Іноземний фронт. Історії трьох американців-добровольців, які готові воювати за Україну

«Якщо треба, будемо битися, але моя робота — захищати»

Метью Паркер, професійний військовий із понад 20-річним досвідом, Колумбія, штат Південна Кароліна, вирішив приєднатися до Інтернаціонального легіону оборони України

Я військовий ветеран зі стажем понад 20 років, брав участь у місіях до Іраку, Північної Кореї, Боснії. Також я комбат-інструктор, навчаю, як поводитися на війні — вже підросло покоління американських офіцерів, яких я тренував. Моя сфера — системи протиракетної оборони. Крім того, я засновник та власник компанії, що займається сек’юріті, ми надаємо захист офіційним особам, дипломатам. Ці дві іпостасі — битися як солдат і захищати людей як бодіґард — вважаю для себе головними.

Метью Паркер, фахівець із систем протиракетної оборони. Але готовий воювати там де скажуть.

Поза роботою, яка займає багато часу, в мене доволі активне життя: ходжу в спортзал, граю американський футбол. Люблю водити і займатися парашутним спортом. Маю собаку. У мене четверо дітей: двоє синів та двоє дочок, вони теж заміжні за солдатами. Сини підтримали моє рішення їхати в Україну, дочкам поки не сказав — думаю зробити це, вже коли приземлюся у Польщі дорогою.

Понад 30 солдатів, із якими я працював, теж вирішили долучитися. Сказали: якщо ти їдеш, то ми також. Я називаю нас професійними солдатами-волонтерами. Придбали собі спорядження: нові мілітарі-форми, шоломи. Американці активно донатили на це, ми зібрали 20 тисяч доларів на амуніцію і квитки на літак. Також ми збираємо і передаємо допомогу в Україну: 720 індивідуальних аптечок для військових, форми, шоломи, ліки — наразі це кілька тонн медичної та військової допомоги.

Чому я вирішив їхати? Бачу в новинах війну, бачу, як убивають людей. Дивлюся на щоденні подвиги звичайних українців

Чому я вирішив їхати? Бачу в новинах війну, бачу, як убивають людей. Дивлюся на щоденні подвиги звичайних українців, які виходять на мітинги, зводять барикади, готують «коктейлі Молотова». Зараз хоробра та могутня не лише українська армія, а й увесь український народ, люди, які не покидають своїх домівок, відчайдушно б’ються і кажуть росіянам, куди вони мають піти. У мене є друг на сході України, дім якого був знищений обстрілами. І маю друга в Грузії, який раніше теж постраждав від війни з боку Росії. Я військовий, мій моральний обов’язок — доєднатися. Якщо не зупинити війни зараз, вона ширитиметься далі — можливо, на Грузію, під загрозою також країни Балтії. Крок за кроком війна може перетнути Європу — хтозна, куди Путіну захочеться «розширювати кордони».

Також я вірю: якщо українці так битимуться надалі, це може додати росіянам сміливості, щоб скинути Путіна. Їхні солдати налякані, юні, з ними обходяться як із гарматним м’ясом. Я бачив, як ставляться до полонених росіян українці, дають їм їсти, пити, ліки — думаю, що так правильно робити. Я б хотів сказати українцям: робіть, що робите, і знайте, що ви не самі.

Місія, з якою я іду, — не битися, а захищати українців. Зробити так, щоб росіяни відійшли, створити мирне, безпечне середовище для українців. Так, якщо треба, то ми будемо битися, але моя найперша робота — захищати вас. Бути впевненим, що ви можете спати нормально вночі, щоб діти могли ходити до школи, щоб матері були в безпеці. Якщо для цього треба бити росіян, то мені їх шкода, бо ми вправні в тому, що робимо. Ми треновані і досвідчені.

Вірю, що українці виграють і що ми зупинимо росіян. Єдине, чого побоююся, — що Путін шаленітиме. Тож треба буде оснащувати українців важчим спорядженням. Потрібна сильніша зброя проти росіян. Путін намагається знищити міста важкою артилерією. Не думаю, що це спрацює, бо Україна — це не міста, а люди, а людей йому не зупинити. Інфраструктуру можна відбудувати, ви з цим упораєтеся.

