Сковородування. Пішки з Лубен до Чорнух: священний суржик і тихі ріки (ФОТО)

Полтавщиною сковородував: Артем Чапай

Цікаво стало вже у блаблакарі.

Решта троє у машині - молоді, молодші за мене "лубенські кияни", які їдуть на вихідні додому. Кожен говорить по мобільному місцевим варіантом неформальної української, не без суржику. І всі це чують.

Але, незважаючи на це, між собою вперто розмовляють російською. Так ніби є формальна мова "для чужих", а є - священна мова "тільки для своїх". Приблизно як у "Дивних людях" підпільний поет описував головному герою-неандертальцю:

"А ти не помічав іще, Степанчику, як тут у [...] містечках діє лінгвістична система за типом "сакральна мова"? Сначала с тобой, чужаком, заговаривают на русском, но потом, по мірі збліженія, постєпєнно переходють на суржик, а отже, ти вже трохи свій."

Я їм, "канєшно", не психотерапевт, але вже судячи з того, як полтавські КВНщики "Сен-Тропе" дуже смішно і водночас дуже по-снобськи стібуться з "села" і водночас карикатурно перебільшують вимову - в переході на російську може бути бажання показати "статус" чи "освіченість".

Оскільки ж я, щоб сила під час сковородування не пропадала марно, викликався ще й записувати взірці живої мови для професійних мовознавців - ви можете порівняти карикатуру "Сен-Тропе" за лінком вище зі справжньою красивою та мелодійною мовою 74-літньої жінки. Попри всі оці "лічно", "канєшно", "нравиться" й "нєт", язик не повернеться назвати таку мову суржиком: це "іменно" що говірка. Зверніть особливу увагу на характерні відкриті "а" з наближенням до "о": "йок йо ворю борщ, лічно йо?" ("як я варю борщ, лічно я"):

Останні роки виникає враження, що в деяких місцях виникло дві "формальні" мови: "юридично-формальною" є літературна українська - скажімо, коли я клієнт (купую каву абощо), то зі мною майже завжди розмовляють літературною українською. "Позаюридично-формальною" ж, коли незнайомі люди говорять між собою, особливо в більших населених пунктах, часто є російська - можливо, це тому, що з української легше, ніж з російської, перескочити на "священний суржик", той який тільки для своїх.

Звісно, все це доволі хаотично змішується. Наприклад:

Оскільки їздити виходить на вихідних - часто потрапляю, ночуючи, на місцеві свята. Минулого тижня це було весілля на Сумщині, а цього разу, після Лубен, став свідком дня народження в ресторані на Полтавщині. В обох випадках ведучий-музикант поміж піснями розмовляє в мікрофон українською, причому чистою. Коли говорить не у мікрофон, зі знайомими - це суржик. Зате пісні - практично винятково російські. Минулого разу пощастило почути:

• А за окошком месяц май ("а он мужчинка хоть куда, он служил в ПВО")
• Летящей походкой ты вышла из мая
• Я люблю тебя до слёз
• А я милого узнаю по походке
• Единственная моя

Одного разу тамада-музикант із наголосом анонсував: "а зараз буде не наша пісня". Після такого попередження, почав співати "Хава нагіла".

Удосвіта я вийшов у поля через знаменитий Мгарський монастир, прямо біля якого стоїть пам'ятник Голодомору, позначений на карті як "курган Скорботи на горі Зажурі".

Дорога йде вздовж тихих рік - чи пак, таку я обираю.

При цьому села дуже між собою відрізняються: одне явно стає місцевим центром. В іншому, як то кажуть, "ні крамниці, ні каплиці" - тільки літні люди, а якщо десь у дворі стоїть одна машина - то може бути ще з радянськими номерами серії "ПО".

При цьому в напівзакинутому селі, де собаки не бачили сторонніх, доводиться навіть раз відбиватися від дрібних шавок (великі на ланцюгах) палицею для хайкінгу (купленою насправді саме від собак). Потім ти переходиш на сусідню вулицю дорогою, де вперше за весь час палицею доводиться користуватися саме як палицею, щоб не упасти у болото - й потрапляєш раптом у зовсім іншу, дачну забудову. Жодного містечка поряд.

Ця частина села також зовсім порожня. Ще порожніша. Тут немає й собак, і ніхто не валує.

Птахи до дев'ятої ранку теж своє вже відспівали й поховалися до вечора.

Повна тиша.

Тільки зрідка часу глухо гупає об землю перестиглий білий налив.

Варто ж відійти від річок зовсім трохи - краєвид міняється, різко й радикально. Ось так, скажімо, виглядає українська "прерія". Праворуч - кукурудза, а ліворуч - соя.

Практично в кожному поході трапляється людина, яка сама пропонує підвезти. Я ніколи не прошу - але стараюся й не відмовлятися, бо в першу чергу це нагода побалакать.

От і зараз, на ґрунтовці стала перша ж "Нива", яка мене наздогнала. А сталося це через дві години: значить, хороша дорога.

Чоловік (йому років шістдесят) зовсім не дивується, що я тут ходжу. Дивуюсь я.

"А в сідлі ти не їздиш? Ні? Шкода. А то приїхав би, я б тобі дав коня, ти б тут усе об'їздив".

"Дивіться, бо я такий, що можу й приїхати".

"Ну, але якщо ти, кажеш, у сідлі не сидів, то потім тебе до автобуса на руках треба буде нести. А я ото з дєтства люблю, і досі. Особєнно зимою харашо: гарно вдінешся, сядеш у сідло - і пішов! А які краєвиди!"

Так ніби не двадцять перше століття, а щонайпізніше дев'ятнадцяте. Далі він розказує, як "рисачка", обкатана в дитинстві на іподромі, не бачить під собою ям на дорозі, й тому з неї можна впасти, та й сама вона часом "пішла не розбираючи дорогу" й може покотитися, ставши ногою в яму. Зате "українська степова" все розуміє й дивиться під ноги.

Чоловік виявився місцевим "управляющим", як він представився, великої агрофірми. Звісно, у такого мусиш запитати про зміну клімату.

Каже, цього року "існувала опосность", бо сильно опустилися підземні води - але потім пішли дощі, й зараз "запас вологи є". "Он диви, яка кукурудза вимахала", - показує вздовж дороги. - "Сім років такої не було.

Та й соняхи нівроку, додам від себе:

Як я казав, є села, зовсім занепалі - але поряд трапляються зовсім інакші, "крепкі". З базаром, пофарбованою в синє церквою, навіть із кількаповерховими будинками, де, як гриби, ростуть антени:

Насамкінець, я попри свою волю "присковородував" у Чорнухи, на батьківщину Сковороди. Хоча вже був тут і сюди не планував - притягло, неначе сильною гравітацією.

Потім хіба лишилося вибратись із Чорнух - і це виявилося так тяжко і забрало стільки часу, що я, пригадуючи, як мене сюди притягло гравітацією і тепер не відпускає, встиг розробити й аргументувати теорію, що Чорнухи названо на честь місцевої чорної діри.

Якщо ж серйозно, то й тут зрештою допомогли місцеві добрі люди. Підказали, як по телефону бронювати "проходящу" (бо інакше не стає), ще й вивезли за так назад на трасу, бо мусять знати розклад "проходящих" мікроавтобусів.

Ну і насамкінець, для любителів, ось повний маршрут (другого дня, після Лубен): інтерактивна карта й точка зйомки кожної фотографії

полтавщина сковородування мандри мова чапай