Гостомель: 15 днів під обстрілами, без світла і води. Багато російської техніки, з боку Білорусі постійно чути гудіння вертольотів

ТЕКСТИ поговорили з мешканцем Гостомеля, який з родиною вже 15 днів виживає під бомбами. Він розповів, яким є життя під постійними обстрілами у відрізаному окупантами місті. Задля його безпеки ім’я співрозмовника змінено.

В’ячеслав: Ми перебуваємо на околиці Гостомеля біля аеродрому і фактично з першого дня виявилися відрізаними. У перший день ще було світло та опалення, газ, потім ввечері воно вже зникло. І от вже п’ятнадцять днів у будинках немає світла, опалення та води, каналізація не працює. Газ подавали до 8 березня, тож люди опалювали квартири газом, але після того, як його вимкнули, і ця можливість щезла.

Люди самоорганізовуються як можуть, створюють у дворах, у більш-менш захищених місцях, майданчики для приготування їжі. Обстріли практично не припиняються, у наш будинок прилетів 122-міліметровий снаряд, зруйнував верхній поверх, на територію сусіднього будинку прилетіло три міни. Поруч з нами також росіяни розстріляли з бойової машини десанту верхні поверхи будинку. Дуже багато руйнувань у приватному секторі, є повністю знищені будинки. Ближче до аеродрому взагалі майже все знищене.

Коридори, які оголошують для евакуації – вони виявляються незабезпеченими у самому Гостомелі, тому що з міста до Києва виїздів обмежена кількість. Тут стоять російські війська, жінка йшла вчора у центр міста, росіяни дали чергу поверх її голови та завернули назад. Є два мости, через які можна переправлятися і виїжджати у бік столиці, але один з них замінований росіянами. Позавчора оголосили евакуацію, і декілька тисяч людей, хто пішки, хто на своїх машинах зібралися у місці збору. Так от, супроводження з російських вояків, які нібито точно знали, де міни, бо вони їх об’їжджали, таки зачепили одну з них, як результат підірвалася одна російська самохідна артустановка «Нона». Якби за ними поїхали біженці, невідомо скільки було б жертв.

Виїзд є дуже небезпечною справою. Але вчора люди організовувалися самостійно в колони по 5–7 машин, чіпляли на машини білі прапори та написи «Діти». Деякі змогли проїхати, з деякими зв’язок втрачено. Невідомо, що з ними стало. Автобусів для евакуації не було, і це дуже погано. У нашої родини лежача хвора. Ми спробували її транспортувати у нашій машині й зрозуміли, що це нереально. Тому ми не можемо зараз евакуюватися, без можливості помістити людину у машину на носилках у положенні лежачи. У сусідньому будинку залишається вагітна жінка на шостому місяці, дуже багато з дітьми залишається, чимало старих, які не можуть самостійно рухатися. Лише у нашому районі залишається декілька тисяч людей.

Зараз також дуже велика проблема з харчовими продуктами. Протягом п’ятнадцяти днів жодного підвозу не було, зараз у людей вже закінчуються продукти. От ми ділимося крупами, які залишилися, з іншими людьми.

Що відбувається навколо, нам важко зрозуміти. Постійно чути стрілянину, бій іде з усіх боків, снаряди, міни літають прямо над головою. Зараз знайти безпечну зону у місті практично неможливо, ми можемо молитися, щоб нас не зачепило. Сховища, на жаль, не обладнані належним чином, аби вміщувати велику кількість людей, тому наша родина ховається у будинку на першому поверсі, хоч у наш будинок вже влучило, але так роблять багато інших людей.

Зараз росіяни контролюють практично весь Гостомель, але поки що зачисток по будинках вони не роблять. Окупанти нагнали у центр міста величезну кількість техніки, частини її розосередили по житлових кварталах, ставлять її просто між житловими будинками, прикриваючись мирними мешканцями від обстрілів.

Поповнення, найімовірніше, їм доставляють вертольотами, тому що кожної ночі ми чуємо шум гвинтокрилів – орієнтовно з боку Білорусі. Військова техніка заходить власним ходом, теж, певно, з Білорусі, переважно це десантна техніка, її дуже багато. Вочевидь, наші війська її знищують час від часу. Особисто спостерігали пару днів тому, як в зону бойових дій йшла їхня колона десь з сімдесяти одиниць, а назад повернулося всього кілька. Але вони постійно підганяють нову техніку. Хоча для якогось глобального наступу на Київ у них, принаймні тут, точно немає сил. Таке враження, що вони тут окопалися, закрилися цивільними мешканцями та сидять. Чи будуть далі рухатися – невідомо.

Підбита російська техніка на вулицях Гостомеля

Зараз по всьому Гостомелі багато кадировців, у деяких районах їх більше, десь менше, але фактично вони зараз розповзлися по всьому місту. Їздять по місту на своїх машинах, стріляють у повітря, а якщо їм хтось не сподобався, то можуть і застрелити. Одного з мешканців приватних будинків вони застрелили за те, що спочатку зламали йому паркан, він вийшов подивитися, вони наказали дати їм їсти, а коли чоловік відмовив окупантам, вони його просто застрелили та поїхали далі.

Першочергово – треба, щоб сюди таки доїхали автобуси для тих людей, яким важко ходити.

Першочергово – треба, щоб сюди таки доїхали автобуси для тих людей, яким важко ходити. Дуже велика кількість тих, що залишилися – це люди з обмеженою рухливістю, на інвалідних візках, старих людей. Всім їм важко пересуватися. Хто більш-менш був на ходу, ті вже з міста виїхали, а от такі люди переважно залишилися. Вони просто не дійдуть до автобуса, якщо він буде стояти десь у центрі Гостомеля. Необхідно, щоб була можливість проїхати по самому Гостомелю і збирати людей, які не зможуть самотужки дійти до центра міста. Інакше всі ці люди далі залишаться у місті.

Але враховуючи, що вчора росіяни обстріляли пункт збору біженців, я побоююся, що з ними будь-які домовленості не будуть виконані. Вони не дотримуються своїх обіцянок і свідомо знищують цивільне населення. Воно їм треба як живий щит.

Духом ми не падаємо, намагаємося навіть жартувати, але, звичайно, хотілося, щоб все це швидше закінчилося і Гостомель звільнили.

росія україна війна