Д

Дистанційне навчання зменшує автономію студентів і викладачів, стандартизує освіту, посилює контроль адміністрації

Вже зараз із цим слід боротися. Освіта — це щось більше, ніж просто передавання знань від експертів до неекспертів за допомогою будь-якого наявного засобу.

В умовах перетворення освіти на товар професійні освітні менеджери, які не переступали поріг класу, розглядають кожного учня, студента й викладача лише як ще одну цеглину в стіні
В умовах перетворення освіти на товар професійні освітні менеджери, які не переступали поріг класу, розглядають кожного учня, студента й викладача лише як ще одну цеглину в стіні

Про це пишуть R.H. Lossin з Колумбійського університету та історик Andy Battle у Boston Rewiew.

Природа криз полягає в тому, що майбутнє водночас нестерпно присутнє й цілком непередбачуване. Призупинення нормального життя створює ілюзію розриву — однак нагальні заходи мають тривалі наслідки. Зокрема, це стосується технологічних змін, таких як дистанційне навчання, яке зараз запроваджують університети по всіх Сполучених Штатах.

Міркування про довгострокові наслідки дистанційного навчання можуть видаватися пустопорожніми. Немає сумнівів, що переміщення курсів в інтернет було необхідним для гарантування безпеки та здоров'я студентів і викладачів заради сповільнення поширення вірусу. Однак, якщо не чинити опір змінам наших умов праці вже зараз — то цей перехід, зроблений в умовах надзвичайної ситуації, потенційно може стати постійним. Без серйозного опору в точці виробництва — в класі — ці зміни можуть загрожувати інтересам і студентів, і викладачів.

Є багато способів обмежити автономність викладачів, наглядати за класами, збільшувати робочі навантаження, зменшувати зарплатню та поглиблювати системну нерівність і без "Зуму", звісно. Проте запровадження технології, яка це полегшує, тільки посилить нападки на університет як такий, котрі вже відбуваються. Дистанційне навчання вписується в десятилітню тенденцію зростання адміністративного нагляду за університетським навчанням, обіцяючи не просто зміну протоколу, але й всеохопну матеріальну реорганізацію навчання. Коротко кажучи, онлайн-навчання — це втілення бажання наглядачів.

Традиційні класи мають у собі цінність, яка втрачається в середовищах дистанційного навчання. Будь-хто, кого турбує освіта, знає й цінує ці якості. Ми формуємо стосунки зі студентами, які не піддаються підрахунку та які залежать від близькості. Ми бачимо, коли студенти втомлені чи коли хтось із них плакав. Вони часто виходять із класу разом із нами чи неформально розмовляють про щось, коли прийшли раніше.

У світі, де домінують наслідки, ефективність і максимізація цілей, може видаватися непрофесійним посилання на важливість емоційних зв'язків, але будь-хто, згадуючи свою улюблену групу чи курс в університеті, знає, що тут є набагато більше, ніж просте транслювання інформації.

Навчання — не просто механічна передача знань від експертів до неекспертів за допомогою будь-якого наявного засобу чи середовища. Таке уявлення — бразильський педагог і філософ Паулу Фрейре називав це "банківською" моделлю освіти — бачить у студентах ідентичних взаємозамінних робітників.

У реальності ж любов до знань пов'язана з іншими формами спільноти, яка не створює безтілесний світ приглушених облич під час зустрічі в "Зумі". Важко жартувати, коли не чуєш, як у відповідь сміється група. Через клавіатуру не поділишся бутербродом. Студенти не можуть обмінятися знаючими поглядами.

Нав'язування освіті логіки фабричного виробництва — це те саме, що нав'язування логіки фабричного виробництва будь-якій формі роботи: творче вираження перетворюється на нудну, одноманітну працю.

З причин, які починаються від почуття класу й закінчуються дематеріалізованими умовами інтелектуального виробництва, викладачам важко побачити в дистанційному навчанні те, що за ним стоїть — послаблення їхнього контролю за умовами праці. Нині викладачі на всіх рівнях намагаються відтворити певне почуття номальності для своїх студентів і запобігти тривалому розриву в просуванні їхнього навчання.

