Ми всі внутрішньо виросли, і тільки зараз стало помітно – наскільки. Поїздка з лінії фронту і назад

Село, до цього напівсонне, оживає. Люди збираються в гурти й жваво обговорюють те, що сталося. За пів години – на вулицях можна побачити групи сільських чоловіків з мисливськими карабінами, за годину – на всіх виїздах з села ростуть барикади з мішків, шин і бетонних брил, непрохідні завали товстелезного сухостою. Місцева влада, поліція, тероборона і звичайні селяни включаються в усі оборонні процеси.

Мені завжди було цікаво їздити Україною і дивитися, як вона живе і змінюється. Деякі речі – надихали. Деякі – неймовірно дратували. Днями я вкотре проїхав майже 600 кілометрів моєю країною. Вперше – в час великої війни, коли з трьох боків через кордони рветься російський окупант. Ніколи не бачив, щоб Україна та українці були здатні змінюватися настільки швидко. І вперше в житті мене це абсолютно не дратує. Я просто в захваті від того, як ми реагуємо на загрозу.

«Нема часу голитися, війна вже котрий день!» – пояснює своїм співрозмовникам суворий чоловік з «калашем», стоячи біля шкільного подвір'я, куди люди зносять продукти для війська і тероборони. По один бік – глухе гупання артилерії. По інший на обрії – чорний дим над передмістям Києва, куди влучила одна з російських ракет.

За неповний день звичайне село стало виглядати як фортеця, готова до опору. Втім, на моїх очах на фортецю перетворювалося кожне село і містечко навколо Києва і в тих центральних районах країни, які я встиг побачити.

Київські передмістя

Сільська вчителька молодших класів перекваліфікувалася на кухаря, і чистить овочі на борщ для бійців. Ніж і морква тремтять у неї в руках.

«Мій син – на лінії фронту в Херсонській області, їх день при дні обстрілюють, кидають бомби з літака, так що ти не можеш відійти на три кроки від підвалу. Там боротьба за Каховську ГЕС і канал, зв'язок через раз працює. І я намагаюся триматися спокійно, підтримую його, молюся і прошу молитися друзів», – розповідає жінка, шматуючи ножем морквину, наче то ворог.

Жінка каже, що хоче і надалі жити в мирній країні. І тому допомагає захищати її чим може.

Супермаркет на трасі, яка сполучає столицю з іншими обласними центрами. Мешканці київських передмість вигрібають з полиць хліб, крупи та м'ясо.

Поруч – піцерія, яка вже не робить піцу: кухарі з руками по лікті в борошні, завзято випікають однакові білі круглі хлібини, щоб перекрити дефіцит цього товару в місцевих магазинах, а головне – щоб нагодувати найближчі українські підрозділи.

На Чернігівщині, ближче до лінії фронту, в мисливсько-рибальському магазинчику – аншлаг за набоями всіх типів, які годяться на велику дичину. Цієї весни мисливський сезон – не такий, як зазвичай. На вулиці пахне горілим залізом і порохом, а за лісом на обрії – заграва: сьогодні там українська авіація розгромила російську колону з паливом, танками та «Градами». Тих, хто вижив, мисливці гуртом ганяють по перелісках.

Тих, хто вижив, мисливці гуртом ганяють по перелісках

На заправках в бік Києва – черги. На тих, що на виїзд зі столиці – вони просто кілометрові. Поліційний підрозділ на бронеавтомобілі черга пропустила вперед, і копи про запас набирають пальне у каністри розміром з бочки.

У містечку на Черкащині хліб у магазині вже розкладений по пакетах з записками: з кожного підвозу його розподіляють всім, хто заздалегідь попросив. При цьому м'яса й ковбас на полицях – стільки ж, скільки й завжди.

Продавчиня говорить із покупцями, зважує товар, а в її голосі бринять сльози. Їх чоловік пішов до військкомату, а син – в теробороні, патрулює вулиці містечка. Напередодні він мав бойове хрещення: місцеві мешканці зі зброєю прочісували місцевість, виловлюючи в перелісках збитого російського пілота. Поруч – кав'ярня, яка не працює. З її колонок замість музики – оголошення місцевої влади про те, де записуватися в тероборону та як діяти в разі тривоги.

Один із заторів на крайньому півдні Київщини ми об'їхали польовими ґрунтовками, бо непогано знаємо ті місця. Вже наступного дня проїхати там було б неможливо: тероборона та інші місцеві підрозділи влаштовують на об'їзних шляхах креативні й люті сюрпризи, які тут не можна називати :) Про їхній вплив на окупантів можна буде почути у рядках новин: якщо, звісно, лінія фронту чи російська ДРГ забереться так далеко.

Назад на попутці

У найближчому містечку на транспортній розв'язці з мішків побудували монументальне укріплення, щось середнє між барикадами часів Революції гідності та замком з якогось фентезі. Поміж укріплень ходять упереміш цивільні, які допомагають підготуватися до оборони, поліцейські в чорному та високотехнологічні «піксельні» військові з імпортними ПЗРК.

