Люди й села. Історії про життя та хоробрість українських селян очима Old Khata Project
Люди й села
Історії про життя та хоробрість українських селян очима Old Khata Project
— Я пам’ятаю, як вони стріляли, а сусід кричав: “Ольго Іванівно, падайте!” — розповідає Ольга Вареник, жителька села Лукашівка Чернігівської області. — Я тільки впала й чую, як снаряд розривається. Нічого не вціліло вдома. Я вибігла з підвалу в хату, там біля входу стояла поличка зі взуттям, і змогла схопити тільки калоші свої та внукові берці.
— Цей страх дуже довго залишається з тобою. Тепер, коли лягаю спати, то кладу біля входу документи, телефон і окуляри. Якщо почнеться обстріл, це все можна схопити й утікати.
Ольга — одна з героїнь проєкту Old khata project. До великої війни авторки цього проєкту, сестри Світлана Ославська й Анна Ільченко, фотографували старі хати в українських селах і розповідали історії їхніх власників.
— Під час подорожей ми запитували в людей, що для них означає їхня хата, як вони її будували й прикрашали, — розповідають співзасновниці проєкту. — Кожен по-різному наповнює хату – свій світ: хтось кота пускає першим, хтось прикрашає вишитими рушниками чи різьбленими меблями. Коли ми запитували про всі ці деталі, люди часом відповідали глибше, ніж ми сподівалися.
Наприкінці 2021 року на основі своїх знахідок сестри зверстали книжку, презентувати чернетку видавництву та збирались видатись у 2022 році. Але російське вторгнення змінило плани.
— Ми думали, як можемо використати сторінки Old khata project в соцмережах для чогось корисного й допомогти українцям у боротьбі проти Росії. І зрозуміли, що нам треба й далі розповідати про села, але також показувати, як війна вплинула на їхніх жителів і як вони це пережили, — каже Світлана.
Від травня Світлана з Анною подорожують деокупованими та зруйнованими війною селами. Розповідаємо історії, які відшукав Old Khata Project.
Окуповані й деокуповані села
У 2020 році Світлана та Анна подорожували селами на вихідних, а у 2021 році — зібрали на “Спільнокошті” гроші на свою першу велику експедицію. Анна і Світлана вирушили в п’ятимісячну подорож майже всіма областями України.
— Десь два з половиною роки тому ми захотіли задокументувати, як виглядають хати в кожному етнографічному регіоні України. Ці будинки красиві й неповторні, але вони руйнуються, зникають. Тому важливо зафіксувати їхній вигляд зараз. Дуже добре, що ми встигли поїздити по регіонах улітку 2021-го, бо через війну цього року з цим були б проблеми, — каже Анна.
Деякі села з тих, де торік побували Анна і Світлана, зараз окуповані або зруйновані.
Анна зробила це фото торік у селі Євсуг Луганської області. Нині воно окуповане
Від травня цього року авторки проєкту вирушили в експедицію селами в деокупованих і найбільш постраждалих від війни регіонах — у Київській, Чернігівській, Сумській та Миколаївській областях. Від травня до серпня Анна і Світлана встигли об’їхати понад 30 сіл.
— Також ми хотіли поїхати в Харківську область, але там ще небезпечно. Тому записали розмови з переселенцями звідти в Івано-Франківській області. Паралельно ми, звісно, фотографуємо старі хати в селах, які відвідуємо, — каже Світлана.
— Наша аудиторія наполовину складається з іноземців. Ми хотіли донести їм історії звичайних українців із сіл. Щоб вони знали не тільки про обстріли великих міст, — додає Анна.
Селяни спинили російську колону
— На початку вторгнення в інтернеті “гуляло” відео, у якому російські солдати йдуть селом пішки, а люди за кадром кричать: “А ви все з собою забрали? Ідіть і не вертайтеся! Додому поверніться живими”. І нам захотілось дізнатися, хто це зняв, — розповідає Світлана.
