"Бійцям потрібні обійми". Як працюють служби психологічної підтримки на передовій

"Психолог з автоматом"

Менш ніж три місяці тому Ельміра Кисель була дитячою психологинею та працювала в будинку для дітей-інвалідів. Тепер вона носить камуфляж і АК47. Її пацієнти живуть в окопах на передовій лінії фронту.

"Я психолог з автоматом", — знизує вона плечима.

Кисель належить до команди з трьох дитячих психологинь, кожній з яких близько сорока років. Усі вони – матері, які несподівано для себе опинилися на одній з найнебезпечніших ділянок лінії фронту на сході України. Вони консультують бійців саме в тій зоні, де Росія зосереджує свої сили після принизливого відступу й невдалих спроб узяти Київ.

Військові психологині для добровольців — Ельміра Кисель та Олеся Мосейко. Усі фото: Paula Bronstein / The Sunday Times

Саме таким командам психологів іноді приписують "особливу силу", завдяки якій українські війська змогли протистояти значно більшій та краще оснащеній армії.

Невелика на зріст темноволоса жінка 49 років, Кисель, хрумтить розбитим склом під черевиками в руїнах радянського будинку культури, який кілька днів тому обстріляли в селі неподалік лінії фронту. Артилерія гуркоче вдалині, коли жінка розповідає про свої мобільні консультації в різних точках фронту.

"Нас небагато, але наша робота полягає в тому, щоб допомогти тим, хто перебуває на полі битви, контролювати свій страх і стрес, щоб вони могли боротися далі. Ми повинні їх підтримувати — для них дуже важливо залишатися на своїх позиціях, щоб захистити наш народ".

Зазвичай вона консультує до 30 бійців-добровольців за день — іноді безпосередньо на їхніх артилерійських позиціях або на військовій базі за кілька кілометрів від лінії фронту. "Ми їх слухаємо, спілкуємося, надаємо психологічну підтримку, допомагаємо з технікою дихання, а коли нічого не допомагає, пригощаємо шоколадкою", — всміхається вона.

"Також я дарую їм ось це, — додає вона та простягає пачку дитячих малюнків, серед яких багато яскравих і з синьо-жовтим прапором України. — Це щоб підняти їм настрій і показати, які всі вдячні, що вони тримають оборону від ворога".

Щоб підняти бійцям настрій, Кисель та її колеги іноді дарують їм багато яскравих дитячих малюнків із синьо-жовтим прапором України

Потреба в такій психологічній допомозі на фронті надзвичайна: багато з тих, хто воює, є добровольцями, які приєдналися в лютому до найбільшої мобілізаційної кампанії в Європі з часу Другої світової війни. Понад 100 тис. людей долучилися до військ територіальної оборони — серед них бізнесмени, вчителі, таксисти, відомий тенісист, футболісти й зірки естради, зокрема один із танцюристів з учорашнього конкурсу "Євробачення", який представляв Україну.

"Іноді ми працюємо під обстрілами"

Добровольці перебувають під командуванням українських військових, і хоча багато з них працює на блокпостах, інші, як-от 110-та бригада тероборони, до якої приєднано загін психологів, воюють на передовій.

"Вони вперше бачать убитих людей — іноді своїх близьких друзів", — розповідає 45-річна Олеся Мосейко, інша учасниця команди. До війни вона працювала шкільною психологинею для дітей з поведінковими проблемами, а також виховувала сина. А тепер проводить ночі в інтернеті, удосконалюючи знання, як подолати стрес.

У Дніпрі новобранці чекають на автобус, який відвезе їх до передових районів на сході

"Дехто з них дуже молодий, — каже вона. — Важливо їх обіймати; казати, що вони добре виконують свою роботу. Багато хто дуже наляканий. Поруч багато обстрілів та ракет, і ніхто не знає, хто загине наступним — вони не бачать ворога, тільки чують шум, тому багато хто панікує".

"Іноді під обстрілами в них виникають панічні атаки, вони завмирають або біжать наосліп. Ми пояснюємо їм, як бути спокійними, лежати й ховатися".

