Кінець Зе-мрії. Чого не вистачає Президенту?

Цю статтю можна не тільки прочитати, але й прослухати:

Про це пише Джеймс Шерр, керівник-дослідник естонського Інституту зовнішньої політики, для Міжнародного центру оборони й безпеки. Перекладаємо повністю. Шерр – один з найпроникливіших західних експертів по Україні. Працював у відомому аналітичному центрі Chatham House, в Оксфорді, в Центрі досліджень конфліктів Міністерства оборони Великобританії. Спеціалізується на російській віськовій, безпековій, енергетичній політиці та зусиллях України подолати російську агресію й вирішити внутрішні проблеми. Консультував різні українські уряди щодо проблем безпеки. Ми не згодні з деякими твердженнями, наведеними в цій статті. Але аналіз глибокий, і висновки точні.

Звільнення прем'єра Олексія Гончарука через якихось шість місяців після призначення в серпні 2019 року – не безпрецеденте. Віктор Ющенко так само звільнив власну прем'єрку Юлію Тимошенко через вісім місяців після призначення в січні 2005 року. Але це шокує більше. Особисте напруження та політичні розбіжності між Ющенком і Тимошенко тоді наростали, й навряд чи комусь було про них невідомо. Але звільнення цілого кабінету, при тому з сумнівним обгрунтуванням, і заміна міністрів на людей з обмеженим досвідом та заплямованими репутаціями було, по суті, зреченням Зеленського від себе самого – якщо не в його власних очах, то в очах багатьох із тих, хто в нього вірив.

11 березня від підірвав віру інших. Цього дня його новий голова офісу, Андрій Єрмак, разом із колишнім президентом Леонідом Кучмою та досвідченим, але новопризначеним уповноваженим Росії щодо конфлікту на Донбасі Дмитром Козаком підписали "протокол". Цей безпрецедентний документ, перетинаючи всі "червоні лінії", передбачав створення Консультативної ради, надаючи рівний з українськими державними представниками та "проксі" Росії статус невизнаним Донецькій та Луганській "народним республікам". Збіг цих двох подій – невипадковий, він може зашкодити не лише позиції президента Зеленського, але й фундаментальним національним інтересам України.

Судчячи з зовнішніх ознак, ці події, що викликають занепокоєння, не тільки підтверджують думку всіх тих, хто від початку вважав Зеленського "показухою" без змісту; вони змушують більше вірити й тим, хто завжди вважав його "російським проєктом". Але насправді вони радше виявили недоліки характеру, а не змову чи потурання – а також зовнішній тиск, який був недооцінений та з яким не змогли компетентно впоратися.

Більше того, курс на реформи, встановлений урядом, що вже пішов, потребував корекції. Гончарук не тільки обіцяв невиконуване (наприклад, економічне зростання у 40% за п'ятирічку), він ще й використовував західні лекала для подолання системи, яку не зламати без складніших алгоритмів. Крім того, реформи – це не завжди найбільш нагальне завдання. Недавно призначений, але вже й звільнений міністр оборони Андрій Загороднюк, якого високо цінують у Вашингтоні та штаб-квартирі НАТО, вивчав юриспруденцію в Києві, закінчив університети Ворвік та Оксфорд і був успішним підприємцем до того, як компетентно очолював напрямок реформування в Міноборони в 2015-2017 роках. Він мав усе, щоб бути чудовим міністром оборони в мирний час – але Україна перебуває в стані війни. Наступник Загороднюка, генерал-лейтенант (у відставці) Андрій Таран, є випускником військової академії протиповітряної оборони, служив у військовій розвідці й був зрештою призначений представником України в Спільному центрі з контролю та координації на Донбасі. А ще він отримав ступінь із національної ресурсної стратегії в Національному університеті оборони в Вашингтоні.

Після всього сказаного, втім, є величезна різниця між корегуванням курсу уряду та звільненням його, коли його робота ледь почалася. Уряд за короткий термін праці багато чого здійснив у макроекономіці, в регулюванні та в керуванні державними підприємствами. Таких реформ мало, аби підняти рейтинги, коли політикам вони потрібні (рейтинг довіри Зеленського з вересня 2019-го року по лютий 2020-го упав із 80% до 50%). Але цих реформ було більш ніж достатньо українським олігархам – не лише Коломойському, що став притчею во язицех, але й Рінату Ахметову, якого теж ніхто не "викреслював". Коли ці хвилі стали хилити в одному напрямі – Зеленський викинув команду з корабля.

Той факт, що він не очікував на цей момент і запанікував, коли він настав – уже відкриває одну з загадок його президентства. "Зламати систему" – переможний слоган для виборчої кампанії. Але для програми уряду це – тривала, небезпечна та невдячна робота. При її виконанні популярність неодмінно втрачається. Після того, як Зеленського обрали, ми питали: "чи має Зеленський склад характеру й волю, щоб постати перед цим викликом?". Поки що, схоже, відповідь – ні.

