Власна країна: лібералізм потребує нації. Фрагмент з майбутньої книжки Френсіса Фукуями

Лібералізм у небезпеці

Наріжними каменями ліберальних суспільств є толерантне ставлення до відмінностей між людьми, дотримання прав людини та принципу верховенства права ― й нині, коли демократичний устрій переживає період, що його можна назвати спадом чи навіть занепадом, усі ці фундаментальні принципи опинилися під загрозою.

За даними Freedom House, політичні права і громадянські свободи у світі впродовж останніх 16 років постійно звужуються. Очевидним свідченням занепаду лібералізму є посилення таких автократій, як Китай і Росія, розмивання ліберальних (чи принаймні номінально ліберальних) інституцій в Угорщині й Туреччині, а також епізоди сповзання до автократизму в таких ліберальних демократіях, як Індія та США.

У кожному з цих випадків націоналізм сприяв підйму неліберальної демократії. Щоб здобути більший контроль у своїх суспільствах, неліберальні лідери, їхні партії та союзники беруть на озброєння націоналістичну риторику. Вони таврують опонентів, називаючи їх далекими від народу, розніженими й недієздатними космополітами та глобалістами. Натомість себе оголошують справжніми представниками інтересів народу і правдивими його захисниками. Іноді неліберальні політики зазнають поразки, коли з’ясовується, що вони є нічим іншим, як карикатурою на суперників з ліберального табору; відтак вони назавжди зникають з життя людей, інтереси яких начебто представляли. Проте також часто вони виставляють опонентів з ліберального табору не просто як політичних суперників, а як справжнє зло ― як ворогів народу.

За своєю природою лібералізм уразливий до таких атак, адже його наріжним каменем є толерантність. Ліберальна держава не приписує людям, у що вірити чи як себе ідентифікувати, а також не нав’язує жодних інших догм.

Ліберальна держава не приписує людям, у що вірити та як себе ідентифікувати, а також не нав’язує жодних інших догм

Зародившись ще у XVII столітті, лібералізм як принцип організації політичного життя визначально орієнтувався на свідоме перенесення політичних цілей з уявлень про «гідне життя», сформованих конкретною релігією, усталеними етичними нормами чи культурними традиціями, на збереження й підтримання життя як такого за обставин, коли населення не може дійти одностайної думки, яким має бути це «гідне життя». Така агностична природа лібералізму створює певний духовний вакуум: коли кожна людина торує власний шлях, для відчуття спільноти залишається не надто багато простору.

Звісно, політичний устрій ліберального суспільства означає, що люди таки сповідують спільні цінності, як-от толерантність, готовність до компромісів і широкого обговорення суспільних питань, але ці цінності не створюють між ними таких міцних емоційних зв’язків, як у релігійних громадах чи етнонаціональних спільнотах. Насправді часто стається так, що ліберальні суспільства заохочують лише беззмістовне прагнення людей задовольняти матеріальні потреби.

Найважливіша корисна риса лібералізму, яка визначала його привабливість упродовж не одного століття, перебуває у прагматичній площині: це здатність упорядковувати розмаїтість у плюралістичних суспільствах. Щоправда, ця здатність має певні обмеження ― не з усіма типами розмаїтості ліберальні суспільства спроможні впоратися.

Якщо значна кількість людей відкидає ліберальні принципи як такі й намагається обмежити фундаментальні права інших або якщо громадяни вдаються до насильницьких способів досягнення своїх цілей, то лише лібералізм неспроможний підтримувати політичний лад.

Коли ж розмаїті суспільства відмовляються від ліберальних принципів і намагаються побудувати державну ідентичність на расовому, етнічному, релігійному чи якомусь іншому баченні «гідного життя», це відчиняє двері до повернення потенційно кривавих конфліктів. Світ, у якому таких країн буде багато, неминуче стане більш розрізненим, збуреним і сповненим насильства.

