Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Книга 1928 року, в який Ганді описує свою концепцію сатьяграхи та її становлення під час боротьби індійців у 1906-1913 роках у республіках Південної Африки.

"Сатьяграха" походить від санскритських слів "сатья" - "істина", та "граха" - "боротьба". В одному з розіділів Ганді пояснює різницю між сатьяграхою та просто "ненасильницьким опором".

Переклад здійснено за виданням Gandhi Study Centre.

Дякуємо за підтримку в його здійсненні наших читачів, зокрема, одну з читачок, яка прислала кошти на переклад аж з Ісламабаду :)

Оригінал перебуває в публічному домені. Цей переклад Тексти також віддають у публічний домен. Ми вітаємо його поширення в будь-який спосіб.

Сатьяграха у Південній Африці

Мохандас К. Ганді

Присвячено Маганлалу К. Ганді

Переклад з англійської:
Артем Чапай

Перша редакція та видання (1928):
Navajivan Publishing House
Ахмедабад 380014
Індія

Переклад з гуджараті:
Валджі Говінджі Десаі

Зміст

ІІІ. У Південну Африку приходять індійці

IV. Огляд причин для невдоволення: Наталь

V. Огляд причин для невдоволення: Трансвааль та інші колонії

VІІ. Огляд ранньої боротьби. Продовження

VІІІ. Огляд ранньої боротьби. Робота в Англії

ХІ. Винагорода за лагідність? Чорний акт

ХІІІ. Різниця між сатьяграхою та пасивним опором

XVIII. Перший в’язень-сатьяграхі

ХХІV. Подальші внутрішні труднощі

ХХVIII. Звинувачення у форсуванні нової справи

ХХIX. Сорабджі Шапурджі Ададжанія

XXX. У боротьбу вступає шет Дауд Махомед

XXXIII. Ферма імені Толстого - І

XXXIV. Ферма імені Толстого - ІІ

XXXV. Ферма імені Толстого - ІІІ

XXXVІІ. Тур Гокхале (закінчення)

XLІІ. Обмін думками - й опісля

XLVIІІ. Попереднє урегулювання

Я вивірив переклад шрі Валджі Десаі й можу запевнити читача, що дух оригіналу, написаного мовою гуджараті, було дотримано перекладачем дуже точно. Всі розділи в оригіналі я написав з пам'яті. Частину з них я писав у тюрмі Єравда, а частину за її межами після мого передчасного звільнення. Оскільки перекладач про це знав, він старанно вивчав підшивку газети Indian Opinion і щоразу, коли помічав помилки пам'яті, не вагаючись робив необхідні виправлення. Читачеві, як і мені, буде приємно, що у жодних суттєвих чи фактичних деталях немає помилок. Навряд чи треба й згадувати, що тим, хто читає щотижневі розділи “Моїх експериментів з Істиною”, не можна пропускати ці розділи про сатьяграху, якщо вони хочуть в усіх деталях вивчити процес пошуку Істини.

М. К. Ганді

Сабарматі, 26 квітня 1928

Від перекладача

(Друге видання)

Це передрук першого видання, за винятком деяких змін у формулюванні, які запропонував мій друг шрі Верьє Ельвін, який ласкаво погодився на моє прохання переглянути цей переклад.

(Третій передрук)

Я користаюся з цієї нагоди, щоб засвідчити, що я в боргу перед шрі Ч.Ф.Едрюсом, шрі Даттатрая Балкрішна Калелкаром та шрі Абхечандом Говінджі Десаі за їхні корисні зауваження під час моєї роботи над першими кількома розділами.

В.Г.Д.

Передмова

Боротьба індійців у вигляді сатьяграхи в Південній Африці тривала вісім років. Термін “сатьяграха” було створено та використовувався у зв'язку з нею. Я давно плекав бажання написати історію цієї боротьби сам. Деякі речі міг написати тільки я. Лише генерал, який проводить кампанію, може знати мету кожного конкретного маневру. Й оскільки це була перша спроба застовувати принцип сатьяграхи до політики у великому масштабі, будь-якого дня потрібно, щоб громадськість мала уявлення про його розвиток.

Але сьогодні сатьяграха набула широкого поширення в Індії. Тут відбулася неминуча серія протестів, що почалася з доволі-таки місцевого за масштабом питання про митницю в місті Вірамгам.

Я зацікавився питанням Вірамгаму завдяки бхаю Мотілалу, доброму кравцеві з Вадхвана, проникнутому турботою про суспільне благо. Я тоді, у 1915 році, щойно приїхав із Англії та прямував до Саураштри. Я подорожував третім класом. На станції Вадхван до мене підійшов Мотілал із невеличкою групою людей. Він розповів мені дещо про неприємності, завдані людям Вірамгаму, та сказав:

– Будь ласка, зробіть щось для припинення цього лиха. Це зіслужить величезну службу Саураштрі – землі, де Ви народилися.

Його очі виражали водночас і співчуття, і твердість.

– Ви готові піти до тюрми? – запитав я.

– Ми готові піти на шибеницю, – відповів він швидко.

– Тюрми достатньо, – сказав я. – Але дивіться не залиште мене в тяжку годину.

– Це може показати тільки час, – сказав Мотілал.

Я доїхав до міста Раджкот, отримав детальну інформацію та почав листування з урядом. У промовах у селі Багасра та в інших місцях я натякав, що люди повинні бути готові до сатьяграхи у Вірамгамі, якщо це буде необхідно. Лояльні інспектори Карного розшуку донесли ці промови до відома уряду. Цим вони служили уряду, а також, не маючи такого наміру – народові. Зрештою у мене відбулася з цього приводу розмова з лордом Челмсфордом. Він пообіцяв скасувати митний кордон і дотримав слова. Я знаю, що інші також боролися за це. Проте я глибоко переконаний, що саме можливість того, що люди застосують сатьяграху, була основним чинником у досягненні бажаного.

Потім з'явився Акт про еміграцію індійців. Було докладено велетенських зусиль, щоб скасувати контрактування праці. Відбулися значні громадські заворушення. Мітинг у Бомбеї зафіксував 31 травня 1917 року як дату, починаючи з якої законтрактована праця мала бути припинена. Тут не місце розповідати, як було обрано цю конкретну дату. Делегація жінок спершу чекала у зв'язку з цим на віце-короля. Я не можу не згадати тут ім'я високої душею сестри, пані Дайджі Петі. Можна сказати, що саме вона організувала цю делегацію. Тут також успіху було досягнуто просто завдяки готовності до сатьяграхи. Проте важливо пам'ятати різницю: в цьому випадку громадські заворушення також були необхідні. Припинення законтрактованої праці було значно важливішим за скасування митниці у Вірамгамі. Лорд Челмсфорн зробив ряд грубих помилок, починаючи з прийняття Акту Ролетта. І все ж я думаю, що він був мудрим правителем. Але який віце-король може надовго уникнути впливу постійних посадових осіб Індійської Державної служби?

Третьою за послідовністю була боротьба в Чампарані, детальну історію якої написав Раджендра Бабу. Тут сатьяграху довелося справді застосувати. Простої готовності до неї не вистачило, оскільки проти нас діяли потужні грошові інтереси. Мир, який зберігали люди в Чампарані, заслуговує на згадку. Я можу засвідчити досконале ненасильство лідерів боротьби в думці, слові та дії. В результаті столітнє неподобство було припинено за шість місяців.

Четвертою стала боротьба фабричних робітників Ахмедабаду. Штат Гуджарат чудово знає її історію. Наскільки мирними були працівники! Що стосується лідерів, то навряд чи я можу щось казати. Та все ж перемога в цьому випадку була не зовсім чистою, оскільки голодування, якого я мусив дотримуватися, щоб підтримати робітників у їхній рішучості, здійснило непрямий тиск на власників фабрики. Голодування не могло не впливати на них, оскільки у мене були з ними дружні стосунки. Та все ж мораль цієї боротьби чітка. Якщо робітники ведуть свою боротьбу мирно, вони обов'язково досягнуть успіху, а також завоюють серця своїх господарів. Вони не завоювали серця своїх господарів, оскільки не були невинними в думці, слові та дії. Вони були ненасильницькими в діях, що, безперечно, робить їм честь.

П'ятою була боротьба в містечку Хеда. Я не можу сказати, що в цьому випадку всі місцеві лідери учасників сатьяграхи дотримувалися чистої істини. Миру, звичайно, було дотримано. Проте ненасильство селян було тільки поверховим, як і ненасильство фабричних робітників. Тож результатом боротьби для нас стала виключно честь. Втім, серед людей відбулося значне пробудження. Проте Хеда не засвоїла повністю урок ненасильства; робітники не зрозуміли справжнього значення миру. Тому людям довелося страждати. На час сатьяграхи проти Акту Ролетта я мусив визнати свою помилку в Гімалаях, голодувати та закликати інших до голодування.

Шоста боротьба була пов'язана з Актом Ролетта. Під час неї вийшли на поверхню наші внутрішні недоліки. Проте початковий фундамент було закладено добре та правдиво. Ми визнали всі наші недоліки та понесли за них покуту. Акт Ролетта був мертвим письмом уже в той час, коли його було проголошено – і цей чорний закон врешті було навіть скасовано. Ця боротьба була для нас визначним уроком.

Сьомою була боротьба за виправлення кривди в Хілафаті й Панджабі та за здобуття Свараджу. Вона досі триває. І я непохитно вірю, що якщо довести сатьяграху до кінця, то перемога є абсолютно певною.

Проте нинішня боротьба – епічна за своїм характером. Я вже описав наш шлях несвідомої підготовки до неї. Коли я взявся за питання Вірамгаму, я не знав, що попереду чекають інші битви. Та й про сам Вірамгам я нічого не знав, коли був у Південній Африці. У цьому краса сатьяграхи: вона приходить до людини; тобі не треба шукати її. Це чеснота, закладена в сам принцип. Дхармаюддха [справедлива, праведна війна], в якій не треба оберігати таємниці, немає можливості для підступів і немає місця для неправди, приходить сама – й релігійна людина завжди до неї готова. Боротьба, яку треба планувати заздалегідь – не праведна боротьба. У праведній боротьбі сам Бог планує кампанії та проводить битви. Дхармаюддху можна здійснювати лише в ім'я Бога, й лише коли сатьяграхі [особа, що здійснює сатьяграху] почувається цілком безпорадно, вочевидь вибивається з сил і бачить навколо себе суцільну пітьму – Бог приходить на порятунок. Бог допомагає, коли людина почувається смиреннішою за пил під її ногами. Божественної допомоги удостоєні лише слабкі та безпомічні.

Нам іще належить усвідомити цю істину – тож я думаю, що історія сатьяграхи в Південній Африці буде для нас корисною.

Читач помітить південноафриканські паралелі до всього, що ми пережили в нинішній боротьбі по сьогоднішній час. Також він побачить із цієї історії, що наразі немає жодних підстав для відчаю в боротьбі, яка триває. Єдина умова перемоги – наполегливе дотримання нашої програми.

Я пишу цю передмову в Джуху. Я написав перші тридцять розділів історії в тюрмі Єравда. Шрі Індулал Яджнік ласкаво погодився писати під мою диктовку. Подальші розділи я сподіваюся написати надалі. В тюрмі у мене не було допоміжної літератури. Я не збираюся діставати її й тут. Я не маю ані часу, ані схильності для написання систематичної детальної історії. Моєю єдиною метою при написанні цієї книжки є те, що вона може бути корисною в нашій нинішній боротьбі та слугувати путівником для систематичного історика, який може з'явитись у майбутньому. Хоча я пишу без допоміжної літератури, я мушу попросити читача не вважати, що бодай один пункт у цьому томі є неточним чи що десь є бодай мінімальне перебільшення.

М.К.Ганді
Джуху, Бомбей
2 квітня 1924

І. Географія

І

Географія

Африка – один із найбільших континетів світу. Кажуть, що Індія не країна, а континент – але якщо говорити про саму лише площу, то з Африки можна було б вирізати чотири чи п'ять Індій. Африка має форму півострова, як і Індія; таким чином, Південна Африка переважно оточена морем. Існує загальне уявлення, що Африка – найспекотніша частина Землі, і в певному сенсі це правда. Екватор проходить через середино Африки, й люди в Індії не можуть собі уявити спеки у країнах, розташованих уздовж цієї лінії. Спека, яку ми відчуваємо на крайньому півдні Індії, дає нам про неї певне уявлення. Проте в Південній Африці нічого такого немає, оскільки вона далеко від екватора. Клімат у багатьох її частинах настільки здоровий та помірний, що європейці можуть оселятися там із комфортом, хоча для них майже неможливо оселитися в Індії. Крім того, в Південній Африці є землі в великою висотою над рівнем моря, як Тибет або Кашмір – але вони не досягають висоти в три-п'ять тисяч метрів, як на Тибеті. Внаслідок цього клімат достатньо сухий і холодний, щоб витримувати його, й деякі місця в Південній Африці дуже рекомендують як санаторії для хворих на сухоти. Одне з цих місць – Йоганнесбург, золоте місто Південної Африки. Лише п'ятдесят років тому місцевість, на якій він тепер розташований, була безлюдна та вкрита сухою травою. Проте коли було відкрито золоті копальні, один за одним почали будуватися будинки, наче за помахом чарівної палички – й сьогодні тут стоять багато гарних і міцних будівель. Місцеві багатії привезли дерева з більш родючих місцевостей Південної Африки, заплативши аж до гінеї за кожне дерево, й висадили їх тут. Мандрівник, який не знає попередньої історії, уявив би, що ці дерева були тут завжди.

Я не збираюсь описувати всі частини Південної Африки, а обмежуся лише тими, які пов'язані з нашою темою. Африка перебуває під португальцями, а решта – під британцями. Територія під португальцями називається затока Делагоа [сьогодні – затока Мапуту, навколо столиці Мозамбіку], й це перший південноафриканський порт для пароплавів з Індії. Продовжуючи на південь, потрапляємо до Наталю, першої британської колонії. Її головний морський порт називається Порт Наталь, але ми знаємо його як Дурбан, і під цим іменем він загалом відомий у Південній Африці. Дурбан – найбільше місто в Наталі. Столиця Наталю – Пітермарітцбург, розташований на відстані близько ста десяти кілометрів углиб континенту від Дурбану й на висоті близько восьмисот метрів над рівнем моря. Продовжуючи вглиб континенту далі за Наталь, досягаємо Трансваалю, копальні якого постачають світові найбільшу кількість золота. Деякий час тому також було відкрито діамантові копальні, в одній з яких був найбільший діамант у світі. Діамант Кулінан, названий так на честь власника копальні, важив понад 3000 каратів, або ж понад 1 й 1/3 фунта за англійською системою ваг [621,2 г] – тоді як Кохінур, для порівняння, важить близько 100 каратів, а Орлов, один із дорогоцінних каменів у російській короні – близько 200 каратів.

Але хоча Йоганнесбург є центром золотовидобувної промисловості й має поблизу діамантові копальні, не він є офіційною столицею Трансваалю. Столицею є Преторія, розташована на відстані близько шістдесяти п'яти кілометрів він Йоганнесбурга. У Преторії живуть переважно посадовці й політики, а також населення, яке вони притягують. Тому це порівняно тихе місце, тоді як Йоганнесбург повний метушні. Як відвідувач, який приїхав з тихого села чи, якщо вже не те пішло, і з маленького містечка в Індії, до Бомбею, був би збитий з пантелику гамором і ревінням міста – так само вплинув би Йоганнесбург на відвідувача з Преторії. Не буде перебільшенням сказати, що мешканці Йоганнесбурга не ходять, а здається, ніби біжать. Ніхто не має вільного часу, щоб подивитися на інших, і кожен, як видається, заглиблений у думки про те, як накопичити якомога більше багатства за якомога менший час! Якщо, залишивши Трансвааль, ми поїдемо далі вглиб континенту на захід, то приїдемо до Оранжевої Вільної Держави, або ж Оранжії. Її столиця – Блумфонтейн, дуже тихе й маленьке містечко.

В Оранжії немає таких копалень, як у Трансваалі. Кількагодинна поїздка залізницею звідси приводить нас до кордону Капської колонії, найбільшої з усіх південноафриканських колоній. Її столиця, а також найбільший морський порт, відома як Кейптаун і розташована на мисі Доброї Надії, названому так португальським королем Жуаном, бо він сподівався, що після відкриття цього мису його народ зможе відкрити новий і легший шлях до Індії – найвищої мети морських експедицій тієї доби.

Окрім цих чотирьох основних британських колоній, існують кілька територій під британським “протекторатом”, населених народами, які мігрували сюди до появи європейців на сцені.

Головною виробничою галуззю Південної Африки є сільське господарство, і для цього вона підходить винятково. Деякі її частини – чарівні та родючі. Основною зерновою культурою є кукурудза, яка вирощується без докладання особливої праці та є основою їжі негритянського населення Південної Африки. У деяких частинах також вирощують пшеницю. Південна Африка знаменита своїми фруктами. Наталь вирощує багато різновидів чудових бананів, папай і ананасів – і то в такій кількості, що вони доступні найбіднішим із бідних. У Наталі, як і в інших колоніях, апельсинів, персиків і абрикосів росте настільки вдосталь, що тисячі людей отримують їх у сільській місцевості за те, що їх збирають. Капська колонія – це край винограду та слив. Навряд чи ще десь вирощують такий чудовий виноград, а в сезон їх можна купити настільки дешево, що навіть бідняк може отримати свою частку. Неможливо, щоб не було манго в місцях, де живуть індійці. Індійці посадили в Південній Африці мангові дерева, і внаслідок цього манго також є у значній кількості. Деякі їх різновиди точно можуть конкурувати з найкращими манго Бомбею. Овочів у цій плодючій країні також вирощують багато, й можна сказати, що індійці, які мають смак до домашніх делікатесів, вирощують тут майже всі овочі Індії.

Худобу теж вирощують у значній кількості. Корови та воли – кращої статури й сильніші, ніж в Індії. Мені було соромно, й серце моє часто обливалося кров'ю, коли я бачив корів і волів в Індії – яка заявляє, що охороняє корову – настільки ж виснаженими, як і самі люди. Хоча я їздив по всіх частинах Південної Африки з розплющеними очима, не пам'ятаю, щоб я бачив хоч одну виснажену корову чи бика.

Природа не тільки щедро наділила цю країну дарами – вона не була жадібною й коли прикрашала її чудовим ландшафтом.

Краєвид Дурбану вважається дуже гарним, але краєвид Кейптауну ще кращий. Кейптаун розташований біля підніжжя Столової Гори, не надто високої й не надто низької. Одна талановита дама, яка до нестями любить Південну Африку, у своєму вірші про цю гору каже, що жодна інша гора не давала їй такого відчуття унікальності. Можливо, це перебільшення. Я думаю, так. Але дещо зі сказаного нею здається мені правдою. Вона каже, що Столова Гора є наче другом для мешканців Кейптауну. Не будучи надто високою, вона не викликає благоговіння. Люди не змушені поклонятися їй здалеку – вони будують на ній свої будинки та живуть у них. А оскільки вона розташована прямо на узбережжі, то море завжди омиває її підніжжя своїми чистими водами. Юні та старі, чоловіки й жінки без страху рухаються по всій горі, на якій щодня лунають голоси тисяч людей. Високі дерева, пахущі квіти та пістряві кольори надають горі такого шарму, що ніхто не може втомитися від її споглядання, нікому не може набриднути гуляти по ній.

Південна Африка не може похвалитися такими могутніми ріками, як Ганг або Інд. Ті кілька річок, які по ній течуть, порівняно маленькі. Вода річок не може дістатися багатьох місць. Неможливо провести канали на височини. Та й як можуть існувати канали за відсутності великих рік? Там, де в Південній Африці бракує поверхневої води, люди викопують артезіанські колодязі; крім того, воду, необхідну для іригації полів, качають нагору за допомогою вітряків і парових двигунів. Сільське господарство отримує значну підтримку від уряду. Уряд присилає експертів з сільського господарства для консультування землеробів, утримує взірцеві ферми, на яких проводяться експерименти для їхнього блага, надає їм добру худобу та насіння, бурує для них артезіанські колодязі за дуже невелику ціну та дозволяє їм виплатити цю суму частинами. Уряд також споруджує паркани з колючим дротом для захисту їхніх полів.

Оскільки Південна Африка розташована на південь, а Індія – на північ від екватора, то кліматичні умови там якраз протилежні до тутешніх. Пори року змінюються у зворотній послідовності. Наприклад, поки у нас тут літо, Південна Африка переживає зиму. Дощі – непевні й вередливі. Вони можуть іти в будь-який час. Річна сума опадів рідко перевищує 500 мм.

ІІ. Історія

II

Історія

Географічний розподіл, коротко згаданий у першому розділі, аж ніяк не давній. Досі неможливо встановити з точністю, хто жив у Південній Африці в далекі часи. Коли європейці оселились у Південній Африці, вони застали там негрів. Вважається, що ці негри – нащадки деяких із рабів в Америці, які спромоглися втекти зі свого жорстокого рабства й переселилися до Африки. Вони діляться на різні племена, такі як зулуси, свазі, басуто, тсвана тощо. У них є багато різних мов. Цих негрів слід вважати першопоселенцями Південної Африки. Проте Південна Африка – така величезна країна, що вона з легкістю може прогодувати у двадцять чи тридцять разів більше людей, ніж її нинішнє негритянське населення. Відстань між Кейптауном і Дурбаном – близько трьох тисяч двохсот кілометрів залізницею; відстань морем також не менш ніж тисяча вісімсот кілометрів. Сукупна площа цих чотирьох колоній становить майже півтора мільйона квадратних кілометрів. У 1914 році негритянське населення цього велетенського регіону становило близько п'яти мільйонів осіб, а європейців – близько мільйона із чвертю.

Серед негрів найвищі на зріст і найгарніші – зулуси. Я навмисне вжив епітет “гарні” стосовно негрів. Світлий колір шкіри та прямий ніс відображають наш ідеал краси. Якщо ми відкинемо на мить цей забобон, то відчуємо, що Творець не шкодував Своїх сил, відточуючи зулусів до досконалості. Як чоловіки, так і жінки – високі й широкогруді пропорційно до свого зросту. Їхні м'язи сильні й міцні. Литки та руки – м'язисті й завжди заокруглені. Рідко зустрінеш чоловіка чи жінку, які б ішли, горблячись. Звичайно, їхні губи великі й товсті, та оскільки вони перебувають у досконалій симетрії з усією зовнішністю, я, наприклад, не сказав би, що вони негарні. Очі круглі та яскраві. Ніс плаский та великий, як і личить до великого обличчя, а кучеряве волосся вигідно відтіняє шкіру зулуса – чорну та блискучу, як ебенове дерево. Якщо запитати зулуса, якій з різних рас, що населяють Південну Африку, він віддасть пальму першості за красу, той без вагання вирішить питання на користь свого власного народу – і я в цьому не побачу жодного упередження з його боку. Мускулатура зулуса потужна та гарно сформована від природи, без потреби докладати для розвитку м'язів такі зусилля, як Євген Сандов та інші європейці. Шкіра народів, що живуть біля екватора, має бути чорною за законом природи. І якби ми вважали, що в усьому, створеному природою, повинна бути краса, то не тільки відмовилися б від усіх вузьких і однобічних уявлень про красу, але й ми, в Індії, позбулися б безпідставного почуття сорому й антипатії, які ми відчуваємо до свого власного кольору шкіри, коли вона не світла.

Негри живуть у круглих мазанках із пруття. Ці хатинки мають суцільну круглу стіну й укриті соломою. Стовп усередині будинку підтримує дах. Низький вхід, крізь який можна пройти, лише зігнувшись – єдиний отвір для проходу повітря. На вході рідко роблять двері. Негри, як і ми, шпаклюють стіни та підлогу землею та перегноєм. Кажуть, що негри не можуть зробити нічого квадратної форми. Їхні очі звикли бачити та створювати лише круглі речі. У природі ми ніколи не знайдемо прямих ліній чи прямокутних фігур, а всі знання цих невинних дітей природи походять від її споглядання.

Меблі в хатині відповідають простоті цього місця. Тут не було б місця для столів, крісел, коробок та інших подібних речей – і навіть зараз ці речі рідко зустрінеш у хатині.

До приходу європейської цивілізації негри носили шкури тварин, які також слугували їм як килими, простирадла та ковдри. Сьогодні вони прикривають себе. До британського панування чоловіки, як і жінки, ходили майже голими. Навіть зараз багато хто робить так у сільській місцевості. Вони прикривають статеві органи шматком шкіри. Дехто обходиться навіть без цього. Проте не варто робити з цього висновок, що ці люди не можуть контролювати свої почуття. Коли велике суспільство живе за особливим звичаєм, цілком можливо, що цей звичай нешкідливий, навіть якщо представникам іншого суспільства він здається дуже непристойним. Ці негри не мають часу витріщатись одне на одного. Коли Шукадева проходив поруч із жінками, що купалися голими – як каже нам автор Бхагавати, його розум залишався спокійним, а жінки зовсім не були стурбовані й не відчували сорому. Я не думаю, що в цій розповіді є щось надприродне. Якщо в сьогоднішній Індії не може бути нікого, хто був би настільки ж чистим у подібному випадку, то це не обмежує наше прагнення до чистоти, а лише свідчить про наше падіння. Дивитися на негрів як на дикунів змушує нас лише марнославство. Вони – не варвари, як ми собі уявляємо.

Закон вимагає, щоб негритянки закривалися від грудей до колін, ідучи в місто. Тому вони зобов'язані обгортати своє тіло шматком тканини. Внаслідок цього шматки відповідного розміру масово продаються в Південній Африці, й щороку тисячі таких покривал або простирадел імпортуються з Європи. Чоловіки, подібним чином, зобов'язані закриватися від талії до колін. Тому багато хто почав носити користований одяг із Європи. Інші ходять у таких собі панталонах на ремінці. Весь цей одяг імпортується з Європи.

Основою їжі негрів є кукурудза – а також м'ясо, коли воно є. На щастя, їм невідомі прянощі та приправи. Якщо вони відчувають у своїй їжі прянощі чи навіть якщо вона забарвлена куркумою, вони відвертають від неї ніс, і навіть ті з них, кого вважають невихованими, й не торкнуться цієї їжі. Зулус часто може з'їсти за раз півкіло вареного маїсу з дрібкою солі. Він цілком задоволений, коли живе на каші з меленої кукурудзи, звареної у воді. Коли він може дістати м'ясо, то їсть його, сире чи зготоване, варене чи смажене, тільки з сіллю. Він не відмовляється від плоті будь-якої тварини.

Негритянські мови названо за іменами різних племен. Мистецтво письма нещодавно принесли європейці. Нічого подібного на негритянський алфавіт немає. Біблія й інші книжки тепер друкують негритянськими мовами латинськими літерами. Зулуська мова дуже милозвучна. Більшість слів закінчуються широким звуком “а”, тож мова звучить м'яко та приємна на слух. Я чув і читав, що у словах є водночас і значення, й поезія. Судячи з тих кількох слів, які я підхопив, я думаю, що це твердження справедливе. У більшості місць є милозвучні й поетичні негритянські назви, європейські еквіваленти яких я згадував. На жаль, я їх не пам'ятаю й тому не можу представити тут читачеві.

За словами християнських місіонерів, негри раніше не мали, й не мають зараз, узагалі жодної релігії. Проте вживаючи слово “релігія” в широкому розумінні, ми можемо сказати, що негри таки вірують і поклоняються верховній Істоті, що перебуває поза межами людського розуміння. І вони бояться цієї сили. Вони смутно усвідомлюють, що розпад тіла не означає повного знищення особи. Якщо ми визнаємо мораль основою релігії, то негри, будучи моральними, можуть навіть вважатися релігійними. Вони прекрасно розуміють різницю між правдою та неправдою. Я сумніваюся, що європейці або ми самі правдиві тією ж мірою, як негри у їхньому примітивному стані. Вони не мають храмів або чогось у цьому роді. Серед них є багато забобонів, як і серед інших народів.

Читач зі здивуванням дізнається, що цей народ, із яким жоден у світі не зрівняється за фізичною силою, настільки боязкий, що негр лякається вигляду навіть європейської дитини. Якщо хтось наставить на нього револьвер, він або втече, або буде надто переляканим, аби мати силу бодай поворухнутися. Звичайно, на те є причина. В голові негра міцно засіло уявлення, що жменька європейців змогла підкорити такий численний та грізний народ, як його власний, тільки за допомогою якихось чар. Негр був добре знайомий із використанням спису, луку та стріл. Його цього позбавили. Він ніколи не бачив, ніколи не стріляв із вогнепальної зброї. Не потрібен запал, треба тільки ворухнути пальцем – і маленька трубка зненацька видає звук, людина бачить спалах, і куля ранить і вбиває людину за одну мить. Негр цього не може зрозуміти. Тож він перебуває у смертельному жаху перед тими, хто володіє такою зброєю. Він і його предки перед ним бачили, що такі кулі забрали життя багатьох безпомічних і невинних негрів. Багато з них навіть зараз не знають, як це відбувається.

“Цивілізація” поступово робить успіхи серед негрів. Побожні місіонери проповідують їм слово Христа у тому вигляді, в якому вони його зрозуміли, відкривають для них школи та навчають їх читати й писати. Але багато з тих, хто, будучи неграмотними й тому чужими цивілізації, були досі вільними від багатьох вад, тепер зіпсувалися. Навряд чи знайдеться негр, який після контакту з цивілізацією уник зла пиятики. А коли він зі своєю могутньою мускулатурою перебуває під впливом алкоголю, то стає божевільним і вчинаяє всілякі злочини. Те, що цивілізація неминуче призводить до множення потреб – настільки ж певно, як і те, що два плюс два дорівнює чотири. Для того, щоб збільшити потреби негра та навчити його цінності праці, на нього було накладено подушний податок і податок на будинок. Якби ці побори не було встановлено, то цей народ землеробів, який жив на своїх фермах, не пішов би в копальні завглибшки в десятки й сотні метрів для видобутку золота і діамантів, а якби їхньої роботи на копальнях не було, то золото, як і діаманти, залишалися б у надрах землі. Також європейцям було б важко знайти собі слуг, якби не було встановлено таких податків. Результатом стало те, що тисячі негрів-шахтарів потерпають, поряд із іншими хворобами, від туберкульозу, який називають “шахтарський туберкульоз”. Це смертельна хвороба. Майже ніхто з тих, хто потрапляє в її пазурі, не одужує. Читач легко може уявити, якою може бути стриманість тисяч чоловіків, які живуть на копальнях окремо від своїх родин. В результаті вони стають легкими жертвами венеричних хвороб. Не те щоб вдумливі європейці Південної Африки не свідомі цього серйозного питання. Дехто з них однозначно вважає, що навряд чи, зваживши все, можна заявляти про здоровий вплив цивілізації на цей народ.

Близько чотирьохсот років тому голландці заснували поселення в цій величній країні, тоді населеній таким простим і невигадливим народом. У них були раби. Кілька голландців з острова Ява зі своїми рабами-малайцями прийшли на землю, яку нині ми знаємо як Капську колонію. Ці малайці – мусульмани. В їхніх жилах є голландська кров, і вони успадкували деякі з якостей голландів. Вони розкидані по всій Південній Африці, але Кейптаун – їхня цитадель. Дехто з них сьогодні працює на європейців, інші живуть незалежними професіями. Малайські жінки дуже працьовиті й розумні. Вони зазвичай охайні за своїм способом життя. Вони – експерти в пранні та шитті. Чоловіки ведуть дрібну торгівлю. Багато хто працює візниками. Дехто отримав вищу англійську освіту. Один із них – широко відомий доктор Абдул Рахман із Кейптауна. Він був членом старого Колоніального законодавчого органу в Кейптауні. За новою конституцією цього права – ставати членами парламенту – [малайців] було позбавлено.

Описуючи голландців, я ненароком сказав дещо про малайців. Але подивимося тепер, як просувалися голландці. Голландці були настільки ж вправними землеробами, як і хоробрими солдатами. Вони бачили, що місцевість навколо них добре пристосована до сільського господарства. Вони також бачили, що “тубільці” легко підтримували своє існування, працюючи тільки короткий час упродовж року. Чому б їм не змусити цих людей працювати на себе? Голландці мали вогнепальну зброю. Вони були розумними стратегами. Вони знали, як приборкувати людей, подібно до інших тварин, і вважали, що їхня релігія не має проти цього заперечень. Таким чином, вони почали вести сільське господарство за допомогою праці південноафриканських “тубільців” без жодних сумнівів у моральності своїх дій.

Поки голландці шукали добрі землі для власної експансії, те саме робили й англійці, які поступово прибували на сцену подій. Звісно, голландці та британці – двоюрідні брати. Їхні характери й амбіції були подібні. Горщики з тієї самої гончарні часто б'ються один об інший. Тож ці два народи, поступово просуваючи кожен свої власні інтереси та підкоряючи й гноблячи негрів, зіткнулися між собою. Між ними були суперечки, а потім і битви. Англійці зазнали поразки біля гори Маджуба. Битва під Маджубою залишила по собі почуття образи, яке набуло серйозної форми та вийшло на перший план в англо-бурській війні, що тривала з 1899 по 1902 рік. І коли генерал Кроньє здався, то лорд Робертс зміг у телеграмі королеві Вікторії сказати, що за Маджубу помстилися. Проте коли між двома народами сталося перше зіткнення ще до англо-бурської війни, багато з голландців не бажали залишатися навіть під номінальною владою британців і переселилися в невідому глиб Південної Африки. Це стало народженням Трансваалю й Оранжевої Вільної Держави.

Ці голландці стали відомі в Південній Африці як бури.

Вони зберегли свою мову, міцно за неї тримаючись, як дитина тримається за свою матір. Вони виразно усвідомлюють близький зв'язок між їхньою мовою та їхньою свободою. Незважаючи на безліч нападів, вони ззберегли свою рідну мову незайманою.

Мова набула нової форми, що відповідає їхньому духові. Оскільки вони не мали змоги підтримувати дуже близькі стосунки з Голландією, то почали розмовляти місцевою говіркою, що походить від голландської мови, як мови-пракрити походять від санскриту. Й не бажаючи обтяжувати своїх дітей без потреби, вони надали цій говірці постійної форми. Вона називається тааль [сьогодні – африкаанс]. Їхні книжки написані таалем, їхні діти вчаться цією мовою, а бури-члени парламенту Південно-Африканського Союзу наполягають на виголошенні нею промов. Від часу утворення Союзу тааль, або голландська, й англійська офіційно вважаються рівними по всій Південній Африці, аж до того, що Урядова газета та протоколи парламенту повинні друкуватись обома мовами.

Бури прості, щирі та релігійні. Вони селянься посеред великих полів. Ми не уявляємо собі розміру цих ферм. У нас ферма зазвичай означає акр або два, а часом і менше. У Південній Африці один фермер володіє сотнями чи тисячами акрів землі. Він не прагне обробляти всю її водночас, а якщо хтось із ним сперечатиметься, він скаже: “Нехай буде паровою. Землі, які зараз лежать під паром, будуть обробляти наші діти”.

Кожен бур – добрий боєць. Скільки б бури не сварилися між собою, їхня свобода настільки для них дорога, що коли вона в небезпеці, то всі готові битися, як один. Їм не потрібна складна муштра, тому що здатність до бою характерна для цілого народу. Генерал Смутс, генерал Де Вет і генерал Герцог – видатні юристи, видатні фермери та рівною мірою видатні солдати. Генерал Бота володів фермою на дев'ять тисяч акрів [3600 га]. Він був знайомий з усіма тонкощами сільського господарства. Коли він поїхав до Європи у зв'язку з переговорами про мир, про нього казали, що в Європі важко знайти когось, хто настільки добре знався б на вівцях, як він. Генерал Бота став наступником покійного президента Крюгера. Він відмінно володів англійською мовою, проте коли зустрічався з королем і його міністрами в Англії, то завжди розмовляв своєю рідною мовою. Хто може сказати, що не слід було чинити саме так? Чому він повинен ризикувати, що припуститься помилки, заради того, щоб показати своє знання англійської? Чому він повинен дозволити, щоб хід його думок було порушено пошуком правильного слова? Британські міністри можуть без задньої думки використати незнайомий йому англійський фразеологізм, він може не зрозуміти, що вони мали на увазі, дати неправильну відповідь і заплутатися; й таким чином його справа постраждала б. Навіщо йому робити таку серйозну помилку?

Бурські жінки настільки ж хоробрі та прості, як і чоловіки. Коли бури проливали свою кров у англо-бурській війні, вони могли принести цю жертву завдяки сміливості своїх жінок і натхненню, яке вони отримували від них. Жінки не боялися стати вдовами й не бажали марнувати час на думки про майбутнє.

Вище я стверджував, що бури – релігійно налаштовані християни. Але не можна сказати, що вони вірять у Новий Заповіт. Власне кажучи, вся Європа в нього не вірить; утім, в Європі заявляють-таки про повагу до нього, хоча лише нечисленні люди знають і дотримуються Христової релігії миру. Проте про бурів можна сказати, що вони знають Новий Заповіт тільки за назвою. Вони з жаром читають Старий Заповіт і знають напам'ять уміщені в ньому описи битв. Вони повністю приймають учення Мойсея “око за око, зуб за зуб”. І поводяться відповідно.

Бурські жінки розуміли, що їхня релігія вимагала від них страждати заради збереження своєї незалежності, тож вони терпляче та з готовністю витримували всі труднощі. Лорд Кітченер не залишив каменя на камені, щоб зламати їхній дух. Він тримав їх в окремих концентраційних таборах, де вони зазнавали страждань, які неможливо описани. Вони голодували, вони страждали від лютого морозу та палючої спеки. Часом солдат, сп'янілий від алкоголю чи збожеволілий від пристрасті, міг навіть напасти на цих беззахисних жінок. І все одно хоробрі бурські жінки не відступали від свого. І зрештою король Едвард написав лордові Кітченеру, стверджуючи, що він не може такого дозволити, та що якщо це єдиний спосіб підкорити бурів, то він погодиться на будь-який мир, радше ніж продовжить війну в такий спосіб – та вимагаючи від генерала довести війну до швидкого завершення.

Коли цей крик страждання досяг Англії, англійський народ був глибоко засмучений. Люди були сповнені захвату мужністю бурів. Те, що такий маленький народ зміг вистояти в конфлікті з їхнею світовою імперією, не вкадалось у їхні голови. Проте коли крик агонії, що лунав від жінок у концентраційних таборах, досяг Англії не через самих жінок, не через їхніх чоловіків (бо ті мужньо воювали на полі бою), а через кількох великодушних англійців та англійок, які тоді перебували в Південній Африці – то англійський народ почав пом'якшуватися. Покійний сер Генрі Кемпбел-Баннерман відчув настрої англійського народу та публічно виступив проти війни. Покійний містер Стед публічно молився й закликав інших молитися про те, щоб Бог послав англійцям поразку в цій війні. Це було дивовижне видовище. Справжнє страждання, яке мужньо переносять, розтоплює навіть кам'яне серце. Такою є сила страждання, або ж тапасу [умертвлення плоті, аскетизм]. Й у цьому лежить ключ до сатьяграхи.

Наслідком стало украдення мирного договору в Ферінігінгу, і врешті всі чотири колонії Південної Африки було об'єднано під одним урядом. Хоча кожен індієць, який читає газети, знає про цей мирний договір, є кілька пов'язаних із ним фактів, які, можливо, небагато хто знає. Південно-Африканський Союз не було утворено одразу після укралення миру – кожна колонія мала власний законодавчий орган. Міністри не були повністю відповідальними перед законодавчим органом. Трансвааль і Вільна Держава керувалися як королівські колонії. Генерали Бота і Смутс були не тими людьми, яких задовольнила б така обмежена свобода. Вони вдалися до відмови від співпраці. Вони просто-на-просто відмовилися мати будь-які справи з урядом. Лорд Мілнер виступив із гострою промовою, в якій сказав, що генералу Боті не слід вважати себе настільки важливим. Уряд країни може запросто працювати й без нього. Так лорд Мілнер вирішив поставити на сцені “Гамлета” без принца данського.

Я написав безмежну похвалу мужності, любові до свободи та самопожертві бурів. Проте я не збирався створити враження, наче між них у часи випробувань не існувало розбіжностей у поглядах, або що серед них не було малодушних людей. Лорд Мілнер спромігся заснувати серед бурів партію, яку було легко задовольнити, та переконав самого себе в думці, що зможе досягти успіху в законотворенні з їхньою допомогою. Навіть постановочна п'єса не може бути поставлена без дійової особи – й адміністратора в цьому прозаїчному світі, який ігнорує центральну постать у ситуації, з якою йому треба впоратися, та все ж сподівається на успіх, можна лише назвати божевільним. Саме таким і був випадок лорда Мілнера. Казали, що хоча він і тішив себе блефом, йому було настільки важко керувати Трансваалем і Вільною Державою без допомоги генерала Боти, що його часто бачили у своєму саду в неспокійному та збудженому стані. Генерал Бота виразно заявив, що, за його розумінням Ферінігінгсього миру, бурам було відразу надано повне право на повну внутрішню автономію. Він додав, що якби це було не так, то він ніколи б не підписав цього договору. Лорд Кітченер у відповідь заявив, що він не давав генералу Боті такої обіцянки. Бури, сказав він, мали отримати повне самоуправління поступово, після того, як доведуть свою лояльність! Хто ж мав розсудити між цими двома людьми? Як можна було чекати, що генерал Бота погодиться, якщо буде запропоновано арбітраж? Рішення, яке виніс у цій справі Імперський уряд, робить йому велику честь. Він визначив, що сильніша сторона повинна прийняти тлумачення угоди, яке запропонувала інша, слабша сторона. Відповідно до принципів справедливості й істини, це – правильний канон тлумачення. Можливо, я й хотів щось сказати, але я маю визнати, що моя промова чи документ мали саме те значення, яке надали їм мій слухач або читач, у тому, що їх стосується. Ми часто порушуємо це золоте правило в житті. Звідси постають багато з наших суперечок, і напівправда, яка гірша за неправду, заміняє собою правду.

Тож коли істина у нинішньому випадку генерала Боти досягла повного тріумфу, він узявся до роботи. Всі колонії нарешті було об'єднано, й Південна Африка досягла повного самоуправління. Її прапор – британський Union Jack, на картах її позначено червоним, і все ж можна без перебільшення сказати, що Південна Африка повністю незалежна. Британська імперія не може отримати ані фартинга від Південної Африки без згоди її уряду. Крім того, британські міністри визнали, що якщо Південна Африка забажає відмовитися від британського прапора й бути незалежною навіть в імені, ніщо не завадить їй це зробити. І якщо бури поки що не зробили цей крок, у них є на те серйозні причини. По-перше, лідери бурів – розумні й далекоглядні люди. Вони не вбачають нічого поганого в підтриманні з Британською імперією партнерства, в якому вони нічого не втрачають. Але є ще одна практична причина. В Наталі англійці мають перевагу; у Капській колонії живе багато англійців, хоча їх і не більше, ніж бурів; у Йоганнесбургу англійський елемент переважає. Оскільки ж це так, то якщо бури захочуть встановити в Південній Африці незалежну республіку, то результатом стане міжусобиця й, можливо, громадянська війна. Тому Південна Африка продовжує вважатися домініоном Британської імперії.

Спосіб, у який було розроблено Союзну Конституцію, заслуговує на згадку. Національний Конвент, що складався з представницьких делегатів усіх сторін та який було призначено законодавчими органами колоній, одностайно підготував проект Конституції – а британський парламент мусив повністю його схвалити. Один член Палати общин звернув увагу Палати на граматичну помилку та запропонував її виправити. Покійний сер Генрі Кемпбел-Баннерман, відмовляючись від цієї пропозиції, зауважив, що бездоганна граматика не є необхідною для урядування, що Конституцію було розроблено внаслідок переговорів між британським Кабінетом і міністрами Південної Африки, та що вони не залишили британському парламенту навіть права на виправлення граматичної помилки. В результаті Конституція, змінена за формою на закон Імперії, пройшла обидві палати парламенту у первісному вигляді, без найменших змін.

У цьому зв'язку є ще одна обставина, що заслуговує на згадку. В Союзному Акті є деякі статті, які сторонньому читачеві можуть здатися безглуздими. Вони призвели до значного збільшення витрат. Це не пройшло повз увагу розробників Конституції – проте їхньою метою було не досягнення досконалості, а досягнення шляхом компромісу взаєморозуміння та створення успішної Конституції. Саме тому в Союзі існує чотири столиці, й жодна колонія не збирається відмовлятися від своєї власної. Подібним чином, хоча старі колоніальні законодавчі органи було скасовано, було створено регіональні ради з підпорядкованими та делегованими функціями. І хоча було скасовано губернаторства, було призначено посадовців, які за рангом відповідали губернаторам – вони були названі регіональними адміністраторами. Всі знають, що чотири місцевих законодавчих органи, чотири столиці та чотири губернатора непотрібні та потрібні лише для виду. Проте кмітливі державні мужі Південної Африки не заперечували. Чинний порядок – показний та призводить до додаткових витрат, але державні мужі бажали створити союз і тому робили те, що вважали за належне, не звертаючи уваги на критику ззовні; і британський парламент схвалив їхню політику.

Я спробував дуже коротко окреслити історію Південної Африки, оскільки без цього мені видавалося складним пояснити внутрішнє значення видатної боротьби у вигляді сатьяграхи. Тепер залишається розглянути, як індійці прийшли в цю країну та боролися зі своїми супротивниками до початку сатьяграхи.

ІІІ. У Південну Африку приходять індійці

III

У Південну Африку приходять індійці

У попередньому розділі ми побачили, як прийшли англійці. Вони осіли в Наталі, де здобули поступки від зулусів. Вони помітили, що в Наталі можна вирощувати чудову цукрову тростину, чай та каву. Для того, щоб вирощувати ці культури у великому масштабі, потрібні були тисячі працівників, що явно перевищувало можливості жменьки колоністів. Вони заохочували негрів, а потім і погрожували їм із метою змусити їх працювати – проте безрезультатно, оскільки рабство вже було заборонено. Негр не звик до тяжкої праці. Він легко може прогодувати себе, працюючи по шість місяців на рік. То навіщо йому прив'язувати себе до роботодавця на тривалий термін? Англійські поселенці не могли досягти жодного поступу зі своїми плантаціями за відсутності стабільної робочої сили. Тому вони почали переговори з урядом Індії й попросили його допомоги з постачанням працівників. Цей уряд погодився на їхнє прохання, і перша партія зв’язаних контрактом працівників з Індії прибула до Наталю 16 листопада 1860 року – в дійсно доленосний день для ції оповіді: якби не це, в Південній Африці не було б індійців, а отже й сатьяграхи, й ця книжка не була б написана.

На мою думку, уряд Індії був нерозважливим, коли робив те, що він зробив. Британські посадовці в Індії свідомо чи несвідомо були налаштовані на користь своїх побратимів у Наталі. Це правда, що до трудових контрактів було влючено якомога більше умов, які ставили за мету захистити інтереси працівників. Для них було розроблено доволі добрі домовленості. Проте не було достатньою мірою продумано питання про те, як ці неписьменні працівники, що поїхали до далекого краю, мали вимагати правосуддя у випадку, якщо мали якісь причини для невдоволення. Ніхто не думав про їхні релігійні потреби чи про збереження їхньої моралі. Британські посадовці в Індії не зважили на те, що хоча рабство й було заборонено законом, роботодавці не могли звільнитися від бажання зробити рабами своїх працівників. Вони не усвідомлювали, хоча мали усвідомлювати, що працівники, які поїхали до Наталю, стануть фактично тимчасовими рабами. Покійний сер В.В.Хантер, який глибоко вивчав умови цієї праці, вжив щодо них чудову фразу. Пишучи про індійських працівників у Наталі, він сказав, що вони перебувають у стані напіврабства. В іншому місці, в одному листі, він написав, що їхнє становище межує з рабством. І виступаючи свідком перед комісією в Наталі, найвидатніший європеєць у цій колонії, покійний містер Гаррі Ескомбл визнав те саме. Дані, що свідчать про те саме, легко можна знайти у заявах чільних європейців у Наталі. Більшість із них було включено до документів із цього питання, наданих урядові Індії. Проте доля йшла своїм шляхом. І пароплав, який віз цих працівників до Наталю, віз із ними й насіння видатного руху сатьяграхи.

Я не маю в цій книжці місця, щоб розповідати, як працівників вводили в оману індійські агенти з наймів, пов'язані з Наталем; як під впливом цієї омани вони залишали рідну країну; як відкривалися їхні очі після прибуття до Наталю; як вони все ж продовжували там залишатися; як інші прибували слідом; як вони пробивалися крізь усі обмеження, які накладає релігія чи мораль, або точніше, як ці обмеження відпадали, і як саме розрізнення між одруженою жінкою та коханкою перестало існувати серед цих нещасних людей.

Коли новина про те, що зв’язані контрактом працівники поїхали до Наталю, досягла Маврикію, це спонукало індійських торговців, які мали зв'язки з такими працівниками, поїхати за ними слідом. Тисячі індійців, як працівників, так і торговців, оселились у Маврикії, що розташований на шляху з Індії до Наталю. Індійський торговець у Маврикії, покійний шет Абубакар Амад [“шет” – титул пошани багатої людини] вирішив відкрити в Наталі крамницю. Англійці в Наталі тоді не мали уявлення, на що здатні індійці торговці, та й їм було байдуже. Вони могли вирощувати дуже прибуткові врожаї цукрової тростини, чаю та кави за допомогою зв’язаної контрактом праці. Вони виготовляли цукор, і через навдивовижу короткий час постачали Південну Африку помірною кількістю цукру, чаю та кави. Вони заробили стільки грошей, що будували собі особняки, схожі на палаци, та перетворили цілину на справжній сад. За таких обставин, природно, вони не заперечували, щоб чесний та сміливий торговець, як Абубакар-шет, оселився серед них. Додаймо до цього той факт, що один англієць став його партнером. Абубакар-шет здійснював торгівлю та купував землю, й історія його процвітання досягла Порбандару, де він народився, та довколишніх місць. В результаті до Наталю прибули інші меманці [етнос торговців-мусульман в Індії та Пакистані, до якого належав і Абубакар Амад]. Слідом за ними приїхали торговці з Сурату. Цим торговцям потрібні були бухгалтери, тож їх супроводжували бухгалтери-індуси з Гуджарату й Саураштри.

Тож у Наталі оселилися два класи індійців: по-перше, вільні торговці та їхні вільні слуги, а по-друге, зв’язані контрактом працівники. З ходом часу у зв’язаних контрактом робітників з'явилися діти. Ці діти, хоча й не зобов'язані гарувати, підпадали під кілька обмежень відповідно до колоніального законодавства. Як можуть діти рабів уникнути рабства певного роду? Працівники їхали до Наталю, зв’язані контрактом на період п'яти років. Вони не були зобов'язані працювати після завершення цього періоду й мали право ставати вільними працівниками чи торгувати в Наталі, а також оселятися там, якщо бажали. Деякі так і робили, тоді як інші поверталися додому. Ті, хто залишався в Наталі, стали відомі як “вільні індійці”. Необхідно зрозуміти своєрідне становище цього класу. Їм не було надано всі ті права, які мали цілком вільні індійці, про яких я говорив спершу. Наприклад, їм було потрібно отримати дозвіл, якщо вони хотіли поїхати з одного місця в інше, а якщо вони одружувались і бажали, щоб цей шлюб було визнано за законом, їм було потрібно зареєструвати його у посадовця, який називався “протектор індійських іммігрантів”. Вони підпадали й під інші суворі обмеження.

Індійські торговці побачили, що вони можуть торгувати не тільки зі зв’язаними контрактом працівниками та “вільними індійцями”, але й також із неграми. Індійські торговці були величезною зручністю для негрів, які дуже боялися європейських торговців. Європейський торговець хотів торгувати з негром, але було б занадто, якби негр-покупець очікував від нього поштивості. Негри могли вважати за щастя, якщо він приділяв їм повну увагу за їхні гроші. У декого з них був гіркий досвід. Людина могла купувати річ за чотири шилінги, покласти на прилавок золотий соверен і отримати на здачу чотири шилінги замість шістнадцяти – а часом узагалі нічого. Якщо бідний негр просив здачу чи доводив, що виплачена йому сума менша, ніж слід – у відповідь він отримував грубу лайку. Він міг подякувати зіркам, якщо цим усе й обходилося – бо лайка могла бути доповнена й ударом кулаком або ногою. Я не хочу сказати, що всі англійські торговці поводилися так. Але можна з певністю стверджувати, що кількість подібних випадків була доволі великою. З іншого боку, індійський торговець мав для негрів добре слово й навіть жартував із ними. Простий негр хотів би зайти до крамниці й потримати в руках і оглянути товар, який хотів купити. Індійські торговці все це дозволяли. Правда, в цьому вони не керувались альтруїстичними мотивами, це могло бути пов'язано з їхнім власним інтересом. Індієць міг не пропустити нагоди, якщо така випадала, обманути свого покупця-негра, проте його поштивість робила його серед негрів популярним. Більш того, негри ніколи не боялися індійських торговців. З іншого боку, траплялися випадки, коли індієць намагався обманути негрів, але ті його викривали й поводились із ним дуже грубо. І частіше можна було почути про негрів-покупців, які ображали індійського торговця. Тож у стосунках між індійцями та неграми це перші боялися других. Наслідком було те, що торгівля з неграми виявлялася дуже прибутковою для індійських торговців. А негри були по всій Південній Африці.

У вісімдесятих роках минулого століття існували бурські республіки Трансвааль та Оранжева Вільна Держава. Навряд чи варто й казати, що в цих республіках негри не мали влади – все було в руках білих людей. Індійські торговці почули, що вони могли також торгувати з бурами, які, будучи простими, щирими та невибагливими, не вважали б, що мати справу з індійськими торговцями – нижче за їхню гідність. Тож кілька індійських торговців подалися до Трансваалю й Оранжевої Вільної Держави та відкрили там крамниці. Оскільки там не існувало на той час залізниці, вони отримували великі прибутки. Очікування індійських торговців виправдались, і вони продовжили масштабну торгівлю з покупцями-бурами та неграми. Подібним чином індійські торговці приїхали до Капської колонії й почали досить добре заробляти. Тож індійці в маленьких кількостях розповсюдилися по всіх чотирьох колоніях.

Абсолютно вільних індійців тепер налічується від сорока до п'ятдесяти тисяч, а так званих “вільніх індійців”, тобто працівників, що звільнилися від своїх зобов'язувальних контрактів, і їхніх нащадків – близько ста тисяч.

IV. Огляд причин для невдоволення: Наталь

IV

Огляд причин для невдоволення

Наталь

Європейські плантатори Наталю хотіли тільки рабів. Вони не могли собі дозволити мати працівників, які, послуживши їм, могли б вільно конкурувати з ними хоч якою б маленькою мірою. Без сумніву, зв’язані контрактами працівники поїхали до Наталю, бо не мали значного успіху в сільському господарстві чи в інших заняттях в Індії. Але не треба думати, що вони не знали сільського господарства чи не розуміли цінності землі. Вони виявили, що якщо вони вирощуватимуть у Наталі тільки овочі, то зможуть отримувати добрі прибутки, та що вони заробляли б іще краще, якби володіли маленькою ділянкою землі. Тому багато хто після завершення своїх контрактів почав торгувати то тим, то іншим у маленькому масштабі. В цілому це було вигідно для поселенців у Наталі. Тепер можна було дістати різні види овочів, які раніше не вирощувалися через брак компетентних землеробів-спеціалістів. Інші види, які раніше вирощувались у маленьких кількостях, тепер можна було отримати вдосталь. Наслідком цього стало падіння ціни на овочі. Проте європейські плантатори були не в захваті від такого ходу подій. Вони відчували, що тепер у них з'явилися конкуренти в галузі, на яку вони, як вважали, мали монополію. Тому почався рух проти цих бідних працівників, у яких закінчився контракт. Читач зі здивуванням дізнається, що європейці, з одного боку, вимагаючи дедалі більшої кількості працівників і запросто приймаючи їх стільки, скільки прибувало з Індії – з іншого боку, почали робити все, щоб у різні способи не давати життя колишнім зв’язаним контрактами працівникам. Такою була винагорода за їхню майстерність і тяжку працю!

Цей рух набирав багатьох форм. Одні підбурювачі вимагали, щоби працівників, які відпрацювали за своїми контрактами, відсилали назад до Індії, а отже, щоб у контрактах свіжих робітників, що прибували до Наталю надалі, був новий пункт, який гарантував би їхнє примусове повернення до Індії після закінчення терміну їхньої служби, якщо тільки вони не поновлять свої контракти. Інші вимагали введення великого щорічного подушного податку для працівників, які не законтрактують себе знову в кінці першого п'ятирічного терміну. Втім, і ті, й інші мали одну мету – а саме, всіма правдами й неправдами зробити життя колишніх зв’язаних контрактами працівників у Наталі в якості вільних людей неможливим за будь-яких обставин. Це збурення досягло таких серйозних розмірів, що уряд Наталю призначив спеціальну комісію. Оскільки вимоги обох цих типів агітаторів були явно несправедливими, й оскільки присутність колишніх зв’язаних контрактами працівників була явно корисною для всього населення з економічної точки зору, то незалежні свідчення, записані комісією, були проти агітаторів, які, таким чином, не досягли на той час будь-яких відчутних результатів. Але так само як згашений вогонь залишає по собі слід, ця агітація справила певне враження на уряд Наталю. Та й як могло бути по-іншому? Уряд Наталю був дружнім до плантаторів. Тож він зв'язався з урядом Індії та виклав перед ним пропозиції й тих, і інших агітаторів. Але уряд Індії не міг одразу прийняти пропозиції, що звели б становище зв’язаних контрактами працівників до вічного рабства. Одним із приводів, або ж виправдань для того, щоб посилати працівників, зв'язаних контрактом, до такої далекої землі, було те, що працівники після завершення контрактів змогли б вільно й повною мірою розвивати свої сили та внаслідок цього покращили б своє економічне становище. Оскільки Наталь усе ще був тоді Королівською колонією, Міністерство зі справ колоній повністю відповідало за його уряд. Тому Наталь не міг шукати допомоги в задоволенні своїх несправедливих вимог також і звідти. З цієї та подібних причин було розпочато рух за створення відповідального уряду, який зрештою й було надано Наталю в 1893 році. Тепер Наталь почав відчувати свою силу. Та й Міністерству зі справ колоній більше не мало складнощів із прийняттям будь-яких вимог, які міг висунути Наталь. Делегати від нового відповідального уряду Наталю приїхали до Індії для переговорів із урядом Індії. Вони запропонували введення щорічного подушного податку в двадцять п'ять фунтів, або триста сімдесят п'ять рупій, з кожного індійця, звільненого від контракту. Було очевидно, що жоден індійський працівник не міг платити такий непомірний податок і жити в Наталі як вільна людина. Лорд Елгін, генерал-губернатор Індії, вважав цю суму надмірною та зрештою прийняв щорічний подушний податок у три фунта. Це був еквівалент близько шестимісячної зарплатні за контрактом. Податком обкладався не тільки сам працівник, але й його дружина, його доньки віком від тринадцяти років та його сини віком від шістнадцяти років. Практично не було працівників, у яких не було б дружини та кількох дітей. Таким чином, як правило, кожен працівник повинен був платити щорічний податок у дванадцять фунтів. Неможливо описати труднощі, які викликав цей податок. Тільки ті, хто їх відчув на собі, міг їх зрозуміти, й тільки ті, хто був свідком їхніх страждань, міг мати про них якесь уявлення. Індійці проводили потужну агітацію проти цієї дії уряду Наталю. Було подано петиції до Імперського уряду й до уряду Індії, але без жодних результатів, окрім зменшення суми податку. Що могли зробити чи зрозуміти в цій справі бідні працівники? Агітацію від їхнього імені проводили індійські торговці, якими керували патріотичні та філантропічні мотиви.

Вільним індійцям велося не краще. Європейські торговці Наталю проводили подібну агітацію проти них, в основному з тих самих причин. Індійські торговці добре затвердилися. Вони придбали землі в добрих місцях. Оскільки кількість звільнених працівників почала збільшуватися, існував дедалі більший попит на ті товари, які їм були потрібні. Мішки рису імпортувалися з Індії тисячами та продавалися зі значним зиском. Природно, що цей вид торгівлі перебував в основному в руках індійців, які, до того ж, контролювали значну частину торгівлі з зулусами. Тож вони стали більмом на оці для дрібних європейських торговців. Знову ж, деякі англійці вказали індійським торговцям, що згідно з законом вони мали право голосувати на виборах до Законодавчої Асамблеї Наталю та висуватися кандидатами в її депутати. Тому деякі індійці вписали свої імена до списку виборців. Це призвело до того, що європейські політики Наталю вступили в антиіндійські ряди. Вони сумнівалися, що європейці зможуть конкурувати з індійцями, якщо престиж індійців у Наталі збільшиться, а їхні позиції зміцняться. Тож першим кроком, який зробив відповідальний уряд Наталю у зв'язку з вільними індійцями, було рішення про введення в дію закону, який позбавив би громадянських прав усіх азіатів, окрім тих, які на той час були записані в будь-якому зі списків виборців. Відповідний законопроект було вперше внесено до Законодавчої Асамблеї Наталю в 1894 році. Він ґрунтувався на принципі позбавлення права голосувати індійців як індійців – і в Наталі це був перший випадок у законодавстві стосовно них, у якому було здійснено розрізнення на основі раси. Індійці чинили опір цьому заходу. За одну ніч було підготовано петицію, яку підписали чотириста осіб. Коли цю петицію було подано до Законодавчої Асамблеї Наталю, цей орган був уражений. Але закон усе одно було прийнято. Петицію з десятьма тисячами підписів було подано лорду Райпону, який тоді був Державним секретарем у справах колоній. Десять тисяч підписів означали майже все тогочасне населення вільних індійців у Наталі. Лорд Райпон анулював закон і оголосив, що Британська Імперія не може погодитися на встановлення дискримінації за кольором шкіри на законодавчому рівні. Пізніше читач зможе оцінити, наскільки великою була ця перемога для індійців. Тож уряд Наталю висунув інший законопроект, який скасовував расове розрізнення, проте непрямим чином позбавляв індійців права на голос. Індійці протестували й проти нього – але безуспішно. Цей новий закон був неоднозначним. Індійці могли зрештою довести справу до судового комітету Таємної Ради Великобританії з метою отримати від неї тлумачення; проте вони вирішили, що краще цього не робити. Я досі вважаю, що вони вчинили правильно, уникнувши цієї нескінченної тяганини. Немалим досягненням було те, що не дозволили запровадити расову дискримінацію.

Проте не схоже було, що плантатори й уряд Наталю на цьому зупиняться. Знищення політичної влади індійців у зародку було для них необхідним першим кроком – але справжньою ціллю їхнього нападу була індійська торгівля та вільна імміграція індійців. Їм було не по собі від думки, що європейців у Наталі поховають під собою натовпи з Індії, переповненої мільйонами й мільйонами людей. Приблизне населення Наталю на той час становило 400 тисяч зулусів і 40 тисяч європейців, порівняно з 60 тисячами зв’язаних контрактами, 10 тисячами колишніх зв’язаних контрактами та 10 тисячами вільних індійців. Європейці не мали справжніх підстав для тривоги, проте неможливо переконати аргументами людей, охоплених невиразним жахом. Не знаючи безпорадного становища Індії й манер і звичаїв індійського народу, вони мали враження, що індійці – настільки ж авантюрні та спритні, як вони самі. Навряд чи можна засуджувати їх, що вони таким чином зробили собі страшилку з величезного населення Індії порівняно з власною маленькою кількістю. Як би там не було, наслідком успішного спротиву закону, що позбавляв громадянських прав, було те, що у двох інших законах, які прийняв законодавчий орган Наталю, він змушений був уникати расового розрізнення та досягти своєї мети непрямим чином. Тому становище було не настільки поганим, як могло б бути. У цьому випадку індійці також чинили запеклий опір, але, незважаючи на це, закони вступили в силу. Один із них накладав суворі обмеження на індійську торгівлю в Наталі, а інший – на імміграцію індійців до колонії. Суттю першого акту була заборона будь-кому торгувати без ліцензії, виданої посадовою особою, призначеною відповідно до положень цього акту. На практиці ж будь-який європеєць міг отримати ліцензію, тоді як індієць стикався в цьому з нескінченними труднощами. Йому доводилося наймати юристів та нести інші витрати. Ті, хто не міг собі цього дозволити, не отримували ліцензії. Основним положенням іншого акту був дозвіл на в'їзд до Колонії тільки іммігрантам, які могли європейською мовою пройти тест на освіту. Це зачинило двері до Наталю перед безліччю індійців. Щоб не бути, не бажаючи того, несправедливим до уряду Наталю, я мушу сказати, що цей акт також постановляв, що індієць, який мешкав у Наталі упродовж трьох років до прийняття акту, міг отримати посвідку на мешкання, що дозволяла йому виїхати з Колонії та повернутися до неї в будь-який час зі своєю дружиною та неповнолітніми дітьми без вимоги проходити тест на освіту.

Зв’язані контрактами та вільні індійці в Наталі підпадали й досі підпадають, на додачу до описаних вище, й під інші обмеження – як узаконені, так і неузаконені. Але я не вважаю за потрібне обтяжувати читача детальним їх описом. Я збираюся викладати лише ті деталі, що є суттєвими для чіткого розуміння предмета. Історія становища індійців у різних частинах Південної Африки забрала б багато місця. Але це виходить за межі даної книги.

V. Огляд причин для невдоволення: Трансвааль та інші колонії

V

Огляд причин для невдоволення

Трансвааль та інші колонії

Як і в Наталі, в інших колоніях антиіндійські упередження також більш-менш почали зростати ще до 1880 року. Скрізь, окрім Капської колонії, загальна думка полягала в тому, що індійці як працівники – це нормально, але серед багатьох європейців стало аксіомою, що імміграція вільних індійців є для Південної Африки виключно шкідливою. Трансвааль був республікою. Коли індійці оголошували перед його президентом про своє британське громадянство, це лише викликало насмішки. Якщо у них були скарги, то все, що вони могли – це подати заяву британському агенту в Преторії. Диво ж полягає в тому, що коли Трансвааль перейшов під британський прапор, то взагалі не залишилося людини, від якої індійці могли очікувати бодай на таку допомогу, яку надавав агент, поки Трансвааль був незалежним. Коли під час перебування лорда Морлі на посаді державного секретаря зі справ Індії на нього чекала делегація від імені індійців, він недвозначно заявив, що, як знають члени делегації, Імперський уряд має дуже маленький контроль над самоврядними домініонами. Він не може їм диктувати; він може просити, він може аргументувати, він може здійснювати тиск, щоб вони застосували його принципи. Фактично, у деяких випадках він більш ефективно міг переконувати закордонні держави, як переконував Бурську Республіку, ніж власний народ у Колоніях. Стосунки між метрополією та колоніями були схожі на шовковий шнурок, який порветься від найменшого напруження. Оскільки ж сила відпадала, він запевнив делегацію, що зробить усе, що зможе за допомогою переговорів. Коли було оголошено війну Трансваалю, лорд Лендсдаун, лорд Селборн та інші британські державні мужі заявили, що ганебне ставлення Південно-Африканської Республіки до індійців було однією з причин війни.

Розглянемо тепер, що це було за ставлення. Індійці вперше приїхали до Трансваалю в 1881 році. Покійний шет Абубакар відкрив крамницю в Преторії та купив землю на одній із головних вулиць міста. Інші торговці прибули слідом. Їхній значний успіх викликав заздрість європейських торговців, які розпочали антиіндійську кампанію в газетах та подали петиції до Фолксрааду, або ж парламенту, благаючи, щоб індійців прогнали, а їхню торгівлю припинили. Європейці в цій нещодавно відкритій країні мали безмежне бажання до збагачення. Їх майже не обходили вимоги моралі. Ось деякі з тверджень, які вони робили у своїх петиціях: “Ці індійці не мають почуття людської гідності. Вони хворіють на бридкі хвороби. Вони вважають кожну жінку своєю здобиччю. Вони вважають, що у жінок немає душі”. Ці чотири речення містять чотири брехні. Було б легко надати більше таких прикладів. Якими були європейці, такими були й їхні представники. Індійські торговці й не уявляли, який зловісний та несправедливий рух розгорнулася проти них. Вони не читали газет. Газетна кампанія та петиції досягли бажаного ефекту, і до Фолксрааду було внесено законопроект. Чільні індійці були приголомшені, дізнавшись, до чого дійшло. Вони пішли до Президента Крюгера, який навіть не пустив їх до свого дому, змусивши стояти на подвір'ї. Трохи послухавши їх, він сказав: “Ви – нащадки Ізмаїла, й тому від самісінького свого народження зобов'язані бути рабами нащадків Ісава. Ми, як нащадки Ісава, не можемо дозволити вам мати права, які робили б вас рівними з нами. Ви повинні задовольнятися тими правами, які ми вам надаємо”. Не можна сказати, що ця відповідь Президента була викликана злобою чи гнівом. Президента Крюгера змалку виховували на історіях Старого Заповіту, й він вірив у їхню правдивість. Як можна звинувачувати людину, яка щиро виражає свої думки такими, як вони є? Однак невігластво у поєднанні зі щирістю обов’язково завдасть шкоди – й наслідком стало те, що в 1885 році через Фолксраад було поспіхом проведено дуже суворий закон, так наче тисячі індійців от-от мали заполонити Трансвааль. Британський агент був змушений на прохання індійських лідерів виступити в цій справі. Питання зрештою дійшло до державного секретаря у справах колоній. Відповідно до положень цього Закону №3 1885 року, кожен індієць, який поселявся в Республіці з метою проведення торгівлі, повинен був зареєструватися за двадцять п'ять фунтів під страхом суворого покарання, і жоден індієць не міг володіти ані дюймом землі чи мати право на громадянство. Усе це було настільки відверто несправедливим, що уряд Трансваалю не міг захищати це аргументами. Існував договір між бурами та британцями, відомий як Лондонська конвенція, стаття XIV якої гарантувала права британських підданих. Британський уряд опротестував закон як такий, що суперечить цій статті. Бури у відповідь наполягали, що британський уряд раніше дав свою згоду, виражену прямо чи діями, на даний закон.

Так виникла суперечка між британським і бурським урядом, і питання було винесено на розгляд третейського суду. Присуд третейського суду був незадовільним. Він намагався догодити обом сторонам. Індійці, таким чином, програвали. Єдина користь, яку вони отримали – якщо це можна назвати користю – було те, що вони не втратили стільки, скільки могли б в іншому випадку. В 1886 році закон було змінено відповідно до присуду третейського суду. Плату за реєстрацію було зменшено з двадцяти п'яти до трьох фунтів. Пункт, який повністю позбавляв індійців права на володіння нерухомим майном, було виключено, й натомість було прописано, що індійці могли володіти нерухомістю в місцях, кварталах і на вулицях, які було спеціально відведено для їхнього мешкання урядом Трансваалю. Уряд не виконував чесно умови виправленого пункту й не надавав індійцям права купувати землю в повне та безумовне володіння навіть у визначених місцях. В усіх містах, де жили індійці, ці місця було обрано в брудних районах далеко від центру, де не було водопостачання, освітлення та санітарних зручностей, вартих цієї назви. Так індійці стали трансваальською кастою недоторканих. Можна справедливо сказати, що нема різниці між цими місцями та кварталами недоторканих в Індії. Так само, як індуси вірять, що дотик до дхедів чи мешкання в їхньому районі призведе до забруднення, європейці у Трансваалі практично вважали, що фізичний контакт із індійцями чи мешкання біля них принизить їх. Крім того, уряд Трансваалю витлумачив Закон №3 1885 року так, що індійці могли також і торгувати виключно в цих місцях. Третейський суд вирішив, що тлумачення закону покладатиметься на звичайні суди Трансваалю. Тому індійські торговці перебували в дуже невигідному становищі. Та все ж вони спромоглися досить добре утримувати свої позиції, проводячи переговори в одному місці, звертаючись до судів у іншому та здійснюючи той невеликий вплив, який мали, у третьому. Таким було нещасливе та непевне становище індійців у Трансваалі, коли спалахнула англо-бурська війна.