Під тягарем пристосування до нового режиму — вивчення нового програмного забезпечення, реструктуризація цілого плану навчання, відповідь на гори імейлів, спроби спілкуватися з батьками й одне з одним на відстані — викладачі практично не мають часу подумати про форми зовнішнього контролю, які тихо проникають у робоче середовище в формі технологічних змін.

Саме зменшення вчительського контролю — це те, що відбувається, коли курси стають цифровими. Як зазначала Анна Корнблу, доцентка університету штату Іллінойс, дистанційне навчання передбачає зміну визначення в самій ідеї класу — й таку, якої вже десятиліттями прагнуть адміністрації. Клас був останньою сферою університетського життя, яка не піддавалась адміністративному нагляду. В результаті поступової заміни викладацького складу на професійних "освітніх менеджерів" усередині самих адміністрацій — викладачів виключають із більшості аспектів функціонування університету. Так, рішення про те, на що витрачати гроші, робляться людьми, які ніколи не переступали поріг класу, які вбачають в адмініструванні мету в собі, які розглядають освіту з точки зору попиту, роблячи пріоритетом позакласну базу, як-от спортзали, та які оцінюють різні факультети з точки зору маркетингу.

Роздута адміністративність важко демонструється в числах, але не бракує доказів, що процес посилення адміністрацій, який живить сам себе, відбувається в більшості університетів. Дослідження університету штату Небраска виявило, що кількість найнятих "технологів" та "спеціалістів з комунікацій" (читай: маркетологів) за останні десять років подвоїлась — тоді як кількість викладачів на повній зайнятості залишилася стабільною, а кількість викладачів на парт-таймі лише трішки зросла.

Хоча від закладу до закладу числа відрізняються, ринкова логіка професійних "освітніх менеджерів" всюди однакова. Найповерховіше дослідження звітів про освітю політику — від міністерства освіти до неприбуткових аналітичних центрів — показує майже повну відсутність інтересу до самої освіти. Натомість — бізнес-плани, моделі управління, фінансування залежно від результатів, максимізація цілей, "менеджери відповідальності" та, звісно, безліч "успіху".

Цю мову відтворюють радники та члени правлінь по всій країні. Наприклад, Стратегічний план за 2019 рік, опублікований радою правління університетської системи штату Монтана, визначав три головні цілі: сильніше партнерство між університетами та бізнесом для тренування робочої сили; усунення бар'єрів у доступі до вищої освіти; розширення програм дистанційного навчання. Чого тут бракує? Ймовірно, того, що має зникати через неринковість: критичного мислення, яке готує студентів до подальшого життя як інформованих та політично залучених громадян.

Дистанційне навчання обіцяє не просто зміни протоколу, але й матеріальну реорганізацію навчання. Оманлива логіка членів правлінь університетів, освітніх установ, та й Департаменту освіти, серед іншого, полягає в тому, що онлайн-навчання — дешевше, й нібито робить університетську освіту "доступнішою". Хибний популізм цих аргументів "доступності" виключає справжні дискусії про нерівність в освіті та робить інші хибні припущення про ціну та мотивацію.

Насправді, не так уже й дешево придбати та застосувати ефективні технології дистанційного навчання — особливо якщо надавати людям якісні лептопи та швидкий стабільний інтернет, необхідний, щоб ними користуватися. На додачу до програмного та матеріального забезпечення, перед дистанційним навчанням постає ціла низка дорогих адміністративних, юридичних і технічних проблем.

Воно забирає ресурси у викладачів, бібліотек, студентських клубів та дорадчих послуг. І зрештою, навіть якщо доступ і справді збільшиться, потрібно запитати: доступ до чого? Люди більше закінчують університети при меншому співвідношенні кількості студентів до кількості викладачів, легшому доступі до підтримки, як-от особистих порад і, що важливіше, при достатній стабільності та фінансовій підтримці, щоб студентам не доводилося працювати одночасно з навчанням. Безумовно, це не те, що дозволяє онлайн-навчання.

