Київські дні та ночі. Як під час війни змінюються місто й кияни

Коли я поїхав на захід країни після початку війни, то навесні кілька разів приїжджав до Києва. І щоразу він був різним.

Одного разу помітив неймовірне захоплення киян українською мовою. Люди в публічних місцях починали розмову українською й нею відповідали. Вони пишалися собою, що говорили українською, наче пили холодну воду в спеку.

Через місяць приїхав ще раз – уже знову побільшало російської: прибули переселенці зі зруйнованого сходу. Але драйв у місті той самий — столиця країни, яка воює. На вулицях підтягнуті військові, всі натхненні перемогою під Києвом, енергія кипить. Дівчата теж у формі, кобура підкреслює талію, красиві зачіски – своєрідний військовий гламур, але неймовірно крутий.

У кав'ярні біля Бесарабки можна поспівати з незнайомими людьми “Ой, у лузі Червона калина”, поки чекаєш на таксі, бо метро закрите через тривогу. Пісню, яку раніше знало вузьке коло патріотичної інтелігенції. Такого не опишеш, це треба пережити. Ба більше! Навіть Радіо Шансон почало вставляти в ефір повстанські та стрілецькі пісні, а російська музика зникла з його ефіру. Загалом з усіх ефірів зникає.

Окремі враження від житомирської траси, на якій точилися бої. Побачене вже забулося, й у пам'яті, швидше, зринає красива військова форма, ніж руїни логістичного центру. У мить, коли бачиш обгорілі листи металу на місці чогось, що раніше було красивим, у серці отримуєш шрам назавжди. Поруч – фотосесія на тлі згорілого російського танка: картинка перемикає увагу, після неї хочеться робити радісні пости.

Друга половина літа була іншою. Військових менше — київська тероборона пішла на схід. Військового гламуру теж, адже війна забирає сили. Але на вулицях чи в пабі іноді можна зустріти міцних англомовних чоловіків. Думається, що це добрий знак. Усі в місті збирають на потреби ЗСУ: від вуличних музикантів до продавців кави. Кияни повертаються з евакуації й здивовано бачать, що місто наче й повне, але порожнє — людей багато, проте знайомих мало, частина так і залишилася по інших світах. Та життя триває, бізнеси відроджуються, на місце тих, хто поїхав, приходять нові люди. Ми всі вкладаємо безліч зусиль, щоб відновити колишнє життя.

Помічаю цікавий тренд: батьки вагаються щодо повернення в Україну, але підлітки вимагають повертатися. Кав'ярні заповнені – і молодь, богемна молодь!, говорить українською, розповідає, як допомагала ЗСУ або знімала кліп "Все українською!". Можливо, такий вигляд мали богемні кав'ярні Харкова в 1920-х роках українського відродження.

В останні дні літа Київ, попри закриті центральні станції метро й комендантську годину, був трохи схожим на Барселону: люди гуляють, п'ють вино й коктейлі на відкритих терасах ресторанів. Ця позірна безтурботність і начебто легкість життя допомагала впоратися зі страхом смерті. Бо нас же тут усіх прагнуть убити, в це не хочеться вірити, це намагаєшся витіснити з пам'яті, але кожен вибух ракети все одно нагадує.

Проте почалася Вереснева офензива, чи Харківський наступ – історики згодом придумають влучну назву. І ми всі радіємо та хвилюємося за знайомих і друзів, які йдуть уперед по пилюці своїми ногами, тягнуть броніки, зброю та свої хронічні болячки.

У жовтні починають обстрілювати енергомережі. Спочатку це викликає тільки сміх і якийсь запал. Навіть бажання романтично випити ввечері келишок вина при свічках, замість працювати. Яма від ракети біля дитячого майданчика в парку Шевченка швидко стає улюбленим місцем місцевих дітей, комунальники поспішили прибрати уламки й небезпечні предмети. Сам майданчик абсолютно не пошкодило, проте дітей він зараз не цікавить – величезна воронка завглибшки 3 м значно цікавіша для досліджень. Ви, певне, бачили інтерв'ю хлопчика з того місця німецькому телеканалу, в якому він каже, що бачив і значно страшніші руйнування: “навіть прострілені будинки”.

Коли ж обстріли тривають і відключення стають дедалі довшими, це починає втомлювати.

Страшно, коли вибухає, страшно засинати, бо сняться вибухи, від яких просинаєшся. І це навіть не Запоріжжя, Миколаїв чи Нікополь, які обстрілюються регулярно з артилерії, чи ракетами з короткої відстані.

Того дня, коли я сів це писати, у нас 12 год планових відключень на добу. Але енергокомпанія повідомила, що ситуація аварійна і планові відключення не діятимуть, будуть позапланові. Заздрю людям, які знаються на фізиці, – думаю, після цього досвіду в нас може виникнути не один стартап щодо виробництва й поєднання різних акумуляторів, інверторів, генераторів, павербанків і перехідників різного типу. Це саме те, що буде потрібно світові в найближчому майбутньому, адже енергосистеми зношуються, а війни частішають.

Кияни спраглі роботи й кави дорогою, тому джекпот зірвали ті кавові точки, які заздалегідь під'єднали або потужний павербанк, або генератор. І ми всі дякуємо їм за кмітливість, бо коли серед темного й холодного кварталу є точка зі світлом, де наливають щось тепле, це дуже підбадьорює.

Прикольно й незвично ходити житловими масивами під гудіння генераторів.