Тепер ми звернемося до вивчення становища у Вільній Державі. Навряд чи й дюжина індійців устигли відкрити там крамниці – а європейці вже почали потужну агітацію проти них. Фольксраад прийняв суворий закон і видворив із Вільної Держави всіх індійських торговців, надавши їм номінальну компенсацію. Цей закон передбачав, що жоден індієць під жодним приводом не міг у Вільній Державі володіти нерухомістю, вести торговий чи сільськогосподарський бізнес або мати громадянські права. Отримавши спеціальний дозвіл, індієць міг оселитися як чорнороб або як готельний офіціант. Але влада не зобов'язана була надавати в кожному випадку навіть цей безцінний дозвіл. Наслідком стало те, що респектабельний індієць навіть кілька днів не міг прожити у Вільній Державі без значних труднощів. На час англо-бурської війни у Вільній Державі не було індійців, за винятком кількох офіціантів.

У Капській колонії також була деяка агітація в газетах проти індійців, і ставлення до них мало деякі принизливі сторони. Наприклад, індійські діти не могли ходити до публічних шкіл тощо, а індійським мандрівникам практично неможливо було поселитися в готелях. Але впродовж тривалого часу не було обмежень щодо торгівлі та купівлі землі.

Для такого стану речей були причини. Як ми вже бачили, серед населення Капської колонії в цілому та Кейптауну зокрема існувала пристойна частка малайців. Оскільки малайці були мусульманами, вони невдовзі сконтактували зі своїми індійськими одновірцями, а внаслідок цього, пізніше, і з іншими індійцями. Крім того, деякі індійські мусульмани одружились із малайськими жінками. А як уряд Капської колонії міг видати закон проти малайців? Їхньою батьківщиною була Капська колонія, їхньою рідною мовою – голландська, й вони жили з голландцями від самого початку й тому значною мірою наслідували їхній спосіб життя. Тому расові упередження торкнулися Капської колонії найменше.

Знову ж, оскільки Капська колонія була найдавнішим поселенням і головним культурним центром у Південній Африці, вона виховувала тверезих, порядних і великодушних європейців. На мою думку, на землі немає місця та роду, які не здатні були б виховати найкращі взірці людяності, за умови існування належних можливостей та освіти. Мені пощастило зустрічати таких людей в усіх частинах Південної Африки. Втім, у Капській колонії частка таких людей була значно вищою. Можливо, найзнаменитіший та найбільш освічений серед них – містер Меррімен, який був членом першого та наступних кабінетів міністрів, які прийшли до влади після того, як Капській колонії було надано право на відповідальний уряд у 1872 році, знову був прем’єром в останньому кабінеті, коли в 1910 році було створено Союз, і був відомий як Гладстон Південної Африки. Є ще родини Мольтено та Шрайнерів. Сер Джон Мольтено став першим прем’єром Капської колонії в 1872 році. Містер В.Ф.Шрайнер був відомим адвокатом, деякий час генеральним прокурором, а пізніше прем’єром. Його сестра Олівія Шрайнер була обдарованою леді, популярною в Південній Африці та відомою скрізь, де розмовляють англійською мовою. Від часу написання своєї книжки вона стала знаменитою як авторка Мрій. Її любов до всього людства була безмежною. Любов читалася в її очах. Хоча вона належала до такого визначного роду та була освіченою леді, вона була настільки простою у своїх звичаях, що сама мила посуд у своєму домі. Містер Меррімен, Мольтено та Шрайнери завжди переймалися справою негрів. Завжди, коли права негрів були в небезпеці, вони рішуче ставали на їхній захист. Вони також добре ставилися до індійців, хоча й робили розрізнення між неграми й індійцями. Вони аргументували це тим, що оскільки негри жили в Південній Африці задовго до європейських поселенців, останні не могли позбавляти їх їхніх природних прав. Але що стосується індійців, то було б несправедливим, якби вступили в силу закони, розраховані на усунення небезпеки їхньої надмірної конкуренції. Та все ж вони зберігали стосовно індійців теплоту у своїх серцях. Коли до Південної Африки приїхав Гокхале, містер Шрайнер головував на зустрічі міської ради в Кейптауні, де й відбувся його перший публічний прийом у цій країні. Містер Меррімен також ставився до нього з великою поштивістю та висловив свою підтримку індійській справі. Були й інші європейці, схожі на містера Меррімена. Я згадав ці відомі імена як типові у своєму роді.

Кейптаунські газети також були до індійців менш ворожі, ніж в інших частинах Південної Африки.

Хоча з цих причин у Капській колонії й справді завжди було менше расової ненависті, ніж в інших частинах, але природно, що антиіндійські почуття, які постійно знаходили собі вираження в інших колоніях, дісталися також і сюди. Тут також були прийняті закони, скопійовані з законів Наталю, а саме, Акт обмеження імміграції та Акт про торгівельні ліцензії.

Можна сказати, що двері до Південної Африки, які раніше були широко відчинені, на час англо-бурської війни для індійців майже зачинилися. У Трансваалі не було обмежень імміграції, за винятком реєстраційної плати у три фунта. Коли Наталь і Капська колонія зачинили свої порти для індійців, їм було важко зійти на землю на шляху до Трансваалю, який перебував у глибині континенту. Вони могли дістатися до нього через затоку Делагоа, португальський порт. Але португальці також більшою чи меншою мірою імітували британців. Треба згадати, що деякі, окремі індійці змогли досягти Трансваалю через Наталь або затоку Делагоа, зазнавши значних труднощів або шляхом хабарів портовим службовцям.

VI. Огляд ранньої боротьби

VI

Огляд ранньої боротьби

Розглядаючи в попередніх розділах становище індійців, ми певною мірою побачили, як вони протистояли нападкам на себе. Але для того, щоб дати достатнє уявлення про походження сатьяграхи, необхідно відвести спеціальне місце спробам захистити інтереси індійців у дні, що їй передували.

До 1893 року в Південній Африці практично не було вільних і добре освічених індійців, які здатні були б віддатись індійській справі. Індійці, що знали англійську мову, переважно були клерками, чиє знання англійської було співмірне лише з потребами їхньої роботи й недостатнє для того, щоб складати петиції, та які, знову ж, повинні були віддавати весь свій час власним роботодавцям. Друга група індійців, які вивчили англійську, складалась із тих, хто народився в Південній Африці. Вони були переважно нащадками зв’язаних контрактом працівників і, якщо взагалі знали достатньо для цієї роботи, працювали на уряд перекладачами в судах. Тож вони не мали можливості допомогти індійській справі чимось, окрім вираження почуттів своїх товаришів.

Знову ж, зв’язані та колишні зв’язані контрактом працівники походили переважно зі штатів Уттар-Прадеш і Мадрас, натомість, як ми вже бачили, мусульмани, що переважно були торговцями, та індуси, переважно клерки, які в основному представляли клас вільних індійців, належали до вихідців із Гуджарату. Крім того, було кілька торговців і клерків-парсів, але загальна кількість парсів у Південній Африці, мабуть, не перевищувала тридцяти чи сорока душ. Четверту групу вільних індійців становили торговці-синдхи. У Південній Африці було понад дві сотні синдхів. Де б за межами Індії не жив синдх, він займається продажем “модних товарів”, а саме шовків та парчі, різьблених скринь та інших меблів з ебенового й сандалового дерева та зі слонової кістки, а також інших подібних товарів. Його покупці – переважно європейці.

Європейці називали зв’язаних контрактами працівників “кулі”. “Кулі” означає носія. Цей вираз набув настільки поширеного вжитку, що самі зв’язані контрактами працівники почали називати себе “кулі”. Сотні європейців називали індійських юристів та індійських торговців юристами-“кулі” й торговцями-“кулі”. Були деякі європейці, нездатні зрозуміти чи повірити, що ця назва була образливою, проте багато хто вживав її як зумисне зневажливий термін. Через це вільні індійці намагалися відокремити себе від зв’язаних контрактами працівників. З цієї та інших причин, пов’язаних із обставинами в Індії, в Південній Африці були спроби провести розмежування між зв’язаними та звільненими працівниками з одного боку – та вільними індійцями з іншого.

Вільні індійці й особливо торговці-мусульмани стали чинити опір кривдам, детально описаним вище, проте не було зроблено жодної прямої спроби співпраці зі зв’язаними та колишніми зв’язаними контрактом працівниками. Ймовірно, нікому не спало на думку заручитися їхньою підтримкою; якщо ця ідея комусь і спадала на думку, то вони вважали, що існував ризик погіршити стан справ, дозволивши їм долучитися до руху. А оскільки вважалося, що головною мішенню нападок були вільні торговці, то й заходи з захисту обмежилися цим класом. Можна щиро сказати, що вільні індійці добре боролися з труднощами, враховуючи, що вони були таким чином серйозно обмежені, що вони не знали англійської мови, та що вони не мали досвіду громадської діяльності в Індії. Вони вдавалися до допомоги європейських адвокатів, для них готували петиції, вони в деяких випадках чекали на владу у складі делегацій та робили те, що могли, для виправлення ситуації. Таким був стан справ до 1893 року.

Читачеві буде корисним пам’ятати кілька важливих дат. До 1893 року індійців вижили з Вільної Оранжевої Республіки. У Трансваалі діяв Закон № 3, прийнятий у 1885 році. В Наталі розглядали заходи, розраховані на те, щоб уможливити життя в колонії тільки зв’язаних контрактом працівників і вигнати решту – і для цієї мети вже було створено відповідальний уряд.

Я поїхав з Індії до Південної Африки у квітні 1893 року. Я нічого не знав про попередню історію індійських емігрантів. Це була чисто професійна проїздка. Відома фірма, що належала меманцям з міста Порбандар, вела тоді торгівлю в Дурбані під іменем Dada Abdulla. Не менш відома фірма-конкурент торгувала у Преторії під назвою Taib Haji Khanmamad. На жаль, між цими конкурентами тривав важливий судовий процес. Одна партнерська фірма Dada Abdulla вважала, що їхній справі допомогло б, якщо вони залучать мене та пошлють до Південної Африки. Я щойно став юристом і був повним новачком у цій професії, але вони не боялися, що я не впораюсь із їхньою справою, оскільки хотіли, щоб я не вів справу в суді, а просто дав інструкції досвідченим південноафриканським адвокатам, яких вони найняли. Мені подобалося нове в житті. Я обожнював бачити “нові ліси, нові луги”. У мене викликала огиду необхідність давати комісійні тим, хто приводив мені клієнтів. Атмосфера інтриг у Саураштрі була для мене задушливою. Домовленість була тільки на рік. Я не бачив жодних причин не погодитися на це. Я нічого не втрачав, оскільки панове Dada Abdulla виявили бажання покрити всі мої витрати на подорож, а також витрати, які виникнуть у Південній Африці, та надати мені платню в сто п’ять фунтів. Цю домовленість було здійснено через мого старшого брата, нині покійного, який був мені як батько. Для мене його воля була наказом. Йому подобалась ідея, щоб я поїхав у Південну Африку. Тож я приїхав до Дурбану в травні 1893 року.

Будучи адвокатом із правом виступати в суді, а також добре, як на мій смак, одягнений, я висадився в Дурбані з відповідним почуттям власної важливості. Проте невдовзі мої ілюзії були зруйновані. Партнер Dada Abdulla, який мене найняв, розповів мені про стан справ у Наталі. Але те, що я побачив там на власні очі, цілковито суперечило його оманливому опису. Втім, це не було провиною мого інформатора. Він був щирою, простою людиною, що не знала справжнього стану речей. Він не уявляв труднощів, із якими стикались індійці в Наталі. Обставини, що означали серйозну образу, йому такими не здавалися. Я першого-таки дня помітив, що європейці ставилися до індійців надзвичайно образливо.

Не буду описувати свій гіркий досвід у судах у перші два тижні після свого прибуття, труднощі, з якими я зіткнувся в поїздах, прочухани, які я отримав у дорозі, та складнощі й фактичну неможливість оселятись у готелях. Досить сказати, що весь цей досвід усотувався в мене. Я поїхав туди лише заради єдиної справи, спонукуваний власним інтересом та цікавістю. Тому впродовж першого року я був лише свідком і жертвою цих кривд. Потім у мені прокинулося почуття обов’язку. Я бачив, що з точки зору мого власного інтересу Південна Африка не несла мені нічого доброго. Я не тільки не бажав, але й відчував відверту огиду до того, щоб заробляти гроші чи мешкати в країні, де мене ображали. Я постав перед дилемою. Переді мною відкривалися два шляхи. Я міг або звільнитися від контракту з панами Dada Abdulla на підставі обставин, про які я дізнався та про які мені не повідомили заздалегідь, і втекти назад до Індії. Або ж я міг знести всі труднощі та виконати домовленість. У Пітермаріцбургу мене виштовхав з поїзда поліцейський констебль, і після того, як поїзд рушив, я сидів у залі очікування, тремтячи від різкого холоду. Я не знав, де був мій багаж, і не смів ні у кого про це запитати, боячись, що мене знов образять і поб’ють. Про сон не могло бути й мови. Мене охопив сумнів. Пізно вночі я дійшов висновку, що тікати назад до Індії було б боягузтвом. Я повинен завершити те, що почав. Я повинен доїхати до Преторії, не зважаючи на образи й навіть побої. Преторія була моєю метою. Моя справа вирішувалася там. Я вирішив робити певні кроки, якщо можливо, паралельно зі своєю роботою. Це рішення дещо заспокоїло мене й надало сил, але я так і не поспав.

Наступного ранку я надіслав телеграми фірмі Dada Abdulla та генеральному управителю залізниці. Від обох адресатів надійшли відповіді. Dada Abdulla та їхній партнер шет Абдулла Хаджі Адам Джхавері, який тоді був у Наталі, вжили рішучих заходів. Вони надіслали телеграми своїм індійським агентам у різних місцях, щоб ті мене розшукали. Вони також зустрілись із генеральним управителем. Індійські торговці Пітермаріцбурга зустрілися зі мною, отримавши телеграму від місцевого агента. Вони спробували втішити мене й розповіли, що кожен із них стикався з тим самим гірким досвідом, що і я, але що вони на такі речі не зважали, бо звикли до них. Торгівля та чутливість погано суміщалися. Тож вони взяли за принцип ховати образи, як могли б ховати гроші. Вони мені розповіли, що індійці не мали права заходити на вокзал через головний вхід і як важко їм було купити квитки. Я поїхав до Преторії того ж вечора. Всевишній, що зазирає в усі серця, випробував мою рішучість повною мірою. Дорогою до Преторії я зазнав нових образ і витримав нові побої. Але це тільки посилило мене в моїй рішучості.

Так у 1893 році я на власному досвіді повною мірою відчув становище індійців у Південній Африці. Проте я нічого не робив, тільки часом розмовляв на цю тему з індійцями у Преторії. Мені здавалося, що неможливо водночас займатися справою фірми та піднімати питання про кривду, якої зазнають у Південній Африці індійці. Я бачив, що спробувавши робити і те, й інше, я зруйнував би й одне, й інше. Так прийшов 1894 рік. Я повернувся до Дурбану й готувався повернутися до Індії. На прощальній вечірці, яку проводили Dada Abdulla, хтось дав мені примірник газети Natal Mercury. Я прочитав її й побачив, що в детальному репортажі про засідання Законодавчої Асамблеї Наталю було кілька рядків під заголовком “Право голосу індійців”. Місцевий уряд збирався внести законопроект, який мав позбавити індійців права брати участь у виборах, що могло бути тільки початком кінця тих небагатьох прав, які вони мали на той час.

Промови, що виголошувались у той час, не залишали сумніву стосовно намірів уряду. Я прочитав репортаж торговцям та іншим присутнім і, наскільки міг, пояснив їм ситуацію. Я не знав усіх фактів. Я сказав, що індійці повинні чинити запеклий опір цьому наступу на їхні права. Вони погодились, але заявили, що не можуть боротисся самі, та наполягали, щоб я залишився. Я погодився залишитися ще приблизно на місяць – до цього часу боротьба завершилася б. Того ж вечора я склав петицію для представлення Законодавчій Асамблеї.

Було надіслано телеграму уряду з проханням відкласти слухання. Одразу було призначено комітет під головуванням шета Хаджі Адама, й телеграму було надіслано від його імені. Подальше слухання законопроекту було відкладено на два дні. То була перша в історії петиція, надіслана індійцями до законодавчого органу Південної Африки. Вона справила певне враження, хоча й не змогла здолати законопроект, подальшу історію якого я розповів у четвертому розділі. Це був перший досвід південноафриканських індійців у такій агітації, тому спільнотою пройшов новий трепет ентузіазму.

Щодня проводилися зустрічі, й на них приходило дедалі більше людей. Потребні фонди були переповнені. Багато добровольців допомагали готувати копії, збирали підписи та виконували подібну роботу без будь-якої оплати. Були й люди, які як працювали, так і робили внески до фондів. Нащадки колишніх зв’язаних контрактами працівників із запалом приєдналися до руху. Вони знали англійську мову й мали добрі почерки. Вони не ремствуючи день і ніч займалися копіюванням та іншою роботою. Менш ніж за місяць, детальну петицію з викладенням фактів із десятьма тисячами підписів було надіслано лорду Райпону, й безпосереднє завдання, яке я поставив перед собою, було виконане.

Я попросився назад додому. Проте цей рух викликав такий жвавий інтерес серед індійців, що вони не хотіли мене відпускати. Вони сказали: “Ти сам пояснював нам, що це – лише перший крок, який здійснюють із метою остаточного нас вижити звідси. Хто знає, чи міністр у справах колоній відповість на нашу петицію позитивно? Ти ж бачив наш ентузіазм. Ми хочемо й готові працювати. У нас також є фонди. Проте за браком провідника ту дещицю, яку вже було зроблено, буде змарновано. Тому ми думаємо, що твій обов’язок – залишитись і надалі”.

Я також вважав, що добре було би створити постійну організацію, що стежила б за дотриманням інтересів індійців. Але де б я жив і як? Мені запропонували постійну зарплатню, проте я категорично відмовився. Не можна отримувати велику зарплатню за громадську діяльність. Крім того, я був першопрохідцем. Відповідно до уявлень, які я мав у той час, я вважав, що повинен жити так, як зазвичай живуть адвокати, щоб це відображалося на репутації спільноти – а це означало великі витрати. Було б непристойно залежати у засобах до існування від організації, діяльність якої вимагала б публічного заклику до пожертв, тож моя здатність працювати була б таким чином обмежена. З цих і подібних причин я рішуче відмовився приймати винагороду за громадську діяльність.

Але я запропонував залишитись, якщо основні торговці серед них подумають, як дати мені роботу юристом, та заплатять гонорари за неї заздалегідь. Гонорари могли б бути за один рік. Ми могли б попрацювати разом упродовж цього терміну, вивчити результати, а потім продовжити угоду, якщо обидві сторони будуть на це згодні. Всі радо прийняли цю пропозицію.

Я подав заяву про прийняття мене адвокатом до Верховного Суду Наталю. Спілка юристів Наталю виступила проти моєї заяви лише під тим приводом, що законом не було передбачено включення до списку кольорових юристів. Моїм адвокатом був покійний містер Ескомб, знаменитий юрист, який був Генеральним прокурором, а потім також прем’єром Наталю. Переважною практикою впродовж тривалого часу було представлення таких заяв чільним юристом без будь-якої оплати, й містер Ескомб захищав мене в цій справі відповідним чином. Він виступав також головним адвокатом моїх роботодавців. Вищий Суд відхилив заперечення Спілки юристів та задовольнив мою заяву. Так протидія Спілки юристів, попри їхнє власне бажання, зробила мене більш відомим. Південноафриканські газети висміяли Спілку юристів, а деякі з них навіть привітали мене.

Тимчасовий комітет почав діяти на постійних засадах. Я ніколи до того не відвідував сесії Індійського Національного Конгресу, але читав про них. Я бачив Дадабхая, Великого Старця Індії, й захоплювався ним. Тож я був палким прихильником Конгресу й хотів популяризувати цю назву. Попри всю свою недосвідченість, я не намагався винайти нову назву. Я також боявся зробити помилку. Тож я порадив індійцям назвати їхню організацію Натальський Індійський Конгрес. Я дуже недосконало виклав їм ту дрібку, яку знав про Індійський Національний Конгрес. У будь-якому разі, в районі травня 1894 року було засновано Натальський Індійський Конгрес.

Різниця між Індійським та Натальським Конгресом полягала в тому, що остання організація працювала цілий рік і що ті, хто платив внесок принаймні три фунти на рік, ставали її членами. Суми понад вказану приймались із вдячністю. Ми намагались отримувати максимальну суму від кожного члена. Було з півдесятка членів, що платили по двадцять чотири фунти на рік. Була значна кількість тих, хто платив по дванадцять фунтів. За місяць було залучено близько трьохсот членів.

Серед них були індуси, мусульмани, парси та християни, й походили вони з усіх штатів Індії, що були представлені в Наталі. Робота дуже енергійно просувалася цілий перший рік. Заможні торговці їздили по дальніх селах, залучаючи нових членів та збираючи внески. Не всі платили на перше прохання. Дехто вимагав, щоб їх переконали. Це переконання було своєрідним політичним тренуванням і ознайомило людей із фактами нашого становища. Знову ж, принаймні раз на місяць відбувалася зустріч Конгресу, на якій представляли та приймали детальні звіти.

Поточні події пояснювалися та записувалися до книги протоколів. Члени Конгресу ставили різноманітні запитання. Розглядалися нові теми. Користь від усього цього полягала в тому, що люди, які ніколи не виступали на таких зустрічах, звикли це робити. Промови, крім того, треба було виголошувати в належній формі. Все це було цілком новим досвідом. Члени спільноти були дуже зацікавлені. Тим часом прийшла добра новина, що лорд Райпон заборонив Закон про позбавлення громадянських прав, і це подвоїло їхній запал і впевненість у собі.

Поряд із зовнішньою агітацією, було піднято також питання внутрішнього покращення. Європейці по всій Південній Африці проводили агітацію проти індійців на підставі способу їхнього життя. Вони завжди стверджували, що індійці дуже брудні та скупі. Що вони живуть там-таки, де й торгують. Що їхні будинки – просто халупи. Що вони не хочуть витрачати гроші навіть на власні зручності. І як чисті щедрі європейці зі своїми багатоманітними потребами можуть конкурувати в торгівлі з такими брудними скнарами?

Тож на засіданнях Конгресу читалися лекції, проводилися дебати та висувалися пропозиції та такі теми, як домашня санітарія, особиста гігієна та необхідність мати окремі будівлі для мешкання та торгівлі, та необхідність заможним торговцям жити так, як це личить у їх становищі. Засідання велися мовою гуджараті.

Читач бачить, скільки практичної та політичної освіти отримали таким чином індійці. За сприяння Конгресу, було створено Натальську індійську освітню асоціацію, яка діяла на благо молодих індійців, котрі, будучи дітьми колишніх зв’язаних контрактами працівників, народились у Наталі й розмовляли англійською мовою. Члени освітньої асоціації платили номінальні суми. Основними цілями асоціації були забезпечення місця для зустрічей цих юнаків, плекання у них любові до рідної країни та надання їм загальної інформації про неї. Намір також полягав у тому, щоб переконати молодь, що вільні індійці вважали їх своїми, та щоб викликати у першої повагу до останніх. Фонди Конгресу були достатніми, щоб після оплати видатків залишався надлишок. На нього купували землю, яка приносить доходи по сьогоднішній день.

Я навмисне описав усі ці деталі, оскільки без них читач не зможе усвідомити, як спонтанно виникла сатьяграха та як індійці природнім чином пройшли шляхом підготовки до неї. Я вимушений опустити разючу подальшу історію Конгресу, того, як він стикався з труднощами, як посадовці уряду атакували його та їх він неушкодженим виходив з-під їхніх атак. Але один факт слід згадати.

Було зроблено кроки для того, щоб позбавити членів спільноти звички до перебільшення. Завжди робилися спроби звернути їхню увагу на їхні власні недоліки.

Будь-яка слушність аргументів європейців належним чином визнавалася. Кожна нагода, коли виникала можливість співпраці з європейцями на засадах рівності та зі збереженням самоповаги, з радістю використовувалася.

Газетам надавали стільки інформації про індійський рух, скільки вони могли опублікувати, а щоразу, коли на індійців несправедливо нападали, газетам, яких це стосувалося, надсилалися відповіді для преси.

У Трансваалі існувала організація, подібна на Натальський Індійський Конгрес, але цілком незалежна від нього. Існували також розбіжності у складі та засадах діяльності цих двох органів, у які нам не треба вдаватися. У Кейптауні також існував подібний орган, що діяв на засадах, відмінних від Натальського Конгресу та Трансваальської Асоціації. Та все ж діяльність усіх цих трьох органів була майже ідентичною.

У середині 1895 року Натальському Конгресу виповнився один рік. Моєю роботою адвоката клієнти були задоволені, й моє перебування в Наталі продовжилося. У 1896 році я з дозволу спільноти поїхав на шість місяців до Індії. Не встиг цей термін завершитись, як я отримав телеграму з Наталю з проханням одразу повернутися, що я й зробив. Для розгляду подій 1896-97 років потрібен новий розділ.

VІІ. Огляд ранньої боротьби. Продовження

VII

Огляд ранньої боротьби

Продовження

Тож Натальський Індійський Конгрес почав діяти на постійних засадах. Я провів у Наталі близько двох із половиною років, переважно займаючись політичною роботою. Тоді я побачив, що якщо я збираюся й надалі залишатись у Південній Африці, то повинен привезти з Індії свою родину. Також я збирався побути трохи на батьківщині й ознайомити індійських лідерів зі становищем індійських поселенців у Наталі й інших частинах Південної Африки. Конгрес дозволив мені відлучитися на шість місяців, й покійного пана Адмаджі Міянхана, відомого у Наталі торговця, призначили замість мене Секретарем. Він надзвичайно вправно виконував свої обов’язки. Він непогано знав англійську мову, володіння якою дуже покращив із практикою. Він, як і зазвичай, вивчав раніше гуджараті. Оскільки торгові стосунки він мав переважно з зулусами, то чудово вивчив зулуську мову й добре знав звичаї зулусів. Він був чоловіком дуже тихим і дружнім за характером. Зазвичай він не розмовляв багато. Я вдався в ці деталі, щоб показати, що для роботи на відповідальних посадах чесність, терплячість, терпимість, твердість, самовладання, сміливість і здоровий глузд – значно важливіші якості, ніж знання англійської мови чи просто навчання. Там, де відсутні ці високі якості, найкращі книжні досягнення мало що дадуть у громадській діяльності.

Я повернувся до Індії в середині 1896 року. Оскільки на той час пароплави з Наталю до Калькутти були доступніші, ніж до Бомбею, я сів на корабель, що прямував до Калькутти. Адже зв’язані контрактами робітники відправлялися з Калькутти чи Мадрасу. Прямуючи до Бомбею з Калькутти, я в дорозі не встиг на поїзд і змушений був зупинитися на день в Аллахабаді. Моя робота почалася там. Я зустрівся з містером Чесні з The Pioneer. Він розмовляв зі мною шанобливо, проте щиро сказав, що симпатизує колоністам. Утім, він пообіцяв, що якщо я щось напишу, він це прочитає і згадає про це у своїй газеті. Цього для мене було достатньо.

Перебуваючи в Індії, я написав памфлет про становище індійців у Південній Африці. На нього звернули увагу майже всі газети, і його було двічі видано. У різних частинах Індії було поширено п’ять тисяч примірників. Саме під час цього візиту я мав честь зустрітися з індійськими лідерами – це сер Пхерозешах Мехта, судді Бадруддін Тьєбджі та Махадев Говінд Ранаде й інші в Бомбеї, та локманья Тілак [локманья – титул, що значить “визнаний народом” як лідер] і його оточення, професор Бхандаркар і Гопал Крішна Гокхале та його оточення в Пуні. Я виголошував промови в Бомбеї, Пуні та Мадрасі. Я не збираюсь описувати ці події детально.

Втім, не можу втриматися від спокуси описати тут священний спогад про місто Пуну, хоча він не зовсім має стосунок до нашої теми. Організацію Сарваджанік Сабха контролювало коло локманьї, тоді як шрі Гокхале був пов’язаний із Деккан Сабха. Спершу я зустрівся з махараджею Тілаком. Коли я сказав йому про свій намір провести зустріч у Пуні, він запитав, чи бачився я з Гопалрао. Я не зрозумів, кого він має на увазі. Тож він іще раз запитав, чи зустрічався я зі шрі Гокхале та чи знаю я його.

- Я ще з ним не бачився. Я знаю його по імені та збираюся зустрітись із ним, – відповів я.

- Здається, ти незнайомий з індійською політикою, – сказав локманья.

- Я був в Індії лише незначний час після повернення з Англії, й тоді не займався політичними питаннями, оскільки вважав, що не здатен на це, – сказав я.

Тоді локманья сказав:

- У такому разі я мушу довести дещо до твого відома. В Пуні є дві партії – одну з них представляє Сарваджанік Сабха, а іншу – Деккан Сабха.

Я відповів:

- Я трохи знаю про це.

Локманья:

- Тут легко можна провести зустріч. Але мені здається, що ти хочеш викласти свою справу перед усіма партіями, які тут є, та заручитися підтримкою всіх. Мені подобається твоя ідея. Проте якщо головувати на зустрічі буде член Сарваджанік Сабха, то на неї не прийде жоден член Деккан Сабха. І навпаки, якщо головуватиме член Деккан Сабха, то члени Сарваджанік Сабха не прийдуть. Тому тобі слід знайти позапартійного голову. Я можу лише внести пропозицію з цього приводу й не зможу допомогти будь-чим іншим. Ти знаєш професора Бхандаркара? Навіть якщо ти з ним незнайомий, тобі слід із ним зустрітися. Його вважають нейтральним. Він не бере участі в політиці, але можливо, ти зможеш переконати його головувати на твоїй зустрічі. Поговори про це зі шрі Гокхале й запитай поради також і у нього. З усією ймовірністю, він дасть тобі ту саму пораду. Якщо людина з таким становищем, як професор Бхандаркар, погодиться головувати, то я впевнений, що обидві сторони подбають про те, щоб було проведено добре засідання. У будь-якому разі, можеш розраховувати на нашу якнайповнішу допомогу в цій справі.

Потім я зустрівся з Гокхале. В іншому місці я вже писав, як закохався в нього з першого ж погляду. Цікаві можуть пошукати це в підшивках тижневика Young India (випуск від 13 липня 1921 року) чи журналу Navajivan (випуск від 28 липня 1921 року). Гокхале сподобалася порада, яку дав мені локманья. Відповідно, я відвідав вельмишановного професора. Він уважно вислухав розповідь про кривди, завдані індійцям у Наталі, та сказав:

- Розумієте, я рідко беру участь у громадському житті. Крім того, я старію. Але те, що ви розповіли, глибоко мене вразило. Мені подобається ваша ідея намагатися співпрацювати з усіма партіями. Ви молодий і не знаєте політичного становища в Індії. Скажіть членам обох партій, що я погодився на ваше прохання. Якщо будь-яка з них запевнить, що засідання відбудеться, я обов’язково прийду головувати.

В Пуні було проведено успішну зустріч. Лідери обох партій прийшли та висловилися на підтримку моєї справи.

Потім я поїхав до Мадрасу. Там зі мною зустрілися сер (тоді Його честь суддя Вищого суду) Сабрахманья Аіяр, шрі П.Анандачарлу, шрі Г.Субрахманьям, тодішній редактор Тhe Hindu шрі Парамешваран Піллаі, редактор Madras Standard шрі Бхашьям Ієнгар, знаменитий адвокат містер Нортон та інші. Теж було проведено чудове засідання. З Мадрасу я поїхав до Калькутти, де зі мною зустрілися Сурендранат Банерджі, махараджа Джіотіндра Мохан Тагор, покійний містер Сондерс, редактор Тhe Englishman, та інші. Під час підготовки до зустрічі в Калькутті я отримав телеграму з Наталю з проханням терміново повернутися. Це було в листопаді 1896 року. Я зробив висновок, що напевно готується якийсь рух, ворожий до індійців. Тому я залишив свою працю в Калькутті незавершеною й поїхав до Бомбею, де сів на перший пароплав разом зі своєю родиною. S. S. Courland, який придбали панове Dada Abdulla, являв собою ще одне підприємство цієї дуже діяльної фірми – а саме, пароплавне сполучення між Порбандаром і Наталем. Naderi, пароплав Перської пароплавної компанії, відплив із Бомбею в Наталь одразу після того. Загальна кількість пасажирів цих двох кораблів становила близько 800 осіб.

Агітація в Індії набула достатнього значення для того, щоб головні індійські газети написали про це на своїх сторінках, а агентство Ройтера надіслало про це телеграми до Англії. Про це я дізнався лише по приїзді до Наталю. Представник Ройтера в Англії надіслав до Південної Африки телеграму з перебільшеним коротким викладом моїх промов в Індії. Це досить звична річ. Такі перебільшення не завжди навмисні. Дуже зайняті люди з власними упередженнями та суб’єктивними поглядами читають щось поверхово, а потім готують короткий виклад, який іноді частково є продуктом уяви. Крім того, цей короткий виклад по-різному тлумачать у різних місцях. Таким чином спотворення здійснюється без будь-чийого наміру. В цьому полягає ризик публічної діяльності, і в цьому також її обмеження. Критикуючи в Індії європейців Наталю, я дуже різко виступав проти податку в 3 ф., накладеного на зв’язаних контрактом працівників. Я живо описав страждання зв’язаного контрактом працівника на ім’я Сабрахманьям, якого побив його господар, рани якого я бачив і справа якого була в моїх руках. Коли європейці в Наталі прочитали спотворений короткий виклад моїх промов, вони дуже розгнівалися на мене. Але вражало те, що написане мною в Наталі було значно жорсткіше та більш деталізоване за те, що я писав і говорив в Індії. У моїх промовах в Індії не було ані найменшого перебільшення. Навпаки, оскільки я знав з досвіду, що якщо описати якусь подію сторонній людині, вона вбачає в цьому більше, ніж ми збиралися передати – то я навмисне описував ситуацію в Південній Африці менш густими фарбами, ніж це дозволяли зробити факти. Але дуже мало європейців читали те, що я писав у Наталі, й іще меншу кількість це обходило. Проте справа з моїми промовами та текстами в Індії була вочевидь інша. Тисячі європейців читали звіти агентства Ройтера. Крім того, тема, яка вважається вартою того, щоб її передали телеграфом, начебто набуває важливості, яку не обов’язково має насправді. Європейці Наталю подумали, що моя робота в Індії мала вагу, якої вони їй надали, і що через це система зв’язаної контрактом праці, можливо, завершиться, і внаслідок цього постраждають сотні європейських плантаторів. Крім того, вони відчували, що їх очорнили в очах Індії.

Перебуваючи в такому збудженому стані, європейці Наталю почули, що я повертаюся до Наталю разом із родиною на борту S. S. Courland, на якому пливуть від 300 до 400 індійських пасажирів, та що водночас прибуває також S. S. Naderi з такою самою кількістю індійців. Це розпалило їх іще більше, і стався потужний вибух почуттів. Європейці Наталю провели багатолюдні зустрічі, на які прийшли майже всі видатні члени їхньої спільноти. Індійські пасажири загалом і я зокрема зазнали нищівної критики. Промовці казали, що це я привіз до Наталю цих 800 пасажирів і що це був мій перший крок, спрямований на те, щоб наводнити Наталь вільними індійцями. Було прийнято одностайне рішення, що пасажирам обох кораблів, включно зі мною, не можна дозволити висадитись у Наталі. Якщо уряд Наталю не хоче чи не може запобігти висадці пасажирів, то комітет, призначений на зустрічі, візьме закон у свої руки й силоміць не дозволить індійцям ступити на берег. Обидва пароплави припливли до Дурбану того самого дня.

Читач пам’ятає, що в 1896 році в Індії вперше проявилася бубонна чума. Уряд Наталю у своїх спробах не дати нам зійти на берег зіткнувся з юридичними труднощами, оскільки на той час Акту про обмеження імміграції ще не існувало. В усьому ж іншому симпатії уряду були цілком на боці комітету європейців, про який я написав вище. Покійний містер Ескомб, член уряду, відіграв видатну роль у діяльності цього комітету. В усіх портах діє правило, що якщо на борту пароплава відбувається спалах заразної хвороби чи якщо пароплав прибуває з зараженого порту, то його затримують на певний термін на карантин. Це обмеження може бути накладено тільки на санітарних підставах та за наказом портового уповноваженого з охорони здоров’я. Уряд Наталю зловжив своєю владою, застосувавши це правило з політичною метою. Хоча на борту не було заразної хвороби, обидва пароплави було затримано на значно довше, ніж звичайний термін – аж на двадцять три дні. Тим часом комітет європейців продовжував свою діяльність. Він жорстоко залякував панів Dada Abdulla, які були власниками Courland й агентами Naderi. Їм запропонували винагороду, якщо вони погодяться відвезти пасажирів назад, і погрожували втратою бізнесу, якщо вони відмовляться це зробити. Але партнери фірми не були боягузами. Вони сказали, що їм байдуже, навіть якщо їх знищать; вони боротимуться до гіркого кінця, але їх не змусять вчинити злочин і відправити назад цих безпорадних, але невинних пасажирів; їм не чужий патріотизм. Давній адвокат фірми, містер Ф.А.Лафтон, королівський адвокат, також був сміливою людиною.

Так сталося, що покійний шрі Мансухлал Хіралал Назар, благородний каястха [колись член касти писців, пізніше – освіченого класу] з Сурату та племінник покійного судді Вищого суду Нанабхая Харідаса, прибув до Африки приблизно в той самий час. Я його не знав, як і не знав, що він приїжджає. Навряд чи варто й казати, що я не мав стосунку до прибуття пасажирів, які припливли пароплавами Naderi та Courland. Більшість із них давно мешкали в Південній Африці. Багато хто їхав до Трансваалю. Навіть цим пасажирам комітет європейців приніс записки з погрозами. Капітани пароплавів зачитали їх уголос пасажирам. У записках було прямо сказано, що європейці Наталю перебувають у небезпечному настрої, й фактично стверджували, що якщо індійці, незважаючи на попередження, спробують зійти на берег, то члени комітету прийдуть до порту та зіштовхнуть усіх індійців у море. Я переклав цю записку пасажирам на Courland. Один пасажир, що знав англійську мову, зробив те саме для решти на борту Naderi. Пасажири обох пароплавів категорично відмовилися повертатися й додали, що багато хто з них їде далі, до Трансваалю, що дехто з решти є давніми мешканцями Наталю, що в будь-якому разі кожен з них має законне право на те, щоб зійти на берег, та що незважаючи на погрози комітету вони рішуче налаштовані зійти на берег, щоб випробувати своє право на це.

Уряд Наталю не знав, що робити. Як довго можна підтримувати несправедливе обмеження? Минуло вже двадцять три дні. Фірма Dada Abdulla була непохитна, як і пасажири. Тож через 23 дні карантин було знято й пароплавам дозволили увійти до гавані. Тим часом містер Ексомб заспокоював збуджений комітет європейців. На одній з проведених зустрічей він сказав:

- Європейці Дурбану виявили гідну хвали єдність і мужність. Ви зробили все, що могли. Уряд вам також допоміг. Індійців затримали на 23 дні. Ви достатньою мірою виразили свої почуття та свій громадський дух. Це справить глибоке враження на Імперський Уряд. Ваша дія зробила шлях уряду Наталю легким. Якщо тепер ви силою не дозволите зійти на берег бодай одному індійському пасажирові, то зашкодите власним інтересам і поставите уряд у незручне становище. І навіть у такому разі ви не зможете запобігти висадженню індійців. Пасажири ні в чому не винні. Серед них є жінки та діти. Коли вони сіли на пароплави в Бомбеї, то не знали про ваші почуття. Тож я радив би вам розійтися й не чинити перешкоди цим людям. Але я запевняю вас, що уряд Наталю отримає від Законодавчої Ради необхідні повноваження для обмеження майбутньої імміграції.

Це лише короткий виклад промови містера Ескомба. Його слухачі були розчаровані, проте він мав величезний вплив на європейців Наталю. Вони розійшлися за його порадою, й обидва пароплави ввійшли в порт.

Мені прийшло повідомлення від містера Ескомба, в якому він порадив мені не сходити на землю з рештою пасажирів, а зачекати до вечора, коли він пришле начальника Водної поліції, щоб той супроводив мене додому, й додав, що моя родина може зійти на берег у будь-який час. За законом, це не був наказ, а наче порада капітану не дати мені зійти на берег, та застереження мені про небезпеку, що нависла над моєю головою. Капітан не мав повноважень силою не дати мені зійти на берег. Але я вирішив, що мені слід прийняти цю пропозицію. Я послав свою родину до помешкання мого давнього друга та клієнта, парса Рустомджі, а не до власного дому, та сказав сім’ї, що зустрінусь із ними там. Коли пасажири висадилися, зустріти мене прийшов містер Лафтон, юрист Dada Abdulla та мій особистий друг. Він запитав, чому я ще не зійшов на берег. Я розповів йому про лист містера Ескомба. Він сказав, що йому не подобається ідея, щоб я чекав до вечора, а потім заходив до міста, наче злодій або злочинець; щоб я, якщо не боюся, пішов разом із ним тут і тепер, і щоб ми пішли до міста так, наче нічого не сталося. Я відповів:

- Не думаю, що я боюся. Прийняти пропозицію містера Ескомба чи ні – лише питання того, щоб зробити як краще. Потрібно також зважити, чи несе відповідальність капітан пароплава.

Містер Лафтон усміхнувся і сказав:

- Що зробив для тебе містер Ескомб, щоб ти повинен був прислухатися до його пропозиції? І що змушує тебе вірити, що ним керує доброта, а не якийсь прихований мотив? Я більше за тебе знаю про те, що сталося в місті, та яку роль відіграв у цьому містер Ескомб.

Я перервав його, похитавши головою.

- Можемо припустити, – продовжив містер Лафтон, – що ним керують найкращі мотиви. Але я однозначно вважаю, що якщо ти вчиниш за його пропозицією, це тебе принизить. Тому я раджу тобі, якщо ти готовий, піти зі мною прямо зараз. Капітан – наша людина, і його відповідальність – це наша відповідальність. Він підзвітний лише Dada Abdulla. Я знаю, що думає про це фірма, оскільки вона виявила значну мужність у нинішній боротьбі.

Я відповів:

- Тоді ходімо. Мені не потрібно жодних приготувань. Я маю тільки одягнути свій тюрбан. Давайте повідомимо капітана й рушаємо.

Ми попрощались із капітаном.

Містер Лафтон був давнім і відомим у Дурбані адвокатом. Я близько зійшовся з ним перед тим, як повернувся до Індії. Я радився з ним у важких випадках і часто залучав до справи як свого начальника. Він був сміливим чоловіком міцної статури.

Наш шлях пролягав через головну вулицю Дурбану. Коли ми вирушили, було близько половини на п’яту. Небо було трохи закрите хмарами, й сонця не було видно. Щоб дійти пішки до будинку Рустомджі-шета, потрібна була принаймні година. Кількість людей, що були присутні біля верфі, не перевищувала звичайну. Як тільки ми зійшли на берег, нас побачили кілька хлопчаків. Оскільки я був єдиним індійцем, який одягав тюрбан певного типу, вони мене одразу впізнали, почали кричати “Ганді”, “Ганді”, “бий його”, “оточуйте”, та побігли до нас. Дехто почав кидати в нас камінням. Кілька літніх європейців приєдналися до хлопчаків. Поступово бунтівний натовп почав зростати. Містер Лафтон вирішив, що йти пішки буде для нас небезпечно. Тож він зупинив рикшу. Я ніколи доти не сидів у візку рикші, оскільки відчував цілковиту відразу до того, щоб сидіти в засобі пересування, який тягнуть люди. Але тоді я відчував, що зобов’язаний скористатися цим засобом пересування. Я п’ять або сім разів у своєму житті переживав випадки, коли людина, яку хоче врятувати Бог, не може впасти, навіть якщо бажає цього. Якщо я не впав, я не можу вважати це своєю заслугою. Ці візки тягнуть рикші-зулуси. Старші європейці та хлопці пригрозили візнику-рикші, що якщо він дозволить мені сісти до свого візка, вони його поб’ють і розіб’ють його візок на друзки. Тому хлопчик-рикша сказав “Кха” (що значить “ні”) й пішов геть. Так мене врятували від сорому поїздки на рикші.

У нас не було інших варіантів, окрім як продовжувати рух до місця призначення пішки. Натовп ішов слідом за нами. З кожним нашим кроком він зростав. Поки ми дійшли до Вест-Стріт, зібралася величезна кількість людей. Один чоловік міцної статури схопив містера Лафтона й відірвав його від мене. Тож він не міг піти зі мною. Натовп почав вигукувати на мою адресу образи та закидати мене градом каміння й усього, що потрапляло під руку. Вони скинули на землю мій тюрбан. Тим часом до мене підскочив огрядний чолов’яга, він ударив мене в обличчя, а потім копнув. Я ледь не впав без тями, але схопився за перила сусіднього будинку. Я трохи віддихався, а коли в голові проясніло, продовжив свій шлях. Я майже втратив надію дійти додому живим. Але я добре пам’ятаю, що навіть тоді моє серце не звинувачувало моїх нападників.

Поки я просувався таким чином, у зустрічному напрямку йшла дружина начальника поліції Дурбану. Ми добре одне одного знали. Вона була сміливою жінкою. Хоча небо було хмарним і сонце вже майже сіло, вона відкрила для мого захисту свою парасольку від сонця та почала йти збоку від мене. Європейці не образили б леді, особливо дружину давнього та популярного начальника поліції; не завдали б вони їй і шкоди. Вони повинні не поранити її, спрямовуючи свої удари на мене. Тому ушкодження, які я отримав після того, як вона до мене приєдналася, не були серйозними. Тим часом начальник поліції дізнався про напад на мене та прислав для мого захисту наряд констеблів. Поліція мене оточила.

На нашому шляху був поліцейський відділок. Коли ми дійшли туди, я побачив, що на нас чекав начальник поліції. Він запропонував мені прихисток у поліцейському відділку, проте я з вдячністю відхилив цю пропозицію та сказав:

- Мені треба дійти туди, куди я йшов. Я вірю в те, що мешканці Дурбану гратимуть за правилами, й вірю у справедливість моєї власної справи. Я вдячний вам за те, що ви вислали наряд поліції для мого захисту. Місіс Александер також допомогла мене захистити.

Я дійшов до будинку Рустомджі без подальших проблем. Був майже вечір, коли я туди дійшов. Медичний працівник пароплава Courland доктор Дадібарджор, який перебував у Рустомджі-шета, взявся мене лікувати. Він оглянув мої рани. Їх було небагато. Одна нікчемна рана, зокрема, була дуже болюча. Однак я ще не мав права відпочити. Тисячі європейців зібралися перед будинком Рустомджі-шета. Після настання ночі до натовпу долучилися й хулігани. Натовп переказав Рустомджі-шету, що якщо він не видасть мене їм, вони спалять його та його дім разом зі мною. Рустомджі-шет був надто добрим індійцем для того, щоб підкоритися. Коли начальник Александер дізнався про стан справ, він тихо влився до натовпу разом із кількома детективами. Він послав по лаву та став на неї. Так, під приводом промови до натовпу, він зайняв вхід до будинку Рустомджі, щоб ніхто не зміг увірватися в дім. Перед тим він уже розставив детективів у належних місцях. Одразу після прибуття він сказав одному зі своїх підлеглих замаскуватися під індійського торговця, вдягнувши індійський одяг та нафарбувавши обличчя, щоб зустрітися зі мною та передати таке повідомлення: “Якщо ви бажаєте врятувати свого друга, його гостей і власність, а також власну родину, я раджу вам перевдягнутись у форму індійського констебля, вийти через склад Рустомджі, прокрастися крізь натовп із моєю людиною та прийти до поліцейського відділку. На розі вулиці на вас чекає карета. Це єдиний спосіб, у який я можу врятувати вас і інших. Натовп настільки збуджений, що я не маю змоги його контролювати. Якщо ви не виконаєте мої вказівки швидко, я боюся, що натовп зрівняє будинок Рустомджі з землею, і я не можу уявити, скільки людей загине та скільки майна буде знищено”.

Я оцінив ситуацію одразу. Я швидко перевдягнувся констеблем і вийшов з дому Рустомджі. Ми з поліцейським безпечно дісталися поліцейського відділку. Тим часом містер Александер ублажав натовп, співаючи популярні місцеві пісні та розмовляючи з людьми. Дізнавшись, що я дістався поліцейського відділку, він посерйознішав і запитав:

- Чого ви хочете?

- Ми хочемо Ганді.

- Що ви з ним зробите?

- Ми його спалимо.

- Що він вам зробив поганого?

- Він облив нас брудом в Індії й хоче наводнити Наталь індійцями.

- А якщо він не вийде?

- Ми спалимо цей будинок.

- Його дружина й діти також тут. Крім того, тут є й інші чоловіки та жінки. Хіба ви не посоромитесь палити жінок і дітей?

- Відповідальність за це лежатиме на вас. Що ми можемо зробити, коли ви робите нас безпорадними в цьому питанні? Ми не хочемо завдавати шкоди більш нікому. Нам вистачить, якщо ви видасте нам Ганді. Якщо ж ви не видаєте нам злочинця, і якщо інші постраждають при нашій спробі схопити його, чи справедливо буде з вашого боку звинувачувати нас?

Начальник поліції лагідно усміхнувся й повідомив натовп, що я залишив дім Рустомджі, пройшов посеред них і вже прибув до іншого місця. Натовп голосно засміявся й закричав:

- Це брехня, це брехня.

Начальник поліції сказав:

- Якщо ви не вірите вашому давньому начальнику поліції, будь ласка, призначте з-посеред себе комітет із трьох або чотирьох людей. Нехай решта пообіцяють, що вони не ввійдуть у дім, і якщо комітет не зможе знайти Ганді в будинку, то ви мирно розійдетеся по домівках. Ви сьогодні розпалились і не слухалися поліції. Це свідчить проти вас, а не поліції. Тому поліція зіграла з вами жарт. Вона забрала вашу здобич з-поміж вас, і ви програли в цій грі. Ви, безперечно, не можете звинувачувати в цьому поліцію. Поліція, яку ви самі призначили, просто виконала свій обов’язок.

Начальник поліції звертався до натовпу з такою шанобливістю та рішучістю, що йому дали обіцянку, про яку він просив. Було призначено комітет. Той обшукав будинок Рустомджі вздовж і впоперек та повідомив натовп, що начальник поліції має рацію та що він переміг їх у цій грі. Натовп був розчарований. Проте люди дотрималися слова й розійшлися, не завдавши жодної шкоди. Це сталося 13 січня 1897 року.

Того-таки ранку, після того, як карантин з пароплавів було знято, репортер дурбанської газети зустрівся зі мною на пароплаві. Він розпитав мене про все. Було дуже просто спростувати, до його задоволення, звинувачення проти мене. Я детально продемонстрував йому, що я не дозволяв собі ані найдріб’язковіших перебільшень. Те, що я зробив, було тільки моїм обов’язком. Якби я його не виконав, то не був би гідним називатися чоловіком. Усе це з’явилось у газетах наступного дня. Розсудливі люди з-поміж європейців визнали свою помилку. Газети висловлювали свою симпатію до точки зору європейців у Наталі, проте водночас цілковито захищали мої дії. Це посилило мою репутацію, а також престиж індійської спільноти. Було доведено, що індійці, при всій своїй бідності, не були боягузами, та що індійські торговці готові були боротися за свою самоповагу та за свою країну без огляду на втрати.

Так, хоча індійській спільноті довелося пережити труднощі й хоча Dada Abdulla зазнали значних збитків, кінцевий результат, я вважаю, був цілком добрий. Спільнота мала нагоду перевірити власні сили, і внаслідок цього зросла впевненість людей у собі. Я набув дуже цінного досвіду, й коли я думаю про цей день, я відчуваю, що Бог готував мене до практики сатьяграхи.

Події в Наталі мали наслідки в Англії. Містер Чемберлен, державний секретар у справах колоній, надіслав телеграму уряду Наталю, просячи його про переслідування моїх нападників у судовому порядку та здійснення правосуддя стосовно мене.

Мене покликав містер Ескомб, який був генеральним прокурором в уряді Наталю. Він розповів про телеграму містера Чемберлена. Він висловив жаль стосовно шкоди, якої я зазнав, та задоволення від того, що наслідки нападу не були більш серйозними. Він додав:

- Я можу запевнити вас, що я аж ніяк не хотів, щоб ви чи будь-хто інший з вашої спільноти зазнав шкоди. Оскільки я боявся, що вам можуть завдати шкоди, я послав вам повідомлення, щоб ви зійшли на берег вночі. Вам не сподобалася моя пропозиція. Я ані найменшою мірою не бажаю звинувачувати вас за те, що ви прийняли пораду містера Лафтона. Ви мали повне право вчинити так, як вважали за належне. Уряд Наталю цілковито приймає вимогу містера Чемберлена. Ми прагнемо, щоб порушники були покликані до суду. Ви можете ідентифікувати будь-кого з тих, хто на вас напав?

Я відповів:

- Можливо, я зміг би ідентифікувати одного чи двох із них. Але я мушу одразу сказати, перш ніж ми продовжили цю розмову, що я вже вирішив не висувати звинувачень проти своїх нападників. Я не вважаю, що вони винні. Інформацію, яку вони мали, вони отримали від своїх лідерів. Було б надмірним очікувати, що вони судитимуть про її правдивість. Якби все, що вони чули про мене, було правдою, то було би природно, щоб вони розлютились і зробили щось не те у спалаху обурення. Я б їх за це не винив. Збуджені натовпи споконвіку намагаються вершити правосуддя у такий спосіб. Якщо когось і можна винити, то це Комітет європейців, вас самого, а отже, уряд Наталю. Ройтер міг відправити хоч який спотворений звіт. Але коли ви дізналися, що я їду до Наталю, вашим обов’язком і обов’язком Комітету було розпитати мене щодо підозр, які ви мали стосовно моєї діяльності в Індії, вислухати, що я маю сказати, а потім чинити так, як видавалося належним за даних обставин. Що ж, я не можу висувати звинувачення проти Комітету за цей напад. А якби й міг, то не став би вимагати відшкодування в суді. Ви зробили такі кроки, які здавалися вам потрібними для забезпечення інтересів європейців Наталю. Це політичне питання, й мені залишається боротися з вами на політичному полі та переконати вас і інших європейців, що індійці, які становлять значну частку населення Британської Імперії, бажають зберегти свою самоповагу та забезпечити свої права, не шкодячи ані найменшою мірою європейцям.

Містер Ескомб сказав:

- Я цілком розумію, що ви кажете, й дуже це ціную. Я не був готовий до того, що ви не захочете притягати до суду своїх нападників. Я ані найменшою мірою не був би невдоволеним, якби ви висунули проти них звинувачення. Але оскільки ви висловили своє рішення не робити цього, я без вагань скажу не тільки, що ви прийняли в цій справі правильне рішення, але й що ви цією стриманістю ще більше прислужитеся своїй спільноті. Водночас я мушу визнати, що ваша відмова від висунення звинувачень проти ваших нападників врятує уряд Наталю від дуже незручного становища. Якщо ви бажаєте, уряд подбає про те, щоб ваші нападники були заарештовані, проте навряд чи треба казати вам, що це викликало б роздратування європейців і підняло хвилю критики, якої не бажає жоден уряд. Але якщо ви остаточно вирішили не висувати звинувачень, вам слід написати мені письмово про ваші наміри з цього питання. Я не можу захистити свій уряд, просто надіславши містеру Чемберлену переказ нашої розмови. Я повинен надіслати йому зміст вашої заяви. Втім, я не прошу вас про цю заяву прямо зараз. Вам краще порадитись із вашими друзями. Порадьтеся також із містером Лафтоном. І якщо після цих консультацій ви все ж залишитися при своєму рішенні не висувати звинувачень, напишіть мені. Проте у вашій заяві має бути ясно вказано, що ви, під власну відповідальність, відмовляєтеся висувати звинувачення проти своїх нападників. Тільки тоді я зможу нею скористатися.

Я сказав:

- Я не знав, що ви послали по мене у зв’язку з цим. Я ні з ким не радився на цю тему й не збираюся ні з ким радитися тепер. Коли я вирішив зійти на землю та піти з містером Лафтоном, я вирішив, що не буду засмучуватись у тому разі, якщо мені завдадуть шкоди. Таким чином, висунення звинувачень проти нападників – поза питанням. Для мене це релігійне питання, і я, як і ви, вважаю, що цим актом стриманості я прислужуся як своїй спільноті, так і самому собі. Тому я пропоную взяти всю відповідальність на власні плечі й дати вам заяву, про яку ви просите, тут і тепер.

Після цього я взяв у нього папір, написав потрібну заяву й передав її йому.

VІІІ. Огляд ранньої боротьби. Робота в Англії

VIII

Огляд ранньої боротьби

Завершення

Робота в Англії

У попередніх розділах читач побачив, як індійці намагалися покращити своє становище та як вони підвищили свій престиж. Поряд зі спробами розвинути силу зсередини, вони просили про будь-яку допомогу, яку лише могли отримати з Індії й Англії. Я певною мірою описав діяльність в Індії. Тепер залишається зазначити, які кроки було здійснено, щоб заручитися підтримкою з Англії. Перш за все, важливо було встановити зв’язки з Британським комітетом Індійського Національного Конгресу – тому писалися щотижневі листи з повними деталями Дадабхаю, Великому Старцю Індії, та серу Вільяму Веддерберну, голові Комітету – й коли тільки випадала нагода надіслати примірники представлень, надсилалася сума принаймні у 10 фунтів на поштові витрати та загальні потреби Комітету.

Я запишу тут святий для мене спогад про Дадабхая Наороджі. Він не був головою Комітету. Тим не менш, нам здавалося, що правильним буде передусім надсилати йому гроші, які він зможе потім відправляти від нашого імені голові. Проте Дадабхай повернув першу ж суму, надіслану йому, та запропонував, щоб ми переказували гроші, а також надсилали свої повідомлення, спрямовані Комітетові, безпосередньо серу Вільяму Веддерберну. Сам він, безумовно, надасть усю можливу допомогу. Але престиж Комітету зросте тільки в тому разі, якщо ми вступимо в контакт із Комітетом через сера Вільяма. Я також зауважив, що Дадабхай, незважаючи на свій дуже статечний вік, був дуже пунктуальним у листуванні. Навіть якщо він не мав що написати конкретно, то повідомляв про отримані листи зворотною поштою, разом зі словами підбадьорення. Навіть такі листи він писав особисто і зберігав їх копії у своєму архіві.

В одному з попередніх розділів я показав, що хоча ми й назвали свою організацію “Конгрес”, ми ніколи не збиралися робити свої кривди партійним питанням. Тому ми зв’язалися також із панами, що належали до інших партій, з повного відома Дадабхая. Найвидатнішими з-поміж них були сер Манчірджі Бхонагрі та сер В.В.Хантер. Сер Манчірджі був тоді членом парламенту. Його допомога була цінною, й він завжди був такий ласкавий, що висував важливі для нас пропозиції. Але якщо й був хтось, хто усвідомлював важливість індійського питання в Південній Африці ще раніше за самих індійців і надавав їм цінну підтримку – це був сер Вільям Вілсон Хантер. Він був редактором індійського відділу газети Тhe Times, у якій обговорював наше питання у його справжній перспективі, відколи ми вперше звернулися до нього в цьому зв’язку. Він написав особисті листи кільком панам на підтримку нашої справи. Він писав нам майже щотижня, коли на кону було якесь важливе питання. Ось суть його найпершого листа: “Мені дуже шкода читати про тамтешнє становище . Ви ведете свою боротьбу ґречно, мирно та без надмірностей. Я повністю симпатизую вам у цьому питанні. Я зроблю все, що зможу як публічно, так і приватно для того, щоб ви досягли справедливості стосовно себе. Я впевнений, що нам не можна поступитись у цій справі ані на дюйм. Ваші вимоги настільки розумні, що жодна безстороння людина навіть не запропонує, щоб ви зробили їх більш поміркованими”. Він відтворив це речення майже слово у слово в першій статті, яку написав із цього питання в Тhe Times. Його ставлення залишалося таким самим увесь час, і леді Хантер якось у листі написала, що незадовго до смерті він підготував план серії статей, які планував написати з індійського питання.

У попередньому розділі я згадував ім’я шрі Мансухлала Назара. Цього пана від імені індійської спільноти делегували до Англії, щоб він детально пояснив ситуацію. Йому дали розпорядження працювати з членами всіх партій, і під час свого перебування в Англії він тримав зв’язок із сером В.В.Хантером, сером Манчірджі Бхонагрі та з Британським комітетом Індійського Національного Конгресу. Він також контактував із кількома відставними службовцями Індійської Громадської Служби, з Міністерством у справах Індії та з Міністерством у справах колоній. Таким чином, наші зусилля спрямовувалися в усіх можливих напрямках. Наслідком усього цього, вочевидь, стало те, що становище індійців за кордоном перетворилося в очах Імперського уряду на питання першорядної важливості. Цей факт мав як добрі, так і погані наслідки в інших колоніях. А саме: в усіх колоніях, де оселились індійці, вони усвідомили важливість свого становища, а європейці усвідомили небезпеку, яку індійці, на їхню думку, становили для їхнього панування.

ІХ. Англо-бурська війна

IX

Англо-бурська війна

У попередніх розділах читач побачив, яким було становище індійців у Південній Африці, коли спалахнула англо-бурська війна, та якими були здійснені на той момент кроки для його покращення.

У 1899 році доктор Джеймсон здійснив свій набіг на Йоганнесбург на виконання змови, в яку він вступив із власниками золотих копалень. Змовники очікували, що бурський уряд дізнається про набіг лише після того, як вони захоплять Йоганнесбург. Доктор Джеймсон і його союзники дуже серйозно помилились у своїх розрахунках. Вони зробили ще одну помилку, уявивши, що навіть у випадку, якщо їхній заколот розкриють, то невишколені бурські фермери нічого не зможуть зробити проти влучних стрільців, що пройшли підготовку в Родезії. Налітники також очікували, що переважна більшість населення Йоганнесбурга прийме їх із розкритими обіймами. І в цьому також добрий доктор прорахувався з приймаючою стороною. Президент Крюгер заздалегідь мав повну інформацію. Він дуже ретельно, вправно й таємно підготувався до зустрічі доктора Джеймсона, і водночас забезпечив арешт його товаришів-змовників. Таким чином, бури зустріли доктора Джеймсона вогнем рушниць задовго до того, як від дійшов до Йоганнесбурга. Сторона доктора була не в стані протистояти армії, що його зустріла. Подібним чином, було зроблено все необхідне, щоб запобігти повстанню в Йоганнесбургу. Ніхто не смів підняти голови, і внаслідок дій президента Крюгера мільйонери Йоганнесбурга були ошелешені. Результатом його чудової підготовки стало те, що набіг було відбито з мінімальними втратами як людей, так і грошей.

Доктора Джеймсона та його друзів, власників золотих копалень, було заарештовано й без затримки віддано під суд. Декого з них присудили до повішання. Більшість із цих засуджених були мільйонерами; проте Імперський уряд нічого не міг для них зробити, оскільки вони були винні в набігу посеред білого дня. Президент Крюгер одразу став важливою людиною. Містер Чемберлен, державний секретар у справах колоній, надіслав йому покірну телеграму, апелюючи до його почуття жалю, від імені засуджених магнатів. Президент Крюгер досконало володів своєю грою. Він не переживав, що будь-яка сила в Південній Африці поставить виклик його незалежності. Змова доктора Джеймсона та його друзів була у їхніх власних очах добре спланованою аферою – проте президентові Крюгеру вона здавалась актом бездумної дурості. Тому він не тільки виконав покірне прохання містера Чемберлена і не виконав смертний вирок щодо жодного з засуджених, але й дарував їм усім повне помилування й відпустив їх на волю.

Проте тривати так не могло. Президент Крюгер знав, що набіг Джеймсона був лише незначним симптомом серйозної хвороби. Неможливо було, щоб мільйонери Йоганнесбурга не спробували стерти свою ганьбу всіма доступними засобами. Знову ж, нічого не було зроблено для проведення реформ, які були заявленою метою набігу Джеймсона. Таким чином, було малоймовірно, що мільйонери дотримаються миру. Лорд Мілнер, британський верховний комісар у Південній Африці, ставився до їхньої вимоги з повною симпатією. Містер Чемберлен також, хоч і висловив президентові Крюгеру подяку за великодушність стосовно налітників Джеймсона, привернув його увагу до необхідності реформ. Всі вважали, що звернення до сили меча – неминуче. Вимоги ойтландерів були розраховані на те, щоб ліквідувати домінування бурів у Трансваалі. Обидві сторони знали, що кінцевим результатом стане війна, тож обидві сторони до неї готувалися. Варто згадати словесну перепалку, що відбулася слідом. Коли президент Крюгер наказав роздати зброю та набої, британський агент попередив його, що британці змушені будуть ввести до Південної Африки війська для самозахисту. Коли до Південної Африки прибули британські війська, президент Крюгер поглузував з британців і продовжив підготовку до війни. Так кожна сторона протестувала проти діяльності іншої та посилювала власну підготовку.

Закінчивши приготування зі свого боку, президент Крюгер зрозумів, що відкладати далі значило грати на руку ворогам. У британців була невичерпна кількість людей і грошей. Тому вони могли собі дозволити вичікувати слушної миті, поступово готуючись до війни, а тим часом прохаючи президента Крюгера виправити кривди, завдані ойтландерам, і показати таким чином світові, що вони не могли не почати війну, оскільки той відмовився від виправлення. Тоді вони вступили б у війну з такою потужною підготовкою, що бури не встояли б перед натиском і мусили б прийняти вимоги британців у дусі приниження. Кожен бур-чоловік від вісімнадцяти до шістдесяти років був дуже вправним бійцем. Бурські жінки також були здатні боротись, якщо б захотіли. Національна незалежність мала для бурів усю силу релігійного принципу. Такий сміливий народ не бажав зазнавати приниження з боку світової імперії.

Президент Крюгер до того вже порозумівся з Оранжевою Вільною Державою. Обидві бурські республіки проводили ідентичну політику. Президент Крюгер не мав ані найменшого наміру приймати вимоги британців щодо задоволення ойтландерів ані повністю, ані бодай частково. Тому обидві республіки вважали, що оскільки війна неминуча, то якщо вони дадуть британцям ще хоч трохи часу, то цим лише дадуть їм можливість підготуватися краще. З цієї причини президент Крюгер висунув лорду Мілнеру ультиматум, і водночас мобілізував війська на кордонах як Трансваалю, так і Вільної Держави. Наслідок таких дій був відомий заздалегідь. Така світова імперія, як британська, ніколи б не примирилась із погрозою. Часовий ліміт, визначений ультиматумом, сплив, і бури, просуваючись зі швидкістю блискавки, взяли в облогу Ледісміт, Кімберлі та Мафікенг. Так у 1899 році розгорілася ця велика війна. Читач пам’ятає, що однією з заявлених британцями причин війни було поводження бурів із індійцями.

Тепер перед індійцями у Південній Африці поставало велике питання: що їм слід робити в цій ситуації. Поміж бурів, усе чоловіче населення вступило в війну. Адвокати облишили свою практику, фермери – свої ферми, торговці – свою торгівлю, а службовці залишили свою службу. Британці у Південній Африці не вступили у війну і близько до тієї пропорції, що бури. Та все ж значна кількість цивільних людей у Капській колонії, Наталі та Родезії вступили до армії добровольцями. Багато визначних англійських торговців і юристів зробили те саме. Тепер у суді, де я практикував як адвокат, залишилося дуже мало юристів. Більшість старших членів професії були залучені до роботи, пов’язаної з війною. Одне зі звинувачень, висунених проти індійців, полягало в тому, що вони прийшли до Південної Африки лише щоб награбастати грошей і були просто мертвим тягарем британців. Як черв’яки, що поселяються в деревині та їдять її зсередини, індійці були в Південній Африці, лише щоб набрати жирку за рахунок британців. Індійці не надали б їм ані найменшої допомоги, якби країну захопили чи якби вторглися в їхні домівки. Британцям у такому разі довелося б не тільки захищатися проти ворога, але водночас захищати індійців. Ми, індійці, ретельно зважили ці звинувачення. Ми всі відчували, що для нас це – блискуча можливість довести їх безпідставність. Але з іншого боку, дехто висловив такі застереження:

“Британці гноблять нас так само, як і бури. Якщо нам створюють труднощі у Трансваалі – то в Наталі чи Капській колонії нам ведеться не набагато краще. Якщо й існує різниця, то лише у ступені. Знову ж, ми є практично спільнотою рабів; знаючи, як ми це знаємо, що такий маленький народ, як бури, бореться за саме своє існування – чому ми повинні долучатися до їхнього знищення? І нарешті, з практичної точки зору, ніхто не може з певністю передбачити поразку бурів. А якщо вони переможуть – то обов’язково нам помстяться”.

Серед нас існувала потужна фракція, що висувала вказані вище аргументи. Я міг зрозуміти їх і зважив їх належним чином. Тим не менш, я не міг схвалити ці аргументи й заперечував їх для себе та спільноти таким чином:

“Ми існуємо в Південній Африці лише як британські піддані. В усіх петиціях, які ми подавали, ми заявляли про свої права саме з цієї позиції. Ми пишалися своїм британським громадянством, або ж вдавали перед своїми правителями та світом, що аж так пишаємося. Наші правителі заявляють про гарантії наших прав тому, що ми – британські піддані, й ті невеликі права, які у нас іще залишаються, залишаються у нас тому, що ми – британські піддані. Нашій гідності не личило б дивитися, склавши руки, в той час як в обличчя британцям, як і нам самим, зазирає руїна – просто тому, що до нас тут погано ставляться. Й така злочинна бездіяльність може тільки зробити наші труднощі ще серйознішими. Якщо ми втратимо цю нагоду, що прийшла до нас сама, з метою довести хибність звинувачень, які ми вважали хибними – то ми звинуватимемо себе самі, й не треба буде дивуватися, якщо потім англійці ставитимуться до нас іще гірше, ніж доти, та зневажатимуть нас більше, ніж будь-коли. Провина в такому разі лежатиме цілковито на нас. Казати, що звинувачення проти нас не мали підґрунтя та що ми були цілковито непридатні для оборони – значило б обманювати себе. Так, ми справді ілоти Імперії, проте досі ми намагалися покращити своє становище, продовжуючи перебувати в Імперії. Такою була політика всіх наших лідерів в Індії – а також і наша. І якщо ми бажаємо завоювати свободу та досягти добробуту для себе як членів Британської Імперії – ось наша блискуча нагода зробити це, допомігши британцям у війні за допомогою всіх засобів, які ми маємо у своєму розпорядженні. Треба в основному визнати, що справедливість – на боці бурів. Але кожен підданий держави не повинен сподіватися нав’язати свою особисту думку в усіх випадках. Влада, можливо, не завжди має рацію – але оскільки піддані зобов’язані бути вірними державі, їхній прямий обов’язок – загалом підкорятися та надавати свою підтримку діям держави.

