Пастка досконалості. Чому ми боїмося бути звичайними?

Про це йдеться у статті психоаналітика та професора з літературної теорії в Лондонському університеті Джоша Коена для The Economist. Наводимо скорочений та дещо адаптований під наші реалії переказ:

Двадцять років тому я викладав американську літературу, й більшість моїх студентів кидали "Мобі Діка" чи Ральфа Волдо Емерсона через кілька сторінок і сподівалися, що я не запитаю їх на семінарах.

Рой був інакшим: він неймовірно багато читав і обговорював тексти з пристрастю, за якою однокурсники спостерігали з сумішшю захоплення та нерозуміння.

У кінці курсу більшість подали нормальні, але звичайні есе, а Рой попросив продовжити йому термін здачі. Я пояснив, що дедлайн є дедлайн і він втратить бали – хай іде й пише. Він відповів, що вже написав. Але не може подати своє есе, бо "воно жахливе". Його лице викривилося від болю.

Есей був одним із найкращих, але він втратив бали за запізнення.

На старших курсах його роботи стали ще кращими, а затримки – ще більшими. Я став помічати потерте чоло. "Я тру шкіру, коли у мене стрес". Нігті були обкусані до м'яса.

Я спрямував його до шкільного психотерапевта. Спершу він відмовлявся – а потім зрозумів, що це може дати йому приводи затримувати подачу есе "за приписом лікаря".

Зміна форми носа чи розміру бюсту почала позначати для багатьох бажане, але недосяжне досконале майбутнє

Коли дійшло до магістерської роботи, Рой почав мене лякати. Я переконував його, що це лише магістерська робота, а не праця всього його життя – й вона не має бути досконалою.

"Повірте, – гірко засміявся він. – Вона за світи від досконалості. Вона навіть не в тій самій галактиці, де перебуває досконалість". Отже, сказав я, попри затримку (вже в пів року), він її написав. Так, підтвердив Рой. "І прочитав її", – гірко додав він. І єдиним логічним вибором було – видалити файл.

Я запитав, чи зберіг він резервну копію.

Ні.

Він видалив 20 тисяч слів.

"Я надто поважаю вас, щоб змушувати це читати", – сказав він мені.

Це був останній раз, коли ми особисто бачилися. Йому ще півтора року продовжували терміни університетські психологи. Після цього він так і не подав магістерську. Я написав, чи не може він показати мені чернетку. "Боюся, вона не така, щоб її показувати", – відписав він. Відтоді я нічого не чув від нього.

Серед текстів, які Рой читав на тому першому курсі, була "Родима пляма" Натаніеля Готорна, оповідання періоду романтизму. Молодий науковець помічає маленьку родиму пляму на щоці своєї красуні-дружини, й це його мучить – а невдовзі мучить і її. Вона просить позбавити її "недосконалості", й він піддає її серії алхімічних дій. Водночас вона читає його науковий щоденник: скрізь результати, попри великі досягнення, є поразками, якщо порівнювати їх з ідеалом, до якого він прагнув.

Фінал оповідання – як і належить романтизму. Чоловік-науковець дистилює "воду небесного фонтана" й дає її дружині. "Недосконалість" зникає зі щоки красуні. Одразу після того, як вона помирає внаслідок виведення плями.

Мені важко читати це оповідання після того, як я читав новини про людей, що помирали в результаті пластичної хірургії десь у Домінікані чи Туреччині.

Зміна форми носа чи розміру бюсту почала позначати для багатьох бажане, але недосяжне досконале майбутнє. Й це лише одна з фантазій, які наводнили наші споживацькі життя.

Я часто зустрічаю людей, яких мучить недосяжний професійний, романтичний, фізичний чи моральний ідеал

"Досконалі" весілля, домівки, "досконалі" туристичні пункти призначень для відпочинку б'ють по нас із реклами на білбордах, у телеекранах чи в соцмережах.

Мільярди людей почитають заздрити, непокоїтися, прагнути того, чого не буває.

