Золота осінь. Іванківці над Збручем – буки від ЮНЕСКО та катакомби з кажанами

В Україні не так вже й багато об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – більшість областей взагалі такими похвалитися не можуть. Хмельниччині у цьому плані поталанило – на її мапі маємо одразу чотири «юнесківські» точки, але це зовсім не пам’ятки Кам’янця-Подільського, як може видатися спершу. Три з них є найзвичайнісінькими геодезичними знаками. Четверта «юнесківська» точка на Хмельниччині з’явилася зовсім нещодавно, лише 2017 року. Йдеться про об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи».

Ці буки є найсхіднішими представниками популяції

Це велетенський транскордонний природний об’єкт, що складається з 78 лісових масивів, розташованих на території 12 країн: Австрії, Албанії, Бельгії, Болгарії, Іспанії, Італії, Німеччини, Румунії, Словаччини, Словенії, Хорватії та, звісно, України. Чому букові праліси надважливі, що їх охороняють аж на рівні ЮНЕСКО, докладно розписувати не будемо. Зауважимо лише, що вони є еталонами природного розвитку лісових екосистем Європи, а також домівкою для величезної кількості рідкісних видів рослин та тварин. Крім того, за сучасних умов праліси неможливо відтворити, адже це не просто скупчення висаджених дерев, а складна багаторівнева екологічна система, тому їх вкрай важливо зберегти для нащадків.

Попри те, що мати у себе об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО надзвичайно гонорово, включення до престижного міжнародного списку 212,01 га лісового масиву «Сатанівська дача» відбулося практично непоміченим широким загалом. Навіть у колишньому Городоцькому районі, на теренах якого міститься зазначений ліс, про цей факт знають переважно лічені одиниці спеціалістів-лісівників. Ліс має дві родзинки.

По-перше, це територія національного парку «Подільські Товтри», а сама ділянка розкинулася на схилах згаданого гірського кряжу.

По-друге, впритул до титулованої «бучини» маємо систему надзвичайно цікавих закинутих штолень та штреків, де колись добували вапняк. «Вау!» – вигукуєш, коли бачиш усе це разом.

«Головна» штольня

Чималі катакомби, загальна протяжність яких за різними оцінками коливається від 4-х до 22-х км (найвірогідніше, близько 10 км) цікаві і як атракція (підземні лабіринти – то завше круто), і як місце зимівлі різних видів кажанів.

Кажан малий підковоніс у штольні. Він дійсно малий, розмірами менше ніж коробочка для сірників

Усі рукокрилі у наш час є рідкісними та червонокнижними, але тут, поміж іншого, маємо ще й суперрідкісного малого підковоноса (Rhinolophus hipposideros). В Україні є лише дві більш-менш значні популяції цього дрібного кажанчика – в товтрських штольнях та печерах гірського Криму.

«Юнесківська бучина» міститься на околиці села Іванківці, що за кілька кілометрів від селища Сатанів. Останнє, зауважимо, досить цікаве курортне містечко з численними туристичними принадами та пам’ятками історії, тож відвідини цих місць можна і варто поєднати. Про Іванківці, як побіжно й про штольні, «Тексти» вже розповідали в огляді унікальних джерел Поділля.

Сліди Старого кордону

Дорогою до «бучини» та штолень варто зробити дві короткі зупинки. Першу – біля старого цвинтаря, що одразу біля виїзду до села (як їхати від Сатанова). На цьому некрополі можна побачити дуже багато архаїчних кам’яних хрестів з досить цікавим декором.

Поховання початку ХІХ ст.

Найунікальніший зі знайдених тут автором надгробків датується ще кінцем XVIII століття. Епітафія сповіщає: «1799 год Августа 10 дня здѣ погрєбєнъ Р.Б. (раб Божий – авт.) войска донскаго полку казачєго Сулїна …….. Съ Мѣдвѣдицы Бєрєзовской…». Ім’я дончака, на жаль, сховане в землі.

Полк Суліна – найвірогідніше, полк під командуванням полковника Андрєя Суліна (1755–1820 рр.). Підрозділ відомий активною участю в ліквідації Запорізької Січі та жорстоким придушенням спротиву на землях Січі. Згадана в епітафії Медведиця – річка, що є притокою Дону, а Бєрєзовская – козацька станиця на її березі.

Наприкінці XVIII століття козачий полк Суліна базувався на заході Російської імперії. Чим тоді займалися «сулинці», відомо мало, але з великою ймовірністю можна припустити, що охороною кордону, зокрема й на Поділлі. Чи дончак загинув у якій прикордонній сутичці, чи помер власною смертю – невідомо. Але його надгробок, можливо, є найдавнішим свідченням прикордонного статусу Збруча.