Ось тільки, боюся, Путін уже усвідомлює, що не зможе виграти, тому намагатиметься руйнувати все на своєму шляху. Ми тут, щоб завадити йому нищити Україну. А якщо Путін використовуватиме нелегальне озброєння і вбиватиме тисячі цивільних, тоді в НАТО не буде іншого вибору, як втрутитися, щоб припинити геноцид.

Ще не знаю, в яке саме місто і підрозділ потраплю. Але готовий іти туди, де буду потрібний найбільше.

«Зі США отримав 5 імейлів про евакуацію. Видалив, не читаючи»

Міро Попович, підрозділ «Софія» у підпорядкуванні патрульної поліції України, Київ — Сан-Франциско

У мене дві батьківщини — Україна і Америка. Україна — перша і найрідніша, бо тут я народився. США — батьківщина, за яку я вже воював, був готовий віддати життя і в чиїй армії, найкращій у світі, служив три роки.

Я народився в Києві, жив на Троєщині до 18 років. Потім виграв грін-карту, переїхав і майже 14 років прожив у США. Повернувся в Україну, коли почалася пандемія коронавірусу. Кіношкола, де я натоді навчався, призупинила свою роботу, тож вирішив повернутися до батьків. Пробував тут створювати онлайн-бізнес, але прогорів.

Міро Попович виріс на Троєщині, воював у Афганістані

Чекав російської повномасштабної агресії, про неї у моєму колі друзів-ветеранів АТО говорили ще з грудня минулого року — всім було зрозуміло, чого чекати. 24 лютого о 5 ранку, коли почув перший «бум», я не спав, бо зазвичай лягаю вже під ранок. За ним — другий. «Почалося», — промайнула єдина думка. Вибухи не застали мене зненацька, я служив в Афганістані, знаю, коли справжній «бум», а коли — ні.

Це моя війна, не можу бути осторонь. Зараз Україна потребує будь-якої допомоги.

Тут було зрозуміло: ракетний удар або ще щось серйозне. Зателефонував Леоніду Остальцеву (ветеран війни, підприємець, засновник Pizza Veterano — авт.), ми з ним сусіди: я живу на першому поверсі, він — на п’ятому. «Підійди до вікна», — кажу. І тут ще один вибух. Ми зрозуміли: треба мобілізуватися. Я був зібраний завчасно, бо чекав нападу вже кілька днів. Не мав багато спорядження, але головне, що в мене була зброя — цивільна версія М4, карабін, із яким раніше воював.

З Леонідом та іншими хлопцями доєдналися до Нацполіції, працюємо з ними як оперативна група. Підписали контракти, отримали зброю і посвідчення. Наші завдання різні: коли треба допомогти когось евакуювати (допомагали раніше в Бучі та Ірпені), коли підстрахувати поліцію, якщо йде колона танків. Також можемо підвезти гуманітарну допомогу до міст чи бомбосховищ. Головна наша місія — не дати захопити Київ.

Працює багато диверсійно-розвідувальних груп, наше завдання — їх перехоплювати. На одному з блокпостів у столиці розмовляли з майором ЗСУ. Він розповів, що за 10 днів вони виявили 107 диверсантів, і це тільки один блокпост. Тобто їх тисячі, але все одно їхній план взяти Київ в оточення не спрацював. Наваляли їм і тут, і там. Україна має зуби. Воювати у місті легше тим, хто обороняється: тут кожен провулок, кожне віконце, яке ти знаєш, — стратегічна точка, яку можеш використати.

Це моя війна, не можу бути осторонь. Зараз Україна потребує будь-якої допомоги. Мені надійшло кілька імейлів зі США, як евакуюватися, — видалив їх, не читаючи, щоб навіть спокуси не виникало. 19–20-річні хлопці ідуть до Києва в територіальну оборону — то як мені тікати звідси? Знаю, що я вмію: поводитися зі зброєю, бути стійким, наскільки це можливо, у бойовому стресі. Я не солдат ЗСУ, а солдат-поліцейський, та робитиму що можу: брати до рук зброю, надавати гуманітарну допомогу. Якщо помру, то за справу.

