Кордон по Збручу. Російська, а потім радянська архітектурна пропаганда і контрабанда в СРСР

Найчисельніші реліквії — бетонні основи «цісарських» прикордонних стовпів. Якщо росіяни, а по тому совіти просто вколупували в землю дубову палю, лише осмоливши її підземну частину, то австріяки підходили до справи з усім «орднунгом» — стовпи у них були чавунні, а основи — бетонні (у вигляді зрізаної піраміди). Пізніше, лише змінивши табличку, їх активно використовували вже польські стражі кордону.

Основа «цісарського» прикордонного стовпа

Найбільше прикордонних пам’яток збереглося в Гусятинах (саме так — у множині). Вони ж і найцікавіші. Власне, вже самі Гусятини (райцентр Тернопільської обл. та село Хмельницької) є яскравим пам’ятником старого кордону — колись це було єдине місто, що лежало обабіч Збруча, але потому річкою проліг кордон…

Гусятин (тернопільський) з «хмельницького» берега

Найуславленіша прикордонна пам’ятка усього Надзбруччя — помпезна сталінська колонада, що бовваніє біля самісінької води на лівому («совіцькому») березі Збруча. Цю грандіозну й безглузду споруду втулили десь у тридцятих роках минулого століття, аби показати «підпольським» українцям велич та процвітання Радянської України у складі СРСР. Це була не єдина «показуха» — навіть сам кордон по Збручу тоді офіційно вважався не межею між Польщею та СРСР, а кордоном УРСР.

Мовляв, згадане утворення майже «самостійне». Навіть прикордонні стовпи на лівому березі прикрашалися чавунними табличками з гербом Совіцької України. Правда, гасло «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» на тому гербі було виконане чомусь російською, як і абревіатура була УССР, а не УРСР…

Прикордонна колонада та «українська» прикордонна табличка.

Після «Золотого вересня» колонаду оперативно переробили на пам’ятник возз'єднання Західної та Східної України в рамках Радянського Союзу. Тоді ж її фриз прикрасило гасло: «Комунізм змете усі кордони!».

Але, як виявилося, сталінська колонада — не єдиний зразок прикордонно-архітектурної показухи. Ба! «Совіти» з тими колонами виявилися жалюгідними епігонами царських попередників.

Колонада в 1942 році. Видно гасло про комунізм та кордони…

На «східному» березі на верхівці надзбручанської гори височіє чималенький храм Святих Косми та Даміана. Він панує одразу над обома Гусятинами. Це не лише Божий Дім, але й яскравий зразок спрямованої на «западенців» дореволюційної монументальної пропаганди. Не виключено, що саме історія його будівництва стала поштовхом для зведення вищезгаданої колонади. Про перипетії зведення цього показушного храму можна прочитати в «Историко-статистическом описании местечка Гусятин и церквей его» (Кам’янець-Подільський, 1876 р.), який підготував священник села Катеринівка Проскурівського повіту о. Ананій Длугопольский.

1964 рік. Святкування 25-річниці «Золотого вересня»

У квітні 1865 року цивільний губернатор Поділля генерал-майор Микола Сухотін відвідав «підросійський» Гусятин. Поважний гість одразу ж зауважив, що православна церква в містечку мало того що маленька й тісна, але ще й відверто аварійна. Сухотіна цей факт обурив головними чином тому, що в зазбручанському Гусятині, населеному переважно католиками та уніатами, добре видно величний та прекрасний костел Св. Антонія, що є повною протилежністю бідному родичу на російському березі. Звісно, що таке «протистояння» аж ніяк не грало на руку російській владі.

Костел Св. Антонія

Повернувшись до Кам’янця, генерал-майор одразу ж запропонував штабс-капітану Де-Леврону — чиновнику, відрядженому Петербургом до південно-західних губерній спеціально з метою побудови нових храмів в «общєрусском стілє», аби той терміново підготував проект нового храму для «Русского Гусятина». Фінансування теж не забарилося — Церковно-будівельне Кам’янець-Подільське прісутствіє одразу ж виділило для Гусятина 17 тисяч рублів сріблом (майже 60 тис. рублів асигнаціями). Ці гроші були взяті з величезної суми, особисто виділеної імператором Олександром ІІ спеціально для зведення храмів на Заході імперії.

Храм Святих Косми і Даміана. Вид з боку «тернопільського» Гусятина.

Церкву заклали вже 4 липня того ж таки 1865 року. Тобто, всього за якихось 3 місяці після виникнення ідеї будівництва! Небачена оперативність. На закладини з’їхалася вся духовна та світська верхівка Подільської губернії на чолі з єпископом Подільським та Брацлавським Леонтієм (згодом він стане митрополитом Московським та Коломенським) та вже згаданим Сухотіним. Були навіть військові Сєвського полку, які по тому влаштували урочистий парад.

Читайте також: В Україні і греко-католики, і православні з завзяттям будують церкви в російському архітектурному стилі

Храм Святих Косми і Даміана зведено коштом імператора Олександра ІІ, аби агітувати галичан за «рускій мір»

Показовий факт — у своїй промові єпископ Леонтій наголосив, що прикордонне місце, де закладено храм, має нагадувати «загранічним єдіноплємєннікам», які колись теж були членами православної церкви, що вони по мові та вірі колись належали «єдіной семьє — Россіі». Тобто, що зведення церкви (коштом самого государя-імператора, наголосимо), що побудова «сталінської» колонади мали за мету пробудити в зазбручанських українцях палке бажання піти під руку Москви.