Могила дончака

Ще одна прикордонна реліквія стоїть посеред самого села, але якщо не знати передісторії, то прив’язати її до прикордоння складно. Йдеться про чималий сільський клуб, виконаний в стилі ранньорадянського «сталінського» конструктивізму. «У дівоцтві» він мав ім'я одіозного Станіслава Косіора, а нині – Тараса Шевченка.

Його, як ще п'ять аналогічних клубів-близнюків, звели в надзбручанських селах у 1934–1935 роках у межах кампанії з демонстрації сусідам-галичанам переваг соціалізму та щасливого життя українців в УРСР. Клуб за цим самим проєктом можна побачити, наприклад, у Тарноруді.

Якщо виникне бажання, варто оглянути ще й школу. Місцеві стверджують, що колись вона слугувала як прикордонна застава.

«Бучина»

Одразу за осередком сільської культури потрібно звернути праворуч і їхати аж до самісінького виїзду з села. Далі знову звернути праворуч, у напрямку лісу. Від смугастого шлагбауму (49°12'17.2"N 26°13'09.2"E) й починаються найцікавіша частина мандрівки.

Лісова дорога, що веде до штолень. Знамениті буки тут підходять до самої дороги. Серед них трапляються й найсправжнісінькі велетні.

Розбита лісова дорога колись була нівроку і вела до неодноразово згаданих штолень. Колись нею постійно сновигали вантажівки, вщерть завантажені блоками пиляного вапняку. Зараз нею можна проїхати хіба що позашляховиком чи трактором. Або ж прогулятися пішки, як зробив автор цих рядків.

Взагалі від шлагбаума до штолень можна пройти навпростець старою лісовою вирубкою, якою колись тягнулася електрична лінія. На космічних знімках Google maps колишня просіка проглядається досить чітко, але «знизу» вона абсолютно непомітна, а стежина ледь проглядається. Хоча навпростець до штолень усього близько 2 км, а дорогою – 5 км, останній варіант усе ж кращий – точно не заблукаєте. До того ж прогулянка дуже приємна, адже йти доведеться через праліс серед дивовижної краси природи.

Крім буків, тут ростуть граб звичайний, клен звичайний та польовий, дуб звичайний, явір, береза повисла, липа дрібнолиста тощо. У підліску трапляються бруслина бородавчаста і бруслина європейська.

Цікаві навіть калюжі на дорозі. Вони не пересихають найспекотнішого літа і, ймовірно, трішки підживлюються ґрунтовими водами. Баюри ті густо заселені. Зокрема, автор бачив зграйки водяних клопів-гладишів, якихось личинок та жуків плавунців, а на березі – жаб.

Штольні

Головний вхід до катакомб

Штольні містяться посеред великої чашоподібної долини. У вічі одразу ж впадає її штучне походження. Це сліди видобутку того-таки вапняку відкритим способом. Таких кар’єрів у Товтрах чимало. Кар’єрний видобуток дає змогу отримати щебінь та великі уламки каменю, а щоб мати акуратні пиляні блоки, потрібно закладати підземні виробки.

Від старого кар’єру добре видно дві велетенські сходинки-тераси, характерні для усіх відкритих розробок. В основі нижньої видніється темне провалля штольні (49°11'27.2"N 26°11'34.5"E). Штольня і бічні штреки чималі – колись тут вільно проїздили вантажівки. Крім того, виробка була двоярусною.

Заходимо у штольні

Судячи зі слідів протекторів на вапняковому пилу, що товстим шаром вкриває підлогу, любителі екстриму періодично катаються тут й досі.

Автор біля центральної штольні бував неодноразово, ба навіть приводив сюди туристичні групи. Але все обмежувалося фотосесією біля входу (він дуже фотогенічний) та невеличкою екскурсією углиб, метрів на 100–150 від входу, не більше.

Цього разу обстежив територію гірничої виробки детальніше, адже місцеві стверджували, що входів до системи катакомб тут декілька.

Історія іванковецьких катакомб, як власне й сам об’єкт, потребує докладного вивчення. Бо досі про них нічого достеменно невідомо. Зокрема, за найпоширенішою версією, видобуток тут почався 1950-х роках, а вже у 1960-х – через високу аварійність, що призвела до кількох смертельних випадків, – зупинили.

Утім, старожили пригадують: у середині 1970-х тут періодично видобували камінь для колгоспних потреб.