Воно гуде – і ти відчуваєш вібрації життя. Зовсім не дратує цей звук, а навпаки, підзаряджає тебе, вимотаного постійною темрявою та погонею за місцями з електроенергією. В дитячому мультику про винахідницю Лотту персонажі ловили електроенергію – так само й ми зараз.

Де під'єднатися до онлайн-реперитора? У тата на роботі, в мами чи у квартирі бабусі? Дивишся на графік відключень і вираховуєш свій денний маршрут. Та трапляються позапланові відключення – й увесь ретельно продуманий план летить коту під хвіст. Але можна вирахувати щасливі місця, де з невідомих причин електрика є завжди.

У другій половині жовтня й на початку листопада 12 год відключення стали нормою, дехто сидів без електрики й довше.

Заправки! Там завжди є електрика й вайфай, бо працює генератор. І ми всі линули туди на світло, тулилися за одним столиком, раділи вільній розетці для підзарядки. Коли графіки відключень працювали, народ сходився в кафе, як за розкладом. І це загальне зітхання, коли електрику вимкнули, чи колективний вигук радості — коли її ввімкнули. Миті, які єднають і які ти пам'ятатимеш завжди.

Кожне таке мікроспостереження – це нова мікрозморшка. “Я не хочу звідси їхати, тут усі в темі”, – каже донька.

“Війна – це важкий наркотик, і я на нього підсів”, – написав у своєму ФБ колишній головний редактор Українського тижня, а нині боєць ЗСУ Дмитро Крапивенко. Схоже, вся країна на нього підсіла й навіть у далеких від лінії фронту містах є незрозумілий азарт залишитися тут і попри все вижити. Страшно покинути країну на тиждень, щоб не опинитися поза контекстом. Ти не хочеш бути відірваним від життя й повторити долю професора-діяспорянина, який щиро прагне допомогти, у своєму житті багато досяг, але говорить несусвітні й не практичні для нас дурниці.

Ми пишаємося своєю стійкістю та вмінням пристосовуватися, а також намагаємося зберігати острівки звичного життя. Водночас хтось збоку може запідозрити в кожного українця ознаки посттравматичного синдрому чи банального стресу.

З нами живуть наші діти, й хочеться, щоб вони теж розуміли, що таке Україна і якою ціною дається незалежність. Звісно, у Києві аж такої небезпеки донедавна не було. І цього хочуть самі ж діти. “Я хочу бути зі своїм народом”, – заявив мамі підліток, поки жив у красивій європейській столиці, – і поїхав ще весною до Києва.

Здобутий в Україні досвід допомагає тобі й дітям краще розуміти країну, глибше відчувати життя і, можливо, стати трішечки практичнішими та більш філософськи дивитися на світ – якщо пощастить. Але дітям потрібні знання, їм потрібно бути успішними в цьому світі, який рухається вперед.

Поки ми робимо свічки й палимо їх, освоюємо газові балони, згадуємо бабусині керосинові лампи та їх сучасні модифікації, десь там у світі, який ще не зламався, їхні однолітки здобувають знання.

Чи замінить життєва мудрість, здобута в темних містах, утрачений час навчання?

Про наш час колись складатимуть легенди, але історії розповідають ті, хто вижив, і ті, хто втримався на плаву. Легенду потрібно вміти подати, її мають розповідати сильні й успішні люди, бо інакше ніхто не почує.

Україну вкотре лякають ядерним ударом, а ми ігноруємо. Це не та тема, яку хочеться обговорювати, коли сім'я при свічках зібралася в одній кімнаті. Та судячи з попереднього досвіду заяв і дій Росії, ці заяви мають великий шанс матеріалізуватися у формі ядерного гриба більшої чи меншої форми. А якщо буде один, то, згідно з теорією про драбину ескалації в ядерному протистоянні, будуть і інші, потужніші.

І з цієї перспективи 6-8 млн українців, які виїхали, – хороша база. У нашій історії неодноразово бувало, що спустошені землі на півдні та сході заселяли українці, які вижили західніше.

Та й реальність множинна. Я маю досвід життя в Україні чи, точніше, в Києві, а хтось – у Чернігові або в Маріуполі. Хтось – 8 місяців без ротації на передку. Хтось – в еміграції, де треба все починати з нуля, бо повертатися нікуди.

Навіть кияни мають різний досвід. Значно більше оптимізму в погляді на світ у людини, якій пощастило і будинок якої, єдиний на квартал, не відключають. А хтось живе на 20 поверсі висотки, де все на електриці, й має трохи інше бачення реальності.

Є ризик розсваритися, почати кидати звинувачення, хто де був і кого де не було. Але ми всі в цій “пастці 22”, з якої неможливо вирватися, ми всі обпалені.

Згадаймо, що відірвані від українських реалій діаспоряни з попередньої еміграції зробили величезний внесок у розвал СРСР і боротьбу за Незалежність тут, в Україні.

Країна змінилася, й тим, хто захоче повернутися, сподобаються ці зміни. Ті, хто поїхав, теж змінилися, й теж на краще, адже новий досвід завжди розвиває. Та й ми всі скучили одне за одним. І коли ти бачиш людину, яка подалася кудись світ за очі, то просто радієш, хочеш її обійняти – і всі філософствування про досвід відходять на задній план.

Коли закінчиться війна, ми зустрінемося – всі, хто був у різних місцях, усі з новим досвідом і не такі, як до 24 лютого. Ми станемо старшими, а країна – молодшою.

світло київ війна