Під час експедиції в Сумську область у місцевих вдалося дізнатися, що відео, можливо, зняли в селі Підлипному.
— Ми вирішили поїхати туди й перевірити. Упізнали село на відео й урешті знайшли жінку, яка знімала, — знайомі впізнали Євгенію Сердюк по голосу, який “важко було сплутати”.
На прохання авторок проєкту цитуємо героїв дослівно.
— Уночі 24 лютого росіяни їхали через наше село, – розповіла вона. – Йшли без зупину сутків чотири, вдень і вночі. Мо’, з перервою півтора-два часа.
А тоді на п’ятий день вони в нас у центрі села збили електроопору. Стовп упав, і за ним ще два. Лежали на землі оголені провода — й вони боялися, що їх током повбиває. Тому поїхали через церкву, вибили ворота. Але там змогли проїхати тільки БТРи, а фури з боєприпасами застрягли.
Начали всіх у селі обзвонювать, і буквально на 15 хвилин зібралося десь 500 чоловік, бо пішов слух, що ми тормозимо колону.
А я стою у вікні, дивлюся, як через мій двір біжать звідусіль мужики на велосипедах, на дирчиках, на чому тільки можна. І я в чім була — шапка стара, курточка стара, сина ботінки вділа, — і теж побігла. Стала скраєчку, а мені хлопці кричать: “Женя, снімай на телефон, хай люди бачать, що ми не боїмося, хвате нам бояться!”.
Євгенія Сердюк у своєму дворі
Там відео — буквально хвилинка, але вони довго сперечалися, майже пів години стояли: “Покажите нам дорогу на Киев”. А в мене в Києві брат із дружиною, племінник, і я репетую: “Який Київ? Я тебе до брата не пущу!”.
Вони автомати на людей наставляли — а ми вже не боялися.
Потім зі сторони церкви їхала друга колона. Я вже там не знімала, я стрибала на танк, — мені було все рівно. Перший їхав БТР, другий, мабуть, теж чи танк. А за ними чотири бензовоза і заключні два танка. Люди загородили все, — їх ми теж не пропустили, вони розвернулися і поїхали в обратну сторону. Так ми відвоювали наше село.
— Ми бачили, що для Євгенії це був героїчний досвід, — додає Світлана. — Хоча місцеві й не виграли якоїсь битви, але не допустили, щоб російська техніка стояла в їхньому селі. Це історія про те, яким важливим є опір людей, адже жителі Підлипного голими руками зупинили росіян зі зброєю та технікою.
Після окупації
Натисність на зображення, щоб прочитати історію
Лукашівка. Чернігівська область
Знищили мою хату
Студенок, Харківська область
“Нам не вистачить сил відновити те, що мали”
Шестовиця, Чернігівська область
“На своїй землі на коліна не стану”
Кухарі, Київська область
Мертві бджілки
Боромля, Сумська область
“Чекаю на чоловіка з полону”
Макишин, Чернігівська область
“Молотили зерно, щоб обміняти на хліб”
Снігурівський район, Миколаївська область
“Мамо, це мій найгірший день народження”
Біля лінії фронту люди не хочуть говорити
Подорожувати українськими селами для Анни та Світлани під час великої війни стало важче й небезпечніше.
У першій експедиції торік вони пересувалися громадським транспортом, автостопом і пішки, бо не вміли водити та не мали машини. Але в деякі села зараз складно або й неможливо так дістатися.
— Нашу нову експедицію підтримали European Cultural Foundation та Lviv Media Forum i House of Europe. Ми орендували авто, яке водив наш приятель, бо ми ще не мали водійських прав, — додає Світлана. — Навесні й на початку літа була велика проблема з пальним ‒ доводилося стояти по 2 год у черзі, щоб заправитися.
— Ми підписувалися на спеціальні місцеві телеграм-канали, щоб знати, на яких заправках у містах є пальне. Бувало таке, що приїздиш на заправку, а там уже нема бензину, а одного разу ми були останніми, хто встиг заправитись. І черга за нами з ненавистю на нас дивилася.