Оця локшина – насправді вапнякові будиночки червів-серпул, які колись мешкали в Сарматському морі і стали одними з головних «будівельників» Товтр. Вони значною мірою й утворили місцеві вапняки

З часом початку розробки теж не все однозначно. Зокрема, за переказами, у штольнях колись переховувалися повстанці – у цій місцевості активно діяла УПА. Але в 1950-х роках рух опору вже ледь жеврів, а ховатися в штольнях, де активно працюють робітники, – ще та дурниця.

Якщо ж припустити, що невеличкі стихійні виробки тут існували ще від ХІХ століття, а великі промислові заклали лише після Другої світової війни – все стає на свої місця.

Одна з верхніх штольнь

Вона ж зсередини. Зверніть увагу на небезпечне перекриття

Як зазначалося вище, місце, де розташований головний вхід, а точніше в’їзд до катакомб, нагадує дві велетенські сходини. В нижній маємо лише головний проїзд, а от в основі другого ярусу – підземних дірок, як у доброму сирі.

Однак виглядає малоймовірним, що через них вивозилася готова продукція. Ці проходи, вочевидь, мали допоміжне значення. Передовсім для вентиляції, адже штреками постійно сновигали вантажівки, і у виробках накопичувалися отруйні вихлопи. Крім того, не виключено, що їх використовували робітники, щоб дістатися до робочого місця.

Довжина виробок, як зазначалося, була нівроку, а завдяки допоміжним входам можна було діставатися до місця проведення робіт навпростець.

Ще один з «верхніх» проходів

На другому ярусі автор нарахував ще чотири чималі проходи та ще два невеличкі, схоже, суто вентиляційні отвори.

Один прохід, однак, викликав масу запитань. За вузькою щілиною ховалися три підземні кімнати. Що це та для чого? Можливо це і є отой згаданий в переказах упівський схрон?

За цією щілиною маємо таємничі кімнати

Але це ще було не все!

Від верхньої штольні убік Збруча я помітив стару закинуту дорога, яка вивела до ще однієї скельної стінки, в основі якої виднілося три великі штольні (49°11'29.9"N 26°11'28.1"E). Якщо припустити, що вони з’єднані з системою, про яку розповідалося вище, то можна стверджувати, що іванковецькі катакомби мають щонайменше три яруси, якщо не чотири.

Одна з трьох «найнижчих» штолень

А це – ще одна, з дерев’яною решіткою

Під землею… (чи, точніше, в скелі)

Чималий майданчик перед цими штольнями досить мальовничий, і з нього відкривається прегарний краєвид на розташовану на протилежному березі Збруча гору Соколиху та Соколині скелі. Гора знаменита тим, що 1848 року біля її підніжжя зі Збруча виловили знаменитого Збручанського ідола.

Гора Соколиха – то вже Тернопільська область

Долина біля верхніх штолень не менш мальовнича – високі скелі, верхом ліс тощо… Але водночас не дуже фотогенічна. Все псують хирляві берізки, які закривають найкращі ракурси. Деревця тут ростуть практично на голому камінні, тому, ледь підрісши, одразу ж всихають. У кадрі це бачиться жалюгідно. Зате власники коптерів зможуть тут зробити надзвичайно гарні світлини.

Обрати гарний ракурс практично неможливо

На жаль, обстеження пам’ятки було досить поверховим і поверхневим. Дорогою до катакомб я перестрибував чергову калюжу, і ліхтарик випав з кишені та з убивчою точністю пірнув у воду. Після купання виріб китайської промисловості ознаки життя не виявляв.

Шкода! Я планував оглянути місце зимівлі кажанів, але пхатися далеко під землю, присвічуючи лише смартфоном, то не зовсім те…

Тут добре видно, що колись це був кар’єр

Застереження для туристів.

1. «Юнесківська бучина» хоч і не є абсолютним заповідником, але смітити, репетувати, голосно вмикати музику тощо тут не варто.
   
2. Катакомби є об’єктом підвищеної небезпеки. Тут легко заблукати. Враховуючи довжину, вас знайдуть нескоро. До того ж каміння, що місцями звисає зі стелі, навіює недобрі думки про обвали.
   
3. Усі рукокрилі в Україні внесені до «Червоної книги». Їх бажано не турбувати. Максимум – тихенько сфотографувати. В руки брати тваринок, навіть заради ефектного кадру, категорично не можна! Кажани містять сотні вірусів, які чекають зручного моменту, щоб перестрибнути на людину. Але найбільшу загрозу тут становлять люди. У кажанів дуже тонкі кості, і при необережному дотику червонокнижну тваринку легко скалічити.
   

мандри хмельниччина ліс поділля катакомби сатанів товтри