Село на лінії фронту: як живуть у Лиманах на Миколаївщині

Травневий сонячний день, на вулиці пасеться худоба. Десь удалині чути звук російської артилерії. Місцеві мешканці кажуть, що не звикають до нього – бо так буде не завжди. Проте нині окупанти щодня б’ють по селу Лимани, що біля Миколаєва, і застосовують навіть заборонені касетні снаряди. Російські збройні сили хотіли пройти крізь село на Миколаїв, але їм це не вдалося. ЗСУ не пропустили сюди ворога. За словами місцевих, від росіян їх розділяють близько 3 км.

Мирне життя на передовій

До кінця березня тут була звична для степу тиша. Люди бачили жахіття війни по телевізору й чули далеке відлуння. Але потім усе змінилося. Село опинилось на лінії фронту.

Проте жителі села Лимани намагаються жити звичним життям. Уранці на зупинці кілька з них чекають на маршрутку до міста.

2 червня громадський транспорт, що курсує за напрямком Лимани – Лупарево – Галицинівка, потрапив під ворожий обстріл. Тоді з водієм їхало лише двоє пасажирів. На щастя, ніхто не постраждав.

За годину перед нашим приїздом окупанти знову обстріляли село. Наталія Панашій, староста одразу двох населених пунктів, розташованих поруч, Лупарево й Лимани, радо зустріла біля сільради й міцно обійняла військового, який нас супроводжував. Її сприймають тут як власного “Арестовича” – заспокоює в непростий час.

– Ходімо, познайомлю вас з колективом, який у мене тут залишився, – хутко повела нас у маленьке приміщення, що тепер слугує складом.

Дві невисокі на зріст жінки – соцпрацівниця і касир-рахівник, як їх назвала Наталія, – розподіляли продукти, щоб кожен житель отримав усього однаково. Печиво, крупи, вода. Водій допомогає розвозити це по іншому селу – Лупарево.

Жінки рахують печиво щоб роздавати мешканцям

Наталія Панашій дістає білий великий зошит.

– Є в нас вулиця, ми знаємо, скільки на ній дворів, скільки людей проживає. І ми записуємо, коли вони отримують пайочок. Ми це все тримаємо на жорсткому контролі й наразі трошки як би впорядкували видачу, бо деякі повиїжджали, – вона показує заповнені сторінки. Волонтери везуть продукти з Миколаєва й Одеси.

Їжу також можна й купити, працюють три магазинчики. Люди повертаються в Лимани попри обстріли. Наразі тут живе близько 600 людей. До війни було 3500 осіб.

За продуктами та взуттям прийшов літній чоловік. Наталія розповіла йому, коли й на що чекати, а також попросила не приходити сюди о 6:00 ранку.

– Да куда там, нас гатили так... По посадкам, по лінії йшло. Слава Богу, до нас не дістало. Ще б кілометр, і нас б накрило. І кабздець, – емоційно розказував чоловік, розмахуючи руками.

Селянин ледь стримував сльози, коли розповідав про черговий обстріл

Чоловік поскаржився, що в селі немає світла, а через постійні обстріли лінію складно відремонтувати.

– Ресевці восстанавливали, махаю їм, стоп, скажіть, надежда хоч есть, а вони: “Єсть. Але скажіть їм, тільки щоб не стріляли…", – махнув він рукою.

Чоловік не хоче їхати, бо тут його дім. Він його ворогу не залишить.

– Как говорится, хай я тут і… Ну... Не можу я. Діти уїхали... Ще й дітей гублять. Росіяни хотят усе забрать. Але наші солдатіки… Я їм готов і кабана зарізати, – заплакав він.

Його село, майбутнє й діти допомагають йому триматися.

– Але наші солдатіки… Я їм готов і кабана зарізати, – заплакав він

– Мені 70 років, маю 200 баранів. Що в мене є, я все готов віддати солдатам. Може, це моя надежда й вона допомагає перемогти цих тварей. Жалко, що дітей немає. Душа болить. Дай Бог, щоб ми вижили. Хто ж знав, що так буде, – каже чоловік.

Окрім дорослих, тут живуть і діти. Є кілька багатодітних родин, які тут залишилися. Чи зможуть учні розпочати наступний навчальний рік у рідній школі – поки що невідомо. У ній побито вікна та сходи, а на площі біля входу – невеличке заглиблення від влучання уламка.

Розбомлена сільрада

Наталія Панашій показала свою сільраду, яку вночі 2 квітня вперше розбомбили окупанти. Тоді тільки вибило вікна. А вже 7 квітня влучили в кабінет. Дивом обійшлося без жертв – охоронців відпустили додому.

Розбита сільрада

– Це моя сільрада. Галицинівська сільська рада. Голова в Галицинівці – Іван Васильйович, а я тут. Оце в нас такий кабінет – вибуховою хвилею двері вибило. Наразі повністю знищено поштове відділення, ще дах там цілий, пенсію видають на вулиці. Бібліотека шикарна була. Знищили повністю. І моє крило – паспортний стіл, тільки нам поробили ремонт... Мій здоровенний кабінет… – показує Наталія.

Сільська староста Наталія Панашій показує свій колишній кабінет, у який влучили росіяни

Завали не прибирають і відновлювати поки що нічого не планують

– Виживемо. Ми сильні. Я жодного дня не виїжджала з села. У мене є причини. Свекруха, якій 72 роки. Чоловік, який працює на заводі. Мене підтримують тут люди, ми разом тримаємось у тилу. Вперше плачу за оці 114 днів, – не витримала Наталія.

