Стріляли людей і собак, топили вулики, спалили корову. Як села Вишгородського району оговтуються після звільнення

Після себе російські військові залишили вбитих українців, розстріляних і спалених тварин, грабіж і хаос у будинках, посіяли між людьми страх. Але селяни вже беруться до роботи: латають дірки, лагодять поламане, думають про городи. Воля до життя тут проростає на руїнах.

Руїна і страх в Обуховичах

Це село на понад 1500 людей міститься близько до кордону з Білоруссю. Селом йшли російські танки. «Багато, дуже багато їх сунуло», — кажуть місцеві. Обуховичами йшов головний наступ російських військ із території Білорусі, село було окуповане з перших днів вторгнення. Між селами зараз кепське сполучення, перебиті хребти мостів, вивіски з рекламами чорнобильських турів виглядають, як із попереднього життя.

По центру села зараз куди не кинь оком — хаос. Перше, що впадає в очі, — ями для сховку військової техніки завглибшки зо 6-7 метрів, прицільно вириті під людськими хатами. Всередині валяються якісь тільняшки, коробки з-під російських сухпайків. В одному стоїть пральна машина — ніхто її не чіпає, підозрюють, що замінована. Сапери вже були тут, але перевірили ще не всі місця.

Обійстя у селі Обуховичі. Росіяни зі своєю військовою технікою окопувалися між хатами

Поблизу ремонтує двері двоповерхової будівлі чоловік років 60, Віктор. Там магазин, кафе, більярдна. Це бізнес його дочки, яка з чоловіком встигла виїхати до Польщі. Тут же вони й мешкали — частина приміщення обладнана під житло. Віктор помітно нервується, коли розказує про те, що пережив, його аж трусить, однак усе охоче показує.

Солдати вирвали замок із магазину, набрали собі пива і горілки, харчів. Застрелили двох вівчарок у вольєрах. Прострелена, зараз валяється в болоті навіть декоративна голова кабана — власність зятя-мисливця.

Стояла пасіка — вулики потопили у вирві від танка. Віктор проводить усередину, тут жили окупанти. Усюди все випотрошене. Коли росіяни відступали, забирали з собою все: матраси, постіль, весь одяг із шаф, іграшки, посуд. Дзеркала у шафі-купе постріляні, нове смарагдове полотно на більярдному столі розпанахане. До деяких кімнат страшно ще й підходити — вони завалені речами, а всередині сапери із собаками вже знаходили розтяжки. Подвір’я всіяне патронами.

На другому поверсі вибиті вікна — Віктор каже, там сиділи снайпери. Сам чоловік перечікував в іншому кутку села, під лісом, 4 кілометри звідси.

«Безпечніше трохи, але ракети, «Гради» все одно йшли через нас. Били тут добре, все горіло і гуло: бух-бух-бух».

Зараз узявся до роботи, бо що ще залишається. Каже, що після того, як пішли росіяни, лазять уже й свої, тутешні. Дочці не показує фото того, що накоїли, переживає.

Російські солдати базувалися і в школі, вона поруч. Тут живе місцева власниця іншого магазину. Жінка родом із Херсонщини, сюди переїхала 4 роки тому. Зазнав лиха і її дім, і магазин. У будинку побило дах осколками, дірка в хаті, на городі снаряд. Ворожа техніка стояла під хатою, та в сам дім росіяни не заходили. Селяни кажуть: росіяни обчищали помешкання, де не було людей.

Росіяни встановили тут свої порядки: у центр, де окопувалися, людей не пускали, перевіряли сумки, наказали ходити з білими пов’язками і написати на воротах, скільки душ мешкає у дворі. «Дети», «Тут живуть люди» — досі є написи на брамах.

Мінялися солдати, як кажуть селяни, майже щодня. Хтось говорив, що приїхав на навчання, хтось — що «звільняти від націоналістів». Займали також людські хати: хоч ті газифіковані, з котлами, коптили в них буржуйками — ймовірно, ті хлопці не вміли користуватися газом, припускають тут.

Саму ж власницю магазину ледь не застрелили, коли вона перечікувала 15 березня обстріл, ховаючись у трубі біля річки ще з трьома односельцями: сусідською бабусею і двома хлопцями. Хлопці сиділи попереду, і коли росіяни їх знайшли — миттю натисли на затвор автомата. Думали, що то українські солдати. Жінки криком урятували собі життя.