Знову ж, якщо будь-який клас підданих вважає, що дії уряду аморальні з релігійної точки зору, то перш ніж долучитися до того, щоб заважати цим діям, вони повинні повною мірою та навіть із ризиком для власного життя спробувати переконати уряд відмовитися від таких дій. Ми нічого подібного не зробили. Така моральна дилема перед нами не стоїть, і ніхто не каже, що ми хочемо триматись осторонь цієї війни з якоїсь такої універсальної та всеосяжної причини. Тому наш звичайний обов’язок як підданих – не вдаватися в оцінку війни, а, коли війна фактично почнеться, надати всю підтримку, яку зможемо. Й нарешті, вважати, що в разі перемоги бурів – а те, що бури переможуть, було цілком можливо – наше становище буде гіршим, ніж тепер, і що бури жорстоко помстяться, значить бути несправедливим як до лицарських бурів, так і до себе. Марнувати хоч найменшу думку на таку ймовірність було б лише знаком нашої жінкоподібності та піддавало б сумніву нашу лояльність. Чи замислився б англієць бодай на мить про те, що станеться з ним, якщо англійці програють війну? Чоловік, що збирається вступити у війну, не може наводити такий аргумент, не зрадивши своєї мужності”.

Я висував ці аргументи в 1899 році, й навіть сьогодні я не бачу жодних причин для того, щоб їх змінити. Тобто, якби я сьогодні мав ту віру в Британську Імперію, яку я мав тоді, і якби я зараз плекав надію, як у той час, на досягнення нашої свободи під її егідою – я б висував ті самі аргументи, слово у слово, в Південній Африці та, за подібних обставин, навіть в Індії. Я чув багато спроб заперечити ці аргументи в Південній Африці, а потім і в Англії. Але я не знайшов для себе підстав змінити свої погляди. Я знаю, що мої нинішні погляди не мають стосунку до теми цієї книжки, проте є дві поважні причини, чому я звернувся до цього питання тут. Перш за все, я не маю права очікувати, що читач, який поспіхом візьме до рук цю книжку, прочитає її терпляче й уважно – й такому читачеві буде важко примирити погляди, викладені вище, з моєю нинішньою діяльністю. По-друге, принцип, який лежить в основі викладених вище аргументів – це сатьяграха, наполягання на істині. Видавати себе за того, ким ти є насправді, й діяти відповідним чином – це не останній, а перший крок до практичної релігії. Побудова релігійного життя неможлива без такого підмурку.

Повернемося до нашої розповіді.

Мої аргументи привабили багатьох. Читач не повинен вважати, що я був єдиним, хто їх висував. Більш того, ще до викладення цих поглядів було багато індійців, які вважали, що ми повинні зробити свій внесок у цій війні. Але тепер поставало практичне запитання: Хто прислухається до слабкого голосу індійців, коли вже розбурхався цей жахливий вихор війни? Яку вагу матиме ця пропозиція про допомогу? Жоден серед нас ніколи не тримав у руках зброї. Навіть робота, яку виконують під час війни люди, що не беруть участі в бойових діях, вимагала підготовки. Ніхто з нас не вмів навіть марширувати. Тривалі переходи з ношею на власних плечах були нелегким завданням. І знову ж, білі ставилися б до нас усіх як до “кулі”, ображали б нас і дивилися б зверхньо. Як переносити все це? А якби ми запропонували себе добровольцями, то як ми могли спонукати уряд прийняти нашу пропозицію? Зрештою, ми дійшли висновку, що нам слід зробити серйозні зусилля, щоб нашу пропозицію прийняти, що досвід роботи навчить нас виконувати іншу роботу, що якщо у нас буде воля, то Бог дасть нам можливості служити, що нам не треба хвилюватися, як ми зможемо виконати роботу, яку нам довірять, а слід якнайкраще підготуватися до неї, та що, вирішивши одного разу служити, ми повинні припинити розрізняти гідну роботу й іншу, а служити, мирячись навіть із образами, якщо до того дійде.

Ми зіткнулися зі значними труднощами, намагаючись, щоб нашу пропозицію сприйняли схвально. Історія цікава, але тут не місце описувати її в деталях. Досить сказати, що чільні люди з-поміж нас отримали підготовку з догляду за пораненими та хворими, здобули медичні довідки про фізичну придатність і надіслали формальний лист уряду. Цей лист і запал, який ми виявили до служби в будь-якій ролі, в якій нас прийме уряд, справили дуже добре враження. Уряд у своїй відповіді подякував нам, проте поки що відмовився від нашої пропозиції. Тим часом бури продовжували насуватися, як велетенська повінь, й існував страх, що вони можуть дійти до Дурбану. Скрізь були гори поранених і мертвих. Ми постійно поновлювали свою пропозицію, й нарешті було надано дозвіл на формування Індійського шпитального корпусу. Ми висловлювали свою готовність виконувати навіть роботу чистильників або сміттярів у лікарнях. Тож не дивно, що ідея шпитального корпусу підходила нам досконало. Нашу пропозицію було зроблено, передусім, стосовно вільних та колишніх зв’язаних контрактами індійців, але ми висловлювали бажаність того, щоб дозволити також і зв’язаним контрактами індійцям приєднатися до решти. Оскільки уряд тоді потребував якомога більшої кількості людей, він вступив у переговори з роботодавцями зв’язаних контрактами працівників, щоб ті дозволили своїм людям стати добровольцями. Таким чином великий та чудовий корпус, який складався з майже тисячі ста індійців, відбув із Дурбану на фронт. Під час відправлення ми отримали привітання та благословення містера Ескомба, ім’я якого вже знайоме читачеві та який був головою європейських добровольців у Наталі.

Все це було повним одкровенням для англійських газет. Ніхто не очікував, що індійці візьмуть будь-яку участь у війні. Один англієць написав у чільну газету вірш, у якому хвалив індійців таким рядком-рефреном: “Ми, зрештою, сини Імперії”.

У корпусі було від трьохсот до чотирьохсот колишніх зв’язаних контрактами індійців, яких було завербовано зусиллями вільних індійців. Тридцять сім із них вважалися лідерами, оскільки пропозицію урядові було надіслано за їхніми підписами й оскільки вони зібрали інших. Серед лідерів були юристи та бухгалтери, тоді як решта були або ремісниками, такими як мулярі та теслі, або звичайними чорноробами. Індуси й мусульмани, вихідці з Мадрасу та чоловіки з внутрішніх районів Індії – було належно представлено всі класи та конфесії. У корпусі не було практично жодного торговця, зате торговці надали значні суми грошей. Корпус мав потреби, які недостатньою мірою задовольняв військовий розподіл, та задоволення яких могло надати членам корпусу певні втіхи у тяжкому табірному житті. Торговці взялися створити такі зручності, а також надали значну допомогу в забезпеченні поранених, що перебували під нашою опікою, солодощами, сигаретами й іншими подібними речами. Коли ми таборувалися біля міст, місцеві торговці робили все можливе, щоб подбати про нас.

Зв’язані контрактами працівники, які вступили до цього корпусу, перебували під командуванням англійських наглядачів зі своїх фабрик. Але роботу вони здійснювали ту саму, що й ми, й оскільки всі ми мали жити разом, їх дуже тішила ця перспектива, й керування всім корпусом природним чином перейшло в наші руки. Так, весь корпус називали Індійським корпусом, і спільнота здобувала повагу за його роботу. Власне кажучи, індійцям не належала заслуга включення до корпусу зв’язаних контрактами працівників, яку належало б віддати плантаторам. Але, поза всяким сумнівом, вільні індійці, тобто індійська спільнота, заслуговували на повагу за відмінну роботу корпусу після того, як його було сформовано – і це визнавав у своїх депешах генерал Буллер.

Доктор Бут, у чиє розпорядження ми віддали себе для підготовки з надання першої допомоги, вступив до корпусу в ролі медичного наглядача. Він був благочестивим священиком, і хоча працював він переважно серед індійців-християн, але вільно спілкувався з індійцями всіх конфесій. Більшість із тридцяти семи лідерів, згаданих вище, пройшли підготовку саме у нього.

Окрім індійського, існував також Європейський шпитальний корпус, і обидва вони працювали пліч-о-пліч в одному місці.

Наша пропозиція до уряду не ставила абсолютно жодних умов, проте листом, у якому той прийняв її, нам було надано звільнення від служби в зоні вогневого ураження. Це означало, що постійний шпитальний корпус, закріплений за армією, повинен був відносити поранених солдат і залишати їх позад армії поза зоною вогневого ураження. Тимчасові шпитальні корпуси як європейців, так і індійців було сформовано з огляду на величезне зусилля, яке повинен був здійснювати генерал Буллер із метою полегшити роботу генерала Вайта в Ледісміті де, як боялися, кількість поранених могла бути більшою, ніж та, з якою міг упоратися постійний корпус. У місцевості, де діяли армії, не було готових доріг між полем бою та базовим шпиталем, і тому було неможливо возити поранених звичайним транспортом. Базовий шпиталь завжди було розташовано біля вокзалу на відстані від семи до двадцяти п’яти миль від поля бою.

Невдовзі ми отримали роботу, яка була значно важчою, ніж ми очікували. Нести поранених сім чи вісім миль стало частиною нашої звичайної рутини. Але часом нам доводилося нести тяжко поранених солдат і офіцерів на відстань у двадцять п’ять миль. Перехід починався о восьмій ранку, ліки треба було давати в дорозі, й він нас вимагали дійти до базового шпиталю о п’ятій по обіді. Це була справді дуже тяжка праця. Тільки одного разу нам довелося нести поранених на двадцять п’ять миль за один день. До того ж, на початку війни британську армію спіткала поразка за поразкою, й було поранено велику кількість людей. Тому офіцери були змушені відмовитися від ідеї не брати нас у зону вогневого ураження. Але слід сказати, що коли виникала така нагальна необхідність, нам казали, що оскільки умови нашого контракту включали звільнення від такої служби, то генерал Буллер не збирався змушувати нас працювати під вогнем, якщо ми не були готові піти на такий ризик – але якщо б ми це зробили добровільно, нам були б надзвичайно вдячні. Ми ж охоче йшли в небезпечну зону, й нам ніколи не подобалося лишатись осторонь. Тому ми з готовністю прийняли цю нагоду. Але жоден із нас не отримав вогнепального поранення й не зазнав будь-якої іншої шкоди.

У корпусі було багато приємних переживань, про які я не можу тут розповідати. Проте слід зауважити, що хоча наш корпус, включно зі зв’язаними контрактами працівниками, яких можна вважати доволі вайлуватими, часто вступав у контакт із членами тимчасового шпитального корпусу, що складався з європейців, а також із європейськими солдатами – жоден із нас не відчув, щоб європейці ставилися до нас зневажливо чи бодай непоштиво. Тимчасовий корпус складався з південноафриканських європейців, які брали участь в антиіндійському русі перед війною. Проте усвідомлення того, що індійці, забувши про завдану їм кривду, взялися допомагати їм у годину нужди, на той час розтопило їхні серця. Я вже казав, що генерал Буллер згадував нашу працю у своїх депешах. Тридцять сімох лідерів було також нагороджено медалями війни.

Коли операції генерала Буллера з допомоги місту Ледісміт завершились – а це було приблизно через два місяці – і наш корпус [було розпущено не]вдовзі після цього. Ми завжди були готові знову приєднатись, і в наказі про розпуск нашого корпусу уряд стверджував, що він, безперечно, скористається нашими послугами, якщо знову постане необхідність в операціях великого масштабу.

Внесок індійців у війні в Південній Африці був порівняно незначним. Вони практично не втратили людей. Але навіть щире бажання допомогти з необхідністю справляє враження на іншу сторону, й воно подвійно цінується, коли його зовсім не очікують. Таке чудове почуття стосовно індійців тривало, поки тривала війна.

Перш ніж завершити цей розділ, я повинен згадати випадок, що заслуговує на увагу. Серед людей, що були в Ледісміті, коли його оточили бури, окрім англійців була і жменька індійських поселенців. Деякі з них були торговці, а решта – зв’язані контрактами працівники, що працювали на залізниці або були слугами англійських панів – одним із таких був Парбхусінг. Офіцер, який командував у Ледісміті, визначив різні обов’язки кожному з мешканців міста. Найнебезпечнішу та найбільш відповідальну роботу було призначено Парбхусінгу, який був “кулі”. На пагорбі біля Ледісміта бури встановили малокаліберну артилерійську установку, яка знищила багато будинків і навіть спричинила до кількох летальних випадків. Має пройти хвилина чи дві, перш ніж випущений снаряд з гармати досягне віддаленої цілі. Якщо б люди під облогою отримували попередження навіть за такий короткий час, вони б могли забігти в укриття, перш ніж снаряд упаде в місті, та врятуватися. Парбхусінг повинен був сидіти високо на дереві весь час, поки працювала гармата, не зводячи очей з пагорба, та дзвонити у дзвін тієї миті, коли побачить спалах. Зачувши дзвін, мешканці Ледісміта миттєво бігли в укриття й рятувалися від смертоносного ядра, наближення якого було оголошено таким чином.

Офіцер, який командував Ледісмітом, хвалячи безцінні послуги, надані Парбхусінгом, заявив, що той працював настільки старанно, що жодного разу не пропустив ядро. Навряд чи варто й казати, що його власне життя постійно перебувало під загрозою. Історія про його сміливість стала знаменитою в Наталі й нарешті досягла вух лорда Керзона, на той час віце-короля Індії, який послав Парбхусінгу в подарунок кашмірську мантію й написав уряду Наталю, просячи їх провести церемонію нагородження з якомога більшим розголосом. Цей обов’язок було поставлено перед мером Дурбана, який провів із цією метою відкриту зустріч у будинку муніципалітету. Цей випадок є для нас подвійним уроком. По-перше, не слід зневажати жодну людину, якою б скромною чи незначущою на вигляд вона не була. По-друге, якою б несміливою не була людина, вона здатна на найвищий героїзм, коли постане перед випробуванням.

Х. Після війни

X

Після війни

Найважливіша фаза війни закінчилась у 1900 році. Облогу з Ледісміта, Кімберлі та Мафікенга було знято. Генерал Кроньє здався у битві при Пардебергу. Частини британських колоній, окуповані бурами, було звільнено з їхніх рук, а лорд Кітченер завоював Трансвааль і Оранжеву Вільну Державу. Залишилися тільки партизанська війна.

Я вважав, що тепер моя робота в Південній Африці завершена. Я залишався там уже шість років замість запланованого на початку одного місяця. Загальні риси роботи, що стояла перед нами, були досить чітко окреслені. Та все ж я не міг поїхати з Південної Африки без добровільної згоди індійської спільноти. Я повідомив своїх колег, що збираюся взятися за громадську роботу в Індії. Я отримав у Південній Африці урок служіння замість вигоди для себе – і прагнув можливостей для такої роботи. У Південній Африці був шрі Мансухлал Назар, а також містер Хан. Молоді індійці, народжені та виховані в Південній Африці, повернулися з Англії юристами. За цих обставин я не вчинив би негоже, повернувшись в Індію. Коли я висунув усі ці аргументи, мені дозволили повернутись, але тільки за умови, що якщо в Південній Африці постане непередбачена ситуація, що вимагатиме моєї присутності, то спільнота зможе викликати мене в будь-який час, і я повинен буду одразу повернутися. Вони в такому разі візьмуть на себе мої дорожні витрати, а також витрати під час мого перебування в Південній Африці. Я погодився на таку угоду й повернувся в Індію.

Я вирішив практикувати в Бомбеї як адвокат, по-перше, з метою громадської роботи, користуючись при цьому порадами та керівництвом Гокхале – а по-друге, щоб поряд із громадською діяльністю заробляти собі на життя. Відповідно, я орендував контору й почав отримувати роботу. Завдяки моїм близьким зв’язкам із Південною Африкою, вже самі лише клієнти, які поверталися з цієї країни, давали роботи більш ніж достатньо для моїх потреб. Але мир не судився мені в цьому житті. Не пробувши в Бомбеї й трьох або чотирьох місяців, я отримав термінову телеграму з Південної Африки, в якій було сказано, що становище там серйозне, що невдовзі чекали на містера Чемберлена та що необхідна моя присутність.

Я згорнув свій офіс і припинив оренду будинку в Бомбеї й вирушив у Південну Африку першим пароплавом. Це було наприкінці 1902 року. Я повернувся в Індію в кінці 1901 року й відкрив офіс у Бомбеї близько березня 1902 року. В телеграмі не було повних деталей. Я припустив, що виникли проблеми у Трансваалі. Але я поїхав у Південну Африку без родини, оскільки думав, що зможу повернутися в Індію через чотири або шість місяців – проте був просто вражений, коли дістався до Дурбану й почув усе. Багато з нас сподівалися, що становище індійців по всій Південній Африці покращиться після війни. У будь-якому разі ми не очікували проблем у Трансваалі та Вільній Державі, оскільки лорд Лендсдаун, лорд Селборн та інші високопосадовці, коли вибухнула війна, заявляли, що однією з її причин було поводження бурів з індійцями. Британський агент у Преторії часто казав мені, що якщо Трансвааль стане британською колонією, то всі кривди, від яких потерпали індійці, відразу буде виправлено. Європейці також вважали, що оскільки Трансвааль перебував тепер під британським прапором, то старі закони бурської республіки, спрямовані проти індійців, застосовувати не можна. Цей принцип було настільки широко прийнято, що аукціоністи, які перед війною не приймали від індійців пропозиції ціни на купівлю землі, тепер відкрито їх приймали. Таким чином, багато індійців купили землі на відкритих аукціонах – але коли вони подавали акти передачі для реєстрації до податкової інспекції, то її начальник відмовлявся реєструвати ці акти, посилаючись на Закон №3 від 1885 року! Про все це я дізнався, зійшовши на землю в Дурбані. Лідери спільноти сказали, що містер Чемберлен приїде спершу до Дурбану, й ми повинні спочатку ознайомити його зі становищем у Наталі. Після цього я повинен був поїхати слідом за ним до Трансваалю.

У Наталі на містера Чемберлена чекала делегація. Він поштиво вислухав делегацію й пообіцяв донести до уряду Наталю предмет її представлення. Особисто я не очікував, що закони, видані в Наталі перед війною, буде змінено дуже швидко. Ці закони вже було описано в одному з попередніх розділів.

Як читач знає, до війни будь-який індієць міг у будь-який час в’їхати до Трансваалю. Я побачив, що більше так не було. Втім, обмеження однаковою мірою стосувалися як індійців, так і європейців. Становище країни досі було таким, що якби до Трансваалю водночас в’їхала велика кількість людей, то не було б достатньо їжі й одягу на всіх, оскільки крамниці після війни ще не відчинилися заново. Товари, що були у крамницях, безцеремонно привласнив покійний бурський уряд. Тому я думав, що якщо обмеження лише тимчасові, то причин для побоювань немає. Проте існувала різниця у процедурі, за якою могли отримати дозвіл європеєць і індієць – і це давало підстави для остраху та занепокоєння. Дозвільні офіси було відкрито в різних портах Південної Африки. На практиці європеєць міг отримати дозвіл, просто подавши прохання, тоді як у Трансваалі було створено для роботи з індійцями Відділ у справах азіатів. Створення цього особливого відділу було чимось новим. Індійцям потрібно було спершу подавати заяву на ім’я голови цього відділу. Після того, як він давав дозвіл, вони зазвичай могли отримати дозволи в Дурбані чи в будь-якому іншому порту.

Якби мені довелося пройти через усі ці формальності, не було б надії отримати дозвіл до того, як містер Чемберлен поїде з Трансваалю. Індійці у Трансваалі не могли здобути для мене дозвіл. Це було понад їхні можливості. Тому вони покладалися на мої зв’язки в Дурбані для отримання дозволу. Я не знав службовця, який видавав дозволи, проте оскільки я знав начальника поліції Дурбану, то попросив його піти зі мною до дозвільного офісу. Він погодився й надав необхідні гарантії. Я отримав дозвіл на підставі того, що вже перебував у Трансваалі впродовж року в 1893-му – і таким чином приїхав до Преторії.

Атмосфера у Преторії була однозначно зловісна. Я бачив, що Відділ у справах азіатів – це для індійців просто жахлива машина гноблення. Посадові особи були частиною тих авантюристів, які прийшли разом з армією з Індії до Південної Африки під час війни й оселилися тут, щоб спробувати свого щастя. Деякі з них були корумповані. Двох службовців навіть судили за хабарництво. Суд присяжних оголосив їх невинними, та оскільки насправді не було жодних сумнівів стосовно їхньої провини, зрештою їх звільнили з посад. Упередженість була повальною. Коли ось так створюється окремий відділ і коли єдиною метою його існування є обмеження чинних прав – посадові особи природно схильні створювати час від часу нові обмеження з метою виправдати своє існування і для того, щоб показати, що вони ефективно виконують свої обов’язки. Саме це й відбувалось у даному випадку.

Я бачив, що мені потрібно починати роботу з самого початку. Відділ у справах азіатів не відразу зрозумів, як я спромігся потрапити до Трансваалю. Вони не наважувалися запитати мене прямо. Я гадаю, вони думали, що я вищий за незаконне проникнення до країни. Вони непрямим чином здобули інформацію про те, як я отримав дозвіл. Було підготовано делегацію з Преторії, що чекала на містера Чемберлена. Я написав детальну петицію для представлення йому, проте Відділ у справах азіатів виключив мене зі складу делегації. Індійським лідерам здавалося, що їм не слід зустрічатись із містером Чемберленом, якщо мені завадять піти з ними. Проте я не схвалював цієї думки. Я сказав, що мені не слід заважати на особисту образу, й порадив їм також не звертати на неї уваги. Петиція була готова, й було життєво необхідно представити її містеру Чемберлену. Завдання зачитати петицію було покладено на містера Джорджа Годфрі, індійського адвоката, присутнього у той час. Делегація чекала на містера Чемберлена. Коли моє ім’я було згадано в ході співбесіди, він сказав:

- Я вже зустрічався з містером Ганді в Дурбані. Тому я відмовився зустрічатись із ним тут, щоб мати змогу дізнатися про становище у Трансваалі з перших рук, від місцевих мешканців.

На мій погляд, це зауваження тільки підлило масла у вогонь. Містер Чемберлен висловлювався так, як його навчив Відділ у справах азіатів, який намагався таким чином перенести у Трансвааль атмосферу, якою просякла Індія. Всі знають, як британські посадовці вважають людей з Бомбею іноземцями, скажімо, в Чампарані. За цим принципом, як міг я, живучи в Дурбані, знати що-небудь про становище у Трансваалі? Таке Відділ у справах азіатів утовкмачив містеру Чемберлену. Той і не знав, що я раніше жив у Трансваалі, а навіть якби й не жив – я був цілком обізнаним із тамтешнім становищем індійців. У даному випадку було тільки одне доречне запитання: Хто володів найкращим знанням про становище у Трансваалі? Індійці вже відповіли на нього для себе, попросивши мене приїхати туди аж із Індії. Але немає нічого нового в тому, що аргументи, які ґрунтуються на доводах розуму, не завжди знаходять відгук у людей при владі. Містер Чемберлен тоді настільки перебував під упливом людей на місці й настільки прагнув задобрити європейців, що практично не було надї, що він віддасть нам належне. Та все ж делегація чекала на нього, лише для того, щоб не пропустити жодного законного кроку для досягнення справедливості ані через недогляд, ані через почуття враженої самоповаги.

Тепер переді мною постала навіть складніша дилема, ніж у 1894 році. З однієї точки зору здавалося, що я можу повернутися в Індію, як тільки містер Чемберлен поїде з Південної Африки. З іншого боку, я виразно бачив, що якби я повернувся з марнославного бажання служити на більшому полі в Індії, цілком усвідомлюючи велику небезпеку, перед якою постали південноафриканські індійці – то дух служіння, якого я набув, було б зведено нанівець. Я вирішив, що, навіть якщо це означатиме, що я житиму в Південній Африці все життя, я повинен залишатися тут, аж доки грозові хмари не розсіються чи поки вони не проллються і зметуть нас усіх, незважаючи на наші спроби протистояти їм. Саме так я сказав індійським лідерам. Тепер, як і в 1894 році, я заявив про свій намір утримувати себе за допомогою юридичної практики. Що стосується спільноти, то це було саме те, чого вона хотіла.

Невдовзі я подав заяву про дозвіл практикувати у Трансваалі. Були певні побоювання, що Спілка юристів і тут чинитиме опір моїй заявці, проте вони виявилися безпідставними. Мене прийняли адвокатом Верховного Суду, і я відкрив офіс у Йоганнесбургу. З усіх міст у Трансваалі, в Йоганнесбургу було найбільше індійців, і тому мені підходило оселитися там як із погляду громадської роботи, так і задля утримання самого себе. Я щодня набував гіркого досвіду стосовно корупції у Відділі у справах азіатів, й найбільші зусилля Трансваальської британської індійської асоціації було спрямована на те, щоб знайти ліки від цієї хвороби. Скасування Закону №3 від 1885 року тепер відійшло за задній план як віддалена мета. Безпосередню мету було обмежено збереженням себе від повені, що насувалася на нас у вигляді Відділу у справах азіатів. Індійські делегації чекали на лорда Мілнера, на лорда Селборна, який туди вже приїжджав, на лорда Лоулі, який був лейтенант-губернатором Трансваалю і який пізніше став губернатором Мадрасу, та на посадовців нижчого рангу. Я часто зустрічався з урядовими службовцями. Ми отримували незначне полегшення тут і там, але це були тільки латки. Нас задовольняли десь настільки ж, як людину, у якої грабіжники забрали все, а потім послухалися її благань і повернули щось дуже малоцінне. Внаслідок цієї агітації посадові особи, про чиє звільнення я писав вище, потрапили під суд. Наші побоювання стосовно обмежень на імміграцію іднійців виявилися слушними. Від європейців більше не вимагали дозволів, тоді як їх продовжували вимагати від індійців. Покайний бурський уряд ніколи не дотримувався власного рішучого антиазіатського законодавства послідовно – не тому, що був великодушним, а тому, що мав слабку адміністрацію. Добрий чиновник у британському уряді не має такої можливості для виявлення своєї доброти, яку мав при бурському режимі. Британський уклад старий та шаблонний, і посадові особи повинні працювати відповідно до нього, як машини. Свободу їх дій обмежує система послідовних перевірок. Таким чином, за британським укладом, якщо політика уряду ліберальна, то піддані отримують усі переваги цієї ліберальності. З іншого ж боку, якщо це політика гноблення та скупості, то піддані відчувають вагу важкої руки уряду по максимуму. За такого укладу, як у покійній бурській республіці, виходить протилежне. Чи отримують піддані повні переваги ліберального законодавства, значною мірою залежить від посадових осіб, які відповідають за його виконання. Таким чином, коли у Трансваалі було встановлено британську владу, всі закони, що неприхильно стосувались індійців, почали виконуватися від дня до дня дедалі жорсткіше. Дірки в законодавстві, де такі існували, було ретельно залатано. Ми вже бачили, що Відділ у справах азіатів повинен був діяти жорстко. Тому скасування старих законів було поза питанням. Індійцям залишалося тільки спробувати пом’якшити їх суворість на практиці.

Рано чи пізно треба обговорити один принцип, і якщо ми обговоримо його на цій стадії, можливо, це полегшить розуміння точки зору індійців і того, як розвинулася ситуація опісля. Невдовзі після встановлення британського панування у Трансваалі та Вільній Державі, лорд Мілнер призначив комітет, до компетенції якого входила підготовка списку тих старих законів обох республік, які встановлювали обмеження на свободу підданого чи не відповідали духові британського укладу. Антиіндійські закони явно могли підпадати під це визначення. Проте лорд Мілнер, призначаючи комітет, збирався виправити кривди, завдані не індійцям, а британцям. Він хотів якомога швидше скасувати ті закони, які непрямим чином утискали британців. Комітет надав свій звіт дуже швидко, і багато нормативних актів, великих і малих, що завдавали шкоди британцям, було, можна сказати, скасовано розчерком пера.

Той самий комітет підготував список антиіндійських актів. Їх було видано у формі книжки, що стала зручним у користуванні посібником, яким було легко користуватися чи, з нашої точки зору, зловживати Відділу у справах азіатів.

Тепер, якщо б антиіндійські закони не називали індійців по імені й, таким чином, прямо стосувалися не тільки їх, а всіх підданих, і якщо б їх застосування залишалося на розгляд управлінців; або якщо б закони закони вводили загальні обмеження, які стосовно індійців можна було запроваджувати з особливою жорсткістю, то мети законодавців усе одно було б досягнуто за допомогою таких законів, і все ж ці закони були б загальними. Ніхто не відчував би себе ображеним їхнім засосуванням, і коли гіркота пом’якшувалась із часом, не було б потреби змінювати закони, а самого лише ліберальнішого застосування цих законів вистачило б для полегшення долі скривдженої спільноти. Так само, як я назвав закони другого типу загальними законами, закони першого типу можна назвати окремими або расовими, й вони встановлюють те, що відомо як “расова дискримінація”, оскільки на окремій підставі кольору вони встановлюють більші обмеження для членів темних або коричневих рас, ніж для європейців.

Візьмемо один приклад із законодавства, що вже діяло. Читач пам’ятає, що перший акт, який позбавляв індійців громадянських прав, було введено в дію в Наталі, але пізніше Імперський уряд заборонив його в тому, що стосувалося позбавлення права на голос усіх азіатів як таких. Тепер, щоб змінити такий закон, громадська думка має настільки розвинутися, щоб більшість була не тільки не ворожою, а й, власне, дружньою до азіатів. Расову дискримінацію, запроваджену цим законом, можна скасувати лише коли буде встановлено такі сердечні почуття. Це – одна з ілюстрацій расового чи класового законодавства. Акт, про який ідеться, було скасовано, й натомість було прийнято інший, який майже досяг тієї самісінької мети, проте мав загальну природу, бо жало расової дискримінації було вийнято. Суть однієї з його статей така: “До списку виборців у Наталі не може бути включено людину, яка походить із країн, у яких досі не існувало виборних представницьких органів, що діяли на підставі парламентського виборчого права”. Тут не названо індійців або азіатів. Думки юристів стосовно того, чи існують в індії представницькі органи, які діють на підставі парламентськго виборчого права, можуть різнитися. Але припускаючи з метою дискусії, що в Індії не було в 1894 році й навіть зараз немає парламентського виборчого права, ніхто не може сходу сказати, що службовець, який відповідає за списки виборців у Наталі, вчинить незаконно, включивши до списків імена індійців. Завжди існує загальна презумпція на користь права підданого. Тож поки чинний уряд не стане відверто ворожим, імена індійців та інших може бути включено до списку виборців, не зважаючи на згаданий вище закон. Тобто, якщо б неприязнь до індійців стала менш виразною та якщо б місцевий уряд не хотів утискати індійців, то їхні імена можна було б вносити до списків виборців без ані найменшої зміни законодавства. Це перевага загального закону. Можна назвати й інші приклади того ж типу в законах, які діяли в Південній Африці та які було згадано в попередніх розділах. Тому мудра політика полягає в тому, щоб вводити в дію якомога менше класового законодавства – а ще мудріше було б уникати його взагалі. Після того, як закон введено в силу, доводиться стикатись із багатьма труднощами, перш ніж його можна буде скасувати. Тільки коли громадська думка набуває високої свідомості, можна анулювати закони, що діють у країні. Лад, за якого закони раз по раз змінюються чи скасовується, не можна назвати стабільним або добре організованим.

Тепер ми можемо краще зрозуміти, яка отрута містилася в антиазіатських законах у Трансваалі. Всі вони мали расовий характер. Азіати як такі не могли голосувати; не могли вони й володіти землею поза місцями, окремо виділеними для них урядом. Посадові особи нічого не могли зробити для індійців, поки ці акти не були усунуті зі зведень законів. Комітет лорда Мілнера міг зробити окремий список тільки таких законів, які не мали загального характеру. Якби це були загальні закони, то всі закони, введені в силу тільки проти азіатів, але не спрямовані проти них відверто, можна було би скасувати разом із рештою. Відповідальні службовці ніколи не змогли б стверджувати про свою безпорадність і казати, що у них не було іншої альтернативи, окрім як виконувати закони, поки їх не буде оголошено нечинними новим законодавством.

Коли ці закони перейшли до рук Відділу у справах азіатів, той почав чітко їх виконувати. Якщо ж закони взагалі варто виконувати, то уряд повинен посили свої повноваження з метою залатати дірки, які навмисне зберігали чи залишили через недогляд, на користь азіатів. Це видається цілком простим і однозначним. Або закони погані – і в такому разі їх слід скасувати, або ж вони такі, як слід – і в такому разі треба виправити їхні недоліки. Міністри прийняли політику виконання цих законів. Індійці стояли пліч-о-пліч із британцями та ризикували своїм життям під час нещодавньої війни, але тепер це була історія три- або чотирирічної давності. Британський агент у Преторії боровся від імені індійців – але то було за старого режиму. Кривди індійців фігурували як одна з оголошених причин війни – але ту заяву зробили короткозорі державні мужі, які не знали про місцеві умови. Місцеві службовці виразно бачили, що антиазіатські закони, введені в силу покійним бурським урядом, не були ані достатньо суворими, ані систематичними. Якби індійці могли вільно в’їздити до Трансваалю та вести торгівлю, де хотіли, то британські торговці зазнали б значних втрат. Усі ці та подібні аргументи мали більшу вагу для європейців та їхніх представників у кабінеті міністрів. Всі вони прагнули накопичити якомога більше багатство за якомога менший час; як вони могли допустити, щоб індійці стали їхніми співвласниками? Лицемірство змусило політичну теорію стати йому на службу та винайти правдоподібні причини. Відверті егоїстичні чи меркантильні аргументи не задовольнили б інтелігентних європейців Південної Африки. Людський інтелект обожнює вигадувати благовидні аргументи для підтримання самої несправедливості – й південноафриканські європейці не були винятком із цього загального правила. Ось аргументи, які висували генерал Смутс та інші:

“Південна Африка – представник західної цивілізації, тоді як Індія – центр східної культури. Мислителі нинішнього покоління вважають, що ці дві цивілізації не можуть зійтися. Якщо народи, які представляють ці культури-суперниці, зустрінуться навіть маленькими групами, то наслідком стане тільки вибух. Захід протистоїть простоті, тоді як люди Сходу вважають цю чесноту однією з найважливіших. Як можна примирити ці протилежні погляди? Не справа державних діячів, які є практичними людьми, судити про цінність кожного з таких поглядів. Західна цивілізація може бути чи не бути доброю – але люди Заходу бажають її зберегти. Вони робили невтомні спроби врятувати цю цивілізацію. Вони пролили заради неї ріки крові. Вони зазнавали задля її справи великих труднощів. Тому для них надто пізно торувати собі новий шлях. З огляду на це, індійське питання не можна зводити до питання торгової заздрості чи расової ненависті. Питання лише в тому, щоб зберегти власну цивілізацію, тобто здійснити найвище право на самозбереження та виконати відповідний обов’язок. Деяким громадським промовцям може подобатися розпалювати європейців, прискіпуючись до індійців, але політичні мислителі вважають і кажуть, що самі якості індійців вважаються недоліками в Південній Африці. Індійців у Південній Африці не люблять за їхню простоту, терплячість, стійкість, ощадливість і за те, що вони не від світу сього. Люди Заходу – підприємливі, нетерплячі, захоплені збільшенням своїх матеріальних бажань і їх задоволенням, люблять веселитися, прагнуть поменше працювати фізично й мають марнотратні звичаї. Тому вони бояться, що якщо в Південній Африці оселяться тисячі людей Сходу, то це поставить людей Заходу в безвихідне становище. Люди Заходу в Південній Африці не готові вчинити самогубство, а їхні лідери не дозволять їм потрапити у таке скрутне становище”.

Гадаю, я неупереджено перелічив аргументи, які висловлювали люди найвищої якості з-поміж європейців. Я охарактеризував їхні аргументи як псевдофілософські, проте цим я не хочу сказати, що вони безпідставні. З практичної точки зору, тобто з точки зору безпосереднього власного інтересу, вони мають значну силу. Але з філософської точки зору – це чисте і просте лицемірство. На мою скромну думку, жодна неупереджена людина не може прийняти такі висновки, і жоден реформатор не поставив би свою цивілізацію в таку позицію безпорадності, в яку ті, хто висловлював ці аргументи, поставили свою. Наскільки мені відомо, жоден східний мислитель не боїться, що якби західні народи вступили у вільний контакт із людьми Сходу, то східна культура була б знесена, наче пісок, потоком західної цивілізації. Наскільки я знаю східну думку, мені здається, що східна цивілізація не тільки не боїться, але й однозначно вітала б вільний контакт із західною цивілізацією. Якщо ж на Сході можна зустріти протилежні випадки, то вони не заперечують принцип, який я виклав, оскільки можна навести багато прикладів на його підтримку. Як би там не було, західні мислителі стверджують, що основою західної цивілізації є домінування сили над правом. Тому прихильники цієї цивілізації присвячують більшість свого часу накопиченню грубої сили. Ці мудрі мислителі стверджують, що народи, які не збільшують матеріальні потреби, приречені на знищення. Переслідуючи ці принципи, західні народи оселились у Південній Африці та підкорили собі народи Південної Африки, які значно переважають їх кількісно. Абсурдно уявляти, що вони злякалися б невинної популяції з Індії. Найкращим доказом твердження, що європейцям нема чого боятися від азіатів, є той факт, що якби індійці весь час продовжували працювати в Південній Африці просто чорноробами, то не почалося б ніякої агітації проти індійської імміграції.

Єдиними чинниками, що залишаються, є торгівля та колір. Тисячі європейців визнали на папері, що торгівля індійців сильно б’є по дрібних британських торговцях, і що нелюбов до коричневих рас нині стала невід’ємною частиною ментальності європейців. Навіть у Сполучених Штатах Америки, де було запроваджено принцип рівності перед законом, така людина як Букер Т. Вашингтон, який отримав найкращу західну освіту, є християнином високих якостей і цілком засвоїв західну цивілізацію, не вважався гідним допуску до двору Президента Рузвельта, й можливо, не вважався б таким навіть сьогодні. Негри Сполучених Штатів прийняли західну цивілізацію. Вони прийняли християнство. Проте чорний пігмент їхньої шкіри є злочином, і якщо у північних штатах їх соціально зневажають, то в південних штатах їх лінчують за найменшої підозри на правопорушення.

Таким чином, читач бачить, що у “філософських” аргументах, обговорених вище, небагато ваги. Але йому не слід робити з цього висновок, що всі, хто їх висуває, роблять це в дусі лицемірства. Багато з них щиро вважають ці погляди розважливими. Можливо, якби ми перебували в їхньому становищі, то ми також висували б подібні аргументи. В Індії є приказка, що яка у людини поведінка, таке й розуміння. Хто не помічав, що наші аргументи є лише відображенням нашої ментальності, та що коли вони не переконують інших, ми відчуваємо невдоволення, нетерплячість і навіть обурення?

Я навмисне обговорив це питання з такою ретельністю, оскільки хочу, щоб читач розумів різні точки зору, і щоб той читач, який цього ще не зробив, набув звичку розуміти та поважати різноманіття точок зору. Така широта поглядів і така терплячість необхідні для розуміння сатьяграхи й понад усе для її практикування. Сатьяграха неможлива за відсутності цих якостей. Я пишу цю книжку не для того, щоб просто написати її. І моя мета – не викласти перед громадськістю один період історії Південної Африки. Мета, з якою я пишу дану книгу – це щоб народ дізнався, як сатьяграха, заради якої я живу, заради я якої я бажаю жити та заради якої я, гадаю, готовий і померти, виникла та як вона практикувалась у великих масштабах; і знаючи це, народ зможе її зрозуміти та проводити тією мірою, якою хоча та може.

Продовжуючи нашу розповідь. Ми бачили, що англійські адміністратори вирішили перешкодити в’їзду нових індійських іммігрантів у Трансвааль і зробити становище старих індійських поселенців настільки незручним, щоб ті почувалися змушеними залишити країну просто через огиду, а навіть якби не залишали її, то були б зведені до становища, яке межувало з кріпацтвом. Деякі люди, яких у Південній Африці вважали видатними державними мужами, неодноразово заявляли, що вони можуть собі дозволити, щоб індійці залишалися тільки як рубачі дров і носії води. На службі у Відділі у справах азіатів був, серед інших, містер Лайонел Куртіс, який тепер знаменитий як проповідник двовладдя в Індії. Цей молодий чоловік, яким він був тоді, мав довіру лорда Мілнера. Він заявляв, що робить усе відповідно до наукового методу, але здатен був робити серйозні помилки. Муніципалітет Йоганнесбурга зазнав збитків на 14000 фунтів унаслідок однієї з таких його помилок. Він стверджував, що першим кроком з метою зупинити свіжу індійську імміграцію має бути ефективна реєстрація давніх індійських мешканців Південної Африки. Якщо це зробити, то ніхто не зможе незаконно проникнути до країни, видавши себе за іншу людину – а якщо хтось це зробить, то таку людину легко можна буде виявити. Дозволи, які видавали індійцям після встановлення британського правління у Трансваалі, містили підпис пред’явника, або ж відбиток його великого пальця, якщо він був неписьменним. Пізніше хтось запропонував додати також фотографію пред’явника, й цю пропозицію було виконано адміністративним порядком, без необхідності змін до закону. Тому індійські лідери не одразу дізналися про це нововведення. Коли з часом ці нові особливості дійшли до їхнього відома, вони надіслали петиції владі та чекали на її представників у делегаціях від імені спільноти. Офіційний аргумент полягав у тому, що уряд не міг дозволити індійцям в’їзд до країни без певного регулювання, а отже, індійцям слід отримати дозволи одного зразка, в яких будуть такі деталі, що зроблять в’їзд для країни неможливим для будь-кого, крім законних пред’явників. Я вважав, що хоча ми й не були зобов’язані за законом виробити такі дозволи, уряд міг наполягати на вимозі, поки діяла Постанова про дотримання миру. Постанова про дотримання миру в Південній Африці була чимось подібним, як в Індії Акт про захист Індії. Так само, як Акт про захист Індії залишався у зведеннях законів в Індії довше, ніж необхідно, з метою завдавати неприємностей людям – так і Постанові дозволили залишатися в силі довго після того, як відпала така необхідність, оскільки її було прийнято з метою завдавати клопотів індійцям у Південній Африці. Щодо європейців вона практично була мертвим письмом. Тепер, якщо треба виробити дозволи, вони повинні містити якісь ідентифікаційні ознаки. Тож не було нічого поганого в тому, щоб ті, хто був неписьменний, дозволили зняти відбиток свого великого пальця. Мені зовсім не подобалося включення в дозволи фотографій. У мусульман, знову ж, були релігійні заперечення проти такої дії.

Остаточним наслідком переговорів між індійською спільнотою та владою стало те, що індійці погодилися змінити свої дозволи на нові та погодилися, що свіжі індійські іммігранти повинні виробляти дозволи нової форми. Хоч індійці й не були зобов’язані до цього за законом, вони добровільно погодилися перереєструватися в надії на те, що на них не буде накладено нові обмеження, що всім, кого це стосується, буде ясно, що індійці не бажають привозити нових іммігрантів нечесним чином, та що Постанова про дотримання миру більше не буде застосовуватися з метою завдавати клопотів новоприбулим. Тож майже всі індійці змінили свої старі дозволи на нові. Це було немало. Спільнота, як один, якомога швидше завершила цю перереєстрацію, здійснювати яку вона не була зобов’язана за законом. Це був доказ її правдивості, такту, широких поглядів, здорового глузду та смиренності. Це також показувало , що спільнота жодним чином не бажала порушувати жоден закон, який діяв у Трансваалі. Індійці вірили, що раз вони поводилися стосовно уряду з такою поштивістю, той ставитиметься до них добре, виявить до них повагу та надасть їм більше прав. У наступному розділі ми побачимо, як британський уряд Трансваалю винагородив їх за цей великий вияв пошани.

ХІ. Винагорода за лагідність? Чорний акт

XI

Винагорода за лагідність?

Чорний акт

Коли цю перереєстрацію було завершено, 1906 рік тривав повним ходом. Я повернувся у Трансвааль у 1903 році й відкрив свій офіс у Йоганнесбургу близько середини того року. Тож два роки минуло просто в опорі замахам Відділу у справах азіатів. Тепер усі ми очікували, що перереєстрація задовольнить уряд, і впевнено тішилися заздалегідь періодом порівняного миру для спільноти. Але цього не сталося. Читач уже познайомився з містером Лайонелом Куртісом. Цей джентльмен вважав, що європейці не досягли своєї мети лише тим, що індійці змінили старі дозволи на нові свідоцтва про реєстрацію. На його погляд, було недостатньо того, що ці великі заходи було здійснено шляхом взаємопорозуміння. Він вважав, що ці заходи повинні мати за собою силу закону, і що тільки таким чином принципи, на які вони спираються, можна закріпити назавжди. Містер Куртіс хотів, щоб на індійців було накладено обмеження такого роду, які матимуть разючий ефект по всій Південній Африці та зрештою служитимуть моделлю, яку наслідуватимуть інші домініони Імперії. Він не вважав би, що Трансвааль у безпеці, поки хоч одна точка в Південній Африці була відкрита для індійців. Знову ж, перереєстрація за взаємною згодою була розрахована на збільшення престижу індійської спільноти, тоді як містер Куртіс дуже прагнув його зменшити. Йому байдужою була думка індійців, натомість він залякував нас зовнішніми обмеженнями, які забезпечуватимуться жорсткими юридичними санкціями. Тому він розробив Закон про азіатів і переконував уряд, що поки його закон не прийнято, в уже чинному законодавстві немає жодної статті, щоб завадити індійцям крадькома в’їздити у Трансвааль або щоб виселяти неправомочних мешканців із країни. Аргументи містера Куртіса з готовністю знайшли відгук в уряді, й у “Трансваальській урядовій газеті” було оприлюднено проект Постанови про внесення змін до Закону про азіатів, яку мало бути внесено до Законодавчої Ради.

Перш ніж детально розглянути цю Постанову, добре було б згадати кількома словами про важливу подію. Оскільки я розпочав рух сатьяграха, необхідно, щоб читач повністю розумів деякі події в моєму житті. Саме коли здійснювалися спроби запровадити подальші обмеження для індійців у Трансваалі, в Наталі вибухнуло “повстання” зулусів. Я тоді сумнівався й досі сумніваюся, чи цей вибух можна назвати повстанням, але так його завжди називали в Наталі. Як і під час англо-бурської війни, багато європейських мешканців Наталю вступили до армії добровольцями. Оскільки я також вважався мешканцем Наталю, то вважав, що повинен зробити свій внесок у війну. Тому з дозволу спільноти я запропонував уряду створити корпус медичних носильників для служби у військах. Пропозицію було прийнято. Тож я згорнув свою домівку в Йоганнесбургу й послав родину до міста Фенікс у Наталі, де оселилися мої співробітники та звідки випускалася газета Indian Opinion. Я не закривав офіс, оскільки знав, що буду відсутній недовго.

Я вступив до армії з маленьким корпусом, що складався з двадцяти чи двадцяти п’яти людей. Навіть у цьому маленькому об’єднанні було представлено більшість провінцій Індії. Корпус активно служив упродовж місяця. Я завжди був вдячний Богові за працю, яка випала на нашу долю. Ми виявили, що поранені зулуси залишалися б без допомоги, якби ми про них не подбали. Жоден європеєць не хотів допомогти перев’язувати їхні рани. Доктор Севедж, який відповідав за першу допомогу, сам був дуже гуманною людиною. До його обов’язків не входило дбати про поранених після того, як ми доправляли їх до лікарні. Але ми вступили у війну з бажанням робити все, що могли, незалежно від того, входило це до наших обов’язків чи ні. Добрий доктор сказав нам, що він не може переконати європейців доглядати за зулусами, що змусити їх – понад його силу та що він почувався б зобов’язаним перед нами, якщо б ми візьмемося за цю місію милосердя. Ми ж були тільки раді це зробити. Нам довелося промивати рани кільком зулусам, за якими не доглядали вже п’ять або шість днів і які через це жахливо пахли. Нам ця робота сподобалася. Зулуси не могли з нами розмовляти, але з їхніх жестів та з виразу їхніх облич здавалося, що вони відчували, ніби нас послав на їхню допомогу Бог.

Робота, на яку ми завербувалися, була досить важкою, оскільки часом упродовж того місяця нам треба було проходити по сорок миль на день.

Корпус було розформовано через місяць. Його роботу було згадано в депешах. Кожного члена корпусу було нагороджено медаллю, спеціально відлитою з цією метою. Губернатор написав лист подяки. Три сержанта корпусу походили з Гуджарату – шрі Уміашанкар Манчхарам Шелат, шрі Сурендра Бапубхай Медх та шрі Харішканкар Ішвар Джоші. Всі троє були чудової статури й дуже тяжко працювали. Я зараз не можу пригадати імена інших індійців, але я добре пам’ятаю, що одним із них був пуштун, який виражав своє здивування, коли бачив, що ми несемо настільки ж великий вантаж, як і він, і йдемо нарівні з ним.

Поки я працював у корпусі, дві думки, що вже віддавна крутились у моєму мозку, міцно закріпилися. По-перше, той, хто прагне життя, присвяченого виключно служінню, повинен утримуватися від статевого життя. По-друге, він повинен прийняти бідність як постійного товариша на все життя. Він не може займатися нічим, що завадило б йому взяти на себе найнижчі обов’язки чи найбільші ризики або що змусило б його спасувати перед ними.

Листи та телеграми, в яких мене просили негайно приїхати у Трансвааль, лилися потоком іще під час моєї служби в корпусі. Тому після повернення з війни я тільки зустрівся з друзями у Феніксі й одразу прибув до Йоганнесбурга. Там я прочитав проект Постанови, про яку сказано вище. Я взяв надзвичайний випуск “Трансваальської урядової газети” від 22 серпня 1906 року з офісу додому. Я піднявся на пагорб біля будинку разом із другом і почав перекладати проект Постанови мовою гуджараті для Indian Opinion. Я здригався, читаючи розділи цієї Постанови один за одним. Я не бачив у ній нічого, крім ненависті до індійців. Мені здавалося, що якщо цю Постанову буде запроваджено, а індійці її покірно приймуть, то це призведе до повного краху індійців у Південній Африці. Я виразно бачив, що це для них – питання життя і смерті. Я також бачив, що навіть якщо петиції та представлення виявляться безплідними, спільнота не повинна сидіти склавши руки. Краще загинути, ніж підкоритися такому закону. Але як нам померти? На що ми повинні насмілитися, щоб перед нами стояв лише вибір між перемогою та смертю? Переді мною наче постала непроникна стіна, і я не бачив проходу крізь неї. Я повинен ознайомити читача з деталями запропонованих заходів, які мене настільки сильно шокували. Ось їх короткий виклад.

Кожен індієць – чоловік, жінка або дитина у віці від восьми років, яка має право мешкати у Трансваалі, повинна зареєструвати своє ім’я у реєстратора азіатів і виробити свідоцтво про реєстрацію.

Ті, хто подає заяву про реєстрацію, повинні здати свої старі дозволи реєстратору та вказати в заяві свої ім’я, місце мешкання, касту, вік тощо. Реєстратор повинен був записати важливі ідентифікаційні ознаки особи, що подає заяву, та зняти відбитки її пальців. Кожен індієць, який не подав заяву про реєстрацію до певної дати, втрачав право мешкати у Трансваалі. Неподача заяви вважалася порушенням закону, за яке порушника могли оштрафувати, посадити до в’язниці чи навіть депортувати за рішенням суду. Батьки повинні подати заяви від імені своїх неповнолітніх дітей та привести їх до реєстратора з метою зняти відбитки пальців, і т.д. У випадку, якщо батьки не виконають цей обов’язок, покладений на них, то неповнолітній по досягненні шістнадцяти років повинен виконати його сам, а якщо не зробить цього, то на нього чекатуть ті самі покарання, яким може бути піддано його батьків. Свідоцтво про реєстрацію, видане особі, що подала заяву, треба пред’являти будь-якому поліцейському, коли б і де б той цього не вимагав. Якщо особа не покаже свідоцтво, це вважатиметься порушенням закону, за яке порушника можуть оштрафувати чи посадити до в’язниці. Навіть у людини, що йде по великій жвавій вулиці, можуть вимагати пред’явити своє свідоцтво. Поліцейські можуть заходити до приватних будинків із метою перевірити свідоцтва. Індійці, що в’їжджають у Трансвааль ззовні, повинні пред’явити свої свідоцтва черговому інспектору. Свідоцтва треба пред’являти на вимогу в судах, які відвідує особа у справах, а також у бюро податків і зборів, які видаюють людині торгову ліцензію чи права на велосипед. Тобто якщо індієць хотів, щоб будь-який державний заклад зробив для нього щось у межах своєї компетенції, то посадова особа могла вимагати від нього показати своє свідоцтво, перш ніж задовольнити його прохання. Відмова пред’явити свідоцтво чи надати деталі чи засоби ідентифікації, передбачені приписами, також вважалася б порушенням, за яку особу, що відмовляється це зробити, могли оштрафувати чи відправити до в’язниці.

Я ніколи не чув про законодавство такого роду, спрямоване проти вільних людей, у жодній частині світу. Я знаю, що зв’язані контрактами індійці в Наталі підкоряються жорсткій перепустковій системі, але цих бідолашних людей навряд чи можна віднести до вільних. Втім, навіть закони, які діють щодо них, є м’якими порівняно з Постановою, окресленою вище, а покарання, які там встановлено – наче укус блохи порівняно з покараннями, передбаченими Постановою. Торговець зі статками, що вимірюються лакхами, міг бути депортованим і зазнати таким чином повного краху, в силу цієї Постанови. Й надалі терплячий читач побачить, як людей депортували-таки за порушення деяких її положень. В Індії є кілька суворих законів, спрямованих проти злочинних племен, із якими запросто можна порівняти цю Постанову, й вона при цьому не постраждає від такого порівняння. Зняття відбитків пальців, якого вимагала Постанова, було в Південній Африці чимось абсолютно новим. З наміром переглянути деяку літературу на цю тему, я прочитав книжку про відбитки пальців авторства містера Генрі, поліцейського, з якої дізнався, що відбитки пальців за законом вимагають тільки у злочинців. Тож я був шокований цією обов’язковою вимогою стосовно відбитків пальців. Крім того, реєстрація жінок і дітей у віці до шістнадцяти років вперше була запропонована саме цією Постановою.

Наступного дня було проведено маленьку зустріч чільних індійців, яким я пояснив Постанову слово за словом. Вона шокувала їх так само, як і мене. Один із них у пориві пристрасті сказав: “Якби хтось спробував вимагати свідоцтво у моєї дружини, я застрелив би його на місці та прийняв наслідки цього”. Я заспокоїв його і, звертаючись до присутніх, сказав: “Це дуже серйозна криза. Якщо Постанову буде прийнято, а ми їй підкоримося – її наслідуватимуть по всій Південній Африці. Мені здається, її розроблено, щоб ударити в самісіньке серце нашого існування в Південній Африці. Це не останній, а перший крок із наміром вижити нас із країни. Тому ми відповідальні за безпеку не лише десяти чи п’ятнадцяти тисяч індійців у Трансваалі, а й усієї індійської спільноти в Південній Африці. Крім того, якщо ми цілком зрозуміємо всі наслідки цього закону, то побачимо, що від нас залежить честь Індії. Адже Постанова прагне принизити не тільки нас, але й батьківщину. Це приниження полягає в нарузі над невинними людьми. Ніхто не візьметься стверджувати, що ми зробили будь-що, аби заслужити на такий закон. Ми невинні, а образа, завдана одному невинному представнику народу, дорівнює образі народу в цілому. Тому не досить розпалюватися, виявляти нетерплячість або злитися. Це не може врятувати нас від цього скаженого наступу. Але Бог прийде нам на допомогу, якщо ми спокійно обміркуємо та вчасно здійснимо заходи з опору, поставши єдиним фронтом і зносячи труднощі, які приносить із собою такий опір”. Усі присутні усвідомили серйозність становища й вирішили провести зустріч громадськості, на якій треба буде запропонувати та прийняти ряд рішень. Із цією метою було орендовано один єврейський театр.

ХІІ. Постання сатьяграхи

XII

Постання сатьяграхи

Збори було належним чином проведено 11 вересня 1906 року. На них були присутні делегати з різних місць у Трансваалі. Але мушу признатися, що я й сам тоді не розумів усіх наслідків резолюцій, які я допоміг сформулювати; не усвідомлював я й масштабу всіх можливих висновків, до яких вони можуть привести. Старий Імперський Театр був забитий по самісіньку стелю. В кожному обличчі я читав очікування того, що буде зроблено чи станеться щось дивне. Збори очолив містер Абдул Гані, голова Трансваальської асоціації британських індійців. Він був одним із найдавніших індійців-мешканців Трансваалю, а також партнером і директором йоганнесбурзького відділу відомої фірми Mamad Kasam Kamrudin. Найважливішою з резолюцій, прийнятих на зборах, була знаменита Четверта Резолюція, відповідно до якої індійці урочисто вирішили не підкорятися Постанові в тому випадку, якщо вона стане законом, не зважаючи на протидію, та зазнавати всіх покарань, які випливатимуть із цієї непокори.

Я повністю роз’яснив цю резолюцію зборам, і мене терпляче вислухали. Діяльність зборів проводилася мовою гінді або гуджараті – тож було неможливим, щоб хтось із присутніх міг не розуміти того, що відбувається. Для тамілів і телугу, які не знали гінді, на зборах були мовці-таміли та телугу, які повністю роз’яснювали все своїми мовами. Резолюцію належним чином висунули, підтримали, й на її користь виступили кілька мовців, одним із яких був шет Хаджі Хабіб. Він також був дуже давнім і досвідченим мешканцем Південної Африки, й він виголосив сповнену пристрасті промову. Він був глибоко зворушений, і навіть сказав, що ми повинні прийняти цю резолюцію й закликати Бога у свідки, й ніколи не підкорятися боягузливо такому принизливому законодавству. Далі він урочисто проголосив іменем Божим, що ніколи не підкориться цьому закону, й порадив усім присутнім зробити те саме. Інші також виголосили сильні та гнівні промови на підтримку резолюції. Коли в ході своєї промови шет Хаджі Хабіб дійшов до урочистої заяви, я водночас злякався і до мене прийшло розуміння. Тільки тоді я до кінця усвідомив власну відповідальність і відповідальність спільноти. Спільнота вже приймала доти багато рішень і робила до них поправки у світлі подальшої реакції чи нового досвіду. Були випадки, коли прийнятих рішень не дотримувались усі, кого вони стосувалися. Поправки до рішень та нездатність виконувати рішення особами, які на них погодилися – це звичайні явища у громадському житті по всьому світу. Але ніхто ніколи не посилається на ім’я Боже в таких рішеннях. Абстрактно кажучи, не повинно бути різниці між рішенням і присягою, прийнятою іменем Божим. Коли розумна людина зважено приймає рішення, вона ніколи не відхилиться від нього ані на волосину. Для цієї людини її рішення має таку ж вагу, як і заява, у свідки якої закликають Бога. Але світ не зважає на абстрактні принципи і вважає, що звичайне рішення та присяга іменем Божим перебувають на протилежних полюсах. Людина, що приймає звичайне рішення, не соромиться, коли відхиляється від нього, але людина, що порушує присягу, яку вона прийняла, не тільки соромиться сама, але й суспільство вважає таку людину грішником. Ця уявна різниця пустила в людському розумі таке глибоке коріння, що людина, яка робить свідчення під присягою перед суддею, за законом вважатиметься злочинцем, якщо буде доведено, що це свідчення неправдиве, й вона зазнає суворого покарання.

Хоча я був настільки сповнений цих думок, мав такий великий досвід урочистих обіцянок, отримував від них користь, а все ж пропозиція шета Хаджа Хабіба про присягу застала мене зненацька. За мить я продумав можливі її наслідки. Моя розгубленість поступилася місцем ентузіазму. Й хоча я доти не мав наміру приймати присягу чи заохочувати до цього інших, коли йшов на збори – я тепло схвалив пропозицію шета. Але водночас мені здавалося, що людям слід розповісти про всі наслідки та чітко пояснити їм значення зобов’язання. І якщо вони й тоді будуть готові взяти на себе зобов’язання, їх слід до цього заохотити – в іншому випадку я повинен зрозуміти, що вони ще не готові до остаточного випробування. Тому я попросив у голови зборів дозволу пояснити присутнім наслідки пропозиції шета Хаджі Хабіба. Голова з готовністю задовольнив моє прохання, і я встав, щоб звернутися до зборів. Нижче я подаю загальний зміст моїх зауважень, як я пам’ятаю їх зараз:

“Я хочу пояснити цим зборам, що існує різниця між цією резолюцією та будь-яким іншим рішенням, яке ми приймали досі, та що існує величезна розбіжність також у способі, в який ми її приймаємо. Ми приймаємо дуже серйозне рішення, оскільки наше існування у Південній Африці залежить від того, чи ми виконаємо його до кінця. Спосіб прийняття резолюції, запропонований нашим другом – настільки ж новий, наскільки й урочистий. Коли я прийшов на збори, я не мав на думці прийняття резолюції в такий спосіб – що свідчить на користь шета Хаджі Хабіба, а також накладає на нього тягар відповідальності. Я висловлюю йому свої вітання. Я глибоко шаную його пропозицію, але якщо ви її приймете, то ви розділите його відповідальність із ним. Ви повинні зрозуміти, чим є ця відповідальність, і мій обов’язок як радника та служника спільноти – повністю вам її роз’яснити.

Всі ми віримо в того самого Бога, незважаючи на розбіжності в термінології між індуїзмом та ісламі. Взяти на себе зобов’язання чи прийняти присягу іменем цього Бога чи взявши його за свідка – не те, чим можна гратися. Якщо, прийнявши таку присягу, ми порушимо свою обіцянку – ми винні перед Богом і людьми. Особисто я вважаю, що чоловік, який зважено та свідомо приймає на себе зобов’язання й потім його не виконує, зраджує свою мужність. І так само, як мідна монета, оброблена ртуттю, не тільки втрачає цінність у разі виявлення, а й робить гідним покарання [того, хто її виготовив] – так і людина, що легковажно дає своє слово, а потім не дотримується його, стає посміховиськом і гідна покарання як тут, так і в потойбіччі. Шет Хаджі Хабіб пропонує прийняти присягу дуже серйозного характеру. На цих зборах нема нікого, кого можна класифікувати як немовля чи кому бракує розуміння. Усі ви доволі солідного віку й бачили світ; багато з вас – делегати, й ви раніше більшою чи меншою мірою несли відповідальність. Тому ніхто з присутніх ніколи не зможе сподіватися на вибачення під тим приводом, що він не знав, що робив, коли приймав присягу.

Я знаю, що зобов’язання й обітниці приймаються, й повинні прийматись, у рідкісних випадках. Людина, яка навіть час від часу приймає обітницю, обов’язково спіткнеться. Але якщо я можу уявити кризу в історії індійської спільноти Південної Африки, коли доречно буде прийняти обітницю, то така криза, безперечно – тепер. Є мудрість у тому, щоб серйозні кроки здійснювати з величезною обережністю та ваганнями. Проте обережність і вагання мають свої межі, й нині ми їх перейшли. Уряд утратив будь-яке відчуття пристойності. Ми тільки виявимо негідність і боягузтво, якщо не зможемо поставити на карту все перед лицем пожежі, що охоплює нас, та сидітимемо, дивлячись на неї склавши руки. Тому немає жодних сумнівів, що нинішній привід – саме той, коли слід прийняти обітницю. Проте кожен із нас повинен визначитися, чи має він волю та можливості взяти на себе зобов’язання. Рішення цього роду не можна приймати голосуванням. Тільки ті, хто візьме на себе зобов’язання, можуть бути ним зв’язані. Цю обітницю не можна приймати з наміром вплинути нею на сторонніх. Ніхто не повинен турбуватися про те, яке враження вона може справити на місцевий уряд, Імперський уряд або уряд Індії. Кожен мусить запитати лише у власного серця, і якщо внутрішній голос запевнить його, що він має необхідну силу, щоб дійти до кінця – тільки тоді йому слід прийняти на себе обітницю й тільки тоді його обітниця принесе плоди.

Кілька слів щодо наслідків. Сподіваючись на найкраще, ми можемо сказати, що якщо більшість індійців приймуть на себе зобов’язання чинити опір, і всі, хто прийме обітницю, виявляться вірними собі – цю Постанову не буде прийнято, а якщо її приймуть, то невдовзі можуть скасувати. Можливо, нам не доведеться страждати взагалі. Але якщо, з одного боку, людина, що приймає обітницю, повинна мати здоровий оптимізм, то з іншого боку, їй треба бути готовою до найгіршого. Тому я хочу дати вам уявлення про найгірше, що може статись із нами в нинішній боротьбі. Уявіть, що всі ми, присутні тут, кількістю щонайбільше 3000 осіб, приймемо обітницю. Уявіть, знову ж, що решта 10000 індійців не приймуть цю обітницю. Передусім, ми тільки накличемо на себе глузування. Знову ж, цілком можливо, що незважаючи на це застереження, дехто або багато хто з тих, хто прийме обітницю, можуть виявити слабкість у першому ж випробуванні. Можливо, нам доведеться піти до в’язниці, де нас можуть ображати та зневажати. Можливо, нам доведеться бути голодними та потерпати від сильної спеки чи холоду. Нас можуть змусити тяжко працювати. Нас можуть бити жорстокі наглядачі. На нас можуть накласти високі штрафи, а на наше майно може бути накладено арешт, і його виставлено на аукціон, якщо залишаться лише кілька людей, що чинять опір. Заможні сьогодні, ми можемо постати перед голим убозтвом завтра. Нас можуть депортувати. Потерпаючи від голоду та подібних труднощів у в’язниці, деякі з нас можуть захворіти й навіть померти. Тому, коротко кажучи, цілком можливо, що нам доведеться зазнати всіх труднощів, які ми лише можемо уявити, й мудрість полягає в тому, щоб прийняти обітницю з усвідомленням того, що доведеться зазнати всього цього і ще гіршого. Якщо хтось мене запитає, коли та як може закінчитися боротьба – я можу сказати, що якщо вся спільнота мужньо вистоїть у випробуванні, то кінець буде близьким. Якщо багато з нас здадуться перед бурею та натиском, то боротьба буде тривалою. Але я можу сміливо та з певністю заявити, що поки залишається бодай жменька людей, вірних своїй обіцянці, то у боротьби може бути тільки один кінець – перемога.

Кілька слів про мою особисту відповідальність: Якщо я застерігаю вас про ризики, супутні цій обітниці, водночас я закликаю вас узяти на себе обітницю, і цілком усвідомлюю свою відповідальність у цьому питанні. Можливо, більшість із присутніх тут приймуть обітницю, охоплені ентузіазмом чи обуренням, але ослабнуть під важким тягарем, і може залишитися тільки жменька людей, які постануть перед остаточним випробуванням. Навіть тоді для такої людини, як я, залишається тільки один шлях – померти, але не скоритися цьому закону. Це дуже малоймовірно, але навіть якщо всі інші відступлять, залишивши мене відбувати самого – я впевнений, що я ніколи не порушу свою обітницю. Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Я кажу це не з марнославства, а хочу, щоб ви, особливо лідери в цій справі, добре подумали. Я з усією повагою пропоную, щоб ви, якщо не маєте волі чи можливості твердо стояти навіть у повній самотності, не тільки не повинні приймати обітницю самі, але й повинні заявити про те, що виступаєте проти, перш ніж резолюцію буде викладено перед зборами та перш ніж їх учасники почнуть приймати обітниці, й ви не повинні брати участі у прийнятті цієї резолюції. Хоча ми приймемо обітницю колективно, ніхто не повинен вважати, що недотримання її одним або багатьма з нас може звільнити решту від їхніх зобов’язань. Кожен повинен до кінця усвідомлювати свою відповідальність, і тільки тоді приймати обітницю незалежно від інших та розуміти, що сам він повинен бути вірним своїй обітниці аж до смерті, незалежно від того, що зроблять інші”.

Я висловився в цьому дусі й зайняв своє місце. Збори вислухали кожне моє слово в повній тиші. Інші лідери також висловилися. Всі зосередилися на власній відповідальності та на відповідальності слухачів. Піднявся голова зборів. Він також роз’яснив ситуацію, й нарешті всі присутні, вставши з піднятими вгору руками, прийняли присягу, взявши за свідка Бога, не підкорятися Постанові, якщо вона стане законом. Я не можу забути цю сцену, яка стоїть перед моїми очима, поки я пишу. Запал спільноти не мав меж. Наступного ж дня у театрі стався якийсь нещасний випадок, унаслідок якого будівлю було повністю знищено пожежею. Третього дня друзі принесли мені звістку про пожежу та привітали спільноту з цим добрим знаком, який для них означав, що Постанову спіткає та сама доля, що й театр. На мене ніколи не мали впливу подібні так звані знаки, й тому й не надав жодної ваги цьому збігу. Я згадав про нього тільки для того, щоб показати сміливість і віру спільноти. Читач у наступних розділах знайде ще багато доказів цих двох високих якостей людей.

Працівники після цих видатних зборів не чекали біля моря погоди. Скрізь проводилися зустрічі, й люди в кожному місці приймали обітниці чинити опір. Тепер основною темою обговорення в газеті Indian Opinion була Чорна Постанова.

З іншого боку, було здійснено кроки з метою зустрітися з місцевим урядом. Із містером Дунканом, міністром у справах колоній, зустрілася делегація, яка серед іншого розповіла йому й про обітниці. Шет Хаджі Хабіб, який був членом цієї делегації, сказав:

- Я не зможу стриматися, якщо будь-який посадовець прийде і почне брати відбитки пальців моєї дружини. Я уб’ю його на місці, а потім загину сам.

Міністр деякий час пильно дивився в обличчя шета, а потім сказав:

- Уряд заново зважує доцільність застосування Постанови до жінок, і можу одразу запевнити вас, що положення, які стосується жінок, буде вилучено. Уряд зрозумів ваші почуття з цього питання та прагне їх поважати. Але що стосується інших положень, на жаль, мушу вам повідомити, що уряд є й залишиться непохитним. Генерал Бота хоче, щоб ви погодились із цим законом після належних міркувань. Уряд вважає його необхідним для існування європейців. Уряд, безперечно, розгляне будь-які пропозиції щодо деталей, які ви можете зробити, дотримуючись цілей Постанови, і я раджу делегації: у ваших інтересах погодитись із цим законом і пропонувати зміни тільки стосовно деталей.

