С

Святі воїни. Росіянин і боєць “Правого сектора” втратив на війні за Україну двох синів

Спершу ми знаходимо порвані сторінки українського паспорта: “Бутусін Роман, 1997 року народження, місто Владивосток, Приморський край, Російська Федерація”. У центр села Лукашівка на Чернігівщині їх приносить місцева жінка, а також простягає в’язку ключів від бойової машини та брудну тактичну рукавицю. Усе це вона знайшла на своєму подвір’ї, коли повернулася додому після важких березневих боїв, які закінчилися тим, що росіян нарешті відтіснили.

Тієї миті ні вона, ні ми ще не знаємо, що з Романом загинув також його брат Леонід. Невдовзі селяни перекажуть: коли їхній батько приїжджав сюди забирати тіла, вся Лукашівка чула, як він кричав.

Тато, 51-річний Олег Бутусін, — росіянин, колишній мореплавець із Владивостока, який після початку війни Росії проти України у 2014-му переїхав на Івано-Франківщину й долучився до “Правого сектора”.

“Це моя війна”, — каже чоловік.

Від комсомолу до “Правого сектора”: як Бутусіни переїхали в Україну

Перш ніж почати розмову, Олег хреститься: “Щоб Господь благословив добре висловити думки”. Він — вірянин православної церкви Америки (помісної православної церкви Московського патріархату зі статусом автокефалії). Олег зразу наголошує, що це не та сама церква, яка в Росії є інструментом політики і яку нарешті забороняють в Україні. Але таке самоусвідомлення в нього було не завжди.

Олег народився на Забайкаллі, обоє його батьків походять з сімей репресованих у 1930-х. Тато палко ненавидів радянську владу, як згадує Олег, але на самого хлопця до певного часу це ніяк не вплинуло. У 7-му класі він готувався вступити в комсомол. До справи взявся серйозно — почав читати праці Леніна.

“Я ніяк не міг збагнути, що таке демократичний централізм. Розпитував комсоргів, але й вони не знали. Тоді почав далі читати сам: що сім’я — це пережиток феодалізму, що дітей треба відправляти в садки, а батьків — у трудову армію”.

Олег каже: що дедалі більше перетворювався з “патріота СРСР на антикомуніста”. Повноліття його почалося зі смерті батька й перебудови — промінця надії, що все може змінитися, однак цього не сталося. Хлопцеві довелося вибирати: або вступати в комсомол, щоб мати змогу відкрити візу й поїхати за кордон, або ходити на льодоколі на полярний круг. У комсомол більше не хотів, а море любив. Виріс на морі, бачив його з вікна.

Потім одружився, із дружиною Тетяною, яка також має українське коріння, народили 12 дітей. Олег розповідає, що думали переїхати ще до початку Євромайдану, не хотіли жити в країні, у якій немає місця інакодумству. Про політику Путіна висловлюється так: “Він виступає в ролі збирача земель руських, заступника народів, але насправді зробив російський народ найбільш зачуханим, тепер росіянином бути страшно. Це досі СРСР, досі тюрма народів”.

6FF49CC6-007B-48DB-BE46-45C045F31C6B.jpeg

Росіянин Олег Бутусін біля могил своїх синів, які загинули за Україну

Чоловік каже, що мав у Росії невелике коло однодумців, які після Революції гідності раділи: тепер і в нас почнуться зміни. Але зі змін настала лише анексія Криму.

У серпні 2014-го Олег з родиною відпочивали на Азовському морі, в Новоазовську. Зустріли там “кубанських козачків” — найманців, які пишалися, що “віджали” Крим. Вони зізналися, що отримували гроші за участь у війні та згоду на грабунок. Олег каже, чути це було неприємно: адже на війні завжди є вибір.

Він свій вибір зробив, коли восени вирішив переїхати в Україну, щоб не підтримувати — податками та місцем проживання — Росію як країну-агресора. Зібрали дітей і пожитки у дві легкові машини й купили будинок у селі Грабівка Калуського району, що на Івано-Франківщині.

“Це моя війна”

14 жовтня, на Покрову, Олег склав присягу в “Правому секторі”. Ще раніше мав там знайомих, які стояли під Слов’янськом, писав Дмитру Ярошу листа, де розповів про себе, зустрічався з ним особисто.