Саме тому так важливо, щоб ліберальні суспільства не відмовлялися від ідеї національної держави. Їм слід визнати, що, по суті, в універсальних принципах лібералізму немає нічого такого, що було б несумісним зі світом держав-націй. Національна ідентичність піддається формуванню, і її можна викувати так, що вона відбиватиме ліберальні прагнення й прищеплюватиме широким суспільним масам відчуття єдності та спільної мети.

Щоб переконатись у величезній ролі національної ідентичності, погляньмо на свіжий приклад ― те, в яку халепу втрапила Росія, коли напала на Україну. Президент Росії Владімір Путін заявляв, що Україна не має власної ідентичності, окремої від російської, і що вона впаде, щойно його війська почнуть вторгнення.

Натомість Україна вчинила шалений опір саме завдяки тому, що її громадяни віддані ідеї незалежної ліберально-демократичної України й не хочуть жити в накинутій їм зовні корумпованій диктатурі. Відвага, яку вони виявляють, однозначно засвідчує: громадяни готові помирати за ліберальні ідеї, але лише тоді, коли ці ідеї вмонтовані в державу, яку вони можуть називати власною.

Духовний вакуум лібералізму

Ліберальним суспільствам дуже важко сформулювати для своїх громадян позитивне бачення національної ідентичності. Теоретичне підґрунтя лібералізму робить украй проблематичним окреслення чітких меж цих спільнот і пояснення того, що саме ці лінії поділу означають для людей усередині й поза ними. Причина зрозуміла: уся теорія лібералізму ґрунтується на принципі всеохопності.

У Загальній декларації прав людини сказано: «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах». І далі: «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища». Тож із погляду теорії, лібералів завжди непокоїть порушення прав людини, хоч би де у світі воно відбувалося. Багатьом лібералам не подобаються партикуляристські сентименти націоналістів; вони схильні уявляти себе «громадянами світу».

Заяву про універсальність може бути непросто узгодити з принципом поділу світу на національні держави. Скажімо, теорія лібералізму не пояснює, як слід визначати національні кордони, і брак такого пояснення призводить до конфліктів усередині ліберального табору з питань сепаратизму таких регіонів, як-от Каталонія, Квебек і Шотландія, а також до розбіжностей щодо належного ставлення до іммігрантів і біженців. Популісти, як колишній президент США Дональд Трамп, користуються з наявної напруги між прагненням лібералів до універсалізму й вужчими претензіями націоналістів, та отримують з неї свій зиск.

Націоналісти нарікають, що лібералізм розчиняє зв’язки, які тримають національні спільноти разом, і замінює їх на глобальний космополітизм, який проголошує турботу про людей у віддалених країнах такою само важливою, як і турботу про безпосередніх співгромадян.

Націоналізм ХІХ століття спирався на національну ідентичність за біологічним принципом і вважав, що єдність нації ґрунтується на спільних предках. Такої самої думки дотримуються й деякі сучасні націоналісти, зокрема прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який стверджує, що національну ідентичність угорців визначає приналежність до мадярського етносу.

Інші націоналісти, зокрема ізраїльський філософ Йорам Хазоні, намагаються піддати ревізії етнонаціоналізм ХХ століття та стверджують, що нації є згуртованими культурними одиницями, які дають змогу своїм членам зберігати спільні міцні традиції щодо харчування, свят, мови тощо. Американський консервативний теоретик політики Патрік Денін обстоює думку, що лібералізм є певною формою антикультури, яка знищує всі форми доліберальної культури, використовуючи державну владу, щоб пролізти в кожний аспект приватного життя й контролювати його.

Показово, що Денін та інші консерватори розсварилися з економістами-неолібералами й відкрито звинувачують ринковий капіталізм у руйнуванні цінностей родини, громади та традицій. Як результат, чинні у ХХ столітті політичні категорії, що визначали правих і лівих з погляду економічної ідеології, в сучасних реаліях більше не є точними, бо групи правого спрямування тепер готові погодитися з тим, щоб використовувати державну владу для регулювання і суспільного життя, й економіки.