А загалом кілька селян в окремих розмовах свідчать нам, що українських бійців натоді в Обуховичах не було, час від часу росіяни обстрілювали з танків одне одного з різних кутків — можливо, через погану комунікацію між собою.

час від часу росіяни обстрілювали з танків одне одного з різних кутків

Один із таких танків стояв у дворі селянки-пенсіонерки, що не схотіла себе називати — досі побоюється, що росіяни можуть знову прийти. Під час такої стрільби згоріла половина її з чоловіком господарства. Сплакана, сутула ніби під тягарем пережитого, жінка боїться, але все ж хоче говорити. Заводить до себе на подвір’я: згоріла літня кухня, хліви з коровою і курми заживо.

«Ми з чоловіком 43 роки наживали господарство: мали трактор, домашню живність. Знищили усе: ні картоплі, ні консервації, навіть заступа тепер нема».

Сільські хлопці встигли загасити пожежу перед тим, як вогонь перекинувся б на хату. Порівняно з іншими, все не так погано: сусідні будинки обгорілі, завалені, розпанахані. Її сусід через дорогу Анатолій знайшов у себе в погребі 20 кілограмів тротилу. Будинок його теж розвалений наполовину. З даху обсипається червона черепиця. Навколо розкидані оксамитовий килимок, поношений кросівок, валізка — уламки колишнього життя. Анатолій каже, що забрали з хати навіть його армійський альбом. У сусідньому дворі стоїть чиясь машина зі слідами гусеничних шин на капоті і білою V. Схоже, танк в’їжджав в авто зумисне. Буквою V помічені багато машин.

Будинок Анатолія із села Обуховичі. У льосі чоловік знайшов кілограми тротилу

Поки росіяни займали чужі хати, все там їли і крали, селяни гуртувалися по погребах, ділилися їжею, а сміливіші рушали через ліс до Іванкова роздобувати продукти.

Жінка зі спаленою половиною господарства трохи відволікається, коли дає поради сусідові, як і що йому краще заново ремонтувати, або коли бачить малу дитину на вулиці й агукає до неї. А тоді знову повертається до свого й сердиться:

«Ми говорили їм: нам треба не політика, а земля! І повітря, щоб вільно дихати».

Найщасливіша клітинка. Феневичі

Феневичам ще пощастило, якщо так узагалі можна сказати про село, що понад місяць перебувало під російською окупацією. Щаслива клітинка з «морського бою».

Тут від уламків снарядів практично вигоріло більше ніж 10 будинків по одній із центральних вулиць. Ще десь вибило вікна і посікло стіни, дахи осколками. Росіяни розстріляли двох людей: нетутешніх, яким просто не пощастило опинитися в певний час із телефоном у руках — начебто щось фотографували, коли трасою проходила колона російської техніки. Їх поховали на місцевому кладовищі.

Голову Галину Іванівну Козаченко зустрічаємо в центрі села. Сільрада сусідить зі школою, а між ними — ошатний дитячий майданчик. Працівники підмітають вже і без того чисте заграбане подвір’я. Дерева й бордюри вже побілені. Феневичі звільнили 2 квітня. Заледве працює мобільний зв’язок «Київстар», вишку Vodafone ремонтують. Електрики й води все ще немає у багатьох будинках. Газ працює, він був і під час окупації.

Те, що Галина Іванівна — людина дії, видно відразу. Зараз щойно по восьмій ранку, а вона вже роздає різні доручення. Вона уміє спілкуватися з людьми, видно що заговорить зуби кому завгодно. І використала цей талант під час окупації.

Галина Іванівна Козаченко, староста села Феневичі, стоїть на порозі сільради. Жінка вела окупаційний щоденник, щоб зафіксувати головні події. З-поміж них — смерть семи мирних людей, одна з них — від неможливості продовжити діаліз. Пишається, що український прапор висів на сільраді всі дні окупації

На городах застрягли два уламки від реактивної артилерії — село пережило один великий обстріл наприкінці лютого, коли й понищили будинки. Одне за одним люди йдуть до сільради.

Галина Іванівна виписує довідки для тих, хто застряг в окупації і тепер має пояснити на роботі. «Такий-то перебував в окупації з 24.02 до 02.04», — писані від руки букви, печатка і підпис голови.

