Знайти серед живих чи мертвих. Як українці шукають зниклих безвісти рідних і близьких

За офіційними даними, в Україні зниклими безвісти вважають понад 7 тис. військовослужбовців (станом на липень 2022 року).

У заяві Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти від 30 серпня цього року йдеться про те, що в Україні досі не знайдено 14 тис. зниклих – зокрема й цивільних.

Родичі зниклих знайомляться через соціальні мережі, тримають зв’язок з командуванням і побратимами (якщо йдеться про військовослужбовців), кооперуються у групи й колективно звертаються в різні міські та державні установи, міжнародні організації, пошукові інстанції, а також обдзвонюють лікарні й морги, якщо таке можливо. Залучають до пошуків медіа, подають оголошення в телеграм-каналах та на інших платформах.

Шукають тих, хто може розповісти, де й коли востаннє бачили зниклих. Щодня розглядають десятки фото понівечених невпізнаних тіл загиблих, намагаючись знайти схожість і особливі прикмети, переглядають зняті росіянами пропагандистські ролики з українськими військовополоненими.

Іноді ці функції розподіляють між собою друзі зниклих, щоб не травмувати ще більше родичів, які важко переживають втрату й невідомість.

Олександр Бредун, якого шукала Анна, двічі брав участь в АТО, а на початку повномасштабного наступу вступив до лав ЗСУ. Захищав Батьківщину на Донбасі й підтримував зв'язок з мамою своїх дітей, аж доки зник усередині березня. Вона шукала його понад місяць.

Поширила оголошення про пошук у соцмережах, зверталася до міжнародних організацій і державних установ, але відповіді не було. Лише в дітей взяли ДНК-аналізи.

– Я подавала запити на різні номери, які нам давали: 16-48, СБУ, військкомат, його частина. Ніхто нічого не казав, не знали, де він.

Якось їй написав незнайомець – надіслав інформацію з якогось російського телеграм-каналу, де Олександр був у переліку загиблих.

Але вона помітила, що інформацію й фото в тому переліку було взято з її оголошення в соцмережах, тому не повірила й продовжила шукати.

А потім товариш її колишнього чоловіка натрапив у ютубі на відео, де побачив Олександра. Це було 18 квітня. Хоча зник він 14 березня.

– Ми переглядали це відео безліч разів, – згадує вона, – і зрозуміли лише, що це якась колонія. На задньому плані були бараки чи казарми, щось таке. І синій залізний паркан, – розповідає Анна. – Показували, як вони їли в їдальні. Був уривок, де полонені йшли – в цю їдальню, напевно. Олександр був у першому ряду, тому його чітко видно.

Анна зателефонувала в Національне інформаційне бюро, що займається пошуком загиблих, розповіла про побачене й надіслала скріншот з його обличчям та посилання на ролик. У відповідь – тиша.

Тоді вона за допомогою юриста звернулася до Міноборони. І лише через місяць після цього їй прийшло офіційне повідомлення з військової частини, що Олександр перебуває в полоні.

Відтоді минуло вже кілька місяців, але жодної нової інформації про Олександра родина не отримала. Анна не збирається здаватися і сподівається повернути тата своїм дітям.

"Писав листи, коли не було зв'язку, а потім зачитував"

Яна – дівчина зниклого безвісти Ігоря Василькова з Житомирщини. З початком війни він пішов у ЗСУ, а після навчання поїхав на передову – на Донбас.

Закохані спілкувалися майже щодня, окрім тих днів, коли в Ігоря зникав зв'язок.

– Він навіть мені листи писав, коли не було зв'язку, а потім зачитував їх, – розповідає Яна й ледь стримує сльози.

Одного дня зв'язок з Ігорем зовсім зник – не на декілька днів, як раніше, і Яна перелякалася. Почала зв'язуватися з побратимами й командуванням Ігоря, щоб дізнатися бодай щось.

Тоді й почула те, у що не хотіла вірити: зник безвісти. Відомо єдине: був на “нулі" у важкому бою, нашим довелося відступити. Не повернувся. Загинув чи в полоні – невідомо.

– Крайній раз, я спілкувалася з коханим на Великдень, 24 квітня. Він мені тоді сказав: "Ти в мене найкраща, я тебе дуже люблю, у мене все гаразд, – згадує Яна. – А раніше написав: "У нас дуже сильні обстріли, не знаю чи проживу цю ніч" і одразу видалив. Проте я встигла прочитати. Того самого дня він телефонував своїй мамі й казав, що жалкує, що не зміг написати прощального листа Яні... Але ми сподіваємося, що він живий, здоровий і ми його невдовзі знайдемо.

Яна взялася шукати й тих, хто зник разом з її коханим. Вийшла на зв'язок з родинами побратимів, які були разом у тому окопі. Вони почали спілкуватися й кооперуватись. Зверталися в різні державні й міжнародні установи, військкомат, Національне інформаційне бюро, Міжнародний комітет Червоного Хреста, писали заяви депутатам і поширювали інформацію в різних телеграм-каналах і соціальних мережах.

За словами Яни, поки що нікому з родин не вдалося відшукати їхніх зниклих рідних, вона єдина, у кого є хоч якась інформація: Національне інформаційне бюро припускає, що Ігор у полоні, але офіційного підтвердження немає.

Ні Червоний Хрест, ні сторона противника не підтвердили цю інформацію.

Та попри відсутність офіційного статусу «полонений», у Координаційному штабі Ігоря додали до списків на обмін.