Я опускаю тут подробиці суперечки з міністром, оскільки всі ці аргументи вже було обговорено. Аргументи були абсолютно ті самі; різниця, коли їх висували перед міністром, полягала тільки у способі вираження. Делегація пішла, повідомивши йому, що, не зважаючи на його поради, згода на запропонований закон – поза питанням, і подякувавши уряду за його намір виключити з закону положення про жінок. Важко сказати, чи виключення жінок було першим наслідком діяльності спільноти, чи уряд спізніло вирішив зважити на практичні міркування, які містер Куртіс виключив зі своїх наукових методів. Уряд стверджував, що він вирішив виключити положення про жінок незалежно від індійської агітації. Як би там не було, спільнота до власного задоволення встановила причинно-наслідковий зв’язок між рухом і виключенням положень про жінок, і її бойовий дух, відповідно, піднявся.

Ніхто з нас не знав, як назвати наш рух. Тоді я, описуючи його, використовував термін “пасивний опір”. Я не до кінця розумів наслідки “пасивного опору”, як я його називав. Я знав лише, що з’явився на світ якийсь новий принцип. Із просуванням боротьби фраза “пасивний опір” збивала з пантелику, і здавалося ганебним дозволяти, щоб ця видатна боротьба була відома тільки під англійським іменем. Крім того, ця іноземна фраза навряд чи могла стати серед спільноти загальновживаною. Тому в газеті Indian Opinion було оголошено про невеличкий приз, який буде присуджено читачеві, котрий винайде для нашої боротьби найкращу назву. Ми отримали кілька пропозицій. Значення боротьби вже було повністю описане в Indian Opinion, й учасники змагання за приз мали більш-менш достатній матеріал, який служив би за основу. Одним з учасників змагання був шрі Маганлал Ганді, який запропонував слово “садаграха”, що значить “твердість у добрій справі”. Мені сподобалося це слово, проте воно не повністю представляло всю ідею, яку я хотів ним передати. Тому я виправив його на “сатьяграха”. Істина (сатья) передбачає любов, а твердість (аграха) породжує, а тому є синонімом сили. Тому я почав називати індійський рух “сатьяграха”, тобто Сила, породжена Істиною та Любов’ю, або ж ненасильством – і відмовився від використання фрази “пасивний опір” у зв’язку з рухом, аж до того, що й пишучи англійською, ми часто уникали цієї фрази й натомість використовували саме слово “сатьяграха” чи якусь іншу еквівалентну англійську фразу. Отже, таким було походження руху, який став відомий як сатьяграха, та слова на його позначення. Перш ніж продовжити нашу історію, корисно буде зрозуміти, чим відрізняються пасивний опір і сатьяграха – і це тема нашого наступного розділу.

ХІІІ. Різниця між сатьяграхою та пасивним опором

XIII

Різниця між сатьяграхою та пасивним опором

З розвитком руху, англійці також почали стежити за ним із зацікавленням. Хоч англійські газети у Трансваалі загалом виступали на підтримку європейців та Чорного Акту, вони з готовністю публікували статті відомих індійців. Вони також публікували петиції індійців до уряду в повному обсязі, чи принаймні викладали їх зміст, іноді присилали своїх репортерів на важливі зустрічі індійців, а коли не робили цього, то надавали місце на шпальтах для коротких звітів, які ми їм надсилали.

Звичайно, ці люб’язності були для спільноти дуже корисні, але невдовзі, з просуванням руху, ним почали цікавитися деякі чільні європейці. Одним із таких був містер Госкен, один із магнатів Йоганнесбурга. Він завжди був вільним від расових упереджень, але його інтерес до індійського питання поглибився після початку сатьяграхи. Європейці Джермістона, який є чимось на кшталт передмістя Йоганнесбурга, висловили бажання вислухати мене. Було проведено зустріч, і представляючи слухачам мене та рух, від імені якого я виступав, містер Госкен зауважив:

- Індійці Трансваалю вдалися до пасивного опору, коли всі інші засоби для виправлення кривди виявилися недієвими. Вони не мають виборчих прав. Їх мало. Вони слабкі й не мають зброї. Тому вони вдалися до пасивного опору, який є зброєю слабких.

Ці зауваження застали мене зненацька, і внаслідок цього промова, яку я збирався зробити, набула цілком іншого забарвлення. Заперечуючи містерові Госкену, я визначив наш пасивний опір як “душевну силу”. На цій зустрічі я побачив, що використання фрази “пасивний опір” схильне викликати жахливі непорозуміння. Я спробую провести розрізнення між пасивним опором і душевною силою, посиливши аргументи, які я висловив перед тими зборами, щоб трохи все роз’яснити.

Я не маю поняття, коли й ким англійською мовою вперше було вжито фразу “пасивний опір”. Але серед англійців, коли невелика меншість не схвалювала якийсь нестерпний нормативний акт, вони замість того, щоб повстати, робили пасивний або м’якший крок – не підкорялися цьому акту та викликали на себе покарання, що випливали з цієї непокори. Коли британський парламент кілька років перед тим прийняв Акт про освіту, нонконформісти під проводом доктора Кліффорда чинили пасивний опір. Великий рух англійських жінок за виборчі права також був відомий як пасивний опір. Саме з огляду на ці два випадки містер Госкен назвав пасивний опір зброєю слабких або тих, хто не має права голосу. Доктор Кліффорд і його друзі мали право голосу, проте оскільки вони були в парламенті в меншості, то не могли запобігти прийняттю Акту про освіту. Іншими словами, вони були кількісно слабкі. Це не значить, що вони були проти використання зброї для досягнення своїх цілей, але вони не мали надії на досягнення успіху за допомогою зброї. Та й у врегульованій належним чином державі спроби час від часу вдаватися до зброї для досягнення прав народу суперечили б власній меті. Крім того, дехто з нонконформістів заперечував би проти того, щоб узяти до рук зброю, навіть якби це була практична пропозиція. Суфражистки не мали виборчих прав. Вони були слабкі як кількісно, так і фізично. Тому їхній випадок забарвив зауваження містера Госкена. Рух суфражисток не цурався застосування фізичної сили. Деякі суфражистки підпалювали будівлі та навіть нападали на чоловіків. Не думаю, що вони хоч раз намагалися когось убити. Але вони намагалися-таки бити людей, коли випадала така нагода, і навіть таким чином допікати їм.

Але в індійському русі груба сила не мала абсолютно жодного місця за жодних обставин, і читач із ходом нашої розповіді побачить, що хоч би як не страждали сатьяграхі, вони ніколи не вдавалися до фізичної сили, хоча бували й випадки, коли вони мали змогу ефективно її застосувати. Крім того, хоч індійці й не мали виборчих прав і були слабкі, ці міркування аж ніяк не вплинули на організацію сатьяграхи. Це не значить, що індійці вдалися б до сатьяграхи, навіть якби вони мали зброю чи право голосу. Можливо, сатьяграха не мала б розмаху, якби вони мали виборчі права. Якби вони мали зброю, то супротивники подумали б двічі, перш ніж налаштовувати їх проти себе. Тому можна зрозуміти, що у людей, які мають зброю, було б менше нагод для здійснення сатьяграхи. Я ж хочу сказати, що можу з певністю стверджувати те, що при плануванні індійського руху ніколи не виникало ані найменшої думки про можливість або неможливість здійснення збройного спротиву. Сатьяграха – це душевна сила в чистому та простому вигляді, а коли та якою мірою є місце для використання зброї, фізичної сили чи грубого насильства – тоді й тією мірою можливості для душевної сили значно менші. На мій погляд, це цілком протилежні сили, і я цілком усвідомлював цю протилежність навіть у часи постання сатьяграхи.

Ми не будемо тут зупинятися, щоб зважити, правильні ці погляди чи неправильні. Нас обходить лише те, щоб відзначити різницю між пасивним опором і сатьяграхою, й ми побачили, що між ними існує велика та фундаментальна різниця. Якщо, не розуміючи цього, ті, хто називає себе чи то людьми, що практикують пасивний опір, чи то сатьяграхі, вважають, що це те саме – це несправедливість щодо обох, що призводить до несприятливих наслідків. Результатом того, що ми використовували фразу “пасивний опір” у Південній Африці, було те, що люди не захоплювалися нами, приписуючи нам сміливість і самопожертву суфражисток, а помилково вважали нас загрозою людям і майну, якою були суфражистки, й навіть такий щирий друг, як містер Госкен, вважав нас слабкими. Сила переконання є такою, що людина зрештою стає тим, ким вона себе вважає. Якщо ми продовжимо вважати себе та дозволимо іншим вважати, що ми слабкі та безпорадні й тому чинимо пасивний опір – наш опір ніколи не зробить нас сильними, і за першої ж нагоди ми відмовимося від пасивного опору як від зброї слабких. З іншого боку, якщо ми – сатьяграхі та здійснюємо сатьяграху, вважаючи себе сильними, то з цього випливають два чіткі наслідки. Плекаючи ідею сили, ми щодня стаємо дедалі сильнішими. Зі зростанням нашої сили, наша сатьяграха такоє стає дедалі ефективнішою, й ми ніколи не шукатимемо нагоди облишити її. Крім того, якщо в пасивному опорі немає місця для любові, то в сатьяграсі, з іншого боку, не тільки немає місця для ненависті, але й ненависть є відвертим порушенням її панівного принципу. Тоді як при пасивному опорі є місце для використання зброї, коли виникне зручна нагода – у сатьяграсі фізична сила заборонена навіть за найсприятливіших обставин. Пасивний опір часто розглядають як підготовку до використання сили – тоді як сатьяграху ніколи не може бути застосовано з цією метою. Пасивний опір можна чинити поруч із використанням зброї. Сатьяграха та насильство, будучи запереченням одне одного, ніколи не можуть іти пліч-о-пліч. Сатьяграху можна застосовувати щодо найближчих і найдорожчих людей – пасивний опір ніколи не можна чинити щодо них, якщо тільки, звісно, вони не припинили бути дорогими та не стали для нас об’єктом ненависті. У пасивному опорі завжди присутня ідея докучання іншій стороні, й існує одночасна готовність зазнати труднощів, яких завдає нам така діяльність – тоді як у сатьяграсі немає ані найвіддаленішої думки про завдання шкоди опоненту. Сатьяграха постулює завоювання супротивника, зазнаючи страждань самому.

В цьому полягають розбіжності між даними двома силами. Але я не хочу стверджувати, що окреслені вище переваги або, якщо хочете, недоліки пасивного опору спостерігаються в кожному русі, який відбувається під цією назвою. Проте можна показати, що ці недоліки було помічено у багатьох випадках пасивного опору. Справді, Ісуса Христа проголошували верховним представником пасивного опору – проте я стверджую, що в цьому випадку пасивний опір повинен означати сатьяграху і тільки сатьяграху. В історії небагато випадків пасивного опору в цьому сенсі. Одним із таких є приклад духоборів у Росії, про яких пише Толстой. Фразу “пасивний опір” не використовували на позначення терплячого страждання тисяч відданих християн від гніту у перші дні християнства. Тому я класифікував би їх як сатьяграхі. А якщо описати їхню поведінку як пасивний опір, то пасивний опір стає синонімом сатьяграхи. Моєю метою в цьому розділі було показати, що сатьяграха суттєво відрізняється від того, що люди зазвичай мають на увазі англійською мовою під фразою “пасивний опір”.

Перелічуючи характеристики пасивного опору, я мусив висловити застереження, щоб уникнути несправедливості стосовно тих, хто до нього вдавався. Також необхідно відзначити, що я не заявляю, наче люди, які називають себе сатьяграхі, мають усі чесноти, які я описав як характерні для сатьяграхи. Я, звісно, знаю, що багато кому з так званих сатьяграхі ці чесноти зовсім не властиві. Багато з них вважають, що сатьяграха – це зброя слабких. Інші казали, що це підготовка до збройного спротиву. Але я повинен іще раз пояснити, що моєю метою було не описати сатьяграхі такими, як вони є, а викласти те, що мається на увазі під сатьяграхою, та характеристики сатьяграхі такими, як вони повинні бути.

Словом, нам треба було винайти новий термін, щоб чітко позначити рух індійців у Трансваалі та щоб його не плутали з так званим пасивним опором загалом. У цьому розділі я намагався показати різні принципи, які тоді вважалися невід’ємною частиною значення цього терміну.

XIV. Делегація в Англію

XIV

Делегація в Англію

У самому Трансваалі ми вжили всіх необхідних заходів для опору Чорному Акту, таких як висунення петицій до місцевого уряду тощо. Законодавча Рада вилучила положення, що стосувалося жінок, але решту Постанови було прийнято практично в тій самій формі, в якій її було розроблено на самому початку. Настрій спільноти був тоді піднесений, і, зімкнувши ряди, вона одностайно протистояла Постанові. Тож ніхто не почувався пригніченим. Утім, ми досі були сповнені рішучості спершу вичерпати всі належні конституційні засоби. Трансвааль іще був Королівською колонією, тож Імперський уряд був відповідальним як за його законодавство, так і за здійснення виконавчої влади. Тому згода короля на заходи, прийняті його законодавчим органом, була не простою формальністю – дуже часто могло статися так, що Король за порадою міністрів міг не дати згоди на такі заходи, якщо виявлялося, що вони не відповідають духові Британської конституції. З іншого боку, у випадку колонії, що має відповідальний уряд, королівська згода на заходи, прийняті її законодавчим органом, переважно є неминучою.

Я запропонував на розгляд спільноти думку, що якщо в Англію має поїхати делегація, то їй слід іще повніше усвідомити свою відповідальність у цій справі – і з цією метою я представив на розгляд нашої Асоціації три пропозиції. По-перше, хоча ми прийняли обітницю на зборах в Імперському театрі, нам слід заново отримати індивідуальні обітниці від чільних індійців, щоб, якщо вони піддалися сумнівам або слабкості, це було виявлено. Одним із міркувань, яке я висунув на підтримку цієї пропозиції, було те, що якщо делегацію підтримуватиме сатьяграха, то вони не матимуть страхів і зможуть сміливо повідомити Державного секретаря у справах Індії та Державного секретаря у справах колоній про рішучість спільноти. По-друге, подбати про кошти на витрати делегації треба заздалегідь. І по-третє, слід зафіксувати граничну чисельність делегації. Я зробив цю останню пропозицію з метою виправити неправильне уявлення, що існувало, начебто велика кількість членів зможе виконати більшу роботу, та з метою виразно донести ідею, що людям слід входити до складу делегації не тому, що це для них честь, а через цілковиту відданість справі. Всі три пропозиції було прийнято. Було зібрано підписи. Багато хто підписав обітницю, та все ж я бачив, що навіть серед тих, хто раніше усно прийняв зобов’язання на зборах, були люди, які вагалися, чи підписувати її. Коли людина одного разу прийняла на себе зобов’язання, їй не треба вагатися, щоб прийняти його на себе сотню разів. Та все ж цілком звично бачити, що люди слабшають перед зобов’язаннями, які приймають зважено, та почуваються розгублено, коли їх просять записати усну обіцянку чорним по білому. Необхідні фонди ми також знайшли. Зате з найбільшими труднощами ми зіткнулися, відбираючи особовий склад делегації. Я повинен був їхати – але хто мав поїхати зі мною? Прийняття рішення забрало у комітету багато часу. Минуло багато вечорів, і ми повністю відчули на собі погані звички, які зазвичай домінують в асоціаціях. Дехто пропонував розрубати Гордіїв вузол, попросивши мене їхати самому – але я категорично відмовився. У Південній Африці практично не існувало проблем між індусами та мусульманами. Але не можна було стверджувати, наче між цими двома групами не було розбіжностей – і якщо ці розбіжності ніколи не набирали гострої форми, то причиною цього, можливо, певною мірою були особливі умови в Південній Африці, але значною мірою й однозначно так було завдяки лідерам, які віддано та щиро працювали й тому чудово вели за собою спільноту. Я радив, щоб зі мною поїхав благородний мусульманин та щоб особовий склад делегації було обмежено двома людьми. Проте індуси відразу сказали, що оскільки я представляв індійську спільноту в цілому, то повинен бути представник інтересів індусів. Дехто навіть казав, що повинен бути один мусульманин-конкані, один меманець, один патідар, один анавалець і так далі. Нарешті, всі зрозуміли справжнє становище, і, як і належало, обрали тільки двох – містера Х.О. Алі та мене.

Х.О. Алі можна було вважати наполовину малайцем. Його батько був індійським мусульманином, а мати – малайкою. Його рідною мовою, можна сказати, була голландська. Проте він настільки добре знав англійську, що вмів однаково добре розмовляти як голландською, так і англійською. Він також культивував мистецтво писання до газет. Він був членом Трансваальської асоціації британських індійців і віддавна брав участь у громадській діяльності. Він також вільно розмовляв мовою гіндустані.

Ми взялися до праці, як тільки прибули в Англію. Ми надрукували детальну петицію для представлення Державному секретарю, яку написали на пароплаві в дорозі до Англії. Державним секретарем у справах колоній був лорд Елджін, а Державним секретарем у справах Індії – лорд (тоді містер) Морлі. Ми зустрілись із Дадабхаєм, а через нього – з Британським комітетом Індійського національного конгресу. Ми виклали комітету свою справу та висловили свій намір прагнути співпраці з усіма партіями, як нам порадив Дадабхай. Комітет схвалив нашу політику. Подібним чином, ми зустрілись із сером Манчірджі Бхонагрі, який також дуже нам допоміг. Він, як і Дадабхай, порадив нам налагодити співпрацю з якимось безстороннім і відомим англоіндійцем, який представив би нашу делегацію лорду Елджіну. Сер Манчірджі також запропонував кілька імен, серед яких було ім’я сера Лепела Гріффіна. Сера В.В.Хантера більше не було серед живих – інакше з огляду на його глибоке знання становища індійців у Південній Африці він сам повів би делегацію чи попросив би зробити це якогось впливового члена Палати лордів.

Ми зустрілись із сером Лепелом Гріффіном. Він був проти поточних політичних рухів в Індії, проте його буде зацікавило наше питання, й він погодився повести делегацію не з увічливості, а через справедливість і доброчесність нашої справи. Він прочитав усі документи й ознайомився з проблемою. Подібним чином ми порозмовляли з іншими англоіндійцями, членами парламенту, та з багатьма іншими людьми будь-якої важливості, до яких могли дістатися. Делегація зустрілась із лордом Елджіном, який уважно все вислухав, висловив свою прихильність, розповів про власні труднощі, та все ж пообіцяв зробити для нас усе, що зможе. Та сама делегація зустрілась із містером Морлі, який також заявив про свою прихильність і чиї спостереження у відповідь делегації я вже окреслив. Сер Вільям Веддерберн посприяв скликанню засідання Комітету з індійських справ Палати общин у салоні Палати, й ви виклали свою справу також і перед Комітетом настільки добре, наскільки могли. Ми зустрілись із містером Редмондом, тодішнім лідером Ірландської партії. Коротко кажучи, ми зустрілися зі стількома членами парламенту, зі скількома змогли – незалежно від того, до якої партії вони належали. Звичайно, нам дуже допоміг Британський комітет Індійського національного конгресу. Але, за англійськими звичаями, до нього вступали тільки люди, що належали до певної партії та мали певні погляди – тоді як було багато інших, які не мали нічого спільного з цим Комітетом і все ж надали нам усю можливу допомогу. Ми вирішили організувати постійний комітет, в якому всі могли збиратися разом і таким чином приносити ще більшу користь, стежачи за нашими інтересами – й людям з усіх партій сподобалася наша ідея.

Тягар здійснення роботи в установі лежить переважним чином на її секретарі. Секретар повинен бути таким, щоб не тільки повністю вірив у мету та цілі установи, але й міг присвячувати майже весь свій час досягненню цих цілей і мав високу працездатність. Містер Л.В. Рітч, який походив із Південної Африки, раніше стажувався у мене, а тепер був студентом-юристом у Лондоні, відповідав усім цим вимогам. Він був на місці, в Англії, а також бажав узятися за цю роботу. Тому ми наважилися створити Південноафриканський комітет британських індійців.

В Англії та інших країнах Заходу існує один, на мій погляд, варварський звичай – урочисто починати рухи на вечерях. Британський прем’єр виступає дев’ятого листопада в резиденції лорд-мера з важливою промовою, в якій описує в загальних рисах свою програму на рік і оприлюднює власний прогноз на майбутнє, та яка привертає через це загальну увагу. Серед інших, лорд-мер Лондона запрошує на вечерю міністрів кабінету, й коли вечеря закінчується, відкорковують пляшки вина, всі присутні п’ють за здоров’я господаря і гостей, а також виголошують промови, поки триває ця весела справа. Пропонують тост за британський Кабінет Міністрів, і прем’єр у відповідь виголошує згадану вище важливу промову. І як у публічному, так і у приватному житті людину, з якою треба провести важливу розмову, за звичаєм запрошують на вечерю, й тему дня піднімають або під час, або після вечері. Нам також довелося дотримуватися цього звичаю не одноразово, а досить багато разів – хоча, звісно, ми ніколи не торкалися м’яса чи спиртного. Тож ми запросили наших основних прихильників на обід. Стіл було сервіровано приблизно на сотню людей. Ідея полягала в тому, щоб подякувати нашим друзям, попрощатись із ними та водночас заснувати Постійний Комітет. Тут також промови виголошували, як зазвичай, після вечері – й Комітет було організовано. Таким чином ми досягли більшого розголосу для нашого руху.

Після близько шеститижневого перебування в Англії ми повернулися в Південну Африку. Допливши до Мадейри, ми отримали там телеграму від містера Рітча стосовно заяви лорда Елжіна, що він не може безумовно радити Його Величності Королю ввести в дію трансваальську Постанову про азіатів. Наша радість не мала меж. Пароплав плив від Мадейри до Кейптауна близько двох тижнів, і ми чудово провели ці дні та збудували багато повітряних замків про майбутнє виправлення ще багатьох кривд. Але шляхи Провидіння несповідимі. У наступному розділі ми побачимо, як замки, які ми старанно збудували, розвалились і пішли в небуття.

Але перш ніж завершити цей розділ, я повинен записати один або два священні для мене спогади. Ми використали кожну хвилину свого перебування в Англії. Розсилання великої кількості буклетів тощо неможливо було здійснити самотужки, й нам була болісно потрібна допомога інших. Гроші справді приносять таку допомогу, проте мій досвід упродовж понад сорока років навчив мене, що куплена таким чином допомога ніколи не зрівняється з чисто добровільною службою. На щастя для нас, ми мали багатьох помічників-добровольців.

Багато індійських юнаків, які перебували в Англії на навчанні, оточили нас, і дехто з них допомагав нам удень і вночі без будь-якої надії на винагороду чи славу. Я не пригадую, щоб будь-хто з них хоч раз відмовився зробити щось, тому що це було нижче за його гідність – чи то надписування адрес, чи приклеювання марок, чи відсилання листів. Але був англійський друг на ім’я Саймондз, який затьмарив їх усіх. Ті, кого люблять Боги, помирають молодими – так сталось і з цим великодушним англійцем. Вперше я зустрівся з ним у Південній Африці. Він бував в Індії. Коли він був у Бомбеї в 1897 році, то без страху ходив серед індійців, уражених чумою, та доглядав за ними. Його іншою природою стало не лякатися смерті, допомагаючи людям, які страждають від заразних хвороб. Він був досконало вільним від будь-яких расових упереджень. Він мав незалежний темперамент. Він вірив, що правда завжди на боці меншості. Саме це його переконання передусім притягувало його до мене в Йоганнесбургу, й він часто жартома запевняв мене, що припинить мене підтримувати, якщо я колись опинюся серед більшості, оскільки він вважав, що сама істина псується в руках більшості. Він дуже багато читав. Він був приватним секретарем сера Джорджа Фаррара, одного з йоганнесбурзьких мільйонерів. Він чудово володів стенографією. Так сталося, що він був в Англії тоді ж, коли й ми. Я не знав, де він був, але цей благородний англієць знайшов нас, оскільки наша публічна робота змусила газети писати про нас. Він висловив бажання робити для нас усе, що зможе.

- Я працюватиму службовцем, якщо хочете, – сказав він, – а якщо вам потрібен стенографіст, то ви знаєте, що навряд чи знайдете такого, як я.

Нам потрібні були обидва ці види допомоги, і я не перебільшу, коли скажу, що цей англієць гарував на нас день і ніч без будь-якої платні. Він завжди був за друкарською машинкою до дванадцятої чи першої ночі. Саймондз розносив записки та відправляв поштою листи, завжди з усмішкою на губах. Його щомісячний дохід становив близько сорока п’яти фунтів, але він витрачав його весь на допомогу своїм друзям та іншим. Йому було близько тридцяти років. Він був неодружений і хотів залишатися холостяком усе своє життя. Я дуже тиснув на нього з тим, щоб він прийняв хоч якусь платню, проте він категорично відмовився та сказав:

- Я зрадив би своєму обов’язку, якби прийняв будь-яку винагороду за цю службу.

Я пригадую, як останньої ночі він не спав до третьої години, поки ми закривали всі наші справи та пакували речі. Він розпрощався з нами наступного дня, провівши нас на пароплав, і яке ж це було сумне прощання. Я часто бачив на практиці, що великодушність аж ніяк не є особливістю людей із коричневим кольором шкіри.

Спеціально для молодих людей, які прагнуть громадської праці, я відзначаю той факт, що ми настільки скрупульозно вели бухгалтерію делегації, що зберегли навіть такі дрібні чеки, як скажімо, квитанції за кошти, витрачені в пароплаві, скажімо, на содову воду. Подібним чином, ми зберегли квитанції за телеграми. Я не пригадую, щоб записував хоч один пункт під “інші статті”, пишучи детальний звіт про витрати. Як правило, “інше” не фігурувало в наших звітах узагалі – а якщо фігурувало, то з метою записати кілька пенні або шилінгів, витрату яких ми не могли пригадати, коли писали звіти наприкінці дня.

Я чітко побачив у цьому житті, що ми стаємо довіреними чи відповідальними діячами відтоді, як досягаємо розсудливого віку. Поки ми живемо зі своїми батьками, то повинні відповідати перед ними за гроші чи справи, які вони нам довірили. Вони, можливо, впевнені в нашій чесності та не просять нас звітувати – але це не впливає на нашу відповідальність. Коли ми стаємо незалежними домогосподарями – постає відповідальність перед нашою родиною. Ми – не єдині власники свого майна: наша родина розділяє його з нами. Заради неї ми повинні відповідати за кожен гріш. Якщо такою є наша відповідальність у приватному житті – то у громадському житті вона ще більша. Я спостерігав, як добровільні працівники схильні поводитися так, начебто вони не зобов’язані надавати детальний звіт про справи чи гроші, які їм довірили, бо вони, як дружина Цезаря – вищі за підозри. Це повна нісенітниця, оскільки ведення обліку не має нічого спільного з тим, гідна людина довіри чи ні. Ведення обліку – це незалежний обов’язок, виконання якого є необхідним для чистої роботи, і якщо чільні працівники установи, для якої ми добровільно служимо, не просять у нас звітів із почуття хибної ввічливості чи страху – вони так само винні. Якщо оплачуваний службовець зобов’язаний звітуватися за виконану ним роботу та витрачені гроші, то доброволець зобов’язаний робити це подвійно – адже сама його праця є для нього винагородою. Це дуже важлива річ, і оскільки я знаю, що в багатьох установах на неї не звертають достатньої уваги, то я наважився витратити стільки місця, щоб звернути увагу на це питання.

XV. Безчесна політика

XV

Безчесна політика

Щойно зійшовши на землю в Кейптауні, а ще більше – поки дісталися до Йоганнесбурга, ми зрозуміли, що переоцінили телеграму, яку отримали на Мадейрі. Містер Рітч, котрий нам її надіслав, не ніс за це відповідальності. Він написав тільки те, що чув про заборону заходу. Як ми вже зазначили, Трансвааль був на той час, тобто у 1906 році, Королівською колонією. Королівські колонії представляють в Англії агенти, одним із обов’язків яких є повідомляти Державного секретаря у справах колоній про всі справи, які стосуються колоніальних інтересів. Трансвваль тоді представляв сер Річард Соломон, відомий південноафриканський юрист. Лорд Елджін заборонив Чорний Акт, порадившись із ним. 1 січня 1907 року Трансваалю мало бути надано відповідальний уряд. Тож лорд Елджін запевнив сера Річарда, що якщо ідентичний захід буде прийнято трансваальським законодавчим органом, утвореним після надання відповідального уряду – то король не відмовить у наданні своєї згоди. Але поки Трансвааль був Королівською колонією, Імперський уряд був би безпосередньо відповідальним за таке класове законодавство, а оскільки расова дискримінація була відходом від основоположних принципів Британської Імперії, то він вимушений був порадити Його Величності заборонити захід, про який ідеться.

Якщо захід, таким чином, було заборонено тільки номінально та якщо трансваальські європейці все одно зможуть зробити по-своєму, то сер Річард Соломон не мав причин заперечувати на таке чудове урегулювання справи. Я охарактеризував це як безчесну політику, але вважаю, що цьому можна цілком справедливо дати ще жорсткішу назву. Імперський уряд прямо відповідальний за законодавство Королівських колоній, і в його конституції немає місця для дискримінації на підставі раси чи кольору. Гаразд. Можна також зрозуміти, що Імперський уряд не міг зненацька заборонити заходи, прийняті законодавчими органами колоній, що мають відповідальний уряд. Але проводити приватні перемовини з колоніальними агентами й заздалегідь обіцяти королівську згоду на законодавство, яке відкрито порушує Конституцію Імперії – що це, якщо не обман і несправедливість стосовно тих, чиї права таким чином буде украдено? По правді кажучи, лорд Елджін своїм запевненням заохотив трансваальських європейців у їхній антиіндійської діяльності. Якщо він хотів це зробити, то треба було прямо так і сказати індійській делегації. Власне, Імперія не може уникнути відповідальності навіть за законодавство колоній, які мають відповідальний уряд. Навіть такі колонії зобов’язані приймати основоположні принципи Британської Конституції. Наприклад, жодна з таких колоній не може відновити інститут узаконеного рабства. Якщо лорд Елджін заборонив Чорний Акт тому, що це поганий нормативний акт – а він міг заборонити його тільки на цій підставі – то його очевидним обов’язком було попередити приватно сера Річарда Соломона, що Трансвааль не міг ввести в дію такий кричуще несправедливий закон навіть після надання колонії відповідального уряду, а якщо той має намір це зробити, то Імперський уряд вимушений переоцінити доцільність підвищення таким чином його статусу. Або йому слід було сказати серу Річарду, що відповідальний уряд може бути надано тільки за умови, що права індійців буде захищено повною мірою. Замість дотримання такої прямої та відкритої процедури, лорд Елджін створив зовнішню видимість дружності до індійців, насправді водночас потай підтримуючи трансваальський уряд і заохочуючи його заново прийняти той самий закон, який він сам ветував. Це не єдиний і не перший випадок такої нещирої політики, яку проводить Британська Імперія. Навіть людина, що безсторонньо вивчає її історію, з легкістю пригадає подібні інциденти.

Тож у Йоганнесбургу єдиною темою обговорення був злий жарт, який зіграли з нами лорд Елджін та Імперський уряд. Наше розчарування у Південній Африці було настільки ж сильним, як і наша радість на Мадейрі. Але безпосереднім наслідком цього обману стало те, що спільнота відчула навіть більший ентузіазм, ніж до того. Всі казали, що ми ніколи не повинні боятись, оскільки наша боротьба не залежить від будь-якої допомоги з боку Імперського уряду. Ми повинні шукати допомогу тільки від себе самих та від Бога, Чиїм іменем ми взяли на себе зобов’язання чинити опір. І навіть безчесна політика стане з часом щирою, якщо тільки ми збережемо вірність собі.

У Трансваалі було запроваджено відповідальний уряд. Першим законом, прийнятим новим парламентом, був бюджет; другим став Акт про реєстрацію азіатів, який був, окрім зміни дати в одній з його статей, необхідної з огляду на хід часу, точнісінькою копією оригінальної Постанови, та який поспіхом провели через усі стадії розгляду на єдиному засіданні 21 березня 1907 року. Тому заборону Постанови було забуто, наче це був сон. Індійці подавали петиції тощо, як зазвичай – але хто їх слухав? Було оголошено, що Акт вступає в силу з 1 липня 1907 року, й індійців закликали подати відповідно до нього заяви про реєстрацію до 31 липня. Затримка у введенні Акту в дію була пов’язана не з бажанням зробити ласку індійцям, а з приписами у цій справі. Повинен минути певний час, щоб Корона оголосила про формальну згоду на цей захід; і підготовка форм, передбачених переліком, та відкриття дозвільних офісів у різних центрах також забирає час. Тож затримка була виключно заради зручності самого трансваальського уряду.

XVI. Ахмед Мухаммед Качхалія

XVI

Ахмед Мухаммед Качхалія

Коли делегація пливла в Англію, я якось розмовляв про антиазіатське законодавство у Трансваалі з одним англійцем, який оселився в Південній Африці, й коли я повідомив його про мету нашої поїздки в Англію, він вигукнув:

- Я бачу, ви їдете до Лондона, щоб позбутися нашийника!

Так він порівняв трансваальські дозволи з собачим нашийником, але тоді я не зовсім зрозумів, і навіть зараз, описуючи цей випадок, не можу сказати точно, чи він хотів таким чином висловити свою зневагу до індійців і радість через їхнє приниження, чи лише мав намір виразити свої сильні почуття щодо цієї справи. Відповідно до золотого правила не тлумачити слова людини проти неї самої, я вважатиму, що джентльмен використав цей яскравий вираз лише для того, щоб передати свої сильні почуття. Як би там не було, трансваальський уряд, з одного боку, готувався накинути на шиї індійців нашийник, а з іншого боку, індійці готувалися до боротьби проти злої політики уряду та розробляли заходи, розраховані на посилення їхньої рішучості нізащо не вдягти цей нашийник. Звичайно, ми писали листи друзям як в Англії, так і в Індії, намагаючись таким чином щоденно підтримувати їхню обізнаність зі становищем. Але боротьба у формі сатьяграхи дуже мало залежить від сторонньої допомоги, й тільки внутрішні засоби є дієвими. Тож лідери витрачали свій час в основному на зусилля з підтримання всіх шарів спільноти на належному рівні.

Одним із важливих питань, що стояли перед нами, було: за допомогою яких сил продовжувати боротьбу? У Трансваальській асоціації британських індійців було багато членів. Сатьяграха ще не з’явилася на світ, коли було засновано цю Асоціацію. Асоціація чинила опір у минулому й повинна в майбутньому чинити опір – не одному нестерпному закону, а великій їх кількості. Окрім організації опору нестерпному законодавству, вона мала виконувати багато інших функцій політичної та соціальної природи. Знову ж, не всі члени Асоціації взяли на себе зобов’язання чинити опір Чорному Акту шляхом сатьяграхи. Водночас, слід узяти до уваги зовнішні ризики, яким було б піддано Асоціацію в разі, якщо її ідентифікуватимуть із боротьбою у вигляді сатьяграхи. Що, коли трансваальський уряд оголосить цю боротьбу підривною, а всі заклади, які її проводять – незаконними? Яким, у такому разі, було б становище членів, які не є сатьяграхі? А як щодо фондів, зібраних у час, коли сатьяграхи ще й у планах не було? Усі ці міркування були вагомими. Й нарешті, сатьяграхі були глибоко переконані, що вони не повинні жодним чином налаштовуватися проти тих, хто не приєднався до боротьби через брак віри, слабкість або з будь-якої іншої причини – а повинні підтримувати дружні стосунки з ними, як і доти, й навіть працювати з ними пліч-о-пліч в усіх інших рухах, окрім сатьяграхи.

З усіх цих причин спільнота дійшла висновку, що боротьбу шляхом сатьяграхи не слід проводити через будь-які з організацій, що вже існують. Вони можуть надавати всіляку допомогу, яка буде в їхніх силах, та чинити опір Чорному Акту в будь-який спосіб, можливий для них, за винятком сатьяграхи, для якої сатьяграхі заснували новий орган, названий “Асоціація пасивного опору”. Читач за цією англійською назвою зрозуміє, що слово “сатьяграха” ще не було винайдено, коли постала ця нова асоціація. Час повністю виправдав мудрість утворення для цієї роботи нового органа, й рух сатьяграха, мабуть, зазнав би шкоди, якби до нього була причетна будь-яка з організацій, що вже існували. До цієї нової Асоціації вступили багато членів, і спільнота також щедро наділила її фондами.

Мій досвід навчив мене, що жоден рух ніколи не припиняється й не слабшає через брак фондів. Це не значить, що будь-який тимчасовий рух може продовжуватися без грошей – але це значить, що там, де рух має добрих людей та залишається вірним своєму курсу, він обов’язково привабить до себе необхідні фонди. З іншого боку, я також спостеріг, що рух починає спадати відтоді, як у його вражає хвороба надлишкових фондів. Тому коли громадську установу підтримують за допомогою відсотку з інвестицій – я не насмілюся назвати це гріхом, але скажу-таки, що це дуже неправильна процедура. Громадськість повинна бути банком для всіх громадських установ, які не повинні існувати довше, ніж того бажає громадськість. Установа, яка існує з відсотків від накопиченого капіталу, більше не підкоряється громадській думці, а займається самоуправством та стає самовдоволеною. Тут не місце розписувати корупцію численних суспільних і релігійних установ, які утримуються з постійних фондів. Це явище настільки поширене, що очевидне кожному.

Але нам слід повернутися до нашої розповіді. Юристи й люди, які отримали освіту в Англії, аж ніяк не володіють монополією на казуїстику. Я бачив, як навіть неосвічені індійці в Південній Африці були цілком здатні до проведення дріб’язкових розрізнень та відстоювання тонких аргументів. Дехто стверджував, що зобов’язання, взяте нами на себе у Старому Імперському Театрі, було виконане, оскільки стару Постанову було заборонено – й ті, чия рішучість відтоді ослабла, сховалися за цією заявою. Аргумент не був аж зовсім безпідставним, але він не міг справити враження на тих, хто чинив опір не закону як окремому закону, а ганебному принципу, який за ним стоїть. Тим не менш, вирішили, що необхідно заново прийняти присягу про опір заради безпеки, просто щоб посилити пробудження спільноти та випробувати міру її слабкості, якщо така є. Тому скрізь було проведено зустрічі, на яких роз’яснювалося становище, заново приймалася присяга, й дух спільноти виявився настільки ж піднесеним, як і досі.

Тим часом доленосний місяць липень поступово доходив кінця, і в останній день цього місяця ми вирішили провести масову зустріч індійців у Преторії, столиці Трансваалю. До участі також було запрошено делегатів з інших місць. Зустріч було проведено надворі на території преторійської мечеті. Після урочистого початку сатьяграхи на наші зустрічі приходило стільки людей, що їх не могла вмістити жодна будівля. Все індійське населення Трансваалю не перевищувало 13 тисяч душ, із яких понад 10 тисяч жили в Йоганнесбургу та Преторії. Присутність на громадських зборах двох тисяч із сукупного населення в десять тисяч у будь-якій частині світу вважалася б великою та задовільною. Рух масової сатьяграхи неможливий за будь-яких інших умов. Там, де рух цілковито залежить від внутрішньої сили, він узагалі не може тривати без масової дисципліни. Тому працівники не вважали таку велику явку чимось дивовижним. Вони від самого початку вирішили проводити громадські зустрічі тільки надворі, щоб можна було практично уникнути витрат, та щоб нікому не довелося повертатися з місця зустрічі розчарованим через брак місць. Крім того, всі ці збори були переважно дуже тихими. Присутні все уважно вислуховували. Якщо ті, хто перебував далеко від сцени, не могли чути мовця, вони просили його говорити голосніше. Навряд чи треба й казати читачеві, що на цих зустрічах не було стільців. Усі сиділи на землі. Була дуже маленька платформа, така, щоб на ній умістилися голова зборів, мовець та кілька друзів, і на неї ставили маленький стіл і кілька стільців або табуретів.

Містер Юсуф Ізмаїл Міан, чинний голова Асоціації британських індійців, головував на цій зустрічі. Із наближенням часу видачі дозволів відповідно до Чорного Акту, індійці, природно, хвилювалися, незважаючи на весь їхній ентузіазм – але не менше за них хвилювалися й генерал Бота та генерал Смутс, незважаючи на те, що за ними стояла вся міць трансваальського уряду. Нікому б не хотілося схилити цілу спільноту до своєї волі виключно силою. Тому генерал Бота послав на цю зустріч сера Вільяма Госкена з метою переконати нас. Читач уже познайомився з цим джентльменом у попередньому розділі. Збори тепло його прийняли, й він сказав:

- Ви знаєте, що я ваш друг. Навряд чи мені слід і казати, що мої почуття у цій справі – на вашому боці. Якби я хоч якось міг це зробити, я радо змусив би ваших опонентів погодитися на ваші вимоги. Але навряд чи треба розповідати вам про загальну ворожість трансваальських європейців до вашої спільноти. Я тут на прохання генерала Боти. Він попросив мене донести його повідомлення до цих зборів. Він відчуває до вас повагу й розуміє ваші почуття, проте він каже: “Він нічого не може зробити. Всі європейці у Трансваалі одностайно просять про такий закон, і сам він переконаний у його необхідності. Індійці прекрасно знають, наскільки могутній уряд Трансваалю. Крім того, закон підтримав Імперський уряд. Індійці зробили все, що могли, та повелися як чоловіки. Але тепер, коли їхнє протистояння зазнало поразки й закон було прийнято – спільнота повинна довести свою лояльність і миролюбність, підкорившись йому. Генерал Смутс ретельно розгляне будь-які пропозиції, які ви зробите щодо незначних змін до положень, прийнятих у силу Акту про реєстрацію”. Моя особиста порада також полягає в тому, щоб ви послухалися генерала Боту. Я знаю, що трансваальський уряд непохитний стосовно цього закону. Чинити йому опір означатиме битися головою об стіну. Я не хочу, щоб ваша спільнота зазнала краху в безплідному протистоянні чи накликала на себе непотрібне страждання.

Я переклав цю промову зборам слово у слово, а також звернув на ці слова увагу від власного імені. Містер Госкен зійшов зі сцени під оплески.

Тепер настав час звертатися до зборів індійським мовцям. Одним із цих мовців був покійний Ахмед Мухаммед Качхалія – герой не тільки цього розділу, але й даної книжки. Я знав його тільки як клієнта й перекладача. Він ніколи доти не відігравав чільної ролі у громадській роботі. Він мав робоче знання англійської, яке доти покращив практикою, оскільки, приводячи своїх друзів до англійських юристів, він сам перекладав. Але перекладання не було для нього професією – він працював перекладачем лише як друг. Він спершу продавав дрібний товар на вулиці, а потім був дрібним торговцем у партнерстві зі своїм братом. Він був меманцем із Сурату і мав велику репутацію серед своїх. Його знання мови гуджараті теж було обмежене, але і його також він дуже покращив, навчаючись за допомогою досвіду. Його розум був настільки гострим, що він дуже легко схоплював усе, про що йому говорили. Він розв’язував юридичні складнощі з такою легкістю, що це мене часто вражало. Він не вагаючись сперечався щодо законів навіть із юристами, і часто його аргументи заслуговували на те, щоб юристи на них зважали.

Я ніколи, ані в Південній Африці, ані в Індії не натрапляв на більш мужню та несхитну людину, ніж містер Качхалія. Він віддавав у жертву спільноті всього себе. Він завжди був людиною слова. Він був строго правовірним мусульманином, будучи однією з довірених осіб мечеті меманців із Сурату. Але водночас він ставився до індусів і мусульман цілком однаково. Я не пригадую, щоб він колись фанатично чи неналежно ставав на бік мусульман проти індусів. Будучи досконало безстрашним і безстороннім, він ніколи не вагався вказати на недоліки як індусам, так і мусульманам, коли б не вважав це за необхідне. Його простоту і скромність варто було наслідувати. Через близький контакт із ним упродовж багатьох років я переконаний, що будь-яка спільнота рідко може похвалитися такою людиною у своєму середовищі, як містер Качхалія.

Містер Качхалія був одним із мовців на цих зборах. Він виголосив дуже коротку промову. Він сказав:

- Кожен індієць знає, чим є Чорний Акт і що з нього випливає. Я уважно вислухав містера Госкена, як і ви. Його промова тільки підтвердила мене в моїй рішучості. Ми знаємо, наскільки могутній трансваальський уряд. Але все, що він може зробити – це запровадити такий закон. Він кидатиме нас до в’язниці, конфісковуватиме наше майно, депортуватиме чи вішатиме нас. Усе це ми охоче перенесемо – але ми не можемо просто примиритись із цим законом.

Я побачив, що містер Качхалія, кажучи це, дуже розхвилювався. Його обличчя почервоніло, жили на шиї й на голові набрякли від крові, що швидко по них текла, його тіло трусилось, і поклавши пальці правої руки на свою горлянку, він прогримів:

- Я присягаю іменем Бога, що хай мене повісять – я не підкорюся цьому закону, і я сподіваюся, що кожен із тут присутніх зробить те саме.

Сказавши так, він зайняв своє місце. Коли він підніс пальці до своєї горлянки, дехто з тих, що сиділи на платформі, усміхнулись – і я пам’ятаю, що я усміхнувся разом із ними. Я досить сильно сумнівався, що Качхалія-шет зможе до кінця діяти відповідно до своїх сміливих слів. Тепер я соромлюся цього сумніву щоразу, коли про це думаю. Качхалія завжди залишався на передньому плані серед багатьох індійців, які буквально дотрималися своєї обіцянки в цій видатній боротьбі, не похитнувшись ані на мить.

Учасники зборів зустріли його промову схвальними вигуками. Інші тоді знали його значно краще, ніж я, й багато з них були особисто знайомі з цим невідомим героєм. Вони знали, що Качхалія каже тільки те, у що справді вірить, і вірить у те, що каже. Були й інші натхненні промови. Але я виділив промову Качхалія-шета і згадав про неї, оскільки вона виявилася пророцтвом щодо його подальшої кар’єри. Не кожен із натхненних промовців витримав остаточне випробування. Цей видатний чоловік помер у 1918 році, через чотири роки після завершення боротьби, служачи спільноті до останку.

Я завершу цей розділ спогадом про Качхалія-шета, якому може не знайтися місця в подальшому. Читач пізніше почує про Толстовську ферму, на якій жили багато родин сатьяграхі. Качхалія-шет послав свого десяти- чи дванадцятилітнього сина Алі на навчання туди як приклад для інших і для того, щоб хлопця виховали для життя у простоті та служінні. Саме через приклад, який він подав таким чином, інші мусульмани також послали своїх хлопців на ферму. Алі був скромним, розумним, чесним і відкритим хлопчиком. Бог забрав його до Себе раніше за його батька. Якби йому випало жити, я не сумніваюся, що він виявився б гідним сином чудового батька.

XVII. Ложка дьогтю

XVII

Ложка дьогтю

Настало перше липня 1907 року, й було відкрито дозвільні офіси. Спільнота відкрито вирішила пікетувати кожен офіс, тобто виставити добровольців на шляхах, які ведуть до них, і ці добровольці повинні були застерігати слабкодухих індійців про пастку, розкладену там для них. Добровольцям роздали значки та прямо сказали не виявляти неввічливості стосовно жодного індійця, який вироблятиме собі дозвіл. Вони повинні запитати його ім’я, але якщо він відмовлятиметься його назвати, то вони у жодному разі не повинні чинити щодо нього насильства чи бути грубими. Кожному індійцю, що йде до дозвільного офісу, вони повинні були видавати роздрукований документ, у якому було розказано про шкоду, якої завдає підкорення Чорному Акту, та пояснювати, що в ньому написано. Вони повинні ставитися з належною повагою також і до поліції. Якщо поліція поведеться з ними грубо чи поб’є їх, вони повинні страждати мирно; якщо ж ставлення з боку поліції стане нестерпним, вони повинні піти геть. Якщо поліція їх заарештує, вони повинні з радістю здатися. Якщо подібний інцидент станеться в Йоганнесбургу, про нього слід повідомити мене. В інших місцях треба було повідомляти місцевих секретарів і просити подальших інструкцій. Кожен відділ пікетувальників мав капітана, чиїм наказам решта повинні були коритися.

Це був перший досвід такого роду для спільноти. Всіх, кому виповнилося дванадцять років, узяли пікетувальниками, тож було залучено багато молодих чоловіків у віці від 12 до 18 років. Окрім усіх цих застережень, людей на всіх громадських зборах та в інші способи повідомили, що якщо будь-хто охочий виробити собі дозвіл боявся пікетувальників, він міг попросити працівників виділити добровольця, який провів би його до дозвільного офісу й назад. Дехто скористався з цієї пропозиції.

Добровольці в усіх місцях працювали з безмежним ентузіазмом і в усіх випадках пильно та невсипуще виконували свої обов’язки. Загалом кажучи, випадків чіпляння з боку поліції не було багато. Коли часом такі випадки траплялися, добровольці тихо з цим мирилися. Вони запаслися значною кількістю гумору, й поліція часом поводилася подібно. Вони знаходили різні розваги, щоб згаяти час. Одного разу їх заарештували, звинувативши у перешкоджанні дорожньому руху. Оскільки відмова від співпраці не була в тому випадку однією з форм сатьяграхи, захист можна було проводити в судах, хоча, як правило, адвокатам захисту не платили з громадських фондів. Суд оголосив добровольців невинними та виправдав їх, і це ще більше піднесло їхній дух.

Хоча індійців, які хотіли виробити дозволи, було таким чином врятовано від грубості чи насильства з боку добровольців у громадських місцях, я мушу визнати, що у зв’язку з нашим рухом ряд людей, не стаючи добровольцями, приватно погрожували тим, хто виробляв дозволи, насильством або завданням іншої шкоди. Це було найбільш болючою обставиною, і було вжито суворих заходів, щоб викорінити її, як тільки про неї стало відомо. Внаслідок цього здійснення погроз майже припинилося, хоча їх і не було викорчувано повністю. Погрози залишили по собі осад і, наскільки я бачив, наразі нашкодили справі. Ті, кому погрожували, одразу зверталися до уряду по захист і отримували його. Таким чином у спільноту проникла отрута, й ті, хто вже був слабким, стали ще слабшими. Так отрута ставала більш смертоносною, оскільки слабкі люди завжди схильні до мстивості.

Ці погрози справили зовсім малий вплив, а от сила громадської думки з одного боку, а з іншого страх того, що твоє ім’я через присутність добровольців стане відоме спільноті, діяли як потужні засоби стримування. Я не знаю жодного індійця, який вважав би за належне підкоритися Чорному Акту. Ті, хто підкорився, зробили це через нездатність зазнавати труднощів або матеріальних збитків, і тому їм було соромно за себе. Це почуття сорому, як і страх професійних втрат унаслідок невдоволення великих індійських торговців, чинили на них великий тиск, і деякі чільні індійці знайшли вихід із цього подвійно важкого становища. Вони домовлялись із дозвільним офісом, щоб посадова особа зустрілась із ними після дев’ятої чи десятої години вечора й видала їм дозволи. Вони думали, що в цьому випадку ніхто не дізнається, що вони підкорилися закону, принаймні впродовж якогось часу, та що оскільки вони є лідерами, то інші зроблять так само, полегшивши таким чином тягар їхнього сорому. Не мало значення, якщо про їхній вчинок дізнаються опісля.

Але добровольці були настільки пильними, що спільнота знала про те, що відбувається щомиті. Навіть усередині дозвільних офісів бували люди, які надавали таку інформацію учасникам сатьяграхи. Крім того, інші, хоча самі й будучи слабкими, не могли витримати думки про те, що лідери настільки зганьблять себе, й повідомляли про це сатьяграхі з думкою, що й вони зможуть несхитно вистояти, якщо інші будуть твердими. У такий спосіб спільнота одного разу отримала інформацію про те, що певні люди збирались отримати дозволи в певній крамниці певної ночі. Тому спільнота спершу спробувала переконати цих людей не робити цього. Крамницю також пікетували. Але людську слабкість не можна стримувати довго. Таким чином деякі чільні люди отримали дозвіл о десятій чи одинадцятій вечора, й це стало ложкою дьогтю. Наступного ж дня спільнота оприлюднила їхні імена. Але почуття сорому має свої межі. Своєкорисливі міркування витісняють сором і зводять людей на манівці з вузької дороги. Невдовзі дозволи виробили собі близько п’ятисот людей. Якийсь час дозволи видавали у приватних будинках, але коли почуття сорому притупилося, дехто публічно йшов до офісу у справах азіатів і отримав посвідки про реєстрацію.

XVIII. Перший в’язень-сатьяграхі

XVIII

Перший в’язень-сатьяграхі

Коли відділ у справах азіатів побачив, що, незважаючи на напруження всіх своїх сил, зміг зареєструвати тільки 500 індійців, він вирішив когось заарештувати. У Джермістоні жили багато індійців, одним із яких був пандит Рама Сундара. Цей чоловік мав мужній вигляд і був наділений певним хистом до балачок. Він знав напам’ять кілька віршів, написаних санскритом. Оскільки він походив з півночі Індії, то природно, що він знав кілька віршів-доха та чопаї з переспіву Рамаяни Тулсідасом, а завдяки званню пандита він також мав певну репутацію серед людей. Він виголосив багато натхненних промов у різних місцях. Дехто з індійців-недоброзичливців із Джермістона переконав відділ у справах азіатів, що багато індійців у цьому місті виробили б дозволи, якби Рама Сундару заарештували, й посадові особи, яких це стосувалося, не могли утриматися від цієї спокуси. Тож Рама Сундару взяли під арешт, і оскільки це був перший випадок такого роду, то як уряд, так і індійці були у зв’язку з ним дуже схвильовані. Рама Сундара, якого до вчорашнього дня знали тільки добрі люди в Джермістоні, за одну мить став знаменитим по всій Південній Африці. На ньому зосередилися всі очі, наче він був видатною людиною, що постала перед випробуванням. Уряд без жодної потреби вжив спеціальних заходів для дотримання миру. У суді до Рама Сундари також виявляли належну повагу не як до звичайного в’язня, а як до представника своєї спільноти. Судову залу заповнили напружені індійські глядачі. Рама Сундару засудили до місяця звичайного ув’язнення й тримали в окремій камері європейського відділення в йоганнесбурзькій тюрмі. Людям вільно дозволяли зустрічатись із ним. Йому дозволили отримувати їжу ззовні, тож йому щодня приносили делікатеси, приготовані від імені спільноти. Йому надавали все, чого він хотів. День, у який йому було винесено вирок, святкували з великим блиском. Не було і сліду пригніченості – навпаки, відчувалися піднесення й радість. Сотні людей були готові сісти в тюрму. Посадові особи відділу у справах азіатів розчарувались у своїх надіях зібрати ударний врожай охочих зареєструватися. Навіть у Джермістоні вони не отримали жодної особи. Виграла тільки індійська спільнота. Невдовзі місяць завершився. Рама Сандару випустили, й процесія провела його до місця, де було організовано зібрання. Виголосили кілька промов. Рама Сундару вкрили численними гірляндами квітів. Добровольці влаштували на його честь святкування, а сотні індійців заздрили щастю Рама Сундари та жалкували, що у них не було можливості зазнати ув’язнення.

Проте Рама Сундара виявився фальшивою монетою. Уникнути місячного ув’язнення можливості не було, оскільки його заарештували зненацька. У в’язниці він насолоджувався розкошами, яких не знав зовні. Та оскільки досі він звик до свободи дій і був залежний від поганих звичок, самотність і обмеження життя у в’язниці виявилися для нього надмірними. Незважаючи на увагу з боку адміністрації тюрми та спільноти, в’язниця здалася йому надто тяжкою, й він розпрощався з Трансваалем і з рухом. Хитрі люди є в кожній спільноті та в кожному русі – були такі й у нашому. Вони знали Рама Сундару навиворіт, але з думкою про те, що навіть він міг стати інструментом провидіння для спільноти, вони не викрили мені його таємну історію, аж поки його мильна бульбашка нарешті не лопнула. Потім я дізнався, що він був зв’язаним контрактом робітником, який дезертирував, не дочекавшись завершення свого контракту. Нема нічого ганебного в тому, що людина була зв’язаним контрактом робітником. Читач під кінець побачить, як зв’язані контрактами робітники виявилися надзвичайно цінним надбанням для руху, та який великий внесок вони зробили в остаточну перемогу. Безперечно, було неправильно, що він не закінчив відпрацьовувати свій термін за контрактом.

Я настільки детально розписав усю історію Рама Сундари не для того, щоб викрити його недоліки, а щоб вказати на мораль. Лідери будь-якого чистого руху зобов’язані переконатися, що вони допускають до нього тільки чистих бійців. Але, незважаючи на всю їхню обережність, неможливо уникнути проникнення небажаних елементів. Та все ж якщо лідери безстрашні та правдиві, то прихід у рух небажаних людей, про яких не знають, зрештою не шкодить справі. Коли Рама Сундару викрили, він став опудалом. Спільнота забула його, зате рух зібрав свіжі сили навіть завдяки йому. Ув’язнення, якого він зазнав заради доброї справи, свідчило на нашу користь, ентузіазм, створений судом над ним, залишився надовго, а скориставшись його прикладом, слабкі люди, не попрощавшись, добровільно відійшли від руху. Було ще кілька випадків подібної слабкості, крім цього, проте я не збираюся розглядати їх тут детально, оскільки це не принесло б жодної користі. Для того, щоб читач достатньою мірою оцінив як силу, так і слабкість спільноти, досить буде сказати, що був не один Рама Сундара, а кілька, але що все-таки, як я зауважив, рух отримав від усіх них тільки користь.

Нехай читач не показує пальцем на Рама Сундару, висміюючи його. Всі люди недосконалі, й коли в одній людині недосконалість помітна більшою мірою, ніж в інших, люди схильні звинувачувати її. Проте це несправедливо. Рама Сундара не став слабким навмисне. Людина може змінювати свій характер, контролювати його – але не може його позбутися. Бог не дав їй стільки свободи. Тільки коли леопард зможе змінювати свої плями, людина зможе видозмінювати особливості своєї духовної статури. Хоча Рама Сундара й утік, хто може сказати, наскільки він, можливо, шкодував про свою слабкість? Чи радше – хіба не була сама ця втеча переконливим доказом його покаяння? Якби він не мав сорому, то йому не треба було б утікати. Він міг би виробити собі дозвіл і більше ніколи не потрапляти до в’язниці, підкорившись Чорному Акту. Крім того, якщо б він узагалі так думав, то він міг би стати інструментом відділу у справах азіатів, обманути своїх друзів і стати персоною ґрата уряду. Чому б нам не судити про нього з кращого боку й не сказати, що замість зробити щось подібне він, соромлячись власної слабкості, сховав своє обличчя від спільноти й навіть зробив їй ласку?

XIX. Indian Opinion

XIX

Indian Opinion

Я маю на меті ознайомити читача з усіма видами зброї – як внутрішніми, так і зовнішніми – які було використано у сатьяграсі, й тому тепер представляю йому Indian Opinion, тижневик, який виходить у Південній Африці по сьогоднішній день. Заслуга заснування першої друкарні в Південній Африці, власниками якої були б індійці, належить панові з Гуджараті, шрі Маданджиту В’явахаріку. Покерувавши друкарнею кілька років попри труднощі, він подумав про створення також і газети. Він порадився з покійним шрі Мансухлалом Назаром і зі мною. Газета видавалась із Дурбану. Шрі Мансухлал Назар добровільно взявся бути безкоштовним редактором. Від самого початку газета друкувалась у збиток. Нарешті ми вирішили купити ферму, оселити всіх співробітників, які повинні утворити свого роду спілку, на ній та видавати газету з ферми. Ферма, обрана для цієї мети, розташована на гарному пагорбі у двадцяти кілометрах від Дурбану. Найближча залізнична станція перебуває на відстані п’яти кілометрів від ферми й називається Фенікс. Газета називалась і називається Indian Opinion – “Індійський погляд”. Раніше її видавали англійською, гуджараті, гінді й тамільською. Але відділи гінді й тамільською було зрештою [скасовано], оскільки тягар, який вони на нас накладали, здавався надмірним, ми не могли знайти авторів, котрі писали тамільською та гінді, які б оселилися на фермі, й не могли перевіряти їхню роботу. Тож на час, коли почалася боротьба у формі сатьяграхи, газета друкувалась англійською та гуджараті. Серед поселенців на фермі були вихідці з Гуджарату, півночі Індії й таміли, а також англійці. Після передчасної смерті Мансухлала Назара редактором на його місце прийшов один англійський друг, Герберт Кітчін. Посаду редактора тривалий час обіймав містер Генрі С.Л. Полак, а під час нашого ув’язнення покійний преподобний Джозеф Доук також працював редактором. За допомогою цієї газети у нас дуже добре виходило поширювати новини тижня серед спільноти. Англійський відділ інформував про рух тих індійців, які не знали гуджараті, а для англійців в Індії, Англії та Південній Африці Indian Opinion слугувала тижневим інформаційним бюлетенем. Я вважаю, що рух, який покладається передусім на внутрішню силу, можна проводити й без газети, але з мого досвіду також випливає, що ми не змогли б, мабуть, ані поширити ідеї серед місцевої індійської спільноти, ані повідомляти індійців по всьому світу про хід подій у Південній Африці у будь-який інший спосіб із тією ж легкістю й успіхом, як через Indian Opinion, яка, таким чином, поза всяким сумнівом була надзвичайно корисною та потужною зброєю в нашій боротьбі.

Зі зміною спільноти в ході та внаслідок боротьби змінювалася й Indian Opinion. На початку ми приймали до неї рекламу, а також виконувати у друкарні роботу на замовлення. Я помітив, що декого з наших найкращих людей доводилося виділяти для роботи такого роду. Якщо ми отримували рекламу для друку, то були постійні труднощі з рішеннями про те, яку приймати, а від якої відмовлятися. Крім того, можна бажати відмовитися від небажаної реклами, але бути змушеними прийняти її, скажімо, тому що рекламодавець – чільний член спільноти й може образитися, якщо від його реклами відмовитися. Деяких добрих робітників треба було виділяти для обговорення умов і збирання заборгованостей з рекламодавців, не кажучи вже про лестощі, що їх рекламодавці вимагали як належного. Більш того, нас приваблював той погляд, що якщо газета друкується не з метою прибутку, а виключно з метою служіння, то це служіння не слід нав’язувати спільноті силою, а слід здійснювати його лише якщо спільнота цього бажає. А найвиразнішій доказ такого бажання виявився б у тому, що члени спільноти передплатили б її в достатній кількості для самоокупності газети. Нарешті, нам здавалося, що з усіх поглядів було б краще для всіх, щоб ми підійшли до спільноти загалом і пояснили їй обов’язок підтримувати вихід її газети, а не спонукати кількох торговців розміщувати свою рекламу у нас в ім’я служіння. На цих підставах ми припинили друкувати в газеті рекламу з тим чудовим результатом, що люди, які спершу були зайняті у відділі реклами, тепер могли присвячувати свою роботу покращенню газети. Спільнота одразу зрозуміла, що Indian Opinion належить їй, а також усвідомила відповідальність за підтримання газети, що з цього випливає. Працівники позбулися будь-якої тривоги з даного приводу. Тепер їхньою єдиною турботою стало робити все для газети, поки цього хотіла спільнота, й вони не тільки не соромилися попросити будь-якого індійця передплатити Indian Opinion, але й вважали це своїм обов’язком. У вазі та характері газети відбулася зміна, й вона стала силою, з якою треба було рахуватися. Кількість передплатників, яка зазвичай коливалася від тисячі двохсот до тисячі п’ятисот, щодня зростала. Обсяг передплати треба було збільшувати, та все ж, коли боротьба перебувала у своїй найвищій стадії, у газети було 3500 передплатників. Кількість індійців у Південній Африці, які були здатні читати Indian Opinion, становила щонайбільше 20000, а отже наклад у понад три тисячі примірників можна вважати цілком задовільним. Спільнота зробила газету власною до такої міри, що якщо її примірники не доїжджали до Йоганнесбурга у визначений час, мене завалювали скаргами з цього приводу. Зазвичай газета діставалася до Йоганнесбурга в неділю вранці. Я знаю багатьох людей, які після отримання газети першим ділом від початку до кінця читали відділ мовою гуджараті. Один з людей у гурті читав її, а решта збиралися навколо нього і слухали. Не всі, хто хотів читати газету, могли собі дозволити передплатити її самі, й тому дехто скидався на передплату.

Водночас із припиненням прийому реклами до газети ми припинили й виконувати у друкарні роботу на замовлення, приблизно з тих самих причин. Тепер у складачів з’явився вільний час, який можна було використати на публікацію книжок. Оскільки й тут не було наміру отримати прибутки й оскільки книжки друкувалися тільки з метою просування боротьби, вони добре продавалися. Тож як газета, так і друкарня зробили свій внесок до боротьби, й із поступовим укоріненням сатьяграхи у спільноті відбувалося й очевидне моральне покращення як газети, так і друкарні з точки зору сатьяграхи.

ХХ. Серія арештів

XX

Серія арештів

Ми бачили, як уряд не спромігся отримати жодної користі від арешту Рама Сундари. Навпаки, він побачив, що дух індійської спільноти швидко підноситься. Посадові особи відділу у справах азіатів старанно читали Indian Opinion. Таємність навмисне було виключено з руху. Indian Opinion була відкритою книгою для будь-кого, хто хотів оцінити силу та слабкості спільноти, незалежно від того, друг це, ворог чи нейтральна людина. Працівники від самого початку усвідомлювали, що таємність не має місця в русі, де не можна чинити неправильно, де немає можливостей для лицемірства чи хитрощів, та де сила є єдиною гарантією перемоги. Сам інтерес спільноти вимагав, щоб із метою викорінення хвороби чи слабкості спершу поставити їй правильний діагноз і належним чином висвітлити. Коли посадові особи побачили, що політика Indian Opinion полягає в цьому, газета стала для них щирим дзеркалом поточної історії індійської спільноти. Тож вони дійшли висновку, що силу спільноти не може бути зламано жодними засобами, поки певні лідери перебувають на свободі. Внаслідок цього, декому з чільних людей прислали сповіщення про необхідність з’явитися перед суддею у різдвяний тиждень 1907 року. Треба визнати, що це був акт увічливості з боку посадових осіб, яких це стосувалося. Вони могли б заарештувати лідерів, скориставшись ордером, якби вирішили так зробити. Натомість вони прислали сповіщення, й це, окрім доказу ввічливості, свідчило також про їхню впевненість у тому, що лідери охоче та з готовністю підуть на арешт. Тож ті, кого повідомили таким чином, постали перед судом у вказаний їм день, у суботу, 28 грудня 1907 року, з метою надати обґрунтування, чому після того, як вони не подали заяви про реєстрацію відповідно до закону, їм не треба наказати виїхати з Трансваалю за визначений їм період часу.

Одним із них був містер Кін, лідер китайських мешканців Йоганнесбурга, яких налічувалося від трьохсот до чотирьохсот та які були або торговцями, або фермерами. Індія відома своїм сільським господарством, але, на мою думку, ми в Індії не настільки просунулися в сільському господарстві, як китайці. Сучасний прогрес у сільському господарстві в Америці та в інших країнах неможливо й описати, проте я вважаю, що воно досі перебуває в експериментальній стадії. З іншого боку, Китай, як і Індія – стара країна, й тому порівняння Індії з Китаєм буде доволі повчальним. Я спостерігав за методами ведення сільського господарства китайців у Йоганнесбургу, а також розмовляв із ними на цю тему, і внаслідок цього у мене склалося враження, що китайці розумніші та старанніші, ніж ми. Ми часто дозволяємо, щоб земля лежала паром, вважаючи, що користі з неї нема жодної, тоді як китайці вирощували б на ній добрий врожай завдяки своєму доскональному знанню різних ґрунтів.

Чорний Акт стосувався китайців так само, як і індійців, до яких вони з цієї причини приєднались у сатьяграсі. Та все ж, від початку й до кінця, діяльності двох спільнот не дозволяли змішуватися. Кожна працювала через власну незалежну організацію. Така домовленість давала той позитивний результат, що поки обидві спільноти не складали зброю, кожна була б джерелом сили для іншої. Але якби одна з двох поступилася, то це залишило б бойовий дух іншої цілим, або принаймні інша могла б уникнути небезпеки повного провалу. Багато з китайців зрештою відпали, оскільки їхній лідер обманув їх. Він не підкорився насправді нестерпному закону, але одного ранку хтось прийшов до мене і сказав, що китайський лідер утік, не передавши іншим людей записи та кошти Китайської асоціації, якими володів. Послідовникам завжди важко витримати конфлікт за відсутності їхнього лідера, й шок іще більший, коли лідер зганьбив себе. Проте коли арешти починалися, китайці перебували в піднесеному настрої. Практично ніхто з них не виробив дозволу, й тому їхнього лідера містера Кіна повідомили про необхідність з’явитися разом із індійцями. Принаймні впродовж якогось часу містер Кін робив багато корисного.

Я хотів би представити читачу одного з кількох чільних індійців, які були серед першої партії ув’язнених – це шрі Тхамбі Наіду. Тхамбі Наіду був тамільцем, народженим на Маврикії, куди його батьки мігрували зі штату Мадрас. Він був звичайним торговцем. Він не отримав практично жодної шкільної освіти. Але його вчителем був великий досвід. Він дуже добре розмовляв і писав англійською, хоча можливо, його граматика була небездоганна. Так само він вивчив тамільську мову. Він досить добре розумів і розмовляв гіндустані, а також трохи володів мовою телугу, хоча й не знав алфавітів цих мов. Крім того, він дуже добре знав креольський діалект, яким розмовляють на Маврикії, котрий є свого роду спотвореною французькою мовою, і звичайно, він знав мову негрів. Практичне володіння стількома мовами було серед індійців Південної Африки не рідкісним досягненням – сотні з них могли заявити про загальне знайомство з усіма цими мовами. Ці люди ставали такими добрими лінгвістами майже без жодних зусиль. І причиною є те, що їхні мізки не втомлені освітою, отриманою іноземною мовою, їхня пам’ять – гостра, й вони вивчають усі ці різні мови, просто спілкуючись із людьми, які ними розмовляють, та через спостереження. Це не становить значного навантаження для їхніх мізків, а навпаки, легкі розумові вправи призводять до природного розвитку їхнього інтелекту. Отакі були справи з Тхамбі Наіду. Він мав дуже меткий розум і міг дуже швидко схоплювати нові речі. Його кмітливість, завжди напоготові, просто вражала. Він ніколи не бував в Індії. Проте його любов до батьківщини була безмежна. Патріотизм був у нього в крові. Його твердість була написана на його обличчі. Він мав дуже міцну статуру та був невтомний. Він однаково сяяв незалежно від того, чи треба було очолити збори та провести їх, чи йому треба було робити роботу носія. Він не соромився нести вантаж людними вулицями. День чи ніч – не мало для нього значення, коли він брався за роботу. І як ніхто інший він був готовий віддати у жертву все заради спільноти. Якби Тхамбі Наіду не приймав скороспішних рішень і був вільним від гніву, цей сміливий чоловік легко зміг би стати лідером спільноти Трансваалю за відсутності Качхалії. Його дратівливість іще не принесла зла, поки тривала боротьба у Трансваалі, а його безцінні якості сяяли, наче діаманти. Але пізніше я чув, що його гнів і скороспішність виявилися його найгіршими ворогами та затьмарили його добрі якості. Як би там не було, ім’я Тхамбі Наіду повинне назавжди залишитися одним із першорядних в історії сатьяграхи в Південній Африці.