До того ж навесні не було відомо, які дороги розчищено в деокупованих регіонах, які розміновано, якими безпечно пересуватися. Також цього року було важче знайти житло.
Авторки проєкту зауважують, що після окупації в села приїздить багато журналістів, тому місцеві відчули, що на їхні історії є попит, і почали охоче їх розповідати.
— А ось торік люди не розуміли, чому ми цікавимося їхніми хатами, тим, як вони їх будували та прикрашали. Здавалося, наче тут ні про що говорити.
Проте після пережитого люди хочуть виговоритися. Хоча деякі селяни вже стомились від уваги медіа, а ті, хто живе біля лінії фронту, взагалі відмовляються говорити – бояться, що росіяни повернуться.
Так було на Миколаївщині в найближчому до лінії фронту селі. Діставалися туди годину, блукали поганими дорогами, а коли нарешті доїхали, то з’ясували, що місцеві відмовилися говорити.
Довоєнні історії
Натисність на зображення, щоб прочитати історію
Яворів, Івано-Франківська область
“Не дав синові переробити хату”
Дземброня, Івано-Франківська область
Сині двері, жовта хата
Верхня Дземброня, Івано-Франківська область
“Живу тут 53 роки”
Петриківка, Дніпропетровська область
“То моя бабуся малювала”
Євсуг, Луганська область
“Нас у цій хаті жило семеро людей”
Ялцівка, Житомирська область
“Я тут сама”
Джерело відео: facebook
Лукашівка. Чернігівська область
Знищили мою хату
Ольга Вареник втратила і дім, і все майно під час обстрілів села, тому довелося виїхати з Лукашівки до доньок у Польщу. Але коли російська армія відійшла з області, вона повернулася, бо сумувала за рідною оселею. Ользі довелося жити в літній кухні у своєму дворі.
‒ Жаль, звичайно, ми це збирали все життя, а тепер нічого не залишилося. Дуже важко заходити в дім ‒ усе згоріло. Але я дуже хотіла повернутися додому. Розуміла, що нікуди, хата згоріла, але все одно хотілося, ‒ розповідає Ольга.
Коли поверталася, то думала: не буду навіть орати, п’ять рядочків картоплі посаджу й усе. Але коли повернулася, то заспокоїлась. І грядки посадила, і картоплю, все як завжди. Бо якщо залишуся на зиму, треба буде щось їсти.
Ніна Ткач разом з собачкою Тузіком
Кухарі, Київська область
Мертві бджілки
Ніна Ткач під час обстрілів утратила частину пасіки і бджіл. Уламки від снарядів потрапили в її блакитно-жовті вулики, багато бджіл загинуло.
‒ У мене був 21 вулик. Десяти тепер немає, ‒ бідкається жінка.
Ніна розповіла, що під час сильного стресу бджоли слабшають і помирають. В деякі вулики Ніни потрапили осколки від снарядів. Інші ‒ під час обстрілів впали на землю і багато бджіл у них вдарилось, придушилось і вони померли.
Джерело відео: facebook
Юлія з сином біля паркану свого будинку
Боромля, Сумська область
"Чекаю на чоловіка з полону"
‒ Наш будинок було заміновано, двері вирвані, всередині зруйновано. Ми жили в іншому місці. 15 березня близько першої години дня він прийшов подивитися, що з будинком, забрати речі дітям ‒ і більше не вийшов на зв’язок. Не повернувся, ‒ розповідає Юлія Шкрьоба.
‒ 18 березня я пішла в російський штаб. З дитиною ніхто не хотів залишатися, тому я знайшла коляску і пішла з ним.
Я розповіла їхньому командиру, Мєдвєдю, що чоловік пропав. Він сказав: «Выясним». А потім його як осіняє, він повертається до мене й каже: «Я понял, кто ты». Я кажу: «Повідомте, якщо Андрій мертвий». Ні, каже, він у полоні, були проблеми з телефоном. Сказав чекати на обмін.
