Місія виконана. Як українські студенти допомогли захищати парламент Литви від радянських військ

На сьогодні Литва чи не найбільш дружня до України держава у світі. Цьому багато причин. Тут і спільна історія, що коренями сягає битви під Синіми Водами, де наші предки пліч-о-пліч виступили проти Орди, тут й Велике князівство Литовське і спільна трагедія наших народів під московським ярмом. Ба! Навіть опір загарбникам був спільний, а проти УПА та «лісових братів» часто-густо воювали одні й ті самі карателі.

Коли наприкінці 1980-х почався широкий рух за відновлення незалежності «национальных окраин», Литва виявилася лідером і орієнтиром для інших. Вже 1988 року Литовська РСР офіційно повернула свій справжній національний прапор. У цьому ключі досить колоритно бачилися тогочасні радянські плакати на тему «нерушимости СССР».

Литовці – лідери

Старші читачі пам’ятають цю набридливу наочну агітацію, яка щорічно штампувалася ледь не мільйонними накладами. Зазвичай це було зображення гербу СРСР, оточеного прапорами союзних республік. І раптом у цей одноманітний та нудний віночок із безликих серпасто-молоткастих близнюків, що відрізнялися лише кольоровими смужками, яскравим дисонансом увірвався жовто-зелено-червоний прапор «буржуазної Литви».

Нагадаємо – в Україні за піднятий синьо-жовтий прапор тоді ще хапала міліція

Нагадаємо – в Україні за піднятий синьо-жовтий тоді ще хапала міліція. Незабаром литовські прапори почали масово з’являтися на перших, поки ще завуальовано антирадянських київських мітингах, де всі чудово розуміли, що символіка маленької балтійської країни піднімалася як узаконений замінник поки ще забороненої української. Втім, це тривало недовго. Після знаменитого «Живого ланцюга злуки» (21 січня 1990-го) синьо-жовті прапори впевнено прописалися й на вулицях українських міст. Він, зауважимо, був «рімейком» масштабної акції «Балтійський шлях», що відбулася 23 серпня 1989 року. Тоді жителі Литви, Латвії та Естонії взялися за руки та об'єднались у живий ланцюг, який з'єднав Таллінн, Ригу і Вільнюс.

Балтійські республіки, а особливо Литва, були не лише прикладом для наслідування. Внесок того ж «Саюдісу» в розвінчування радянської міфології та прочищення мозку від комуністично-російської пропаганди важко переоцінити. Візьмімо популярну російськомовну газету «Согласие», що видавалася колись «Саюдісом» (литовський аналог «Народного руху України»). Її напівлегально привозили з Вільнюса та розповсюджували на українських мітингах. Якщо «рупори перебудови», якими зачитувалася радянська ліберальна інтелігенція – на кшталт «Огонька», «Комсомольської правди» чи «Собесєдніка» – продовжували розповідати про велику та прекрасну ідею комунізму, яку спаскудили всілякі там Сталіни та Брєжнєви, то в «Согласии» прямим тестом та досить обґрунтовано пояснювали про потворність комуністичної ідеї як такої.

Варто згадати й досить великий внесок литовців у становлення вільної преси в Україні. В 1989–1990-х роках принаймні чверть (як не половина) українських самвидавівських газет друкувалася в Литві: часом на потужностях «Саюдісу», іноді вночі у якомусь науково-дослідному інституті, де була копіювальна машина, а керівництво раде було допомогти іншим пригнобленим народам вирватися з радянською тюрми.

З позиції дня сьогоднішнього самвидавівські газети останніх років існування СРСР – щось смішне та недолуге. Зазвичай це був розмножений на копірі (в народі – «ксерокс») «метелик» – складений навпіл аркуш формату АЗ. Поважні видання часом складалися з двох, а то й чотирьох таких аркушів. Тобто мали від 4 до 16 сторінок. Наклади цих газет сьогодні теж виглядають смішно – від 500 до 2–3 тисяч екземплярів (у середньому близько 1000). Але тут треба розуміти, що кожен такий самвидавівський листок перечитувало від кількох десятків до кількох сотень читачів.