Позиції націоналістів і релігійних консерваторів значною мірою збігаються. Серед традицій, які прагнуть зберегти сучасні націоналісти, є й релігійні традиції. Відтак польська партія «Право і справедливість» має тісні зв’язки з Польською католицькою церквою і поділяє її невдоволення культурною політикою ліберальної Європи, зокрема підтримкою права на аборти й одностатеві шлюби. Водночас релігійні консерватори також часто презентують себе як патріотів; це з певністю можна сказати про американських євангелістів, які стали стрижнем трампівського руху «Повернімо Америці велич» (Make America Great Again).

Основний посутній закид консерваторів до лібералізму полягає в тому, що ліберальне суспільство не пропонує єдиного морального кодексу, довкола якого можна було б розбудовувати спільноту, ― і цей закид доволі справедливий. Насправді це органічна риса лібералізму, а не його вада, яку можна усунути. Тут можна запитати консерваторів, чи можуть вони запропонувати реалістичний спосіб відкрутити назад стрілки годинника й повернутися до суспільства з жорсткішими морально-етичними правилами.

Деякі американські консерватори сподіваються, що можна повернути ті часи, коли майже всі люди у США були християнами. Та сучасні суспільства значно розмаїтіші релігійно, ніж у добу релігійних воєн у Європі ХVI століття. Реставрація спільної моральної традиції на підставі релігійних переконань приречена на поразку. Лідери, які покладають надії на такі ідеї, як-от лідер індуїстських націоналістів прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді, відчиняють двері для пригноблення й насильства в суспільстві. Моді знає це пречудово: він був головним міністром Ґуджарату, коли 2002 року в цьому штаті на заході країни сталися заворушення, внаслідок яких загинули тисячі людей, здебільшого мусульман. Починаючи з 2014 року, коли Моді став прем’єр-міністром, він і його союзники намагаються прив’язати індійську національну ідентичність до індуїзму й мови гінді ― тобто здійснюють політику, разюче відмінну від курсу на секулярний плюралізм, якого дотримувалися ліберали ― засновники сучасної індійської держави.

Безальтернативність національної держави

Неліберальні сили в усьому світі й далі використовуватимуть привабливість націоналізму як потужну електоральну зброю. Імовірно, у лібералів виникатиме спокуса таврувати їхню риторику як шовіністичну й неприйнятну. Але насправді їм не слід віддавати опонентам ідею національної держави.

Лібералізму з його претензіями на універсалізм, можливо, буде не надто комфортно укладати союзи з начебто «містечковим» націоналізмом, але насправді вони цілком сумісні. Лібералізм може без проблем існувати у світі, поділеному на національні держави. Усі суспільства потребують застосування силових механізмів і для підтримання порядку всередині, і для захисту від зовнішніх ворогів. Ліберальне суспільство з цією метою створює потужну державу, але обмежує її владу через верховенство права. Фундаментом державної влади є суспільний контракт між автономними індивідуумами, які погоджуються відмовитися від права чинити на власний розсуд у деяких сферах свого життя в обмін на захист з боку держави. Владу держави легітимізує загальне визнання закону, а також, у разі ліберальної демократії, всенародні вибори.

Ліберальні права не мають сенсу, якщо вони не можуть бути гарантовані державою, яка, за відомим формулюванням німецького соціолога Макса Вебера, є монополією легітимного фізичного насильства на визначеній території. Територіальна юрисдикція держави чітко кореспондує з зоною проживання й землекористування групи осіб, які погодилися укласти згаданий суспільний контракт. Права людей, які живуть за межами цієї юрисдикції, слід поважати, але відповідна держава не зобов’язана їх захищати.

Відтак, держави з делімітованою територіальною юрисдикцією залишаються найважливішими політичними гравцями, адже тільки вони здатні застосовувати силу на законних підставах. У нинішньому глобалізованому світі є широке коло установ, які реалізують владу, ― це можуть бути й мультинаціональні корпорації, і неурядові групи, і терористичні організації, і наднаціональні органи, як-от Європейський Союз та Організація Об’єднаних Націй.