Суддя розглянув кожну справу окремо й наказав усім звинуваченим виїхати з Трансваалю впродовж сорока восьми годин у деяких випадках і від семи до чотирнадцяти днів у інших.

Кінцевий термін закінчувався 10 січня 1908 року – і в цей самий день нас було викликано до суду вислухати вирок.

Ніхто з нас не мав виступати на свій захист. Усі мали визнати себе винними в непокорі наказу виїхати з Трансваалю за вказаний період, винесеному суддею у зв’язку з тим, що вони не змогли довести, що були законними пред’явниками посвідок про реєстрацію.

Я попросив дозволу зробити коротку заяву, й коли моє прохання задовольнили, я сказав, що вважаю, що потрібно зробити різницю між моїм випадком і тими, чиї справи розглядатимуть далі. Я щойно отримав повідомлення з Преторії, що моїх співвітчизників там засудили до трьох місяців ув’язнення з тяжкою працею та оштрафували на великі суми, замість сплати яких вони повинні були отримати період у додаткові три місяці тяжкої праці. Якщо ці люди вчинили порушення, то я вчинив більше порушення й тому просив суддю накласти на мене найтяжче покарання. Втім, суддя не погодився на моє прохання та засудив мене до двох місяців простого ув’язнення [без штрафу та необхідності виконувати роботи]. Мені було трохи незручно через те, що я постав як обвинувачений перед тим самим судом, у якому часто виступав як адвокат. Але я добре пам’ятаю, що я вважав першу роль значно більш почесною за другу та не відчував жодних вагань, заходячи до загорожі для в’язнів.

В суді навпроти мене були сотні індійців, а також колеги по професії. Після того, як було винесено вирок, мене одразу вивели під вартою, і я залишився зовсім сам. Поліцейський попросив мене сісти на лаву для в’язнів, замкнув за мною двері та пішов. Я був дещо збуджений і глибоко замислився. Дім, суди, де я практикував, громадські зустрічі – все це відійшло, як сон, і тепер я був в’язнем. Що станеться за два місяці? Чи доведеться мені відбути повний термін? Якщо люди у великій кількості підуть до в’язниці, як вони обіцяли, то відбування повного терміну буде поза питанням. Але якщо вони не заповнять тюрем, то два місяці будуть нудними, як ціле століття. Ці думки промайнули в моїй голові за менш ніж одну соту часу, необхідного, щоб їх надиктувати. Й вони сповнили мене сорому. Наскільки я був поверховим! Я, який просив людей вважати в’язниці готелями Його Величності, страждання внаслідок непокори Чорному Акту – найвищим блаженством, а жертву всього та самого життя в опорі – найбільшою радістю! Куди зникло все це знання сьогодні? Цей, другий напрям думок підбадьорливо тонізував мене, і я почав сміятися з власної дурості. Я почав думати про те, який вид ув’язнення присудять іншим та чи утримуватимуть їх у тюрмі разом зі мною. Але мене відволік поліцейський, які відчинив ворота й попросив мене йти слідом за ним, що я й зробив. Тоді він змусив мене йти поперед нього, сам ідучи слідом, привів мене до закритого візка для в’язнів і попросив зайняти в ньому місце. Мене відвезли до йоганнесбурзької тюрми.

У тюрмі мене попросили зняти мій власний одяг. Я знав, що засуджених у тюрмі роздягають догола. Ми всі раніше вирішили, будучи сатьяграхі, добровільно коритися всім тюремним правилам настільки, наскільки вони не будуть несумісними з нашою самоповагою чи з нашими релігійними переконаннями. Одяг, який мені видали, був дуже брудним. Мені аж ніяк не хотілося його вдягати. Не без болю я змирився з ним, подумавши, що я повинен стерпіти трохи бруду. Після того, як службовці записали моє ім’я й адресу, мене відвели до великої камери, й невдовзі до мене приєдналися мої співвітчизники, які прийшли сміючись і розповіли мені, як вони отримали той самий вирок, що й я, та що сталося після того, як мене вивели. З їхньої розповіді я зрозумів, що після завершення моєї справи індійці, дехто з яких був збудженим, виступили ходою з чорними прапорами в руках. Поліція розігнала процесію та побила декого з її учасників. Всі ми були щасливі від думки, що нас утримують в одній в’язниці та в одній камері.

Двері камери замикали о шостій годині. Двері були не з ґрат, а суцільні, а високо у стіні був маленький отвір для вентиляції, так що ми почувалися наче замкненими в сейфі.

Не дивно, що в’язнична адміністрація не виявила до нас настільки ж доброго ставлення, яким вона наділяла Рама Сундару. Оскільки Рама Сундара був першим в’язнем-сатьяграхі, адміністрація не мала уявлення, як слід до нього ставитися. Наша ж група була доволі великою, й замислювалися подальші арешти. Тому нас утримували в негритянському крилі. У Південній Африці визнають лише два класи засуджених, а саме білі та чорні, тобто негри – й індійців віднесли до негрів.

Наступного ранку ми виявили, що в’язні, не зобов’язані до тяжкої праці, мали право носити власний одяг, а якщо вони не здійснювали цього права, то їм видавали спеціальний тюремний одяг, призначений для цього класу в’язнів. Ми вирішили, що неправильно вдягати наш власний одяг та що слід узяти тюремну форму, й повідомили про це адміністрацію. Тож нам видали одяг, призначений для засуджених негрів, не покараних тяжкою працею. Але негритянських в’язнів, присуджених до простого ув’язнення, ніколи не буває багато, й тому одягу для простих ув’язнених стало бракувати, як тільки почали прибувати інші індійці, засуджені до простого ув’язнення. Оскільки індійці не бажали наполягати на церемонії в цьому питанні, вони з готовністю прийняли одяг, призначений для в’язнів, засуджених до тяжкої праці. Дехто з тих, що прибули пізніше, надали перевагу носінню власного одягу, щоб не вдягати форму засуджених до тяжкої праці. Я вважав, що так чинити не слід, але не став наполягати на тому, щоб вони дотримувалися в цій справі правильної процедури.

Від другого чи третього дня в’язні-сатьяграхі почали прибувати у великій кількості. Всі вони викликали на себе арешт і більшість із них були вуличними торговцями. У Південній Африці кожен вуличний торговець, чорний чи білий, повинен виробити ліцензію, завжди носити її з собою та показувати її поліції, коли його про це попросять. Майже щодня якийсь поліцейський вимагав показати ліцензії й заарештовував тих, у кого їх не було. Спільнота постановила заповнити тюрму після наших арештів. У цьому, на чолі стали вуличні торговці. Їм було легко досягти арешту. Їм треба було тільки відмовитися показувати свої ліцензії, й цього було досить, щоб гарантувати їм арешт. Таким чином кількість в’язнів-сатьяграхі зросла до понад сотні за один тиждень. Й оскільки декілька людей з певністю прибували щодня, ми отримували щоденні новини без газети. Коли сатьяграхі почали заарештовувати у великих кількостях, їх стали засуджувати до ув’язнення з тяжкою працею – або тому, що судді втрачали терпець, або ж тому, як ми думали, що вони отримали такі інструкції від уряду. Я й до сьогодні думаю, що ми мали рацію у своїх припущеннях, оскільки, за винятком перших кількох випадків, у яких було присуджено просте ув’язнення, після того жодного разу впродовж тривалого періоду боротьби не було винесено вирок про просте ув’язнення – навіть жінок карали важкою працею. Якщо всі судді не отримали ті самі накази чи інструкції та якщо вони все ж лише за збігом засуджували всіх чоловіків і жінок в усіх випадках до тяжкої праці, то це слід вважати майже дивом.

У йоганнесбурзькій тюрмі ув’язнені, не засуджені до тяжкої праці, отримували вранці маїсову кашу. Вона не містила солі, а кожному в’язню видавали трохи солі окремо. Опівдні в’язням давали по сто грамів рису, сто грамів хліба, тридцять грамів топленого масла і трохи солі, а ввечері – маїсову кашу і трохи овочів, переважно картоплі – її давали по дві штуки, якщо вона була маленька, й тільки одну, якщо велика. Нікого з нас не задовольняла ця дієта. Рис був переварений. Ми попросили у медичного співробітника в’язниці приправи та сказали йому, що в Індії в тюрмах приправи були дозволені.

- Тут вам не Індія, – жорстко відповів він, – В тюремній дієті немає питання про смак, і тому приправи дозволити не можна.

Ми просили, щоб нам виміряли пульс, на тій підставі, що встановленій дієті бракувало м’язотворчих властивостей.

- В’язні не повинні дозволяти собі суперечки на медичних підставах, – відповів лікар. – Ви отримуєте м’язотворчу їжу, оскільки двічі на тиждень замість маїсу вам дають варені боби.

Аргументи лікаря були б слушними, якби шлунок людини був здатний отримувати різні елементи з різної їжі, вжитої в різний час упродовж тижня чи двох. Власне кажучи, він не збирався турбуватися про наші зручності. Старший наглядач дозволив нам самим готувати собі їжу. Ми обрали Тхамбі Наіду своїм шеф-кухарем – і як такий, він був змушений провести багато битв від нашого імені. Якщо овочі при розподілі недоважували, він наполягав на отриманні повної ваги. В овочеві дні, двічі на тиждень, він куховарив двічі на день, а в решту днів – тільки один раз, оскільки нам дозволяли готувати для себе інші речі лише в прийом їжі, що відбувався опівдні. Ми перебували у дещо кращому становищі після того, як самі почали готувати собі їжу.

Але незалежно від того, чи виходило у нас отримувати ці зручності, кожен з нас був твердим у своїй рішучості відбути свій термін у в’язниці в повному щасті та мирі. Кількість в’язнів-сатьяграхі поступово зросла до понад 150. Оскільки всі ми були засуджені до простого ув’язнення, нам не доводилося працювати, окрім як утримувати в чистоті камери тощо. Ми попросили у старшого наглядача роботу, а він відповів:

- На жаль, я не можу дати вам роботу, адже якби я це зробив, то вчинив би правопорушення. Але ви можете присвячувати скільки завгодно часу наведенню чистоти.

Ми попросили про якісь вправи на кшталт муштри, оскільки ми бачили, що навіть ув’язнених негрів із тяжкою працею на додачу до їхньої звичайної праці ще й муштрували. Старший наглядач відповів:

- Якщо ваш наглядач має час і проведе для вас муштру, я не заперечуватиму; але я й не вимагатиму, щоб він це робив, оскільки він і так має багато роботи, а ваше прибуття у несподівано великій кількості зробило його роботу ще важчою.

Наглядач був доброю людиною, й цього умовного дозволу було йому цілком достатньо. Він почав щоранку з великим інтересом муштрувати нас. Цю муштру треба було виконувати в маленькому дворику перед нашими камерами, й тому вона мала природу каруселі. Коли наглядач завершував муштру і йшов, її продовжував наш співвітчизник-пуштун на ім’я Ноабхан, який викликав у нас сміх своєю чудернацькою вимовою англійських команд. Stand at ease – “вільно” – він вимовляв як sundlies. Ми довго не могли зрозуміти, що за слово з гіндустані це було, але потім до нас дійшло, що то була не гіндустані, а просто ноабханська англійська.

ХХI. Перша угода

XXI

Перша угода

Ми були в тюрмі близько двох тижнів, коли новоприбулі принесли звістку, що відбуваються якісь переговори про компроміс із урядом. Через два чи три дні зустрітися зі мною прийшов містер Альберт Картрайт, редактор йоганнесбурзької щоденної газети The Transvaal Leader.

Всі щоденні газети, які виходили тоді в Йоганнесбургу, були власністю як не одного, то іншого європейського власника золотих копалень – але крім випадків, коли йшлося про інтереси цих магнатів, редактори були вільні висловлювати власні погляди на всі громадські питання. Редакторів відбирали тільки з дуже компетентних і відомих людей. Наприклад, редактор The Daily Star раніше був приватним секретарем лорда Мілнера, а потім поїхав в Англію, щоб замість містера Бакла стати редактором The Times. Містер Альберт Картрайт із The Transvaal Leader водночас мав широкі погляди й був дуже компетентним. Він майже завжди у своїх колонках підтримував індійську справу. Ми з ним доти вже стали добрими друзями. Після того, як мене посадили до в’язниці, він зустрічався з генералом Смутсом. Генерал Смутс схвально поставився до ідеї його посередництва. Після цього містер Картрайт зустрівся з індійськими лідерами, які сказали:

- Ми нічого не знаємо про юридичні тонкощі й не можемо говорити про компроміс, поки Ганді перебуває в тюрмі. Ми прагнемо досягти згоди, але якщо уряд хоче досягти її, поки наші люди в тюрмі, вам слід зустрітись із Ганді. Ми погодимося на будь-яке урегулювання, яке він прийме.

Тож містер Картрайт прийшов зустрітися зі мною та приніс із собою умови угоди, розробленої чи схваленої генералом Смутсом. Мені не сподобалися розмиті формулювання документа, проте я все ж був готовий поставити під ним підпис із однією зміною. Тим не менш, я повідомив містеру Картрайту, що не можу підписати його, не порадившись зі своїми товаришами по ув’язненню, навіть якщо вважатиму згоду індійців за межами тюрми саму собою зрозумілою.

Суттю запропонованої угоди було, що індійці зареєструються добровільно, а не відповідно до якогось закону; що деталі, які буде внесено до нового свідоцтва про реєстрацію, буде визначено урядом після консультації з індійською спільнотою; і якщо більшість індійців добровільно зареєструються, то уряд скасує Чорний Акт і здійснить кроки з метою узаконити добровільну реєстрацію. У проекті договору не було до кінця роз’яснено умову, яка вимагала від уряду скасувати Чорний Акт. Тому я запропонував зміну, розраховану на те, щоб зробити це безсумнівним з моєї точки зору.

Містеру Картрайту не сподобалося навіть це маленьке доповнення, й він сказав:

- Генерал Смутс вважає цей проект остаточним. Я сам схвалив його, й запевняю вас, що якщо всі ви перереєструєтесь, то Чорний Акт повинні скасувати.

Я відповів:

- Незалежно від того, чи буде укладено угоду, ми завжди будемо вдячні вам за вашу доброту й допомогу. Я не хотів би пропонувати жодної непотрібної зміни до проекту. Я не проти формулювання, яке б підтримало престиж уряду. Але там, де я сам сумніваюся щодо значення, я безумовно повинен запропонувати зміну формулювання, і якщо зрештою повинно бути укладено угоду, то обидві сторони повинні мати право на зміни до її проекту. Генерал Смутс не виніс нам ультиматум, стверджуючи, що ці умови остаточні. Він уже спрямував на індійців один пістолет у формі Чорного Акту. Чого він може сподіватися досягти, спрямувавши ще один?

Містер Картрайт не мав що сказати на цей аргумент і пообіцяв донести мою пропозицію про зміну до генерала Смутса.

Я порадився з товаришами по ув’язненню. Їм також не сподобалося формулювання, проте вони погодилися на угоду, якщо генерал Смутс прийме проект із моєю поправкою. Новоприбулі до в’язниці принесли повідомлення від лідерів зовні, що мені слід погодитися на будь-який прийнятний компроміс, не чекаючи на їхню згоду. Я попросив панів Леюня Кіна та Тхамбі Наіду підписати проект угоди разом зі мною та передав його містеру Картрайту.

На другий чи третій день, 30 січня 1908 року, містер Вернон, начальник поліції Йоганнесбурга, відвіз мене до Преторії на зустріч із генералом Смутсом, із яким я багато поговорив. Він розповів мені про те, що відбулося між ним і містером Картрайтом. Він привітав мене з тим, що індійська спільнота залишилася несхитною й після мого ув’язнення, та сказав:

- Я ніколи не відчував антипатії до вашого народу. Ви знаєте, що я також юрист. У мене були свого часу індійці-однокурсники. Проте я повинен виконувати свій обов’язок. Європейці хочуть цього закону, й ви погодитеся зі мною, що переважно це не бури, а англійці. Я приймаю зміну, яку ви запропонували у проекті. Я порадився також із генералом Ботою й запевняю вас, що я скасую Акт про азіатів, як тільки більшість із вас пройде добровільну реєстрацію. Коли буде розроблено проект закону, що узаконить таку реєстрацію, я надішлю вам примірник для критики. Я не хочу, щоб повторилися ці негаразди, і я бажаю поважати почуття вашого народу.

Сказавши так, генерал Смутс устав. Я запитав його:

- Куди мені йди? І як щодо інших в’язнів?

Генерал засміявся і сказав:

- Ви вільні з цієї ж миті. Я дзвоню посадовим особам в’язниці, щоб інших в’язнів випустили завтра вранці. Але я мушу порадити вам не ходити на таку кількість мітингів і демонстрацій, оскільки в цьому разі уряд опиниться у незручному становищі.

Я відповів:

- Ви можете бути впевнені, що не відбудеться жодної зустрічі заради неї самої. Але я, безумовно, повинен буду проводити зустрічі з метою пояснити спільноті, як з’явилась угода, яка її природа та масштаб і як вона збільшила наші зобов’язання.

- Таких зустрічей, – сказав генерал Смутс, – ви можете мати стільки, скільки вам завгодно. Достатньо, щоб ви зрозуміли, чого я бажаю в цій справі.

Тоді була сьома година вечора. Я не мав у кишені ані фартинга. Секретар генерала Смутса дав мені необхідну суму для проїзду залізницею до Йоганнесбурга. Не було потреби зупинятись у Преторії, щоб оголосити про угоду тамтешнім індійцям. Усі лідери перебували в Йоганнесбургу, який був нашим центром. Тепер залишався тільки один поїзд до Йоганнесбурга, і я встиг на нього.

ХХІI. Протистояння та напад

XXII

Протистояння та напад

Я приїхав до Йоганнесбурга близько дев’ятої вечора і пішов прямо до голови, шета Юсуфа Міана. Він знав, що мене возили до Преторії, й тому певною мірою очікував мене. Все ж, для нього й інших виявилося приємною несподіванкою, що я прийшов без наглядача. Я запропонував одразу скликати зустріч, зібравши якомога більше людей за дуже короткий час. Голова й інші друзі зі мною погодилися. Оскільки більшість індійців жили в тому самому кварталі, було неважко розіслати повідомлення про запропоновані збори. Будинок голови був біля мечеті, а збори зазвичай проводилися на території мечеті. Таким чином, для організації зборів треба було зробити небагато. Досить було одного джерела світла на платформі. Збори було проведено того ж вечора близько одинадцятої чи дванадцятої. Прийшла майже тисяча людей, незважаючи на терміновість і пізню годину.

Перед проведенням зборів я пояснив умови угоди присутнім лідерам. Кілька з них виступили проти цієї угоди. Але всі вони зрозуміли становище, вислухавши мене. Втім, кожного з них непокоїв один сумнів: “А що як генерал Смутс порушить дану нам обіцянку? Можливо, Чорний Акт не застосовуватимуть, але він завжди висітиме над нашою головою, як Дамоклів меч. Якщо тим часом ми зареєструємося добровільно, то свідомо зіграємо таким чином на руку супротивнику й віддамо йому в руки найпотужнішу зброю, яку маємо для опору Акту. Правильною послідовністю угоди мало б бути, щоб спершу скасували Акт, а вже потім закликали нас реєструватися добровільно”.

Мені цей аргумент сподобався. Я пишався гострим здоровим глуздом і високою мужністю тих, хто його висунув, і бачив: ось із чого були зроблені сатьяграхі. У відповідь на цей аргумент я зауважив:

- Це чудовий аргумент, що заслуговує на серйозний розгляд. Не було б нічого кращого, ніж якби ми добровільно зареєструвалися лише після скасування Акту. Проте тоді це б не мало природи компромісу. Компроміс означає, що обидві сторони роблять значні поступки за всіма пунктами, окрім тих, де це справа принципу. Наш принцип полягає в тому, що ми не скоримося Чорному Акту, а тому не робитимемо відповідно на нього навіть тих речей, проти яких в іншому разі не мали б заперечень; і цього принципу ми повинні дотримуватися будь-якою ціною. Принцип уряду полягає в тому, що для запобігання незаконному в’їзду індійців у Трансвааль він повинен змусити багатьох індійців виробити дозволи з ідентифікаційними ознаками, без права передачі іншій особі, й таким чином заспокоїти підозри європейців і заглушити всі їхні страхи; й уряд, зі свого боку, нізащо не може від цього відмовитися. Ми своєю дотеперішньою поведінкою визнали цей принцип уряду, й тому, якщо ми хочемо чинити йому опір, то не можемо цього зробити, поки не знайдемо нових підстав для такого рішення. Наша боротьба була срямована не на скасування цього принципу, а на усунення ганебного клейма, яким намагався заклеймити спільноту Чорний Акт. Тому, якщо тепер ми використаємо цю нову й потужну силу, що виникла у спільноті, для здобуття нової переваги, то це не личитиме нам, які заявляють, що є сатьяграхі [тобто боряться з точки зору істини]. А отже, ми не можемо справедливо заперечувати на дану угоду. Що ж до аргументу, що ми не повинні складати зброю до того, як буде скасовано Акт – на нього легко відповісти. Сатьяграхі прощається зі страхом. Тому він ніколи не боїться довіряти опоненту. Навіть якщо опонент обмане його двадцять разів, сатьяграхі готовий довіритись йому на двадцять перший, оскільки глибока віра в людську природу є самою суттю його кредо. Знову ж, казати, що довіряючи уряду, ми граємо йому на руку – значить виявляти незнання принципів сатьяграхи. Припустимо, що ми зареєструємося добровільно, проте уряд порушить своє слово й не виконає обіцянку про скасування Акту. Хіба тоді ми не зможемо вдатися до сатьяграхи? Якщо в належний час ми відмовимося показувати свідоцтва про реєстрацію, які виробимо – то наша реєстрація нічого не вартуватиме, й уряд не зможе відрізнити нас від індійців, які могли в’їхати у Трансвааль потай. Тому, незалежно від того, існує якийсь закон чи ні, уряд не може здійснювати над нами контроль без нашої співпраці. Існування закону значить, що якщо ми відмовляємося приймати обмеження, яке прагне накласти за його допомогою уряд, то ми підлягаємо покаранню, й зазвичай стається так, що страх покарання змушує людей підкорятись обмеженню. Проте сатьяграхі відрізняється від більшості людей тим, що якщо він підкоряється обмеженню, то підкоряється йому добровільно – не тому, що боїться покарання, а тому, що в вважає його дотримання необхідним для загального блага. І саме така наша позиція стосовно реєстрації, на яку не може вплинути жодне порушення обіцянки, хоч би наскільки кричуще, з боку уряду. Ми є творцями своєї позиції, й тільки ми можемо її змінити. Ми безстрашні й вільні, поки в наших руках є зброя сатьяграхи. І якщо хтось думає, що після цього спільнота може бути не настільки сильною, як сьогодні, то я маю сказати, що він – не сатьяграхі й зовсім не розуміє сатьяграху. Це значило б, що нинішня сила спільноти – не справжня сила, а має природу тимчасового кипіння чи сп’яніння, а якщо це так, то ми не заслуговуємо на перемогу, а плоди перемоги вислизнуть з наших рук, навіть якщо ми переможемо. Припустимо, що уряд спершу скасує Акт, а потім ми зареєструємося добровільно. А тепер припустимо, що після того уряд введе в дію той самий ганебний закон і змусить індійців реєструватися. Що може не дати уряду зробити саме так? І якщо ми сумніваємось у своїй силі сьогодні, то тоді ми також будемо в настільки ж поганому становищі. Тому з якої б точки зору ми не розглядали угоду, можна сказати, що спільнота від цього компромісу не тільки не програє, але й виграє. І я також вважаю, що коли наші опоненти визнають нашу скромність і почуття справедливості, вони припинять або принаймні послаблять своє протистояння.

Таким чином я зміг цілком задовольнити одного чи двох людей у маленькій компанії, які висловили незгоду – проте я навіть не уявляв, яка буря розіграється на опівнічних зборах. Я пояснив усі умови угоди зборам і сказав:

- Ця угода значно збільшує відповідальність спільноти. Ми повинні добровільно зареєструватися, щоб показати, що ми не збираємося привозити у Трансвааль хоч би одного індійця потай або за допомогою шахрайства. Якщо хтось із нас не зареєструється, його зараз не покарають – але це може означати лише те, що спільнота не приймає угоду. Тому справді необхідно, щоб ви підняли руки на знак своєї згоди на цей договір – але цього недостатньо. Як тільки буде завершено організацію нової реєстрації, кожен із нас, хто підняв руку, повинен одразу виробити свідоцтво про реєстрацію, і так само, як багато хто з вас перед тим виступив добровольцем, щоб пояснити нашим співвітчизникам, чому їм не слід реєструватися – тепер вам слід вийти й пояснити членам спільноти, чому їм слід реєструватися. Й тільки коли ми належним чином виконаємо свою частину угоди, ми пожнемо справжні плоди своєї перемоги.

Як тільки я закінчив свою промову, один приятель-пуштун засипав мене градом запитань:

- Нам доведеться відповідно до угоди здавати відбитки пальців?

- Так і ні. Особисто я вважаю, що ми всі повинні здавати відбитки пальців без жодних вагань. Але ті, хто має будь-які релігійно-етичні заперечення чи вважає, що це принижує їхню самоповагу, не буде зобов’язаний здавати відбитки.

- Ви сам це зробите?

- Я вирішив здати десять відбитків. Я не можу сам їх не здавати, водночас радячи зробити це іншим.

- Ви багато писали про ці десять відбитків пальців. Це ж Ви сказали нам, що їх вимагають лише у злочинців. Це ж Ви казали, що відбитки є центральним пунктом боротьби. Як усе це узгоджується з Вашою сьогоднішньою позицією?

- Я й тепер цілком дотримуюся того, що писав раніше про відбитки пальців. Я й тепер кажу, що в Індії відбитки вимагають від злочинних племен. Я кажав раніше й кажу тепер, що було б гріхом надавати відповідно до Чорного Акту навіть наші підписи, не кажучи вже про відбитки пальців. Ця правда, що я робив – і, вважаю, розумно – великий наголос на цій вимозі про відбитки пальців. Було легше пробудити у спільноті відчуття серйозності становища, посилаючись на таку нову й разючу річ в Акті, як відбитки пальців, ніж на маленькі пункти, яким ми вже раніше корилися. І я з досвіду побачив, що спільнота відразу зрозуміла ситуацію. Проте тепер обставини змінилися. Я кажу з усією силою, яку маю, що те, що вчора було б злочином проти народу, за сьогоднішніх змінених обставин є ознакою людини добрих манер. Якщо ви силою вимагаєте від мене привітати вас, і я вам підкорюся – я буду принижений в очах громадськості, у ваших очах і у своїх власних. Але якщо я з власної волі вітаю вас як брата чи товариша – це виявляє мою скромність і добрі манери, і буде зараховане мені як праведність перед Великим Білим Престолом. Ось як я раджу спільноті здати відбитки пальців.

- Ми чули, що Ви зрадили спільноту та продалися генералові Смутсу за 15 тисяч фунтів. Я нізащо не здам відбитки й не дозволю це робити іншим. Я присягаю і беру в свідки Аллаха, що я уб’ю людину, яка першою подасть на реєстрацію.

- Я розумію почуття друзів-пуштунів; я впевнений, що більш ніхто не вірить, що я здатен продатись і зрадити спільноту. Я вже сказав, що відбитки не вимагатимуть у тих, хто присягав їх не здавати. Я надам усю можливу допомогу будь-якому пуштуну чи іншій людині, яка хоче зареєструватися, не здаючи відбитків пальців, і я запевняю таких людей, що вони без проблем отримають свідоцтво без наруги над своєю совістю. Втім, я мушу визнати, що мені не подобається загроза вбивства, висловлена цим другом. Я також вважаю, що не можна присягати вбити іншу людину іменем Всевишнього. Тому я сприймаю це так, що цей друг прийняв присягу лише в миттєвому спалаху пристрасті. Як би там не було, здійснить він цю погрозу чи ні, мій явний обов’язок як головного відповідального за цю угоду та як слуги спільноти – першим здати відбитки пальців, і я молюся Богові, щоб Він милостиво дозволив мені це зробити. Усім живим наприкінці судилося померти. Смерть від руки брата, а не від хвороби чи в інший подібний спосіб, не може викликати у мене жалю. Навіть у такому разі я вільний від злості чи ненависті до нападника, я знаю, що це мені буде зараховано в потойбіччі, й навіть нападник пізніше зрозуміє мою повну невинність.

Можливо, треба пояснити, чому ці запитання ставили. Хоча ми не плекали жодної ненависті до тих, хто підкорився Чорному Акту, їхній учинок публічно, зокрема в Indian Opinion, було однозначно й різко засуджено. Тому їхнє життя аж ніяк не було приємним. Вони не уявляли, що більшість спільноти повстане й виявить таку силу, що змусить уряд до компромісу. Але коли понад 150 сатьяграхі вже перебувалу у тюрмі й почалися розмови про угоду, “штрейкбрехерам” було дуже важко це знести, й серед них були такі, які навіть хотіли, щоб угоди не було, та які спробували б їй нашкодити, якби вона вступила в силу.

У Трансваалі жило зовсім мало пуштунів – їх загальна кількість навряд чи була понад п’ятдесят осіб. Деякі з них прибули солдатами під час англо-бурської війни, й вони оселились у країні, як і багато інших індійських, а також європейських солдатів. Декотрі з них навіть були моїми клієнтами, і я також був знайомий із ними з інших причин. Пуштуни – простодушний і довірливий народ. Сміливість для них – щось само собою зрозуміле. Вбити чи бути вбитим для них – звичайна річ, і якщо вони на когось розгніваються, то поб’ють його й часом навіть уб’ють. І в цьому вони не поважають людей. Вони поводитимуться абсолютно так само навіть із кровним братом. Хоча їх було у Трансваалі так мало, щоразу, коли вони сварилися між собою, відбувалася бійка – і я в таких випадках часто мусив відігравати роль миротворця. Гнів пуштуна стає особливо неконтрольваним, коли він мусить мати справу з людиною, яку вважає зрадником. Прагнучи правосуддя, він здійснює його тільки за допомогою особистого насильства. Ці пуштуни повною мірою брали участь у сатьяграсі: жоден із них не підкорився Чорному Акту. Обманути їх було дуже легко. Було цілком можливо створити в їхніх думках нерозуміння щодо відбитків пальців і таким чином розпалити їх. Висловити цю просту думку, а саме: чому я прошу їх здати відбитки пальців, якщо я не корумпований? – було досить, щоб залити отруту до вух пуштунів.

Крім того, у Трансваалі була інша група, що складалась із тих індійців, які в’їхали до Трансваалю потай без дозволу чи були зацікавлені у перевезенні сюди інших таємно чи без дозволу, або з фальшивим дозволом. Ця група також знала, що угода нашкодить їхнім інтересам. Поки тривала боротьба, нікому не треба було виробляти дозволи, а отже, ця група могла продовжувати свою справу без страху й легко уникнути ув’язнення впродовж боротьби. Чим більше затягнеться боротьба, тим краще для них. Тож ця кліка також могла підбурювати пуштунів. Читач невдовзі побачить, як пуштунів зненацька ось так розпалили.

Втім, запитання пуштунів не справили жодного враження на учасників зборів. Я попросив збори проголосувати щодо угоди. Голова та інші лідери були твердими. Після цієї перепалки з пуштуном, голова зборів виголосив промову, пояснивши суть угоди та затримавшись на необхідності її підтримки, а потім перейшов до волевиявлення учасників зборів, які одностайно схвалили угоду, за винятком кількох присутніх пуштунів.

Я прийшов додому о другій чи третій ночі. Сон був поза питанням, оскільки мені треба було рано вставати та йти до в’язниці, щоб добитися звільнення інших. Я прийшов до тюрми о сьомій ранку. Старший наглядач отримав необхідні накази по телефону й чекав на мене. Всіх сатьяграхі було звільнено впродовж однієї години. Голова та інші індійці були тут, щоб їх привітати – і з тюрми всі ми пішли на місце зборів, де було проведено ще одну зустріч. Цей і кілька наступних днів ми провели, святкуючи та роз’яснюючи спільноті угоду. З ходом часу, якщо, з одного боку, ставало ясніше, що випливало з угоди – то з іншого, непорозуміння також почали посилюватися. Ми вже обговорили основні причини непорозумінь. Крім того, лист, який ми написали генералові Смутсу, можна було неправильно витлумачити. Труднощі, з якими я зіткнувся, відповідаючи на різні заперечення, що висувалися таким чином, буле нескінченно більші за ті, яких я зазнав власне впродовж боротьби. У дні боротьби єдині труднощі, які ми відчували, поставали у наших стосунках із суперником, і їх завжди було легко подолати, адже тоді вся міжусобна ворожнеча чи внутрішні розбіжності повністю призупиняються чи принаймні втрачають вагу перед лицем спільної небезпеки. Проте коли бій завершено, внутрішні заздрощі знову розгортаються повною мірою, і якщо розбіжності з ворогом було миролюбно розв’язано, то багато хто береться за легке та вдячне завдання вишукування дірок в угоді. А в демократичній угоді буде тільки природним, що треба надавати задовільні відповіді на великі й малі запитання кожного. Навіть у битві з супротивником людина не отримає тих цінних уроків, які доходять до її свідомості, коли доводиться отак мати справу з непорозуміннями та напруженням поміж друзів. При боротьбі з супротивником існує свого роду сп’яніння та піднесення. Проте непорозуміння й розбіжності між друзями – рідкісне явище, і через це воно тим болючіше. Але тільки в таких випадках характер людини постає перед справжнім випробуванням. Таким був мій досвід без жодних винятків, і я вважаю, що тільки проходячи через такі випробування я отримав найбільші здобутки в духовній царині. Багато людей, які не розуміли справжньої природи боротьби, поки вона тривала, до кінця зрозуміли її в ході та після досягнення угоди. Серйозне протистояння було обмежено пуштунами, й воно не вийшло за межі їхнього кола.

Невдовзі реєстраційне бюро у справах азіатів було готове видавати свідоцтва про реєстрацію за новою добровільною угодою. Форму свідоцтва було цілком змінено та встановлено після консультації з сатьяграхі.

Вранці 10 лютого 1908 року дехто з нас приготувався піти й виробити свідоцтва про реєстрацію. Спільноті було пояснено крайню необхідність пройти справи з реєстрацією якомога швидше, й було домовлено, що лідери першими вироблять свідоцтва першого дня з метою подолати сором’язливість, побачити, чи посадові особи, які цим займаються, виконують свої обов’язки з поштивістю, й загалом приглянути за всією організацією.

Коли я дістався до свого офісу, який водночас був офісом Асоціації сатьяграхи, я виявив, що біля будівлі стоять мір Алам і його товариші. Мір Алам був моїм давнім клієнтом, який колись радився зі мною в усіх своїх справах. Багато пуштунів у Трансваалі наймали робітників для виготовлення матрасів із соломи чи кокосового волокна, які вони продавали з непоганим зиском, і мір Алам робив те саме. Він мав добрих шість футів [183 см] зросту й був великої та могутньої статури. Сьогодні я вперше побачив міра Алама біля свого офісу, а не всередині нього, й хоча ми з ним зустрілися поглядом, він спершу не привітався зі мною. Я привітався з ним – і він привітався у відповідь. Як зазвичай, я запитав його: “Як справи?” – і здається, він сказав, що все гаразд. Але сьогодні на його обличчі не було звичайної усмішки. Я помітив злість в його очах і подумки зауважив цей факт. Я подумав, що щось станеться. Я ввійшов до офісу. Прибули голова містер Юсуф Міан та інші друзі, й ми вирушили до офісу у справах азіатів. Мір Алам і його товариші пішли слідом.

Реєстраційний офіс був на площі фон Брандіса, менш ніж за милю від мого офіса. На шляху до нього ми повинні були пройти через жваві вулиці. Коли ми йшли вздовж вулиці фон Брандіса, біля будівлі фірми Arnot and Gibson, не більш ніж за три хвилини пішки від реєстраційного офіса, мір Алам заговорив зі мною й запитав:

- Куди ви йдете?

- Я збираюся виробити свідоцтво про реєстрацію, здавши десять відбитків пальців, – відповів я. – Якщо Ви підете зі мною, я спершу отримаю свідоцтво для Вас, із відбитками тільки двох великих пальців, а потім візьму собі, здавши всі відбитки.

Щойно я закінчив останнє речення, як ззаду на мою голову опустився важкий удар палицею. Я одразу знепритомнів зі словами Хе Рама (О Боже!) на губах, розтягнуся на землі й знав, що відбувалося далі. Проте мір Алам і його товариші продовжили бити мене руками й ногами – частину ударів загородили Юсуф Міан і Тхамбі Наіду, внаслідок чого вони, своєю чергою, також зазнали нападу. Шум привернув увагу кількох європейських перехожих. Мір Алам і його товариші втекли, проте європейці впіймали їх. Тим часом прибула поліція й узяла їх під варту. Мене підняли та віднесли до приватного офісу містера Дж.С.Гібсона. Коли я прийшов до тями, то побачив, що наді мною схилився містер Доук.

- Як Ви почуваєтеся? – запитав він.

- Все добре, – відповів я, – тільки болять зуби та ребра. Де мір Алам?

- Його разом із рештою заарештували.

- Їх слід відпустити.

- Це дуже добре. Але Ви зараз в офісі чужої людини з сильно розсіченою губою та щокою. Поліція готова відвезти Вас до лікарні, але якщо Ви підете до мене, то місіс Доук і я подбаємо про Вашу зручність, як тільки зможемо.

- Так, будь ласка, відвезіть мене до себе. Подякуйте поліції за їхню пропозицію, проте скажіть їм, що я хочу поїхати з вами.

Тепер на місце подій також прибув містер Чемні, реєстратор азіатів. Мене в кареті відвезли до житла того доброго пастора на вулиці Сміта й викликали лікаря. Тим часом я сказав містеру Чемні:

- Я хотів прийти до вашого офісу, здати десять відбитків і виробити перше свідоцтво про реєстрацію, проте Бог волів інакше. Втім, тепер я мушу попросити вас принести документи й дозволити мені одразу зареєструватися. Я сподіваюся, ви не дозволите нікому іншому зареєструватися раніше за мене.

- Навіщо поспішати? – запитав містер Чемні. – Незабаром лікар буде тут. Будь ласка, відпочивайте, й усе буде гаразд. Я видам свідоцтва іншим, але залишу ваше ім’я на початку списку.

- Не так, – відповів я. – Я взяв на себе зобов’язання виробити перше свідоцтво, якщо я буду живий і якщо це прийнятно для Бога. Тому я наполягаю, щоб папери принесли сюди й зараз.

Після цього містер Чемні пішов принести документи.

Друге, що я мав зробити – це надіслати телеграму генеральному прокурору, що я не вважаю міра Алама й інших винними в нападі, здійсненому на мене, що я у жодному разі не бажаю їхнього переслідування, та що я сподіваюся, що їх буде звільнено заради мене. Але європейці Йоганнесбурга звернулися до генерального прокурора з жорстким листом, стверджуючи, що яких би поглядів на покарання злочинців не дотримувався Ганді, їх не можна проводити в життя у Південній Африці. Сам Ганді може й не робити жодних кроків, але напад було здійснено не у приватному місці, а на жвавій вулиці, й тому це злочин проти громадськості. Крім того, кілька європейців можуть виступити свідками, й нападників слід віддати під суд. Після цього генеральний прокурор знову заарештував міра Алама й одного з його товаришів, і їх засудили до трьох місяців тяжкої праці. Тільки мене не викликали як свідка.

Але давайте повернемося до палати. Доктор Твейтс прийшов, поки містера Чемні ще не було. Він оглянув мене й зашив рани на щоці й на верхній губі. Він виписав ліки, які слід було застосовувати для ребер, і приписав мені мовчати, поки шви не буде знято. Він обмежив мою дієту тільки рідинами. Він сказав, що ушкодження не серйозні, що я, напевно, зможу встати з ліжка та взятися за свої звичайні справи через тиждень, але що мені потрібно бути обережним і не перенапружуватися фізично ще два місяці. Сказавши це, він пішов.

Тож розмовляти мені заборонили, але я досі володів своїми руками. Я через голову асоціації звернувся з наступною короткою запискою до спільноти й послав її на публікацію:

“Зі мною все добре, я перебуваю в братніх і сестринських руках містера та місіс Доук. Я сподіваюся невдовзі взятися за свої обов’язки.

Ті, хто це вчинив, не знали, що робили. Вони вважали, що я роблю неправильно. Вони здійснили своє виправлення ситуації в єдиний спосіб, який знають. Тому я прошу, щоб проти них не здійснювали жодних кроків.

З огляду на те, що напад здійснив мусульманин чи мусульмани, можливо, індуси почуватимуться ображеними. Якщо це так, то вони будуть неправі перед світом і своїм Творцем. Хай краще кров, пролита сьогодні, нерозривно зв’яже дві спільноти – такою є моя сердечна молитва. Нехай Бог так і зробить.

Незважаючи на напад, мої поради залишаються тими самими. Абсолютній більшості азіатів слід здати відбитки пальців. Для тих, хто має справжні докори сумління, уряд має зробити винятки. Просити більшого означало б показати себе дітьми.

Правильно зрозумілий дух сатьяграхи повинен зробити так, що люди не боятимуться нікого й нічого, крім Бога. Тому жоден слабкодухий страх не повинен стримати абсолютну більшість тверезо мислячих індійців від здійснення їхнього обо’язку. Оскільки нам дали обіцянку скасувати Акт в обмін на добровільну реєстрацію, священний обов’язок кожного доброго індійця – максимально допомогти уряду та колонії”.

Містер Чемні повернувся з документами, і я здав відбитки пальців, але не без болю. Потім я побачив, що в очах містера Чемні стояли сльози. Мені часто доводилося гірко писати проти нього, але це показало мені, як серце людини пом’якшують події.

Четач легко може уявити, що все це забрало не більш ніж кілька хвилин. Містер Доук і його добра дружина дуже хотіли, щоб я повністю відпочивав і перебував у мирі, й тому їм було боляче бачити мою розумову діяльність після нападу. Вони боялися, що це може шкідливо позначитися на моєму здоров’ї. Тому вони знаками та іншим подібним чином усунули всіх людей від мого ліжка й попросили мене не писати й нічого не робити. Я письмово попросив, щоб перед тим і для того, щоб я спокійно лежав, їхня донька Олів, яка тоді була маленькою дівчинкою, заспівала для мене мій улюблений англійський хорал – Lead, kindly light. Містеру Доуку дуже це сподобалось, і він прийняв моє прохання з милою усмішкою. Він знаками покликав Олів і попросив її стати у дверях і тихо заспівати цей хорал. Уся ця сцена постає перед моїми очима, поки я це пишу, й мелодійний голос маленької Олів знову звучить у моїх вухах.

Я включив у цей розділ багато такого, що, я вважаю і читач також вважатиме, не стосується мого предмета. Та все ж я не можу завершити цей розділ, не додавши один спогад, надто священний, щоб його випустити. Як мені описати те, що зробила для мене родина Доук?

Містер Дуок був баптистським пастором, тоді у віці 46 років, і перед прибуттям у Південну Африку він був у Новій Зеландії. Приблизно за шість місяців до цього нападу від прийшов у мій офіс і передав свою візитку. Побачивши перед його іменем “преподобний”, я хибно уявив, що він прийшов, як це робили деякі інші священики, з метою навернути мене у християнство чи щоб порадити мені припинити боротьбу, чи може, щоб висловити зверхню симпатію до руху. Містер Доук зайшов, і не поговорили ми й кількох хвилин, як я зрозумів, наскільки сумно помилився у судженні про нього, й подумки попросив у нього вибачення. Він сказав:

- Будь ласка, вважайте мене своїм другом у цій боротьбі. Я вважаю за свій релігійний обов’язок надати вам усю допомогу, яку зможу. Якщо я чогось і навчився з життя Ісуса, то це того, що слід розділяти й полегшувати тягар тих, у кого він важкий.

Так ми познайомились, і з кожним днем наша приязнь і близькість збільшувалися. Ім’я містера Доука часто повторюватиметься в ході цієї книжки, але необхідно було сказати кілька слів, що представити його читачеві, перш ніж описати делікатну увагу, яку я отримав з рук Доуків.

День і ніч хтось із членів родини сидів біля мене. Будинок став свого роду каравансараєм на весь час, поки я там залишався. Сюди приходили юрмами, щоб дізнатися про моє здоров’я, а коли пізніше це дозволив лікар, то й побачитися зі мною: індійці всіх класів – від скромного вуличного торговця з кошиком у руці, в брудному одязі та вкритому пилом взутті, й до голови Трансваальської асоціації британських англійців. Містер Доук приймав усіх їх у своїй вітальні з однаковою поштивістю й увагою, і поки я жив у Доуків, увесь їхній час був зайнятий або доглядом за мною, або приймання сотень людей, які зазирали, щоб зі мною побачитися. Навіть уночі містер Доук двічі або тричі тихо зазирав до моєї кімнати. Живучи під його гостинним дахом, я ніколи й не відчував, що це не мій дім, або що мої найближчі та найдорожчі могли б доглянути за мною краще, ніж Доуки.

І не треба вважати, що містерові Доуку не доводилося потерпати за надання публічної підтримки індійцям у їхній боротьбі й за те, що він прихистив мене під своїм дахом. Містер Доук керував баптистською церквою і залежав у засобах до свого існування від європейських прихожан, не всі з-поміж яких дотримувалися ліберальних поглядів і серед яких неприязнь до індійців була, мабуть, настільки ж загальною, як і серед інших європейців. Але містер Доук залишався перед цим несхитним. Я обговорював із ним цю делікатну тему на самому початку нашого знайомства. Й він сказав:

- Мій любий друже, що Ви думаєте про релігію Ісуса? Я оголошую себе Його скромним послідовником – Його, який з готовністю піднявся на хрест за віру, яку мав, і любов якого охоплювала весь світ. Я повинен публічно взяти участь у вашій боротьбі, якщо я взагалі прагну представляти Христа європейцям, які, ви боїтеся, покинуть мене на покарання за це. І я не повинен скаржитися, якщо вони мене так покинуть. Мої засоби до існування справді йдуть від них, але ж ви, без сумніву, не вважаєте, що я пов’язав себе з ними заради засобів до існування, або що вони мене утримують. Мене утримує Бог; вони – лише інструменти Його всесильної волі. Однією з неписаних умов мого зв’язку з ними є те, що ніхто з них не може заважати моїй релігійній свободі. Тому, будь ласка, припиніть турбуватися щодо мене. Я займаю своє місце поряд із вами в цій боротьбі не для того, щоб зробити послугу індійцям, а тому, що це мій обов’язок. Але втім, я справді обговорив це питання зі своїм деканом. Я м’яко повідомив його, що якщо він не схвалить мої стосунки з індійцями, то може прийняти мою відставку й запросити іншого пастора. Але він не тільки попросив мене не турбуватися про це, але й навіть сказав кілька слів заохочення. Крім того, ви не повинні уявляти, що всі європейці однаково відчувають до вашого народу ненависть. Ви можете й не знати про мовчазне співчуття багатьох до ваших труднощів, і ви погодитися зі мною, що я про це, звісно, знаю з огляду на свою позицію.

Після цього чіткого пояснення, я більше ніколи не заговорював на цю тему. Й пізніше, коли містер Доук помер, здійснюючи своє святе покилкання в Родезії, поки боротьба у формі сатьяграхи ще тривала, баптисти скликали у своїй церкві збори, на які вони запросили покійного істера Качхалію й інших індійців, а також мене, на яких вони попросили мене виступити.

Приблизно через десять днів я одужав достатньо, щоб досить добре рухатись, і попрощався з цією благочестивою родиною. Розлука була дуже болісною як для мене, так і для Доуків.

ХХІІI. Підтримка європейців

XXIII

Підтримка європейців

Оскільки кількість впливових європейців, які активно ставали на бік індійців у їхній боротьбі, була доволі великою, то, можливо, не зайвим буде представити їх тут читачеві всіх водночас, так що, коли їхні імена траплятимуться пізніше в цій розповіді, вони не будуть йому незнайомі, й мені не доведеться зупинятися посеред оповіді для того, щоб їх представити. Послідовність, у якій розташовано ці імена – це не порядок заслуг у вигляді наданих послуг, ані порядок громадської оцінки, яку мали носії цих імен. Я згадую друзів відповідно до часу, коли я з ними познайомився, та у зв’язку з різними галузями боротьби, в яких вони допомогли індійцям.

Перше ім’я – це містер Альберт Вест, чий зв’язок зі спільнотою почався ще до боротьби, а зв’язок зі мною – ще раніше. Коли я відкрив свій офіс у Йоганнесбургу, моя дружина не була зі мною. Читач пам’ятає, що в 1903 році я отримав телеграму з Південної Африки й раптово виїхав з Індії, очікуючи, що повернуся впродовж року. Містер Вест часто бував у вегетаріанському ресторані в Йоганнесбургу, в якому я регулярно їв як вранці, так і ввечері – й таким чином ми познайомилися. Тоді він керував друкарнею у партнерстві з іще одним європейцем. У 1904 році серед індійців у Йоганнесбургу поширилася небезпечна пошесть. Я був повністю зайнятий піклуванням про пацієнтів, і мої відвідини ресторану стали нерегулярними. Навіть коли я йшов туди, то йшов перед іншими відвідувачами, щоб уникнути будь-якої можливої небезпеки для них від контакту зі мною. Містер Вест почав турбуватися, коли два дні поспіль не побачив мене там, оскільки він читав у газетах, що я піклувався про жертв епідемії. Третього дня о шостій ранку, щойно я приготувався виходити, містер Вест постукав у мої двері. Коли я відчинив, то побачив містера Веста з його осяйним обличчям.

- Я такий радий бачити Вас, – вигукнув він. – Я переживав про Вас, не бачачи Вас у ресторані. Скажіть мені, якщо я можу щось для Вас зробити.

- Ви піклуватиметеся про пацієнтів? – запитав я жартома.

- Чому ж ні? Я цілком готовий.

Тим часом я обміркував свої плани й сказав:

- Не можна було очікувати від Вас іншої відповіді, проте вже є багато людей, що допомагають у піклуванні, й до того ж, я збираюся залучити Вас до ще тяжчої праці. Маданджит зараз тут у зв’язку з епідемією, й нема кому приглянути за друкарнею Indian Opinion. Якщо ви поїдете в Дурбан і займетеся друкарнею, це справді дуже нам допоможе. Звичайно, я не можу запропонувати вам жодних спокусливих умов. Десять фунтів на місяць і половина прибутків, якщо такі будуть – ось усе, що я можу собі дозволити.

- Це досить важка робота. Я повинен отримати дозвіл від свого партнера, й до того ж, треба зібрати деякі борги. Але не зважайте. Ви зачекаєте на мою остаточну відповідь до вечора?

- Так, зустрінемось у парку о шостій.

Тож ми зустрілися. Містер Вест отримав дозвіл свого партнера. Він довірив мені збирання своїх боргів і виїхав до Дурбану вечірнім поїздом наступного дня. Через місяць я отримав його звіт про те, що друкарня не тільки не приносить прибутку взагалі, але й що вона є збитковим підприємством. Треба було зібрати велику заборгованість, але бухгалтерія велася погано. Навіть список імен і адрес передплатників був неповним. Погане управління стосувалося й інших аспектів. Містер Вест написав усе це не у вигляді скарги. Оскільки прибуток його не обходив, він запевнив мене, що не залишить те, за що взявся, але чітко дав мені зрозуміти, що газета не окупатиметься ще довгий час.

Шрі Маданджит прибув до Йоганнесбурга з метою залучити передплатників газети, а також щоб порадитися зі мною щодо керування друкарнею. Щомісяця мені доводилося перекривати малий чи великий дефіцит, і тому я хотів мати більш повне уявлення про мої можливі зобов’язання. Маданджит не мав досвіду друкарського бізнесу, і я від самого початку думав, що було б добре знайти йому кваліфікованого помічника. Тим часом вибухнула епідемія, й оскільки Маданджит якраз підходив для такої кризи, я залучив його до піклування про хворих. І я прийняв несподівану пропозицію Веста і сказав йому, що він поїде не тимчасово, поки триває епідемія, а назовсім. Звідси й його звіт про перспективи газети, про який я щойно згадав.

Читач знає, як зрештою і газету, і друкарню було переведено до Фенікса, де Вест отримував щомісячну платню у три фунти замість десятьох, про які ми домовилися перед тим. Сам Вест цілком погодився на всі ці зміни. Я ніколи не бачив, щоб він хоч трохи переживав стосовно того, як він утримуватиме себе. Я пізнав у ньому глибоко релігійний дух, хоча він і не вивчав релігію. Він був людиною абсолютно незалежного характеру. Він казав усе, як думав, і не вагався називати речі своїми іменами. Він мав цілком прості звички. Коли ми познайомилися, він був холостяком, і я знаю, що він жив незаплямовано чистим життям. Кілька років потому він поїхав у Англію відвідати своїх батьків і повернувся одруженим чоловіком. За моєю порадою, він привіз із собою свою дружину, тещу й неодружену сестру, й вони всі жили у крайній простоті та в усьому ставилися до індійців у Феніксі по-братськи. Міс Ада Вест (або Деві Бен, як ми її називали) тепер 35 років, вона досі неодружена й веде дуже благочестиве життя. Вона також надавала піонерам Фенікса добрі послуги. У різний час вона доглядала за маленькими дітьми, навчала їх англійської, куховарила у спільній кухні, підмітала будинки, вела рахунки, складала верстки та робила іншу роботу в друкарні. Яке б завдання їй не випадало, вона завжди виконувала його без вагань. Зараз вона не у Феніксі, але це тому, що після мого повернення в Індію друкарня не могла забезпечити навіть її невеликі особисті витрати. Тещі Веста тепер понад вісімдесят років. Вона чудово шиє й колись допомагала поселенню своїм кравецьким умінням. Всі у Феніксі називали її “бабуся” й відчували, що вона справді їхня родичка. Навряд чи треба щось і казати про місіс Вест. Коли багато членів поселення Феніксу були в тюрмі, Вести разом із Маганлалом Ганді повністю взяли на себе керування поселенням. Вест дбав про друкарню та газету, й за відсутності інших та моєї відправляв телеграми Гокхале, які треба було надіслати з Дурбану. Коли навіть Веста заарештували (хоча його невдовзі випустили), Гокхале почав нервувати й прислав Ендрюса та Пірсона.

Іще був містер Рітч. Я вже про нього писав. Він прийшов у мій офіс перед боротьбою й поїхав в Англію вчитися на юриста з метою зайняти моє місце, коли мене не буде. Він був рушійною силою Південноафриканського комітету британських індійців у Лондоні.

Третім був містер Полак, з яким, як і з Вестом, я випадково познайомився в ресторані. Він також одразу залишив посаду заступника редактора The Transvaal Critic, щоб перейти до штату Indian Opinion. Всі знають, як він їздив в Індію й Англію у зв’язку з боротьбою. Коли Рітч поїхав в Англію, я викликав Полака з Фенікса до Йоганнесбурга, де він став моїм юристом-практиком, а потім і повноправним адвокатом. Згодом він одружився. Люди в Індії знайомі з місіс Полак, яка не тільки ніколи не ставала на шляху свого чоловіка, але й була йому прекрасним помічником упродовж боротьби. Полаки не збігались у поглядах із нами щодо руху громадянської непокори, але тим не менш вони служили Індії як тільки могли.

Наступним був містер Герман Калленбах, із яким я також познайомився до початку боротьби. Він німець, і якби не Велика Війна, то сьогодні він був би в Індії. Це людина сильних почуттів, широких симпатій та дитячої простоти. За професією він архітектор, але немає роботи, хоч якої скромної, яку він вважав би нижчою за свою гідність. Коли я закрив свою установу в Йоганнесбургу, то жив із ним, але він образився б, якби я запропонував заплатити йому свою частку витрат на господарство, й заявив би, що я відповідальний за значні заощадження в його домашньому бюджеті. Це таки була правда. Але тут не місце описувати мої особисті стосунки з європейськими друзями. Коли ми думали про розміщення родин в’язнів-сатьяграхі в одному місці в Йоганнесбургу, Калленбах дозволив користуватися його великою фермою без жодної орендної плати. Але більше про це – пізніше. Коли до Йоганнесбурга приїхав Гокхале, спільнота розмістила його в котеджі Калленбаха, що дуже сподобався знаменитому гостю. Калленбах поїхав зі мною аж до Занзибару, щоб провести Гокхале. Його разом із Полаком заарештували й посадили до тюрми. Й нарешті, коли я поїхав із Південної Африки, щоб зустрітись із Гокхале в Англії, то Калленбах був зі мною. Проте коли я повертався в Індію, йому не дозволили поїхати зі мною в Індію через війну. Його, як і всіх інших німців, запроторили в Англії до концентраційного табору. Коли війна закінчилася, Калленбах повернувся до Йоганнесбурга й заново почав працювати за своєю професією.

Тепер дозвольте мені представити читачеві благородну дівчину – я маю на увазі міс Соню Шлезін. Я не можу встояти перед спокусою записати тут оцінку її характеру, яку зробив Гокхале. Він мав чудову здатність судити про людей. Я поїхав із ним з затоки Делагоа до Занзибару, й ця подорож надала нам чудову нагаду для тихих бесід. Гокхале зустрічався в Південній Африці з індійськими та європейськими лідерами. І, детально аналізуючи для мене характери основних людей у цій драмі, він, я чудово пам’ятаю, виявив честь і назвав серед усіх них, як європейців, так і індійців, міс Шлезін:

- Я рідко зустрічався з такою чистотою, цілковитою відданістю роботі та великою рішучістю, які я побачив у міс Шлезін. Я був просто вражений, як вона віддала в жертву все заради індійської справи, не очікуючи за це жодної винагороди. А якщо додати до всього цього її великі здібності й енергію, то поєднання цих якостей робить її безцінною для вашого руху. Навряд чи варто й казати, та все ж я скажу, що вам слід її дуже цінувати.

Одна дівчина-шотландка, міс Дік, яка працювала у мене стенотипісткою, була взірцем відданості та чистоти. Мені випало на долю багато гіркого досвіду, але також мені пощастило назвати своїми товаришами багатьох чудових європейців та індійців. Міс Дік пішла від мене, одружившись, і тоді містер Калленбах представив мені міс Шлезін і сказав:

- Цю дівчину доручила мені її мати. Вона розумна й чесна, але дуже норовиста й запальна. Можливо, вона навіть зухвала. Хай буде у вас, якщо ви зможете з нею впоратись. Я [залишаю] її у вас не просто заради зарплатні.

Я був готовий платити 20 фунтів на місяць хорошій стенотипістці, але й не уявляв собі здібностей міс Шлезін. Містер Калленбах запропонував, щоб я для початку платив їй 6 фунтів на місяць, і я охоче погодився. Невдовзі міс Шлезін показала мені свою норовисту сторону. Проте через місяць вона спромоглася завоювати моє серце. Вона була готова працювати і вдень, і вночі. Ніщо не було для неї складним чи неможливим. Їй тоді було тільки шістнадцять років, проте вона зачаровувала як моїх клієнтів, так і товаришів-сатьяграхі своєю щирістю та готовністю прислужитися. Ця юна дівчина невдовзі стала сторожем, охоронцем моральності не тільки мого офісу, але й цілого руху. Щоразу, коли вона сумнівалася щодо етичності якогось запропонованого руху, то вільного обговорювала це зі мною й не заспокоювалася, поки не була переконана. Коли всі лідери, окрім шета Качхалії, були в тюрмі, міс Шлезін розпоряджалася великими фондами й відповідала за бухгалтерію. Вона мала справу з працівниками різних характерів. Навіть шет Качхалія звертався до неї та радився з нею. Тоді за Indian Opinion відповідав містер Доук. Але навіть він, сивоволосий ветеран, давав їй перевірити статті, які писав для Indian Opinion. Одного разу він сказав мені:

- Якби міс Шлезін не було поруч, не знаю, чи зміг би я бути задоволеним своєю роботою. Я не можу до кінця оцінити її допомогу, й дуже часто я приймав виправлення чи доповнення, які вона пропонувала, знаючи, що вони доречні.

Пуштуни, патідари, колишні зв’язані контрактами робітники всіх прошарків і будь-якого віку оточували її, радились із нею та ходили за нею слідом. Загалом європейці в Південній Африці ніколи не їздили в одному купе в поїзді з індійцями, а у Трансваалі їм навіть було заборонено це робити. Проте міс Шлезін навмисне сідала в купе третього класу для індійців, як і інші сатьяграхі, й навіть чинила опір охоронцям, які їй заважали. Я боявся, а міс Шлезін сподівалася, що одного дня її заарештують. Але хоча трансваальський уряд і знав про її здібності, її володіння “стратегією” руху та вплив, який вона набула над сатьяграхі, він дотримувався лицарської політики й не заарештовував її. Міс Шлезін ніколи не просила й не бажала збільшення її місячної зарплатні в 6 фунтів. Я почав давати їй 10 фунтів, коли дізнався про деякі її потреби. Вона й це сприйняла з неохотою, й категорично відмовилася приймати більше.

- Більше мені не потрібно, а якщо я візьму хоч трохи більше за мої потреби, я зраджу принципу, який привабив мене до вас, – казала вона і змушувала мене замовкнути.

Можливо, читач запитає, якою була освіта міс Шлезін. Вона склала іспит середнього рівня в Капському університеті й отримала диплом першого класу зі стенографії тощо. Вона закінчила університет після закінчення боротьби й зараз є директором однієї урядової школи для дівчат у Трансваалі.

Герберт Кітчін був англійським електриком із серцем кришталевої чистоти. Він працював із нами під час англо-бурської війни та впродовж певного часу був редактором Indian Opinion. Упродовж усього життя він був брахмачар’я.

Досі я згадав людей, які перебували у близькому контакті зі мною. Їх не можна віднести до чільних європейців Трансваалю. Однак і такі теж дуже допомагали нам, і найвпливовішим серед таких помічників був містер Госкер, колишній президент Асоціації торгових палат Південної Африки та член Законодавчих Зборів Трансваалю, з яким читач уже познайомився і який був головою комітету європейських прихильників руху сатьяграха. Коли рух перебував у повному розпалі, прямий зв’язок між сатьяграхі та місцевим урядом, вочевидь, був поза питанням – не через якесь принципове заперечення з боку сатьяграхі прямо мати справу з урядом, а тому що останній, природно, не хотів вести переговори з тими, хто порушує його закони. Й цей комітет діяв як посередник між індійцями й урядом.

Я вже представив читачеві містера Альберта Картрайта. Крім того, був преподобний Чарльз Філіпс, який приєднався до нас і допомагав так само, як містер Доук. Містер Філіпс довго був у Трансваалі конгрегаціоналістським пастором. Його добра дружина також багато для нас зробила. Третім пастором, який відмовився від місця та став редактором щоденної газети Блумфонтейна The Friend і який підтримував у своїй газеті індійську справу всупереч протидії європейців, був преподобний Дьюдні Дрю, один із найкращих ораторів у Південній Африці. Подібним спонтанним помічником був містер Віер Стент, редактор The Petoria News. Якось у міській раді Преторії було проведено масові збори європейців під головуванням мера міста з метою засудити індійський рух та підтримати Чорний Акт. Тільки містер Віер Стент піднявся на противагу величезній більшості антиіндійськи налаштованих людей і відмовився сісти, не зважаючи на накази голови. Європейці погрожували йому фізичним насильством. Проте він стояв незворушно та виклично, наче лев, і нарешті збори розійшлися, не прийнявши своєї резолюції.

Були й інші європейці, чиї імена я міг би назвати та які ніколи не втрачали нагоди зробити нам добро, хоча формально й не вступали до жодного об’єднання. Проте я пропоную завершити цей розділ кількома словами про трьох леді. Однією з них була міс Гобхаус, донька лорда Гобхауса, яка всупереч бажанню лорда Мілнера прибула до Трансваалю під час англо-бурської війни та яка сама ходила серед бурських жінок, підбадьорювала їх і закликала до стійкості, коли лорд Кітченер влаштував свої знамениті, чи радше сумнозвісні “концентраційні табори” у Трансваалі та Вільній Державі. Вона вважала англійську політику стосовно англо-бурської війни абсолютно несправедливою, й тому, як і покійний містер Стед, бажала й молилася Богу, щоб Англія програла в цій війні. Послуживши таким чином бурам, вона була шокована, дізнавшись, що тих самих бурів, які зовсім нещодавно щосили чинили опір несправедливості, тепер втягнуто у здійснення несправедливості щодо індійців через сліпе упередження. Бури ставилися до неї з великою повагою та симпатією. Вона була дуже близькою з генералом Ботою і зробила все, що могла, щоб схилити бурів до політики скасування Чорного Акту.

Другою леді була міс Олів Шрайнер, про яку я вже згадував в одному з попередніх розділів. З іменем Шрайнер у Південній Африці рахуються настільки, що коли міс Шрайнер одружилася, то її чоловік узяв її прізвище, щоб (мені казали) європейці Південної Африки не забули про її зв’язок зі Шрайнерами. Причиною цього була не пиха, оскільки міс Шрайнер мала прості звички та була скромною, як її навчили. Я мав честь бути з нею знайомим. Вона не робила розрізнення між своїми слугами-неграми та собою. Будучи авторкою “Мрій” та багатьох інших творів, вона не вагаючись куховарила, мила посуд і працювала мітлою. Вона вважала, що така корисна фізична праця не тільки їй не шкодить, а навпаки, стимулює її літературні здібності та допомагає почуттю міри та проникливості в думках і словах. Ця обдарована леді використовувала задля індійської справи всю вагу свого впливу на європейців Південної Африки.

Третьою леді була міс Молтено, літній член давнього південноафриканського роду, яка також робила для індійців усе, що могла.

Читач може запитати, які плоди давала вся ця симпатія з боку європейців. Ну, цей розділ написано не для того, щоб описати практичні наслідки їхньої симпатії. Окреслена вище робота декого з цих друзів частково свідчить про результат. Сама природа сатьяграхи є такою, що плоди руху містяться в самому русі. Сатьяграха ґрунтується на самодопомозі, самопожертві та вірі в Бога. Однією з цілей, яких я прагнув, перелічуючи імена європейських помічників, було виявити вдячність сатьяграхі до них. Цю історію справедливо вважали б неповною без такої згадки. Я не намагався зробити цей список вичерпним – натомість, я передав удячність індійців до всіх, обравши кількох для окремої згадки. По-друге, як сатьяграхі, я вірю, що будь-яка діяльність, здійснена з чистим серцем, обов’язково дасть плоди, незалежно від того, чи будуть ці плоди видимі для нас. І наостанок – хоча це й не найменш важливо – я намагався показати, що всі праведні рухи спонтанно приваблюють до себе різноманітних чистих і некорисливих помічників. Якщо це ще не стало очевидним, то я хотів би сказати прямо, що для залучення симпатії європейців не було здійснено жодних зусиль, окрім зусиль – якщо їх можна назвати зусиллями – пов’язаних із дотриманням Істини, й тільки Істини. Європейських друзів приваблювала внутрішня сила самого руху.

ХХІV. Подальші внутрішні труднощі

XXIV

Подальші внутрішні труднощі

Ми отримали певне уявлення про наші внутрішні труднощі в Розділі XXII. Коли на мене напали в Йоганнесбургу, моя родина жила у Феніксі, й вона, природно, хвилювалася про мене. Проте вони не мали змоги витрачати гроші на поїздку з Фенікса до Йоганнесбурга. Тому мені було треба зустрітись із ними після одужання.

Я часто їздив із Трансваалю до Наталю й назад у зв’язку зі своєю роботою. З листів натальських друзів я знав, що і в Наталі угоду також зрозуміли дуже неправильно. І я отримав пачки листів до Indian Opinion із ворожою критикою угоди. Хоча боротьба у вигляді сатьяграхи досі обмежувалась індійцями Трансваалю, ми повинні були добиватися підтримки та симпатії також і індійців Наталю. Боротьба у Трансваалі була не просто місцевою справою – трансваальські індійці насправді вели битву від імені всіх індійців у Південній Африці. Й тому також я мушу поїхати до Дурбану й усунути поширені там непорозуміння. Тож я скористався першою ж нагодою з’їздити до Дурбану.

В Дурбані було скликано публічні збори індійців. Деякі друзі заздалегідь попередили, що на мене на цих зборах нападуть, і що тому мені не слід відвідувати їх узагалі, або принаймні слід ужити заходів, щоб захистити себе. Проте я не міг зробити ані одного, ані іншого. Якщо слуга, якого викликає його господар, не відповідає через страх, то він зраджує своєму званню слуги. Не заслуговує він цього імені й тоді, коли боїться покарання господаря. Служіння громадськості заради самого служіння – це як ходіння по лезу ножа. Якщо слуга готовий до хвали – він не може тікати й від звинувачень. Тому я постав перед зборами у призначений час. Я пояснив зборам, звідки взялася ця угода, а також відповів на запитання, які ставила публіка. Збори було проведено о восьмій вечора. Коли розгляд майже завершився, до сцени підбіг пуштун із великою палицею. Водночас хтось вимкнув світло. Я відразу зрозумів ситуацію. Шет Дауд Мухаммед, голова, встав з-за свого стола і спробував припинити безлад. Дехто з тих, хто був на сцені, оточив мене, щоб захистити мою особу. Ті друзі, які боялися нападу, прийшли сюди, підготувавшись до всіляких можливостей. Один із них мав у кишені револьвер, і стрельнув у повітря. Тим часом парс Рустомджі, який уже помітив грозові хмари, якомога швидше дістався поліцейського відділку та повідомив голову поліції Александера, який послав наряд поліції. Поліція дісталася до мене крізь натовп і відвела мене до будинку парса Рустомджі.

Наступного дня парс Рустомджі зібрав усіх пуштунів Дурбану з самого ранку й попросив їх викласти переді мною всі свої претензії до мене. Я зустрівся з ними та спробував із ними помиритися, проте без особливого успіху. Вони мали упереджене уявлення, що я зрадив спільноту – і, не усунувши цю отруту, переконувати їх було марно. Виразку підозри не вилікуєш аргументами чи поясненнями.

Того-таки дня я поїхав з Дурбану до Фенікса. Друзі, які охороняли мене минулого вечора, не хотіли залишати мене самого й повідомили, що вони збираються супроводжувати мене до Фенікса. Я сказав:

- Я не можу завадити вам, якщо ви поїдете всупереч моїй волі. Але Фенікс – це джунглі. І що ви робитимете, якщо його єдині мешканці не зможуть дати вам навіть їжі?

Один із друзів відповів:

- Цим нас не злякаєш. Ми самі можемо про себе подбати. Ну а оскільки ми – як солдати, то хто зможе нам завадити пограбувати вашу комору?

Так ми весело подалися до Фенікса.

Лідером цієї самопризначеної охорони був Джек Мудейлі, тамілець, який народився в Наталі, добре відомий серед індійців як досвідчений боксер. Він та його друзі вважали, що ніхто в Південній Африці – ані білий, ані кольоровий – не міг зрівнятись із ним у цьому спорті.