Яна каже, що іноді продзвонює в служби, щоб дізнатися, чи не оновилися якісь дані:

– Зазвичай відповідають, що "інформації немає, тривають пошуки, ми робимо все можливе". Якось так. А коли є оновлення – вони говорять, що є нові дані й надсилають документи, – каже Яна.

“Брат опинився не в тому місці не в той час”

Не знаходить собі місця й Дар'я. Дівчина шукає свого брата Вадима Замкового, якого викрали російські військові на Харківщині. Чоловік від березня перебуває в полоні.

Він родом з Дніпропетровщини, кілька років тому одружився й переїхав у село Циркуни. За професією зварювальник, захоплюється мотоциклами, скуповував старі й переробляв їх, аж доки його схопили разом з односельцями й повезли в невідомому напрямку.

Селище Циркуни було в окупації від першого дня повномасштабного наступу. Евакуюватися з нього вдавалося лише в бік Росії. Вирішили сидіти вдома.

Вадим намагався забезпечувати дружину з однорічною дитиною всім необхідним. Одного дня він пішов з друзями за гуманітарною допомогою. Домовилися зустрітися в домі одного з чоловіків. Поки чекали його на подвір’ї, почули постріл, після якого у двір через паркан заскочили російські військові в балаклавах, вистрелили в землю й наказали всім лягти.

– Прозвучала така фраза: "О, он здєсь нє одін, бєрьом всєх", – розповідає сестра полоненого про події того дня, свідком яких стала дружина господаря будинку.

Чоловіків зв’язали й вивезли. Жінка залишилась лежати на землі, їй пригрозили, що вб'ють, якщо встане. У тому селищі було чимало таких випадків. За словами Дар'ї, там жило багато прикордонників та учасників АТО. За кимось із них військові РФ їхали цілеспрямовано, а Вадим, як каже його сестра, "опинився не в тому місці не в той час". Можливо, після деокупації долю зниклих вдасться з'ясувати.

У Циркунах багато жінок залишилися без чоловіків, синів, братів. Вони впродовж місяців окупації збирали списки, зверталися до російських військових із запитами. Ті спрямовували жінок у селищну раду, в селищній раді – до військових. Один на одного перекидали, проте жодної інформації не надали.

Дружині Вадима сказали, що його давно вже відпустили, й відправили її додому, щоб не заважала.

Щоб дізнатися бодай щось, Дар'я зверталася в центри з пошуку цивільних і військовополонених, Червоний Хрест, Координаційний штаб тощо.

На початку серпня Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомив, що Вадим дійсно перебуває в полоні, посилаючись на Міжнародний комітет Червоного Хреста. В СБУ цю інформацію також підтвердили.

Інформації про його місцеперебування не надали – сказали, з міркувань безпеки. Також нічого не відомо про його стан. Дівчина спілкується з родинами інших полонених, вони припускають, що їхні рідні перебувають на території Росії.

Нещодавно з Дар'єю в телеграмі сконтактував чоловік, який повідомив, що йому вдалося втекти з полону, де він був разом з Вадимом.

– Як він потім зрозумів, їх тримали в Липцях, годували, каже, з одного відра такою кашею, що й собаки її навіть не їли б. Спали вони, як він мені сказав, на тракторних великих скатах. Клали туди дошки й лягали, – розповідає дівчина.

Дар'я каже, що цей чоловік давав інтерв'ю знайомій журналістці про перебування в полоні, тож у неї немає підстав йому не довіряти.

До того ж друг дівчини подав запит в один з телеграм-каналів, де росіяни виставляють фото українських полонених, і найшов там Вадима.

– Я нікому не показую це фото, не хочеться... – каже вона. – Головне, що він не побитий, принаймні тоді був. Щоправда, дуже-дуже худий, прям кістки одні....

На запит ТЕКСТІВ щодо того, як здійснюють пошуки загиблих, у Національному інформаційному бюро не відповіли.

Що робити й куди звертатися родинам зниклих безвісти

Офіційний алгоритм дій для родин, які втратили зв'язок зі своїми рідними.

Якщо інформація про місце перебування близької людини відсутня, потрібно звернутися до таких установ:

Національна поліція: 0 800 21 21 51

Національне інформаційне бюро: 16 48

Офіс Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин: 0 800 339 247

Об'єднаний центр з пошуку та звільнення полонених, що працює при СБУ: +38 067 650 83 32 або +38 098 087 36 01

Моніторингова місія ООН з прав людини: +38 050 374 67 08 (Viber), @ohchr_hrmmu (Telegram)

Міжнародний Комітет Червоного Хреста: 0 800 300 155

Родичам безвісти зниклих військовослужбовців необхідно звернутися у військкомат та військову частину, а також зателефонувати на гарячу лінію Міноборони: 0 800 500 442

Корисними також можуть бути онлайн-сервіси:

Telegram-канал проєкту "Пошук зниклих": https://t.me/poshuk_znyklyh

Телеграм-канал “Пошук Україна 2022” – для пошуку людей по всій Україні. Треба заповнити Google-форму, заявка надійде волонтерам і ТрО: https://t.me/poshukukraina2022

Телеграм-бот “Знайди рідних”, створений за ініціативи "Міжнародної асоціації кібербезпеки" та інших громадських організацій: @Family_Search_bot

Інформація про безвісти зниклих і загиблих людей надходить від офіційних служб уповноваженим особам з прав людини. Їхні телефони можна знайти на офіційних сайтах регіонів.

Всеукраїнська цілодобова гаряча лінія: 0 800 501 720, сайт www.ombudsman.gov.ua

зниклі безвісти