Ще раз наголосимо – феномен самвидаву 1989–1991 років значною мірою став можливим завдяки допомозі литовців. Ті нечисленні копіювальні апарати, що були в Україні, зазвичай зберігалися в спецкімнатах за залізними дверима та під пильним наглядом КДБ (останнє – не метафора, а цілком доконаний факт).

У Литві з копіювальною технікою було набагато простіше, а українцям газети тиражували часто за собівартістю або ж із мінімальною націнкою. Автор сам тоді займався самвидавом та був головредом газети осередку Української студентської спілки педінституту (зараз НПУ ім. М. Драгоманова). Видання мало досить незвичну назву «Вставай!» («Вставай, хто живий, в кого думка повстала!», Леся Українка). Зазвичай наклад друкувався в Києві, але один із номерів теж побачив світ у Вільнюсі.

Загалом для молоді тих часів Литва була прикладом та предметом певних заздрощів. Найкраще це втілено в надзвичайно популярній тоді пісні «Може цього разу», написаній Андрієм Морозом у 1989 році, що звучала колись ледь не на кожному рухівському мітингу:

Може цього разу станеш вільною

Україно моя, земле рідная…

…Бо ми й цього разу знову лишимось ззаду,

На холоднім, осіннім, спустілім вокзалі,

Поїзд волі без нас у широкий світ піде,

Й лиш маленька Литва ним на волю від'їде.

Вже 11 березня 1990 року Литва остаточно і не ховаючись за евфемізмами про якийсь там «широкий суверенітет у межах СРСР» оголосила про відновлення незалежності.

У Кремлі це викликало спочатку шок, а потім лють та непереборне бажання прибити непокірну «дрібноту», бажано чимось важким та броньованим. Цей порив імперії стримувало лише заплановане на жовтень того ж року вручення Михайлу Горбачову Нобелівської премії миру. Для майбутнього «мирного» нобеліата спрямувати танки проти народу було якось не комільфо, та й з престижною премією можна було «пролетіти». Втім, деякі кроки росіяни зробили. Зокрема, впродовж квітня 1990 року радянські військові захопили споруди Вищої партійної школи та Будинок політпросвіти. Згодом тут утворили штаб так званої Комуністичної партії Литви (на платформі КПРС).

Розкол між комуністами цієї країни (тоді ще радянської республіки) стався в грудні 1989-го, коли більша частина партійців (близько 86 тис. членів) на чолі з першим секретарем Альгірдасом Бразаускасом оголосила про вихід із КПРС та про створення самостійної КПЛ. Меншість (близько 40 тис.) на чолі з Міколасом Бурокявічюсом залишилася вірна Москві та утворила КПЛ (КПРС). У «першопристольній» зрадника оцінили, й незабаром Бурокявічюс навіть став членом політбюро ЦК КПРС.

Тим часом партія Бразаускаса вже в грудні 1990 року реорганізувалася на «Демократичну партію праці», що стояла на позиції традиційної європейської соціал-демократії, а КПЛ (КПРС) так й залишилася вірним сторожовим псом Москви.

Захопивши приміщення для діяльності своїх маріонеток, Кремль на деякий час перестав використовувати військову силу, зате розгорнув активну економічну блокаду непокірної республіки.

1990 рік. Газета «Согласие» з передовицею про блокаду Литви

Зрозуміло, що очільнику СРСР розпочинати військову операцію проти Литви одразу після вручення Нобелівської премії миру теж було проблематично. Потрібно було витримати хоч кілька місяців паузи.

Нарешті пролунала команда «Фас!»

Невдалий наступ імперії

На початку січня 1991-го лідер КПЛ (КПРС) Міколас Бурокявічюс звернувся до президента СРСР Михайла Горбачова з проханням ввести війська до Вільнюса. Свіжоспечений «мирний» нобеліат офіційно те звернення проігнорував. Однак наказ про військове втручання підписали міністр внутрішніх справ Борис Пуго та міністр оборони Дмитро Язов. Радянські очільники наївно сподівалися, що міжнародна спільнота на тлі широкомасштабної війни на Близькому Сході не зверне особливої уваги на мілітарні пустощі Москви. (Операція «Буря в пустелі», нагадаємо, розпочалася у ніч із 16 на 17 січня 1991 року).