Так само, як аргументи про збільшення доступу приховують справжню суспільно-економіну природу нерівностей в освіті, начебто проста й розумна заява, що онлайн-освіта заощадить гроші, відвертає увагу від справжньої проблеми: влади.

Технологічні зміни вимагають збільшення короткострокових витрат, на які власники та менеджери зазвичай з готвністю йдуть, бо наслідком є загальне заощадження з часом. Але подумаймо, як накопичуються ці заощадження. Онлайн-освіта як масове виробництво дозволяє університетам накопичити більше капіталу, залучаючи більше студентів за нижчу платню. Навряд чи таке відбуватиметься в найдорожчих приватних університетах — а публічні, яким завжди бракує коштів, вразливі до цих моделей, які націлені на прибутки.

Для того, щоб запровадити ці зміни та зробити їх економічно вигіднами, треба також усунути політичний опір з боку викладачів. Тож технології дистанційного навчання — кінцева мета і водночас гострий край клина — збільшення можливостей стеження, тихе запровадження фундаментальних змін в умовах праці та створення умов для масових звільнень серед уже прекаризованих викладачів.

У короткостроковій перспективі, викладачі університетів відчувають значне збільшення продуктивності, вивчаючи нове програмне забезпечення й реогранізовучи курси для віддаленого навчення. Це означає фактичне урізання зарплатні, яке також має потенціал викликати цілу низку технологічно обумовлених обмежень автономії викладацького складу.

Широкі тихнологічні зміни в класі можуть стати постійними рисами освітнього ландшафту. Залишаючи осторонь гуманітарні аргументи про цінність освіти лицем до лиця, такі зміни матимуть серйозні, негативні наслідки як для умов роботи, так і для навчання. І цим змінам неможливо буде чинити опір, якщо викладацький склад не визнає справжніх і потенційно всеохопних наслідків значних технологічних зсувів.

Щоб запобігти швидкій деградації нашого професійного життя та супутньому зниженню рівня освіти наших студентів, ми маємо визнати, що ми робітники, на яких впливають ті самі процеси зниження рівня професійності (de-skilling), як і на всіх інших.

Якими б не були потенційні переваги онлайн-навчання, їх не буде реалізовано в руках університетських адміністраторів, на яких тиснуть аргументи про заощадження та скорочення витрат (austerity measures) та інші економічні міркування — та які зараз сприймають кризу як привід для зменшення витрат, як-от відшкодування плати за проживання — та які прагнуть обмежити автономію викладачів.

Для адміністраторів технологія є можливістю подальшого перетворення освіти на товар та здобуття контролю над його виробництвом, забираючи його у тих, хто насправді виконує роботу. Одночасно створюючи можливість принести в жертву академічну свободу, урізати зарплатні, відмовитися від розумних навантажень.

Онлайн-навчання дозволяє академічним менеджерам досягти кількох освячених часом цілей підприємців.

По-перше, воно заохочує розподіл праці. Розробка програми та структура завдань і оцінювання можуть стати сферою окремих спеціалістів, а не викладацького складу. Зусилля, спрямовані на зменшення кваліфікації викладачів і відокремлення їх від студентів йдуть рука в руку з можливостями для нагляду та контролю, які дають цифрові технології.

Коли курси стають онлайновими, оцінювання студентів легше стандартизувати, збільшуючи можливість для адміністраторів, а не викладачів, визначати, яку оцінку отримає той чи інший студент. Стане доступною будь-яка кількість способів — які, звісно, називатимуть "покращенням" — оцінювання продуктивності викладачів. Це дасть змогу змушувати їх дотримуватися визначених заздалегідь "результатів навчання" й карати за недотримання визначених критеріїв і недосягнення наперед визначених "результатів".

Все це в сукупності підриває живе партнерство між студентом і викладачем, яке є необхідною передумовою осмисленого навчання. Це зменшує цінність конкретного, поєднаного з людськими стосунками знання на користь будь-чого, що можна стандартизувати, виміряти, порахувати.