Після деокупації її чоловіка в штабі не було, тож Юлія почала поширювати оголошення про його пошук – і отримала дзвінок від чоловіка, що був з ним у полоні, той підтвердив, що він живий. Тепер Юлія чекає на обмін. Вона поділилася своєю історією з Анною та Світланою, сподіваючись, що публічний розголос допоможе її чоловіку повернутися додому.
Єлизавета з донькою Варварою
Снігурівський район, Миколаївська область
"Мамо, це мій найгірший день народження"
Єлизавета Ванжула, її донька й син місяць жили в окупації. Родина чекала, поки їхнє село звільнять українські військові. Але коли в населеному пункті зникла їжа, а росіяни почали зачищати будинки місцевих, сім’я Ванджули вирішила виїхати в безпечніше місце.
‒ Наверно, нам тільки Бог поміг. Наш родич відремонтував жигуль старенький. Ми в той жигуль як сідали, ви би бачили. Батько, мати, сестра, брат, я і мої двоє дітей. Дітей накривали собою, бо чули, що машини розстрілювали. Ми всю дорогу «Отче наш» читали, а в батька за кермом руки тряслися.
Єлизавета з родиною виїхали з села першими. Потім допомагали й іншим утікати ‒ дзвонили їм, казали, як їхати, щоб не потрапили на блокпости росіян.
Під час окупації в березні в сина Єлизавети був день народження.
‒ Ми сиділи в підвалі. Він мені каже: «Мамо, це найгірший мій День народження». Ці слова я запомню на все життя. Він каже: «Я хотів тата, я хотів торта». Знаєте, як дитина. Ми тоді пообіцяли, що як ми тільки вийдемо, зробимо.
І як добралися в Миколаїв, то одразу приїхали в супермаркет. Зайшли ‒ і діти почали бігти, Ілля до хліба, а Варвара побачила яблука. На весь супермаркет кричать: «Мама, дивися, хліб! Мама, яблука!». Ми брали все, що бачили. Я сиділа й сама той хліб так нюхала, досі запах перед носом.
Джерело відео: facebook
Студенок, Харківська область
"Нам не вистачить сил відновити те, що мали"
Раїса й Іван Карпунови залишили свій дім і господарство, коли росіяни почали регулярно обстрілювати село з “Градів”.
Анна та Світлана поспілкувалися з ними вже в Івано-Франківській області.
‒ Ми вже не в силах будемо відбудувати те, що мали, – кажуть вони. – А є багато старих людей, чиї хати зруйнували. Куди їм повертатись? Але ж хочеться назад у село, ‒ ділиться Раїса.
Джерело відео: facebook
Шестовиця, Чернігівська область
"На своїй землі на коліна не стану"
Сергій Кобець розповів про місяць життя в окупації.
‒ Росіяни сказали моєму сину: “На коліна!”. Він відповів: “На своїй землі на коліна не стану”. Вони одягли на нього наручники та стріляли поміж ніг. Потім матір вийшла й випросила їх відпустити його… ‒ розповідає Сергій.
Максим Богачов, Павло Галько і
Владислав Богачов
Макишин, Чернігівська область
"Молотили зерно, щоб обміняти на хліб"
Максим Богачов під час окупації свого села разом з друзями молотив жито, щоб спекти хліб. Також шукали по сусідніх селах їжу й ліки.
‒ За час окупації займалися тим, щоб наше село снабдить усім… Хліба ж не було. В мене є маленька мєльніца. Мололи спочатку своє жито, але його не вистачало. Тоді ми поїхали в Городню, брали там хліб. А потім нам сказали, що в них немає запасу борошна, і хліба не буде.