Нині як ніколи раніше є очевидною потреба в міжнародній співпраці для розв'язання таких проблем, як глобальне потепління і пандемії. Утім є один характерний тип влади, який залишається під контролем національних держав, ― здатність забезпечувати виконання правил шляхом застосування сили або погроз застосувати силу. Ні Європейський Союз, ні Міжнародна асоціація повітряного транспорту не мають власної поліції чи армії, які забезпечували б виконання встановлених ними правил. Такі організації й досі покладаються на здатність до примусу, якою володіють країни, що уповноважують їхню діяльність. Звісно, нині вагома частина міжнародного права в багатьох сферах підміняє національне законодавство; очевидний приклад ― так зване acquis communautaire («спільне надбання») Європейського Союзу, яке є уніфікованою законодавчою базою для регулювання торговельної діяльності й розв’язання суперечок. Та якщо глянути в корінь, то побачимо: щоб забезпечити виконання цих норм, міжнародне право й далі спирається на механізми національного рівня. Коли країни ― члени ЄС не можуть дійти згоди з важливих політичних питань, як це було під час європейської боргової кризи 2010 року й міграційної кризи 2015 року, результати визначає не загальноєвропейське законодавство, а відносна сила країн-членів. Іншими словами, найвища влада й далі є компетенцією національних держав ― отже, контроль влади саме на цьому рівні залишається вирішальним.

Відтак, ліберальний універсалізм і потреба в національній державі не конче суперечать одне одному. Хоча нормативна цінність прав людини може бути універсальною, здатність забезпечувати дотримання цих прав такою не є; це дефіцитний ресурс, який завжди застосовують на чітко визначених територіях. Ліберальна країна цілком обґрунтовано пропонує різні рівні прав громадянам і не-громадянам ― адже вона не має ні ресурсів, ані приписів для всезагального захисту прав людей. Усе населення в межах території цієї країни має однаковий правовий захист, але лише громадяни є повноцінними учасниками суспільного контракту з особливими правами й обов’язками, зокрема правом голосувати.

Той факт, що держави залишаються осередком сили примусу, має викликати застереження щодо пропозицій створювати нові наднаціональні органи й делегувати їм відповідні повноваження. Ліберальні суспільства за кілька століть на власному досвіді навчилися обмежувати владу на національному рівні через механізми верховенства права та законодавчі інституції, а також збалансовувати владу так, щоб її застосування відповідало загальним інтересам. Вони не мають жодного уявлення про те, як створювати такі інституції на глобальному рівні, коли, скажімо, йдеться про якийсь наднаціональний судовий чи законодавчий орган, здатний стримувати свавільні рішення певного наднаціонального виконавця.

Європейський Союз є продуктом найсерйозніших на сьогодні зусиль створити таку модель на регіональному рівні; результатом став дещо незґрабний механізм, для якого характерна надмірна слабкість у одних сферах (як фінансова політика, закордонні справи) і надмірна влада в інших (як економічне регулювання). Європа принаймні має певну спільну історію і культурну ідентичність ― а на глобальному рівні таких об’єднувальних факторів не існує. Такі глобальні інституції, як Міжнародний суд ООН та Міжнародний кримінальний суд, у виконанні своїх рішень і далі покладаються на владу національних держав.

Груба військова сила й далі залишається єдиною надійною гарантією миру для ліберальних країн

Німецький філософ Еммануїл Кант уявляв собі стан «постійного миру», в якому світ, що складатиметься з ліберальних держав, регулюватиме міжнародні відносини через дотримання закону, не вдаючись до насильства. Напад Путіна на Україну демонструє, що світ, на жаль, ще не сягнув у своєму розвитку цього постісторичного моменту і що груба військова сила й далі залишається єдиною надійною гарантією миру для ліберальних країн. Отже, національна держава навряд чи припинить бути основною дійовою особою у світовій політиці.