У Південній Африці я багато років мав звичай спати на відкритому повітрі завжди, окрім тих днів, коли йшов дощ. Тепер я не був готовий змінити цю звичку, і самоутворена охорона вирішила чергувати цілу ніч. Хоч я й намагався жартома переконати цих людей відмовитися від їхнього наміру, мушу визнати, що я мав слабкість почуватися в їхній присутності безпечніше. Цікаво, чи зміг би я так само спокійно спати, якби цієї охорони не було. Гадаю, мене лякав би кожен звук. Я вважаю, що моя віра в Бога непохитна. Вже багато років, як я інтелектуально погодився з припущенням, що смерть – лише одна з великих змін у житті й більш нічого, і слід вітати її, коли б вона не прийшла. Я навмисне здійснив якнайсильніше зусилля, щоб викинути зі свого серця будь-який страх, включно зі страхом смерті. Та все ж я пам’ятаю у своєму житті випадки, коли я не радів думці про наближення смерті так, як людина може радіти перспективі зустрітися з другом, якого вона давно загубила. Тож людина часто залишається слабкою, незважаючи на всі свої спроби бути сильною, а від знання, яке зупиняється в голові й не проникає в серце, дуже мало користі у критичні часи реального переживання. До того ж, внутрішня сила духу переважно випаровується, коли людина отримує і приймає підтримку ззовні. Сатьяграхі завжди повинен остерігатися таких спокус.

Поки я був у Феніксі, то робив тільки одне. Я багато писав із наміром усунути непорозуміння щодо компромісу, включно з уявним діалогом для Indian Opinion, в якому я дуже детально виклав заперечення проти угоди та її критику. Гадаю, цей діалог дав добрі результати. Виявилося, що трансваальські індійці, чиє нерозуміння угоди, якби воно тривало, призвело б до справді катастрофічних результатів, не розуміли її зовсім недовго. Трансваальським індійцям треба було тільки прийняти або відхилити угоду. Це було випробування як для них, так і для мене як їхнього лідера та слуги. Врешті, майже не залишилось індійців, які не зареєструвалися б добровільно. Був такий наплив людей, які бажали зареєструватися, що службовці, які цим займалися, мали дуже багато роботи, й дуже швидко індійці виконали свою частину угоди. Навіть уряд мусив це визнати, і я бачив, що непорозуміння, хоча й гостре за формою, мало дуже обмежений масштаб. Без сумніву, був великий переполох, коли деякі пуштуни силою взяли закон у свої руки. Але таке насильницьке сум’яття, якщо проаналізувати його, часто виявляється взагалі безпідставниим і так само часто – тільки тимчасовим. І все ж сьогодні у світі це – сила, оскільки ми схильні нервувати, коли стикаємося з насильством. Втім, якщо ми подумаємо про це спокійно, то виявимо, що причини нервувати нема. Припустімо лише, що мір Алам та його друзі не тільки поранили, а й справді знищили моє тіло. І припустімо також, що спільнота зважено залишилася спокійною та незворушною та пробачила нападників, зваживши, що з огляду на їхнє розуміння вони не могли б повестися по-іншому. Таке благородне ставлення не тільки не зашкодило б спільноті, але й принесло б їй велику користь. Всі непорозуміння зникли б, а очі міра Алама та його прихильників відкрилися б і побачили свою помилку. Що ж до мене, то з сатьяграхі не може статися нічого кращого, ніж з несподівано зустріти смерть прямо в акті сатьяграхи, тобто чинячи відповідно до Істини. Всі ці аргументи істинні тільки щодо такої боротьби, як рух сатьяграхи, де немає місця для ненависті, де головне – це покладання на себе, де ніхто не повинен дивитися на іншого з очікуванням, де немає лідерів, а отже немає й послідовників, або ж де всі є лідерами та всі є послідовниками, так що смерть одного з бійців, яким би визначним він не був, не призводить до послаблення, а навпаки, зміцнює боротьбу.

Такою є чиста й сутнісна природа сатьяграхи, яка не реалізується на практиці, тому що не всі ми відкинули ненависть. У реальній практиці не всі розуміють секрет сатьяграхи, й багато хто схильний нерозуміно йти слідом за небагатьма. Крім того, як зауважив Толстой, трансваальська боротьба була першою спробою застосування принципу сатьяграхи до мас або до людських об’єднань. Я не знаю жодного історичного прикладу чистої масової сатьяграхи. Втім, я не можу сформулювати жодної визначеної думки з цього приводу, оскільки моє знання історії обмежене. Але, власне кажучи, нам немає діла до історичних прецедентів. Беручи до уваги основоположні принципи сатьяграхи, ми побачимо, що наслідки, які я описав, повинні настати, як ніч настає після дня. Не досить буде відкинути таку цінну силу, зауваживши, що її важко чи неможливо застосувати. Груба сила була панівним чинником у світі впродовж тисяч років, і людство весь цей час пожинало її гіркі плоди – це очевидно кожному. Мало надії, що в майбутньому вона може дати хоч щось добре. Тільки якщо з темряви постане світло, то з ненависті вирине любов.

ХХV. Зрада генерала Смутса?

XXV

Зрада генерала Смутса?

Читач уже побачив деякі з внутрішніх труднощів, описуючи які, я мусив значною мірою черпати з історії власного життя – але цього не можна було уникнути, оскільки мої власні труднощі у стосунку до сатьяграхи стали також і труднощами учасників сатьяграхи. Тепер ми повертаємося до зовнішньої ситуації.

Мені дуже соромно писати заголовок цього розділу, як і сам розділ, оскільки він має справу з недосконалістю людської природи. Генерал Смутс уже в 1908 році вважався найбільш компетентним лідером у Південній Африці, а сьогодні він займає високе місце серед політиків Британської Імперії, та й навіть світу. Я не сумніваюсь у його видатних талантах. Генерал Смутс – настільки ж компетентний генерал і адміністратор, як і юрист. Багато інших політиків у Південній Африці прийшли та пішли, але з 1907 року й по сьогодні стерно уряду практично весь час перебувало в руках цього пана, й навіть сьогодні він займає унікальну позицію в країні. Я [поїхав з] Південної Африки дев’ять років тому. Я не знаю, яким епітетом зараз нагородили генерала Смутса люди в Південній Африці. Його звуть Ян, і [в] Південній Африці [його] називали “худий Янні”. Багато англійських друзів просили мене стерегтися генерала Смутса, оскільки він дуже розумний чоловік і опортуніст, чиї слова розуміє тільки він сам, і часто вони такі, що кожна сторона може тлумачити їх так, як вигідно їй. Насправді ж він за слушної нагоди часто відкидав тлумачення обох сторін, навадавав їм іншого тлумачення й обґрунтовував його такими розумними аргументами, що тодішні сторони змушені були вважати, що це вони помилились, а генерал Смутс правильно зробив, коли сказав ті слова, які сказав. Що стосується подій, які я зараз опишу, ми вважали й казали, коли вони сталися, що генерал Смутс нас обвів навколо пальця. Навіть сьогодні я вважаю цей інцидент зрадою з точки зору індійської спільноти. Тим не менш, я поставив після фрази знак запитання, оскільки, власне, вчинок генерала Смутса, можливо, не був навмисною зрадою. Його не можна було назвати зрадою, якщо такого наміру не було. Мій досвід спілкування з генералом Смутсом у 1913-14 роках не здавався мені тоді гірким і не здається таким сьогодні, коли я можу думати про минулі події більш відсторонено. Цілком можливо, що повівшись із індійцями так, як він це зробив у 1908 році, генерал Смутс не був винен у навмисній зраді.

Ці вступні слова були необхідні заради спрведливості щодо генерала Смутса, а також для захисту використання слова “зрада” у зв’язку з його іменем і тим, про що я говоритиму в даному розділі.

В минулому розділі ми побачили, як індійці добровільно зареєструвалися, щоб задовольнити трансваальський уряд. Тепер уряд повинен був скасувати Чорний Акт, і якби він це зробив, то боротьба у формі сатьяграхи завершилася б. Це не означало кінця всього антиіндійського законодавства у країні чи виправелення всіх кривд, завданих індійцям, за що індійці й далі повинні були продовжувати свій відповідний до Конституції рух. Сатьяграха була спрямована винятково на те, щоб розсіяти нову зловісну хмару на горизонті у формі Чорного Акту, який, якщо б індійці його прийняли, принизив би їх і торував би шлях до їхнього повного зникнення спершу в Трансваалі, а потім і по всій Південній Африці. Але замість скасування Чорного Акту, генерал Смутс зробив новий крок уперед. Він залишив Чорний Акт у зведенні законів і запровадив новий нормативний акт, який надав законної сили здійсненій добровільній реєстрації та виданим свідоцтвам після дати, затвердженої урядом відповідно до цього Акту, вивівши тих, хто має добровільну реєстрацію, з-під його дії, та створивши нове положення про реєстрацію азіатів. Таким чином вступили в дію два одночасних законодавчих акти з однаковим предметом, а новоприбулі індійці, як і навіть ті, хто пізніше подаватиметься на реєстрацію, й надалі підлягали Чорному Акту.

Я був вражений, прочитавши цей білль. Я не знав, як мені постати перед спільнотою. Це була чудова пожива для приятеля-пуштуна, який суворо розкритикував мене на опівнічній зустрічі. Проте я мушу сказати, що цей удар не тільки не похитнув мою віру в сатьяграху, а й зробив її сильнішою, ніж будь-коли. Я скликав зустріч нашого Комітету й пояснив його членам нове становище. Дехто з членів сказав із насмішкою:

- Ну ось. Ми часто казали Вам, що Ви дуже довірливий і вірите всьому, що вам кажуть. Не мало б значення, якби Ви були настільки простодушним у своїх особистих справах, але у громадських справах через Вашу довірливість повинна потерпати спільнота. Тепер дуже важко знову піднести той самий дух, який стимулював наш народ раніше. Ви знаєте, з чого зроблені ми, індійці – люди, з чийого миттєвого ентузіазму треба користатись у сприятливий момент. Якщо не скористатися тимчасовим припливом, вам кінець.

У цих насмішкуватих словах не було гіркоти. До мене звертались із такими речами і в інших випадках. Я відповів з усмішкою:

- Ну, те, що ви називаєте моєю довірливістю, є невід’ємною частиною мене. Це не довірливість, а довіра; й обов’язком кожного з нас – і моїм, і вашим – є довіряти нашим ближнім. І навіть якщо це справді мій недолік, ви повинні сприймати мене таким, яким я є – разом із моїми недоліками, не менш ніж із моїми добрими якостями. Але я не можу визнати, що ентузіазм спільноти є лише тимчасовим піднесенням. Ви повинні пам’ятати, що ви, так само як і я, є членами спільноти. Я сприйняв би як образу, якби ви так охарактеризували мій ентузіазм. Я так розумію, що й себе також ви вважаєте винятками з загального правила, яке намагаєтеся сформулювати. А якщо ні, то ви виявляєте несправедливість до спільноти, уявляючи інших настільки ж слабкодухими, як ви самі. У таких великих рухах, як наш, завжди є приплив і відплив. Наскільки б ясним не було ваше порозуміння з супротивником – що може не дати йому зрадити? Багато з нас пишуть іншим боргові розписки. Що може бути дорожчим і більш безсумнівним, ніж підпис людини на документі? А все ж на них доводиться подавати в суд; вони захищаються перед судом і висловлюють на свій захист всілякі аргументи. Зрештою маємо присуди на судовий арешт на майно, для виконання яких потрібно багато часу та великі труднощі. Хто може гарантувати, що таке кричуще неподобство не повториться? Тому я б радив вам терпляче поставитися до проблеми, що постала перед нами. Нам слід подумати, що ми можемо зробити у випадку, якщо боротьба повинна відновитися, тобто, що з абсолютною певністю може зробити кожен сатьяграхі незалежно від поведінки інших. Особисто я схильний думати, що якщо тільки ми будемо вірними собі, то й інших не забракне, і навіть якщо вони схильні до слабкості, то їх посилить наш приклад.

Я думаю, цього було досить, щоб примирити скептиків, які мали добрі наміри, але сумнівалися щодо відновлення боротьби. Близько цього часу містер Качхалія почав виявляти свій темперамент і вийшов уперед. На всіх етапах він оголошував своє зважене рішення мінімальною кількістю слів, а потім несхитно його дотримувався. Я не пам’ятаю жодного випадку, коли він виявив слабкість або сумнів у остаточному результаті. Якось настав час, коли Юсуф Міан не був готовий продовжувати стояти біля стерна у неспокійних водах. Усі ми одностайно проголосили Качхалію нашим капітаном, і відтоді й до кінця він непохитно перебував на своєму відповідальному посту. Він без страху впорався з труднощами, які вибили б із сідла майже будь-кого іншого на його місці. Із просуванням боротьби настав період, коли піти в тюрму стало для декого дуже легким завданням і способом отримати заслужений відпочинок, тоді як було нескінченно складніше залишитися ззовні, ретельно всім займатися, залагоджувати різні проблеми й мати справу з людьми всілякого роду та характеру.

Пізніше європейські кредитори Качхалії впіймали його в пастку. Багато індійських торговців повністю залежать у своїй торгівлі від європейських фірм, які продають їм у кредит товарів на сотні тисяч рупій лише під особисті гарантії. Те, що європейці плекають таку довіру до індійських торговців – прекрасний доказ загальної чесності індійської торгівлі. Качхалія також був винен великі суми багатьом європейським фірмам, які всі водночас, прямо чи непрямо спонукувані до цього урядом, попросили у нього виплатити борги. Ці фірми дали Качхалії зрозуміти, що вони не вимагатимуть заплатити одразу, якщо він вийде з руху сатьяграхи. Але якщо він цього не зробить, вони бояться втратити свої гроші, оскільки його будь-якої миті може заарештувати уряд, і тому вони вимагали одразу отримати своє готівкою. Качхалія сміливо відповів, що його участь у боротьбі індійців – це його особиста справа, яка ніяк не пов’язана з його торгівлею. Він вважає, що його релігія, честь його спільноти та його власна самоповага нерозривно пов’язані з цією боротьбою. Він подякував своїм кредиторам за підтримку, яку вони йому вже надали, але відмовився надавати неналежного значення цій підтримці чи й, власне, своїй торгівлі. Їхні гроші перебувають у нього в цілковитій безпеці, й поки він живий, він виплатить їм повною мірою за будь-яку ціну. Проте якщо з ним щось станеться, то його запас товарів, а також борги інших, що числяться на його користь у бухгалтерських книгах, цілком у їхньому розпорядженні. Тому він бажає, щоб кредитори продовжували довіряти йому, як і раніше. Це була цілком слушна аргументація, і твердість Качхалії була ще однією причиною, щоб його кредитори довіряли йому, але в цьому випадку вона не справила на них враження. Ми можемо розбудити людину, що справді спить, але не того, хто лише прикидається, що спить, насправді будучи бадьорим – а так було з цими європейськими торговцями, єдиною метою яких було натиснути неналежним чином на Качхалію. В усьому ж іншому їхні гроші перебували в повній безпеці.

22 січня 1909 році в моєму офісі було проведено збори кредиторів. Я чітко сказав їм, що тиск, якому вони піддають Качхалію, є чисто політичним і негідним підприємців – і їх моє зауваження розгнівило. Я показав їм балансовий звіт шета Качхалії й довів, що вони зможуть отримати свої двадцять шилінгів з фунта. Крім того, якщо кредитори хочуть продати його справу комусь іншому, то Качхалія був готовий передати товари та борги, записані в бухгалтерські книги, покупцю. Якщо це їм не підходить, кредитори можуть узяти собі весь запас товарів у крамниці Качхалії за собівартістю, а якщо будь-яка частка належного їм усе ж залишиться непокритою, вони вільні взяти те, що інші винні йому, в достатній кількості, щоб покрити дефіцит. Читач бачить, що, погоджуючись на таку угоду, європейські торговці нічого не втрачали. Я в багатьох випадках раніше вже укладав подібні угоди з кредиторами деяких моїх клієнтів, на яких чинили сильний тиск. Але в цьому випадку торговці не прагнули справедливості. Вони хотіли зігнути Качхалію. Качхалія не збирався гнутися, проти нього були розпочаті процедури банкрутства, і його було оголошено неплатоспроможним, хоч активи його підприємства були значно більші за пасиви.

Ця неплатоспроможність не тільки не стала плямою на його геральдичному щиті, а й була для нього дуже почесною. Вона збільшила його престиж серед спільноти, й усі привітали його з його твердістю та мужністю. Але такий героїзм трапляється рідко. Пересічна людина не може зрозуміти, як неплатоспроможність може припинити бути неплатоспроможністю, припинити бути безчестям і стати честю та прикрасою – але Качхалія одразу це усвідомив. Багато торговців раніше скорилися Чорному Акту просто через страх неплатоспроможності. Качхалія міг би запобігти банкрутству, якби хотів, не виходячи з боротьби – це було поза питанням – а позичивши гроші у багатьох індійських друзів, які радо допомогли б йому подолати цю кризу. Але йому не підходило врятувати свою справу в такий спосіб. Небезпека, що його будь-якого дня посадять у тюрму, була спільною для нього та всіх сатьяграхі. Тому навряд чи було б належним позичити у товариша-сатьяграхі, щоб заплатити своїм європейським кредиторам. Але серед його друзів були також і “штрейкбрехери”, які б могли допомогти. Власне, один або двоє серед них таки пропонували допомогу. Але прийняти їхню пропозицію було б рівносильним визнанню, що в покорі злощасному Акту є мудрість. Тому ми вирішили відхилити запропоновану ними допомогу.

Крім того, ми думали, що якщо Качхалія дозволить оголосити себе неплатоспроможним, його неплатоспроможність служитиме щитом для інших, оскільки якщо не в усіх, то принаймні в абсолютній більшості випадків неплатоспроможності кредитор обов’язково щось втрачає. Він цілком задоволений, якщо отримує десять шилінгів з фунта, і вважає, що 15 шилінгів – це настільки ж добре, як і 20 шилінгів з фунта. Адже великі торговці в Південній Африці зазвичай отримують прибуток не в 61/4, а в 25 відсотків. Тому вони вважають, що 15 шилінгів – настільки ж добре, як і повна виплата. Але оскільки 20 шилінгів з фунта практично ніколи не отримуються з маєтку збанкрутілого, то кредитори не прагнуть довести свого боржника до стану неплатоспроможності. Тому як тільки Качхалію було оголошено неплатоспроможним, виникла велика ймовірність, що європейські кредитори припинять погрожувати іншим торговцям-сатьяграхі, які були їхніми боржниками. І саме так і сталося. Європейці хотіли примусити Качхалію або припинити боротьбу, або виплатити їм повністю готівкою. Вони не змогли досягти жодної з цих цілей, а отриманий результат був повною протилежністю того, чого вони очікували. Їх приголомшив цей перший випадок, коли респектабельний індійський торговець радо прийняв банкрутство, і відтоді вони зберігали тишу. За рік кредитори отримали по 20 шилінгів на фунт із запасу товарів Качхалії-шета, й це був перший випадок у Південній Африці, про який я знаю, коли кредитори повністю отримали відшкодування з майна неплатоспроможного боржника. Тож іще поки боротьба тривала, Качхалія здобув велику повагу серед європейських торговців, які виявили свою готовність передати в кредит будь-яку кількість товарів, не зважаючи на те, що він стоїть на чолі руху. Але Качхалія щодня здобував силу та розумно оцінював боротьбу. Тепер ніхто не міг сказати, скільки ще триватиме боротьба. Тому ми вирішили, що після процедури банкрутства він не повинен брати на себе великих зобов’язань у торгівлі впродовж боротьби, обмежуючи натомість свої операції лише такою помірною кількістю, щоб цього вистачало йому на хліб щоденний. Тому він не скористався пропозицією європейських торговців.

Навряд чи слід і казати, що всі ці події в житті Качхалії-шета сталися не одраху після зборів Комітету, згаданих вище, а що я тут знайшов місце, щоб викласти їх у формі зв’язної історії. Якщо говорити про час, то Качхалія став головою через якийсь час після відновлення боротьби (10 вересня 1908 року), а його банкрутство настало близько п’яти місяців потому.

Але повернемося до зборів Комітету. Коли збори завершилися, я написав листа генералові Смутсу, стверджуючи, що цей новий його білль є зрадою компромісу, та привертаючи його увагу до наступного пасажу в його промові в Річмонді менш ніж через тиждень після угоди:

– Друга незгода індійців полягала в тому, що вони ні за що не зареєструються, поки не буде скасовано цей закон. Він [Смутс] сказав їм, що цей закон не буде скасовано, поки у країні є хоч один азіат, який не зареєструвався. Поки кожен індієць у країні не зареєструється, закон не буде скасовано.

Політики відповідають не на всі запитання, які їм ставлять у складних ситуаціях, або якщо відповідають, то вдаються до ухильних фраз. Генерал Смутс був неперевершеним майстром цього мистецтва. Ти можеш писати йому так часто, як забажаєш, можеш виголошувати стільки промов, скільки захочеш – але якщо він не хоче відповісти, то ти нічого з нього не витягнеш. Закон увічливості, який вимагає, щоб джентльмен відповів на отримані листи, не міг вплинути на генерала Смутса, і я не отримав жодної задовільної відповіді на свої листи.

Я зустрівся з Альбертом Картрайтом, який був нашим посередником. Він був глибоко шокований і вигукнув:

– Справді, я зовсім не розумію цю людину! Я чудово пам’ятаю, що він обіцяв скасувати Чорний Акт. Я зроблю все, що зможу, але ви знаєте, що після того, як генерал Смутс зайняв позицію, його ніщо не похитне. Статті в газетах для нього – ніщо. Так що, боюся, я не зможу багато чим вам допомогти.

Я також зустрівся з містером Хоскеном, який написав генералові Смутсу, але отримав лише дуже незадовільну відповідь. Я писав статті в Indian Opinion під заголовком “Брудна гра” – але що вони грізному генералові? До філософа чи до берсердечної людини можна застосовувати які завгодно гіркі епітети – проте це нічого не дасть. Вони продовжать свій рівномірний рух. Я не знаю, яке з цих двох визначень підходить генералові Смутсу. Мушу визнати, що в його ставленні є свого роду філософія. Коли я листувався з ним і писав у газеті проти нього, то, пам’ятаю, я сприймав генерала Смутса як безсердечну людину. Але це був лише початок боротьби, лише її другий рік, тоді як вона триватиме вісім років, упродовж яких я мав багато нагод із ним зустрітися. З наших подальших розмов я часто відчував, що загальне уявлення в Південній Африці про підступи генерала Смутса, можливо, було до нього не зовсім справедливим. Утім, я впевнений у двох речах. По-перше, він має в політиці певні принципи, що не є цілком аморальними. По-друге, в політиці є міце для підступів і, в певних випадках, для спотворення істини.

ХХVI. Відновлення боротьби

XXVI

Відновлення боротьби

Якщо, з одного боку, ми намагалися спонукати Смутса виконати його частину угоди, то, з іншого боку, ми з ентузіазмом були зайняті просвітництвом у спільноті. Ми виявили, що люди скрізь готові відновити боротьбу та піти в тюрму. В кожному місці проводилися збори, на яких ми пояснювали переговори, що проходили з урядом. Щотижневе зведення в Indian Opinion дозволяло індійцям не відставати від поточних подій, і ми застерегли їх щодо можливої загрози, яка нависла над нами, а саме, що добровільна реєстрація виявиться неспроможною, й попросили бути готовими спалити свідоцтва, якщо Чорний Акт зрештою не буде скасовано, й таким чином дати знати уряду, що спільнота не відчуває страху й непохитно готова піти в тюрму. З усіх місць було зібрано свідоцтва з метою розпалити з них багаття.

Урядовий акт, про який ми згадували у попередньому розділі, саме мав пройти через парламент, якому від імені індійців було представлено петицію – але марно. Нарешті сатьяграхі надіслали “ультиматум” уряду. Це слово належало не сатьяграхі, а генералові Смутсу, який вирішив так наректи лист, який вони йому надіслали, щоб повідомити про рішучість спільноти. Генерал сказав:

– Люди, які так погрожують уряду, не уявляють про його міць. Мені лише шкода, що деякі агітатори намагаються розпалити бідолашних індійців, які зазнають краху, якщо піддадуться на їхні намовляння.

Як написав із цього приводу репортер газети, багато членів Трансваальської Асамблеї почервоніли від гніву, дізнавшись про цей “ультиматум”, і одностайно та з ентузіазмом прийняли акт, поданий генералом Смутсом.

Цей так званий ультиматум можна підсумувати наступним чином:

“Індійці та генерал Смутс чітко погодилися, що якщо індійці зареєструються добровільно, то він, зі свого боку, повинен подати до парламенту акт, яким узаконить таку добровільну реєстрацію та скасує Акт про азіатів. Добре відомо, що індійці зареєструвалися добровільно, задовольнивши уряд, і тому Акт про азіатів має бути скасовано. Спільнота надіслала генералові Смутсу багато повідомлень і здійснила всі можливі законні кроки для досягнення справедливості – але поки що безрезультатно. У час, коли цей закон проходить через парламент, лідерам належить повідомити уряд про невдоволення та сильні почуття, що панують у спільноті. На жаль, ми мусимо заявити, що якщо Акт про азіатів не буде скасовано відповідно до умов угоди і якщо рішення уряду з цього приводу не буде донесено до індійців перед певною датою, то свідоцтва, зібрані індійцями, буде спалено, й вони смиренно, але твердо приймуть наслідки”.

Однією з причин, чому цей лист було сприйнято як ультиматум, була визначена дата відповіді. Ще одна причина полягала в тому, що європейці вважали індійців дикунами. Якби європейці вважали індійців рівними собі, вони виявили б, що цей лист цілком люб’язний, і дуже серйозно б його розглянули. Але той факт, що європейці вважали індійців варварами, був достатньою причиною, щоб індійці написали такого листа. Індійці повинні або визнати, що вони варвари, та погодитися на гноблення як такі, або ж вони повинні зробити активні кроки, щоб спростувати звинувачення у варварстві. Цей лист був першим із таких кроків. Якби за листом не стояла залізна рішучість діяти відповідним чином, його сприйняли б як зухвальство, й індійці б довели, що вони – бездумний та дурний рід.

Можливо, читач відзначить, що звинувачення у варварстві було спростовано у 1906 році, коли було прийнято присягу про сатьяграху. І якщо так, то в цьому листі не було нічого нового, що могло б виправдати той факт, що я надаю йому такого значення й датую заперечення звинувачень починаючи від нього. Власне кажучи, це правда – але якщо поміркувати трохи глибше, то виявиться, що спростування справді почалося з цього листа. Слід пам’ятати, що присяга про сатьяграху відбувалася майже випадково, а наступні ув’язнення стали неминучим наслідком. Спільнота тоді значно зросла, проте несвідомо. Але коли було написано цей лист, то існував продуманий намір заявити про повну обізнаність і високий престиж. Тепер, як і раніше, метою, якої ми прагнули, було скасування Чорного Акту. Але відбулася зміна у використаному стилі мовлення, обраних методах роботи і, крім того, в іншому. Коли раб вітається з господарем, і коли друг вітається з другом – форма в обох випадках та сама, але вони відрізняються, як небо і земля, що дозволяє відстороненому спостерігачу одразу розпізнати раба і друга.

Ми багато дискутували між собою, коли відправляли цей ультиматум. Чи не сприймуть вимогу про відповідь у визначений термін за нахабство? Хіба не може статися, що це зробить уряд жорсткішим і змусить його відмовитися від наших умов, які вони в іншому разі могли б прийняти? Чи не було б досить, якби ми непрямо оголосили уряду про рішення спільноти? Належним чином зваживши всі ці міркування, ми одностайно дійшли висновку, що ми повинні робити те, що вважаємо правильним і належним для себе. Ми повинні ризикнути, що нас звинуватять у непоштивості, а також ризикнути, що уряд роздратовано відмовиться від того, що в іншому випадку міг би задовольнити. Якщо ми не визнаємо, що є нижчими як люди в будь-якому сенсі та якщо ми віримо, що володіємо здатністю стерпіти безмежну кількість страждань упродовж будь-якого часу – ми повинні без вагань іти прямим шляхом.

Можливо, читач побачить, що у зробленому тепер кроці була певна новизна та відмінність, які викликали відгомін у парламенті та в європейських колах поза ним. Дехто привітав індійців із їхньою сміливістю, тоді як інші дуже розізлилися й вимагали заслуженого покарання індійців за їхнє зарозуміле нахабство. Кожна фракція своєю поведінкою визнавала новизну цього кроку індійців. Цей лист викликав навіть більший ажіотаж, ніж початок руху сатьяграхи, який також був новинкою, коли почався. Причина очевидна. Коли було почато сатьяграху, ніхто не знав, на що здатні індійці, й тому ані такий лист, ані слова, якими його було викладено, не підходили б для тієї початкової стадії. Але тепер спільнота вже пройшла хрещення вогнем. Всі бачили, що індійці здатні терпіти труднощі, пов’язані зі спробою виправити завдані їм кривди, й тому мова “ультиматуму” з’явилась у світлі зростання і зовсім не здавалася неналежною за даних обставин.

ХХVII. Багаття зі свідоцтв

XXVII

Багаття зі свідоцтв

Термін ультиматиму спливав того ж дня, коли в Законодавчих Зборах планувався розгляд Акту про азіатів. Було скликано збори, які мали відбутися через дві години після того, як спливало часове обмеження, для проведення публічної церемонії спалення свідоцтв. Комітет із сатьяграхи вважав, що збори не були б безплідними, навіть якби, можливо, цілком неочікувано було отримано позитивну відповідь від уряду, оскільки в цьому разі збори було б використано для оголошення спільноті про позитивне рішення уряду.

Втім, Комітет вважав, що уряд узагалі не дасть відповіді на ультиматум. Усі ми прийшли на місце зборів заздалегідь і домовилися, щоб відповідь уряду телеграмою, якщо така буде, одразу було доставлено на збори, які проводились о четвертій годині на території Гамідійської мечеті в Йоганнесбургу (16 серпня 1908 року). Кожен сантиметр наявного простору зайняли індійці всіх класів. Південноафриканські негри носять свою їжу в залізних казанах на чотирьох ніжках. Один із таких казанів найбільшого розміру, наявного на ринку, взяли з крамниці індійського торговця та встановили на платформі в куті ділянки, щоб палити в казані свідоцтва.

Коли збори мали почати свою справу, на велосипеді приїхав доброволець із телеграмою від уряду, в якому той висловлював жаль з приводу рішення індійської спільноти й оголошував, що не може змінити лінію своєї поведінки. Телеграму зачитали публіці, яка сприйняла її зі схвальними криками, ніби була рада, що сприятлива нагода спалити свідоцтва не вислизнула з її рук, як це сталося б, якби уряд виконав вимоги, сформульовані в ультиматумі. Важко висловити будь-яку категоричну домку щодо того, чи були гідними такі почуття радощів, не знаючи мотивів, що спонукали кожного з присутніх, які зустріли відповідь уряду схвальними вигуками. Принаймні, можна сказати, що ці вигуки були добрим знаком ентузіазму присутніх на зборах. Тепер індійці певною мірою усвідомлювали свою силу.

Збори почалися. Головуючий закликав присутніх до уваги й пояснив їм усю ситуацію. Було прийнято відповідні рішення. Я чітко описав у деталях різні стадії тривалих переговорів і сказав:

- Якщо є індійці, які віддали свої свідоцтва для спалення, але хочуть повернути їх, нехай вийдуть вперед і візьмуть їх. Просто спалення свідоцтв – не злочин, і вони не дадуть можливості сісти в тюрму тим, хто цього прагне. Спалюючи свідоцтва, ми лише оголошуємо про свою тверду рішучість нізащо не підкоритися Чорному акту й позбавляємо себе можливості навіть пред’являти свідоцтва. Але для кожного лишається відкритою можливість узяти завтра копію свідоцтва, яке буде перетворено на попіл сьогодні, і якщо тут є люди, які думають про такий боягузливий вчинок або сумніваються у власній можливості дотриматися присяги, вони ще мають час повернути свої свідоцтва, які буде їм повернуто. Нікому не слід соромитися забрати своє свідоцтво зараз, оскільки, зробивши це, вони покажуть певного роду сміливість. Але не тільки буде соромно, але й зашкодить інтересам спільноти, якщо хтось отримає копію свідоцтва потім. Знову ж, зауважимо, що це буде тривала боротьба. Ми знаємо, що дехто з нас вийшов із рядів, і що тягар тих, хто залишається, став через це важчим. Я раджу вам поміркувати про все це, й лише потім робити стрибок, який ми плануємо сьогодні.

Прямо під час моєї промови були голоси, які казали: "Ми не хочемо повертати свідоцтва, паліть їх". Нарешті, я запропонував, що якщо хтось хоче виступити проти рішення, йому слід виступити – але ніхто не встав. Мір Алам також був присутній на цих зборах. Він оголосив, що він був неправий, напавши на мене, й до великої радості присутніх передав для спалення своє оригінальне свідоцтво, оскільки він не виробив добровільного свідоцтва. Я взяв простягнену ним руку, потис її з радістю і ще раз запевнив його, що я ніколи не плекав жодної образи на нього.

Комітет уже отримав понад 2000 свідоцтв для спалення. Всі ці свідоцтва кинули в казан, просякли гасом, і пан Юсуф Міан підпалив їх. Всі присутні на зборах встали, й поки свідоцтва горіли, площею ходила луна їхніх невпинних вигуків. Дехто з людей, які доти не віддали свої свідоцтва, тепер масово принесли їх на платформу, й нові свідоцтва також було віддано вогню. Коли одного з цих друзів запинали, чому він передав своє свідоцтво лише в останню мить, він сказав, що так було краще і це створювало більше враження на глядачів. Інший щиро визнав брак сміливості та сумнів, що свідоцтва взагалі палитимуть. Але він не міг залишити свідоцтво, коли побачив багаття, і віддав його, розуміючи, що доля всіх може стати і його долею. Така щирість часто зустрічалася під час боротьби.

Репортери англійських газет, присутні на зборах, були глибоко враженні всією сценою й мальовничо описали збори у своїх газетах. Йоганнесбурзький кореспондент The Daily Mail (Лондон) надіслав опис зустрічі, в якому він порівнював акт спалення індійцями своїх свідоцтв із Бостонським чаюванням. Я не думаю, що це було перебільшенням, зважаючи, що якщо вся міць Британської Імпарії була спрямована проти сотень тисяч європейців в Америці, то тут у Південні Африці безпорадна група з 13 тисяч індійців кинула виклик могутньому уряду Трансваалю. Єдиною зброєю індійців була віра у справедливість їхньої справи та в Бога. Поза всяким сумнівом, ця зброя самодостатня та всемогутня для того, хто вірить – але оскільки пересічна людина так не вважає, то 13 тисяч беззбройних індійців можуть здаватися незначущою силою порівняно з добре озброєними європейцями Америки. Як Бог є силою слабких, так світ їх зневажає.

ХХVIII. Звинувачення у форсуванні нової справи

XXVIII

Звинувачення у форсуванні нової справи

За той самий рік, коли було прийнято Чорний Акт, генерал Смутс провів через Законодавчі Збори ще один закон, який називався Трансваальський акт про обмеження імміграції (Акт 15, 1907 року), який для вигляду мав загальне застосування, але передусім був спрямований проти індійців. Цей акт загалом наслідував подібний закон у Наталі, але забороняв імміграцію тим, хто здатен був пройти освітні тести, проте не підлягав реєстрації за Актом про азіатів, і таким чином був перетворений на інструмент, що запобігав в’їзду бодай одного нового індійця.

Для індійців було надзвичайно важливо опиратися цьому новому порушенню їхніх прав, але існувало питання, чи слід зробити це окремим пунктом у боротьбі в формі сатьяграхи. Спільнота не була прив’язана до того, коли та щодо яких питань слід чинити сатьяграху – у вирішенні цього треба було тільки не виходити за межі, визначенні мудрістю та оцінкою власних сил. Сатьяграха з будь-якого доречного чи недоречного приводу деградувала б у дураграху [силова боротьба, спрямована на шкоду, а не просвітлення супротивника]. А якщо людина вдається до сатьяграхи, не зваживши власних сил, а потім зазнає поразки, вона не тільки знеславлює себе, але і власною помилкою заплямовує незрівнянну зброю сатьяграхи.

Комітет із сатьяграхи стежив, щоб сатьяграха індійців здійснювалася тільки проти Чорного акту, а якщо Чорний акт буде скасовано, то Акт про обмеження імміграції встратить жало, про яке я казав. І все ж, якщо б індійці не зробили жодних кроків щодо Акту про імміграцію через думку, що окремий рух проти нього непотрібний, їхнє мовчання можна було б хибно сприйняти як згоду на повну заборону імміграції індійців у майбутньому. Тому Акту про імміграцію треба протистояти, і єдине питання було: Чи слід його включити також у боротьбу в формі сатьяграхи? Погляд спільноти полягав у тому, що її обов’язок – включати до сатьяграхи будь-які нові напади на їхні права, зроблені, поки триває боротьба. Чи почувалися вони для цього досить сильними – зовсім інше питання. Лідери дійшли висновку, що відсутність або нестача сили не повинна перетворюватися на привід для того, щоб облишити Акт про іміграцію, й тому цей Акт також має бути охоплено боротьбою у формі сатьяграхи.

Тому ми написали уряду з цього питання. Ми не могли спонукати цим генерала Смутса погодитися на зміни до закону, але це дало йому новий привід, щоб очернити спільноту та справді висловити свої погляди. Генерал Смутс знав, що багато інших європейців, окрім тих, хто нам публічно допомагав, приватно симпатизували нашому руху, і природно, що він бажав, аби їхні симпатії за можливості відійшли від нас. Тому він звинуватив мене в тому, що я підняв нове питання та сказав, а також написав нашим прихильникам, що вони не знали мене так, як він. Якби він дав мені палець, я відкусив би всю руку – й саме тому він не скасовує Акт про азіатів. Коли сатьяграха починалася, питання про нових іммігрантів узагалі не стояло. Тепер, коли він ввів законодавство, яке запобігає в’їзду нових індійців, в інтересах Трансваалю – я й тут погрожую сатьяграхою. Він більше не може терпіти ці "хитрощі". Я можу робити найгірше, на що здатен, і знищити всіх індійців – але він не скасує Акту про азіатів, а уряд Трансваалю не відмовиться від політики, яку він прийняв щодо індійців, і в цьому справедливому ставленні вони мають право на підтримку всіх європейців.

Невелике міркування покаже, що цей аргумент був цілком несправедливий і аморальний. Коли нічого такого, як Акт про обмеження імміграції, не існувало – як могли індійці чи я протистояти йому? Генерал Смутс багатослівно говорив про свій досвід того, що він називав моїми "хитрощами", і водночас не міг назвати жодного прикладу на підтримку свого твердження. І я не пригадую, щоб хоч колись удався до хитрощів за всі ті роки, коли жив у Південній Африці. Я можу піти ще далі й без найменших вагань сказати, що я ніколи в житті не вдавався до хитрощів. Я вважаю, що хитрощі не тільки морально неправильні, але й політично недоцільні, й тому завжди засуджував їх використання навіть із практичної точки зору. Мені навряд чи й треба захищатися. Я б навіть соромився, якби захищався перед тими читачами, для яких це написано. Якщо вони досі не побачили, що я не хитрую, то нічого, що я міг би написати для власного захисту, не переконало б їх у цьому. Я написав ці кілька речень лише для того, щоб дати читачу уявлення про труднощі, з якими ми зіткнулися впродовж боротьби у формі сатьяграхи та про безпосередню загрозу для руху, якби індійці хоч на волосину відхилилися від вузької праведної стежини. Канатоходець, який балансує на мотузці, підвішеній на висоті семи метрів, повинен зосередити увагу на мотузці, й найменша помилка означає для нього смерть – байдуже, в який бік він упаде. Вісім років досвіду сатьяграхи в Південній Африці навчили мене, що сатьяграхі повинен, якщо можливо, бути ще більше зосереджений на одній справі, ніж канатоходець. Друзі, перед якими генерал Смутс виклав свої звинувачення щодо мене, добре мене знали, й тому це звинувачення справило на них ефект протилежний до того, якого прагнув генерал Смутс. Вони не тільки не відмовилися від підтримки мене чи руху, а ще більш ревно стали нас підтримувати, й пізніше індійці побачили, що їхнім проблемам не було б кінця, якби вони не поширили сатьяграху також і на Акт про імміграцію.

Досвід навчив мене, що закон прогресії стосується будь-якої праведної боротьби. Але у випадку сатьяграхи цей закон стає аксіомою. Уздовж течії Гангу в нього вливаються інші струмки та ріки, тож у гирлі він розливається так широко, що не видно іншого берега, а людина, яка пливе рікою на човні, не може зрозуміти, де закінчується ріка й починається море. Так само з просуванням сатьяграхи в її течію вливаються багато інших елементів, і постійно зростають результати, до яких вона призводить. Це справді неминуче, й це пов’язано з першими принципами сатьяграхи. Адже в сатьяграсі мінімум – це водночас максимум, а оскільки це незменшуваний мінімум, то питання про відступ немає, і єдиний можливий напрям руху – це вперед. В інших видах боротьби, навіть якщо вони праведні, вимога спершу ставиться трохи завищена, щоб допустити майбутнє зменшення, і тому закон прогресії не застосовується до них без винятку. Але я повинен пояснити, як вступає в дію закон прогресії, коли мінімум – це водночас максимум, як у сатьяграсі. Ганг не залишає свого русла в пошуку притоків. Так само й сатьяграхі не залишає своєї стежки, вузької, як лезо ножа. Але як притоки самі вливаються до Гангу вздовж його течії – так само стається з річкою сатьяхрахи. Побачивши, що Акт про імміграцію було включено до сатьяграхи, деякі індійці, які не знали принципів сатьяграхи, наполягали на тому, щоб зробити те саме з усім обсягом антиіндійського законодавства у Трансваалі. Ще інші пропонували мобілізацію індійців по всій Південній Африці та початок сатьяграхи проти всього антиіндійського законодавства у Наталі, в Капській Колонії, у Вільній Оранській Державі і т.д., поки тривала боротьба у Трансваалі. Обидві пропозиції означали порушення принципу. Я чітко сказав, що було б нечесно тепер, побачивши нагоду, зайняти позицію, яка не розглядалася, коли починалася сатьяграха. Незалежно від нашої сили, нинішня боротьба повинна завершитися, коли буде прийнято вимоги, з якими її було розпочато.

Я впевнений, що якби ми не дотрималися цього принципу, то замість перемоги ми не тільки розгубили б усе по дорозі, але й зрадили б симпатіям, які здобули на свою користь. З іншого боку, якщо сам супротивник створює для нас нові трудощі, поки триває боротьба, то вони автоматично включаються до неї. Сатьяграхі, не зраджуючи своєї віри, не може нехтувати новими труднощами, які постають перед ним, поки він іде своїм шляхом. Супротивник – не сатьяграхі: сатьяграха проти сатьяграхи неможлива – й він не прив’язаний до жодного максимального чи інімального обмеження. Тому він може, якщо забажає, злякати сатьяграхі, піднявши нові питання. Але сатьяграхі відкинув усі страхи, він за допомогою сатьяграхи долає пізніші труднощі так само, як і раніші, й вірить, що це попри все допоможе йому досягти свого. Тому із продовженням сатьяграхи – тобто продовженням її супротивником – саме супротивник обов’язково програє, з його точки зору, а сатьяграхи обов’язково виграє. Ми натрапимо на інші ілюстрації дії цього закону в пізніших стадіях боротьби.

ХХIX. Сорабджі Шапурджі Ададжанія

XXIX

Сорабджі Шапурджі Ададжанія

Тепер, коли сатьяграха стала включати також і Акт про імміграцію, сатьяграхі мали випробувати право освічених індійців на в’їзд до Трансваалю. Комітет вирішив, що це випробування не слід робити через якогось звичайного індійця. Ідея полягала в тому, щоб якийсь індієць, який жодним чином не підпадає під визначення людини, котрій заборонено імміграцію за новим Актом, наскільки це визначення сприйнятне для спільноти, в’їде до Трансваалю й потрапить до в’язниці. Так ми мали показати, що сатьяграха – це сила, яка містить у собі насіння прогресивного самообмеження. В Акті був розділ, який передбаав, що будь-яка людина, котра не володіє вільно жодною європейською мовою, має розглядатися як людина, якій заборонено імміграцію. Тому Комітет запропонував, щоб якийсь індієць, який знає англійську, але доти не бував у Трансваалі, в’їхав до країни. Для цієї мети виступили добровольцями кілька молодих індійців, серед яких було обрано Сорабджі Шапурджі Ададжанію.

Собарджі був парсом. В усій Південній Африці було, мабуть, не більше сотні парсів. У Південній Африці я дотримувався тих самих поглядів щодо парсів, які висловлював в Індії. В усьому світі є не більше ста тисяч парсів, і про їхній високий характер багато свідчить сам лише факт, що така маленька спільнота довго зберігає свій престиж, тримається своєї релігії й показала себе незрівнянною в світі в тому, що стосується благодійності. Але Сорабджі виявився чистим золотом. Коли він приєднався до боротьби, я був лише поверхово знайомий з ним. Його листи щодо участі в сатьяграсі справили на мене добре враження. Я люблю видатні якості парсів, і я знав і знаю про деякі їхні недоліки як спільноти. Тому я сумнівався, чи зможе Сорабджі вистояти в рішучий час. Але я мав правило не зважати на власні сумніви, якщо сторона, якої це стосувалася, стверджувала протилежне. Тому я рекомендував Комітету повірити Сорабджі на слово, і зрештою Сорабджі показав себе першокласним сатьяграхі. Він не тільки був одним із тих сатьяграхі, які відсиділи найдовший час у тюрмі, але й настільки глибоко вивчив боротьбу, що всі вислуховували його погляди з повагою. Його поради завжди виказували твердість, мудрість, доброзичливість і зваженість. Він не поспішав формувати свої погляди, а також змінювати їх після того, як сформував. Він був настільки ж індійцем, як і парсом, і був цілком вільний від вузької общинності. Після того, як боротьба закінчилася, доктор Мехта запропонував стипендію, щоб дати можливість якомусь доброму сатьяграхі поїхати в Англію і вивчитись на юриста. Я відповідав за вибір. Було два чи три гідних кандидата, але всі друзі вважали, що ніхто не міг наблизитись до Сорабджі у зрілості суджень і мудрості, й відповідно, обрано було його. Ідея полягала в тому, щоб після повернення в Південну Африку він зайняв моє місце і служив спільноті. Сорабджі поїхав в Англію з благословеннями спільноти й належним чином був прийнятий у корпорацію баррістерів. Він уже контактував раніше з Гокхале в Південній Африці, а в Англії його стосунки з ним стали тіснішими. Сорабджі привів у захват Гокхале, який попросив його вступити до Спільноти служителів Індії після повернення в Індію. Сорабджі став надзвичайно популярним серед студентів. Він розділяв жаль з усіма, а розкіш і штучність в Англії не заплямували його душі. Коли він поїхав в Англію, йому було понад тридцять років, і він мав лише базові знання англійської. Але труднощі зникають, коли їх торкається людська наполегливість. Сорабджі жив чистим життям студента і здав іспити. Іспити на юриста в мій час були легкими. Сьогодні баррістери мають учитись, у порівнянні, значно тяжче. Але Сорабджі не знав, що таке зазнати поразки. Коли в Англії було засновано корпус швидкої медичної допомоги, він був одним із перших, хто до нього вступив, а також одним із тих, хто залишався до останку. Цьому корпусу також довелося вдатися до сатьяграхи, в якій багато членів відступили, але Сорабджі був на чолі тих, хто не бажав здаватися. Дозвольте мені побіжно зауважити, що ця сатьяграха корпусу медичної допомоги також увінчалася перемогою.

Вивчившись на юриста в Англії, Сорабджі повернувся в Йоганнесбург, де він почав юридичну практику, а також служіння спільноті. Кожен лист, який я отримував із Південної Африки, був сповнений похвал Сорабджі: "Його звичаї залишилися такими ж простими, як були, й у ньому немає й сліду марнославства. Він спілкується на рівних з усіма – як із багатими, так і з бідними". Але здається, Бог настільки ж жорстокий, як і милостивий. Сорабджі заразився скоротічними сухотами й помер через кілька місяців, залишивши індійців, чию любов він нещодавно здобув, оплакувати свою втрату. Так за дуже короткий час Бог залишив спільноту без двох видатних особистостей – Качхалії та Сорабджі. Якби мене попросили обрати між ними двома, я б не зміг вирішити. Власне кажучи, кожен був найкращим у власній галузі. Й Сорабджі був настільки ж добрим індійцем, як і парсом – так само як Качхалія був настільки ж добрим індійцем, як і мусульманином.

Тож Сорабджі в’їхав до Трансваалю, попередньо повідомивши уряд про свій намір випробувати своє право залишатись у країні за Актом про обмеження імміграції. Уряд зовсім не був до цього підготований і не міг одразу вирішити, що робити з Сорабджі, який публічно перетнув кордон і в’їхав до країни. Офіцер з обмеження імміграції знав його. Сорабджі сказав йому, що він навмисне в’їжджає у Трансвааль задля експерименту, й попросив його проекзаменувати його з англійської мови або заарештувати – як забажає. Офіцер відповів, що питання про екзаменування його не стоїть, оскільки він добре знає про його володіння англійською. Він не мав наказів заарештувати його. Сорабджі може в’їхати до країни, а уряд, якщо забажає, заарештує його там, куди він їде.

Так, усупереч нашим очікуванням, Сорабджі доїхав до Йоганнесбурга, й ми привітали його поміж себе. Ніхто не сподівався, що уряд дозволить йому проїхати хоч на сантиметр далі за прикордонну станцію Фольксруст. Часто стається так, що коли ми робимо кроки зважено й безстрашно, уряд не готовий протидіяти нам. Причина цього полягає у самій природі уряду. Урядовий службовець зазвичай не настільки бере на себе відповідальність за свій підрозділ, щоб заздалегідь виробити думку з кожного питання і відповідним чином провести підготовку. Крім того, службовцю доводиться займатися не однією, а багатьма речами, і його думки розподілені між ними. По-третє, службовець відчуває сп’яніння владою, й тому він схильний до легковажності і вважає, що влада може заввиграшки впоратись із будь-яким рухом. З іншого боку, громадський працівник знає свої ідеали, а також засоби для досягнення своїх цілей, і якшо він має конкретні плани, то він до кінця готовий їх здійснити, а його робота – єдиний предмет його думок і вдень, і вночі. Тому, якщо він робить правильні кроки з рішучістю, то завжди перебуває попереду уряду. Багато рухів провалюються не тому, що уряди мають надзвичайну владу, а тому, що лідерам бракує якостей, про які я щойно казав.

Коротко кажучи, чи то через недбалість, чи через задум уряду, Сорабджі дістався до Йоганнесбурга, й місцевий службовець також не мав уявлення, в чому полягають його обов’язки в такому випадку, й не мав жодних інструкцій з цього приводу від свого начальства. Прибуття Сорабджі збільшило наш ентузіазм, і деякі молоді люди вважали, що уряд переможено і що невдовзі він піде нам назустріч. Втім, вони дуже скоро побачили свою помилку. Вони навіть усвідомили, що урегулювання можна досягти, можливо, тільки через самовідданість багатьох молодих людей.

Сорабджі інформував про своє прибуття старшого поліцейського офіцера Йоганнесбурга й повідомив його, що він вважає себе вправі залишатись у Трансваалі відповідно до нового Акту про імміграцію, оскільки він володіє англійською на звичайному рівні, стосовно чого він готовий, щоб офіцер піддав його іспитам, якщо забажає. Відповіді на цей лист ми не отримали – точніше, вона прийшла через кілька днів у вигляді повістки в суд.

Судове засідання у справі Сорабджі відбулося 8 липня 1908 року. Будівля суду була битком набита глядачами-індійцями. До початку слухання ми провели збори присутніх індійців на території суду, й Сорабджі виступив із бойовою промовою, в якій оголосив про свою готовність іти в тюрму настільки часто, наскільки буде необхідно для перемоги, й кидати виклик усім небезпекам і ризикам. Тим часом, я вже досить добре познайомився з Сорабджі й запевняв себе, що він зробить спільноті честь. Суддя розпочав слухання за розкладом. Я захищав Сорабджі й одразу попросив звільнити його з причини безпідставності повістки. Прокурор також висловив свою аргументацію, але 9-го суд задовольнив мою вимогу і звільнив Сорабджі, який, утім, одразу отримав повістку з вимогою з’явитися в суді наступного дня, у п’ятницю, 10 червня 1908 року.

10-го суддя наказав Сорабджі виїхати з Трансваалю впродовж семи днів. Після того, як йому подали наказ суду, Сорабджі інформував старшого інспектора Й.А.Г.Вернона, що він не бажає виїжджати. Відповідно, його ще раз викликали до суду, 20-го, звинуватили в непослуху наказові судді та присудили місяць ув’язнення з трудовою повинністю. Втім, уряд не заарештовував місцевих індійцяв, оскільки побачив, що чим більше було арештів, тим вище підносився дух індійців. Крім того, часом індійців звільняли через законодавчі формальності у справах проти них, і це також служило для посилення запалу спільноти. Уряд проводив через Законодавчі Збори всі закони, які хотів. Багато індійців справді спалили свідоцтва, але довели своє право залишатись у країні завдяки реєстрації. Тому уряд не бачив сенсу в тому, щоб переслідувати їх просто з метою посадити їх у тюрму, і вважав, що працівники охолонуть, не знайшовши виходу для своєї енергії через цілковиту бездіяльність уряду. Але він прорахувався. Індійці вжили нових заходів для того, щоб випробувати терпець уряду, який невдовзі лопнув.

XXX. У боротьбу вступає шет Дауд Махомед

XXX

У боротьбу вступає шет Дауд Махомед

Коли індійці розгледіли гру уряду з виснаження їх фабіанською [вичікувальною] тактикою, вони відчули себе зобов’язаними зробити подальші кроки. Сатьяграхі ніколи не втомлюється, поки має здатність страждати. Тому індійці були в змозі порушити розрахунки уряду.

В Наталі було кілька індійців, які віддавна мали права на мешкання у Трансваалі. У них не було потреби в’їздити до Трансваалю задля торгівлі, проте спільнота вважала, що вони мають право на в’їзд. Вони також знали певною мірою англійську мову. Знову ж, у тому, що освічені індійці, як Сорабджі, в’їжджали у Трансвааль, не було жодного порушення принципів сатьяграхи. Тому ми вирішили, що в Трансвааль мають в’їжджати два типи індійців: по-перше, ті, хто раніше вже мешкав у країні, а по-друге, ті, хто отримав англійську освіту.

Із цих людей, шет Дауд Махомед і парс Рустомджі були великими торговцями, а Сурендра Медх, Прагджі Хандубхай Десаі, Ратансі Мулджі Содха, Харілал Ганді та інші були "освіченими" людьми. Дауд-шет приїхав, не зважаючи на те, що його дружина була небезпечно хвора.

Дозвольте мені представити шета Дауда Махомеда читачеві. Він був президентом Натальського Індійського Конгресу й одним із найдавніших індійських торговців, що приїхали в Південну Африку. Він був суннітом з роду Вора з міста Сурат. Я бачив у Південній Африці мало індійців, які могли зрівнятися з ним у тактовності. Він мав надзвичайні здібності до розуміння. Він не мав значної літературної освіти, але добре розмовляв англійською та голландською. Він вправно вів бізнес із європейськими торговцями. Його ліберальність була широко відома. Щодня з ним обідали близько п’ятдесяти гостей. Він був одним з основних жертводавців до індійських колекцій. У нього була безцінна перлина – син, який значно перевершив його за характером. Серце хлопця було чистим, як кристал. Дауд-шет ніколи не ставав на заваді прагненням сина. Справді, не буде перебільшенням сказати, що батько майже обожнював свого сина. Він бажав, щоб жоден із його власних недоліків не відтворився у хлопцеві, й послав його здобувати освіту в Англію. Але Дауд-шет втратив свій скарб, свого сина в самісінькому цвіту. Сухоти обрали Хусейна своєю жертвою. Це була рана, що ніколи не заживе. Разом із Хусейном померли й піднесені надії, які плекали щодо нього індійці. Він був надзвичайно чесним хлопцем, а індуси й мусульмани були для нього як ліве око і праве око. Дауд-шета також більше немає з нами. На кого не накладає своїх рук Смерть?

Я вже представив читачеві парса Рустомджі. Імена кількох інших друзів, які приєдналися до цієї "навали азіатів", було випущено, оскільки я пишу цей текст, не звіряючись із жодними документами – і сподіваюся, вони мене за це пробачать. Я пишу ці розділи не для того, щоб зробити безсмертними імена, а для того, щоб пояснити таємницю сатьяграхи й пояснити, як вона досягла успіху, як перешкоди ставали на її шляху і як їх було подолано. Навіть там, де я згадав імена, я зробив це з метою відзначити для читача, як люди, яких можна вважати неписемними, відзначились у Південній Африці, як індуси, мусумльмани, парси та християни працювали там у гармонії разом і як торговці, "освічені" люли й інші виконували свій обов’язок. Там, де було згадано людину високої чесноти, я осипав похвалою не її, а тільки її чесноту.

Тож коли Дауд-шет прибув на кордони Трнасваалю зі своєю "армією" сатьяграхі, уряд був готовий до зустрічі з ним. Уряд став би об’єктом насмішок, якби він дозволив такому великому війську в’їхати до Трансваалю, й тому він був зобов’язаний заарештувати їх. Тож їх заарештували, а 18 серпня 1908 року вони постали перед суддею, який наказав їм виїхати з Трансваалю впродовж семи днів. Звісно, вони не послухалися наказу, були заарештовані у Преторії 28-го й депортовані без суду. Вони знову в’їхали до Трансваалю 31-го і зрештою 8 вересня у Фольксрусті кожному присудили по п’ятдесят фунтів штрафу або по три місяці ув’язнення з трудовою повинністю. Не варто й казати, що вони бадьоро обрали тюрму.

Тепер дух трансваальських індійців був піднесеним. Якщо вони не могли змусити відпустити своїх співвітчизників із Наталю, вони, безумовно, повинні були розділити їхнє ув’язнення. Тому вони стали обмірковувати, в який спосіб можуть опинитись у тюрмі. Було кілька шляхів здійснити їхнє сокровенне бажання. Якщо індієць, який має право на мешкання, не пред’являв свідоцтва про реєстрацію, то йому не давали торгову ліцензію, а якщо він торгував без ліцензії, це було порушенням з його боку. Крім того, треба було показувати свідоцтво, якщо хочеш в’їхати до Трансваалю з Наталю, й людину заарештують, якщо їй нема що показати. Свідоцтва вже було спалено, й тому шлях був вільним. Індійці використовували обидва методи. Деякі стали торгувати без ліцензій, а інші були заарештовані за те, що не показували свідоцтва при в’їзді до Трансваалю.

Тепер рух був у повному розпалі. Всі перебували під судом. Інші індійці з Наталю пішли за прикладом шета Дауда Махомеда. В Йоганнесбургу також відбувалися масові арешти. Дійшло до того, що кожен, хто хотів, міг домогтися для себе арешту. Тюрми почали заповнюватись: кожен із "навали" з Наталю отримував по три місяці, а нелегальні торговці з Трансваалю – від чотирьох днів до трьох місяців.

Серед тих, хто добивався таким чином арешту, був наш "імам-сахіб", імам Абдул Кадар Бавазір, якого заарештували за торгівлю без ліцензії й 21 липня 1908 року засудили до чотирьох днів ув’язнення з трудовою повинністю. Здоров’я імама-сахіба було настільки слабке, що люди сміялися, коли чули, що він добивається арешту. Дехто приходив до мене і просив не залучати імама-сахіба з остраху, що він спричинить недовіру до спільноти. Я не зважав на це застереження. Не моєю справою було оцінювати силу чи слабкість імама-сахіба. Імам-сахіб ніколи не ходив босоніж, любив добрі земні речі, мав дружину-малайку, володів добре обставленим домом і їздив у запряженій кіньми колісниці. Все правда – але хто читав у глибинах його душі? Після того, як його випустили, імам-сахіб знову пішов у тюрму, жив там як ідеальний в’язень і приймав їжу після зміни тяжкої праці. Вдома він щодня їв нові страви та делікатеси; в тюрмі він їв кукурудзяну кашу й дякував за неї Богу. Він не тільки не був переможеним, але й став простим у своїх звичаях. Будучи в’язнем, він розбивав каміння, підмітав вулиці та стояв у черзі з іншими в’язнями. У Феніксі він носив воду й навіть був складальником у друкарні. Всі в ашрамі у Феніксі були зобов’язані вивчити мистецтво складання версток. Імам-сахіб навчився складати верстки, як тільки міг. Сьогодні він працює в Індії.

Але було багато таких людей, які зазнали в тюрмі самоочищення.

Джозеф Ройєппен, судовий адвокат, випускник Кембриджського університету, народився в Наталі від батьків, які були зв’язаними контрактом працівниками, але потім повністю перейняли європейський спосіб життя. Він навіть удома не ходив босоніж, на відміну від імама-сахіба, який повинен мити ноги перед молитвами й молитися босоніж. Ройєппен облишив свої книжки, взяв кошик із овочами й був заарештований як торговець без ліцензії. Він також зазнав ув’язнення.

- Але чи повинен я їхати третім класом? – питав Ройєппен.

- Якщо Ви поїдете першим або другим класом, як я можу просити когось іншого їхати третім? Хто в тюрмі впізнає у Вас юриста? – відповів я, й цього було досить, щоб задовольнити Ройєппена.

В тюрму пішло багато шістнадцятилітніх хлопців. Одному, Моханлалу Манджі Гелані, було тільки чотирнадцять.

Тюремна влада не залишала каменя на камені, щоб вимучити індійців, яким давали роботу сміттярів, але вони виконували її з усмішкою на обличчях. Їм наказували розбивати каміння, й вони розбивали каміння з іменем Аллаха чи Рами на устах. Їх змушували копати траншеї та працювати кайлами в каменистому ґрунті. Їхні руки ставали твердішими від цієї праці. Дехто навіть втрачав свідомість від нестерпної тяжкості, але вони не знали, що значить зазнати поразки.

Не треба вважати, що в тюрмі не існувало внутрішніх заздрощів або сварок. Їжа є вічним яблуком розбрату, але ми з успіхом уникали сварок навіть через їжу.

Мене також знову заарештували. Одного разу в тюрмі Фольксруста було сімдесят п’ять в’язнів-індійців водночас. Ми готували собі їжу самі. Я став кухарем, оскільки лише я міг виносити рішення при існуванні розбіжностей щодо виданих нам харчів. Через любов до мене, мої товариші не ремствуючи їли напівсиру кашу, яку я готував без цукру.

Уряд вважав, що якщо відокремити мене від інших в’язнів, то, можливо, це пом’якшить як мене, так і інших. Тому мене відвезли до тюрми у Преторії, де замкнули в одиничну камеру для небезпечних в’язнів. Тільки двічі на день мене виводили для моціону. На відміну від Фольксруста, у тюрмі в Преторії індійцям не давали топленого масла ґі. Але я не збираюся говорити тут про наші труднощі, пережиті в тюрмі – за цим зацікавлений може звернутися до оповіді про мій досвід життя в тюрмі у Південній Африці.

І все ж індійці не збиралися визнавати себе переможеними. Уряд перебував у складному становищі. Скількох індійців, зрештою, можна відправити до тюрем? Крім того, це означало додаткові витрати. Уряд почав обмірковувати інші способи вийти зі становища.

XXXI. Депортації

XXXI

Депортації

Злощасний Акт передбачав три види покарання, а саме штраф, ув’язнення та депортацію. Судам було надано право призначати водночас усі ці покарання, й усі судді отримали юрисдикцю на призначення максимальних санкцій. Спершу депортація означала, що "злочинця" вивозили на територію Наталю, Оранської Вільної Держави чи Португальської Східної Африки за кордони Трансваалю й залишали там. Наприклад, індійців, які в’їхали з Наталю, вивозили за межі станції Фольскруст і залишали там на самих себе. Депортації такого роду були чистісіньким фарсом, оскільки практично не завдавали незручностей і замість того, щоб зломити волю індійців, тільки ще більше їх надихали.

Тому місцевому уряду треба було знайти нові способи завдання клопоту індійцям. Тюрми вже були переповнені. Уряд вирішив, що індійці будуть повністю деморалізовані та здадуться на його милість, якщо він зможе депортуватими їх в Індію. Таке переконання було небезпідставним, і відповідно, уряд вислав велику групу індійців в Індію. Ці депортовані пережили значні труднощі. Їм не було чого їсти, окрім того, що надавав їм уряд на пароплавах, де їх усіх везли палубними пасажирами. Крім того, у декого з них була нерухомість та інше майно, а також бізнес у Південній Африці, у багатьох були там сім’ї, а інші були також у боргах. Небагато людей були б готові втратити все та перетворитися на повних банкрутів.

Незважаючи на все це, багато індійців зберігали цілковиту твердість. Втім, багато інших здались і перестали добиватись арешту, хоча й не здались аж настільки, щоб отримати копії спалених свідоцтв. Невелика кількість злякались аж до того, що зареєструвалися заново.

Та все ж була значна кількість стійких бійців, настільки сміливих, що дехто, я переконаний, піднявся б на шибеницю з усмішкою на обличчі. І якщо їх мало обходило власне життя, то ще менше – майно.

Але багато з тих, кого депортували в Індію, були бідні та прості люди, які приєдналися до руху просто через віру. Те, що їх піддали такому тяжкому гнобленню, було майже нестерпним. Але нам було важко знайти спосіб їм допомогти. Фонди у нас були маленькі, і крім того, якби ми почали надавати фінансову допомогу, то була б небезпека взагалі програти битву. Нікому не дозволяли вступити в рух через фінансві мотиви – адже інакше рух задушили б люди, які приходили б через такі егоїстичні надії. Втім, ми відчували себе зобов’язаними допомгти депортованим своєю солідарністю.

Я з досвіду знав, що гроші не можуть дати стільки, скільки товариські почуття, добрі слова та добрі погляди. Якщо людина, яка дуже хоче розбагатіти, отримує багатство за допомогою іншої, але без симпатії, то зрештою вона їй зрадить. Натомість той, кого завоювали любов’ю, готовий зустріти нескінченні труднощі з тим, хто дав йому любов.

Тому ми вирішили зробити для депортованих усе, що могла зробити доброта. Ми втішили їх обіцянкою, що в Індії на для них буде вжито належних заходів. Читач, напевно, пам’ятає, що багато з них були колишні зв’язані контрактами робітники й не мали в Індії родичів. Деякі навіть народились у Південній Африці, і для всіх Індія була чимось схожим на чужу землю. Було б просто жорстокістю, якби після висадження в Індії цих безпорадних людей залишили на самих себе. Тому ми запевнили їх, що і Індії для них буде вжито всіх належних для них заходів.

Але цього було недосить. Депортованих неможливо було б розрадити, не пославши з ними когось, хто став би їхнім товаришем і гідом. Це була перша партія депортованих, і їхній пароплав мав відплисти за кілька годин. Було небагато часу, щоб зробити вибір. Я подумав про П.К.Наіду, одного зі своїх співробітників, і запитав у нього:

- Ви б супроводили цих бідолашних братів в Індію?

- Чому ж ні?

- Пароплав відходить прямо зараз.

- Нехай.

- А ваш одяг? А їжа?

- Що стосується одягу, вистачить костюму, який на мені, а їжу я без проблем отримаю на пароплаві.

Це було для мене надзвичайно приємною несподіванкою. Ця розмова відбулась у домі парса Рустомджі. Тоді ж таки я прямо там здобув для Наіду одяг і ковдри та відправив його.

- Бережіть себе і подбайте про цих братів у дорозі. Передусім думайте про їхню зручність, а потім про свою. Я відправляю телеграму шрі Натесану в Мадрас, а ви повинні діяти згідно з його інструкціями.

- Я намагатимуся показати себе справжнім солдатом.

Сказавши це, П.К.Наіду пішов на пристань. З такими доблесними бійцями перемога мусить бути на нашому боці, сказав я собі. Наіду народився в Південній Африці й ніколи доти не бував в Індії. Я дав йому рекомендаційного листа до шрі Натесана, а також надіслав телеграму.

У ті дні шрі Натесан, можливо, був єдиний в Індії, хто цікавився кривдами індійців за кордоном, був їхнім цінним помічником, а також систематичним та інформованим прихильником їхньої справи. Я постійно з ним листувався. Коли депортовані прибули до Мадрасу, шрі Натесан надав їм усіляку допомогу. Його завдання стало легшим завдяки присутності серед депортованих такої вправної людини, як Наіду. Він зібрав кошти серед місцевих і ані не мить не дозволив депортованим відчути, що їх депортували.

Ці депортації, здійснені урядом Трансваалю, були настільки ж незаконними, як і жорстокими. Люди зазвичай незнають, що уряди часто навмисне порушують власні закони. Перед лицем надзвичайних ситуацій немає часу для прийняття нового законодавства. Тому уряди порушують закони й чинять, як забажають. Після того вони або вводять нові закони, або змушують людей забути про те, як самі порушили закон.

Індійці почали потужну агітацю проти цього беззаконня місцевого уряду, яке негативно прокоментували також і в Індії – так що уряду виявилося щодня дедалі важче депортувати бідолашних індійців. Індійці вжили всіх можливих законних кроків і успішно провели апеляцію проти депортацій, із тим наслідком, що уряду довелося припинити практику депортування в Індію.

Але політика депортацій таки справила вплив на "армію" сатьяграхі. Не всі змогли подолати страх перед депортацією в Індію. Ще багато людей відпали, й залишилися тільки справжні бійці.

Це був не єдиний вжитий урядом крок із метою зламати дух спільноти. Як я зауважив у попередньому розділі, уряд зробив усе, що міг, з метою виснажити в’язнів-сатьяграхі, яким доручали всілякі завдання, включно з розбиванням каміння. Але це було не все. Спершу в’язнів тримали разом. Тепер уряд прийняв політику розділяння їх і жорстоко поводився з ними в кожній тюрмі. Зима у Трансваалі дуже сувора: холод настільки лютий, що під час роботи вранці у людини ледь не замерзають руки. Тому зима була тяжким часом для в’язнів, а декого з них тримали у таборі на дорозі, куди ніхто навіть не міг сходити, щоб із ними побачитися. Одним із цих в’язнів був молодий вісімнадцятирічний сатьяграхі на ім’я Свамі Нагаппан, який дотримувався в’язничних правил і виконував довірене йому завдання. Рано-вранці його взяли на роботу на дорогах, де він захворів на запалення легенів, від якого помер після того, як його випустили (7 липня 1909 року). Товариші Нагаппана кажуть, що він думав про боротьбу й лише про боротьбу, аж до останнього подиху. Він ніколи не шкодував про те, що пішов у тюрму, і прийняв смерть заради своєї країни в обійми, як прийняв би в обійми друга. Нагаппан був "неписемним" за нашими стандартами. З досвіду він умів розмовляти англійською та зулуською мовами. Можливо, він також писав ламаною англійською, але він аж ніяк не був освіченою людиною. І все ж, якщо ми зважимо силу його духу, його терплячість, його патріотизм, його стійкість аж до смерті – то виявиться, що йому нічого не бракувало. Рух сатьяграхи успішно продовжувався, хоча до нього й не приєднувалися високоосвічені люди – але що б із ним сталося без таких солдатів, як Нагаппан?