Вчора хтось із військових сказав: підстригтися б. Сьогодні на ранок голова організувала перукарку. Голова Галина Іванівна — метка, балакуча, легко знаходить спільну мову з усіма.

Частково всі ці її риси допомогли селу якомога безболісніше пережити окупацію. У звільнених селах зараз, після понад місяця окупаційного мовчання, активно обговорюється про те, хто з очільників громад як себе проявив у скрутний час. Звісно, не все залежало від голів, мали значення й розташування села, кількість солдатів і техніки в ньому. Але поки в одних громадах району нарікають, що їхні голови ховалися в підвалах і вийшли, тільки коли вже почали привозити гуманітарну допомогу, то у Феневичах свою голову нахвалюють незалежно від того, чує вона це чи ні. Зазначимо, що окупанти часто викрадали місцевих голів або й могли розстріляти.

Слабких ніде не люблять

У селі на 1000 людей є чотири магазини, кафе (ближче до траси, його спалили окупанти після того, як влаштували там собі «обжираловку» з харчів, які приготували на весілля одній парі, що раніше замовила там банкет).

Але у дні окупації тут жило ще приблизно 500 нетутешніх людей: хтось спеціально повернувся з Києва, хтось застряг, не добравшись до місця, де планував перечекати загрозу.

Обійстя, що стало пусткою після обстрілів, по вулиці Поліській у селі Феневичі, яка найбільше постраждала

Коли росіяни поставили свій блокпост — на перехресті за два кілометри від центру, Галина Іванівна сама пішла на знайомство. Там їй відрекомендувався за старшого дагестанець Шаміль.

Солдати поруч із ним, як описує Галина Іванівна, були молоді, років по 20, форму мали на кілька розмірів більшу. Сказала Шамілю, що переживає за село, за людей, щоб усе тут було спокійно. Той відказав: тільки якась провокація з їхнього боку — і села не стане. Оголосили правила: комендантська година, ходити або їздити велосипедом можна тільки вдень і села не покидати, автівками не пересуватися.

Зізнається, що йти до росіян було лячно, та боялася, щоб в іншому разі не рознесли село:

«Я знала, що за мною люди і що я маю бути головна захисниця. Страшно, але я не показувала, бо слабких ніде не люблять».

Блокпост слугував для росіян перевалковою базою, люди змінювалися часто.

На початку окупації Галина порадила власникам роздати, що є, людям, аби не спокушали росіян. Завбачливо закопала на своєму обійсті списки учасників АТО, сховала портрети президента, іншу символіку зі свого кабінету.

Люди ховалися і в шкільному підвалі, і в підвалі двоповерхового будинку у центрі села, і гуртувалися по хатах із погребами. Усі ділилися харчами, зносили, хто що мав. Підприємець із сусіднього села якраз перед війною закупив партії висівок, борошна, круп — селяни через річку їздили купувати, сподіваючись, що росіяни не пронюхають.

Галина Іванівна один раз возила в лікарню до Іванкова жінку на 9-му місяці вагітності, яка приїхала погостювати до подруги, а застрягла в окупації. Іншого разу забирала породіллю з пологового, де не було ні світла, ні води. Просила в Шаміля супровід — не дали. Їхали в авто повз колони техніки, боячись підняти голови. Обійшлося.

Колони російської техніки день за днем ішли вздовж траси, що проглядається з Феневичів. А наприкінці лютого село обстріляли.

Урятував підвал

Того дня від двоповерхового дому 70-річної Лариси залишилася заледве половина. Другий поверх — якраз той, що добудований, — згорів ущент: з побутовою технікою, меблями, всім одягом. Автівка на задньому дворі стала пожовклим вигорілим скелетом. Жінка радіє, що хоч її книжки витримали пожежу.

«Як у пеклі побували. Дзвеніло, гуркотіло, падало, сипалося. Почали бомбити десь о 6-й ранку. Добре, що ми всі з родиною і сусідами сиділи в підвалі. Тільки зять крутився в хаті, його вибуховою хвилею кинуло нам у підвал. Я не знала, кому молитися: чи то Богу, чи своєму покійному чоловікові, що цей підвал збудував. Він нас урятував», — каже Лариса.

Лариса нарахувала 11 влучань у дім. У вцілілих кімнатках жінка наново облаштувала побут. Сусіди принесли буржуйку, біля неї тулиться двоє гладеньких кішок. Допомогли забити плівкою місце, де колись була стіна. Трохи прибрали, зараз на шнурках сушиться прання.