8–9 січня 1991-го на територію Литви увійшли загін спецпідрозділу «Альфа» КДБ СРСР та 76-та повітряно-десантна дивізія зі Пскова. Остання сьогодні більше відома бойовими діями проти України на окупованій частині Донбасу.

10 січня Михайло Горбачов звернувся до голови Верховної ради Литви Вітаутаса Ландсберґіса з ультимативною вимогою повернутися до статусу-кво та відновити Литовську РСР у складі СРСР.

Наступного дня маріонеткова КПЛ (КПРС) створила Комітет національного порятунку Литовської РСР, який одразу ж був визнаний Кремлем як єдина легітимна влада на теренах бунтівної республіки.

Найтрагічніші події сталися в ніч на 13 січня, коли радянські військові штурмом захопили Вільнюський телевізійний центр, телевежу та низку інших важливих об’єктів столиці Литви. Озброєним військовим, зокрема й на танках, чинили спротив тисячі беззбройних громадян, які стали живим щитом проти окупантів. Тоді загинули 14 цивільних литовців та кількасот отримали поранення.

Протистояння під телевежею в ніч на 13 січня 1991 року. Фото Збруч

Реакція світу була блискавичною та жорсткою. Горбачов плутано виправдовувався та щось бурмотів, що він про те не знав, його до відома не поставили і взагалі: я – не я…

Київ. Усі зрозуміли: треба вийти на Майдан

В Україні події в Литві теж викликали справжню бурю. І річ не лише в величезних симпатіях простих українців до маленької балтійської республіки. Події в тогочасному політичному житті УРСР були віддзеркаленням, хіба що з певним запізненням, того, що відбувалося в Литві. Всі розуміли, що у випадку перемоги реакції незабаром танки будуть й у Києві та Львові. До того ж, враховуючи розміри України та її вагу для СРСР, все повториться на порядок кривавіше й жахливіше.

Уже 13 січня на Майдані Незалежності пройшов багатотисячний стихійний мітинг на підтримку Литви. Про нього ніхто не оголошував, але всі розуміли – вийти на Майдан треба.

Всі розуміли, що у випадку перемоги реакції незабаром танки будуть й у Києві та Львові

Подібні заходи завше були ще й традиційними місцями зустрічі активістів. Зокрема членів Української студентської спілки (УСС). Промовці здебільшого говорили правильно, але переважно повторюватися. Тож люди не стільки прислуховувалися до ораторів, скільки обговорювали «що робити?» Так і народилася ідея створити інтернаціональний загін для оборони литовської демократії. Це була ідея мого товариша та однокурсника Миколи Поліщука.

Одразу зауважу, що тогочасна УСС була абсолютно мережевою структурою без найменшого натяку хоч на якийсь централізм та «партійну дисципліну». Те, що офіційно вважалося «керівними органами», насправді виконувало суто координувальну роль. Тож від моменту народження на мітингу 13 січня загін був без командира. Кожен суто добровільно брав на себе якусь роль, з якою міг впоратися якнайкраще. Микола Поліщук, наприклад, взяв на себе добір «бійців» та певну ділянку організаційних клопотів. Євген Дикий, який сьогодні очолює Національний антарктичний науковий центр, поїхав на «розвідку» до Вільнюса тощо…

Автор цих рядків на той час працював в агенції Рухінформ (була така структура в секретаріаті «Народного руху»). Посаду мав не надто «престижну», нижче за статусом була хіба що прибиральниця, але все одно був відомою персоною в надрах не такого вже й великого секретаріату НРУ. Відповідно я зобов’язався забезпечити організаційну, а за змоги й матеріальну підтримку з боку Руху.