Так само, як Нагаппан помер від поганого поводження в тюрмі, труднощі депортації стали причиною смерті Нараянасвамі (16 жовтня 1910 року). Та все ж спільнота стояла стійко – тільки слабкі відійшли. Але навіть слабкі зробили все, що могли. Давайте не будемо їх зневажати. Ті, хто продовжує йти вперед, зазвичай схильні зверхньо дивитися на тих, хто відстає, та вважати себе дуже сміливими хлопцями, тоді як часто факти свідчать якраз про протилежне. Якщо людина може дозволити собі пожертвувати п’ятдесят рупій, а жертвує лише двадцять п’ять, і якщо людна, яка може заплатити лише п’ять рупій, повністю дає цю суму – той, хто дає п’ять, повинен вважатися більш щедрим пожертводавцем, ніж той, хто дає вп’ятеро більше. Та дуже часто того, хто жертвує двадцять п’ять, марно тішить хибне уявлення про його зверхність наж тим, хто дав п’ять рупій. Таким самим чином, якщо людина, яка відпала через слабкість, доти зробила все, що могла, вона насправді вища за іншу, яка залиша її позаду, але яка не вклала в поступ усю свою душу. Тож навіть ті, хто послизнувся, коли для них стало надто круто, послужили-таки спільноті. Тепер настав час, коли вимоги до наших терплячості та мужності стали вищими. Але індійцям Трансваалю не забракло їх і тепер. Стійкі прихильники справи, які залишилися на своїх місцях, виявилися гідними служіння, яке від них вимагалося.

Так день за днем випробування ставало для індійців дедалі важчим. Уряд застосовував дедалі більше насильства пропорційно до сили, застосованої спільнотою. Завжди є спеціальні тюрми, в яких тримають небезпечних в’язнів або в’язнів, яких уряд хоче зламати – були такі й у Трансваалі. Однією з них була Тюрма для засуджених у Діпклоофі, у якій був жорстокий тюремник та в якій робота, якої вимагали від в’язнів, також була важкою. Та все ж були індійці, які успішно виконували призначені їм завдання. Але хоча вони були готові працювати, вони не хотіли терпіти образ із боку тюремника й тому оголосили голодування. Вони урочисто заявили, що нічого не їстимуть, поки або цього тюремника не приберуть із тюрми, або їх самих не переведуть до іншої тюрми. Це був цілком легітимний страйк. Страйкарі були цілком чесні й навряд чи потай їли. Читач повинен пам’ятати, що у Трансваалі було небагато простору для громадського обурення, яке викликала б справа такого роду в Індії. Крім того, тюремні правила у Трансваалі були особливо суворі. Сторонні люди не хотіли говорити з в’язнями навіть у випадках такого роду. Як тільки сатьяграхі опинявся в тюрмі, він зазвичай залишався там на самого себе. Боротьба відбувалася від імені бідних і проводилася як рух бідняків. А тому обітниця, яку взяли на себе страйкарі, була пов’язана з великим ризиком. Та все ж вони залишалися стійкими й домоглися того, що через сім днів голодування їх перевели до іншої тюрми. Оскільки голодування були в той час рідкістю, ці сатьяграхі як в’язні заслуговують на особливу похвалу (листопад 1910 року).

XXXII. Друга делегація

XXXII

Друга делегація

Тож сатьяграхі садили в тюрми чи депортували. Іноді було затишшя, а потім буря – проте обидві сторони дещо ослабли. Уряд зрозумів, що не може сподіватися підкорити стійких прихильників сатьяграхи, посадивши їх у тюрму, а політикою депортацій він лише поставив себе у погане становище. Уряд також програв деякі справи в судах. Індійці, зі свого боку, були не в змозі дати потужну відсіч. Для цього не було достатньої кількості сатьяграхі. Деякі індійці втомились воювати, а інші стали цілковитими капітулянтами й тому дивилися на стійких сатьяграхі, як на дурнів. Проте "дурні" знали, що вони – мудрі, й мали повну віру в Бога, у свою мету та у праведність засобів, які вони обрали для її досягнення. Вони були впевнені у величі Істини та в тому, що зрештою вона мусить перемогти.

Тим часом у південноафриканській політиці відбувався постійний рух. Бури та британці прагнули здобути вищий статус, утворивши союз різних колоній на субконтиненті. Генерал Герцог виступав за повний розрив зв’язку з Британією, тоді як інші надавали перевагу збереженню номінальної асоціації з Британською Імперією. Англійці ніколи б не погодилися на повне відокремлення, а будь-який вищий статус, який вони бачили, можна було набути тільки через Британський Парламент. Тож бури та британці у Південній Африці вирішили, що від їхнього імені Англію повинна відвідати делегація, яка представить їхню справу перед британським Кабінетом.

Індійці зауважили, що у випадку союзу колоній їхнє становище погіршиться. Всі колонії завжди бажали пригноблення індійців, і з огляду на антиіндійські тенденції було ясно, що спільноті доведеться дуже важко, коли вони зблизяттся. Для того, щоб не залишилося жодного шляху, яким би індійці не пробували йти – вони вирішили знову послати делегацію в Англію, хоча з усією ймовірністю їхній слабкий голос потоне в голосному ревінні британських та бурських левів. У цьому випадку моїм колегою в цій делегації було призначено шета Хаджі Хабіба, джентльмена-меманця з Парбандара. Шет віддавна займався торгівлею у Трансваалі й був людиною з великим досвідом. Він не отримав англійської освіти, однак легко розумів англійську, голландську, зулуську та інші мови. Він симпатизував сатьяграхі, але самого його не можна вважати сатьяграхі до кінця. Нашим попутником на борту корабля S.S. Kenilworth Castle, який відплив 23 червня 1909 року з Кейптауна в Англію, був містер Меррімен, знаменитий ветеран південноафриканської політики. Він їхав у справі об’єднання колоній. Генерал Смутс та інші вже були в Англії. Окрема делегація індійців з Наталю також відвідала приблизно водночас Англію у зв’язку з їхніми особливими кривдами.

В цей час Державним секретарем з колоній був лорд Круі, а Державним секретарем у справах Індії – лорд Морлі. Було багато дискусій, і ми зустрілись із великою кількістю людей. Не залишилося жодного журналіста чи члена обох Палат, із якими було можливо зустрітись і з якими б ми не зустрілися. Лорд Емптгіл надав нам безцінну допомогу. Він зустрічався з містером Мерріменом, генералом Ботою й іншими, й нарешті передав нам повідомлення від Генерала. Він сказав:

- Генерал Бота високо цінує ваші почуття у цій справі й готовий задовольнити незначні ваші вимоги. Проте він не готовий скасувати Акт про азіатів або внести зміни до Акту про обмеження імміграції. Він також відмовляється скасувати дискримінацію за расовою ознакою, закладену в законі про землю. Для Генерала збереження цієї расової дискримінації є питанням принципу, і навіть якби він хотів її скасувати, то південноафриканські європейці нізащо б його не послухали. Генерал Смутс згоден із генералом Ботою, й це їхнє остаточне рішення й остаточна пропозиція. Якщо ви проситимете більшого, то лише створюватимете проблеми для себе та для свого народу. Тому що б ви не зробили, робіть це, належним чином зваживши ось цю позицію бурських лідерів. Генерал Бота попросив мене переказати це вам і дати вам уявлення про вашу відповідальність.

А передавши повідомлення, лорд Емптгіл сказав:

- Ви бачите, що генерал Бота поступається перед усіма вашими практичними вимогами, а в цьому буденному світі ми завжди повинні давати і брати. Не можна отримати все, чого ми бажаємо. Тому я наполегливо радив би вам погодитися на цю пропозіцію. Якщо ви бажаєте боротись із принципу, то можете зробити це пізніше. Ви з шетом обміркуйте це й повідомте мені вашу відповідь, коли вам буде зручно.

Почувши це, я глянув на шета Хаджі Хабіба, який сказав:

- Скажіть йому від мене, що я приймаю пропозицію генерала Боти від імені сторони примирення. Якщо він зробить ці поступки, ми будемо задоволенні нині, а пізніше боротимемося з принципу. Я не хочу, щоб спільнота страждала й надалі. Сторона, яку я представляю, становить більшість спільноти, а також володіє більшою часткою багатства спільноти.

Я переклав ці речення шета слово у слово, а потім від імені сатьяграхі сказав:

- Обоє ми дуже зобов’язані перед вами за ваші клопоти. Мій колега має рацію, стверджуючи, що він представляє сильнішу за кількістю та фінансами фракцію. Індійці, за яких говорю я, порівняно бідні та менші числом, але вони рішучі до смерті. Вони б’ються не тільки за практичне полегшення, але і з принципу. Якщо їм доведеться відмовитися від чогось одного, то вони викинуть за борт перше й боротимуться за друге. Ми маємо уявлення про силу генерала Боти, але ще більшої ваги має для нас наша обітниця, й тому ми готові зустріти найгірше, дотримуючись її. Ми будемо терплячі у рішучій певності, що якщо ми триматимемося за своє урочисте рішення, то Бог, у Чиє ім’я ми її прийняли, подбає про її здійснення.

Я цілком розумію вашу позицію. Ви багато для нас зробили. Ми не образимося, якщо тепер ви відмовите у підтримці жменьці сатьяграхі. Ми не забудемо про борг удячності, який ми маємо перед вами. Але ми віримо, що ви пробачите нам те, що ми не можемо прийняти вашу пораду. Ви, безперечно, можете сказати генералу Боті, як прийняли його пропозицію шет і я та повідомити його, що сатьяграхі, хоча й перебувають у меншості, дотримуватимуться своєї обітниці та сподіваються зрештою пом’якшити його серце своїм стражданням і спонукати його скасувати Акт про азіатів.

Лорд Емптгіл відповів:

- Ви не повинні вважати, що я залишу вас. Я також повинен зіграти роль джентльмена. Англійці не люблять одразу відмовлятися від завдання, за яке вони взялися. Ваша боротьба праведна, й ви воюєте чистою зброєю. Як я можу залишити вас? Але ж ви розумієте моє делікатне становище. Якщо буде страждання, то його повинні перенести тільки ви, й тому мій обов’язок – порадити вам прийняти будь-яке можливе за даних обставин урегулювання. Проте якщо ви, які маєте страждати, готові перенести будь-яку кількість страждань заради принципу, я не тільки не повинен ставати на вашому шляху, але й мушу привітати вас. Тому я продовжу бути президентом вашого комітету й допомагатиму вам усім, чим зможу. Але ви повинні пам’ятати, що я лише молодший член Палати лордів і не маю значного впливу. Втім, можете бути певні, що той невеликий вплив, який я маю, постійно буде здійснюватися від вашого імені.

Нам обом було дуже приємно почути ці слова підбадьорення.

Можливо, повз увагу читача не пройшла одна чудова властивість цієї розмови. Як я вже зауважив, ми з шетом Хаджі Хабібом дотримувалися різних поглядів, і однак між нами була така дружба та взаємна довіра, що шет не вагаючись передав розбіжність у наших поглядах через мене. Він покладався на те, що я правильно представлю лорду Емптгілу його позицію.

Я закінчу цей розділ не зовсім дотичним до теми абзацом. Під час перебування в Англії я мав нагоду поговорити з багатьма індійськими анархістами. Моя брошура "Індійське самоуправління", написана під час зворотньої подорожі в Південну Африку на борту S.S. Kildonan Castle (листопад 1909 року) й невдовзі опублікована в газеті Indian Opinion, народилася з необхідності відповісти на їхні аргументи, а також розв’язати труднощі індійців у Південній Африці, які дотримувалися подібних поглядів. Я також обговорив основні пункти книжки з лордом Емптгілом, щоб він ані на мить не відчув, ніби я зловживаю його іменем і його допомогою в моїй роботі у Південній Африці для просування власних поглядів. Це обговорення з лордом Емптгіллом назавжди закарбувалось у мою пам’ять. Він знайшов час на те, щоб зустрітися зі мною, незважаючи на хворобу в його родині, й хоча він не погоджувався з моїми поглядами, висловленими у "Хінд Сварадж", він надавав підтримку нашій боротьбі до кінця, а мої стосунки з ним завжди були сердечними.

XXXIII. Ферма імені Толстого - І

XXXIII

Ферма імені Толстого – I

Делегація, яка повернулася тепер з Англії, не привезла добрих новин. Але мені було байдуже, які висновки зробить спільнота з наших розмов із лордом Емптгілом. Я знав, хто залишиться з нами до кінця. Мої ідеї про сатьяграху тепер уже визріли, і я усвідомив її універсальність, а також її досконалість. Тому я почувався цілком зручно. Я написав "Хінд Сварадж", аби продемонструвати величність сатьяграхи, й ця книжка є справжнім мірилом моєї віри в її ефективність. Мені було абсолютно байдуже, яка кількість бійців на нашому боці.

Але я не був вільний від переживань щодо фінансів. Було справді важко проводити тривалу боротьбу без коштів. Я тоді не усвідомлював настільки виразно, як тепер, що боротьбу можна продовжувати без коштів, що гроші дуже часто псують праведну битву і що Бог ніколи не дає сатьяграхі чи мумукшу [паломнику, який іде до вічного міста. - В.Г.Д.] більше, ніж йому справді необхідно. Але я мав віру в Бога, який навіть тоді не залишив мене, а підняв із болота пригніченості. Якщо, з одного боку, після прибуття в Південну Африку я мав сказати індійцям, що наша місія зазнала невдачі, то з іншого боку, Бог позбавив мене фінансових труднощів. Зійшовши на берег у Кейптауні, я отримав телеграму з Англії, що містер (пізніше сер) Ратанджі Джамшеджі Тата дав 25 тисяч рупій до фондів сатьяграхи. Цієї суми було цілком достатньо для наших нагальних потреб, і ми стали просуватися вперед.

Але цей або найбільший можливий грошовий подарунок сам по собі не міг допомогти у просуванні сатьяграхи – в битві від імені Істини, яка полягала передусім у самоочищенні та покладанні на себе. Боротьба у формі сатьяграхи неможлива без капіталу в вигляді характеру. Як чудовий палац, залишений його мешканцями, має вигляд руїни – так стається і з людиною без характеру, не зважаючи на всі її матеріальні статки. Тепер сатьяграхі побачили, що ніхто не може сказати, як довго триватиме боротьба. З одного боку були генерали-бури, налаштовані не поступитись ані на сантиметр, а з іншого боку була жменька сатьяграхі, які заприсяглися воювати до смерті або перемоги. Це було схоже на війну мурашок проти слона, який може затоптати по тисячі з них кожною своєю ногою. Сатьяграхі не могли обмежити свою сатьяграху в часі. Їм було однаково, триватиме вона один рік чи багато. Для них сама боротьба була перемогою. Бій означав для них ув’язнення чи депортацію. Але що буде тим часом із їхніми родинами? Ніхто не став би брати на роботу чоловіка, який постійно сідав у тюрму, а коли його випускали – як він міг утримувати себе, а також тих, хто від нього залежить. Де він мав жити і звідки мали братися гроші на оренду його дому?

Навіть сатьяграхі можна пробачити, якщо його в душі турбує брак хліба щоденного. У світі не може бути багато людей, які боротимуться за добру справу, не зважаючи на те, що вони змушені засудити своїх найближчих і найдорожчих до такого самого голоду, від якого страждали вони самі.

До сьогодні родини сатьяграхі, які йшли до в’язниці, утримувалися за допомогою системи щомісячної допомоги готівкою відповідно до їхніх потреб. Не годилося б давати всім однакові суми. Сатьяграхі, який мав родину з п’ятьох людей на своєму утриманні, не можна було приривнювати до іншого, який був брахмачар'я без жодних сімейних відповідальностей. Неможливо й було вербувати до нашої "армії" тільки брахмачарі. Принцип, якого ми загалом дотримувалися, полягав у тому, що кожну родину просили назвати мінімальну суму, якої б вистачило на задоволення їхніх потреб, і їм платили відповідну суму на основі довіри. Тут існувало багато можливостей для шахрайства, чим могли скористатися деякі негідники. Інші, які були чесними, але звикли жити в певний спосіб, природно, очікували на таку допомогу, яка б дозволила їм підтримувати цей спосіб життя. Я бачив, що так неможливо було продовжувати рух хоч наскільки-небудь тривалий час. Завжди існував ризик несправедливості стосовно людей, які заслуговували на допомогу, чи неналежних переваг, якими скористаються недобросовісні люди. Існував тільки один спосіб розв’язати ці труднощі, а саме щоб усі родини утримувалися в одному місці та стали членами свого роду кооперативної спільноти. Тоді б не було місця для шахрайства й ніхто не зазнавав би несправедливості. Публічні фонди значною мірою були б заощаджені, а родини сатьяграхі навчилися б жити новим простим життям у гармонії одні з іншими. Індійці, які походили з різних провінцій та сповідували різні релігії, мали б можливість пожити разом.

Але де було місце, яке підходило б для поселення такого роду? Життя в місті нагадувало б спробу вміститися на вістрі голки. Сама лише орендна плата, мабуть, зрівнялася б із витратами на їжу, й нелегко було б жити простим життям серед різноманітних спокус міста. Крім того, в місті було б неможливо знайти місце, в якому багато родин могли б виконувати у своїх домівках якусь корисну справу. Тому було ясно, що обране місце має бути ані надто далеко, ані надто близько до міста. Звичайно, був Фенікс, де друкувалась Indian Opinion, а також відбулася певна сільськогосподарська діяльність. Фенікс також був зручний у багатьох інших аспектах, але він був розташований за п’ятсот кілометрів від Йоганнесбурга, й добиратися до нього треба було тридцять годин. Тому було важко й дорого возити родини на таку відстань, а потім назад. Крім того, родини не були б готові їхати зі своїх домівок у таке віддалене місце, а навіть якби й були, здавалося неможливим посилати туди їх, а також в’язнів-сатьяграхі після звільнення.

Тому потрібне місце мало бути у Трансваалі й поруч із Йоганнесбургом. Містер Калленбах, із яким читач уже познайомився, купив ферму площею близько 500 гекратів і надав її в користування сатьяграхі без будь-якої орендної чи іншої плати (30 травня 1910 року). На фермі було близько тисячі плодових дерев і маленький будинок біля підніжжя пагорба, в якому могли жити півдесятка людей. Воду можна було брати з двох криниць, а також зі струмка. Найближча залізнична станція, Лоулі, була розташована за півтора кілометра від ферми, а до Йоганнесбурга було тридцять чотири кілометра. Ми вирішили збудувати на цій фермі будинки й запросити родини сатьяграхі оселитися в них.

XXXIV. Ферма імені Толстого - ІІ

XXXIV

Ферма імені Толстого – II

Апельсини, персики та сливи росли на Фермі в такій кількості, що в сезон сатьяграхі могли досхочу їсти фрукти, і при цьому був надлишок.

Струмок був на відстані близько 500 метрів від наших помешкань, і воду треба було носити коромислами.

Ми наполягли, що у нас не повинно бути слуг ані для домашньої роботи, ані, наскільки можливо, навіть для сільськогосподарської та будівельної діяльності. Тому все від куховарення до прибирання сміття ми робили своїми руками. Що стосується розміщення родин, ми від самого початку вирішили, що чоловіки й жінки мають жити окремо. Тому будинки мали будуватися двома окремими блоками на певній відстані один від одного. На той час ми вважали, що досить забезпечити розміщення десяти жінок і шістдесяти чоловіків. Крім того, треба було звести будинок для містера Калленбаха, а біля нього – будинок школи, а також майстерню для столярства, швацтва і т.д.

Мешканці походили з Гуджарату, Тамілнаду, Андрхра-Прадешу та з півночі Індії, й серед них були індуси, мусульмати, парси та християни. Близько сорока з них були молоді чоловіки, двоє чи троє – старі чоловіки, п’ять жінок і від двадцяти до тридцяти дітей, серед яких четверо чи п’ятеро дівчат.

Християнки та інші жінки їли м’ясо. Ми з містером Калленбахом думали, що бажано виключити з ферми м’ясо. Проте як можна було просити людей, які не мали з цього питання моральних принципів, які звикли їсти м’ясо з дитинства та які приїжджали сюди у складні для них часи, навіть тимчасово відмовитися від м’яса? Але якщо давати їм м’ясо, то чи не надто зросте від того наш прожитковий мінімум? Крім того, чи слід давати також і яловичину тим, хто до неї звик? [Корови для індусів – священні тварини]. Скільки у такому разі треба окремих кухонь? Яким був мій обов’язок у цьому питанні? Оскільки я відповідав за надання матеріальної допомоги цим родинам, я раніше вже висловив підтримку їдінню м’яса, зокрема і яловичини. Якби я ввів правило, що тим, хто їсть м’ясо, не слід допомагати, то довелося б проводити боротьбу у формі сатьяграхи виключно силами вегетаріанців, що було абсурдним, оскільки рух було організовано від імені всіх класів індійців. Мені треба було небагато часу, щоб побачити свій обов’язок за цих обставин. Якщо християни й мусульмани попросять навіть яловичини – її теж треба їм надати. Відмова їм у доступі на Ферму була абсолютно поза питанням.

Але де є любов, там є і Бог. Мусульманські друзі вже дали мені дозвіл на суто вегетаріанську кухню. Тепер мені треба було поговорити з сестрами-християнками, чоловіки чи сини яких перебували в тюрмі. Я часто вступав у подібні тісні стосунки з християнськими друзями, які були тепер у тюрмі та які раніше у подібних випадках погоджувалися на вегетаріанську дієту. Але тепер я вперше мав тісно спілкуватись із їхніми родинами за їхньої відсутності. Я представив сестрам труднощі розміщення, а також фінансування, й також власні глибокі почуття з цього приводу. Водночас я запевнив їх, що якщо вони захочуть, то їх буде забезпечено навіть яловичиною. Сестри люб’язно погодились обходитися без м’яса, і куховарення було віддано під їхню відповідальність. Мені з іще одним чоловіком або без нього було доручено їм допомагати. Було визначено час, а також кількість прийомів їжі. Мала бути єдина кухня, й усі мали їсти в один захід. Кожен відповідав за миття власного посуду. Спільні казани мали по черзі мити різні групи. Я мушу сказати, що сатьяграхі жили на фермі імені Толстого тривалий час, проте ані жінки, ані чоловіки ніколи не просили м’яса. Алкоголь, куріння тощо, звичайно, були повністю заборонені.

Як я вже зауважив, ми хотіли, наскільки можливо, бути самодостатніми навіть при зведенні будівель. Нашим архітектором був, звичайно, містер Калленбах, і він здобув європейського муляра. Тесля з Гуджарату, Нараяндас Даманія, запропонував свої безкоштовні послуги та домовився з іншими теслями, щоб вони працювали зі знижкою. Що стосується некваліфікованої роботи, то поселенці працювали власноруч. Дехто з нас, у кого були вмілі руки, буквально творив чудеса. Чудовий сатьяграхі на ім’я Віхарі зробив половину теслярської роботи. Схожий на лева Тхамбі Наіду відповідав за санітарію та за продаж продукції, задля чого йому доводилося їздити до Йоганнесбурга.

Одним із поселенців був Прагджі Хандубхай Десаі, який у своєму житті не звик до незручностей, але тут мусив терпіти кусючий холод, палюче сонце та проливні дощі. На початку ми близько двох місяців жили в наметах, поки будувалися будинки. Всі каркаси були з гофрованого заліза, тому звести їх не забрало багато часу. Деревину також можна було отримати будь-якого потрібного розміру. Все, що нам треба було робити – це різати її за міркою. Дверей і вікон не треба було готувати багато. Тому за такий короткий час можна було звести немало будівель. Але вся ця робота тяжко позначилася на фізичній будові Прагджі. Робота не Фермі, безперечно, була важчою, ніж у тюрмі. Одного дня Прагджі фактично втратив свідомість через втому та спеку. Але він був не з тих, хто здається. Тут він до кінця натренувався, і врешті виявився добрим робітником нарівні з найкращими з нас.

Крім того, тут був Джозеф Ройєппен – юрист без гордості юриста. Він не міг братися за дуже важку роботу. Йому було важко розвантажувати вантажі і тягати ноші у візку, але він робив це, як міг.

Слабкі на фермі імені Толстого стали сильними, й робота виявилася тонізуючою для всіх.

Кожному доводилося з тим чи іншим завданням бувати у Йоганнесбургу. Дітям подобалося бувати там просто заради розваги. Мені також треба було діставатися туди у справах. Тому ми ввели правило, що можемо їздити туди залізницею тільки у спільних справах нашої маленької спільноти і при цьому їздити третім класом. Кожен, хто хотів розваги, повинен іти пішки і брати з собою продукти з дому. Ніхто не міг витрачати нічого на їжу в місті. Якби не ці суворі правила, то гроші, заощаджені завдяки життю в сільській місцевості, марнувалися б на залізничні квитки та міські пікніки. Продукти, які возили з собою, були найпростіші: спечений власноруч хліб із грубого пшеничного борошна, перемеленого власноруч, із якого не просіювались висівки; арахісове масло, також приготоване вдома, та мармелад домашнього приготування. Для перемелювання пшениці ми купили залізний ручний млинок. Арахісове масло виготовлялося підсмажуванням, а потім перемелюванням арахісу, й воно було вчетверо дешевше за звичайне масло. Що стосується апельсинів, то їх на Фермі було багато. На Фермі ми практично не використовували коров’яче молоко й загалом обходилися згущеним молоком.

Але повернемося до вилазок. Кожен, хто хотів до Йоганнесбурга, йшов туди пішки раз або двічі на тиждень і повертався того самого дня. Як я вже зауважив, це було тридцять чотири кілометра в кожен бік. За допомогою самого лише цього правила ми заощадили сотні рупій, а ті, хто ходив таким чином, отримав від цього багато користі. Дехто лише тепер виробив звичку ходити пішки. Загальна практика була така, що тимчасовий мешканець вставав о другій ночі й виходив о пів на третю. Він доходив до Йоганнесбурга за час від шести до семи годин. Рекордно короткий час, який забрала ця мандрівка, був 4 години 18 хвилин.

Читачу не слід уявляти, що ця дисципліна давалася поселенцям тяжко. З одного боку, її приймали з радістю. Було б неможливо залучити хоч одного поселенця, якби застосовувалася сила. Молодь цілком насолоджувалася роботою на Фермі та походами до міста у справах. Було важко не давати їм грати у свої ігри та викидувати свої коники під час роботи. Їм давали стільки роботи, скільки вони брали з готовністю та радістю – і я ніколи не помічав, щоб зроблена таким чином робота була незадовільною чи то за кількістю, чи то за якістю.

Можна присвятити абзац тому, як ми організували санітарію. Не зважаючи на велику кількість поселенців, ніде на Фермі не можна було знайти відходів або бруду. Все сміття ми закопували у траншеї, викопані для цієї мети. Недозволено було виливати воду на стежки. Всі помиї збирались і відра й використовувалися для поливання дерев. Залишки їжі та відходи овочів використовувалися як добриво. Ми викопали квадратну яму завглибшки у п’ятдесят сантиметрів для нечистот, які повністю прикривалися виритою землею й тому не видавали ніякого запаху. Мух не було, й ніхто не міг і уявити, що там були закопані нечистоти. Так ми не тільки уникли неприємної проблеми, але й джерело можливої проблеми перетворилося на безцінні добрива для Ферми. Якби ми належним чином використовували нечистоти, то могли б отримувати добрива вартістю в сотні тисяч рупій, а також уникнути багатьох хвороб. Через свої погані звички ми псуємо береги наших священних річок і створюємо розсадники мух, внаслідок чого ці самі мухи, які селяться на наших незакритих нечистотакх через нашу злочинну недбалість, забруднюють наші тіла після того, як ми помиємося. Маленька лопата – засіб порятунку від великої неприємності. Залишати нечистоти неприкритими, сякатися чи плювати на дорогу – це гріх проти Бога, а також людства, й це видає сумний брак поваги до інших. Людина, яка не прикриває свої відходи, заслуговує на тяжке покарання, навіть якщо живе в лісі.

Перед нами стояло завдання зробити з Ферми жвавий виробничий центр, заощадити таким чином гроші та зрештою досягти самозабезпечення цих родин. Якби ми досягли цієї мети, то могли б воювати з урядом Трансваалю невизначений період. Нам доводилося витрачати трохи грошей на взуття. Використання взуття у гарячому кліматі шкодить, оскільки ноги вбирають у себе весь піт і від цього стають ніжними. У Трансваалі, як і в Індії, шкарпетки були непотрібні, але ми вважали, що ноги слід захистити від шипів, каміння і тому подібного. Тому ми вирішили навчитися робити сандалі. В Маріангіллі біля Пайнтауна є монастир німецьких католицьких чинців, яких називають трапісти, де відбувається різноманітне виробництво такого роду. Містер Калленбах поїхав туди й освоїв мистецтво виготовлення сандалів. Повернувшись, він навчив мене, а я, своєю чергою, інших працівників. Так кілька молодих чоловіків навчилися виготовляти сандалі, й ми почали продавати їх друзям. Навряд чи варто й казати, що багато з моїх учнів легко перевершили мене в цьому мистецві. Ще одним ремеслом, яке ми запровадили, було теслярство. Заснувавши свого роду селище, ми потребували всіляких великих і малих речей, починаючи з лавок і закінчуючи коробками, й ми робили всі їх самі. Самовіддані теслі, про яких я вже згадував, допомагали нам кілька місяців. Містер Калленбах був головою відділу теслярства, і як такий щомиті надавав нам докази своєї майстерності та точності.

Необхідна була школа для молоді й дітей. Це було найважче з наших завдань, й ми так і не досягли повного успіху в цій справі аж доостанку. Тягар викладацької роботи несли значною мірою ми з містером Калленбахом. Проводити заняття можливо було тільки по обіді, коли ми обоє були виснажені своєю вранішньою працею, як і наші учні. Тому як учителі, так і ті, кого вчили, часто дрімали. Ми бризкали собі в очі водою і, граючись із дітьми, намагалися досягти зібраності дітей і зібратися самі, але часом даремно. Тіло безапеляційно вимагало відпочинку і не приймало відмову. Але це була тільки одна і то найменша з наших чиленних проблем. Адже уроки проводилися не зважаючи на це дрімання. Що ми мали викладати учням, які розмовляли трьома різними мовами – гуджараті, тамільською й телугу – і як? Я дуже хотів, щоб освіта відбувалася цими мовами. Я трохи знав тамільську, але не знав телугу. Що міг зробити один учитель за цих обставин? Я намагався використати декого з молодих людей як учителів, але експеримент зовсім не був успішним. Звісно, послуги Прагджі були затребувані. Дехто з молоді був дуже неслухняним і лінивим і завжди перебував у поганих стосунках зі своїми книжками. Вчитель не міг очікувати на значний поступ із такими учнями. Крім того, ми не могли викладати регулярно. Часом як містер Калленбах, так і я мусили їздити до Йоганнесбурга у справах.

Релігійне навчання представило ще одну важку проблему. Я хотів, щоб мусульмани читали Коран, а парси – Авесту. Була одна дитина-ходжа, батько якої поклав на мене відповідальність за те, щоб я виклав цій дитині маленьку "поті" цієї секти. Я зібрав книжки про іслам і зороастризм. Я виписав основоположні вчення індуїзму на основі своїх знань – зараз не пригадую, чи це було для моїх власних дітей, чи для поселенців ферми імені Толстого. Якби у мене зараз був цей документ, мені слід було б вставити його сюди як віху свого духовного поступу. Але у своєму житті я викинув або спалив багато таких речей. Я знищував ті документи, які не вважав за необхідне зберегти з розширенням своєї діяльності. Я про це не шкодую, оскільки збереження їх усіх було б обтяжливим і дорогим. Я був би змушений зберігати ящики та коробки, що стало б більмом на оці людини, яка прийняла обітницю бідності.

Але цей експеримент з викладання не був безплідним. Діти уникли зарази нетерпимості й навчилися розглядати релігію та звичаї інших із великосердою милістю. Вони навчилися жити разом, як кровні брати. Вони отримали [?] уроки взаємного служіння, шанобливості та працьовитості. І судячи з того незначного знання, яке я маю про пізнішу діяльність декого з дітей ферми імені Толстого, я впевнений, що освіта, яку вони там отримали, не була даремною. Навіть якщо вона й була недосконалою, це був інтелектуальний та релігійний експеримент і один із найприємніших спогадів про ферму імені Толстого – спогади про цей навчальний експеримент не менш приємні за решту.

Але цим спогадам треба присвятити інший розділ.

XXXV. Ферма імені Толстого - ІІІ

XXXV

Ферма імені Толстого – III

У цьому розділі я збираюся зібрати докупи кілька спогадів про ферму імені Толстого, які досить розкидані й до яких я маю через це просити читача бути поблажливим.

Навряд чи якомусь учителю доводилося колись учити більш різноманітний клас, ніж той, що випав мені на долю, де були учні різного віку й обох статей, від хлопчиків і дівчаток близько 7 років і до юнаків двадцяти й дівчат 12 чи 13 років. Деякі хлопці були буйні й неслухняні.

Що я мав викладати цій несумісній групі? Як я мав розповідати все всім учням? Крім того, якою мовою я мав із ними розмовляти? Діти тамілів і телугу знали власну рідну мову або англійську і трохи голландську. Я міг говорити з ними тільки англійською. Я розділив клас на дві групи – групу гуджараті, з якою треба було розмовляти гуджараті, та решту – англійською. Я вирішив зробити основною частиною навчання розповідь або читання їм якихось цікавих історій. Я також збирався привести їх у тісний взаємний контракт і привести їх до культивування духу дружби та служіння. Крім того, мали вводитися певні загальні знання з історії та географії, а в деяких випадках – арифметики. Також викладалося письмо, а ще деякі бгаджани, які були частиною наших молитов і до яких я через це намагався привабити також і тамільських дітей.

Хлопчики й дівчатка вільно зустрічалися. Мій експеримент зі спільного навчання дітей обох статей на фермі імені Толстого був найбільш безстрашним експериментом такого роду. Сьогодні я не насмілююся дозволити або навчати дітей насолоджуватися тією свободою, яку я надав класу на фермі імені Толстого. Я часто відчуваю, що тоді мій мозок був невиннішим, ніж зараз, і можливо, це відбувалося через моє незнання. Відтоді я набув гіркого досвіду й часом боляче обпікав собі пальці. Люди, яких я вважав цілком невинними, виявлялися зіпсованими. Я спостерігав коріння зла глибоко у власній природі – й мене охопила несміливість.

Я не каюся про той експеримент. Моя совість є свідком, що він не завдав жодної шкоди. Але як дитина, що обпеклася гарячим молоком, дмухає навіть на сироватку, моя нинішня позиція – надзвичайно обережна.

Людина не може запозичити віру чи сміливість у інших. Той, хто сумнівається, прямує до знищення, як сказано в Гіті. На фермі імені Толстого мої віра й сміливість були на найвищій позначці. Я молився відтоді Богові дозволити мені знову досягти цієї висоти, але поки що цю молитву не було почуто, адже таких прохачів перед Великим Білим Троном – легіон. Єдина розрада – що у Бога стільки ж вух, скільки є прохачів. Тому я покладаю на Нього повну віру і знаю, що мою молитву буде прийнято, коли я стану гідним такої ласки.

Мій експеримент був такий. Я посилав хлопців, у яких була репутація неслухняних, та невинних молодих дівчат купатися водночас в одному місці. Я перед тим повністю пояснив обов’язок стримуватися дітям, з яких усі були знайомі з моїм вченням сатьяграхи. Я знав, як і діти, що я любив їх материнською любов’ю. Читач пригадає джерело на певній відстані від кухні. Чи було дурницею дозволяти дітям зустрічатися там для купання і все ж очікувати від них невинності? Мої очі завжди стежили за дівчатами, як очі матері стежили б за донькою. Було зафіксовано час, коли всі хлопці та всі дівчата разом ішли купатися. Елементом безпеки був той факт, що вони йшли групою. Усамітнення завжди уникали. Зазвичай я також був на джерелі в той самий час.

Всі ми спали на відкритій веранді. Хлопці та дівчата простягалися навколо мене. Між будь-якими двома ложами була відстань не більше метра. Послідовність, у якій розставили ложа, була визначена з певною обережністю, але така обережність у будь-якій кількості була б марною в разі злого задуму. Тепер я бачу, що тільки Бог оберігав честь цих хлопців і дівчат. Я провів цей експеримент, вірячи, що хлопці та дівчата можуть жити таким чином разом без шкоди, а батьки зі своєю безмежною вірою в мене дозволили мені його провести.

Якось один із молодих хлопців пожартував з двох дівчат, і самі дівчата чи хтось із дітей повідомили про це мені. Від цієї новини я затремтів. Я розпитав і виявив, що мені повідомили правду. Я провів бесіду з молодими чоловіками, але цього було недосить. Я хотів, щоб на цих двох дівчатах був якийсь знак як застереження кожному молодому чоловікові, що на них не можна кидати злих поглядів, та як урок усім дівчатам, що ніхто не може насмілитися вчинити наругу на їхньою чистотою. Пристрасний Равана не зміг навіть доторкнутися до Сіти зі злим наміром, поки Рама був за тисячу верст. Який знак повинні носити дівчата, щоб він дав їм відчуття безпеки та водночас стерилізував погляд грішника? Міркуючи над цим питанням, я не спав цілу нічу. Вранці я м’яко запропонував, щоб дівчата дозволили мені відрізати їхнє довге волосся. На Фермі ми голили та стригли одне одного, й тому у нас були ножиці та машинки для стрижки. Спершу дівчата не хотіли мене слухати. Я вже пояснив раніше становище літнім жінкам, які не могли знести думки про мою пропозицію, проте цілком розуміли мої мотиви, й нарешті вони погодилися підтримати мене. Обидві вони були благородними дівчатами. Однієї з них – на жаль! – більше нема. Вона була дуже метка та розумна. Інша жива та є господинею власного будинку. Зрештою вони погодились, і одразу та сама рука, що записує про цю подію, взялась обстригати їхнє волосся. А після цього я проаналізував та пояснив свої дії перед класом із відмінним результатом. Я більше ніколи не чув про жоден жарт. Дівчата, про яких ішлося, у жодному разі не втрачали; господь знає, скільки вони здобули. Я сподівався, що молоді люди досі пам’ятають про цей випадок і утримують свій погляд від гріха.

Такі експерименти, як той, що я записав, не призначені для наслідування. Будь-який вчитель, який би їх наслідував, створював би серйозний ризик. Я записав про них тут лише щоб показати, як далеко людина може піти за певних обставин, та щоб підкреслити чистоту боротьби у формі сатьяграхи. Сама ця чистота була гарантією її перемоги. Щоб проводити такі експерименти, вчитель має бути водночас батьком і матір’ю для своїх учнів та бути готовим до будь-яких наслідків, і тільки найтяжча покута може зробити його гідним проводити їх.

Цей мій вчинок мав наслідки для всього життя поселенців на Фермі. Оскільки ми мали намір зменшити свої витрати до абсолютного мінімуму, ми змінили також і свій одяг. У містах індійські чоловіки, включно із сатьяграхі, вдягали європейське вбрання. На Фермі такий витончений одяг не був потрібен. Всі ми стали робітниками, й тому вдягли робітниче вбрання, але європейського стилю, тобто робітничі штани та сорочки, які були скопійовані з форми в’язнів. Всі ми користувалися дешевими штанами та сорочками, які можна було виготовити з грубого блакитного сукна. Більшість дам добре вміли шити й відповідали за кравецьку діяльність.

Що стосується їжі, ми зазвичай вживали рис, дал, овочі й коренеплоди [?], а зрідка, крім того, ще й кашу. Все це подавалося в одній тарілці, яка була насправді не тарілкою, а свого роду мискою, такою, які видають в’язням у тюрмі. Ми самі зробили на Фермі дерев’яні ложки. Щодня ми їли тричі. О шостій ранку ми їли хліб із домашньою пшеничною "кавою", об одинадцятій – рис, дал та овочі, а о пів на шосту вечора – пшеничну кашу з молоком або хліб із "кавою". Після вечері ми о сьомій або пів на восьму молилися. Під час молитв ми співали бгаджани й часом читали уривки з Рамаяни чи книжки про іслам. Бгаджани були англійською, гінді та гуджараті. Часом ми співали по одному бгаджану кожною з трьох мов, а іноді тільки один. Всі йшли спати о дев’ятій.

Багато хто на фермі дотримувався посту в день екадаші. До нас приєднався шрі П.К.Котвал, у якого був значний досвід у постах, і дехто з нас слідом за ним дотримувався ритуалів на чатурмас. Тим часом також надійшов рамадан. Серед нас були молоді мусульмани, й ми відчували, що повинні заохочувати їх дотримуватися постів. Ми організували для них прийом їжі ввечері, а також рано вранці. Каша і т.п. готувалася для них ввечері. Звісно, м’яса не було, й ніхто його не просив. За компанію з нашими друзями-мусульманами й решта їли тільки один раз на день, ввечері. Як правило, більшість із нас закінчували їсти перед заходом сонця, тож єдина різниця полягала в тому, що інші закінчували вечерю приблизно тоді, коли хлопці-мусульмани починали свою. Ці хлопці були такі люб’язні, що не створювали ні для кого додаткових проблем, хоча дотримувалися постів, а той факт, що діти, які не були мусульманами, підтримували їх у питанні посту, справив на всіх добре враження. Я не пригадую, щоб між хлопцями-індусами та мусульманами була хоч одна сварка, не кажучи вже про розкол на ґрунті релігії. Навпаки, я знаю, що хоча вони були твердими у власних переконаннях, всі ставились одні до одних із повагою й допомагали одні одним у релігійних обрядах інших.

Хоча ми й жили далеко від зручностей міського життя, у нас не було навіть найзагальніших засобів для боротьби з можливими нападами хвороби. В ті дні я настільки ж вірив у природні ліки проти хвороб, як і в невинність дітей. Я вважав, що хвороб бути не повинно, оскільки ми жили простим життям, але якби хвороби й були, то я був упевнений, що впораюсь із ними. Мій записник про здоров’я – це щоденник моїх експериментів та живої віри в ті дні. Я був достатньо гордим, щоб вірити, що хвороби перебувають для мене поза питанням. Я вважав, що різноманітні хвороби можна вилікувати за допомогою землі та води, постів або зміни в дієті. На Фермі не було жодного випадку хвороби, за якого ми б використали ліки чи викликали лікаря. Серед нас був старий чоловік сімдесяти років із північної Індії, який потерпав від астми та кашелю, проте я лікував його просто зміною в дієті та водою. Але тепер я втратив сміливість у цьому, і з огляду на власні дві серйозні хвороби відчуваю, що я навіть зрадив істині, проводячи таки експерименти.

1. Нешкідливий та поживний замінник чаю, кави чи какао можна приготувати таким чином. Навіть знавці кави не змогли відчути жодної різниці у смаку між кавою та цим замінником. Засмажте добре очищену пшеницю на вогні, поки вона не почервоніє й не почне темніти. Потім розмеліть її, як каву. Насипте ложку цього порошку в чашку й залийте окропом. Бажано потримати розчин на вогні одну хвилину, потім додати молока й цукру за смаком, але можна пити й без них. – з брошури про здоров’я автора, розділ V/ Indian Opinion, XI10, 8 березня 1913 року. В.Г.Д.

Гокхале приїхав у Південну Африку, коли ми ще жили на Фермі. Його тур треба описати в іншому розділі, але тут я запишу змішаний гірко-солодкий спогад. Читач тепер певною мірою уявляє, яким життям ми жили. На Фермі не було ліжок, але ми позичили одне для Гокхале. Не було місця, де б він міг залишитися насамоті. У нас не було на чому сидіти, крім лавок у школі. І все ж як ми могли побороти спокусу й не привезти Гокхале на Ферму, незважаючи на його слабке здоров’я? Я був досить дурним, щоб уявляти, ніби Гокхале зможе витримати незручність вночі та пройти пішки три кілометра від станції до Ферми. Я заздалегідь запитав його, а він погодився на все, не подумавши про це, через свою простоту й величезну довіру до мене. Сталося так, що того дня йшов дощ і я не мав змоги нагально вжити якихось спеціальних заходів. Я так і не забув проблем, які створив того дня для Гокхале у своїй сліпій прив’язаності до нього. Він не зміг перенести цих труднощів і застудився. Ми не могли водити його на кухню й до їдальні. Його поклали в кімнаті містера Калленбаха. Поки ми доносили його обід з кухні до його кімнати, він вистигав. Я готував для нього спеціальний суп, а Котвал – спеціальний хліб, але ми не могли донести їх йому гарячими. Ми робили, що могли. Гохкале не вимовив ані слова, але з його обличчя я розумів, яку помилку зробив. Коли Гокхале дізнався, що всі ми спимо на підлозі, він прибрав ліжко, яке ми для нього принесли, та постелив власну постіль також на підлозі. Вся ця ніч була для мене ніччю розкаяння. У Гокхале було в житті правило, яке здавалося мені поганим правилом. Він не міг дозволити, щоб будь-хто, крім слуги, піклувався про нього. Він не мав з собою під час цього туру слуги. Ми з містером Калленбахом умовляли його дозволити нам помасувати його ноги. Але він не дозволив нам навіть доторкнутися до себе й напівжартома, наполовину зі злістю сказав:

- Здається, всі ви вважаєте, що ви народилися для того, щоб зносити труднощі, а такі люди, як я, народилися для того, щоб ви з нами панькалися. Сьогодні ви повинні бути покарані за свій екстремізм. Я не дозволю вам навіть доторкнутися до мене. Ви вважаєте, що ви житимете з природою і водночас матимете зручності для мене? Я знесу будь-які труднощі, але приборкаю вашу гордість.

Ці слова стали для нас ударом грому й дуже засмутили мене й містера Калленбаха. Єдиною розрадою було те, що Гокхале весь цей час усміхався. Поза всяким сумнівом, Арджуна часто ображав Крішну, "не знаючи про Його величність і не думаючи про неї у своїй любові", проте Крішна невдовзі забував такі інциденти. Гокхале пам’ятав тільки про нашу готовність служити, хоч і не дозволив нам високого привілею послужити йому. Глибоко зворушливий лист, який він написав мені з Момбаси, досі закарбований у моєму серці. Гокхале бадьоро все зносив, але до останку не приймав послуг, які ми могли йому надати. Йому доводилося приймати їжу і т.д. з наших рук, але цьому він не міг зарадити.

Наступного ранку він не дав спочинку ані собі, ані нам. Він правив усі свої промови, які ми збиралися видати книжкою. Коли йому треба було щось написати, він мав звичку ходити туди-сюди й думати про це. Йому треба було написати маленького листа, і я думав, що невдовзі він із цим закінчить. Але ні. Коли я піджартував з нього щодо цього, він дещо проповідницьки сказав мені:

- Ви не знаєте, як я живу. Я навіть найменшої речі не зроблю поспіхом. Я подумаю про неї і зважу основну ідею. Потім я обміркую, які слова підходять для теми, а тоді візьмуся за письмо. Якби кожен робив так, як я, скільки часу це б заощадило? А націю це вберегло б від лавини напівсирих ідей, які зараз погрожують поховати її під собою.

Як спогади про ферму імені Толстого були б неповні без розповіді про відвідання її Гокхале, так вони б були б неповні, якби я не сказав чогось про характер і поведінку містера Калленбаха. Було справді дивовижно, як він жив на фермі імені Толстого між наших людей так, ніби був одним із нас. Гокхале був не з тих людей, яких приваблюють звичайні речі. Але навіть його притягувала революційна зміна в житті Калленбаха. Калленбаха виховали серед розкошів, і він ніколи не знав, що таке нужда. Фактично, його релігією досі було потурання собі. Він пізнав усі насолоди життя й раніше не вагаючись купував для своєї зручності все, що можна було купити за допомогою грошей.

Було дуже непересічно, що така людина жила, рухалась та існувала на фермі імені Толстого і стала своєю серед індійських поселенців. Це було для індійців приємною несподіванкою. Деякі європейці вважали Калленбаха дурнем або божевільним, а інші віддавали йому шану за його дух відречення. Калленбах ніколи не вважав своє відречення болючим. Власне, він насолоджувався ним іще більше, ніж раніше насолоджувався радощами життя. Він забувався в нестямі, описуючи щастя простого життя, і на якусь мить його слухачі відчували спокусу спробувати й собі. Він так мило спілкувався і з молоддю, і зі старими, що розлука з ним навіть на короткий час явно залишала в їхньому житті порожнечу. Містер Калленбах дуже любив фруктові дерева, й тому залишив садівництво за собою. Щоранку він збирав як дітей, так і дорослих для догляду за фруктовими деревами. Він змушував їх тяжко працювати, але у нього був такий бадьорий настрій і таке усміхнене обличчя, що всі любили з ним працювати. Щоразу, коли група екскурсантів о другій ночі виходала з Ферми до Йоганнесбурга, містер Калленбах був одним із них.

Ми з містером Калленбахом часто розмовляли про релігію, й зазвичай наші розмови зосереджувалися на таких основоположних поняттях, як ненасильство чи любов, істина і тому подібне. Коли я сказав, що вбивати змій та інших подібних тварин – гріх, це стало шоком для містера Калленбаха, як і для багатьох інших моїх європейських друзів. Але зрештою він абстрактно визнав істинність цього принципу. На самому початку моїх стосунків із ним містер Калленбах вважав за належне й за обов’язок дотримуватися на практиці всіх принципів, у яких був переконаний інтелектуально – й тому він міг, не вагаючись ані миті, миттєво робити зміни у своєму житті. Отже, якщо вбивати змій і т.д. не годиться, ми повинні плекати дружбу з ними, подумав містер Калленбах. Тому він спершу зібрав книжки про змій, щоб ідентифікувати різні види рептилій. Там він прочитав, що не всі змії отруйні та що деякі з них насправді служать захисниками врожаїв на полях. Він навчив усіх нас розрізняти різні види змій й нарешті приручив велетенську кобру, яка жила на Фермі. Містер Калленбах щодня власноруч годував її. Я м’яко сперечався з ним:

- Хоча ти й робиш усе це з дружніх міркувань, твоя дружність може не бути очевидною для кобри, особливо з огляду на те, що твоя доброта не позбавлена домішку страху. Ані ти, ані я не мади б сміливості гратися з нею, якби вона була на свободі, й насправді нам слід плекати сміливість такого роду. Тому, хоч у прирученні кобри є дружність, у цьому немає любові. Наша поведінка має бути такою, щоб кобра могла її зрозуміти. Ми щодня бачимо, що всі тварини одразу розуміють, чи інший любить їх, чи боїться. Крім того, ти не вважаєш кобру отруйною й ув’язнив її, щоб вивчати її звички. Це – потурання собі, для якого не повинно бути місця у випадку справжньої дружби.

Містер Калленбах сприймав мої аргументи, але не міг змусити себе відразу відпустити кобру. Я жодним чином на нього не тиснув. Мені також було цікавим життя кобри, та й діти, звичайно, отримували від цього величезне задоволення. Нікому не було дозволено допікати кобрі, яка тим не менш шукала способу втекти. Чи то хтось випадково залишив дверцята клітки відчиненими, чи то кобра змогла відчинити їх сама, але через кілька днів, навідавшись вранці до своєї подруги, містер Калленбах знайшов клітку порожньою. Містер Калленбах зрадів цьому, як і я. Але завдяки цьому експерименту з приручення, змії стали частою темою наших розмов. Містер Калленбах привіз на Ферму одного бідного інваліда-німця на ім’я Альбрехт, у якого був такий горб на спині, що він не міг ходити без костура. Альбрехт був безмежно сміливим і, будучи людиною освіченою, дуже цікавився складними проблемами. Він також став своїм серед індійських поселенців і запросто спілкувався з усіма. Він почав безстрашно гратися зі зміями. Він приносив молодих змієнят у руках і дозволяв їм гратися на його долоні. Якби ми залишилися на фермі імені Толстого довше, господь знає, якими були б результати авантюр Альбрехта.

Внаслідок цих експериментів ми не боялися змій так, як могли би в іншому разі, але не слід вважати, що ніхто на Фермі не боявся змій або що існувала повна заборона на їх убивство. Бути переконаним, що певна поведінка є насильством або гріхом – це одне, а мати силу діяти відповідно до цього переконання – зовсім інше. Людина, яка боїться змій і яка не готова віддати власне життя, не може уникнути вбивства змій у крайньому випадку. Я пригадую один такий випадок, що стався на Фермі. Читач, напевно, вже зрозумів, що на Фермі водилося доволі багато змій. Коли ми зайняли Ферму, на ній не жили люди, й вона перебувала в такому закиненому стані певний час. Одного дня у власній кімнаті містера Калленбаха виявили змію в такому місці, що здавалося неможливим вигнати чи впіймати її. Її побачив один із учнів і, покликавши мене туди, запитав, що робити. Він хотів мого дозволу вбити її. Він міг би вбити її й без такого дозволу, але поселенці, як учні, так і інші, зазвичай не вдалися б до такого, не порадившись зі мною. Я бачив, що мій обов’язок – дозволити учню вбити змію, і я йому доволив. Навіть пишучи це, я не відчуваю, що зробив неправильно, надавши цей дозвіл. Я не мав досить сміливості, щоб схопити змію рукою чи в інший спосіб позбавити небезпеки поселенців, і я не маю такою сміливості й по цей день.

Не варто й казати, що сатьяграхі приходили на ферму та йшли з неї, дехто з них очічукав, що піде в тюрму, а інших звідти випускали. Одного разу сталося так, що на Ферму прийшли двоє сатьяграхі, яких суддя звільнив під особисту відповідальність і які мали наступного дня прийти в суд і вислухати вирок. Вони захопились розмовою, аж поки прийшов час бігти на останній поїзд, на який їм треба було сісти, й було питання, чи встигнуть вони на цей поїзд. Обоє вони були молодими людьми й добрими спортсменами. Вони чимдуж побігли разом із кількома з нас, які хотіли провести їх. По дорозі я почув свисток поїзда, який заходив на станцію. Коли поїзд засвистів іще раз, сигналізуючи про відправлення, ми добігли до околиць станції. Молоді люди бігли дедалі швидше, і я від них відстав. Поїзд рушив. На щастя, начальник станції побачив, що вони біжуть, і зупинив рух поїзда, так що вони таки встигли на нього. Діставшись до станції, я подякував начальнику. З цього випадку випливають дві речі: по-перше, охочість сатьяграхі потрапити в тюрму та виконати свої обіцянки, а по-друге, теплі стосунки, яких сатьяграхі досягли з місцевими посадовими особами. Якби молоді люди не встигли на той поїзд, вони б не змогли прийти на суд наступного дня. Він них не вимагали певності й не просили внести в суд гроші.

Їх відпустили просто під чесне слово. Сатьяграхі набули такого престижу, що судді не вважали, що у них необхідно просити заставу, оскільки вони самі добивалися тюрми. Тому ці молоді сатьяграхі дуже переживали, що не встигнуть на поїзд, і бігли швидше за вітер. На початку боротьби сатьяграхі зазнавали певної агресії з боку посадових осіб, а керівництво тюрем у деяких місцях було непомірно суворе. Але з просуванням руху ми виявили, що серця посадових осіб стали м’якші, а в деяких випадках ми навіть зблизились із ними, й вони навіть стали допомагати нам, як начальник станції, про якого я розповів. Читачеві не слід думати, що ми давали цим посадовим хабарі в будь-якій формі, щоб отримати від них послуги. Сатьяграхі ніколи й не думали купувати накі нерегулярні зручності. Але там, де послуги пропонувалися з увічливості, ми вільно їх приймали, й сатьяграхі стикались із таким у багатьох місцях. Якщо начальник станції погано налаштований, він може по-всякому завдавати клопотів пасажирам, залишаючись цілком у рамках правил та інструкцій. Неможливо поскаржитися на такі зловживання. З іншого боку, якщо посадова особа налаштована добре, вона може створити багато зручностей, не порушуючи правил. Ми спромоглися здобути подібні послуги з боку начальника станції, Лоулі, завдяки поштивості, терплячості та здатності сатьяграхі зазнавати страждань.

Можливо, тут не буде недоречним згадати про непов’язаний із цим випадок. Останні тридцять років я полюбляю робити експерименти з дієтетики – з релігійних, економічних та гігієнічних міркувань. Ця схильність до змін у їжі залишається у мене й досі. Природно, що мої експерименти впливають на людей навколо. Поруч із дієтетикою, я робив експерименти з лікування хвороб виключно такими природними ліками, як земля та вода, не вдаючись до ліків. Коли я практикував як адвокат, між нами з клієнтами встановлювалися такі сердечні стосунки, що ми вважали одне одного майже членами однієї сім’ї. Тож я розділяв із клієнтами їхні радощі та турботи. Дехто з них просив у мене порад, знаючи про мої експерименти з природним лікуванням. Випадкові пацієнти такого роду часом приїжджали на ферму імені Толстого. Одним із них був Лутаван, клієнт літнього віку, який колись приїхав із північної Індії як зв’язаний контрактом працівник. Йому було понад сімдесят років, і він потерпав від хронічної астми та кашлю. Він тривалий час пробував порошки аюрведичних вайдья та мікстури лікарів. В ті дні я мав безмежну віру в ефективність своїх методів лікування, й тому погодився не те щоб справді лікувати його, а випробувати на ньому свої експерименти, якщо він житиме на Фермі й виконуватиме всі мої умови. Лутаван погодився на мої умови. Однією з них була відмова від тютюну, від якого він був сильно залежний. Я змусив його попостити 24 години. Щодня опівдні він у мене приймав сонячну ванну Кюне, оскільки тоді було не надто тепло. Він їв трохи рису, трохи оливкової олії, мед, а разом із медом іноді кашу та солодкі апельсини, а іноді виноград і пшеничну каву. Ми уникали солі чи будь-яких приправ. Лутаван спав у тому самому будинку, що й я, але у середній кімнаті. З постілі всім давали по дві ковдри – одну, щоб постелити, а іншу, щоб укриватися – та дерев’яну подушку. Минув тиждень. У тілі Лутавана відбувся притік енергії. Астма та кашель турбували його менше, але вночі у нього було більше нападів, ніж удень. Я підозрював, що він потай курить, і запитав його про це. Лутаван сказав, що не курить. Минуло кілька днів, але покращення так і не було. Я вирішив потай простежити за Лутаваном. Всі спали на підлозі, а в цьому місці було повно змій. Тому містер Калленбах дав мені електричний ліхтарик і мав іще один при собі. Я завжди спав із ліхтариком під боком. Одієї ночі я вирішив лежати в постелі й не спати. Моя постіль була розстелена на веранді прямо біля дверей, а Лутаван спав усередині, але також біля дверей. Опівночі Лутаван прокашлявся, закурив сигарету й почав курити. Я повільно підійшов до його постелі і ввімкнув ліхтарик. Лутаван усе зрозумів і рознерувався. Він припинив курити, встав і доторкнувся до моїх ніг.

- Я вчинив дуже неправильно, – сказав він. – Я більше ніколи не закурю. Я вас обманув. Будь ласка, пробачте мене.

Сказавши це, він майже почав схлипувати. Я розрадив його і сказав, що в його ж інтересах не курити. За моїми підрахунками, його кашель мав уже вилікуватись, а коли я виявив, що він досі потерпає від нього, то запідозрив, що він потай курить. Лутаван кинув курити. Через два чи три дні його астма та кашель стали менш сильними, а через місяць він цілком вилікувався. Тепер він був повний снаги й попрощався з нами.

Син начальника станції, дворічна дитина, заразився черевним тифом. Цей пан також знав про мої методи лікування і звернувся по пораду. Першого дня я взагалі не давав дитині їжі, а з другого й далі – тільки половину банану, добре розтовченого з ложкою оливкової олії та кількома краплинами апельсинового соку. Вночі я прикладав до живота дитини припарку з холодної глини, і в цьому випадку моє лікування також було успішним. Можливо, діагноз лікаря був хибним і це не був тиф.

Я провів на Фермі багато таких експериментів, і не пригадую, щоб хоч в одному випадку в мене не вийшло. Але сьогодні я не ризикнув би застосувати те саме лікування. Тепер я здригнувся б від думки, щоб лікувати тиф бананом і оливковою олію. В 1918 році я сам заразився дизентерією й не зміг її вилікувати. І я й до сьогодні не можу сказати, чи те саме лікування, яке діяло в Південній Африці, не має такого ж успіху в Індії через мій брак упевненості в собі чи через різницю в кліматі. Але я точно знаю, що домашнє лікування хвороб і простота нашого життя на фермі імені Толстого допомогли заощадити принаймні дві чи три сотні тисяч громадських грошей. Поселенці навчилися ставитись одне до одного як до членів однієї родини, сатьяграхі забезпечили собі чисте місце для пристанку, залишалося мало місця для нечесності чи лицемірства, й зерно було відокремлено від плевел. Описані досі дієтичні експерименти було здійснено з гігієнічних причин, але я провів надзвичайно важливий експеримент над собою чисто духовної природи.

Я глибоко думав і багато читав з приводу того, чи ми як вегетаріанці маємо право вживати молоко. Але коли я жив на фермі, мені потрапила до рук якась книжка чи газета, в якій я прочитав про негуманне ставлення до корів у Калькутті з метою зібрати у них усе молоко до краплини, й натрапив на опис жорстокого й жахливого процесу phuka [у вагіну корови вдувають повітря, аж доки тварина не реве від болю – це робилося заради збільшення надоїв. Від 1920-х років ця операція засуджувалася законодавством як жорстокість до тварин]. Якось ми з містером Калленбахом обговорювали необхідність вживання молока, і в ході обговорення я розповів йому про цю жахливу практику, відзначив іще кілька духовних переваг, які випливали з відмови від молока, та зауважив, що за можливості бажано відмовитися від молока. Містер Калленбах у звичному йому донкіхотському дусі був готовий одразу розпочати експеримент з обходження без молока, оскільки він глибоко схвалювив мої зауваження. Того-таки дня ми з ним відмовилися від молока, і зрештою обмежили свою дієту свіжими та сушеними фруктами, утримуючись також і від будь-якої готованої їжі. Зараз я не можу описати подальшу історію цього експерименту чи розповісти, як він закінчився, але можу сказати, що впродовж п’яти років, що я жив виключно на фруктах, я жодного разу не відчував слабкості й не хворів на жодні хвороби. Крім того, в цей час у мене була найповніша можливість до фізичної праці, аж до того, що одного дня я пройшов пішки 90 кілометрів, а 60 кілометрів були для мене нормальним денним переходом. Я глибоко переконаний, що цей експеримент дав відмінні духовні результати. Я завжди жалкував, що був змушений дещо змінити свою фруктову дієту, і якби я був вільним від своїх політичних турбот, то навіть у цьому віці та з ризиком для свого тіла я повернувся б до неї сьогодні, щоб далі дослідити її духовні можливості. Брак духовного погляду в докторах і вайдья також був перепоною на моєму шляху.

Але тепер я повинен закінчити цей розділ приємних і важливих спогадів. Такі небезпечні експерименти могли мати місце лише в боротьбі, самісінькою суттю якої було самоочищення. Ферма імені Толстого виявилася центром духовного очищення й епітимії кінцевої кампанії. Я маю серйозні сумніви стосовно того, чи могла б боротьба тривати вісім років, чи могли б ми здобути більші суми й чи могли б тисячі людей, які брали участь в останній фазі боротьби, пожати свою частку в її врожаї, якби не було ферми імені Толстого. До ферми імені Толстого ніколи не привертали увагу, проте заклад, який заслуговує цього, приваблює до себе симпатії громадськості. Індійці бачили, що поселенці ферми імені Толстого робили те, до чого самі вони не були готові й на що вони дивились як на труднощі. Ця довіра громадськості стала великим активом для руху, коли його заново було організовано у великому масштабі в 1913 році. Неможливо сказати, чи усвідомлюють себе такі активи, а якщо так, то коли. Але я не маю і прошу читача не мати ані тіні сумніву, що такі приховані активи в добрий час, визначений Богом, стають явними.

XXXVІ. Тур Гокхале

XXXVI

Тур Гокхале

Так сатьяграхі продовжували розмірене життя на фермі імені Толстого й готувалися до того, що чекало на них у майбутньому. Вони не знали, та й їм було байдуже, коли закінчиться боротьба. Вони дотримувалися тільки однієї обітниці, а саме відмовлятись підкоритися Чорному Акту й зазнати будь-яких труднощів, що випливали з цієї непокори. Для борця сама боротьба – перемога, адже він отримує задоволення тільки від неї. Й оскільки на ньому лежить відповідальнрість за проведення боротьби, він вірить, що перемога чи поразка, насолода чи біль залежать від нього самого. У його словнику нема такого слова, як біль або поразка. Як сказано в Гіті, насолода й біль, перемога й поразка для нього – те саме.

Час від часу окремі сатьяграхі йшли в тюрму. Але коли не було нагоди, щоб піти в тюрму, то будь-кому, хто спостерігав би за зовнішньою діяльністю Ферми, тяжко було б повірити, що тут живуть сатьяграхі чи що вони готуються до боротьби. Якби Ферму випадково відвідав скептик, то якби він був другом, він пожалів би нас, а якби критиком – він би нас засудив. "Ці люди, – зазначив би він, – облінились і тому ведуть життя нероб у цій усамітненій місцині. Їм набридло сідати в тюрму, й тому вони насолоджуються життям у цьому фруктовому саду далеко від гамору великих міст". Як можна пояснити цьому критику, що сатьяграхі не може піти в тюрму, порушивши моральний закон, що саме ця мирність і стриманість і становлять його підготовку до "війни", та що сатьяграхі, не думаючи про допомогу людей, покладається на Бога як на свій єдиний прихисток? Зрештою сталися, чи Бог змусив статися, події, яких ніхто не очікував. Прийшла також допомога, якої так само ніхто не передбачав. Випробування прийшло цілком неочікувано, а врешті ми отримали відчутну перемогу, очевидну для кожного.

Я просив Гокхале та інших лідерів приїхати в Південну Африку та вивчити становище індійських поселенців на місці. Проте я сумнівався, чи справді хто з них приїде. Містер Рітч намагався організувати візит на субконтинент якогось індійського лідера. Проте хто б насмілився поїхати, коли боротьба перебувала в найнижчій стадії? Гокхале в 1911 році був в Англії. Він вивчав боротьбу в Південній Африці. Раніше він ініціював у Законодавчій Раді Індії дебати й зареєстрував резолюцію (25 лютого 1910 року) на користь заборони вербувати зв’язану контрактами робочу силу для Наталю, й резолюцію було прийнято. Я весь час перебував із ним на зв’язку. Він зустрівся з Державним секретарем у справах Індії й повідомив його про свій намір поїхати в Південну Африку й самому ознайомитись із фактами. Міністр схвалив місію Гокхале. Гокхале написав мені, попросивши організувати програму шеститижневого туру та вказавши найпізнішу дату, коли він повинен буде поїхати з Південної Африки. Ми були просто переповнені радістю. Досі жоден індійський лідер не бував у Південній Африці – та й, якщо на те пішло, в жодному місці поза Індією, куди емігрували індійці, з метою вивчення їхнього становища. Тож ми усвідомлювали важливість візиту такого видатного лідера, як Гокхале, й вирішили влаштувати йому прийом, якому позаздрили б навіть князі, й повезти його в основні міста Південної Африки. Як сатьяграхі, так і інші індійці бадьоро взялися за великі приготування до зустрічі. Європейців також запросили приєднатись, і вони таки приєдналися до прийому. Ми також вирішили, що за можливості скрізь слід організовувати громадські збори в муніципалітетах, і щоб головували при цьому мери міст, якщо вони на це погодяться. Ми захотіли прикрасити основні станції на залазниці та спромоглись отримати на це необхідні дозволи в більшості випадків. Зазвичай таких дозволів не надають. Але наші великі приготування справили вплив на владу, яка виявляла у цій справі стільки симпатії, скільки могла. Наприклад, тільки у Йоганнесбургу прикрашання Паркової станції забрало нам близько двох тижнів, оскільки воно включало велику орнаментальну арку-привітання, розроблену містером Калленбахом. В самій Англії Гокхале отримав передсмак того, якою є Південна Африка. Державний секретар у справах Індії вже повідомив уряд Союзу про високий ранг Гокхале, його становище в імперії і т.д. Але хто подумав би про те, щоб забронювати йому квиток або зарезервувати добру каюту? У Гокхале було таке слабке здоров’я, що йому була потрібна зручна каюта, де б він міг хоч трохи лишатися сам. Адміністрація Пароплавства різко заявила, що такої кабіни нема. Я не пригадую, чи Міністерство у справах Індії повідомив про це сам Гокхале, чи хтось із його друзів. З Міністерства у справах Індії директорам Пароплавства відправили лист, і в розпорядження Гокхале було надано найкращу каюту, тоді як раніше такої не було. З цього початкового зла вийшло на добро. Капітан пароплава отримав інструкції добре поводитись із Гокхале, і, як наслідок, той щасливо й мирно доїхав до Південної Африки. Гокхале був настільки ж веселим і жартівливим, як і серйозним. Він брав на пароплаві участь у різних іграх і розвагах і тому став дуже популярним серед пасажирів. Уряд Союзу виявив Гокхале гостинність під час перебування у Преторії й надав у його розпорядження салун державної залізниці. Він порадився зі мною з цього приводу, а потім прийняв пропозицію.

Гокхале ступив на берег у Кейптауні 22 жовтня 1912 року. Його здоров’я було значно слабшим, ніж я очікував. Він дотримувався певної дієти й не міг витримати значної втоми. Програма, яку я для нього розробив, була для нього надто важкою, й тому я обмежив її, наскільки було можливо. Гокхале був готовий пройти всю програму в її початковому вигляді, якби було неможливо внести зміни. Я глибоко розкаявся у своїй дурості, що окреслив таку виснажливу програму, не порадившись із ним. Було зроблено певні зміни, але багато що довелося залишити незмінним. Я не усвідомив раніше необхідності забезпечити Гокхале можливість побути цілком самому, й мені було надзвичайно важко цього добитися. Та все ж я в інтересах істини мушу з усією скромністю заявити, що оскільки я любив і вмів доглядати за хворими та літніми людьми, то щойно усвідомивши свою помилку, я переглянув усю організацію з тим, щоб бути в змозі створити для Гокхале мир і спокій. Впродовж туру я був його секретарем. Добровольці, одним із яких був містер Калленбах, були дуже уважні, і я не думаю, що Гокхале було колись незручно чи важко через брак допомоги. Було ясно, що нам слід провести великі збори в Кейптауні. Я вже писав про Шрайнерів. Я попросив сенатора В.П.Шрайнера, голову цієї знаменитої родини, головувати на цих зборах, і він був настільки ласкавий, що погодився. Відбулися великі збори, на які прийшло багато індійців та європейців. Містер Шрайнер привітав Гокхале добре дібраними словами й висловив своє співчуття до справи індійців Південної Африки. Гокхале виголосив промову – стислу, зі здоровими судженнями, тверду, але люб’язну, яка потішила індійців та викликала захоплення у європейців. Фактично Гокхале завоював серця неоднорідного народу Південної Африки першого ж дня, коли ступив на південно-африканську землю.

