Школа-біль. Рабська праця та вкрадений контент. Що не так у "школі онлайн"

Президент дуже своєрідно заступися за вчителів, назвавши критиків телевізійного освітнього продукту «хейтерами», які за все своє життя не здатні створити нічого, «окрім нечистот» (його попередник якось казав у схожій ситуації “Навіть собачої будки в житті не побудували”). Якби в президента був хороший редактор – він би викреслив останню фразу. І тут формулюється перша проблема «школи онлайн»:

Банальні помилки й непрофесійна організація

Зазначу, що вчителі на тих уроках, які я дивився, зробили свою роботу якісно. Тобто, я далекий від того, щоб посипати голову пеплом, але тут хочу поговорити про проблеми. Коли помиляється один вчитель – це просто одна помилка, а коли багато вчителів помиляється по разу – це вже проблема. Не помітити її неможливо, і критика, суть якої зводилася до думки “як ці люди можуть нас учити!?”, була цілком справедливою.

Але в кожного, хто хоча б трохи знайомий з процесом телевиробництва, одразу в голові почали роїтися знаки питань і окликів: де були редактори, продюсери і взагалі будь-хто відповідальний за організаційний процес і кінцевий продукт цих телеуроків!?

Чому в ефір потрапили такі відверті «ляпи»!?

З’явилося безліч історій від журналістів та селебрітіс про «лажі» з їхнього власного професійного життя – мовляв, ніхто не ідеальний. Але є один нюанс: більшість подібних ситуацій траплялася в прямому ефірі, а тут – запис, який передбачав хоча б якісь елементи постпродакшну. Вчитель не сам себе знімав вдома на телефон, працювала команда – і ця команда мала б відповідати за якість.

Але вона себе глибоко законспірувала. Наприкінці кожного відео з уроком, коли мали би йти титри, з’являлися ті самі написи, що й на початку – «Офіс Президента України», «Міністерство Освіти та Науки України» (всі слова з великої літери (!) зі сполучником «та», хоча в оригіналі «і»), «Комітет Верховної Ради України з питань освіти, науки і інновацій» (в оригіналі в назві сполучник «та»), «Громадська спілка «Освіторія». Також з’являється напис «Особлива подяка Новопечерській школі». Тобто, мало того, що титрів як таких немає – навіть в написах, які їх замінюють, допущені помилки. Отже, літредакторів не було.

Цікавий нюанс – вчителі в проекті цілком конкретні, ми бачимо їхні обличчя, чуємо їхні імена та дізнаємося, де вони працюють. Натомість організатори та автори – абстрактні. Тож залишається загадкою, хто саме працює, наприклад, над світлом та звуком, хто редагує й затверджує контент і, найцікавіше, кому належать авторські права на відео, які викладаються в Ютуб? Тобто, хто отримуватиме гонорар від Ютуба? Адже уроки приречені мати багато переглядів.

Скрін. Замість титрів та авторства – назви державних органів. До того ж, з помилками.

Технічні недоліки

Оператор, зрозуміло, в цьому проекті був задіяний – бо ж знято таки на камеру. Але він регулярно партачив: «повітря» – відстані між маківкою голови спікера/героя та верхньою межею кадру – не вистачало. Стандарт передбачає 5-15% простору.

Урок історії в 5-му класі. Чудова вчителька з київської школи №250 Елла Василівна Ситник розповідає змістовно й цікаво. Але «підпирає» головою кадр.

Камера не повинна так багато «перескакувати» – це ж урок, а не ток-шоу, не кліп, не TikTok, і не Insta stories. Тут має бути всього два головних плани – вчитель в кадрі й дошка або екран. Коли камера на вчителі – важливо, щоб було видно його міміку, яка супроводжує інтонації. Коли камера показує дошку й те, що вчитель на ній пише – варто сфокусуватися й зупинитися, щоб учні по той бік екрану встигли зорієнтуватися і записати, запам’ятати. Адже коли вони сидять в класі – дошка постійно у них в полі зору, а тут за п’ять секунд необхідно було ледь не «сфотографувати» очима дошку.

Навчання чи відволікання

Всі «зоряні учні», які періодично з’являються в цих відео – зайві. Дорослі, що повсідалися за парту, лише відволікають і вчителя, й учнів, порушують динаміку уроку. Більшість із них – знайомі хіба що батькам п’яти-семикласників – та й то не завжди.