Такі стратегії ані нові, ані обмежуються освітою.

На початку двадцятого століття Фредерік Вінслоу Тейлор, хрещений батько нинішніх консультатів з менеджменту, розробив серію стратегій, спрямованих на привласнення знань робітників, зменшення їхньої самостійності та збільшення продуктивності. У своїх "Принципах наукового менеджменту", написаних у 1911 році, він писав: "Ми всі шукаємо готову, компетентну людину, яку навчив хтось інший".

Проєкт Тейлора, спрощений та пародійований в образах прискорених до неможливості конвеєрних стрічок, позначав не стільки механічну, тілесну дисципліну та технологічні вдосконалення, як консолідацію класової влади. Вивчення розкладів та конвеєри були засобом для досягнення мети, що сягала далі за збільшення продуктивності та безпосередню економічну вигоду. Справжнім об'єктом було привласнення знань, що дозволило б менеджерам робити рішення щодо процесу роботи, які раніше контролювали робочі люди.

Цей контроль — один із головних призів. Наприклад, наприкінці 1940-х років робітники сталеливарень здобули колективний договір, який гарантував неймовірний ступінь контролю над умовами праці. Розділ 2-В суворо обмежував змогу керівництва змінювати правила роботи без схвалення місцевими робітниками. Єдиний спосіб, у який керівництво могло "змінювати чи скасовувати будь-яку умову праці на місці", полягав у тому, що "підґрунтя для існування умови праці на місці змінюється чи зникає". Іншими словами, якщо вдосконалення в технології дозволяє виконувати роботу меншій кількості робітників, то дозволені звільнення, тому що зникли підґрунтя для правил роботи, що стосуються необхідної кількості людей. За визначення цих змін в умовах праці агресивно сперечались — і керівництво часто програвало.

Але залишається фактом, що єдиною лазівкою було технологічне вдосконалення. Залишаючи осторонь легендарні статті договорів — в одній сфері виробництва за іншою технології часто ставали троянським конем, за допомогою якого контроль адміністрації проникав на робоче місце. У випадку освіти, утримання цього контролю — питання не лише самозахисту для нас, працівників, але й захисту нашої здатності давати своїм студентам щось осмислене й унікальне.

Опір цим заходам в освіті вимагає тієї самої тактики, яку застосовують у фабричних цехах для утримання контролю та примусу адміністрації до переговорів: дія рядових працівників у формі заповільнення роботи, її припинення, постійного наголошення на недоліках і, можливо, певною мірою саботажу.

Але для інтелектуалів, які становлять робочу силу в освіті, це також вимагає докорінної зміни в наших звичках мислення. Як стверджував історик роботи Девід Монтгомері, ми особливо глибоко засвоїли, що "економіка, яка ґрунтується на складних технологіях, мусить характеризуватися дрібним розподілом праці та професійно навченими керівниками, що монополізує планування... та функції нагляду, залишаючи тільки найбільш тривіальні рішення" робітникам через віру в те, що "тільки керівництво може осягнути весь складний процес". Для людей, які самі схильні вважати себе висоосвіченими експертами, прийняття подібних аргументів може здаватися природним. Але цій спокусі слід опиратися.

Пандемія коронавірусу зрештою мине. А тим часом, нам слід зробити собі щеплення від наступу стандартизації — шляхом стратегічного опору вимогам керівництва.

Це означає організовуватися навколо питань технології, в тому числі за допомогою тих-таки онлайн-механізмів, які ми зараз використовуємо. Ті з нас, у кого студенти старші, можуть зробити ризики дистанційного навчання та контролю з боку керівництва частиною самого навчання. Ми можемо пояснювати, чому лекції та семінари не слід записувати — та демонструвати політичні можливості класу, за яким не стежить адміністрація. Те, що ми маємо в ці кризові часи, пов'язане аж ніяк не з так званими "можливостями" технологій дистанційного навчання — а зі стратегіями опору.

суспільство технології освіта

Знак гривні
Знак гривні