Передчуття голоду. Через посуху на Одещині повісився фермер. ТЕКСТИ поїхали в це село

Пролог

На Бессарабії люди – гарячі. «Одєсса-мама» — година, як за спиною, та водій сіренького «Ланоса» разом із рештою моїх попутників мітингу не припиняє .

–А ти як думав, га-а-а?!! – раз-по-раз крутить він до мене головою, поки я, тамуючи дух на задньому сидінні, замість нього дивлюся на зустрічну смугу. «І де вже та КіліЯ?» — із наголосом на останньому складі, як тут кажуть, тільки й міркую я.

Аж раптом погляд падає на червоні маки. Однак те, що так мало б тішити, у Кілійському районі наганяє смуток.

–Бачиш?! Маки ростуть? Глянь! Глянь! Поля — в маках! – відпускає кермо Руслан, киваючи руками й ногами на поля. – Пропало! Пропало!

– Вся весна без дождя, – скупо відгукується на передньому сидінні й сивий Олєг.

«Не дала земля…», – ще за мого студентства співав гурт «Вій». Моторошно й глянути. Уцятковані червоногарячими маками поля – куди не кинь оком — укриті низькорослими бур'янами впереміш із жовтим сухотрав’ям. Деінде видніється й чорна рілля.

–А то вже хтось переорав із безвиході, – пояснює Руслан. – Даже не знаємо, що будемо їсти цього року. Ми з жінкою вже скупляємо гречку, муку, геть усьо.

–А вот как хлеба не станет… – втручається Олег.

Небувала посуха на Півдні Одещини призвела до втрати фермерами всіх їхніх і озимих, і весняних посівів. Важко навіть оцінити збитки від такого удару, що його завдала природа. Несолодко доведеться всім: і селянам, що передавали в оренду свої паї, і самим орендаторам, і всім бюджетникам містечок та сіл, включно з учнями та дітлахами. Їхні садочки й школи також залежать від того, що надійде в громадські бюджети від тутешніх чорноземів – основного джерела прибутків у багатій на море, степи та заплави сонячній Бессарабії.

–А вот как хлеба не станет… – втручається Олег.

Але які ще там збитки вартують людського життя? У селі Шевченкове, що за дванадцять кілометрів від Кілії, через засуху повісився фермер. Удома, біля котла, як подейкують. Чоловік не зніс тривоги через позики, які набрав на посів.

Важка історія жене ТЕКСТИ розслідувати її перипетії ген туди – до татаро-турецького Буджаку, «кутка», чи то пак «рога» по-вкраїнському.

Од Гороха-царя

Автівка стрибає на ямах. Нарешті за Дельжилерами, селом, де живуть болгари, далі – за циганськими хатами Татарбурнарів, відтак – за Дмитрівкою, видніється й Шевченкове. Щоправда, за всієї поваги до Тараса, що сам тут, закутий у пам’ятник, скидається радше на бессарабського пройдисвіта, ніж пишновусого мрійника, село кортить іменувати так, як його колись і назвали турки. Кара-Мегмед цебто. Чорний Мегмед у перекладі.

І кого там лише не було. Турки заснували. Потім селилися козаки, за ними – наддніпрянці. Потрапили й німці-лютерани. Їх, як і доти – кримських татар, прогнали. Панували румуни. Урешті – совіти.

А втім, Кара-Мегмед, нині заселений переважно українцями, набув особливої риси. Вона виділяє його з-поміж більшості українських поселень. Без неї-таки годі розплутати цей кліматичний детектив із фатальною кінцівкою.

Упродовж століття величезне село, що налічує майже шість тисяч мешканців, значною мірою обернулося на протестантське. Єдиний православний храм тут конкурує аж із трьома «молитовними будинками», приналежними до кількох протестантських течій.

Виходець із общини, колишній нардеп та евромайданівець Олександр Дубовий звів посеред села ошатну паркову алею з водоймою, пам’ятниками Мойсею, янголам та Священному Письмові. Спершу скептично прогулюючись хідниками цього парку, я зненацька відчув себе ніби деінде в консервативній американській провінції. Найпаче після того, як відвідав і молитовний будинок баптистів.

– Шоб вы себе понимали, Шевченково – это такое богатое село, что там даже отель есть. Там люди такие, что никто не пьет, все только работают, – розповів мені сивочолий попутник Олєг перед тим, як махнути на прощання рукою.

У пошуках

Готель «Скіф» у Шевченкове вітає відвідувачів заскорублим совіцьким фасадом та підпертими дверима. Його адміністраторка чи то вахтерка Інна Феодосіївна відразу розповідає мені, де шукати сім’ю загиблого фермера.

