Війна й українська література. Революційна зміна поколінь

Літератори, що прийшли слідом за радянським письменникам і дисидентам, значною мірою продовжили справу, яку не судилося логічно завершити поколінню «розстріляного відродження». Свідомо чи несвідомо, вони, як і ті великі попередники, мусили повернутися до гасла «геть від Москви», спроб вписати українську культуру в європейський контекст, зробити нашу літературу знову міською, зруйнувати кордони умовностей: все той-таки «геть сором», якщо говорити про гендерний аспект і тілесність, позбутися колоніальної меншовартості.

Однак у процесі цих зрушень покоління письменників 1990–2010 років створило і свій власний канон. Шлях до визнання лежав зазвичай через видавництво «Смолоскип», веселі гулянки в Ірпені (у радянському санаторії Спілки письменників), через сприяння і схвалення різного штибу «патріархів», входження у тусовку і подальші читання та презентації на Форумі видавців у Львові чи на Книжковому арсеналі у Києві.

Здавалося, екосистема української літератури сформувалась, і ніщо не зруйнує її тяглості. Але стався Майдан, за ним – війна, а з нею колосальна зміна ролей. Учорашній успішний співробітник транснаціональної корпорації став вправним сержантом-піхотинцем, відома блогерка – легендарною снайперкою у добровольчому загоні. І таких метаморфоз були тисячі. Логічно, що такі зміни не могли не позначитися на літературі.

Люди, виховані на радянській літературі, сподівалися, що ми побачимо власну лейтенантську прозу не раніше як років за 20 після завершення війни. Так було в СРСР. Однак причини там були політичні, а не творчі: про Василя Бикова, Юрія Бондарєва, Віктора Некрасова читач дізнався під час хрущовської відлиги і пізніше, коли це дозволили.

У західному світі було не так: до прикладу, перша книга трилогії «Клинок честі» британського письменника Івліна Во вийшла 1952-го.

Ну й не треба ігнорувати технологічний бік справи: у добу комп’ютерів тексти створюються значно швидше. Тож книжки про сучасну російсько-українські війну постали одразу, і, за обрахунками письменника Антона Санченка, лік йде вже на сотні, що за кількістю найменувань є більше за увесь масив радянської лейтенантської прози.

Три винятки

Професійні письменники виклик і дух часу здебільшого передавати не наважилися. Вартими уваги є, мабуть, лише три показові винятки.

Передовсім Сергій Жадан, голос сучасного українського Сходу, присвятив війні чимало віршів, п’єсу «Хлібне перемир’я» і роман «Інтернат» (рецензію Текстів читайте тут). Останній став помітним явищем, цей твір міг би претендувати на екранізацію і численні переклади. В ньому оповідь йде не від імені військового чи волонтера, а від типового місцевого жителя, якого війна змінює. У кращий бік. Серйозна проза, де герой проходить складну еволюцію і виростає із затюканого шкільного вчителя у людину, здатну бути сміливою та шляхетною. Плюс соковита жаданівська мова про кам’яне річище дороги і запах мокрої псятини у переповненому переселенцями вокзалі (найпевніше, Дебальцевському).

Володимир Рафєєнко – менш відомий, до того ж спершу російськомовний літератор, 2017-го здивував своєю книжкою «Довгі часи» (рецензію Текстів читайте тут), вивівши розмову про війну на новий метафоричний і сюрреалістичний рівень. Це кафкіанська розповідь про гігантських колорадських жуків-убивць, за якими читається вся абсурдність «русского мира». Окупація – надто болюча історія, щоб описати її звичайними словами, тому Рафєєнко вдається до фантасмагорії.

Двотомник Владислава Івченка «2014» лишився малопоміченим як критикою, так і читачем, хоча твір, безумовно, вартий уваги. Івченко робить важливу річ – вписує у контекст війни і Майдану своє рідне місто Суми, заховане тут за вигаданий топонім Журби. Це важливий штрих до портрету країни, всі регіони якої зачепила війна. Такі книжки потрібні й особливо цінні для формування локальної ідентичності. В житті віддалених від фронту міст про бойові дії мало що нагадує, а книжка Івченка робить свій внесок у загальну картину: Майдан – це не суто київська історія, так само як і війна – це не виключно справа Донбасу.