І ми почали купляти по селам у людей жито, молоти і возити в Городню. Вони нам давали хліб, ми їм возили муку. Отак і жили. В основному все врем’я займала молотьба і пошук зерна, ну і треба було підвозити все, що ми могли достать: солодке, ковбасу, ліки. Такий був загружений, в пам’яті тепер немає нічого. Наче заснув, встав ‒ і все закончилось.
Яворів, Івано-Франківська область.
Яворів, Івано-Франківська область
"Не дав синові переробити хату"
Заради цієї хати авторки проєкту поїхали в Яворів. Анна вже раніше бувала тут, і її вразила ця оселя. Вони дізналися, що цю хату будували буковинські майстри. Саме тому вона так вирізняється з-поміж інших будинків у селі.
‒ Це хата 1958-го, будували мої батьки. А орнаменту років п'ятдесят є, бо я ще був малим, як то зроблено. З Буковини були майстри, ‒ розповідає власник хати Іван Тинкалюк.
Тепер у хаті Івана живе його син з дружиною. Вони хотіли переробити дизайн хати, але Тинкалюк заборонив.
‒ Я сказав, що поки живу, не дозволяю. Чому? Бо ні. Нехай попробує сам поставити будинок і поставить такий самий орнамент.
Василь Крутчак, село Дземброня, Івано-Франківська область
Дземброня, Івано-Франківська область
"Сині двері, жовта хата"
‒ Моя хата мальована у 1985 році, я ще мав проблеми з тим. Хата була жовта, а задні двері ‒ сині. То ж прапор синьо-жовтий, а не можна було. Раз прийшов був участковий і казав: перемалюй. А я і не подумав навіть, просто так получилось. Жовтий колір ‒ то гарно, приємний колір, багато таких хат було. А зараз уже малюють в інші кольори.
Марія Максимнюк, село Верхня Дземброня
Верхня Дземброня, Івано-Франківська область
"Живу тут 53 роки"
Марія розповіла, що живе в своїй хаті вже 53 роки. Під час радянської окупації її чоловіка вивезли в Хабаровськ, бо його тато був в УПА. Всіх жителів цієї хати виселили ‒ звинуватили в куркульстві.
Потім на потреби колгоспу місцеві жителі викрали з хати все майно ‒ навіть підлогу. Казали, що власники туди не повернуться.
Але за дев’ять років чоловік Марії повернувся і почав відновлювати будинок.
Петриківка
Петриківка, Дніпропетровська область
"То моя бабуся малювала"
‒ Моя бабуся була 1900-го року і вона малювала. Через дорогу від нас батюшка жив, і на Великдень, після зими, приглашав її, вона підбіловувала й підмальовувала біля печі, – розповідає Валентина Хоменко про розпис на своєму будинку у смт Петриківка Дніпропетровської області.
Валентина згадує, що її бабуся створювала фарби з овочів, а пензлики ‒ з котячої шерсті.
‒ Каже бабуся на матір чи тьотю мою: «Дівчата, ану ловіть кота!». І лове кота, робе щиточки і білує, маже, підводе, а потім малює такі квіточки.
Ганна Кодоненко зі своїм котиком, село Ялцівка, Житомирська область
Ялцівка, Житомирська область
"Я тут сама"
‒ Бачите, які комнати. Все світло, високо, гарно. Понаробляли, а нема кому жить. Баба Ганя саменька собі. То туди перейшла, то туди, ‒ да й врем’я проходить. А вже нема коли жить, скоро збираться в дорогу треба.
Ніна Косогор, село Євсуг, Луганська область.
Євсуг, Луганська область
"Нас у цій хаті жило семеро людей"
‒ Нас у цій хаті жило сім чоловік. Бабуся старенька, свекор зі свекрухою, ми з чоловіком і двоє дітей. Ну а тепер з усіх тих осталася я одна. Всі перемерли, даже чоловіка вже немає, діти поросли і полетіли, ‒ і осталася я одна, кругом сама.
Нині село Євсуг – тимчасово окуповане армією РФ.
