’ясувати, куди їхати й де буде безпечно.

Водночас уже 2 березня радник голови Офісу президента Олексій Арестовіч розповідав, що "наступив психологічний перелом на полі бою. Тобто всі знають, що противник масово кидає свою зброю й техніку, здається в полон або пересувається в бік білоруського чи російського кордону". У цей самий час росіяни контролювали Житомирську трасу й розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися нею проїхати.

У людей з’явилося дуже небезпечне відчуття, що невдовзі все закінчиться, треба лише перечекати кілька днів. "У перші дні виїхати було психологічно дуже важко. Було відчуття, що ще, може, два-три дні й усе якось розсмокчеться. 28 лютого я радилася щодо виїзду з головою ОСББ і сусідами, мене всі відмовляли залишати дім, казали, що лісом бігають ДРГ, тому пересидіти тут безпечніше, — розповідає мешканка Ірпеня Інна. — У результаті в березні виїхати довелось усім, але більшість сусідів залишали місто, коли в ньому тривали бої".

Але ситуація, на жаль, не змінювалася. Навпаки, у Києві виникли побоювання, що мешканців окупованих міст-супутників росіяни можуть використати у своїх цілях. Невідомо звідки почали курсувати ці чутки, але й у недавно окупованих містах, і в Києві з'являлася інформація, що росіяни під виглядом евакуації місцевих мешканців хочуть дістатися Києва.

Ось що про це писала УП ,посилаючись на секретаря РНБО Данілова та власну інформацію з Бучі: "Українська влада не здійснює евакуації з Бучі, що під Києвом, росіяни хочуть зайти в столицю України, прикрившись автобусами з мирними жителями. Пряма мова Данілова: "Це росіяни збирають, щоб пустити ці автобуси перед собою, щоб можна було проїхати на Київ". Мешканці Бучі підтвердили УП інформацію про автобуси".

Проте ТЕКСТАМ не вдалося знайти якогось підтвердження, що саме в ці дні реалізовували масовану акцію щодо замаскованого вторгнення окупантів до Києва через нібито організовану “евакуацію”. Хоча повністю заперечувати таку можливість, звісно, не можна. Росіяни неодноразово демонстрували наміри прикриватися від вогню мирним населенням.

В умовах, коли отримати в реальному часі об’єктивну офіційну інформацію було доволі складно, саме телеграм-канали й інші соцмережі стали одним з основних джерел інформації. Саме тут оприлюднювали найоперативнішу інформацію, зокрема й про пересування окупантів. До речі, у соцмережі, зокрема на тг-канали, пішли й деякі державні органи, зокрема ДСНС, які через загрозу хакерських атак відключили офіційні сайти.

Біда була лише в тому, що в перші дні та тижні ця інформація й там була досить фрагментарною. Іноді ставало важко зрозуміти, що власне відбувається на злитих місцевими мешканцями відео. До всього, почалися проблеми з інтернетом.

Єдині, хто давав цілісну картину про хід наступу ворога, — це Генштаб ЗСУ та командування родів військ. Та інформацію публікували по-бюрократичному сухо, до того ж написане доводилося звіряти з картою. Саме цим і займалися аналітики на зразок уже згаданого Тома Купера.

Нижче на скріні — одне з повідомлень ЗСУ. Ми, як і багато українців, вдячні армії навіть за такі сухі повідомлення, їх чесність давала відчуття, що ситуація хоча й важка, але хаосу вдалося уникнути. Проте вони тонули в загальному потоці інших суперечливих повідомлень від органів цивільної влади, офіційних спікерів і неофіційних радників ОП. Цивільна влада не змогла взяти за основу повідомлення військових і широко доносити їх до людей.

На початку березня про небезпеку повідомили в Київській обласній військовій адміністрації. Ось повідомлення на тг-каналі адміністрації від 3 березня. Хоча схожі повідомлення на їхніх ресурсах не були регулярними й губились у потоці іншої інформації.

"Російські війська в Бучу не зайдуть"

Оприлюднювана державними органами інформація в перші дні війни — фрагментарна й не дає точного уявлення, що відбувається на місцях. До того ж у ній немає чітких рекомендацій, що робити мирному населенню. Плюс погіршувалася ситуація зі зв’язком та інтернетом. Усі ці фактори й призвели до того, що наприкінці лютого та на початку березня на Київщині почався “броунівський рух” серед мирного населення — хтось якось вибирався з окупованих територій, а хтось їхав у бік окупантів.