Обеліск загиблим радянським прикордонникам. На задньому плані — колишня застава.

Якщо спуститися дорогою від церкви в долину Збруча, можна побачити закинуту російсько-радянську прикордонну заставу. Таких по Збручу чимало, але тут маємо ще й дуже оригінальний пам’ятник перед нею. Це типовий «радянський» обеліск. На ньому — дві таблички. На одній українською: «Пам'ять про вас, Героїв захисту радянських кордонів, вічно житиме в наших серцях…». Нижче російською: «Память Павшим Т.Т. (товаришам — авт.) Циссесу и Биркусу в борьбе с врагами советской власЬти в 1923 г.» (орфографія та все решта — збережені). Цей монумент, зауважимо, «Тексти» згадували в одній із попередніх публікацій.

Тоді ж наголошувалося, що в обох Гусятинах ніхто вже й не пам’ятає не лише про обставини загибелі героїчних радянсько-українських прикордонників Ціссеса та Біркуса, але навіть їх імен. Однак автору по тому вдалося дещо з'ясувати.

Давид Фролович Ціссес, як виявилося, — досить цікавий персонаж. Народився він у Саратові, працював електриком (дуже поважна професія на ті часи). Вже в 1903 році він приєднався до більшовиків. У 1907-му емігрував спочатку до Англії, а по тому аж до Аргентини, де одружився. В 1914 році Ціссес повертається до Російської імперії й осідає в Харкові. Як кваліфікований спеціаліст із дефіцитною професією уникає фронту. Тоді ж відновлює роботу в партії більшовиків. У Харкові він тісно сходиться з Григорієм Петровським, який у майбутньому стане одним з ініціаторів створення ВЧК. Завдяки цьому знайомству тов. Ціссес стає не останнім «чекістом». Зокрема, його засилають як перекладача шпигувати за співробітниками «American Relief Administration» — благодійної організації, що діяла у 1919—1923 роках під керівництвом міністра торгівлі США Герберта Гувера та опікувалася допомогою голодуючим у Червоній Росії.

На початку 1920-х Ціссеса відряджають на Захід для «укрєплєнія граніци», де він обіймає посаду уповноваженого із боротьби з контрабандою на густинській ділянці кордону.

На той час Гусятин був одним із центрів надзбручанської контрабанди. Здебільшого, «пачкарі» тягали через річку дефіцитну у совітів мануфактуру та промтовари, назад — миколаївські золоті червінці, якими за неї розраховувалися. Радянські прикордонники одразу ж тісно вбудувалися у цей захопливий процес, і мали з того добрий зиск. Тож занадто ідейного зайду колеги зустріли без ентузіазму. Обставини загибелі тов. Ціссеса й досі викликають масу запитань. 23 вересня 1923 року він, чомусь абсолютно сам та без супроводу ординарця, поїхав верхи обстежувати кордон. Кінь повернувся під ранок, але вже без вершника. Пошукова група незабаром знайшла тіло уповноваженого, застреленого з власного ж револьвера. Крім того, було добре видно сліди тривалої боротьби. Усі обставини вказували, що надокучливого Ціссеса вбив хтось зі своїх, але тему вирішили не розкручувати та все списали не невідомих «врагов советсткой власЬти».

А от про товариша Біркуса поки що нічого з’ясувати не поталанило.

Донедавна в Гусятині (вже «західному») був ще й просто пам’ятник совіцьким прикордонникам. Одразу біля мосту через Збруч й досі видно бетонний постамент. Колись на ньому стояла скульптура пса із прикордонником. Її демонтували десь на початку 1990-х. Монумент той був досить дивний. Враховуючи обставини (кордон тут проходив до 1939-го, а по факту до літа 1941 року), друг собаки мав би бути у формі без погонів. Останні, нагадаємо, в СРСР ввели лише 1943 року. Проте гусятинського «Карацупу» виліпили чомусь із погонами. Але найбільша загадка — що робили радянська прикордонна собака та її господар на «польському» березі Збруча?

Наразі бетонна парочка сидить у засідці в бур’янах на господарчому дворі місцевого комунгоспу. Мабуть, чатує на шпигунів чи «пачкарів».

Прикордонник у засідці

Десь метрів за 150—200 від спорожнілого постаменту можна побачити вже польську прикордонну реліквію — закинутий будинок «стражниці». Він розташований одразу під ренесансною синагогою XVII століття.

Колишня польська «стражниця»

До напів прикордонних реліквій можна ще віднести й російські окопи в лісі на лівому березі Збруча (одразу навпроти тернопільського Гусятина), відриті в 1917 році, коли цісарські вояки разом із німецькими союзниками відкинули за Збруч російську армію, й на певний час лінія фронту стабілізувалася по кордону. Але знайти їх без провідника навряд чи кому вдасться.

Усі сучасні фото — автора.

історія кордон срср архітектура збруч