– Дощ покапав у цьом году рівно восім мінут! З прошлого году дощу нема! – як і всі в селі, нарікає жінка.

Щоправда, селяни до розмов неохочі. Огрядний «дільничний», якого я зустрічаю на вулиці, підозріливо обходить мене через заднє подвір’я сільради. Хтось тихо скаржиться, що ту давно захопили протестанти:

– Уже вся власть в ихних руках.

На такому тлі тутешня православна громада (РПЦвУ) вирізняється хіба-що добротним храмом і консервативними устоями. Її «батюшка Васілій» коментує екологічну катастрофу та людську трагедію, що спіткала Кара-Мегмед, лише малозрозумілою мені проповіддю.

– Молєбні нада було організувати, щоб дощ пішов, іти вокруг полів! А наша сільрада шо? – обурюється він, хоча я так і не розумію, що заважало йому самому обійти поля. Невже для цього потрібне додаткове фінансування?

Розлючений моїми думками «батюшка» навідріз відмовився фотографуватися. Натомість його підопічний Леонід – згорблений невисокий чоловік – радо пристає на таку пропозицію. У заношеному одязі, з порепаними, аж закривавленими від роботи пальцями він показує на подвір'ї храму малі басейни, де тріпочуть хвостиками екзотичні червоні рибки.

Але щось насторожує в поведінці Леоніда. За хвилю його очі займаються фанатизмом. Він розповідає мені про про вготовані для грішних душ митарства, однак цей заклик до каяття у формі завуальованих погроз лише штовхає мене далі в путь.

Працівник храму РПЦвУ Леонід і його золоті рибки.

Ген за церквою – вкінці вулиці, де майже за безцінь торгують вишуканим домашнім вином – нарешті видніється й «молитовний будинок» баптистів. Там, на його подвір'ї, теж порядкує «Василій», але вже пастор – приязний чоловік у легкій сірій курточці.

– Фермер, якого спіткала трагедія, був дуже добра людина, – розповідає той.

До слова, кожен у селі хвалить загиблого як гарного господаря та чуйну людину, що охоче допомагала решті. Пастор оповідає:

– Він залишив у передсмертній записці причини свого вчинку: засуха, величезні, кредити, які набрав і їх ніяк повертати, зобов’язання перед людьми, котрі не виконаєш. Окрім того, чоловік пережив два інсульти. Але він у записці відверто написав і про те, що його полонив Диявол.

Як пояснює пастор, нечиста сила охопила чоловіка й невпинно штовхала на відчайдушний крок.

Дощ

Чудна примха долі, та надвечір, під час мого приїзду, у селі заморосило. І хто після цього повірить, що все так кепсько?

– У нас про такий дощ кажуть: «на сорняк», – промовляє до мене Ігор на вулиці Шевченка. Садиба в нього – більш ніж скромна. Розлога ялина м'яко шелестить над головою. Глухо рипить, гойдаючись на вітрі, залізна хвіртка. Хлопець «наче з хреста знятий». Його тато, 66-річний Володимир Сердюченко, наклав на себе руки дев’ять днів тому.

Після трагедії зазвичай 35-річний Ігор відмовляється від розмови з журналістами. У нього четверо дітей: троє малих доньок та дворічний син. Дружина та сам він – приналежні до баптистів. Хоча батько був атеїст або ж, як і більшість вихідців із радянських поколінь, поверхово сповідував обряд.

Ігор Сердюченко – син фермера який покінчив самогубством, в нього четверо малих дітей і батьківські борги

Вдова загиблого від розмови зі мною відмовилася. Натомість Ігор навіть погодився на світлину, зажурено всміхнувшись. Усе лихо, батькові борги – а це цілі дев’ятсот тисяч гривень – звалилися на хлопцеві плечі. Той, очевидно, пережив такий стрес, що межує зі зривом. Напружений, мов тятива, молодик внутрішньо весь тремтить.

Наразі його єдина надія, що держава в цій знаковій ситуації бодай частково компенсує трагедію багатодітній сім'ї.

– Безкінечні безсонні ночі, – лаконічно згадує Ігор татову поведінку напередодні трагедії.

– Безкінечні безсонні ночі, – лаконічно згадує Ігор татову поведінку напередодні трагедії.

– Приходьте до нас завтра на вечірнє зібрання, – урешті, після півгодинної бесіди, запрошує мене він, провівши попід дощиком до молитовного будинку.