Вона зізнається, що відвідувати окопи їй і самій страшно. "Іноді ми перебуваємо там, коли їх обстрілюють, аж земля трясеться. Або лунає звук ракети й ви чекаєте, поки вона приземлиться. Якось ми були там, коли просто над нами пролітали літаки. Це дуже страшно".

Вона часто сама плаче перед сном, особливо після того, як кілька днів тому вбили командира взводу на прізвисько Гамлет, якому вона допомагала.

"Він був на передовій, співав і писав вірші, щоб підтримати свої війська. Я допомагала йому впоратися зі стресом, а він допомагав своїм людям. Ми надіслали йому книжку воєнної поезії, але вона до нього так і не дійшла, бо його вбили у Времіївці [в Маріуполі]".

Вона показує на своєму телефоні відео, на якому Гамлет грає на гітарі та співає. "Це була його остання пісня".

Мосейко родом із Запоріжжя, вона приєдналася до команди того самого дня, коли почалася війна. "Мій чоловік нездоровий, мій тесть на діалізі, і я хвилювалася, що прийдуть росіяни й не буде ліків, тому ми всі мали не дати їм прийти".

Минулого місяця її попросили приєднатися до 110-ї бригади, щоб "підтримати загони, які потрапили під сильний обстріл і зазнали великого стресу". Спершу вона була збентежена.

"Я ніколи не уявляла, що працюватиму з солдатами. До того ж українські чоловіки самі по собі дуже закриті, – каже вона. – Я спочатку пропоную їм сигарети й солодощі, а потім кажу, що захоплююся їхніми вміннями й тим, що вони роблять. Пізніше вони часто просять зустрітися знову. І я виявила, що коли люди опиняються перед обличчям смертельної небезпеки, вони стають відкритішими".

Умови для роботи важкі. На дванадцятому тижні війни Росія намагається оточити українські сили на Донбасі, які протистоять подальшому захопленню більшої частини сходу. А 110-та бригада бере участь у бойових діях уздовж 80-кілометрової ділянки на південному кінці лінії фронту аж до міста Гуляйполе на "околиці" Донбасу.

"Згадую, за що ми боремося, і це допомагає"

Небезпека, перед якою постають психологи, очевидна. На південь від Покровського, де ми зустрічаємо військовий конвой, невдовзі на дорозі вже немає нікого, крім пофарбованих у камуфляжні кольори автомобілів з солдатами. "Нам не вистачає бронетехніки", – бідкається офіцер зв’язку капітан Андрій Бистрик.

Незабаром ми потрапляємо в місце, схоже на сцену з Другої світової війни: рівнина, перерізана окопами й великі артилерійські гармати, які час від часу вистрілюють. Іноді лунає свист снарядів, що падають неподалік.

Коли ми проходимо повз магазин і школу, які обстріляли два дні тому, Бистрик радить припаркувати нашу блискучу сріблясту машину під деревами, щоб не стати ціллю російських дронів.

Тут, як і на більшості майже 500-кілометрової лінії фронту на сході, українські й російські війська ведуть війну на пришвидшене виснаження й часто запекло воюють на невеликих ділянках. Якесь село в один день опиняється в руках росіян, а через кілька днів українці його знову відвоюють.

"Це динамічна ситуація, і нам потрібно більше зброї, щоб перейти в контрнаступ", – каже Бистрик.

Усі психологи носять зброю — у Мосейко пістолет на поясі, інші мають автомати АК47. Проте в них було мало практики.

"Я тільки вчора пройшла тренування", — розповідає 45-річна Ольга Д, третя учасниця команди. Вона не хоче показувати своє обличчя чи називати прізвище, бо її чоловік і дві доньки живуть під російською окупацією, і вона боїться репресій. "Єдиний раз, коли мені доводилося стріляти раніше, було в тирі".

45-річна Ольга Д, третя учасниця команди, раніше стріляла лише в тирі

Але вона стверджує, що не боїться навіть на передовій. "Я намагаюся щоразу згадувати, за що ми боремося, і це мені допомагає".

Кисель також наполягає, що вона не боїться. "Я роками бачила, що робили росіяни", — каже вона. Жінка родом із Донецька, а її рідне село – місце, де сепаратисти, яких підтримує Росія, збили рейс MH17 Malaysian Airlines у липні 2014 року, внаслідок чого загинули 298 людей.