Література ветеранів

Однак головними творцями літератури про війну є її безпосередні учасники. По-перше, вони завжди можуть ствердно відповісти на запитання: «А ти там був?» По-друге, вони не потребують медіаторів для власного висловлювання. Дуже часто ветеранська література народжується з постів у фейсбуці. Люди починають описувати свої враження, ще перебуваючи у війську, бачать, що ці дописи збирають чимало лайків і поширень. Тоді виникає ідея «а напишу-но я книгу». І пишеться вона у вже підготований читацький ґрунт, який формують тисячі підписників у соцмережах.

В оприлюдненому у вересні 2020 року дослідженні Українського інститут книги йшлося про те, що автори-аматори в соцмережах значно популярніші за професійних письменників. Люди охоче купують і цитують ті книжки, які написані б’юті-блогерами, телеведучими чи ветеранами. І в цьому теж дух нашого часу. Вочевидь, таких авторів читачі бачать більш правдивими, наближеними до життя, до «першоджерел».

Найскандальнішим письменником-фронтовиком став Валерій Ананьєв, автор книжки «Сліди на дорозі». Спогади десантника 25-ої бригади могли б залишитися просто ще однією книжкою про війну, якби Валерій не кинув виклик попередньому поколінню письменників. Молодий накачаний красень із татуюванням Шевченка викликав на двобій на диво плодовитого Андрія Кокотюху.

Ну й не тільки його. Демарш Ананьєва полягав у сумнівах щодо досягнень професійних літераторів та їхньої популярності. Сам же письменник-фронтовик відмовився від послуг будь-якого видавництва і, як переконує він, заробив на своїй книжці свій перший мільйон. Як би не намагався вивести Ананьєва на чисту воду Кокотюха та його однодумці, покупець точно на боці молодого літератора. Як свідчать офіційні й інсайдерські дані від книгоорторгівців, скандал неабияк розігрів цікавість до «Слідів на дорозі» (книжка перевидається), а от продажі опусів Кокотюхи не зросли.

Ананьєв каже, що заробив на своїй книжці перший мільйон

Книжка «Сліди на дорозі» має свою привабливість і поза скандалом. Валерій використовує неоригінальний, але дієвий прийом: його паперова оповідь супроводжується qr-кодами, які ведуть на фото та відео. І це останній аргумент для тих, хто поставить запитання: «А ти там був?» Пригоди головного героя – це не белетристика, а рутина війни, поціновувачів екшену вона, можливо, й розчарує.

Натомість цінність її в іншому: Ананьєв розпочав свою службу контрактником у 2011-му і на власні очі бачив, чим була наша армія перед війною. Учебка без практичних навичок, корупція та її масштаби, алкоголь і культивування ледарства – все це не просто деталі, тепер це вже історична цінність, відповідь для тих, хто мучиться питаннями «чому так швидко здали Крим» та «чому війна не закінчилася в 2014-му».

Поруч із Ананьєвим варто було б поставити таких авторів, як Мартін Брест чи Сергій Сергійович Saigon (Сайгон). Люди одного покоління, уродженці Сходу, воювали приблизно в той самий час, обидва – відомі блогери і почали писати російською. Різниця, так би мовити, у соціальному походженні. Брест має за плечами кар’єру в ІТ-компаніях і типове життя представника середнього класу. Тому і мова в його трилогії «Пехота» більш вишукана, іронія тонша, контекст ширший.

Сергій Сергійович – уродженець села, з народних мас, чим він сам нерідко бравує. І мовою своїх творів, і в безпосередньому спілкуванні Сайгон – свій хлопець для багатьох фронтовиків, що служили за мобілізацією. Хоча у своїх письменницьких амбіціях він вже вийшов за суто воєнний контекст. Цьогоріч його роман «Юпак» (рецензію Текстів читайте тут), що розповідає про життя українського села на початку нульових, переміг у конкурсі «Книжка року ВВС». Можливо, Сайгона чекають лаври масового письменника, зрозумілого читачам, далеким від вузької тусовки поціновувачів сучукрліту.