Ще за годину Кара-Мегмед, тобто Шевченкове, аж до ранку заливає рясний дощ. Тепер щонайменше городина тут виживе. Із полів же – нічого очікувати. Та чи наклав би на себе руки Володимир Сердюченко, якби дощ обнадіяв його хоча б три тижні тому?

Лиховій

Проблема засух у Бессарабії – особлива. Доти, проїхавши Миколаївщину та Одещину, де також тривалий час царювало сонце, я не зауважив таких моторошних картин.

Урешті, цілий український Південь належить до зони ризикованого землеробства. Бессарабські ж суховії, вивітрюючи рештки вологи з угідь, лише підсилюють фермерські ризики. З часів колонізації степу аж донині проблему вирішували, обсаджуючи поля деревами, гаями тощо. Оточені дубами та акаціями лани в такий спосіб частково зберігали вологу. Кліматичні ж зміни та зневоднення річок ще тільки насувалися на обрії.

Ногайці, які колись заселяли Буджак, перепивали тут кумису. Мандрівники описували, як кочовики щодень хмеліли від п'янкого напою, бо не мали води. Османи ж називали причорноморські степи «Гейгатом», що означало: «О! Лихо!»

Випалені сонцем і висушені вітрами поля. Тут мала рости пшениця

Дерева здавна допомагали в Буджаку пристосовувати його степи до землеробства. Нині ж тутешнє населення, заощаджуючи на газі, заходилися крадькома вирубувати посадки. За останнє десятиліття це згустило чорні барви на степовій картині.

Тим часом масове зневоднення, зі свого боку, додало зоні аграрних ризиків непоправного удару. Ще дорогою до Бессарабії я мовчки клацав – світлина за світлиною – пересохлі криниці. А в селах чутно сумні історії, як незручно й незвично купувати воду, бо кринична – стає солона. Науковці кажуть, що це – один із наслідків зміни клімату.

В Кілійському районі, на щастя, воду досі п’ють з Дунаю. Проте вітер. Вітер сильний, і не стихає ні на хвилину. Він забирає вологу з ґрунту, нищить посіви.

Один із провідних кліматологів України, Віра Балабух, в коментарі «ТЕКСТАМ» зазначає:

– Вирубка дерев – лише одна з проблем сильних вітрів, котрі дедалі більше охоплюють і Південь, і Північ України. Уся наша територія внаслідок кліматично-атмосферних змін опинилася в зоні посилених вітрів. Тенденції ж атмосферного потепління на Півдні України утричі дужчі, ніж у решті цілої північної півкулі. Уже розширилася пустеля в Херсонській області – Олешківські піски. Очевидно, що в усі наступні роки засухи частішатимуть. Вони вже стали закономірними. Кліматичні зміни, які спіткали нас за останнє десятиліття – потепління, зневоднення та сильні вітри – й далі набиратимуть обертів.

Загалом, прогнози науковців невтішні. За умов і дальшої бездіяльності людини – чи то шкоди, яку вона завдає природі, – цілий український Південь може швидко перетворитися в буквальному сенсі на піщану пустелю. Рецепт порятунку простий: більше дерев, менше розораних земель, відновлення річкових заплав.

Чому так

«Чому так? І чому?», – чомукають діти. А й, справді, чому?

Голова Шевченківської сільради радить мені поговорити з очільником Кілійської Об'єднаної територіальної громади Павла Бойченком. Той – також виходець баптистської громади Шевченкового та здобув освіту в Боннській богословській семінарії. Кілька років тому Бойченко навіть брав участь у Національному молитовному сніданку Вашингтона разом із президентом США.

Усього за півгодини в офісі Бойченка я отримую відповіді на всі запитання. Розмова стисла, під цокіт годинника, проте – змістовна.

Усі п'ятнадцять тисяч гектарів землі, що їх обробляють фермери в Кілійському районі, спіткала нечувана засуха. Громада обчислює суму збитків. Та щонайменше в кожен гектар орендатор уклав 5-7 тисяч гривень: на зерно, пальне, платню трактористам тощо. Ці кошти безповоротно втрачено. Жодної системи страхування в Україні на такі оказії не розроблено.

У середньому шість тисяч гривень за гектар, або ж тону зерна, фермер заборгував і кожному, хто здав йому в оренду пай. Щодо цього боргу, то проблема насамперед впирається в тіньових фермерів. Їх називають одноосібниками. У Шевченковому люди приголомшують розповідями, як вони передають одноосібникам паї в оренду без угод, винятково під «чесне слово». Заразом і фермери платять: кому – зерном чи кормовими культурами, кому – грішми, а кому – послугами.

