Очима Росії. Як у Кремлі бачать ситуацію у світі та як Україні уникнути великого наступу

Схоже, залишається позаду «черговий страх війни» – для України вже другий менш ніж за рік, враховуючи навчання «Кавказ-2020». Російські війська, додатково перекинуті до кордонів України та на її окуповану територію, підуть. Але, можливо, залишать техніку, щоб не возити її туди-сюди. Та й постійно дислоковане угруповання російської армії досить потужне і готове до швидкого оперативного втручання у разі наказу з Кремля. Тож питання, що то було і, головне, що буде далі – залишається актуальним.

Рецепти Сунь Цзи: простота, яку складно реалізувати

Війна несе багато випробувань. І одне з них – поєднання невідомості та відчуття загрози. Твій ворог прагне заподіяти тобі шкоду. І до того ж зробити це раптово для тебе, щоб ти не зміг захиститися. Або спеціально залякувати тебе, щоб ти виснажився і не був готовий у момент, коли він таки нападе.

«Якщо ти знаєш своїх ворогів і знаєш себе, то можеш перемогти у сотнях битв без єдиної поразки», – казав «батько» стратегії Сунь Цзи. Втім, «вивчити ворога» дуже складно.

Йдеться навіть не про оперативні плани. Цілком очевидно, що остання концентрація військ здійснювалася у такий спосіб і з такою дипломатичною та пропагандистською підтримкою, щоб унеможливити відповідь: що це – лише шантаж чи підготовка до нападу?

Відповідь знало лише вузьке коло політичної та військової верхівки РФ. А, можливо, взагалі лише одна людина. Якщо загроза не схожа на правду, то навіщо взагалі погрожувати?

для передбачення дій ворога важлива не сама реальність. Важливіше його розуміння реальності

Українські аналітики переважно намагалися вирахувати, що можливе з фізичного, політичного, економічного, військового погляду. Атака на Київ, оточення українських сил на Донбасі, залякування задля доступу до дніпровської води для Криму…

Читайте також: Коротко про російські БТГр. Якою є їхня структура та які сценарії нападу на Україну вони відпрацьовували на навчаннях

Це нібито найнадійніший спосіб аналізу. Адже реальність не обманеш.

Утім, для передбачення дій ворога важлива не сама реальність. Важливіше його розуміння цієї реальності.

Війна з державою, якої немає

Російське військово-політичне керівництво і персонально Путін напрочуд відверті, коли розповідають про своє бачення світу, цілі, а часто і засоби. От тільки багато хто в Україні вважає, що вони брешуть. Бо не можуть же насправді так думати! Нам важко повірити, що вони серйозно вважають, що Україна – не держава. «Так ось же ми!»

Але спробуймо подивитися на Україну очима недружнього зовнішнього спостерігача. Дисфункціональна держава, більш-менш ефективна переважно для формування прибутків власних злодійкуватих еліт. Населення, якому вони остогидли. І підтримка Заходу, завдяки якій вся ця конструкція ще якось тримається на плаву.

Чи дуже ця картинка відрізняється від реальності? На жаль, менше, ніж нам того хотілося б.

У принципі, такий стан не усуває для Кремля потреби враховувати існування України. Адже, попри проблеми, вже у якомусь вигляді сформована політична нація, яка бачить своє майбутнє у власній незалежній державі.

Однак у Кремлі можуть її не помічати, кажучи про «один народ» і «агресивну націоналістичну меншість». Результати виборів чи соціологічних досліджень не спростовують таке бачення, хоча і не підтверджують – і тут у Кремлі бачать, те що хочуть побачити. Адже політично активною є завжди менша частина громадян. Хоч в Україні, хоч у Польщі, хоч у Франції.

Помилка запрограмована вже досить поважним віком переважної частини кремлівських еліт, які сформувалися у часи пізнього СРСР. А ще значною мірою підсвідомим прагненням перекласти відповідальність на «підступний Захід» за провал власної політики на українському напрямі. Провал, запрограмований саме небажанням «помічати» українців.

Кремль може наочно переконатися, що українська нація таки існує, лише вкрай болісним і для нас, і для них способом – спробувавши «інтегрувати» Україну та відчувши рівень опору.

Захід, що не готовий говорити як із рівним

Списувати свої прорахунки на інтриги Заходу – давня російська традиція. Проте, знову ж таки, якщо розглядати реальність з позицій «жорсткого прагматизму», де всі «демократичні цінності» та «права людини» призначені лише для пропагандистів чи знавіснілих, логічний висновок із політики держав Заходу щодо Росії, України та й інших «колишніх радянських республік» – вони хочуть нам зашкодити.