У своїй роботі психоаналітика я часто зустрічаю людей, яких мучить недосяжний професійний, романтичний, фізичний чи моральний ідеал. Рідко минає хоч день, коли під час сеансу принаймні один пацієнт починає картати себе за недосягнення мети чи стандарту, які вони поставили перед собою.

Й зазвичай це посилюється вірою в те, що хтось із їхніх знайомих – колега, друг, брат або сестра – на їхньому місці доклали б більше зусиль і досягли бажаного.

З початком першого локдауну мені здалося, що багато людей послабили вимоги до себе й почали отримувати задоволення від простих радостей: випічки, прогулянки, читання, розмови з близькими. Мене особливо дивувало незнайоме мені самоприйняття клієнтів.

Але, як і сам вірус, перфекціонізм почав мутувати відповідно до умов, які спершу намагалися його нейтралізувати.

Послаблення, пов'язане з пандемією, було тимчасовим. Перфекціонізм повернувся, такий самий безжальний, як раніше

Так, одна з клієнток, за якою тепер не стежили на роботі, почала переживати, чи постійно вона є у додатку Slack і чи найшвидше реагує на робочі повідомлення. Хто працює найкраще на дистанційній роботі?

Я почав помічати подібні зміни у багатьох пацієнтів: тепер треба більше тренуватися, бути у кращій формі, більше уваги приділяти навчанню дітей.

Вони стали дедалі більше дратуватися стосовно партнерів, колег, а також і щодо мене. "А ви не думали, що краще перестати думати ото про себе і почати просто рухатися?"

Посилювалося відчуття, що послаблення, пов'язане з пандемією, було тимчасовим – а тепер треба знову "ставати серйозними". Перфекціонізм повернувся, такий самий безжальний, як раніше.

Я починаю думати, що перфекціонізм якось глибоко вкорінений у людях. Зрештою, Біблія починається з "падіння", відходу від первісної досконалості. Щось подібне є в усіх монотеїстичних релігіях. Але в релігіях також заведено вважати прагнення до досконалості "гріховним". Тепер ми якщо й релігійні, то в іншому сенсі, менш глибокому – проте при цьому первісне міфологічне уявлення про "досконалість" десь лишається.

Починаючи від провокативного захисту "покладання на себе" Ральфа Волдо Емерсона 1840-х, через постання індустрії "самодопомоги" 1930-х (Дейл Карнегі тощо) й досі – "самість", "я сам" стали найвищою цінністю, до якої треба прагнути. Самопокращення, самовдосконалення стало нашим новим "богом". Усе це плекає перфекціонізм.

Перфекціонізм призводить до неповного життя – життя заради чогось у майбутньому, а не в теперішньому. Життя таким, яким ми б хотіли, щоб воно було – а не таким, яким воно є. І це призводить до дедалі більшого неспокою, тривоги, невдоволеності собою та життям.

Дослідження 2017 року показало експоненційний ріст тривоги та стресу серед молоді. Переповнені ринки праці (особливо в бажаних технічних та творчих професіях) і житло, яке неможливо собі дозволити, штовхає молодих людей і їхніх батьків на дедалі сильнішу конкуренцію. З дитинства треба ходити на додаткові заняття, а потім іти на неоплачувану "практику", ще один курс, іще одні додаткові підробітки.

Меритократичний капіталізм розмиває солідарність людей і поняття "спільного блага"

Перфекціоністська тривога пов'язана з атмосферою прекарності (непевної зайнятості) та зростанням конкуренції. Меритократичний капіталізм створив постійний стан конкуренції всередині суспільства, що розмиває будь-яку солідарність людей між собою й поняття "спільного блага", "загального блага". Про це детально написав філософ Майкл Сендел у книжці "Тиранія заслуг". Така система ділить усіх на "переможців" та "лузерів", множачи самохвалу серед перших і самокартання серед останніх.

Соцмережі створюють додатковий тиск зі створення досконалого публічного образу

У такій культурі молоді люди з великою ймовірністю почуваються невдоволеними як тим, що вони мають, так і тим, ким вони є.

До того ж соцмережі створюють додатковий тиск зі створення досконалого публічного образу. В результаті ми бачимо показний "успішний успіх" інших і відчуваємо свою недосконалість іще гостріше.

