Б

Блогерка Катя Бльостка: «Немає ідеальних мам, є такі, що хочуть ними здаватися»

Катерина Баррел з чоловіком Еліотом живе в Сан-Дієго і виховує чотирьох синів: Артема, Гната, Юлисика і Фореста. В Інстаграмі вона перетворюється на Катю Бльостку, що має 100 тисяч підписників (здебільшого підписниць), яким розповідає, чому «матера вам не наймичка». Так називається її книжка, що вийшла у серпні у видавництві «Віхола». 15 тисяч примірників уже розкупили, от-от видрукують новий, вже 20-тисячний тираж.

«Матера вам не наймичка» – це поширений у народі вислів про матір, який заграв новими барвами у блозі Каті Бльостки. Вона дотепно пише, до неї в блог приходять як до психолога. Питають про все: від порад про сімейні стосунки до того, чи варто вакцинуватися від ковіду. Ми розпитали її про материнство.

Катя Бльостка, фото з особистого блогу
Катя Бльостка, фото з особистого блогу

– Як знайти баланс між материнством і власними потребами, коли звідусіль чути: «Ну все, тепер ти мама, треба не про себе, а про дитину думати»?

Ну, по-перше, зрозуміти, що материнство – це не обов’язково про жертовність і страждання. Це має приносити задоволення, радість і щастя.
«Мама» – це одна з наших сфер життя, але не єдина, хоча й дуже важлива. Діти виростають, йдуть з дому, а та, яка забувала про власні інтереси, розвиток, бажання і мрії, лишається з діркою в житті. А потім що? Матера сидить сама, як гриб у лісопосадці, і починаються ці образи, починає лізти в життя своїх дорослих дітей, бо хоче відчувати себе потрібною, починаються непрохані поради.

Так бабусі перебирають на себе роль мам для своїх онуків, ну бо вони ж знають, як краще, і ця снігова куля починає згори на наші голови котитися. Механізм приблизно такий, як мені здається.

– Бачила, нещодавно у блозі зверталися з питанням, що робити, коли дітям по 18 років, «я їм неба готов прихилити, а от вони хочуть іти».

Так, було. Нащо їм твоє небо? То кришталева стеля. Вони хочуть світ побачити, зрозуміти, хто вони. Мені здається, дуже важливо ростити дітей з розумінням того, що прийде час і вони мусять іти, вони мусять себе знаходити, пізнавати життя і побачити світ. Він часто і небезпечний, і складний, але він насамперед прекрасний, і не треба їх біля себе тримати. Тим паче прихиляти небо.

– Ви кажете, що не хочете бути ідеальною мамою, вам досить бути хорошою. Це якою?

Хороша, я вважаю, та, яка любить дітей так, що вони це відчувають. Відчувають! Спілкуюся часто з людьми, і вони мені пишуть: «Катю я знаю, що моя мама мене любила, але я цю любов не відчувала, вона не була такою подушкою, на яку я падала, коли життя мене до землі прихиляло». От мені важливо любить своїх дітей так, щоб вони цією любов’ю завжди могли укритися в часи, коли їм складно.

Хороша мама, крім цього всього, не забуває про себе. Вона наповнює себе, вона відпочиває і в тому числі від дітей, коли відчуває потребу. Щоб не зриватися, щоб бути в настрої, щоб не виробляти якусь латентну озлобленість на дітей, бо вона щось не встигає чи перевтомлена.

Хороша мама не забуває про себе. Вона наповнює себе, вона відпочиває і в тому числі від дітей, коли відчуває потребу.

Хороша мама цікавиться ще чимось, крім дітей, вона дозволяє своїм дітям приймати рішення самостійно. Певна річ, що це рішення варіюється залежно від віку, але не можна перебирати все на себе. Я знаю, що мій син, якому п’ять років, може вирішити сам, яку футболку вдягти, які штани, які кросівки. Йдучи цією стежкою, що я даю своїм дітям свободу, вже бачу, як мій дванадцятирічний син уже досить глобальні питання може сам вирішувати. Треба вибудовувати цю самостійність у них, не відчуваючи себе покинутою через те, що вони стають самостійними.