10 років тому Лариса з нині покійним чоловіком продала квартиру в Черкасах, їхня дочка з чоловіком вклали свої заощадження — придбали ділянку у Феневичах, щоб усім разом жити у просторому домі.

Власниця зруйнованого будинку Лариса каже: відволікається від думок про втрачене, коли порається на городі

Вона охоче розповідає про те, що сталося, бо хоче, щоб світ знав про злочини росіян. На наступний день після обстрілів російські солдати завезли гуманітарку, роздавали її під камери. Люди брали, бо треба ж щось їсти. На одній із роздач (усього таких було дві) місцевий житель помітив Олега Царьова. Лиш потім зрозумів, хто це. Каже, що стояв зарослий і багато курив.

Лариса крізь сум жартує, обнімає нас. Якщо обернутися спиною до хати і дивитися на крихітну ділянку городу, то якусь мить Ларисі здається, наче все, як було колись. «А озирнуся назад, серце кров’ю обливається».

«Ходімо, щось покажу», — манить Лариса. Веде на город, схиляється над першими пролісками. Зриває квітку, простягає, усміхається.

«Горад Катюжанка»

Село Катюжанка стало штабом росіян, звідки вони керували бойовими діями в Гостомелі, Бучі та Ірпені. Солдати зайняли місцеву школу, на стадіоні нарили капонірів для бронетехніки, на подвір’ї облаштували собі туалет. Вікна засипали мішками з піском, облаштували там снайперські позиції. У підвалі тримали в заручниках місцевих, допитували їх, били. На подвір’ї лишилася біла мітка — приземлявся вертоліт. Зайняли також сільську раду.

Школа опорна, була начинена різною сучасною технікою: мультимедійними дошками, комп’ютерами, проєкторами. Росіяни вивозили все це добро фурами.

Школою нас проводить працівниця Тетяна: вона дзвонить на уроки й перерви і опікується гардеробом. Тут тягне холодом давно неопаленого приміщення й стоїть страшенний сморід — відчувається запах сечі і чогось горілого. Вчителі переконують, що росіяни ходили в туалет на вулицю, мабуть, їм соромно казати про екскременти в школі. Але і без цього росіяни влаштували у школі мерву.

Поперекидали шкільні парти, стільці. На шафах-стінках — букви V. На дошках залишили написи: просили пробачення, казали не повторювати «помилок своїх (тобто українських) старших» і закликали до дружби з Росією.

Прибирають і виносять сміття вже тиждень. Перуть штори, миють підлогу, труть туалети й умивальники. Води у школі не було під час окупації, солдати палили там щось у раковинах. Нема й дотепер, учителі набирають зі ставочка надворі.

Наразі достеменно відомо про дев’ятьох людей у Катюжанці, що загинули від рук росіян. Одну сім’ю, що їхала бусом, розстріляли біля школи. Спершу там і прикопали тіла, вже недавно родичі перенесли на кладовище. Бус стоїть дотепер. Ще одну сім’ю смерть знайшла біля церкви, вижила тільки маленька дівчинка — її священник довіз до лікарні в Іванкові. Ще одного селянина розстріляли біля церкви. Не дозволяли нікому підступити — стік кров’ю.

Мікроавтобус, у якому російські солдати розстріляли сім’ю, досі стоїть під школою у селі Катюжанка

Тетяна червоніє від хвилювання, коли це все переповідає. Згадує, як помітила в себе по стінах червоний лазер — ним снайпер водив по кімнаті. Тоді до туалету лазили з онуками рачки й молячись.

Ще Тетяна переказує, що росіян вельми здивував асфальт, вуличне освітлення, сучасна школа в селі. Називали їхню Катюжанку «ґорад».

А Галина Козаченко з Феневичів переповідає, що одного окупаційного дня вона насмілилася сказати російським солдатам, коли ті почали її переконувати, що в Україні поганий президент, таке:

«Може, ми й живемо при клоуні, але як люди. А ви при царьку голиє, босиє, ніщіє».

Як переповідає, просила їх повернутися додому й розказати своїм, як живуть українці, як вкладаються в помешкання і добробут.

«Не повірять», — почула у відповідь.

обуховичі грабунок війна руйнування київщина катюжанка російські злочини феневичі