Росія, навіть у найбільш ліберальні часи початку 1990-х, чітко сигналізувала про ставлення до «ближнього закордоння» як до зони власних виключних інтересів. Кремль був готовий співпрацювати із Заходом в обмін на таке визнання та невтручання у власні внутрішні справи.

Утім, держави Заходу подавали вкрай змішані сигнали. З одного боку, у тісній координації з Росією вони забезпечили ядерне роззброєння України, Казахстану та Білорусі. Москва, значною мірою завдяки більш швидким економічним реформам у Росії у порівнянні з усіма сусідами, крім держав Балтії, стала «вхідною точкою» для міжнародних корпорацій для роботи на ринках пострадянського простору. Це принесло їй гроші і втримало престиж.

Списувати свої прорахунки на інтриги Заходу – давня російська традиція

З іншого боку – Захід не визнавав (та власне, і не міг визнати через свою природу) претензію Росії на монопольне посередництво у відносинах з її сусідами, особливо західними. Навіть дуже «конструктивний» у взаєминах із Росією ЄС розробив програму «Східного партнерства» для пострадянських країн.

А головне – на пострадянський простір із Заходу просували, зокрема за підтримки неурядових організацій, реальну політичну конкуренцію та обмеження свободи дій влади правовими приписами. Тобто, з позиції Кремля, вели підривну діяльність проти пострадянської системи управління.

Враховуючи перевагу Заходу в економічному потенціалі, вільна економічна та ідейна конкуренція на пострадянському просторі означала для Росії майже гарантований програш, а отже, втрату впливу та ваги у світових справах. Адже вплив на міжнародній арені не прямо пропорційно, але тісно пов’язаний з чисельністю «контрольованого» населення.

Якщо у сусідній країні, замість затвердження голосуванням (яке вже правильно організоване) дружнього для Росії політика, внаслідок масових мітингів протесту приходить прозахідний, то для Кремля – це не демократія, а зовнішньополітична поразка.

Якщо Росію хочуть «демократизувати», значить прагнуть привести до влади «корисного політика» для Заходу. Власне, неконтрольована політична конкуренція у російських умовах цілком може призвести до розпаду країни, як це мало не сталося у кінці 90-х.

Запроваджувати демократичну конкуренцію для нинішньої російської еліти – наступати на горло власній пісні. З іншого боку, чимало українських патріотів повністю погодяться з тезою своїх ідеологічних опонентів: «Росія з реальною демократією = слабка Росія».

Із погляду Кремля, російське втручання у вибори в США, підтримка контрсистемних сил у Європі – є нічим іншим, як симетричною відповіддю на «підривну західну діяльність» після численних наполегливих прохань її припинити.

Не можна сказати, що держави Заходу не намагалися якимось чином врахувати «російські особливі обставини». Було й негласне «прощення» за агресію проти Грузії. І спроби «перезавантаження» часів Обами, яке «пророчо» відкрили кнопкою «перевантаження».

Утім, тиск внутрішньополітичної конкуренції та «зубаті» ЗМІ створюють потребу для зовнішніх партнерів США, зокрема Німеччини, дотримуватися «демократичної пристойності» чи хоча б демонструвати готовність до «прогресу у правильному напрямі в майбутньому». Тож поступки великих держав Заходу вимогам «реальної політики» на тлі їхньої незмінної риторики росіян не задовольнили.

«Прикладна» параноя

Традиційно люди оцінюють поведінку інших по тому, як би самі вчинили на їхньому місці. Враховуючи добре відомі «гібридні методи» Росії, оцінки дій «наших західних партнерів», як з підкреслено іронічним акцентом любить говорити Владімір Путін, можуть бути досить похмурі.

Торік, через пандемію Covid-19 та пов’язане з нею падіння цін на нафту, Кремлю довелося швидко змінювати свої плани утримання влади. Спершу планувалося втілити сценарій, як у Казахстані, де Назарбаєв зараз не президент, а «лише» довічний голова Ради національної безпеки. У росіян, ймовірно, були варіанти голови Ради безпеки для Путіна чи глави Держради РФ. Після таких змін до конституції РФ Путін, зберігши основні важелі впливу на новій посаді, формально перестав бути б президентом.