Інші нюанси, що заважають сприйняттю – коли демонструються схеми або карти, фоновий план мав би бути статичним. Усі ці дрібні рухливі об’єкти на тлі –глобуси, колби, лінійки й нотки – дуже відволікають.

Академічна доброчесність

Вся реформаторська риторика Нової української школи зосереджена навколо «виховання на цінностях» та вихованні «чеснот через наскрізний досвід».

А який наскрізний досвід пропонує своїм учням, потенційним «освіченим українцям, всебічно розвиненим, відповідальним громадянам» всеукраїнська школа онлайн?

Вона демонструє, що можна зневажати норми освітніх законів і задекларованих гасел, не вказувати ні авторів ілюстрацій, що з’являються як супровідні матеріали, ні авторів освітніх відео. Грубо кажучи, учить красти інтелектуальну власність. Зрозуміло, що в житті так роблять багато українців, навіть не замислюючись – тобто, “качають з Гугла”. Але школа як офіційна установа, котра вчить еталону, цього робити просто не може за визначенням.

Діти не привчаються до того, що в кожного твору (картини, музики, тексту, відео) є автор, працю якого потрібно поважати. І якщо в перші дні не встигали підписати супровідні матеріали та дати посилання на оригінальні джерела прямо в кадрі, то, принаймні, це можна було б зробити наприкінці відео з заголовком на кшталт «У відео були використані... : твір/автор».

Скрін з відео. Урок історії в 6-му класі. Картина «Вбивство Цезаря», автор: Карл Теодор фон Пілоті, 1865 рік, Музей землі Нижня Саксонія. Школярам про це не сказали. Також тут абсолютно зайве візуальне сміття по боках.

Безкоштовна праця вчителів

Відео знімали швидко, фактично, в екстремальних умовах. Незрозуміло, чому вчителі повинні це робити безкоштовно і навіть без перспективи отримати гроші. Працювати в кадрі – втомливо й обтяжливо, потрібно робити багато дублів, говорити не так, як у житті, триматися перед камерою не так, як звик. Це окрема професія. Сумніваюся, що всі інші люди, залучені до процесу – від продюсерів до операторів – працювали безкоштовно. Так само виникає сумнів і в тому, що вчителів, яких використовує “школа онлайн”, “зняли” з їхніх класів. Зі шкільної історії знаємо, що безкоштовно працюють тільки раби.

Тут-таки варто нагадати, що, попри кампанію із захисту вчителів, “Слуги” обрізали бюджет на освіту (не зачепивши МВС) та забрали кошти, передбачені на фінансову допомогу молодим вчителям і на підвищення кваліфікації вчителів. Цим знехтувані одразу кілька проблемних моментів української шкільної освіти – брак якісних кадрів, брак молодих кадрів, а незабаром – і брак шкільних вчителів як таких. Кошти на закупівлі меблів для НУШу, щоправда, залишили – мабуть, меблі допоможуть забезпечити якість освіти.

Чого хочуть батьки від школи?

Хорошої освіти й конкурентної спроможності своїх дітей у непевному світі майбутнього з усіма його викликами – поглибленням нерівності, шаленим розвитком технологій, кліматичними змінами й політичними бурями.

Чого хочуть вчителі? Адекватного статусу, коли є повага з боку суспільства та відповідна оплата й умови праці. Що продемонструвала нам «Всеукраїнська школа онлайн»? Що проблеми в шкільній освіті є, а адекватного їх розуміння та реагування у нинішньої влади – немає.

Про основні проблеми української шкільної освіти писали, зокрема, й «Тексти» – цей матеріал став шалено популярним і отримав неабиякий резонанс. Сумно, що він актуальний і досі – через два з половиною роки після публікації.

Й основні «претензії» до системи середньої освіти, насамперед, з боку батьків та учнів, не змінилися – це нудьга, фальш та перенасиченість шкільних програм, надмірне навантаження на учнів (а часто й на батьків та самих вчителів), невідповідність між тим, що декларується і проповідується в школі, і реальним життям, кричуща невідповідність між тим, як школа вчить і чого вимагає для відмінної оцінки.