Одноосібники, за даними Кілійської ОТГ, обробляють понад половину земель у районі. Тобто, вони не сплачують податків, працюють цілковито в тіні. Їхні ж підпільні наділи охоплюють від десятків до сотень гектарів. За умов їхньої невдачі збитки загрожують й усім пайникам, що передавали землю під «чесне слово». Щоправда, повноцінну картину важко скласти докупи. Адже ще якась частина легальних фермерів ухиляється від повної сплати податку, декларуючи менші прибутки, ніж отримує.

За словами Бойченка, фермер Володимир Сердюченко також належав до одноосібників, обробляючи сто сорок гектарів землі. Відтак неважко здогадатися: найімовірніше, окрім офіційних дев'ятисот тисяч гривень боргу, чоловік мав і зобов’язання перед односельцями. Він не зніс і боргової ями, і тривоги перед клопотами.

Як бути

– Чи допоможе держава сім'ї загиблого? – запитую я пана Павла.

– Цей випадок – знаковий. У цьому разі, можливо, що так, – відповідає той.

Із його слів зрозуміло, що й легальні фермери, й одноосібники потерпають через становище в країні, яке нагадує хроніки середньовіччя.

– Чи допоможе держава сім’ї загиблого? У цьому разі, можливо, що так

– Я знаю історію з Західної України, де свого часу так само наклав на себе руки фермер, – розповідає Бойченко. – Чоловік узяв землю, самотужки розробив на ній канали, довів зрошення до пуття. Як раптом орендатор передав землю конкурентові – звісно, за намовою останнього.

До слова, на момент публікації нашого матеріалу моторошна звістка про фермерське самогубство надійшла і з Запорізької області. Аграріїв жене в тінь відсутність ринку землі, чиї правила тільки почнуть діяти, якщо Рада встигне прийняти низку законів до моменту початку легальних купівлі-продажу землі.

– Щойно орендатор стане власником, усі проблеми зникнуть! – емоційно наголошує Бойченко. – Він і обсадить наділ деревами, щоб не вивітрювався, й подбає за канали, адже поруч – Дунай. За умов здорової аграрної політики ця катастрофа в Кілійському районі нині не була б відчутна. Причому, ми застерігали уряд про близьке лихо за місяць до нього. Та лише трагедія в Шевченковому прикувала увагу Києва. Мова не тільки про збитки фермерів, але – і втрати для місцевих бюджетів. Глобальне лихо підстерігає село як таке.

– Тобто?

– Якщо держава не компенсує збитки фермерам, ті покинуть землю. Тим паче й минулий рік заскочив Кіліївщину вкрай слабким урожаєм. І це на тлі коронавірусу та безробіття. Тепер уявіть, що ще пайник не отримає свої шість тисяч від фермера за гектар. Комусь – це надбавка до мізерної пенсії на цілий рік, для когось – вугілля на всю зиму чи корм худобі. Окрім того, потрібно знову засівати землю восени, працювати далі, очікувати врожаю. Якщо грошей на це все забракне, Бессарабію сколихне величезне соціальне напруження.

– Як визначати компенсацію?

– Ми пропонуємо державі повернути фермерам затрати на посіви з розрахунку по шість тисяч гривень за гектар. Це справедливо з огляду на екологічне лихо. Пайникам вони дадуть раду самі. Причому повертати – лише тим, хто працював у законному полі, отже, сплачував податки. Для решти хай буде наука. Як інакше?! Одноосібник користується нашою інфраструктурою, його діти навчаються в школі, а податки від нього – копійчані. У нас тільки на підготовку одного школяра закладено двадцять тисяч гривень.

Держава має компенсувати втрати лише тим, хто працював у законному полі, сплачував податки

– Де взяти кошти?

– В аграрного фонду є чотири мільярди гривень. Тільки їх уже вготовано під схематози на великі агропідприємства: різні компенсації, придбання техніки тощо. Я знаю ті схеми як свої п’ять пальців. Отже, ми вимагаємо мільярд і двісті тисяч гривень передати на компенсацію фермерам. Зокрема, на нашу Кілійську громаду – десять-дванадцять мільйонів. Якщо держава нас не почує, ми згуртуємося з рештою фермерів Бессарабії, щоб почула. Подивіться, у нашому районі працює сонячна електростанція китайського компанії. Їй надали пільги на шістсот тисяч гривень, звільнивши від сплати за землю. Тобто, за рахунок місцевих бюджетів уряд безглуздо розкидається пільгами для підприємців. У громад лише на розвиток інфраструктури відібрано два мільярди гривень. Суддям знайшли мільярд гривень. А де на фермерів?!...