У січні 2015-го Бутусін уже був на полігоні, а невдовзі — в АТО, в гарячих точках Донеччини: аеропорт, Піски, Тоненьке, Верхньоторецьке. Одного дня в Пісках, коли на позиції прилетіла міна, згоріло багато речей солдатів — зокрема й російський паспорт Олега. Тоді він не надав цьому великого значення, але пізніше відсутність документа створила певні проблеми.

Зараз, коли Олег хоче знову піти на фронт, а його добровольчий підрозділ став частиною ЗСУ, він не може доєднатися — і не тільки до “Правого сектора”. Дружина й діти отримали українське громадянство й паспорти майже відразу, ще в 2015-му. Сам Олег каже, що загаявся, не думав, що це виявиться такою морокою. Без російського паспорта не може отримати й українського, хоча писав звернення вже двом президентам: і Порошенку, й Зеленському. Також має посвідчення "особи, яка потребує додаткового захисту", видане в міграційній службі, але воно насправді ніде не допомогло. На роботу — лісником, як і дружина, — зумів влаштуватися без документа, а у військову частину не беруть.

"Більшовики та їхні нинішні спадкоємці — мої вороги, вони знищили мою країну, тому тепер я на боці України"

Війну Олег називає своєю: “Більшовики та їхні нинішні спадкоємці — мої вороги, вони знищили мою країну, тому тепер я на боці України, як був би на боці Литви чи Казахстану, якби Росія спрямувала на них свою зброю”.

Перемогою у війні, каже, для нього стане розпад Росії “на п'ять-шість губерній, які живуть власними інтересами, не мають виходу до моря, вирощують хліб і не пхають носа у справи сусідів”.

Хоча сам воював на боці України, українцем себе не вважає — національність, каже, дається при народженні, й ми не маємо права її обирати.

Мені важлива ця країна. Я тішуся, коли тут будують дороги й засівають поля. Тут добре жити, немає такого оскалу, як у Росії, де люди живуть у страху, бояться, що міліція зупинить, обшманає, поб’є, тож за змогою вихлюпують насильство на іншого. В Україні поводяться так само: з автоматами почуваються богами, а коли їх беруть у полон, верещать і негідно поводяться.

Але ми тут усе одно гості. Якщо Бог благословить, після перемоги поїду додому. Якщо ні, то помру тут”.

Зараз для Бутісіна дороги назад немає — у Росії на нього заведено кілька кримінальних справ “за заклик до терористичної діяльності”.

Усі його діти

Назавжди в Україні залишилися двоє його найстарших синів — 25-річний Роман і 22-річний Леонід. Зараз їхні портрети в домі Бутусіних висять поруч з іконами на чільному місці й в українських прапорах. Раніше хлопці дев'ять місяців були на війні, в зоні ООС, а після повномасштабного вторгнення Росії боронили Лукашівку на Чернігівщині у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення вони рушили туди з місця постійної дислокації у Глухові.

Олег каже, що був із синами на зв’язку й постійно переписувався, але оскільки зв’язок був поганим, повідомлення у Signal доходили через кілька днів. Отож 9 березня о 6:55 батько отримав звістку: “Рідні, не хвилюйтеся, у нас усе добре”.

Не відомо, коли її відправили, але тоді в них уже йшов бій. Росіяни наступали на село трьома колонами з трьох різних напрямків. Зі слів Олега, українські бійці в сусідньому населеному пункті через кілька днів після бою запустили безпілотник і нарахували в Лукашівці 47 одиниць ворожої техніки — проти двох танків бригади з Чернігова. Сили були надто нерівними.

Побратим полеглих розповів, що хлопці зуміли підбити ворожу БМП, після чого їх оточили. Були постійно поруч і загинули в один час.

Село 21 день перебувало в окупації: українські війська зайшли туди 30 березня. 1 квітня Олег приїхав забрати синів, застав понівечене село й розбиту техніку. Тіла синів лежали поряд, біля них Бутусін нарахував ще принаймні 20 убитих. Ховали хлопців на Івано-Франківщині, і то був велелюдний похорон. У Лукашівці на місці загибелі хлопців селяни встановили пам’ятний дубовий хрест.