Зараз у мене тільки одне бажання — вбити російського окупанта. Ніяк по-іншому. Щоб ніколи сюди не повертався і не бомбив наші міста. Бомбили Троєщину, мій рідний район. Я бачив на власні очі сім’ю, яка загинула після обстрілу телевежі біля Дорогожичів, — чотири розірвані згорілі тіла, цивільні люди, які нічого нікому не зробили.

доводилося працювати по 16–17 годин щодня, щоб прожити у дорогому Сан-Франциско. І тут я побачив рекламу служби в армії США

Я став військовим випадково. Коли приїхав до США — сам-один, без сім’ї, без нікого — доводилося працювати по 16–17 годин щодня, щоб прожити у дорогому Сан-Франциско. Я працював охоронцем в банку і охоронцем в адвокатському бюро. Одного вечора повертався додому, виснажений, знесилений, до автобусної зупинки ще 30 хвилин пішки. Аж тут побачив листівку на дорозі: «Зміни своє життя — іди в армію». Я зателефонував і вже через 4 місяці був у лавах армії, моя спеціальність — піхотинець-кулеметник. А ще через 8 місяців — в Афганістані. Це був 2013-й, натоді мені було 24 роки.

В Афганістані ми були сильною армією. Воювали не з Афганістаном, як багато хто думає, а разом із ним проти «Талібану». Мали гелікоптери, броньовики, спорядження, яке я носив на собі, вартувало понад 10 тисяч доларів. Зараз у мене один поліцейський бронежилет, навіть каски нема (зробив запит на амуніцію друзям із США). В Афганістані я міг викликати на підмогу автоматника: зрівняй мені ці кущі з землею. Але тут у нас є, наприклад, протитанкова ракета NLAW, я її оператор. Знаю, що перемога точно за нами за будь-яку ціну. За нами правда, весь світ і Бог, якщо ви в нього вірите. Є два головні завдання: перемогти ворога і відбудувати після цього Україну.

Узяв академвідпустку на навчання в кіношколі. Коли все закінчиться, відійду психологічно і повернуся до акторства. Хотів би зіграти людину, яка вбиває Путіна.

«Фронт проліг вулицями міста, де я звик гуляти і ходити в клуби»

Джастін Інг, територіальна оборона й аеророзвідка у Києві, родом зі штату Флорида

Мій військовий позивний — Маямі, мені 36 років. Виріс у містечку неподалік Маямі, працював у різних IT-компаніях. Потім вступив до французького легіону, після служби на рік повернувся до Штатів, а тоді вирішив їхати до України. Живу тут із грудня 2017-го, вже раніше захищав її на війні. Брав участь у боях на сході України у складі розвідки морської піхоти, також стояв на позиціях біля Волновахи. Тоді я відчував: якщо доєднаюся, це може зберегти комусь життя — хто, наприклад, має сім’ю, якісь життєві устремління. Мій контракт закінчився торік, і я переїхав до Києва, де залишаюся дотепер, працюю в IT-компанії Develux.

Джастін Інг, айтівець і воїн

Коли 24 лютого о 5.30 перша бомба вдарила в аеропорт Антонова у Гостомелі, я якраз працював. Був готовий — ветеранський досвід. Сказав менеджеру: війна, маю іти. Закрив ноутбук, спакував рюкзак і вийшов із квартири. Прийшов до групи оборони Києва зі своїм паспортом та українськими військовими документами, мені дали АК-74 і зарахували до територіальної оборони. Був в аеропорту Антонова, коли росіяни приїхали його захоплювати на вертольотах Ка-52.

Мій контракт закінчився торік, і я переїхав до Києва, де залишаюся дотепер, працюю в IT-компанії Develux. Сказав менеджеру: війна, маю іти.