Баптисти. Раціональність

Видно, що кілійці готові до якнайрішучіших дій. Із розмов із мешканцями району також відчутно перші ознаки продовольчої паніки. Для тієї поки що немає очевидних приводів, як от сплеску цін і відсутності коштів у покупця чи порожніх полиць. Утім, чимало моїх співрозмовників відверто зізнаються, що в передчутті скрутного року потроху скуповують за доступними цінами крупи, цукор та борошно. Неважко уявити, чого коштуватиме для них лише ймовірна втрата городини – чи не половина всього харчування для кожної сім'ї в селі на цілий рік.

Щоправда, такі напівпанічні настрої полонять не лише Буджак, але й решту провінції на українському Півдні. Даються взнаки й посуха, й карантин, і весь клубок соціальних проблем: від безробіття до неможливості поїхати закордон.

– Вирощувати нада! Хто в це антихристово время город догляне – той і себе прокормить, і свою сім’ю, – можна почути тепер від тутешніх сільських “батюшок” і в РПЦвУ, і в ПЦУ – наприклад, на Миколаївщині.

Увечері ж, повернувшись із Кілії, я поспішаю на баптистське зібрання. Низка скромних, але зручних, здебільшого сірих авто зустрічає мене під воротами молитовного дому. Я вперше на таких сходинах. Уряд саме частково дозволив релігійні заходи, отож пастор Василій зі сцени величезної зали тлумачить вірянам, як надалі сходитися.

Чоловіки, усі як один, сидять у чорних костюмах, жінки в прозорих хустинках – окремо ліворуч. Паства обговорює фрагменти Євангелії. Акурат пасаж про те, як «легше верблюдові пройти через вушко голки, ніж багатієві ввійти в Царство Боже».

Усе дуже раціонально. Віряни шукають чіткі відповіді на суперечності Святого Письма. Хтось гортає в руках Євангелію. Заразом проектор випромінює цитати на сцену. Я подумки долучаюсь до цих логічних ігор.

У 20-му столітті, до незалежності України, отакі вечірні зібрання протестантів забороняла в Бессарабії чи не кожна влада. Дивовижна урочистість сповнює саме ті миті, коли громада розходиться. Смеркає, і якась неповторна містика разом із сутінками спадає на подвір'я молитовного будинку. Віряни довкола приязно всміхаються.

У протестантів. Пастор Василій ліворуч.

Ми з Ігорем Сердюченком ручкаємося на прощання. Пастор Василій, теж усміхаючись, підбадьорює молодика; наголошує, що на ньому вся відповідальність за сім’ю. Ігор, тримаючи на руках дворічного сина в зеленій курточці, дивиться чорними очима прямо в очі співрозмовнику. Отак він розмовляв і зі мною. Я раптом зауважую, що й син – увесь у батька. Також не зводить очей із мене.

За ворітьми дружина фермера, потупивши зір, дочікується його біля ошатного візка. Її троє малих доньок, вбрані в рожеві сукенки, грайливо вистрибують та пустують довкола матері. Сцена чимось зворушує. Чи то Бессарабія, чи то літтл Америка в українських степах?

Я запевняю відвертого Ігоря, що мета ТЕКСТІВ – прикувати увагу читача до його труднощів, як мимохіть особиста трагедія цього молодого батька звернула зір багатьох – до Бессарабії.

Очі

На Одещині запустили маршрутки. Та ясне небо над головою знову обіцяє Шевченковому сухий день. Чудна оказія, коли сонцю не поспішаєш радіти.

А втім, «Одєсса-мама» – уже за кілька годин їзди. Нові контакти поповнили смартфон. Чорні очі сина загиблого батька нечутно проводжають мене вслід. Він щось ніби недоговорив, чи то не наважився вилити скруту, що її завдала батькова смерть.

У Шевченковому, як і в усьому Кілійському районі, протестанти, православні та представники решти конфесій – активно голосували за чинного президента і його команду, очікуючи вирішення тутешніх занедбаних проблем. Проблем побільшало – а чи звернуть на них увагу в Києві, ще невідомо.

Читайте далі: Земля і пустеля. Україна може втратити свої ґрунти, якщо не зупинити варварське розорювання природних ділянок

буджак фермер бесарабія аграрії посуха клімат земля економіка одещина кілія