Жінки, що були безпосередніми учасницями війни, теж залишилися свій слід у літературі. Наприклад, Валерія Бурлакова – київська журналістка, що воювала в різних підрозділах у 2014–2017 роках. Її книжка «Життя P.S.» (уривок читайте тут) – реквієм за загиблим коханим, бійцем 93-ої бригади Анатолієм Гаркавенком, фронтовий щоденник, роздуми про армію, місце в ній жінки та дисонанси тилового життя. Вона була видана 2016-го року, відтоді побачила ще одне перевидання, переклад на французьку мову і постановку однойменної вистави у Львівському театрі імені Марії Заньковецької.

«Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської годилося б назвати енциклопедією добровольчого руху. Це дуже ретельна оповідь, що охоплює період від останніх днів Майдану по серпень 2017-го. Це справжній бойовий шлях невеличкого добровольчого загону, що спочатку був у складі «Правого сектору», а потім Української добровольчої армії. Багато ілюстрована, доповнена мапами і схемами книжка – це готовий документ для майбутніх істориків. До того ж «Щоденник» (рецензію Текстів читайте тут) Білозерської не лише про війну, а й про політику, в ньому можна знайти чимало цікавого про становлення, розвиток і розкол «Правого сектору» – міфологізованої радикальної сили.

Поруч із фронтовим щоденниками з’являються й нові жанри в українській літературі про війну. Так, наприклад, колишній боєць 93-ої бригади Влад Сорд видав збірку оповідань «Безодня» – це таке химерне поєднання гоголівської містики з голлівудськими горорами, де в цілком реальний інтер’єр шахти «Бутівка» чи околиць Кримського вписуються вовкулаки-розвідники, зомбі-бійці та інші герої потойбіччя. Це не розважальне чтиво, збірка навіть має позначку 18+, це радше книжка-застереження про те, що війна – це жах без меж.

Вартим уваги є й роман «Цуцик» Віталія Запеки. На обкладинці він охарактеризований як «антивоєнний», хоча автор не ідейний пацифіст і три роки провів на війні. Книжка оповідає про фронт очима собаки – такого собі цуцика, що їх є багато на кожній позиції. Роман точно не є антивоєнним у розумінні Медведчука і проросійських сил, він радше гуманний. І в ветеранських колах його сприйняли непогано.

Але й тут не минулося без скандалу: по роману Запеки вдарили навіть не вчорашні, а позавчорашні письменники. «Україна молода» недавно опублікувала лист представників “старої гвардії”, в якому «Цуцика» засудили як неприпустимий спосіб зображення війни, а натомість висунули на Шевченківську премію (!) роман члена Спілки письменників Олександра Михайлюти «Падіння хв’юрера». Книжка ця належить до жанру альтернативної історії й оповідає про винайдення диво-зброї, завдяки якій Україна нейтралізує російський ядерний арсенал. Автор цього опусу в своєму фейсбуці воює з колекторами як ворогами українства, пише інтерв’ю з ясновидцями і засуджує солідарність із Вахтангом Кіпіані у судовому процесі проти Медведчука.

Зміна епох у літературі не настає одномоментно. «Ірпінські» письменники не зійшли зі сцени, вони продовжують писати й видавати свої книжки. Жива навіть і Спілка письменників. Літератори «покоління АТО» ще мають відбутися. Написати не по одній книжці, не по щоденнику зі словником, який пояснює відмінність БМП від БМД, потрібні ще багато різних форм і жанрів. Потрібен врешті літературний герой, який був свого часу в Ремарка чи Гемінгвея. Потрібні «невоєнні» книжки авторів цієї генерації, і досвід «Юпака» Сергія Сергійовича – гарний тому приклад. Тоді наші 20-ті зазвучать новими сміливими голосами, як і 100 років тому.

війна культура АТО письменники книги література