Під завалами залишилися важливі документи і 123 квітки. Дивитися, на що перетворили рідну сільраду, Наталії нестерпно. Вона тяжко зітхає.

– Відбудуємо. Головне – перемогти. Ми відчуваємо, що вони ці останні дні сильно налягають, але наші їм дають там. Ми чуємо. Кажемо людям триматися. Бо якщо ми звідси поїдемо, то розкатають у пиляку. А так ми з вами все це разом відбудуємо. Ми тут, щоб усе зберегти, – каже Наталія Панашій.

Поки Наталія проводила екскурсію по сільраді, до будівлі під'їхав великий бус. З нього вивалися здоровенні хлопці в броніках, а позаду них – ще й дівчата. Виявилося, одеські волонтери з Hello Moto. Привезли продуктові набори. Кажуть, спитали, куди ніхто не їде через небезпеку, і їм відповіли – в Лимани. То й приїхали сюди.

– Щотижня ми збираємо набори з Одеси. І щотижня їдемо в передмістя або в Миколаївську область. Сьогодні приїхали сюди, коли почули, що мало хто потрапляє в ці села. Жодного страху немає. Ми треновані. Тут усі – члени мисливського колективу, до пострілів звикли, – розповів волонтер Сергій Сергієнко.

Позаду промчали пожежні автівки – гасити пожежу за селом, можливо, спричинену ранковим обстрілом.

Щоденні й хаотичні обстріли

Росіяни стріляють хаотично. Люди ховалися в будинку культури, але й ту будівлю розбомбили, тепер вона небезпечна. Снаряди знаходять на вулиці й навіть на кладовищі.

Уже звичний елемент пейзажу українських степів – елементи ракети з реактивної системи залпового вогню

Влучають росіяни не лише в адміністративні будинки, а й у житлові. Після перших серйозних обстрілів місцеві почали виїжджати.

– Страшно стало, коли люди почали виїжджати. Це так моторошно, коли біжать за машинами коти й собаки. Я тоді поняла, що ми повинні їх рятувати. Тварин розвозили по людям. А потім підключилися й волонтери. Через складну ситуацію місцеві масово поздавали корів. Порізали свиней, – з болем каже Наталія.

Це так моторошно, коли біжать за машинами коти й собаки

Від обстрілів люди ховаються в підвалах, а також у власноруч створеному сховищі у школі. Це не завжди рятує. Уже загинуло двоє людей – їх посікло касетними снарядами, доправити до лікарні не встигли. Четверо осіб травмовано.

– У одного, чоловіка 60 років, наразі не можуть витягти два уламка, які в ньому застрягли, – додала Наталія.

Декому "пощастило" відбутися лише зруйнованим майном. Наталія провела до одного такого будинку літнього подружжя. Кілька днів тому по їхньому будинку вдарили окупанти.

– Ой, ходімо всередену, покажу, – покликала нас до себе жінка.

Вона завела нас просто всередину своєї домівки. У спальні був безлад – снаряд влучив поруч у сусідню прибудову, вибуховою хвилею побило скло у вікнах.

– Ходімо далі, ой, покажу, – відвела у двір.

– Как мы остались живы, вообще не понимаю. Мы были в гараже з дедом, он мне помогал. Тут что-то заскрипело, зашумело, тут такой звук и я потом не поняла ничего, я оглохла. Я даже не слышала, что на меня стекла полетели, не помню, как в ноги стекло летело, – плаче, розповідаючи, жінка. Вона не могла отямитися та зрозуміти, що відбулося.

Бабуся плаче, коли згадує про те, як снаряд прилетів у її будинок: "Як вийшла, глянула, що з моєю хатою, то й остовпіла. У нас дах – подняло й опустіло”.

Біля її будинку впало вже три боєприпаси. Поки вона показувала, вдалині знов стало чути звук обстрілу.

– О. Гремить, – зауважує.

– Та нічого страшного. Усе буде в порядку, – заспокоює її чоловік.

Жінка тяжко заплакала ще раз і прикрила рукою обличчя, коли згадала, скільки років вона витратила на цей будинок і скільки часу ще знадобиться на відбудовування.

Це далеко не єдиний будинок, що постраждав від окупанських обстрілів. Тут важко знайти щось без розбитих вибуховою хвилею або уламками вікон.

Прихильники “русского мира”

Проте в селі досі є люди, які чекають на росіян. Ними тепер займається СБУ. Дехто з цих прихильників "русского мира" середнього віку, а є й молоді.

– У них родичі в Росії. Там не показують того, що в нас. І вони розказують, що там все прекрасно. Але ми намагаємось знаходити таких місцевих дуже швидко. І кожну інформацію відпрацьовує СБУ. Були й такі, яких вивозили звідси, – розповіла староста.

За її словами, молоді “шпигуни” працювали за гроші. У них помітили нові телефони. Вони скидали російським військовослужбовцям важливі дані.

Ми сильні

Тиждень тому в Наталії з’явився страх опинитись у полоні. Бо зникло світло та пропав зв’язок.

– Уночі думаю, що живу дуже близько до окупантів. А потім розумію, нє, ну чого вони сюди повинні зайти. Не повинні. Наші Збройні сили сильні. Ми сильні. Витримаємо, – впевнено говорить Наталія.