– А як ви знаєте, що ваші діти таки відчувають вашу любов?

Я бачу. Але також я з ними розмовляю, і тема любові у нас не табуйована. Я дуже часто в них запитую, як би їм хотілося, щоб я себе з ними поводила. Ну і 150 разів на день я їх фізично вже ловлю по хаті, цілую і розказую, які вони в мене пречудесні. Тобто, як попавсь, то не кричи.(Сміється.)


З блогу Каті Бльостки

«Матера вам не наймичка» – друга за популярністю мантра в моєму блозі (після #кібєнімать, звичайно ж). Ці прості слова, вчасно, внятно і впевнено сказані ротом, допомагають чоловіку зрозуміти, що бутерброд він може зробити сам, у сина руки не повихитуються, якщо він попилососить персидського ківера, а доця не заробить панічну атаку, якщо помиє після себе тарілочку. В побуті, де співіснують декілька людей, кожен з них повинен мати певні обов’язки щодо підтримання комфортного для всіх рівня життя. Крапка!

– Як ви привчаєте дітей до самостійності?

Коли я бачу мам, які навіть на дитячому майданчику не дозволяють дитині з гірки з’їхати, бо вони в постійній напрузі, всюди бачить небезпеку, мені насправді їх дуже шкода. Я розумію, що дуже часто це «синдром першої дитини» і воно проходить, але це такий кайф бачити, як твоє дитя пізнає світ. Якщо ти вже не можеш розслабитись, то будь біля нього, але дозволь йому це зробити.

Я з ложечки готувала тільки першого сина. З наступними, коли бачила, що дитина готова до прикорму, цікавиться їжею, то садила в крісло, насипала їжу – сиди їж. Хочеш грайся, хочеш втирай собі в голову, роби, що хочеться, але займайся сам. Ложку даю, тарілку, він звідти це все вигрібає, щось там квезяє, але щось і під’їдає. А в мене в цей час руки вільні, і заодно це колосальний розвиток дрібної моторики, це ж не тільки про те, щоб наїстися. Моя мама, дивлячись на це, просто за голову бралася, але мої діти досить швидко почали самостійно їсти. Те саме стосується таких моментів, як вилізти на диван, злізти звідти. У нас вдома є сходи на другий поверх, і замість того, щоб дитину на них не пускати, я просто вчу його ними користуватись, як на них вилазити, як з них злазити, щоб сісти на попу, а не гримнутись.

Що стосується старшого сина, то йому дозволяється набагато більше, бо він мені 150 разів довів, що він дитина відповідальна, тверезо оцінює ситуацію, і я можу йому довіряти. Правда, дуже часто забуває, де в хаті його шкарпетки лежать, але по всіх інших параметрах я за нього спокійна, тому він може з друзями піти десь в ігровий центр на декілька годин, звідки я його заберу згодом. Тобто є якісь пункти, де в нас повна довіра.


З блогу Каті Бльостки:

«- Хлопці, сьогодні прибираєте у своїй кімнаті! Гуртом! Там такий срач, що я ледь не вбилась. Форт Буаяр натуральний.

Ігнор.

- Добрий день, привезли бляху! Я до кого звертаюсь? Хлопці?!

Ігнор.

- Прибираєм! Бігом! Мама вам не наймичка. До роботи, товариші!

Ігнор.

- Значить так, якщо ви мене не слухаєте, то я буду вам братиків родить без перестанку!

- Мамі, де швабра?

- Мам, я позамітаю. Гнат, витирай пилюку.

- Чур я мию підлогу.

... і все таки, правильна мотивація – це мій коньок».

– Які ви маєте неухильні правила у вихованні дітей?