Бо одна річ, як до Литви приїде незрозуміла група молодиків: «Laba diena (добрий день)! Ми тут до вас припхалися свободу та демократію захищати!», а інша, якщо то будуть повноважні представники від такої поважної структури, як Рух.

Справа виявилася не з легких. Співрозмовники зазвичай ідею гаряче підтримували, але при переході до конкретики знаходили купу аргументованих відмовок, чому саме вони у цьому питанні допомогти не можуть. Справа зрушила з мертвої точки виключно завдяки активній допомозі рухівського нардепа і заступника голови «Народного руху України» Миколи Поровського. На той час вже відбулися вільні вибори у Верховну Раду УРСР і опозиція мала там близько 80-ти мандатів. Зараз Поровський заступник командира 3 полку Сил спеціальних операцій. Тоді будь-який активіст, якого доля занесла в стіни секретаріату Руху, міг піймати партійного лідера будь-якого калібру і переконати його реалізувати ту чи ту безумну ідею, якщо, звісно, пощастить. На початку 2000-х це легендарне приміщення на розі проспекту Перемоги і Саксаганського знесли, і тепер на його місці потворна новобудова.

Студентський загін

Завдяки пану Миколі загін не лише дістав певний офіційний статус, а й хоч і незначне, проте фінансування. Зокрема було профінансовано придбання квитків. Враховуючи, що більшість інтерзагонівців жили виключно на копійчану стипендію – факт досить важливий.

Увечері напередодні від’їзду я мав ще одну важливу зустріч з Поровським. На мітингу солідарності з народом Литви зібрали чималу суму для допомоги жертвам радянської воєнщини – 10 тисяч рублів із «хвостиком». Для порівняння: середня зарплата в СРСР становила 120–140 рублів, ціна машини ВАЗ – 6 000 рублів.

Як я розумію, з отого «хвостика» нам профінансували квитки, а основну суму було вирішено передати до Вільнюса з загоном. Як кур’єра та довірену особу обрали мене – все ж я тоді був співробітником секретаріату НРУ. Переказ через банк виключався – литовські рахунки на той час блокувалися.

Із цими грошима пов’язана одна досить кумедна та показова у ставленні до Литви історія.

Перелічити ті гроші (на той час досить значну суму) виявилося ще тією морокою. В основному до скриньки кидали купюри в один карбованець, трохи менше – номіналом у три… І зовсім мало – по п'ять. От тепер уявіть, як то було перерахувати стільки дрібних папірців? Це при тому, що десь 9 тисяч з 10-ти були в однокарбованцевих банкнотах. Вийшов повний «дипломат» грошей.

Назавтра було призначено виїзд. Поверх грошей у дипломат поклали рушник, светрик, білизну тощо. У кишеньку – документи, зокрема й заліковку, адже зранку потрібно було здати ще й іспит (сесія ж!).

Ну а далі починається історія з серії «спеціально не вигадаєш». Сяк так складаю іспит. Потрібно дістати заліковку…

Тут слід нагадати, що в радянських «дипломатах» було складно одразу ж визначити, де дно, а де кришка. Примощую я той дипломат на коліні, піднімаю, як мені здається, кришку… Після чого викладачі й одногрупники спостерігають феєричне видовище у вигляді грошової «ніагари», що вихлюпується на підлогу.

Плюнувши на всіляку конспірацію (все одно повний провал), я прожогом починаю збирати пачки з підлоги. Присутні мовчки спостерігають за процесом в повному «когнітивному дисонансі».

Нарешті один із викладачів вичавлює: «Е-е-е-е… Ну я бачив, як намагаються дати хабар на екзамені, але аби так відверто та нахабно, та ще й у такій кількості – то вперше…»

Вклавши останню пачку та закривши той нещасний кейс, я стисло пояснюю, що то за гроші та для кого…

Викладачі мовчки перезираються, ОДНОЧАСНО дістають гаманці, витягують по червінцю й протягують мені: «Доклади…»

Зрештою я здав 10 тисяч 20 рублів. Литовці з того спочатку дуже здивувалися, довелося пояснювати, як та звідки ті 20 крб взялися… Потому до мене разів зо три підходили місцеві журналісти, щоб я спеціально для їхнього видання повторив ту історію. Оті 20 рублів яскраво засвідчували ставлення українського загалу до боротьби литовського народу за свободу.