1.Відірваність від життя та відсутність критичного мислення

Як і 20-30-40 років тому, українська школа продовжує «напихати» дітей фактами та формальними знаннями. Замість навчити їх будувати причинно-наслідкові зв’язки, ставити запитання та робити висновки – насипом факти, цифри, дати, терміни й неоковирні визначення. П’ятикласникові навряд чи знадобляться в житті завчені визначення епосу, лірики та драми, а от полюбити літературу чи побачити прихований зміст у тексті вони точно не допоможуть.

2.Надмірне навантаження та відсутність вибору

Чим старшими стають учні – тим ця проблема помітніша й болючіша. Кількість предметів у старших класах інколи доходить до двадцяти, а вимоги з кожного – однакові для всіх учнів, незалежно від уподобань і планів на майбутнє. Для того, щоб викроїти час на те, що справді важливо, і «не зіпсувати атестат», діти та батьки вдаються до хитрощів – це і ГДЗ (готові домашні завдання – такі собі «друковані шпаргалки» з відповідями), і абияк виконані завдання, і виконання завдань батьками та родичами, і списування один в одного тощо.

Окреме питання – підготовка до ЗНО. В ідеалі, до нього мала би готувати школа, але: або навчальні програми старших класів слабо інтегруються із завданнями ЗНО, або школа навмисне так вчить. Інакше б не було такого розвиненого ринку «підготовки до ЗНО».

Замість того, щоб кілька років «фарширувати» дитину інформацією, половина з якої точно «безглузда та нещадна», чи не варто було б наповнити шкільну програму більш практичними навичками та сучасними знаннями? Тут можна фантазувати безкінечно – тож наведу умовні приклади, щоб було зрозуміло, куди рухатися. Учитися, як надати першу медичну допомогу, або ж як відстояти власну думку аргументовано та без переходу на особистості, розбиратися, як влаштована сучасна держава, як наповнюється й витрачається бюджет, як розумно витрачати гроші, як відрізнити правду від дезінформації. І так далі, і тому подібне.

Ну, а один рік в 11-му класі свідомо й цілеспрямовано можна присвятити саме підготовці до зовнішнього незалежного оцінювання, яке, як відомо, хоча й не ідеальний освітній механізм, але дуже добрий антикорупційний.

3.Сучасний стиль викладання

У нинішні дні викладання не може бути побудованим виключно на лекторстві та постановці завдань (привіт спискам завдань «у вайбері»!). Навіть у телевізійній школі, для якої Президент анонсував «кращих вчителів України», були уроки в стилі «професора Бінса», викладача історії магії з книжок про Гаррі Поттера, який в процесі викладання перетворився на привида і читав лекцію так нудно, що всі, окрім відмінниці Герміони, просто засинали.

Ситуація досить типова в середньостатистичній українській школі. Зрозуміло, що на зйомках вчителі могли хвилюватися чи ніяковіти перед камерою, та й формат обмежував, але і в реальній школі такий стиль викладання, на жаль, не рідкість. Лекційний формат – основний, але не найефективніший для навчання, при ньому засвоюється лише близько 5% інформації (10% при читанні та 20% при аудіовізуальному сприйнятті – більше тут).

У реформаторській риториці МОНу останніх кількох років багато говорилося правильних слів про зміну підходів до викладання і до підготовки вчителів, про орієнтацію на учня та педагогіку партнерства, про новий зміст і якість освіти. Але якщо спитати будь-кого з сучасних школярів та їх батьків, чи то з нової, чи зі «старої» школи, чи відчули вони хоч якісь якісні зрушення у нашій шкільній освіті – це питання буде для них радше риторичним. Без належного фінансування і зміни підготовки вчителів гучна шкільна реформа ризикує перетворитися на косметичну.

Післямова. Шанс

Карантин відкрив широкому загалу і нових цікавих вчителів, які не викладають у мажорних ліцеях. Багато вчителів почало готувати свої відеоуроки чи класні презентації в Зумі.

Ось вчителька з Харківщини Ольга Халепа начитує свої уроки з біології у формі репу.

Міносвіти має унікальний шанс знайти найкращих вчителів, тих, які відчувають ритм часу і йдуть у ногу з учнями. І їх варто зробити локомотивом змін в учительському середовищі, а найкращих запросити робити відео для школи онлайн. Соціальні ліфти запрацюють. Так нам колись обіцяв Президент.

освіта школа