Я був готовий битися — не щось нове для мене. Мотивації додавало те, що тепер маю тут друзів, які стали мені як сім’я. Коли я приїхав до України, багато хто був готовий мені допомогти, пропонували нічліг, дозволяли в себе пожити. Люди приймають тебе так, що від цього утворюється особливий зв’язок. Тепер вони всі борються пліч-о-пліч, як хто може. Моя подруга, яка живе в селі під Києвом (її сім’я має бізнес), зараз колотить у своєму будинку «коктейлі Молотова», взялася волонтерити.

Як на мене, інші нації не мають такої сили духу, як українці, що б’ються навіть голими руками. Зеленський оголосив, що дає зброю тим, хто хоче воювати, — охочі не зникають і досі. Навіть якби Путін захопив Україну, люди все одно билися б далі. They’re not gonna fucking give up (Вони не збираються ганебно здаватися, — англ.). Я теж прорахував для себе найгірший варіант: якщо доведеться, боротимуся в підпіллі.

Замість знову іти у військо на контракт — вирішив захищати Київ. Спершу з територіальною обороною я патрулював шосе у Солом’янському районі, захищали там головні вулиці і мости. Виконував обов’язки медика в групі на 43 особи. У нашому підрозділі тільки двоє людей включно зі мною, які раніше бували на війні. Решта ніколи ні в кого не стріляли, не тримали пістолет, навіть військових тренінгів не проходили — всі цивільні, вчаться тільки тепер. У вільний час, коли не патрулював, не спав і не мав жодних інших обов’язків, я працював таким собі інструктором: ділився тим, що знаю з військового порядку. У звичайних умовах на такі тренінги дається кілька місяців, але зараз треба вчитися щодня вже в процесі.

До того ж я єдиний іноземець у своєму підрозділі. Люди дивуються: кажуть, не чекали, що з ними будуть якісь іноземці, дякують, а деколи не розуміють, чому я не повернувся до Америки. Але я не вважаю, що це локальна війна — це велика глобальна. Як на мене, мали більше б включатися США, Велика Британія. Підтримую закриття неба над Україною. Туреччина теж має «показати яйця» і закрити водні шляхи через свою країну, бо це так само стратегічні шляхи.

Раніше я був на війні, тож не звикати до того, що ти постійно втомлений, не спиш. Але дуже важко звикнути, що фронт — це вулиці міста, яке стало тобі рідним, яким ще недавно гуляв. До війни я мав квартиру в Києві, ходив тут у кіно, бари, ресторани і клуби у вихідні, зустрічався з друзями за кавою — це було класне життя.

Однієї ночі затримали чоловіка без документів, поліція сказала мені стріляти. Це важко, маєш зробити рішення і несеш відповідальність за чуже життя. На фронті легше

Під час патрулювань дивно бачити донедавна жваві вулиці порожніми, мертвими. Ніхто не їде, не гуляє. А коли серед цієї суцільної тиші помічаєш людину, вона автоматично стає підозрюваною. Прицілюєшся, маєш затримати — не знати, чи це російський диверсант, чи мирний українець. Однієї ночі затримали чоловіка без документів, поліція сказала мені стріляти. Це важко, маєш зробити рішення і несеш відповідальність за чуже життя. На фронті легше: ворог чітко окреслений, у вас обох є зброя. А тут не знаєш напевно, хто перед тобою. Міські солдати відрізняються від фронтових, але є переваги в тому, що б’єшся на домашній території. Знаємо будівлі, ходи, відчуваємо ґрунт під ногами. Ми тримаємо оборону, а для них тут усе чуже.

Зараз я перейшов у сильнішу лінію оборони, бо маю для цього досвід, й долучився до аеророзвідки.

Які мої плани? Якщо сьогодні-завтра не помру, то сподіваюся добре поснідати і трохи поспати. Мої плани зараз — на найближчу годину, без довгих горизонтів. Поїсти — вже план. Недавно волонтери нам привезли ресторанної їжі: піци, суші з лососем і креветками. Ніби недавнє життя повернулося.

Коли закінчиться війна, візьму флетвайт, сигарету і трохи почілю. Після війни хочу залишитися жити тут. Україна — мій дім, I’m not fucking leaving. (Я, блін, не буду тікати.— англ.).

добровольці американці війна допомога