Оті 20 рублів яскраво засвідчували ставлення українського загалу до боротьби литовського народу

Вільнюс зустрів нас холодним вітром, морозом і дрібним колючим снігом. Щоправда, саме на вокзалі якогось відчуття протистояння не було – ні тобі очікуваних патрулів, ні автоматників. Хоча в дальньому кутку привокзальної площі все ж стояв самотній БТР… А може, й не самотній, але видно було лиш один.

А от в урядовому кварталі все просто кричало про нещодавні зіткнення та готовність литовців дати відсіч – барикади, заклеєні хрест на хрест паперовими смужками вікна, як у фільмах про війну, рішуче налаштовані чоловіки, які грілися біля багать (деякі з мисливською зброєю), прапори, гасла тощо.

Завдяки підтримці Руху загін прийняли за найвищим розрядом. До того ж це була єдина велика організована група захисників з-поза меж Литви (інші були по дві-чотири людини). Загін розмістили на другому поверсі будинку Сейму (на світлині вікна кабінету, який ми займали, позначено червоним).

Литовський парламент і мітинг на його підтримку. Червоним обведене місце, в якому базувалися українські захисники Сейму

Там ми мали жити, а у випадку штурму – відбиватися. Зброї, звісно, не було – з цим у литовців було сутужно. Замість неї був ящик із десятком сурогатних бомб – вибухівка з вогнепровідним шнуром, обкладена різним залізним мотлохом та обмотана знаменитою синьою ізолентою. Крім того, на випадок рукопашної, в кутку стояв оберемок залізної арматури.

Планувалося озброїти оборонців ще й «коктейлями Молотова», але місцеві військові специ вирішили, що це становить більшу загрозу для «гарнізону», ніж для потенційних нападників. Як показав сумний одеський досвід із Будинком профспілок, думка виявилася слушною.

Кабінет, який займав наш загін, імовірно, раніше належав комітету з архітектури. Посередині там містився великий макет центру Вільнюса, а на стінах – якісь архітектурні плани. Запам’яталася вщерть набита книжками шафа. Останні були виключно для антуражу – вся бібліотека складалася десь із п'яти-шести однотипних багатотомників Маміна-Сибіряка (лише колір палітурок різнився). Якимсь дивом серед творів російського класика знайшовся тритомник вибраних творів товариша Мао Цзедуна. Читання вголос мудрощів Великого Керманича допомагало нам гаяти вільний час.

1991 рік. Вид із вікон «загонового» кабінету, бетонні блоки – це захисні барикади. Фото з архіву бійця студзагону Вадима Прядка

Факт справжньої інтернаціональної допомоги з боку України литовська сторона обіграла на повну. Апофеозом тут став виступ з трибуни Сейму представника нашого загону Євгена Дикого. Ну й, звісно, купа інтерв’ю литовським медіа.

Журналістам також дуже подобався один колоритний дядько з Галичини. Він приїхав самостійно та походжав кулуарами Сейму в однострої січового стрільця та з мисливською рушницею за спиною. На жаль, вже не згадаю, звідки він саме та як його звали.

«Служба», на перший погляд, була досить примітивною. Ми чергували біля входу до Сейму та «охороняли» парламентську радіостанцію. Дієслово взято в лапки, бо на всіх охоронців була одна малокаліберна рушниця, яка в мирному минулому, найпевніше, служила в тирі якоїсь школи.

Старші та досвідченіші члени загону ставилися до того по-філософському, молодші – хотіли «калашнікова» та справжнього бою. Якось щодо цього у мене відбулася показова розмова. На жаль, минуло вже 30 років, і хто був візаві – вже й не згадати. Співрозмовнику набридло наше абсолютно мирне «байдикування» й він висловився, що було б незле, щоб нарешті розпочався штурм. Мовляв, як ми не візьмемо участь у бою, то наш загін є профанацією, а ми тими, хто не виконав покладене на нас завдання.