Гідне життя

Суть критики лібералізму з боку консерваторів зводиться до цілком виправданого скептицизму стосовно наголосу, що його ліберальна ідеологія робить на особистій незалежності індивідуума. Ліберальні суспільства визнають, що люди рівні у своїй гідності ― гідності, яка спирається на здатність людини робити індивідуальний вибір. З цієї причини ліберальні суспільства віддані ідеї захищати незалежність індивідуума як одному з основних прав людини. Та хоч особиста незалежність справді є фундаментальною ліберальною цінністю, вона не має якоїсь виняткової загальнолюдської ваги, що автоматично ставила б її на вершину уявлень про гідне життя.

Сфера того, що слід вважати особистою незалежністю, поступово й невпинно розширювалася ― якщо спершу йшлося про вибір на користь того, щоб дотримуватися чи не дотримуватися правил у межах наявних морально-етичних рамок, то з часом індивідуальна свобода стала означати, що такі правила людина може формувати для себе сама. Утім повага до особистої незалежності визначально мала на меті регулювати й пом’якшувати протиборство між глибокими переконаннями різних людей, а не відкидати ці переконання загалом. Не кожна людина вважатиме максимальне розширення її особистої незалежності найважливішою метою свого життя; також не кожна погодиться, що руйнування всіх наявних форм влади є безумовно корисною справою. Чимало людей раді обмежувати свою свободу вибору, коли приймають релігійні та етичні погляди, які пов’язують їх з іншими людьми, або коли живуть у рамках успадкованих культурних традицій. Перша поправка до Конституції США декларувала право на вільне сповідування релігії, а не на захист громадян від релігії.

Успішні ліберальні суспільства сформували власну культуру і власне розуміння гідного життя, навіть якщо їхнє бачення й не є таким монолітним, як такі візії, що їх пропонують суспільства, згуртовані єдиною доктриною. Вони не можуть бути нейтральними стосовно цінностей, які лежать в основі їхнього існування як власне ліберальних суспільств. Щоб бути згуртованими, вони мусять надавати пріоритетної ваги громадській думці, толерантності, відкритості й неупередженості, а також активному залученню громадян до суспільних справ. Щоб забезпечити економічний добробут, вони мусять винагороджувати інновації, підприємництво і згоду на ризик. Спільноту громадян, орієнтованих лише на власні справи й зацікавлених тільки в максимальному нарощуванні особистого споживання, взагалі не можна вважати суспільством.

Національні держави важливі не тільки тому, що є осередком легітимної влади й інструментом контролю насильства. Вони також ― єдине джерело громади. З певного погляду, ліберальний універсалізм суперечить природі людської соціальності. Люди відчувають найсильніший емоційний зв’язок із тими, хто поряд з ними: друзями та рідними. З розширенням кола спілкування відчуття обов’язку щодо інших людей неминуче послаблюється. Упродовж минулих століть людські суспільства розросталися і ставали дедалі складнішими, тож зв’язок солідарності разюче розширився від меж своєї родини, поселення, до племені, й аж до всієї країни. Утім мало хто схильний любити людство загалом.

Для більшості людей у світі саме їхня країна залишається найбільшою одиницею солідарності, до якої вони відчувають інстинктивну прихильність. По суті, саме ця прихильність стає вирішальним фактором, від якого залежить легітимність держави і її здатність забезпечувати владу. У певних суспільствах слабка національна ідентичність може мати катастрофічні наслідки, про що свідчить негативний досвід деяких країн, що розвиваються, ― зокрема, М’янми й Ніґерії, а також низки неспроможних країн, як-от Афганістану, Лівії та Сирії.