Я завжди готова вислухати думку дитини, навіть якщо вона моїй думці суперечить, але ця думка має бути викладена з повагою до мене і до чоловіка. Ми можемо кричати, підвищувати голос, але для мене важливо, щоб навіть у сварці ми кричали на обставини, а не одне на одного. І не дай Боже обзивати якимось іменами дітей чи нас.

У нас дуже багато правил, що стосуються побуту для того, щоб успішно функціонувати, оскільки дітей багато і вони розносять хату. Навіть на елементарному рівні я намагаюсь зробити так, щоб їм потім у житті було легше. Щоб вони не склали лапки і чекали, поки жінка буде їх обслуговувати. Сини мої – це не естафети, які передаються від мами до дівчат, які потім хай бігають навколо них. Ні, саменькі. Як казала моя бабуся: «До роботи, товариші». Поїли – тарілочку в мийку, посудомийку, розкидали – прибрати, зняли брудний одяг – у прання. Вони, звичайно, інколи противляться, але матера настирлива у цьому плані.

– Як виховати нормальну дитину і самій не здуріти?

Не акумулювати в собі оце відчуття провини, коли у тебе або твоєї дитини щось не виходить. Бо це те, що потім нас з’їдає. Зрозуміти, що насправді помилки – це частина нашого життя, їх не уникнути. Немає такої мами, яка все робила ідеально, у якої все виходило з першого разу. Є мами, які такими хочуть здаватися. Які хочуть, щоб цілий світ повірив у те, що вони ідеальні. Насправді мені здається, що таких жінок не існує.

Треба прислухатися до себе і розмовляти з дітьми. Для мене особисто дуже важливо, щоб мої діти знали, що я жива людина. Не робот, який постійно спокійний говорить розважливим тоном і в собі ховає бурю емоцій, які глибоко переживає, але не хоче перекладати це на дітей.

Я теж не хочу перекладати це на дітей, але мені важливо, щоб діти знали, що мама має право бути втомленою, має право бути роздратованою, має право бути пригніченою, мама може просто хотіти побути наодинці, та це абсолютно нормально. Це той емоційний баланс, який дає внутрішнє відчуття свободи для мене, щоб не поїхати кукушкою.

– Ось це «достигаторство», типу моя дитина в рік сама ходила на горщик, їла ножем і виделкою і ходила на три гуртки – чому воно таке популярне?

По-перше, всі діти різні. Просто інколи треба народити другу дитину, щоб це зрозуміти. По-друге, покажіть мені ті медалі, якими нагородили мам за те, що дитина першою пішла на горщик чи почала говорити? Немає. Розумієте, ми беремо участь в якомусь такому уявному змаганні, де немає переможців, а є тільки мами, які заробили на ґрунті цього невроз, тому що вони так у цій гонці гналися, збиваючи коліна, що насправді зв’язок з дитиною втратили. Виправдовуються тим, що для дитини стараються, але насправді це такий момент самоствердження. От ти щось у своєму житті не встигаєш і компенсуєш це за рахунок дитини.

Покажіть мені ті медалі для мам за те, що дитина першою пішла на горщик чи почала говорити?

Звісно, добре, якщо є якісь розвивалки і додаткові заняття, але коли воно в міру, з любов’ю, з індивідуальним підходом саме до твоєї дитини і без порівняння з сусідськими дітьми, тоді це прекрасно.

Але знов-таки, варто пам’ятати: переможців немає, медалі не дають, а в кінцевому результаті тільки розчарування, бо відчуваєш потім, що таки занадто цим переймалася, занадто багато нервів з’їла, і цей час можна було використати для того, щоб полежати і не страждати.

– А взагалі гуртки і вільний час дитини – що важливіше?