“Одразу після вторгнення ми вирішили з сім’єю поїхати з Києва на дачу в Макарівський район, бо думали, що там буде тихіше, — розповідає мешканець Києва Андрій. — Спочатку ніби все так і було. З боку Гостомеля чули шум бою, але в нас було тихо. З телевізійних новин теж ніби чогось страшного не загрожувало. Планували залишатися надовго. Але якоїсь миті нам почали дзвонити родичі з півночі Житомирщини й розповідати, що в нашу сторону з Білорусі йдуть російські війська. Чесно, я не дуже в це вірив, але зрештою ми вирішили про всяк випадок поїхати в бік Житомира на кілька днів. Виїхали ввечері, а вже наступного ранку в село зайшли росіяни”.

Зацитуємо директорку клубу в Мощуні Ірину Гертнер, про яку ми вже писали. Вона пам’ятає майже погодинно все, що відбувалось у перші дні війни: "Прокинулися ми, як і всі, о 5:00 від вибухів. Було вже видно заграву з боку Вишгородського району. Досить швидко вибухи стали ближчими, тому ми з родиною спустилися в підвал. Уже близько 12:00 побачили над своїми будинками гвинтокрили, величезні, темно-зелені.

Спочатку не могли зрозуміти, чиї вони, а потім побачили, що гвинтокрили летять у бік Гостомельського аеропорту. Далі буквально зі своїх вікон спостерігали вибухи й дим. Тепер я розумію, чому люди в Гостомелі, Бучі й Ірпені залишилися й не виїхали. Бо офіційна інформація була саме такою й люди намагалися до неї дослухатись. Але наступного дня стало відомо, що підривають мости в Бучі та Ірпені".

На півночі Київщини на початку березня склалася приблизно така ситуація: частину регіону було вже окуповано, в іншій точилися бої. До того ж звідти постійно намагалися вирватись люди — комусь це вдавалося, а хтось гинув від російських куль. Десь влада налагодила евакуацію, а в місцях жорстоких боїв люди переважно рятувалися самі, у цьому їм допомагали ТРО, українські військові, місцеві активісти й просто небайдужі.

Звісно, за евакуацію та інформування населення відповідали й місцеві органи влади. Не забуваймо, що урядовою постановою ще від 2013 року чітко прописано створення та функції комісій з евакуації при місцевих органах влади. Передбачено інформування населення та вивезення його в безпечні регіони в разі виникнення небезпечних ситуацій, зокрема й збройного конфлікту. І десь ці комісії справді працювали, а десь вони були лише на папері через бездіяльність влади чи “непереборні обставини”.

Так, наприклад, мер Бучі Анатолій Федорук, за його ж словами, змушений був піти в підпілля під час окупації росіянами міста, тому не міг належно інформувати мешканців Бучі. Саме відсутність інформування населення та дій з евакуації ставили йому за провину деякі містяни. Але мер заявляє, що місцева влада не отримувала об’єктивної інформації від державної адміністрації. “Ми цікавилися, як нам діяти. Обласне, районне керівництво сказало, що російські війська в Бучу не зайдуть”, — розповідає Федорук.

планів, як бачимо, на випадок атаки у влади не було й країну рятували "по ходу п'єси"

Загалом до всієї цієї ситуації напрошується одне просте порівняння. За мирного часу в мирній країні на будь-якому нормальному підприємстві, де керівництво дбає за безпеку своїх працівників, воно організовує з певною системністю навчальні заходи щодо евакуації персоналу в разі виникнення пожежі чи будь-якої іншої техногенної катастрофи.

Можна запитати, що заважало керівництву країн, профільних відомств, місцевій владі здійснити схожі заходи, підготувати населення, розробити належні інструменти інформування в умовах, коли союзники України не втомлювалися інформувати про навислу загрозу? Але відповідь відома: влада в Києві не вірила у вторгнення. Тож планів, як бачимо, на випадок атаки не було й країну рятували "по ходу п'єси".

Ми також розуміємо, що оптимістичні заяви були потрібні, щоб державу не охопила лавина справжньої паніки, коли всі органи влади сиплються й ніхто не чинить спротиву. Але питання, чи доцільно було тримати загальний бойовий дух коштом тисяч мирних жителів, які потрапили в безвихідь через довіру до офіційних повідомлень, таки залишається відкритим.

абзац історія війна евакуація окупація київщина 24 лютого