Довелося довго пояснювати, що нашу місію можна вважати виконаною саме у випадку, якщо того штурму не станеться. Бо бойова цінність нашого загону – нульова, як не мінусова, й ми не зможемо протистояти навіть простим строковикам, не кажучи вже про спецпризначенців «Альфи». Наше єдине завдання – бути живим щитом. Ми маємо це усвідомлювати. Як й маємо бути готовими, що у випадку штурму ніхто з нас не проживе більш ніж 5 хвилин.

Нашу місію можна вважати виконаною саме у випадку, якщо штурму не станеться. Бо бойова цінність загону – нульова

Були в Вільнюсі й несподівані зустрічі. Йду якось повз «ближню» барикаду й чую з невимовним московським аканьєм: «Привет, Дмитрий, я же тебе говорил, что встретимся на баррикадах!»

Дивлюся, а це хлопці з «Демократичного союзу» Валерії Новодворської. Літом 1990 року партія ДС чомусь вирішила провести черговий всесоюзний з’їзд у Києві, хоча на всю Україну тоді було заледве з десяток «деесівців». Я був на ньому акредитований від рухівської газети «Оглядач» та від вищезгаданої «Вставай!». Ще й велике інтерв’ю у пані Валерії брав. Там ми з молодими демсоюзівцями й познайомилися.

Прощання ж: «Зустрінемося на барикадах» було тоді досить популярним серед опозиційної молоді. І справді, – зустрілися на барикадах.

Періодично для нас проводили навчання. Наш інструктор мав значний бойовий досвід та чимало повоював проти радянців на боці афганських моджахедів.

Інструктор читав нам лекції з азів конспірації, роботи у підпіллі та диверсійної справи. Мовляв, не виключено, що парламентський та мирний шлях стане неможливим і доведеться йти у підпілля. Тож може знадобитися.

Протягом нашого перебування в Вільнюсі було й кілька «військових тривог». Радянські вояки базувалися в так званому Північному містечку («Северный городок»), де ще з повоєнних часів стояла велика танкова частина. Періодично, мабуть, аби оборонці парламенту не розслаблювалися, з її території виїздила чимала колона бронетехніки та намотувала кола центральними вулицями міста. Але то була вже виключно гра нервів.

Показовим було ставлення до нас простих литовців.

Нагадаю, що барикади та зроблені нашвидкуруч із бетонних блоків стіни миттєво перетворилися на справжній артоб’єкт. Там були й карикатури, й плакати, й «ікебани» з радянських паспортів, партійних та комсомольських квитків, якісь опудала в радянських армійських одностроях… Найбільше було дитячих малюнків. Тоді ж виникла ідея їх трохи зібрати та зробити виставку в Києві (діти зображали прагнення до свободи та звірства радянських вояків).

Однак знімати аркуші зі стін було якось незручно, тому я підіймав зі снігу ті, що здув вітер. За цим мене упіймали кілька литовців із зовнішнього патруля. Коли прояснилася ситуація, вони активно допомогли поповнити колекцію, а потому ще й настійливо кликали на пиво (після чергування, звісно). Під час жвавої бесіди постійно підходили різні люди, тисли руки та дякували. Такий собі мінімітинг вийшов.

Виставка ж малюнків за кілька місяців експонувалася в фоє другого поверху секретаріату Руху, що був на бульварі Шевченка.

На жаль, вільнюська епопея для автора цих спогадів закінчилася дещо достроково. Надворі було досить морозно, та ще постійний вітер. Десь за тиждень я звалився з жорсткою застудою. Знаючи важкий та тривалий перебіг моїх бронхітів, я вирішив нікого не напружувати та повернувся хворіти до Києва. Втім, інші повернулися не набагато пізніше.

Цікаво, що по факту вільнюський студентський загін був останнім українським озброєним формуванням антирадянського опору в історії Неньки. І я пишаюся, що був не лише серед його бійців, а й одним з організаторів.

історія народний рух литва срср незалежність студенти