Тепер, унаслідок пандемії ковіду і кризи, Путін де-факто дістав змогу залишатися главою держави довічно, але водночас на ньому залишився тягар накопиченого соціального незадоволення росіян. Ну, і роздратування тих, хто повірив у майбутню «відлигу».

На цьому тлі ситуація з отруєнням Алєксєя Навального, звинуваченнями Росії у застосуванні хімічної зброї та потужним консолідованим дипломатичним тиском Заходу на підтримку опозиційного політика, поширений від його імені сенсаційний фільм про «палац Путіна» навряд чи розглядається якось інакше, ніж як спроба зовнішнього удару у момент внутрішньої кризи.

І це ще за президентства «ізоляціоніста» Трампа. А далі прихід Байдена, обіцянка покарати Росію за втручання в американські вибори і характеристика ним Путіна як «вбивці».

На цьому тлі українська влада, яка доти наполегливо шукала миру, раптом йде на «яструбині кроки» проти проросійських сил в Україні. Такі дії пов’язують із впливом нової адміністрації США на Україну не лише у Кремлі, а й багато хто на Заході та в самій Україні.

Скасовується рішення президента Трампа про зменшення військових контингентів США у Німеччині. А замість навчання в Тихому океані, проводиться велике навчання НАТО Defender Europe-2021, у межах якого відпрацьовується сценарій війни з Росією. Адже жодний інший сценарій зіткнення на цьому театрі не передбачає протиповітряної та протиракетної оборони та перекидання підкріплень із США.

У 2014 році російські регулярні війська, які загрожували вторгненням, вже самою присутністю зв’язували українські сили у боротьбі з російськими проксі-силами на Донбасі. А може, це відмобілізовані сили НАТО «зв’язуватимуть» російську відповідь на атаку українських військ на Донбасі?

«Як, ми ж не готові наступати?» – запитаєте Ви. І матимете рацію. Навряд чи вірять у велику операцію і самі росіяни. Але для значних внутрішньополітичних наслідків у Росії нам не потрібно звільняти весь Донбас.

Достатньо одного великого міста. Чи навіть стабільного контролю українського війська над одним із районів Донецька, що остаточно перетворить на фарс ідею «Донецької народної республіки», яка не контролюватиме власну «столицю».

У російській картині світу Вашингтон, звідки дадуть команду «фас» Києву, задовольнить будь-який результат. Перемога українців завдасть потужного удару по російській владі напередодні виборів у Держдуму у вересні. Історично всі масштабні внутрішні потрясіння у Росії відбувалися саме після зовнішньополітичних поразок.

Історично всі масштабні внутрішні потрясіння у Росії відбувалися саме після зовнішньополітичних поразок

Якщо ж українська операція зазнає провалу, то відкрите втручання російських військ задля оборони контрольованих ними територій на Донбасі буде використано для посилення санкцій. А також для підриву будь-яких перспектив покращення відносин Росії з важливими для неї економічними партнерами у Західній Європі.

Економічна криза в РФ після посилення санкцій – теж не найкращий супровід до парламентських виборів. Навіть за умови створення всіх можливостей для «правильного голосування» шляхом розтягнення його на кілька днів.

При цьому, думають у Росії, Вашингтон мало чим ризикує. Адже американські економічні інтереси в Україні дуже скромні.

Мобілізація російських військ – в уяві Путіна та його найближчого оточення – мала продемонструвати готовність Кремля підняти ставки у конфлікті, здійснивши його ескалацію далеко за межі Донбасу. За таких умов США мали або ризикувати ядерною війною, безпосередньо втрутившись у бойові дії, або «втратити обличчя», спостерігаючи за розгромом свого «сателіта». Ну, і «київська влада» має задуматися над ціною безумовного виконання наказів «заокеанського патрона».

Звісно, економічні санкції за ескалацію конфлікту можуть бути сильнішими. Але росіянам тоді можна буде принаймні спробувати «політично продати» «велику перемогу».

Таке гіпотетичне бачення росіян (яке повністю відповідає їхній публічній риториці, зокрема нещодавнім заявам міністра закордонних справ Лаврова про ймовірність війни на Донбасі), встановлює логічні зв’язки між насправді не пов’язаними між собою подіями.

Але всі ці події не пов'язані між собою

Німеччина, участь якої у «справі Навального» стала особливо неприємною для Кремля, зацікавлена у співпраці з Росією. Водночас вона надіслала чіткий сигнал про неприйнятність для неї нинішньої російської політики, яка суперечить національним інтересам ФРН, спрямованим на зміцнення ЄС та запобігання збройним конфліктам у Європі.