Треба, щоб у дитини завжди лишався час для дитинства, для безтурботного дуркування. Для мене це дуже важливо. Треба відштовхуватись від інтересів дитини, того, що їй вдається. От я, наприклад, зараз, дивлячись на своїх синів, дуже чітко розумію, що олімпійських чемпіонів, найпевніше, не виховаю. Прекрасні хлопці, але мені здається, що у фізичному плані посередні. Але їм подобається футбол і кунг-фу, і ми з радістю їх туди возимо, бо це те, що цікавить їх. Я бачу, що вони з кайфом проводять там час. То чому ні?

Що стосується фортепіано, яким сини теж займаються, я бачу, що це не лише про музику чи якусь потенційну кар’єру, це дуже круто для загального розвитку. І тому навіть, коли діти противляться, а таке буває, ми їх якось мотивуємо: мовляв, слухай ну раз у тиждень пів годинки – це потрібно. Балачкою, а інколи, ну що там казати, і підкупаємо якоюсь цукерочкою, але потроху-потроху ходять. Мені здається, що дуже важливий баланс: не перегинати палку, відштовхуватись від індивідуальних можливостей, від твоєї дитини. Бо комусь чотири гуртки на тиждень нормально, і ще й на п’ятий записались би, а комусь достатньо одного разу на тиждень.

– А от якщо класична ситуація, коли дев’ята вечора і завтра в школу треба осінню поробку?

Я давно змирилася з тим, що діти щось забувають. Потім, коли вони згадують, кажу собі: «Катя, спокійно, це не твоє завдання». Це завдання дитини. Не потрібно перебрати на себе цю функцію митця і ліпити ті поробки, щоб завтра всі ахнули. Дозволь дитині самій зрозуміти, що вона хоче зробити.

Нещодавно була така ситуація, о дев’ятій вечора Гнат згадав, що він не доробив домашню роботу: «всього-на-всього» чотири здоровенних сторінки. Він починає страждати, бачу, що хоче зробити, але втомлений. Зробив дві, а далі каже: «Все, я не буду». І в мене все-таки совдепівське в голові перше бажання сказати: «Як це не будеш? А що вчителька скаже? Як це ти не будеш, ану давай сідай, зараз ми з тобою…» А я кажу собі: «Катя – стоп. Це його домашнє завдання. Не твоє. Ти вже у свою школу відходила».

«Катя – стоп. Це його домашнє завдання. Не твоє. Ти вже у свою школу відходила»

Кажу: «Сину, ти знаєш, що завтра вчителька зробить тобі за це зауваження, ти готовий до цього?» Він каже: «Так». Я розумію, що завтра йому буде неприємно, тому що його спитають, а в нього цієї роботи не буде, але це його досвід. Це те, що може допомогти йому в майбутньому виробити відповідальність за власні дії і досягнення. Якось так і сталося. Він прийшов зі школи і каже: «Мама, давай поставимо якісь нагадування на телефон, щоб я не забув наступного тижня про роботу». Дитина без стресу спокійно все усвідомила. І мої нерви ціли, бо не стояла над ним з палкою.


– Про те, що «матера вам не наймичка», ви домовлялися з чоловіком ще до весілля?

Так, ми одразу обговорювали дуже багато питань щодо майбутнього спільного життя. Бо я не вірю в те, що «зараз ми поженимося, і він заради мене зміниться і буде таким, як мені треба, бо я така класна».

Я кілька років переймалася темою своєї самореалізації. Мене ніхто не штовхав у спину, мовляв, «іди працювати», але також не змушували займатися суто хатою і дітьми. Чоловік бачив, що в мене є потреба займатися ще чимось і є страждання від того, що не можу зрозуміти, чим саме. Він, навпаки, заохочував, казав: може, ми знайдемо якісь курси. А я сиділа, склавши лапки і не знала, куди мені, а потім якось в один день почала публікувати те, що написала, і воно знайшло відгук у людей.