Паніка, як і перепій, має дуже неприємні наслідки. У момент, коли шановані постаті в уряді замінили урядом невідомих, впевненість інвесторів пішла прахом. Як тільки виникла ця реальність, настала й інша: коронавірус, вплив якого на економіку України буде значним, якщо з цим добре впоратись – і руйнівним, якщо ні. Поєднання цих чинників робить транш МВФ у 5,5 млрд доларів життєво необхідним і нагальним. Проте МВФ не відступає від ключових умов: введення ринку землі та гарантування банківській системі недоторканості від хижаків на кшталт Коломойського. Але ці умови виконати ще важче, ніж раніше, бо тепер інтереси, що йдуть їм усупереч – сильніші, а міністрів, які були готові протистояти, замінили на нових міністрів, які виявляють значно менше розуміння важливості співпраці з МВФ.

Більше того, фракція Зеленського "Слуга народу" більше не виявляє єдності. Щоб забезпечити голосування за недовіру генеральному прокурору Руслану Рябошапці, якого високо поважали, Зеленський мусив покладатися на "Опозиційну платформу – За життя", яку очолює фактичний уповноважений Москви в Україні Віктор Медведчук. Можливо, це пояснює, чому Зеленський нічого не зробив, щоб завадити Медведчукові, коли той привіз делегацію з чотирьох депутатів ОПЗЖ до Москви, щоб разом із Путіним створити міжпарламентський орган щодо російсько-українського конфлікту. Цей законодавчий вимір може доповнити міжурядовий формат, який погодили Козак та Єрмак і який, як планувалося, мав остаточно бути узгодженим 25 березня.

Однак поступки Москві з боку Зеленського аж ніяк не були визначеними долею. Він має багато причин протистояти цілям Росії в Україні – й досі це робив. Зустріч у Парижі в грудні під час чотиристороннього Нормандського саміту була його особистим тріумфом. Зеленський тоді не лише заново ствердив довгострокові червоні лінії України, але й правильно наполіг на тому, що на менше український народ не погодиться. Більше того, він додав нові умови – жорсткіші за встановлені в мінських домовленостях лютого 2015 року: кордони мають повернутися під контроль України перед виборами в окупованих зонах, а представники 1,6 млн переміщених українців повинні будуть погодити деталі, щоб гарантувати право колишніх мешканців узяти в таких виборах участь. Якщо вважати, що тоді Зеленський влаштував показуху, доведеться вважати, що й похмурість Путіна також була награною – так само, як і лють тодішнього куратора Донбасу, Владислава Суркова, свідками якої стали радники Зеленського. Але то було тоді – а зараз є так.

Приписати нинішню зміну політики несприятливій парламентській арифметиці буде дуууже поверхово. Зеленський не плекає симпатій до Росії. Проте, на відміну від більшості його попередників, він ніколи не вловлював екзистенційної природи загрози, яку Росія становить. Так само, як і його колега в Парижі, Еммануель Макрон, він вважає, що Путін буцімто хотів би знайти шлях розв'язання конфлікту, і що зони розмежування, обмін полоненими та інші заходи з примирення створять такий шлях. Зеленський уже отримав два жорстких попередження, що це не так. Після Нормандського саміту Путін раптом став вимагати включення п'ятьох членів одіозного "Беркуту" часів Януковича в уже погоджений список на обмін. Ці люди, звинувачені в убивствах протестувальників під час Євромайдану, не мають стосунку до нинішнього конфлікту, а Київ – не окупована територія. Зеленський, забуваючи про те, що це створення прецеденту для втручання Росії напряму в справи внутрішньої української юрисдикції, пішов на це. Потім, 18 лютого, Росія та її проксі вдалися до масованого бомбардування українських сил на периметрі нещодавно створеної зони розведення військ. Але замість відповісти на цей вияв неповаги до його стратегії примирення, Зеленський заявив, що ця "провокація" не змусить його відійти від своїх планів.

Зеленського зараз спрямовує в цих справах його новий голова Офісу, Андрій Єрмак – людина надзвичайної гнучкості в питанні принципів, людина зі зв'язками в Росії та входами в кулуари до тих, хто ухвалює там рішення. Зеленському через ці канали зараз радять про те, що допоможе, а що ні ("не згадуйте Крим"). Нормандські партнери України, Німеччина та Франція, не наполягали на нездорових поступках і не радили їх робити. В останній частині – вони по суті переступили власні червоні лінії, не лише червоні лінії України. За оцінкою колишнього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, вони фактично зменшили рівень підтримки України.

Підсумовуючи: фундаментальні недоліки президентської команди Зеленського – брак державницької культури, брак економічних знань, неглибоке розуміння Росії та надмірна надія на власне вузьке коло – породили перші похмурі провали. Звичайно, є нескінченний простір для навчання, і вже є певні знаки, що Зеленський вчиться. 24 березня він подав необхідний законопроєкт про банківську сферу в український парламент. Але значно більше за такі кроки Зеленський потребує твердості та сміливості. Поки що цих якостей не видно.

війна банки економіка аудіотексти зеленський аналітика