Аргументи на користь ліберального націоналізму

Ці аргументи можуть видатися схожими на ті, які наводить Йорам Хазоні, ізраїльський консервативний науковець, у своїй книжці «Чесноти націоналізму» (Yoram Hazony, The Virtue of Nationalism, 2018), де він обстоює світовий устрій як співіснування суверенних націй. Важливий наголос, який він робить, стосується застереження на адресу ліберальних країн, як-от США, щодо хибності їхніх намагань перекроїти решту світу відповідно до власних уявлень. Але Хазоні помиляється, коли припускає, що всі країни є чітко окресленими культурними одиницями і що мирний світовий устрій можна побудувати на принципі визнання їхнього права бути такими, якими вони є.

Країни наших днів ― соціальні конструкції, що постали як побічний продукт історичної боротьби, що часто складалася з захоплення територій, насильства, примусової асиміляції й зумисних маніпулювань культурними символами. Національні ідентичності мають кращі й гірші форми, і суспільства можуть скористатися свободою вибору, визначаючи з-поміж цих форм найдоречнішу для себе.

Зокрема, якщо національна ідентичність спитається на такі незмінні характеристики, як раса, етнічна приналежність чи релігійна спадщина, то вона стає потенційно дискримінаційною категорією, що порушує ліберальний принцип рівної гідності. Хоча потреба в національній ідентичності не конче суперечить ліберальному універсалізму, у взаємодії цих двох принципів справді є значний потенціал напруги. Якщо національна ідентичність спирається на незмінні характеристики, вона може обернутися на агресивний і дискримінаційний націоналізм, як це відбувалося в Європі в першій половині ХХ століття.

Тому ліберальні суспільства не можуть формально визнавати групи, що базуються на незмінних параметрах ідентичності, як-от раса, етнічна приналежність чи релігійна спадщина. Звісно, бувають випадки, коли цього не уникнути, і ліберальні принципи не можна застосувати.

У багатьох частинах світу етнічні чи релігійні групи проживають на тій самій території багатьма поколіннями й мають свої міцні культурні й мовні традиції. На Балканах, Близькому Сході, в Південній Африці та Південно-Східній Азії етнічна чи релігійна ідентичність є де-факто визначальною характеристикою для більшості людей, і вкрай нереалістично чекати, що їх буде асимільовано в ширшу національно-культурну спільноту. Утім можна організувати певну форму ліберальної політики довкола кількох культурних одиниць; Індія, приміром, визнає множинність національних мов і раніше дозволяла своїм штатам визначати власну політику щодо освітньої і правової систем. У таких розмаїтих країнах часто необхідний федералізм і відповідне передання повноважень органам нижчого рівня.

Владу можна формально розподілити між різними групами, визначеними відповідно до їхньої культурної ідентифікації, створивши структуру, яку науковці-політологи називають «консоціоналізмом». Ця схема досить добре спрацювала в Нідерландах; натомість вона показала катастрофічну неефективність у таких країнах як Боснія, Ірак і Ліван, де групи різної ідентичності відчули себе загнаними у глухий кут антагоністичного протистояння. Відтак у суспільствах, де культурні групи ще не зміцніли так сильно, щоб усвідомлювати себе самодостатніми одиницями, значно краще мати справу з громадянами як з індивідуумами, а не як з членами груп ідентичності.

Водночас є низка аспектів національної ідентичності, які людина може обирати добровільно, відтак вони поширюються відкритіше ― літературні традиції, історичні наративи, мова, харчування, види спорту. Каталонія, Квебек, Шотландія ― регіони з виразно відмінними історичними й культурними традиціями, і в кожному з них є націоналістичні партійні рухи, що прагнуть повного відокремлення від країн, до яких вони приєднані. Не доводиться сумніватися, що ці регіони після здобуття незалежності й далі залишалися б ліберальними демократіями ― так само, як ними залишилися Чеська Республіка і Словаччина, коли стали окремими країнами в 1993 році.