Ну, здавалося, що таке жінка щось там в Instagram пише. Хтось, може б, сказав: «Ой ну хіба це заняття, хіба це щось серйозне». Але він спокійно поставився, з повагою і цікавістю, я за це дуже йому вдячна. Для мене дуже важливо, що не було знецінення. Люди не завжди розуміють, що робить партнер, які результати він отримує, але завжди потрібно поважати його роботу. Я, без зайвої скромності, вважаю себе людиною талановитою. Не скажу, що всім завдячую чоловіку, але завдяки його мудрості та підтримці мені було набагато легше досягти успіху.

З блогу Каті Бльостки

«Анжела, дєвочка моя! Подивись мені в глаза! Простого тобі женского щастя, моя зозулька!…». Чому відсутній термін «чоловіче щастя»? А «Просте чоловіче щастя?»

– Ви якось казали, що американці, мабуть, не зрозуміли б значення бабусі в українській системі вихованні дітей, і у книжці багато жартуєте про «всезнаючу бабу». То як-таки «знешкодити бабу» з її порадами?

Просто треба бути відвертим і не боятися відкрити рота. Сказати один раз, але чітко і ясно. Вашу манеру говорити можуть назвати жорстокою й образливою, але нехай це станеться раз. Це перекипить, але особисті межі одразу будуть окреслені і стосунки будуть будуватися і відштовхуватися від цієї точки, де мама це мама — людина, яка приймає рішення. Баба може погоджувати з ними чи не погоджуватися, але вона це рішення має поважати, бо вона не мама. Вона вже своїх дітей виховала. Для мене це досить логічно. Коли ти боїшся образити, людина починає перебирати на себе твою роль, вчити тебе правильно поводитися з твоєю дитиною, це дуже нездорова атмосфера не тільки для мами, а й для дитини, як мені здається.

– Які книжки ви б радили почитати батькам?

Мені соромно зізнатися, але жодної книги про батьківство я не прочитала. Не те, щоб мене не цікавила ця тема, але, напевно, не відчувала в цьому потреби. Просто я людина від природи інтуїтивна, і мені зв’язок з моїми дітьми дозволяв багато чого зрозуміти вчасно. Я розумію, що не у всіх так відбувається, це абсолютно нормально, тоді дійсно така література допомагає краще зрозуміти себе, своїх дітей, ситуації в родині. Але я б порадила взагалі читати різну літературу, хоча в материнстві час на читання не так легко викроїти. Якщо вдається – це вже успіх.


– У нас є висока планка з вимогами до мам, особливо у великих містах. Модно і на бровки і війки встигати, і бажано роботу не кидати на всякі декрети, і заодно годувати груддю, готувати вечерю і бути радісною, бо як можна бути нещасною, коли ти мама! Здається, інколи мами хейтять інших «недомамами». В США ви таке спостерігали?

Скрізь таке є, просто в різних пропорціях. Ми забуваємо, що ми всі різні. У кожної мами різні потреби. Комусь треба зробити війки, щоб відчувати себе королевою, а комусь ні. І це також нормально. Головне, як мені здається, – слухати себе.
Найважливіше, щоб вистачало сил на фізичному рівні обслуговувати себе і дитину, достатньо відпочивати. Коли ця базова сфера життя налагоджена, можна підключати все, що тобі потрібно: війки, губки, заробіток у декреті, як це зараз модно.

Бо здається, що легко орієнтуватися на когось і відчувати себе «недо» у певних сферах, але як показує практика, часто ті, на кого орієнтуємось, насправді мають багато проблем, як і всі. Коли ми ставимо якусь маму чи публічну особу на п’єдестал, то забуваємо, що бачимо тільки ту сторону життя і той успіх, який вона нам показує.

Ще одна важлива річ – і для жінки, і для чоловіка, які створюють сім’ю та народжують дітей – мати реалістичні очікування і не кусати більше, ніж ти можеш прожувати.

Головне, пам’ятати, що жінка – не воляка. Вона не має на собі все тягнути. Реалістичні очікування і турбота, і повага до себе – перш за все. І тоді всім буде добре.

книга материнство Бльостка блогерка виховання діти інтерв'ю

Знак гривні
Знак гривні