«У вас такий гарний песик! А ось подивіться на нашого!»

Жінка посміхається, бере в руки свого чихуахуа і високо підіймає з вікна машини, показуючи комусь у довгій черзі автівок перед мостом через Дніпро на Черкащині. Більшість машин у черзі – з дітьми, котами та псами всіх порід, з горою речей попід заднє скло. Попри те, що цілі родини тікають від фронту, люди не виглядають аж надто знервованими, ніхто не сигналить та не намагається об'їхати по узбіччю. Можливо, вимушені подорожні почуваються спокійніше після того, як вирвалися з київських заторів і вже не чують неподалік прильотів ракет.

Документи на блокпості перевіряє літній чоловік, з прапором і синьо-жовтою пов'язкою з написами часів Революції гідності. Йому допомагає поліцейський, який за віком цілком міг тоді бути по інший бік барикад.

Машини переїжджають через Дніпро і рухаються далі, у тил. До наступного блокпоста.

А найдивовижніше, що назустріч їм у бік Києва і Північного Сходу суне ненабагато менше автівок. І в них переважно – чоловіки. Це ті, хто вже вивіз родини ближче до західного кордону, і тепер вертається, щоб бути ближче до подій та до своїх військових частин.

Ходять упереміш цивільні, які допомагають підготуватися до оборони, та високотехнологічні «піксельні» військові з імпортними ПЗРК.

Моя автівка з більшістю родини теж рушила далі на захід, а я повертався у бік столиці пішки та попутним транспортом.

«Немає вже автобусів і не буде!», – каже мені один з гурту чоловіків з цигарками. Абсолютно буденно, наче йдеться про припинення сполучення до ранку, а не до кінця бойових дій. І повертається до свого останнього жарту про танк радянського часу на центральній площі, який треба зняти з постаменту, зарядити боєкомплектом і відправити на фронт. Враховуючи останні новини, його пропозиція звучить цілком серйозно.

У містечку на перетині кількох трас зачинена половина магазинів, у заправці – немає черги, бо закінчилось пальне.

Втім, біля неї – освітлена ділянка траси, де мені в сутінках вдалося зупинити попутку. Чоловік, який мене підібрав, пройшов війну на Донбасі, отримав поранення і контузію. Каже, що вчора вивіз родину на Прикарпаття і тепер вертається. Бо є резервістом, і з дня на день його можуть покликати. А як ні – то є тероборона столиці.

Внутрішні зміни

«Добре, що Порошенко і Зеленський вже не сваряться», – міркує мій попутник. І додає: «Думаю, цього разу ми мо...лям наваляємо, виженемо і вони зрештою відчепляться. Люди вже розізлилися конкретно», – каже він. І переходить до новин про чергові партії західної зброї для України та санкцій для Росії.

Вечірній Київ майже без вогнів виглядає моторошно, чим дуже схожий на покинуте місто Прип'ять.

Машин настільки мало, що можна вільно йти по головних міських магістралях.

Пішоходів теж небагато.

Майже всі кияни – в підвалах своїх будинків і на станціях метро. Ковдри та каремати розстелені просто на платформах. Люди, акуратно і тепло одягнені, лежать або сидять на підлозі, спілкуються, дивляться фільми й тулять до себе дітей і домашніх тварин. А дехто в цьому гармидері, сівши на сходинку чи на «тривожний» наплічник, намагається працювати в ноутбуці. Це скупчення виглядає навіть не як табір біженців, а як спокійний вечір вдома в однієї величезної родини.

Кияни у підвалах і бомбосховищах виглядають не як табір біженців, а як спокійний вечір вдома в однієї величезної родини

Приміський транспорт не ходить, люди стоять на його зупинках, сподіваючись на попутки. Але траса порожня. І замість шуму автівок чути вибухи: уламки ракет, збиті ППО падають десь на південь від Києва. Люди з черги трохи втомлено дивляться у нічне небо, навіть не думаючи ховатися...

За мій довжелезний день я зробив коло майже половиною території України. Де – автівкою, електричкою або попуткою, а де й ногами. Невдовзі до початку комендантської години я йшов темною трасою на схід. Зрештою, «застопив» поліційну машину: інших на трасі просто не було. Хлопці їхали в бік Полтави й довезли мене куди треба. Перед цим, щоправда, ретельно перевіривши мої документи.

Цікаво, що ніхто із тих, до кого я сідав у машину, не хотів брати з мене грошей: у війну це стає звичним. Замість оплати й прощання – люди бажають одне одному берегти себе. Ще однією новою нормою стала перевірка документів одне в одного.

І ще. Я дуже давно не бачив свій народ таким красивим, спокійним та зібраним. Можливо, раніше я не так уважно дивився. А може, річ у величезній кількості людей, які пройшли школу війни на Донбасі та навчилися спокійно дивитися на значно сильнішого ворога.

А можливо, ми всі просто внутрішньо виросли, і тільки в останні дні стало помітно – наскільки.

спротив війна сусільство