Перфекціоніст, не маючи внутрішнього почуття своєї вартості, зазвичай вимірює її зовнішніми показниками: оцінки в навчанні, спортивні досягнення, популярність, професійні показники. Коли чогось менше, ніж хотілося б (а так майже завжди), – це призводить до почуття сорому чи приниження.

Тиск очікувань суспільства – явище не нове, але в останні десятиліття він став особливо нестерпним, зокрема через нову багатогранність (і суперечливість) очікувань. Перфекціонізм американських п'ятдесятих був пов'язаний з мас-культурою, відомою нам зі знаменитих картинок про веселу домогосподарку, рожевощоких чистеньких діток і роботягу-тата в капелюху – зараз усе це викликає у нас радше сарказм.

У той час перфекціонізм означав безшовний конформізм, підпорядкування однаковим цінностям, поведінці та зовнішності. Перфекціоніст мав бути, виглядати, поводитися, як усі – тільки в кращому варіанті. Осяяний упевненістю в собі, міцний, ніби вирізаний стамескою з дуба "мужній" чоловік у сорочці, краватці, костюмі й капелюху. Граціозна усміхнена "жіночна" жінка у гарній сукні – звісно, добра господиня, куховарка, мати, сексуальна берегиня.

Сьогоднішній перфекціонізм має обов'язок виділятися, вирізнятися в нинішній "економіці уваги". Think different – реклама Apple. "Будь інакшою" – часта реклама "жіночих" магазинів і товарів.

Звісно, перфекціонізм не виключно зла сила. Перфекціоніст може відчувати, що досягнення – єдине, що тримає його купи. Коли ми перевтомлені життям або картаємо себе за недоліки – відмінний результат тесту чи тисяча лайків на Instagram можуть ненадовго дати відчуття, що все добре.

Звісно, це відчуття швидко спадає й вимагає постійного оновлення. Як і будь-яка залежність.

Американський психолог Ренді Фрост іще в 1990 році розрізняв три широких типи перфекціонізму:

Перший – самонав'язування, постійне повторення собі того, що треба бути кращими. Воно породжує високу мотивацію, але зрештою виснажує людину у спробах стати: здоровішою, щасливішою, у кращій фізичній формі, багатшою (порівняльні прикметники дуже часті фігурують на обкладинках книжок з самодопомоги).

У моєму кабінеті психолога це часто проявляється в тому, як пацієнти мучать себе за те, що з'їли круасан із шоколадом після спортзалу або подивилися кілька серій серіалу поспіль замість того, щоб перевірити домашку дитини.

Другий – соціально приписаний перфекціонізм, коли ми намагаємося відповідати уявленням іншим. У психотерапії це часто виражається як внутрішній критичний монолог, який каже нам, якими ми маємо бути та що робити. Ми чуємо в голові зневажливі відгуки про свої недостатньо добрі манери, недостатньо гарне тіло, недосить дотепну бесіду.

Третій – перфекціонізм, спрямований на інших, коли ми вже вимагаємо від людей навколо відповідати нашим неможливим ідеалам. Звісно, найчастіші жертви такого нашого перфекціонізму – наші діти. Чому у тебе тільки п'ять предметів із найвищим балом, а не всі? Інший варіант – бос, який не розуміє, як це співробітник не має досить сили волі, щоб не захворіти на застуду.

найчастіші жертви такого нашого перфекціонізму – наші діти

Утім, у справжніх людей не завжди легко розрізнити три різні категорії. Імператив бути стрункішою чи розумнішою часто може виражатися в критиці інших з інших питань. Перфекціонізм – слизький. Він також схожий на хамелеона. Він міняється під кожну людину. Він може виражатися депресією чи тривогою, обсесивними розладами чи нарцисизмом, психосоматикою чи суїцидальними думками, розладами харчування.

Саме через цю здатність виражатися по-різному у людей з різною вразливістю чи різним типом характеру його ніколи й не виділяли в окремий психічний розлад.