F64C34AD-5BD5-496E-8509-DC2C499A8786.jpeg

Брати Роман та Леонід Бутусіни загинули разом.

Олег каже, що сини воювали, бо він їх так виховав, вони знали, що проти режиму Путіна треба повставати. Старший Роман навчався в Національній академії сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові, його фото висіло на дошці пошани, а молодший Леонід закінчив військовий ліцей у Надвірній, заочно вчився на юриста. В армію обоє могли не йти: Романа на третьому курсі комісували з двома виразками шлунка, Леоніду відірвало палець внаслідок вибуху димової гранати (це сталося в мирному житті).

Але, як розповідає батько, хлопці горіли військовою справою та рвалися на фронт. До того ж були майстровитими: майже все, що він зараз бере до рук, нагадує Олегу про синів.

“Вони були різні за характерами, хоча схожими зовні. Це не заважало їм бути по життю друзями, завжди стояли один за одного, як і належить рідним. Роман був старшим і серйознішим, знав, що він за все відповідальний, завжди любив вирішувати все справедливо, порівну ділити між братами й сестрами. Льоня — комунікабельний, душа компанії, у школі діти ходили за ним табуном, завжди усміхався, всі в нього були друзями».

Легко вміли зібрати й розібрати машину, Роман навчався на артилериста-розвідника, добре знав топографію, вмів влучно навести міномет. Допомагали батькам, коли приїжджали додому: накосити сіна, нарубати дров, порати господарство.

“З кіньми спокійно вправлялися — джигіти з дитинства. Полюбляли літати на парапланах і кататися на вітрильниках. Жили, любили своїх дівчат”, — згадує батько.

Обоє підписали контракт з ЗСУ. Зарплату пересилали додому мамі: вона обмінювала гривні на долари їм на весілля та купувала ін’єкції для однієї з дочок сім’ї, що має розсіяний склероз.

Олег Бутусін згадує: за час служби хлопці робили такі вчинки, якими він пишався як воїн, але нервував як тато. Стріляли з гранатометів по ворогу, не боялися піти й забрати безпілотник, який після запуску українськими бійцями впав за 400 м від позицій ворога. Кілька разів врятувалися від загибелі. Одного разу біля їхньої машини розірвалася міна, осколками прошило сидіння в салоні, але Романа, водія, дивом не зачепило. Іншого разу врятувався Льоня: відійшов на кілька хвилин із поста взяти щось поїсти, коли туди впала міна й усе навколо рознесло.

В останньому бою хлопці не вижили, але релігійний Олег вірить: вони врятували свої душі, бо в бою вчинили по совісті. Тепер він сам має намір іти й далі воювати, до перемоги — як тільки знайде спосіб легалізуватися в якомусь з підрозділі без паспорта. У “Правий сектор”, відколи той перейшов до ЗСУ, не беруть без документів.

За українське громадянство Бутусіна кілька разів перед Президентом клопотала місцева спілка учасників АТО Калуського району, а також Івано-Франківська обласна рада — наразі безрезультатно. Олег не дуже засмучується з цього приводу, бо вірить, що понад бюрократією стоїть Бог: “Де Господь управить, там і буду”.

Інші сини Бутусіних теж шукають себе у війську: Іларіон навчається в тому самому Надвірнянському військовому ліцеї, який раніше закінчив Леонід, Григорій був із батьком на передовій як доброволець.

06AF52EA-47C6-41AB-8EF6-04CA1224D579.jpeg

Портрети загиблих у батьківському домі, поруч молодший брат.

Загиблих Романа й Леоніда батько називає святими воїнами: “Хоробро пішли на смерть, не боялися ворога, а отже, вже перемогли духом”.

З батальйоном, де служили сини, Олег підтримує зв’язок — і з солдатами, і з командирами. Усіх їх називає своїми дітьми та хвилюється за них: зараз перебувають в одному з найгарячіших боїв цієї війни на сході країни. Пишуть йому: “Ми пам’ятаємо Рому й Льоню”.

Своїх рідних дітей рахують, як і раніше, — 12. Роман і Леонід з ними назавжди.

чернівщина війна 58-ма бригада загиблі

Знак гривні
Знак гривні