Резонансна заява Байдена про Путіна цілком могла бути не «зрежисована», а наслідком притаманного американським журналістам агресивного стилю ведення інтерв’ю.

На тлі явного пріоритету для США Тихоокеанського регіону і наслідків політики Трампа, масштабні залучення американських сил до навчань у Європі мають відновити довіру союзників до американських безпекових гарантій.

Адже натомість до азійських вод вирушає британська ударна авіаносна група. Французький універсальний десантний корабель, однотипний «Містралю», нещодавно став флагманом спільних франко-американсько-індійсько-японсько-австралійських військово-морських навчань у водах Бенгальської затоки.

Українська влада щодо застосування санкцій проти проросійських каналів, цілком ймовірно, керувалася внутрішньополітичними аргументами, а не зовнішньополітичною логікою.

Можливі й інші пояснення. Втім, чимало осіб з-поміж російського керівництва мають специфічний професійний досвід роботи з викриття ворожих підступів, яке робить їх вкрай скептичним до «збігів».

Як мудро стримувати Росію?

Найкращий шанс на військову безпеку – зберігати для противника надію на перемогу і поступово підвищувати ціну потенційної атаки

Демонстрація сили принесла Росії зовнішньополітичні успіхи. Президент Байден погодився розмовляти з тим, кого назвав «вбивцею». Українській атаці на Донбасі вдалося запобігти. Хоча її ніхто і не готував.

Оскільки корінні суперечності у відносинах Заходу, України та Росії нікуди не поділися, можна цілком очікувати на нові «навчання» біля українських кордонів. Що може зробити Україна, щоб ці погрози так і залишилися погрозами?

Популярна відповідь: вступити до НАТО – приваблива, але, на жаль, неправильна. Той-таки Сунь Цзи в одному зі сформульованих ним правил війни спеціально застерігав щодо тиску на противника у безвихідному становищі. А Росія бачить себе зараз саме такою.

Україна в НАТО означатиме для Кремля величезну поразку, задля запобігання якій, з його погляду, варто йти на будь-який ризик. Військовий удар по Україні до моменту вступу до Альянсу, щоб його зірвати – цілком логічний крок.

Це добре розуміють держави-члени НАТО. Альянс піде лише на ті рішення, які знизять, а не підвищать ймовірність його зіткнення з Росією.

Так, поза НАТО ми приречені на постійний ризик великої атаки. Маємо психологічно готуватися до того, щоб цей «дамоклів меч» якомога менше псував нам життя.

Читайте також: Час дорослішати: ніхто не подолає загрозу Росії, крім нас самих

Попри приказку про «рушницю на стіні», вона стріляє далеко не завжди. Кремль прекрасно розуміє ризики реальної війни. У курсі він і про те, що прагнення росіян до «величі держави» не означає їхньої готовності миритися з військовими втратами.

Недарма останнє президентське послання в РФ мало переважно соціальне спрямування, а основною зовнішньополітичною обіцянкою було збереження миру, попри підступи ворогів.

Тож здатність українського війська завдати значних втрат агресору явно знижує ймовірність будь-якої воєнної авантюри.

Навіть зростання відповідної спроможності з часом, як-от придбання чи отримання від партнерів нових систем озброєнь, оснащення українських вояків вітчизняною військовою технікою, а головне – інтенсивні тренування і формування власної доктрини для дій у разі великого наступу противника, не викличе негайної військової відповіді.

Читайте також: «Джавеліни», «Стінгери», засоби зв'язку і бронемашини для піхоти. Яка допомога потрібна зараз Україні

Баланс сил все одно залишатиметься на користь РФ. Вона зберігатиме переважні шанси на перемогу у двосторонньому зіткненні з Україною. Проте зростатиме потенційна ціна такої перемоги. А отже, знижуватиметься спокуса віддати наказ про наступ.

На жаль, можливе і зворотне. Якщо спроможності нашої армії знижуватимуться, зокрема, не буде компенсований поступовий вивід з експлуатації високотехнологічних радянських озброєнь, значно більша ймовірність того, що одного разу «рушниця» таки вистрілить.

Підпишіться на тижневий дайджест ТЕКСТІВ та отримуйте листи з найцікавішими публікаціями – для спокійного читання на вихідних.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

стратегія війна НАТО росія точка зору загроза