Це також означає, що перфекціонізм може рости на ґрунті дуже різного дитинства. Звісно, "батьки-гелікоптери", які намагаються контролювати все навчання та всю позашкільну діяльність своїх дітей, дуже сильно збільшують шанси перфекціонізму дітей. Але психотерапевтична практика показує, що дуже різні стилі батьківства все одно призводять до подібних результатів.

Батьки, які намагаються тримати більшу дистанцію, можуть викликати у дитини нестримну тягу до батьківського визнання, яке, як вважає дитина, можна досягти дедалі більшим накопиченням досягнень. Дитина, яку постійно хвалять, хотітиме ще більше похвали. Дитина, яку критикують, також буде вражена постійним "свербінням": бути кращою.

І це не є звинуваченням батьків за все. Це також показує, як важко правильно виховати дітей. Золота середина між надмірною опікою та нехтуванням – також практично недосяжна. Пошук її буде теж прагненням до перфекціонізму.

Важкість уникнення перфекціонізму показує, що він криється десь глибоко у структурі людської психіки. Хоч як би нас виховали – ми інтерналізуємо якийсь ідеал людини, якою ми прагнемо бути.

Але перфекціонізм може бути непатологічним, вважають деякі психоаналітики. Ми можемо ставити для себе високі стандарти та прагнути високих цілей, водночас не вдаючись до каральної самокритики. Деякі перфекціоністи навіть отримують задоволення від самого прагнення до вдосконалення.

Проте інші психологи – й це підтверджує моя практика – сумніваються в такій можливості.

Щось у тому, що робить нас людьми, змушує нас відчувати, що зробленого недостатньо. Водночас ми не хочемо гасити в собі надію на те, що колись, одного дня, нас визнають як виняткових. Тих, ким ми були для своїх батьків, додає психоаналіз.

Але життя, як писав Серж Леклер, полягає в метафоричному вбивстві всередині себе цієї уявної чудової дитини. Ми маємо постійно відкидати фантазію про досконалих себе, сумувати через цю неможливість – але не вірити в таку можливість.

Одна з моїх перших пацієнток, назвімо її Лідія, виростала з розлученою багатою мамою, яка займалася кар'єрою, а догляд передоручала різним нянькам au pair з бідніших країн. Вона постійно намагалася привернути увагу матері до своїх проблем у школі, з друзями, з першими хлопцями. Однак мама звертала на неї увагу лише тоді, коли Лідія гарно вдягалася, фарбувалася, робила манікюри, купувала новий одяг. "О, яка ти гарна! Моя красуня". Лідія після цього пробувала заговорити про якесь переживання – і втрачала матір.

Ставши дорослою, дівчина постійно фарбується по-різному й постить селфі в соцмережі. Я припустив, що вона намагається знову перетворюватися на ту чудову дитину, яку вона бачила в погляді матері, коли вони разом накладали їй макіяж. Після цього Лідія почала відчувати давно стримуваний гнів і фрустрацію. "Коли мати була жива і я кричала на неї – вона це практично не помічала, відходила, – сказала Лідія, гірко плачучи. – А тепер вона мене взагалі ніколи не почує!"

Це була відкладена скорбота не лише за втраченою матір'ю, а й за втраченою уявною досконалою дитиною, якою вона на мить відчувала себе в окремі моменти, коли їй вдавалося привернути позитивну увагу мами.

Оплакування цієї дитини дозволило їй також позбутись обсесивного розглядання себе в дзеркалі. Невдовзі вона припинила постити селфі. Одного дня вона прийшла до мене з усмішкою. "Йдучи до фотографа, я глянула на себе в дзеркало й подумала: о, та я доволі приваблива. І, що смішно, при цьому не супермодель. Але ще дивніше – я й не хочу бути як супермодель".

Перфекціонізм може на позір штовхати нас до наших дорослих успіхів. Але насправді це докорінно дитяча поведінка: він вселяє в нас переконання, що життя припиняється, якщо ми перестаємо сподіватися стати найкращою можливою версією самих себе. Навпаки – в цей момент життя може нарешті початися.

інозмі суспільство майбутнє світ