"Я йшла на роботу й почула цей жахливий шум, ніби прокручується водопровідний кран. І побачила тіла, що падали на дахи будинків", – розповідає вона, а очі наливаються сльозами.

Її синові тоді було лише вісім років, у нього через стрес почалися часті болі в животі, тому вони з чоловіком вирішили переїхати до Запоріжжя. Там вона перекваліфікувалася на психолога.

Подруга зараз доглядає за сином. Її чоловік служить в артилерії, за останні 11 тижнів вони зустрічалися лише двічі.

"Коли я приєдналася до команди, то думала, що все закінчиться дуже швидко, — каже вона, — але тепер не знаю".

Жодна з трьох жінок не проходила жодної підготовки з боротьби із військовим стресом чи шоками від обстрілів. Мосейко каже, що досліджує ці питання в інтернеті: "Я багато читала про те, чого американські військові навчились у В’єтнамі". Серед методів, які вона взяла в роботу, — говорити солдатам прикусити губу, а коли вона закровоточить, торкнутися її та подивитися на кров.

Когось із солдатів воювати далі мотивують повідомлення про масові звірства російських солдатів-окупантів: вбивства, зґвалтування й катування мирних жителів. "Багато хто повертається на фронт, бо не хоче, щоб у їхніх містах відбувалося те саме, що в Бучі й Ірпені", – каже вона.

Тих, для кого це надто серйозний стрес, перепризначають на інші ділянки. "Ми не можемо змусити людей воювати, — каже Ольга Д. — Деякі такі напружені, що ми бачимо – вони не можуть повернутися на передову. Тоді їх переводять на другу лінію, де вони копають траншеї, возять припаси тощо".

"Думаю, після війни виникне величезна проблема з посттравматичним стресовим розладом, оскільки багато добровольців — цивільні. І вони ніколи не поставали перед чимось схожим", — додає Ольга Д.

"Як матір, батько та найкращий друг"

Однак допомоги потребують не тільки добровольці. Жінки також консультують кадрових військових, а в українського спецназу тепер є військовий капелан з психологічною освітою.

"У наших збройних силах усе змінюється й люди починають розуміти, що для підтримки армії капелан і психолог так само важливі, як кухарі й водії", – каже протоієрей Костянтин Холодов.

Він стоїть перед стіною пам’яті в Києві за загиблими у війні від 2014 року й розповідає, що його полк уже втратив після 24 лютого більше, ніж за всі попередні роки війни.

"Вони найміцніші з усіх міцних, вони воюють вісім років, тому пристосовані до цього. Війна — це їхня робота. Але дехто вигорає, — каже він. – Моє завдання — бути поруч із ними — бути як матір, батько та найкращий друг".

"Я розмовляю з ними телефоном або у відеочаті; вони дзвонять і просять про молитву. Іноді я їм співаю та граю на гітарі".

Жінки на зразок тих, які працюють у 110-й бригаді, каже Холодов, відіграють ключову роль. "Є два типи зброї: перший — той, який ви можете побачити й порахувати — танки, артилерія, літаки. Кількість військ — це величина, яку ви можете ввести в комп’ютер, і він скаже вам, що ця сторона сильніша. Але є ще один вид зброї – невидимий, ворожа розвідка не може його розрахувати – це дух воїна, пов’язаний з тим, що ви боретеся за власну землю, яку дав нам Бог, а росіяни намагаються її нас позбавити. Навіть природа нам допомагає — змії вилазили і кусали росіян, бджоли жалили їх, ріки топили...».

Учора керівник військової розвідки України генерал-майор Кирило Буданов заявив Sky News, що росіяни зазнають величезних втрат і він вірить, що війна закінчиться до кінця року.

Інші вважають, що це може тривати довго. "Росіяни не перемагають, українці не перемагають, і ми зайшли в глухий кут", – сказав минулого тижня генерал-лейтенант Скотт Беррієр, директор Управління оборонної розвідки Пентагону. Водночас на дедалі більше сіл скидають бомби й дедалі більше людей змушені покидати свої домівки.

психологічна допомога війна фронт