Національна ідентичність містить очевидні загрози й водночас цінну перспективу. Це соціальна конструкція, яку можна спроектувати так, що вона підтримуватиме, а не підриватиме ліберальні цінності. Чимало країн, які внаслідок історичних обставин були зліплені з різноманітного населення, нині мають сильне відчуття спільноти, що спирається на політичні принципи чи ідеї, а не на детерміновані групові категорії. Австралія, Канада, Франція, Індія і США ― усі вони останніми десятиліттями прагнули будувати національну ідентичність саме на політичних засадах, а не на расовій, етнічній чи релігійній приналежності. Сполучені Штати пройшли довгий і болісний шлях, переформатовуючи розуміння того, що означає бути американцем, крок за кроком усуваючи бар’єри для громадянства на підставі класу, раси, статі ― хоча й дотепер цей процес не завершений і в ньому часто трапляються епізоди регресу. У Франції будівництво національної ідентичності розпочалося з ухваленої під час Французької революції Декларації прав людини і громадянина, в якій було окреслено ідеал громадянства на ґрунті спільної мови і культури.

До середини ХХ століття Австралія і Канада були країнами, де домінувало біле населення й діяло обмежувальне законодавство щодо імміграції та громадянства, як-от сумновідомий політичний курс «Біла Австралія», який створював бар’єри для іммігрантів з Азії. Утім обидві ці країни після 1960-х перебудували свою національну ідентичність і відкрилися для масової імміграції. Нині в кожній з них проживає більше людей, народжених закордоном, ніж у Сполучених Штатах, і немає такої поляризації та рецидивів білого расизму, як у США.

Між тим, не варто недооцінювати й того, як складно викувати спільну ідентичність у демократичному суспільстві з гострим протистоянням різних груп. Більшість сучасних ліберальних суспільств побудовані на основі історичних держав, чиє розуміння національної ідентичності було сформоване неліберальними методами. Франція, Німеччина, Японія, Південна Корея ― усі вони були державами до того, як стали ліберальними демократіями; Сполучені Штати, як багато хто зазначає, спершу стали країною, а потім сформували власну націю. Шлях визначення американської нації в термінах ліберальної політики був довгим, складним, часом насильницьким, і навіть сьогодні і з правого флангу, і з лівого бачимо спроби змінити його напрям через формулювання гостро конкурентних наративів щодо походження країни.

Лібералізм матиме проблеми, якщо люди сприйматимуть його лише як механізм підтримання злагоди в розмаїтому суспільстві й не наповнюватимуть ширшим загальнонаціональним сенсом. Люди, які пережили насильство, війну й диктатуру, як-от європейці в період після 1945 року, зазвичай прагнуть облаштувати ліберальне суспільство. Та з часом люди так звикають до мирного життя за ліберального устрою, що починають сприймати суспільну злагоду й порядок як даність і зацікавлюються політикою, орієнтованою на досягнення якихось вищих цілей. Так станом на 1914 рік Європа вже близько століття жила без спустошливих конфліктів, і за цей час у житті людей відбувся величезний матеріальний прогрес ― та водночас маси людей з неабияким ентузіазмом вирушили на воєнні фронти.

Імовірно, нині людство переживає схожий момент у своєму розвитку. Три чверті століття світ прожив без масштабної війни, й за цей час відбулося колосальне зростання глобального добробуту, що потягнуло за собою не менш вагомі соціальні зміни. Європейський Союз було створено як антидот до націоналізму такого типу, що призводив до світових воєн минулих часів, і в цьому сенсі він виявився більш ніж успішним. Та напад Росії на Україну провіщає, що попереду ― нове сум’яття й насильство.

Нинішній момент є роздоріжжям, яке відкриває дві дуже різні перспективи.

Якщо Путін досягне успіху в підриві української незалежності й демократії, світ повернеться в добу агресивного й нетерпимого націоналізму, що нагадуватиме початок ХХ століття. Сполучені Штати також не залишаться осторонь цієї тенденції, адже популісти на кшталт Трампа горять бажанням копіювати авторитарні методи Путіна.

Водночас якщо Путін зазнає фіаско і приведе Росію до військової та економічної поразки, залишається шанс повторно засвоїти ліберальний урок, що влада, яку не стримує закон, призводить до національної катастрофи, й наново відродити ідеї вільного й демократичного світу.