З Кейптауна Гокхале мав за два дні залізницею потрапити в Йоганнесбург. Полем бою був Трансвааль. Після виїзду з Кейптауна першою великою прикордонною станцією Трансваалю був Клерксдорп. Оскільки в кожному з цих міст жило багато індійців, Гокхале мав зупинитись і відвідати збори у Клерксдорпі, а також на станціях між Клерксдорпом і Йоганнесбургом – Потчефструмі та Крюгерсдорпі. Тому він виїхав із Клерксдорпа спеціальним поїздом. На зборах головували мери цих міст, і на жодній зі станцій поїзд не зупинявся більше ніж на годину-дві.

Поїзд прибув до Йоганнесбурга пунктуально, хвилина у хвилину. На пероні був поміст, спеціально зведений для цієї мети та вкритий пишними килимами. Разом з іншими європейцями, був присутній містер Елліс, мер Йоганнесбурга, який надав свою машину в розпорядження Гокхале на час його перебування в Золотому Місті. Прямо на вокзалі Гокхале подарували вітальне звернення. Звичайно, йому дарували звернення скрізь. Йоганнесбурзьке звернення було закарбовано на твердій пластині у формі серця з золота з Ранду, встановленій на дереві тік із Родезії. На пластині була карта Індії та Цейлону, а по обидва боки її обрамлювали золоті пластинки, на одній з яких було зображення Тадж-Махалу, а на іншій – характерний індійський краєвид. Індійські краєвиди також були гарно вирізьблено на дереві. Представлення всіх присутніх Гокхале, зачитування звернення, відповідь і отримання інших звернень, які приймалися після прочитання – все це забрало не більше двадцяти хвилин. Звернення було досить коротким, щоб зачитати його за п’ять хвилин. Відповідь Гокхале забрала не більш ніж іще п’ять хвилин. Добровольці підтримували такий чудовий порядок, що на помості було не більше людей за передбачену зручну кількість. Шуму не було. Надворі був велетенський натовп, однак нікому не заважали приходити та йти геть.

Гокхале розмістили у чудовому будинку, що належав містеру Калленбаху, розташованому на верхівці пагорба за вісім кілометрів від Йоганнесбурга. Гокхале одразу тут сподолабось, оскільки краєвид був приємним, атмосфера вмиротворювала, а дім, хоч і простий, був сповнений мистецтва. В місті було орендовано спеціальний офіс, щоб Гокхале приймав усіх відвідувачів – у ньому було три кімнати: приватний кабінет для Гокхале, вітальня та чекальня для відвідувачів. Гокхале возили з приватними візитами до деяких визначних людей у місті. Було організовано приватну зустріч із чільними єврпопейцями, щоб дати Гокхале повне розуміння їхньої точки зору. Крім того, було проведено бенкет на честь Гокхале, на який запросили 400 осіб, включно із близько 150 європейцями. Індійців пускали за квитками ціною в гінею – домовленість, яка дозволила нам покрити витрати на бенкет. Меню було повністю вегетаріанським, і не було вин. Куховаренням зайнялися добровольці. Важко дати тут достатнє уявлення про це. Індуси та мусульмани в Південній Африці не дотримуються обмежень стосовно спільного харчування. Проте вегетаріанці не їдять м’яса. Деякі з індійців були християнами, з якими я був настільки ж близький, як і з рештою. Ці християни переважно є нащадками зв’язаних контрактами працівників, і багато з них заробляють собі на життя роботою офіціантами в готелях. Саме за допомогою цих людей стало можливим організувати кулінарію на таку широку ногу, що в меню було близько 15 страв. Сидіти за одним столом зі стількома індійцями, з виключно вегетаріанським меню і взагалі без вин стало для європейців новим і чудовим досвідом. Для багатьох із них новими були всі три пункта, а два з них були новими для всіх.

Цим зборам Гокхале адресував свою найдовшу та найважливішу промову в Південній Африці. Готуючи цю промову, він ретельно нас опитав. Він заявив, що все життя його практикою було не нехтувати точкою зору місцевих людей і навіть іти їй назустріч, наскільки це в його силах, і тому він запитав мене, що я, зі свого погляду, хотів би, щоб він сказав. Я мав викласти це на папері й бути готовим не ображатися, навіть якщо він не використає жодного слова чи ідеї з моєї чернетки, яка повинна бути ані надто короткою, ані надто довгою, але не повинна пропустити жодного хоч скількись важливого пункту. Я можу одразу сказати, що Гокхале не використав нічого з моїх слів узагалі. Я б ніколи й не очікував, що людина, яка настільки чудово володіє англійською мовою, як Гокхале, перейме мою фразеологію. Не можу навіть сказати, що Гокхале прийняв мої ідеї. Та оскільки він визнавав важливість моїх поглядів, я прийняв як належне, що він напевно якимось чином включив мої ідеї у свої висловлювання. Хід думок Гокхале був такий, що ніхто не міг би сказати, чи було в них відведено хоч якесь місце його власним ідеям. Я слухав кожну промову Гокхале, проте не пригадую жодного випадку, коли б я міг бажати, щоб він не висловив певної думки чи опустив певний прикметник. Чіткість, твердість і люб’язність висловлювань Гокхале випливали з його невтомної праці та несхитної відданості істині.

В Йоганнесбургу нам також треба було провести масові збори виключно індійців. Я завжди наполягав на тому, що говорити або рідною мовою, або гіндустані – індійською лінгва франка, й завдяки цьому мені було так легко встановити близькі стосунки з індійцями у Південній Африці. Тому я дуже хотів, щоб і Гокхале розмовляв з індійцями мовою гіндустані. Я знав про погляди Гокхале з цього приводу. Ламана гінді його б не задовольнила, й тому він говорив би або мовою маратхі, або англійською. Здавалося штучним, щоб він говорив мовою маратхі в Південній Африці, й навіть якби він говорив мовою маратхі, його промову довелося б перекладати на гіндустані заради членів публіки з Гуджарату та північної Індії. А раз так – чим зашкодить, якщо він говоритиме англійською? На щастя для мене, у мене був один аргумент, який Гокхале прийняв як вирішальний на користь промови мовою маратхі. В Йоганнесбургу було багато мусульман-конкані та кілька індусів із Махараштри, й усі вони дуже хотіли, щоб Гокхале виступав мовою маратхі й попросили мене висловити Гокхале прохання говорити їхньою рідною мовою. Я сказав Гокхале, що ці друзі будуть надзвичайно потішені, якщо він розмовлятиме маратхі, а я перекладатиму його маратхі мовою гіндустані. Гокхале вибухнув сміхом і сказав:

- Я вже вловив, наскільки ви знаєте гіндустані – це досягнення, з яким вас не можна аж надто привітати. Але тепер ви пропонуєте перекладати маратхі на гіндустані. Чи можна дізнатися, де ви набули такого глибокого знання маратхі?

Я відповів:

- Те, що стосується моєї гіндустані, так само правда і щодо моєї маратхі. Я на знаю ані слова маратхі, але впевнений, що вловлю суть вашої промови мовою маратхі на тему, з якою я знайомий. У будь-якому разі ви побачите, що я не розтлумачу людям ваші слова хибно. Є інші люди, які добре знають маратхі, які можуть бути вашими перекладачами. Але, мабуть, ви на таке не погодитеся. Тож, будь ласка, покладайтеся на мене й говоріть мовою маратхі. Я також, спільно з друзями-конкані, прагну почути вашу промову мовою маратхі.

- Ви завжди гнете своєї, – сказав Гокхале. – Й ніхто мені не допоможе, оскільки я тут відданий на вашу ласку.

Сказавши так, Гокхале погодився на мою пропозицію, й відтоді аж до Занзибару на подібних зустрічах завжди розмовляв мовою маратхі, а я був спеціально призначеним ним перекладачем. Я не знаю, чи зміг я переконати Гокхале, що, ніж говорити чудовою англійською, більш бажано, наскільки це можливо, говорити рідною мовою чи навіть ламаною гінді з граматичними помилками. Але я знаю, що, навіть якщо лише заради того, щоб потішити мене, він розмовляв у Південній Африці мовою маратхі. Після того, як він виголосив кілька промов, я бачив, що він був більш ніж задоволений результатами експерименту. Гокхале своєю поведінкою в Південній Африці у багатьох випадках показав, що корисно потішити своїх послідовників у випадках, де не йдеться про принципове питання.

XXXVІІ. Тур Гокхале (закінчення)

XXXVII

Тур Гокхале

(Закінчення)

Після Йоганнесбурга Гокхале відвідав Наталь, а потім поїхав до Преторії, де уряд Союзу поселив його у готелі “Трансвааль”. Тут він мав зустрітись із міністрами уряду, включно з генералом Ботою та генералом Смутсом. Я зазвичай повідомляв Гокхале про всі справи, заплановані на день, рано вранці або, якщо він бажав, попереднього вечора. Ми дійшли висновку, що мені не слід іти з Гокхале й навіть пропонувати йти з ним. Моя присутність створила б свого роду бар’єр між Гокхале та міністрами, які не змогли б беззастережно висловлювати свої погляди про те, що вони вважали помилками місцевих індійців, включно з моїми. Крім того, вони б не могли з легким серцем робити жодних тверджень про майбутню політику, якщо хотіли зробити такі твердження. Оскільки Гокхале з усіх цих причин повинен був іти сам, це значно збільшувало тягар його відповідальності. Що треба було робити, якщо Гокхале ненавмисне припуститься якоїсь фактичної помилки чи якщо не матиме що сказати з приводу якогось факту, про якй спершу йому не було повідомлено, але який тепер перед ним вперше викладуть міністри, або якщо його закличуть прийняти якусь угоду від імені індійців за відсутності жодного з їхніх відповідальних лідерів? Але Гокхале одразу розв’язав ці труднощі. Він попросив мене підготувати короткий історичний виклад становища індійців до сьогодні, а також письмово викласти, як далеко вони готові піти. Й Гокхале сказав, що він визнає своє незнання, якщо під час зустрічі випливе будь-що, що не входить до цього "зведення", і припинив турбуватися. Тепер мені лишилося тільки підготувати виклад, а йому – прочитати його. Втім, я не міг розповісти про деталі історії індійців у чотирьох колоніях за період у 18 років менш ніж на десяти чи двадцяти сторінках, а у Гокхале майже не лишалося часу проглянути їх. Крім того, після прочитання документу буде багато запитань, які він захоче нам поставити. Але Гокхале мав нескінченну здатність приймати труднощі, а також винятково гостру пам’ять. Він сам не спав цілу ніч і не давав іншим, повністю просвітився з кожного питання, а також іще раз пройшовся по всьому, щоб переконатися, що він усе правильно зрозумів. Нарешті він був задоволений. Що ж до мене, я ніколи не боявся.

Зустріч Гокхале з міністрами тривала близько двох годин, а повернувшись, він сказав:

- Через рік вам треба повернутися в Індію. Все влаштовано. Чорний акт буде скасовано. З закону про еміграцію буде знято расові обмеження. Податок у 3 фунти буде скасовано.

- Я дуже в цьому сумніваюся, – відповів я. – Ви не знаєте міністрів так, як я. Будучи й сам оптимістом, я в захваті від вашого оптимізму, але оскільки я часто зазнавав розчарувань, то я не плекаю в цьому питанні таких надій, як ви. Але я також і не боюся. Мені досить того, що ви отримали з міністрів ці зобов’язання. Мій обов’язок – боротися лише в тому, де це необхідно, і продемонструвати, що наша боротьба – праведна. Обіцянка, яку вам дали, служитиме доказом справедливості наших вимог і примножить наш бойовий дух, якщо взагалі дійде до бою. Але я не думаю, що зможу повернутися в Індію через рік, а доти ще багато індійців піде в тюрму.

Гокхале сказав:

- Те, що я сказав вам, повинно відбутися. Генерал Бота обіцяв мені, що Чорний акт буде відкликано, а податок у 3 фунти – скасовано. Ви повинні повернутися в Індію за рік, і я не прийму жодних ваших відмовок.

Під час візиту до Наталю Гокхале зустрівся з багатьма європейцями в Дурбані, Марітцбургу та інших місцях. Він також побачив діамантові копальні в Кімберлі, де, які і в Дурбані, комітети з прийому організували публічні обіди, на яких були присутні багато європейців. Тож, завоювавши серця як індійців, так і європейців, Гокхале 17 листопада 1912 року поїхав з Південної Африки. За його бажанням, ми з містером Калленбахом супроводжували його аж до Занзибару. На пароплаві ми домовилися про належну їжу для нього. По дорозі назад в Індію його вітали оваціями в затоці Дельгоа, в Іньямбане, Занзибарі та інших портах.

На пароплаві ми обмежили свої розмови Індією та своїм обов’язком перед батьківщиною. Кожне слово Гокхале сяяло його м’якістю, правдивістю та патріотизмом. Я зауважив, що навіть навіть в іграх, у які ми грали на борту пароплава, у Гокхале були патріотичні мотиви, а не бажання розважитися, а висока якість і тут була його ціллю.

На пароплаві ми мали багато часу, щоб наговоритися досхочу. В цих розмовах Гокхале готував мене до Індії. Він аналізував для мене характери всіх лідерів в Індії, і його аналіз був настільки точним, що я практично не помітив різниці між оцінкою Гокхале та моїм власним досвідом спілкування з ними.

У мене є багато священних спогадів, пов’язаних із туром Гокхале в Південній Африці, які можна було б викласти тут. Але я повинен з неохотою стримувати своє перо, оскільки вони не стосуються історії сатьяграхи. Прощання в Занзибарі було для нас із Калленбахом глибоко болючим, але пам’ятаючи, що зрештою найближчі стосунки між смертними людьми закінчуються, ми якось примирились і сподівалися, що пророцтво Гокхале збудеться й обоє ми зможемо за рік поїхати в Індію. Але цього не судилося.

Втім, візит Гокхале в Південну Африку зміцнив нашу рішучість, а наслідки та важливість його туру ми зрозуміли краще, коли боротьба поновилася в активній формі. Якби Гокхале не приїхав в Південну Африку, якби він не зустрівся з міністрами Союзу, то скасування податку в 3 фунти не могло б стати частиною нашої програми.

Якби боротьба у формі сатьяграхи завершилась із відкликанням Чорного акту, то знадобилася б нова боротьба проти податку у 3 фунти, і в індійців не тільки почалися б нескінченні проблеми, але й було б сумнівним, чи були б вони готові розпочати так скоро нову виснажливу кампанію. Обов’язком вільних індійців було добитися скасування цього податку. Всі конституційні засоби для цього було застосовано, але безуспішно. Податок постійно платився ще з 1895 року. Але коли неподобство, яким би кричущим воно не було, триває довгий час, то люди звикають до нього, і стає важко підняти у них почуття обов’язку опиратися йому, й не менш важко переконати світ, що це взагалі неподобство. Зобов’язання, яке міністри дали Гокхале, розчистило шлях для борців-сатьяграхі. Уряд повинен скасувати цей податок за умовами своєї обіцянки, а якщо він цього не зробить, то порушення слова стане дуже переконливою причиною для продовження боротьби. Й саме так і сталося. Уряд не тільки не скасував податку впродовж року, але й прямо оголосив, що його взагалі не може бути скасовано.

Тож тур Гокхале не тільки допоміг нам зробити податок у 3 фунти однією з мішеней нашої сатьяграхи, але й призвів до того, що його визнали як особливий авторитет з південно-африканського питання. Тепер його погляди на Південну Африку мали більшу вагу, завдяки його особистому знанню індійців у Південній Африці, й він сам зрозумів і зміг пояснити Індії, яких заходів слід вжити батьківщині. Коли боротьба поновилася, Індія надала фондам сатьяграхи значну допомогу, а лорд Гардінж надихнув сатьяграхі, висловивши їм свою "глибоку та гарячу" симпатію (грудень 1913 року). Панове Ендрюс і Пірсон приїхали з Індії в Південну Африку. Все це було б неможливим без місії Гокхале.

Порушення обіцянки міністрів та наслідки цього стануть предметом наступного розділу.

XXXVIII. Порушення обіцянки

XXXVIII

Порушення обіцянки

Проводячи боротьбу у формі сатьяграхи, індійці дуже уважно ставилися до того, щоб не робити жодного кроку, не передбаченого їхніми принципами, й вони завжди пам’ятали, що їм жодним чином не слід неналежно користуватися перевагою над урядом. Наприклад, оскільки застосування Чорного акту обмежувалось індійцями у Трансваалі, до участі в боротьбі допускалися тільки трансваальські індійці. Не тільки не було спроб завербувати учасників із Наталю, Капської Колонії і т.д., але й на пропозиції з-поза Трансваалю відповідали ввічливою відмовою. Боротьба також була обмежена скасуванням Акту, про який ішлося. Цього обмеження не розуміли ані європейці, ані індійці. На ранніх стадіях індійці час від часу просили включити до боротьби також інші кривди, крім Чорного акту. Я терпляче пояснював їм, що таке розширення було б відходом від істини, про що не можна навіть помислити в русі, який стверджує, що дотримується істини й виключно істини. В чистій боротьбі борці нізащо не вийдуть за межі, визначені, коли боротьба поалася, навіть якщо їхні сили в ході боротьби зросли, а з іншого боку, вони не можуть відмовитися від своєї мети, якщо виявлять, що їхні сили тануть. Цього подвійного принципу в Південній Африці повністю дотримувалися. Сила спільноти, на яку ми розраховували при визначенні своєї цілі на початку боротьби, не відповідала нашим очікуванням, як ми вже бачили – але та жменька сатьяграхі, яка залишилася, трималася за своє. Така боротьба самотужки перед лицем труднощів була відносно легкою – але було значно важче й вимагало більшого самообмеження не збільшувати свої цілі, отримавши значне підкріплення. В Південній Африці перед нами часто поставали такі спокуси, але я можу категорично заявити, що ми не піддалися їм у жодному випадку. Й тому я часто казав, що у сатьяграхі є одна-єдина мета, від якої він не може відступити й поза яку не може просуватися, яка, власне, не може бути ані збільшена, ані зменшена. Світ учиться застосовувати до людини ті самі стандарти, які та застосовує до себе. Коли уряд побачив, що сатьяграхі заявляють про дотримання цих точних принципів, він почав судити про поведінку сатьяграхі у світлі цих принципів, хоча сам, вочевидь, не дотримувався взагалі жодного принципу, й кілька разів звинувачував сатьяграхі у порушенні своїх принципів. Навіть для дитини очевидно, що в разі, коли після Чорного акту приймається нове антиіндійське законодавство, його треба включати до програми сатьяграхи. Але коли було введено нові обмеження на імміграцію індійців, і це зробило необхідним розширення нашої програми, то уряд висунув нам цілком незаслужене звинуваення в тому, що ми підняли нові питання. Якщо на новоприбулих індійців встановлено нові обмеження, ми повинні мати право вербувати їх для руху, й тому в Трансвааль в’їхали Сорабджі та інші, як ми вже бачили. Уряд ніяк не міг цього стерпіти, але я без труднощів переконав безсторонніх людей у правомірності цього кроку. Ще одна така нагода постала після відбуття Гокхале. Гокхале вважав, що впродовж року буде знято податок у 3 фунти, й необхідний законопроект буде внесено під час наступної сесії парламенту Союзу. Натомість, генерал Смутс зі свого крісла в Будинку Зборів сказав, що оскільки європейці в Наталі виступили проти скасування цього податку, уряд Союзу не може подати законопроект, спрямований на його зняття – чого насправді не було. Самі члени з Наталю нічого не могли зробити в органі, в якому було представлено всі чотири колонії. Крім того, генералу Смутсу треба було внести необхідний Акт до Зборів від імені Кабінету, а потім залишити цей захід на його долю. Але він не зробив нічого подібного й надав нам довгоочікувану нагоду включити цей злощасний побор як ще одну справу, за яку ведеться "війна". Для цього було дві причини. По-перше, якщо в ході боротьби уряд зробив убіцянку, а потім відмовився від неї – природно, що програма розшириться і включить також і таку відмову, а по-друге, порушення обіцянки, зробленої такому представнику Індії, як Гокхале, було не тільки особистою образою його, а й образою цілої Індії, і як таке, не могло бути сприйняте мовчки. Якби була тільки одна причина, а саме тільки перша – то сатьяграхі, в тому випадку, якби вони не почувалися в змозі взятися за це завдання, можна було б пробачити, якби вони не розпочали сатьяграху проти податку в 3 фунти. Але було неможливо стерпіти образу батьківщини, й тому ми відчували, що сатьяграхі зобов’язані включити до своєї програми податок у 3 фунта, а коли цей податок було включено таким чином у межі боротьби, зв’язані контрактами індійці мали нагоду взяти в ній участь. Читач повинен зауважити, що досі цей клас залишався поза конфліктом. Ця нова орієнтація нашої політики, з одного боку, збільшила тягар нашої відповідальності, а з іншого, відкрила нове поле для вербування до нашої "армії".

Досі сатьяграха серед зв’язаних контрактом індійців навіть не згадувалася, тим більше вони не знали, як узяти в ній участь. Будучи неграмотними, вони не могли читати Indian Opinion або інші газети. Але я виявив, що ці бідолахи ретельно стежли за боротьбою й розуміли рух, а деякі жалкували, що не можуть до нього приєднатися. Проте коли міністри Союзу порушили свою обіцянку, а скасування податку в 3 фунти також було включено до нашої програми, я зовсім не знав, хто з них візьме участь у боротьбі.

Я написав Гокхале про порушення обіцянки, і йому було дуже боляче чути про це. Я попросив його не переживати й запевнив, що ми боротимемося до смерті за те, щоб вирвати скасування цього податку з рук уряду Трансваалю, який цього не бажає. Втім, від ідеї про моє повернення в Індію впродовж року треба було відмовитися, й неможливо було сказати, коли я зможу поїхати. Гокхале був людиною чисел. Він попросив мене повідомити йому максимальну та мінімальну чисельність нашої мирної армії, а також імена бійців. Наскільки я зараз пригадую, я назвав 65 або 66 імен за умови найвищої та 16 за умови найнижчої кількості, а також інформував Гокхале, що я не чекаю на матеріальну допомогу з Індії для такої малої кількості. Я благав його не боятись і не напружувати надміру свої фізичні ресурси. Я дізнався з газет та з інших джерел, що після повернення Гокхале до Бомбею з Південної Африки його звинуватили у слабкості тощо. Тому я хотів, щоб Гокхале на намагався збирати для нас кошти в Індії. Але його сувора відповідь була така:

- Ми в Індії маємо певне уявлення про свій обов’язок так само, як ви в Південній Африці розумієте свої зобов’язання. Ми не дозволимо вам казати нам, що нам належить або не належить робити. Я хотів тільки дізнатися про становище у Південній Африці, а не питав у вас порад щодо того, що робити нам.

Я зрозумів, що мав на увазі Гокхале, й більше ніколи не казав і не писав йому нічого з цього питання. В тому самому листі він дав мені розраду й застереження. Він боявся, що з огляду на порушення обіцянки наша боротьба буде тривалою, й сумнівався, як довго жменька людей зможе продовжувати вести бій з переважною грубою силою уряду Союзу. Ми в Південній Африці взялися за приготування. В кампанії, що мала початися, не можна було сидіти склавши руки. Ми усвідомили, що нас посадять у тюрму на довгі терміни. Ми вирішили закрити ферму імені Толстого. Деякі родини повернулися додому після того, як їхніх годувальників випустили з тюрми. Решта переважно були з Фенікса, який через це обрали як майбутню оперативну базу сатьяграхі. Ще однією причиною того, що ми надали перевагу Фенсіксу, було те, що якщо до боротьби проти податку в 3 фунти приєднаються зв’язані контрактами працівники, то буде зручніше зустріти їх із якогось місця в Наталі.

Ще поки ми здійснювали приготування для відновлення боротьби, виникла нова кривда, яка дала нагоду зробити свій внесок у боротьбу навіть жінкам. Деякі сміливі жінки вже пропонували свою участь, і коли сатьяграхі йшли в тюрму за торгівлю на вулиці без ліцензії, їхні дружини виражали бажання піти слідом. Але тоді ми вважали, що негоже посилати жінок у тюрму на чужій землі. Здавалося, що нема достатніх причин, щоб послати їх на лінію вогню, і я, зі свого боку, не міг набратися достатньої мужності, щоб відправити їх на фронт. Ще одним аргументом було те, що ми принизили б свою чоловічу гідність, пожертвувавши своїми жінками в опорі закону, який було спрямовано тільки проти чоловіків. Але тепер сталася подія, яка включала в себе особливий напад на жінок, і тому через неї в наших серцях не лишилося сумнівів щодо того, чи належить ними жертвувати.

XXXIX. Коли шлюб - не шлюб

XXXIX

Коли шлюб – не шлюб

Так, наче небачений ніким Бог готував складники перемоги індійців та ще виразніше показував несправедливість європейців у Південній Африці, сталася подія, якої ніхто не очікував. З Індії в Південну Африку приїжджало багато одружених чоловіків, а деякі індійці одружувались у самій Південній Африці. В Індії не існує закону про реєстрацію звичайних шлюбів, і для того, щоб зробити їх чинними, вистачає релігійної церемонії. Той самий звичай мав застосовуватись і до індійців у Півленній Африці, й хоч індійці селились у Південній Африці останні сорок років, чинність шлюбів, освячених відвповідно до ритуалів різних релігій Індії, ніколи не ставилася під сумнів. Але тепер відбулося слухання, на якому Його честь Серл із Верховного Суду Кейптауна виніс 14 березня 1913 року присуд, згідно з яким незаконними в Південній Африці визнавались усі шлюби, крім тих, які були здійснені за християнськими обрядами й зареєстровані чиновником-реєстратором шлюбів. Таким чином цей жахливий присуд одним розчерком пера анулював у Південній Африці всі шлюби, здійснені за індуїстськими, мусульманськими та зороастрійськими обрядами. Багато одружених індійських жінок у Південній Африці з огляду на цей присуд припинили вважатися дружинами своїх чоловіків і були понижені до рангу співмешканок, а їхні нащадки були позбавлені права успадкувати майно свого батька. Це було нестерпне становище як для чоловіків, так і для жінок – й індійці в Південній Африці були глибоко схвильовані.

За своєю звичайною практикою, я написав уряду, запитавши у нього, чи згоден він із присудом Серла та, якщо суддя правильно витлумачив закон, чи змінять вони законодавство з тим, щоб визнати чинність індійських шлюбів, які освячено відповідно до релігійних звичаїв відповідних людей і які визнаються законними в Індії. Уряд тоді був не в настрої слухати й не бачив, як можна виконати моє прохання.

Асоціація з сатьяграхи провела збори з метою вирішити, чи повинна вона подавати апеляцію на присуд Серла, й дійшла висновку, що в питанні такого роду апеляція неможлива. Якщо подавати апеляцію, то це повинен зробити уряд, або, якщо він так забажає, то індійці за умови, що уряд відкрито стане на їхній бік в особі свого Генерального прокурора. Подавати апеляцію без задоволення цих умов у чомусь було б рівносильним толеруванню того, що індійські шлюби втратили чинність. Треба буде вдатися до сатьяграхи, навіть якщо буде подано таку апеляцію й отримано відмову. Тож за цих обстави здавалося, що найкраще взагалі не подавати апеляцію на цю невимовну образу.

Прийшла криза, коли не можна було чекати сприятливого дня чи години. Перед обличчям образи, завданої нашому жіноцтву, терплячість була неможлива. Ми вирішили розпочати вперту сатьяграху, не зважаючи на кількість бійців. Тепер жінкам не тільки не можна було забороняти вступити в боротьбу, але й ми вирішили навіть закликати їх стати до строю поруч із чоловіками. Спершу ми запросили жінок, які жили на фермі імені Толстого. Я виявив, що вони були більш ніж раді вступити в боротьбу.

Я дав їм уявлення про ризики, присущі такій участі. Я пояснив їм, що їм доведеться миритись із обмеженнями в їжі, в одягу та в особистиму пересуванні. Я застеріг їх, що в тюрмі їм можуть загадати тяжку роботу, тюремники можуть змусити їх прати одяг і навіть образити. Але всі ці сестри були сміливі й нічого зі згаданого не боялися. Одна з них була вагітна, а у шести були на руках маленькі немовлята. Але всі, як одна, хотіли приєднатись, і я просто не міг стати їм на заваді. Всі ці сестри, крім однієї, були тамілками. Ось їхні імена:

1. Пані Тхамбі Наіду, 2. Пані Н. Піллай, 3. Пані К. Муругасча Піллай, 4. Пані А. Перумал Наіду, 4. Пані П.К. Наіду, 6. Пані К. Чіннасвамі Піллай, 7. Пані Н.С. Піллай, 8. Пані Р.А. Мудалінгам, 9. Пані Бхавані Дайял, 10. Панна Міначі Піллай, 11. Панна Байкум Муругаса Піллай.

Легко потрапити в тюрму, вчинивши злочин, але важко цього досягти, будучи невинним. Коли злочинці намагаються уникнути арешту, поліція їх переслідує й заарештовує. Але невинну людину, яка прагне арешту з власної волі, поліція хапає лише тоді, коли не може цього уникнути. Перші спроби цих сестер не увінчались успіхом. Вони в’їжджали у Трансвааль у Вереенігінгу без дозволів, але їх не заарештували. Вони вдалися до торгівлі на вулиці без ліцензій, але поліція все-таки їх ігнорувала. Тепер стало проблемою, як добитись арешту жінок. Небагато було чоловіків, готових піти в тюрму, а ті, хто був готовий, не так легко могли задовольнити своє бажання.

Ми вирішили зробити тепер крок, який зберігали наостанок і який у цьому випадку повністю відповідав нашим очікуванням. Я раніше думав про те, щоб віддати в жертву наших сестер у Феніксі у вирішальний період. Це мало стати моєю останньою даниною Богові Істини. Поселенці у Феніксі були переважно моїми близькими співробітниками та людьми, з якими у мене були тісні стосунки. Ідея полягала в тому, щоб послати в тюрму всіх їх, за винятком кількох, які будуть потрібні для підтримання Indian Opinion, і дітей до шістнадцяти років. Це була максимальна жертва, на яку я був спроможний за даних обставин. Ці шістнадцять вірних послідовників, про яких я згадував, пишучи Гокхале, були серед піонерів поселення у Феніксі. Ці друзі повинні були перетнути кордон Трансваалю й бути заарештовані за те, що в’їхали до країни без дозволів. Ми боялися, що уряд не заарештує їх, якщо ми попередньо оголосимо про свій намір, й тому ми зберігали його в таємниці, яку знали тільки кілька друзів. Коли піонери в’їдуть до Трансваалю, поліцейський запитає їхні імена й адреси, й частиною нашого плану було не давати цієї інформації, оскільки ми передбачали, що якщо викриються їхні особи, поліція дізнається, що це мої близькі, й тому не заарештує їх. Крім того, відмова повідомити ім’я й адресу чиновнику вважалась окремим порушенням. Водночас із в’їздом групи з Фенікса у Трансвааль, сестри, які даремно добивались арешту у Трансваалі, мали в’їхати в Наталь. Так само, як було злочином в’їжджати у Трансвааль із Наталю без доволу, було злочином і в’їжджати в Наталь із Трансваалю. Якщо сестер заарештують після в’їзду в Наталь – чудово. Але якщо їх не заарештують, ми домовилися, що вони мають їхати далі й зупинитись у Ньюкаслі, великому вугільновидобувному центрі в Наталі, й закликати зв’язаних контрактами індійських працівників у цьому місті до страйку. Рідною мовою цих сестер була тамільська, і крім того, вони трохи розмовляли гіндустані. Більшість робітників на вугільних шахтах походили зі штату Мадрас і розмовляли тамільською чи телугу, хоча було також і багато людей з північної Індії. Якщо працівники розпочнуть страйк на заклик сестер, уряд зобов’язаний буде заарештувати їх разом із працівниками, які через це перенесуть звільнення з роботи з іще більшим ентузіазмом. Такою була стратегія, яку я продумав і виклав перед трансваальськими сестрами.

Я поїхав до Фенікса й поговорив про свої плани з поселенцями. Передусім я провів консультацію з сестрами, які там жили. Я знав, що послати жінок у тюрму – крок, сповнений серйозного ризику. Більшість сестер у Феніксі розмовляли мовою гуджараті. У них не було такої підготовки чи досвіду, як у трансваальських сестер. Крім того, більшість із них були пов’язані зі мною й могли помислити про те, щоб піти в тюрму, просто через мій вплив на них. Якби потім вони здригнулися під час самого випробування чи не змогли перенести тюрму, їх могли б змусити вибачитись, і це не тільки глибоко вразило б мене, але й завдало б серйозної шкоди рухові. Я вирішив не піднімати цю тему в розмовах із дружиною, оскільки вона не могла відповісти відмовою на будь-яку мою пропозицію, а якби вона погодилася, я б не знав, як оцінити її згоду, й оскільки я знав, що у таких серйозних справах чоловікові слід залишити на ініціативу дружини будь-які заходи, яких вона захоче вжити, й не ображатися, навіть якщо вона не зробить жодних кроків узагалі. Я поговорив з іншими сестрами, які радо погодилися на мою пропозицію й висловили свою готовність піти в тюрму. Вони запевнили мене, що відбудуть свій термін у тюрмі, будь що буде. Моя дружина почула випадково мою розмову з сестрами і, звертаючись до мене, сказала:

- Мені шкода, що ти не кажеш мені про це. Який у мене є недолік, через який я не підходжу для тюрми? Я також хочу стати на шлях, на який ти закликаєш інших.

- Ти знаєш, я нізащо не завдам тобі болю, – відповів я. – Питання про те, що я в тебе не вірю, не стоять. Я буду тільки радий, якщо ти підеш у тюрму, але не повинно здаватися, що ти пішла з моєї подачі. У таких справах кожен повинен діяти, покладаючись виключно на власні сили та сміливість. Якби я тебе попросив, ти могла б піти просто для того, щоб виконати моє прохання. А потім, якби ти почала тремтіти в суді чи злякалася труднощів у тюрмі, я б не міг поскаржитися на тебе, але як би це було для мене? Як би я міг тоді захищати тебе чи дивитися в обличчя світові? Саме через такі страхи я не просив і тебе також добиватися тюрми.

- Можеш не мати зі мною справ, – сказала вона, – якщо я не зможу витримати в’язниці й досягну звльнення, попросивши вибачення. Якщо ти й мої хлопчики можете витримати труднощі, то чому я не можу? Я зобов’язана вступити в боротьбу.

- Тоді я зобов’язаний дозволити це тобі, – сказав я. – Ти знаєш мої умови й ти знаєш мій характер. Усе ж подумай про все ще раз, якщо хочеш, і якщо після зважених роздумів ти дійдеш висновку не приєднуватися до руху, ти можеш відступити. Й ти повинна розуміти, що навіть зараз нема чого соромитися, якщо ти зміниш своє рішення.

- Мені нема про що думати, я цілком упевнена, – сказала вона.

Я також сказав іншим поселенцям, що кожен або кожна повинен прийняти рішення незалежно від усіх інших. Знов і знову я по-всякому привертав їхню увагу до тієї умови, що ніхто не повинен буде відпасти незалежно від того, буде боротьба короткою чи довгою, буде поселення у Феніксі процвітати чи занепаде, й незалежно від того, чи збережуть вони здоров’я, чи захворіють у тюрмі. Всі були готові. Єдиним не з Фенікса у групі був Рустомджі Джіванджі Горходу, від якого неможливо було приховати ці наради – а Какаджі, як його називали пестливо, був не тією людиною, яка втратила б таку нагоду. Він уже був у тюрмі, але наполіг на тому, щоб відвідати її ще раз. Група тих, хто "вторгнувся", складалась із таких людей:

1. Пані Кастурбай Ганді, 2. Пані Джаякунвар Манілал Доктор, 3. Пані Каші Чхаганлал Ганді, 4. Пані Сантон Маганлал Ганді, 5. Парс Рустомджі Джіванджі Горходу, 6. Чхаганлал Хушалчанд Ганді, 7. Равджибхай Манібхай Патель, 8. Маганбхай Харібхай Патель, 9. Соломон Ройєппен, 10. Раджу Говінду, 11. Рамдас Мохандас Ганді, 12. Шівпуджан Бадарі, 13. В.Говіндараджулу, 14. Куппусвамі Мунлайт Мудаліар, 15. Гокулдас Хансрадж, і 16. Ревашанхар Ратансі Содха.

Продовжити треба в новому розділі.

XL. Жінки в тюрмі

XL

Жінки в тюрмі

Ці люди, які "вторглися", мали піти в тюрму за те, що перетнули кордон і в’їхали у Трансвааль без дозволів. Читач, який бачив список їхніх імен, побачить, що якби деякі з цих імен було розкрито заздалегідь, то, можливо, поліція не заарештувала б людей, які їх носять. Скажімо, це стосувалося мене. Мене двічі або тричі заарештовували, але після цього поліція припинила перешкоджати мені на кордоні. Ніхто не знав, що ця група вирушила в дорогу, і, звичайно, новина не подавалась у газети. Крім того, учасникам групи було сказано не називати свої імена навіть поліції й заявляти, що вони назвуть їх у суді.

Поліція була знайома зі справами такого роду. Після того, як індійці взяли за звичку добиватись арешту, вони часто не називали своїх імен просто заради розваги, й тому поліція не помітила нічого дивного в поведінці групи з Феніксу, яку, відповідно, заарештували. Потім їх судили і присудили по три місяці ув’язнення з трудовою повинністю (23 вересня 1913 року).

Сестри, які зазнали розчарування у Трансваалі, тепер в’їхали до Наталю, але після в’їзду до країни без дозволів їх не заарештували. Тому вони доїхали до Ньюкасла й узялися за роботу відповідно до планів, визначених раніше. Їхній вплив поширювався зі швидкістю блискавки. Сумна історія про кривди, завдані індійцям податком у три фунти, зачепила працівників до глибини душі, й вони розпочали страйк. Я отримав новину про це телеграфом і був настільки ж здивований, як і задоволений. Що мені було робити: я не був готовий до цього дивовижного пробудження. Я не мав ані людей, ані грошей, які допомогли б мені впоратись із роботою, що стояла переді мною. Але я дуже чітко бачив свій обов’язок. Я повинен поїхати до Ньюкасла і зробити все, що зможу. Я одразу подався туди.

Уряд більше не міг залишати сміливих трансваальських сестер на свободі, де вони продовжували б свою діяльність. Їх також засудили до ув’язнення на той самий термін – три місяці – й посадили в ту саму тюрму, що й групу з Фенікса (21 жовтня 1913 року).

Ці події зворушили серця індійців не тільки в Південній Африці, але й на батьківщині до самих її глибин. Сер Ферозешах доти залишався байдужим. У 1901 році він наполегливо радив мені не їхати в Південну Африку. Він вважав, що для індійських заморських емігрантів не можна нічого зробити, поки не досягла свободи Індія, і рух сатьяграхи на початкових стадіях справив на нього слабке враження. Але жінки в тюрмі апелювали до нього, як ніщо інше. І, як він сам висловився у своїй промові в Бомбейському муніципалітеті, його кров закипала від думки про цих жінок, які перебувають у тюрмах поруч зі звичайними злочинцями, й Індія більше не може не зважати на цю справу.

Сміливість жінок було неможливо описати. Всі вони сиділи в тюрмі Марітцбурга, де їм значною мірою допікали. Їхня їжа була найгіршої якості, а їхнім завданням стало прання. До кінця терміну їм не дозволяли передавати їжу ззовні. Одна з сестер дотримувалася релігійної обітниці обмежуватися конкретним набором продуктів. Після значних труднощів влада тюрми дозволила їй ці продукти, але їжу, яку їй давали, неможливо було їсти. Сестрі дуже була потрібна оливкова олія. Спершу вона її не отримувала, а коли отримала, олія була старою і протухлою. Вона запропонувала купити олію за власний рахунок, але їй сказали, що тюрма – не готель, і вона повинна їсти ту їжу, яку їй дають. Коли цю сестру звільнили, вона була просто-таки скелетом, а її життя врятували, тільки доклавши значних зусиль.

Інша жінка повернулася з тюрми зі смертельною лихоманкою, яка здолала її через кілька днів після звільнення (22 лютого 1914 року). Як я можу її забути? Валліамма Р. Манусвамі Мудаліар була молодою дівчиною з Йоганнесбурга, якій було тільки шістнадцять років. Коли я побачив її, вона була прикута до ліжка. Оскільки вона була високою дівчиною, жахливо було дивитися на її виснажене тіло.

- Валліамма, ти жалкуєш про те, що пішла в тюрму? – запитав я.

- Жалкую? Я й тепер готова ще раз піти в тюрму, якщо мене заарештують, – сказала Валліамма.

- Але якщо призведе до твоєї смерті? – наполягав я.

- Мені все одно. Хто б не хотів померти за батьківщину? – була її відповідь.

Через кілька днів після цієї розмови Валліамми більше не було з нами у плоті, але вона залишила нам у спадок безсмертне ім’я. В різних місцях було проведено жалобні збори, й індійці вирішили звести "Валліамма-Хол" на згадку про найвищу жертву цієї доньки Індії. На жаль, це рішення досі не виконано на практиці. Було багато труднощів. Спільноту розривали внутрішні суперечності; ключові працівники йшли геть один за іншим. Але незалежно від того, чи буде збудовано хол із каменю й цементу, подвиг Валліамми – безсмертний. Вона збудувала храм свого служіння власноруч, а її славний образ і нині має для себе постійне місце в багатьох серцях. А ім’я Валліамми житиме в історії південноафриканської сатьяграхи стільки, скільки житиме Індія.

Жертва, принесена цими сестрами, була цілковито чистою, вони нічого не знали про юридичні формальності, а багато з них нічого не знали про країну, і їхній патріотизм ґрунтувався тільки на вірі. Деякі з них були неграмотні й не могли читати газет. Але вони знали, що честі індійців завдають смертельного удару, і те, що вони пішли в тюрму, було криком агонії та молитвою з глибини душі – це була найчистіша з усіх жертв. Бог завжди приймає таку сердечну молитву. Жертва дає плоди лише тією мірою, якою вона чиста. Бог прагне людської відданості. Він радий прийняти гріш вдови, пожертвуваний самовіддано, тобто без егоїстичних мотивів, і відшкодовує за нього тисячоразово. Безхитрісна Судама пожертвувала жменьку рису, але ця маленька пожертва поклала край багаторічній нужді та голоду. Ув’язнення багатьох людей може бути безплідним, але самовіддана жертва однієї-єдиної чистої душі ніколи не буде даремною. Ніхто не знає, чию пожертву в Південній Африці Бог прийняв і чия пожертва дала завдяки цьому плоди. Але ми знаємо, що пожертва Валліамми дала плоди, як і пожертва багатьох інших сестер.

Незліченні душі віддавали себе в минулому, віддають нині й віддаватимуть у майбутньому на служінні країні та людству, й так має бути, й ніхто не знає, хто чистий. Але сатьяграхі можуть бути певні, що навіть якщо тільки один серед них чистий, як кристал, то його жертви вистачить для досягнення цілі. Світ стоїть на фундаменті з сатья, або ж істини. Асатья, що ознчає неістинне, також означає неіснування – а сатья, або ж істина, також означає те, що є. Якщо неістинне навіть не існує – його перемога поза питанням. А істина, будучи тим, що є, не може бути знищена. Таким є вчення сатьяграхи у двох словах.

XLІ. Потік робітників

XLI

Потік робітників

Ув’язнення жінок подіяло, як чари, на робітників на шахтах біля Нюкасла, які складали свої інструменти та йшли в місто група за групою. Отримавши новину про це, я поїхав із Фенікса до Ньюкасла.

У цих робітників не було власних будинків. Власники шахт зводять для них дороги, освітлюють їхні вулиці й постачають їм воду, внаслідок чого робітники опиняються у стані повної залежності. А залежна людина, як каже Тулсідас, не може сподіватися на щастя навіть уві сні.

Страйкарі принесли мені багато скарг. Дехто казав, що власники шахт вимикали освітлення чи припиняли постачання води, а інші стверджували, що вони викидали домашнє майно страйкарів із помешкань. Саійяд Ібрагім, пуштун, показав мені свою спину і сказав:

- Гляньте, як вони мене побили. Заради вас я нічого не зробив цим виродкам, бо так ви наказали. Я пуштун, а пуштунів ніколи не б’ють, вони самі б’ють інших.

- Ти добре зробив, брате, – відповів я. – Я розглядаю тільки таку поведінку як чисту сміливість. Ми переможемо завдяки таким людям, як ти.

Так я поздоровив його, але сам подумав, що страйк не зможе тривати, якщо з багатьма людьми поведуться так, як із цим пуштуном. Залишаючи осторонь питання про побиття, залишиться мало простору для скарг, якщо шахти вимкнуть світло, перекриють водопостачання та заберуть інші комунальні зручності, які є у страйкарів. Але незалежно від виправданості скарг, страйкарі не зможуть протриматися за цих обставин, і я повинен знайти вихід із цієї скрути, бо інакше значно краще буде, якщо вони відразу дозволять себе перемогти й повернуться до роботи, ніж якщо вони поновлять роботу після періоду виснажливого чекання. Проте радити здатися було не по-моєму. Тому я сказав, що єдиний можливий шлях для працівників – це виїхати з кварталів своїх власників і йти далі, фактично, як паломники.

Працівників налічувались не десятки, а сотні. І їхня кількість легко могла зрости до тисяч. Як я мав розмістити й прогодувати цей натовп, який дедалі зростав? Я не міг просити грошової допомоги у Індії. Річка золота, яка пізніше потекла з батьківщини, тоді ще не почала свою течію. Індійські торговці були смертельно перелякані й зовсім не готові публічно допомагати мені, оскільки у них були торгові стосунки з власниками шахт і з іншими європейцями. Коли я їздив до Ньюкасла, то раніше завжди зупинявся у них. Але цього разу, оскільки я міг поставити їх у незручне становище, я вирішив зупинитися в іншому місці.

Як я вже казав, більшість трансваальських сестер були тамілки. Вони зупинились у Ньюкаслі у пана Д.Лазаруса, таміла-християнина середьного класу, який володів невеличкою земельною ділянкою та будинком на дві або три кімнати. Я також вирішив зупинитися в його родині, яка прийняла мене у відкриті обійми. Бідняки не знають страхів. Мій господар належав до родини зв’язаних контрактом працівників, а тому він і його родичі повинні були б платити податок у 3 фунти. Не дивно, що він і його люди були знайомі з прикрощами зв’язаних контрактами робітників, а тому глибоко їм симпатизували. Друзям завжди було непросто прихищати мене під своїм дахом, але прийняти мене зараз було рівносильно тому, щоб накликати на свою голову фінансову руїну, а може, навіть постати перед ув’язненням. Мало заможніх торговців поставили б себе у таке складне становище. Я усвідомлював їхні обмеження, як і власні, й тому залишався на гідній відстані від них. Бідний Лазарус пожертвував би якоюсь зарплатнею, якби до цього дійшло. Він охоче пішов би у в’язницю, але як він міг терпіти кривди, які впали на зв’язаних контрактами робітників, ще бідніших за нього самого? Лазарус бачив, що трансваальські сестри, які перед тим були його гостями, прийшли на допомогу зв’язаним контрактами працівникам і в ході цього зазнали ув’язнення. Він усвідомив, що також має обов’язок перед працівниками, й тому дав мені прихисток у себе вдома. Він не тільки прихистив мене, але й присвятив усього себе справі. Те, що я там зупинився, перетворило його дім на прохідний двір. Люди всіх типів і класів снували туди-сюди, а територія маєтку весь час нагадувала океан голів. Кухонне вогнище не знало спочинку ані вдень, ані вночі. Пані Лазарус цілий день працювала, як раб, але попри те її обличчя, як і обличчя її чоловіка, завжди було осяяне усмішкою, наче постійним сонячним світлом.

Але Лазарус не міг годувати сотні працівників. Я сказав робітникам, що їм слід вважати, що їхній страйк тепер – назавжди, й виїхати з помешкань, наданих їхніми господарями. Вони повинні продати все своє майно, на яке знайдеться покупець. Решту вони мають залишити у своїх помешканнях. Власники вугільних шахт не чіпатимуть їхньої власності, але якщо вони й викинуть її на вулиці, щоб іще більше помститися, то працівники повинні прийняти й такий ризик. Коли вони до мене приходили, то не повинні були приносити з собою нічого, крім свого одягу та ковдр. Я пообіцяв жити й харчуватися з ними стільки, скільки триватиме страйк або поки вони залишатимуться поза тюрмою. Вони зможуть витримати страйк і перемогти, якщо і тільки якщо виходитимуть із цих умов. Ті, хто не зможе зібрати достатньо мужності, щоб стати на таку лінію поведінки, повинен повернутися до праці. Ніхто не повинен зневажати чи турбувати тих, хто поновить таким чином свою роботу. Ніхто з робітників не обурювався моїми умовами. З першого ж дня, коли я зробив це оголошення, потягнувся нескінченний потік паломників, які "відмовилися від домашнього життя на користь бездомного" разом зі своїми дружинами й дітьми з зав’язаним у вузли одягом на головах.

Я не мав де їх розмістити; єдиним дахом над їхніми головами було небо. На щастя для нас, погода була сприятлива, не було ані дощу, ані холоду. Я був упевнений, що клас торговців не відмовиться годувати нас. Торговці Ньюкасла привезли кухонне приладдя та мішки рису й далу. В інших місцях нас також засипали рисом, далом, овочами, прянощами та іншими речами. Давали більше, ніж я очікував. Не всі були готові йти в тюрму, але всі співчували справі, всі хотіли зробити свій внесок до руху, наскільки могли. Ті, хто нічого не міг дати, працювали добровольцями. Було потрібно, щоб за цими темними й неосвіченми людьми доглядали відомі й розумні добровольці – й вони приходили. Вони надали безцінну допомогу, й багатьох із них також заарештували. Так кожен робив, що міг, і полегшував наш шлях.

Було велике скупчення людей, і до того ж великий їх притік. Тримати їх в одному місці та дбати про них, поки вони не мали роботи, було небезпечним, якщо не неможливим завданням. Загалом вони не знали законів санітарії. Дехто раніше був у тюрмі за такі кримінальні злочини, як убивство, крадіжка чи перелюб. Але я не вважав, що маю право судити про моральність страйкарів. Було б дурістю, якби я спробував розрізняти козлів та овець. Моєю справою було тільки проводити страйк, що не можна було змішувати з будь-якою іншою реформаторською діяльністю. Я справді зобов’язаний був стежити, щоб у таборі дотримувалися правил моралі, але не моєю справою було досліджувати попереднє життя кожного страйкаря. Злочини обов’язково відбувалися б, якби такий різнорідний натовп був прив’язаний до одного місця без будь-якої роботи. Дивним було, що ті кілька днів, на які ми тут зупинилися, минули без жодних інцидентів. Усі поводилися тихо, наче до кінця зрозуміли серйозність становища.

Я вигадав, як розв’язати свою проблему. Я повинен повести цю "армію" до Трансваалю й подбати про те, щоб їх безпечно розмістили в тюрмі, як групу з Фенікса. Цю армію слід розділити на маленькі загони, кожен з яких має перетнути кордон окремо. Але я відмовився від цієї останньої думки, як тільки вона прийшла, оскільки виконати її забрало б забагато часу, а послідовне ув’язнення маленьких груп не створило б нормального ефекту масового руху.

Чисельність "армії" була близько п’яти тисяч. Я не мав грошей, щоб заплатити за проїзд залізницею такої великої кількості людей, тому їх не можна було відвезти поїздом. Та й якби везти їх залізницею, я не мав би засобів для перевірки їхнього бойового духу. Кордон Трансваалю розташований за 58 кілометрів від Ньюкасла. Прикордонні селища Наталю та Трансваалю – Чарльзтаун і Фольскруст відповідно. Нарешті я вирішив іти пішки. Я порадився з робітниками, у яких були поруч дружини та діти і які через це вагалися, чи погодитися на мою пропозицію. Я не мав іншої альтернативи, крім як скріпити серце, й оголосив, що ті, хто бажає, можуть повернутися на шахти. Але ніхто з них не скористався з цієї можливості. Ми вирішили, що тих, кому не дозволяють ноги, слід послати поїздом, а всі здорові люди оголосили про свою готовність піти до Чарльзтауна пішки. Цей похід мав бути завершений за два дні. Зрештою всі були раді, що було зроблено цей рух. Робітники усвідомили, що це буде певним полегшенням для бідолашного Лазаруса та його родини. Європейці в Ньюкаслі очікували початку епідемії й дуже хотіли вжити всіляких заходів, щоб цього уникнути. Зробивши крок, ми відновили їхній душевний спокій, а також врятували себе від прикрих заходів, які вони вжили б щодо нас.

Поки відбувалися приготування до походу, я отримав запрошення зустрітись із власниками вугільних шахт і поїхав до Дурбану. Цей обмін думками та події, що відбулись опісля, будуть розглянуті в наступному розділі.

XLІІ. Обмін думками - й опісля

XLII

Обмін думками – й опісля

На запрошення власників шахт, я зустрівся з ними в Дурбані. Я помітив, що страйк справив на них певне враження, проте не очікував нічого значного від цієї наради. Проте смирення сатьяграхі не знає меж. Він не пропускає жодної нагоди для врегулювання й не проти, якщо хтось через це вважатиме його несміливим. Людині, яка має віру в себе та силу, що випливає з віри, байдуже, якщо інші дивляться на неї зверхньо. Вона покладається тільки на свою внутрішню силу. Тому вона шаноблива з усіма, а отже, культивує та залучає думку світу на користь своєї справи.

Тож я радо зустрів запрошення власників вугільних шахт, а коли зустрівся з ними, то побачив, що атмосфера була заряджена пристрастю момента. Замість того, щоб вислухати моє пояснення становища, їхній представник взявся за мій перехресний допит. Я надав йому належні відповіді.

- Припинення цього страйку залежить від вас, – сказав я.

- Ми не посадові особи, – була відповідь.

- Ви можете багато зробити, хоч ви й не посадові особи, – сказав я. – Ви можете провести бій робітників замість них. Якщо ви попросите уряд зняти податок у 3 фунти, не думаю, що той відмовляться його скасувати. Ви також можете вплинути на думку європейців з цього питання.

- Але як цей податок у 3 фунти пов’язаний зі страйком? Якщо робітники мають причини для невдоволення власниками шахт, хай вимагають змін у належній формі.

- Я не бачу жодної іншої зброї, крім страйку, яка була б доступна робітникам. Податок у 3 фунти також було введено в інтерсах власників шахт, які хочуть, щоб робітники працювали на них, але не бажають, щоб вони працювали як вільні люди. Тому якщо робітники страйкують з метою забезпечити скасування податку в 3 фунти, я не вважаю, що це неналежна поведінка чи несправедливість щодо власників шахт.

- Тож ви не закличете робітників повернутися до праці?

- На жаль, я не можу.

- Ви знаєте, якими будуть наслідки?

- Знаю, я цілком розумію свою відповідальність.

- Так, справді. Вам нема чого втрачати. Але чи ви компенсуєте введеним в оману працівникам шкоду, якої ви їм завдасте?

- Працівники розпочали страйк, усе належним чином зваживши, та цілком усвідомлюючи втрати, яких вони зазнають. Я не можу уявити більшу втрату для людини, ніж втрата самоповаги, й у мене викликає глибоке задоволення, що робітники усвідомили цей основоположний принцип.

І так далі. Зараз я не пригадую всієї розмови. Я коротко виклав ті пункти, які пам’ятаю. Я бачив, що власники шахт розуміли слабкість своєї позиції, оскільки вони доти вже зв’язались із урядом.

Під час поїздки до Дурбану й назад я бачив, що страйк і мирна поведінка страйкарів справили відмінне враження на залізничників та інших. Як зазвичай, я їхав третім класом, але навіть тут провідник та інші посадові особи збиралися навколо мене, ретельно розпитували й бажали мені успіху. Мені надавали всілякі дрібні послуги. Я скрупульозно дотримувався незаплямованої чистоти стосунків із ними. Я не спонукав їх до жодних послуг. Я був у захваті, якщо вони були люб’язні з власної волі, але не робив жодних спроб придбати люб’язність. Ці посадові особи були вражені, виявивши, що бідні, неписьменні й неосвічені робітники так чудово виявили твердість. Твердість і сміливість – якості, які обов’язково справлять враження навіть на супротивника.

Я повернувся до Ньюкасла. Робітники продовжували вливатися з усіх усюд. Я чітко пояснив "армії" становище. Я сказав людям, що вони можуть вільно повернутися до роботи, якщо бажають. Я розповів їм про погрози, висловлені власниками шахт, і виклав перед ними майбутні ризики. Я відзначив, що ніхто не може сказати їм, коли закінчиться боротьба. Я описав людям труднощі тюрми, та все ж вони не здригнулися. Вони безстрашно відповіли, що нізащо не впадуть духом, поки я борюся на їхньому боці, й попросили мене не переживати за них, оскільки вони привчені до труднощів.

Тепер нам залишилося тільки здійснити похід. Одного дня робітникам було повідомлено, що вони мають розпочати похід завтра рано вранці (28 жовтня 1913 року), і їм було зачитано правила, яких слід дотримуватися під час походу. Непросто було контролювати натовп із п’яти чи шести тисяч людей. Я не мав уявлення про точну кількість, а також не знав їхніх імен і де вони мешкали. Я просто був задоволений тією кількістю, яка вирішила залишитись. Я не міг собі дозволити видавати по дорозі більше, ніж денний раціон із півтора фунтів хліба та унції цукру кожному "солдату". Я планував отримати щось іще від індійських торговців на шляху. Але якщо у мене не вийде, вони повинні задовольнитися хлібом і цукром. Мій досвід з англо-бурської війни та зулуського "повстання" добре допоміг мені в цьому випадку. Ніхто з тих, що мали "вторгнутися", не повинен був мати при собі більше одягу, ніж необхідно. Ніхто не мав чіпати нічийого майна на шляху. Вони мали терпляче зносити, якщо будь-який європеєць, посадова особа чи ні, погано ставитиметься до них чи навіть їх поб’є. Вони мали дозволити заарештувати себе, якщо поліція намагатиметься їх заарештувати. Похід повинен продовжуватися, навіть якщо мене заарештують. Людям було пояснено всі ці пункти, а також оголошено імена тих, хто по черзі вестиме "армію" замість мене.

Люди зрозуміли надані їм інструкції, й наш караван безпечно дійшов до Чарльзтауна, де торговці надзвичайно нам допомогли. Вони надали нам у користування свої будинки й дозволити готувати їжу на території мечеті. Раціон, який у нас був на час походу, закінчувався після досягнення до табору, й тому нам був потрібен посуд, який торговці радо нам надали. Ми мали з собою значні запаси рису тощо, які поповнили торговці.

Чарльзтаун був маленьким селищем, що навряд чи налічувало 1000 душ, і ніяк не міг розмістити кілька тисяч прочан. В будинках розмістили тільки жінок і дітей. Всі решта розбили табір під відкритим небом.

Є багато приємних і кілька неприємних спогадів про наше перебування у Чарльзтауні. Приємні спогади пов’язані з санітарним відділом та Окружним офіцером з охорони здоров’я, доктором Бріскоу, який був досить-таки стривожений феноменальним збільшенням населення, але який, замість вжиття будь-яких заходів, зустрівся зі мною, зробив певні пропозиції й запропонував допомогти мені. Європейці дбайливо, а ми недбало ставимося до трьох речей: чистота води, чистота доріг і чистота санітарних зручностей. Доктор Бріскоу попросив мене подбати про те, щоб на дороги не виливали воду й наші люди не забруднювали місцевість і не викидали відходи абикуди. Крім того, він запропонував, щоб люди не виходили за межі, які він нам визначив, та щоб я особисто відповідав за збереження чистоти цього місця. Я вдячно прийняв його прозиції й цілком заспокоївся.

Було дуже важко змусити наших людей дотримуватися цих правил. Але прочани та співробітники полегшували моє завдання. Я постійно стикався з тим, що можна багато що зробити, якщо слуга народу справді служить, а не диктує народу. Якщо слуга і сам робить фізичну роботу, то й інші його наслідуватимуть. І з цим самим я зіткнувся в даному випадку. Ми з моїми співробітниками не вагаючись підмітали, прибирали сміття та робили подібну роботу, внаслідок чого й інші також з ентузіазмом узялися за неї. За відсутності такої розумної процедури, наказувати іншим немає сенсу. Тоді б усі брали на себе лідерство й диктували іншим, і зрештою нічого не було б зроблено. Але там, де лідер сам стає слугою, немає суперників, які б заявляли своє лідерство.

З моїх співробітників Калленбах уже був у Чарльзтауні. А також місс Шлезін, чия працьовитість, точність і чесність заслуговували на найвищу похвалу. Серед індійців я зараз пригадую покійного шрі П.К.Наіду та шрі Альберта Крістофера. Крім того, були інші, які тяжко працювали й надавали цінну допомогу.

Раціон складався з рису й далу. У нас були значні запаси овочів, які неможливо було готувати окремо через брак часу й посуду, й тому їх змішували з далом. Кухня діяла всі двадцять чотири години, оскільки голодні люди приходили в будь-який час дня чи ночі. Робітники не повинні були зупинятись у Ньюкаслі. Всі знали, в який бік іти, й тому прямували прямо до Чарльзтауна, як тільки залишали шахти.

Коли я думаю про терплячість і витривалість цих людей, мене переповнює почуття величі Бога. Я був головним на кухні. Іноді в далі було надто багато води, а іншим разом він був недовареним. Овочі й навіть рис часом були погано зварені. Я не бачив у світі багатьох людей, які б бадьоро поглинали таку їжу. З іншого боку, я бачив у південно-африканських тюрмах, як навіть ті, хто вважається добре вихованими людьми, втрачали терпець, якщо їм давали трохи менш ніж досить або погано зварену їжу, або навіть якщо вони отримували її трохи пізніше, ніж мали.

Видача їжі була, якщо це можливо, ще важчою, ніж її приготування – й за це відповідав винятково я. Я брав на себе відповідальність за те, чи була їжа добре чи погано приготована. На мені також лежало задовольнити всіх присутніх, зменшуючи індивідуальні порції, коли було надто мало їжі та більша, ніж ми очікували, кількість тих, кого треба було нагодувати. Я ніколи не зможу забути злого погляду, яким на секунду подивилися на мене сестри, коли я дав їм надто мало їжі, та який одразу перетворився на усмішку, коли вони зрозміли невдячність завдання, яке я взяв на себе.

- Я нічого не можу зробити, – казав я. – Приготували мало, й оскільки я маю нагодувати багатьох, то мушу ділити все порівну між ними.

Після цього вони зрозуміли ситуацію й відійшли з усмішкою, сказавши, що вони задоволені.

Досі я говорив про приємні спогади. Що стосується неприємних, я виявив, що коли у людей було трохи вільного часу, вони займали його внутрішніми чварами. Що гірше, були випадки перелюбу. Територія була жахливо переповнена, й чоловіків і жінок доводилося розміщувати разом. Тваринна пристрасть не знає сорому. Як тільки ставалися ці випадки, я прибував на місце. Винних засоромлювали й розділяли. Але хто знає, скільки сталося таких випадків, про які я так і не дізнався? Нема сенсу довше зупинятися на цій темі, яку я підняв для того, аби показати, ще не все було досконало та що навіть коли хтось ішов хибним шляхом, не було виявів презирства. У багатьох подібних випадках я бачив, наскільки добре люди починають поводитись у сприятливій атмосфері, коли самі по собі вони напівварвари й не надто дотримуються приписів моралі – й більш суттєво та корисно буде усвідомити цю істину.

XLІІІ. Перехід через кордон

XLIII

Перехід через кордон

Тепер ми дісталися початку листопада 1913 року. Але перш ніж ми продовжимо, добре буде згадати про дві події. Бай Фатма Мехтаб із Дурбану більше не могла зберігати спокій, коли тамільських сестер у Ньюкаслі засудили до ув’язнення. Тому вона разом зі своєю матір’ю Ханіфа-бай та семилітнім сином поїхали до Фольскруста, щоб добиватись арешту. Мати й донька були заарештовані, проте уряд відмовився заарештувати хлопчика. Від Фатма-бай вимагали здати відбитки пальців в офісі обвинувачення, однак вона безстрашно відмовилися дозволити таке приниження. Зрештою її та її матір послали до тюрми на три місяці (13 жовтня 1913 року).

В цей час страй робітників ішов повним ходом. Чоловіки, а також і жінки, йшли з шахтарського району до Чальзтауна. Серед них було дві жінки зі своїми маленькими дітьми, й одна з дітей померла під час переходу. Інша випала з рук матері, коли та переходила струмок, і потонула. Але сміливі матері відмовилися віддаватися пригніченості й продовжили йти. Одна з них сказала:

- Ми повинні не оплакувати мертвих, які не повернуться до нас попри весь наш жаль. Ми повинні працювати для живих.

Я часто зустрічав серед бідних такі випадки тихого героїзму, несхитної віри та рятівного знання.

Чоловіки й жінки у Чарльзтауні у такому стоїчному дусі не зраджували своєму важкому обов’язку. Оскільки нас привела до цього прикордонного селища не мирна місія. Якщо хтось хотів миру, він мав шукати його всередині себе. Зовні ж скрізь начебто були розклеєні слова "тут миру нема". Але саме серед подібного шторму така вірна, як Міра-бай, із бадьорою незворушністю підносить до своїх губів чашу з отрутою, Сократ у своїй темній одиночній камері спокійно приймає смерь і посвячує своїх друзів і нас у таємниче вчення, що той, хто прагне миру, повинен шукати його всередині себе.

З таким несказанним миром сатьяграхі й жили у своєму таборі, не дбаючи про те, що день прийдешній їм готує.

Я написав уряду, що ми збиралися в’їхати до Трансваалю не з тим, щоб там оселитися, а на знак протесту проти порушення міністрами своєї обіцянки та задля чистої демонстрації невдоволення втратою своєї самоповаги. Уряд позбавить нас від будь-яких турбот, якщо буде такий ласкавий і заарештує нас там, де ми є, тобто у Чарльзтауні. Але якщо він нас не заарештує і якщо хтось із нас без документів в’їде до Трансваалю, то відповідальність за це лежатиме не на нас. Ми не криємося зі своїм рухом. Ми не маємо корисливих цілей. Ми б не хотіли, щоб хтось із нас без документів в’їхав до Трансваалю. Проте ми не можемо нести відповідальність за дії будь-кого з нас, оскільки нам доводиться мати справу з тисячами незнайомих людей, і оскільки ми не можемо застосувати до них жодних важелів, окрім любові. Нарешті, я запевнив уряд, що якщо він скасує податок у 3 фунти, то страйк буде відкликано і зв’язані контрактами працівники повернуться до роботи, оскільки ми не проситимемо їх приєднатися до загальної боротьби проти решту наших кривд.

Тому становище було цілком непевним, і ми не могли знати, коли уряд нас заарештує. Але під час такої кризи ми могли чекати на відповідь уряду не багато днів, а тільки одну або дві зворотні пошти. Тому ми вирішили, якщо уряд не заарештує нас, одразу вийти з Чарльзтауна та ввійти у Трансвааль. Якщо нас не заарештують у дорозі, "мирна армія" мала йти по тридцять-сорок кілометрів щодня упродовж восьми днів з метою дійти до Ферми імені Толстого й залишитися там, поки боротьба не закінчиться, а тим часом утримувати себе роботою на Фермі. Містер Калленбах провів усі необхідні приготування. Ідея полягала в тому, щоб збудувати землянки силами самих прочан. Поки землянки будуватимуться, старі та немічні мають розміщуватись у маленьких наметах, а здорові – розбити табір під відкритим небом. Єдина складність полягала в тому, що от-от мали початися дощі, й усі повинні були мати дах над головою на час дощу. Проте містер Калленбах був сміливо впевнений у тому, що розв’яже цю проблему в той чи інший спосіб.

Ми також зробили інші приготування до походу. Добрий доктор Бріскоу зібрав для нас маленьку імпровізовану медичну скриню й дав деякі інструменти, з якими міг упоратися навіть такий непрофесіонал, як я. Скриню треба було нести в руках, оскільки у прочан не мало бути транспорту. Тому ми несли з собою найменшу можливу кількість ліків, що не дозволили б нам лікувати навіть сотню людей водночас. Але це не мало значення, оскільки ми збиралися щодня ставати табором біля якогось селища, де сподівались отримати ліки, які у нас закінчуватимуться, й оскільки ми не везли з собою пацієнтів та неспроможних іти, яких ми домовилися залишати в селах по дорозі.

Нашим єдиним раціоном були хліб і цукор, але як було забезпечити достатню кількість хліба на вісім днів ходи? Хліб треба роздавати прочанам щодня, й ми не могли мати жодних його запасів. Єдиним розв’язанням цієї проблеми було, щоб хтось постачав нам хлібом на кожному етапі. Але хто став би нашим постачальником? Індійських пекарів не було взагалі. Крім того, пекарі були не в кожному з сіл, які зазвичай залежали у постачанні хлібом від міст. Тому якийсь пекар повинен постачати нас хлібом і посилати його поїздом до призначеної станції. Фольксруст був приблизно вдвічі більшим за Чарльзтаун, і місцева велика європейська пекарня радо пішла на контракт про постачання хліба в кожне місце. Пекар не скористався з нашого лиха, щоб узяти з нас понад ринкову ціну, й постачав нам хліб із відмінного борошна. Він вчасно посилав його залізницею, а залізничники, також європейці, не тільки чесно його нам доставляли, але й добре дбали про нього в дорозі та надавали нам деякі особливі послуги. Вони знали, що ми не плекаємо у своїх серцях ворожнечі, не маємо за мету завдати шкоди жодній живій істоті й добиваємося виправлення кривд, лише самі зазнаючи страждання. Атмосфера була чистою. Почуття любові, яке спить, хоч і присутнє в усьому людстві, було пробуджене до дії. Всі усвідомлювали, що всі ми – браття, незалежно від того, чи ми християни, іудеї, індуси, мусульмани чи хтось іще.

Коли всі приготування до походу було завершено, я зробив іще одне зусилля, щоб досягти урегулювання. Раніше я вже посилав листи й телеграми. Тепер я вирішив подзвонити, навіть наражаючись на ризик, що у відповідь на спроби примирення отримаю образу. Я подзвонив із Чарльзтауна генералові Смутсу до Преторії. Я подзвонив його секретарю і сказав:

- Повідомте генералові Смутсу, що я цілком підготувався до походу. Європейці у Фольксрусті збуджені й, можливо, схильні до порушення навіть безпеки наших життів. Вони достеменно висловили таку погрозу. Я впевнений, що навіть генерал не бажає, щоб сталася така неприємна подія. Якщо він обіцяє скасувати податок у 3 фунти, я зупиню похід, оскільки я не порушу закон просто заради того, щоб його порушити – мене спонукає до цього безжальна необхідність. Чи задовольнить генерал таке маленьке прохання?

Менш ніж через півхвилини я отримав таку відповідь:

- Генерал Смутс не хоче мати з вами справ. Можете робити, як забажаєте.

На цьому повідомлення закінчувалося.

Я цілком очікував цього результату, хоча й не був готовий до стислості відповіді. Я сподівався на ввічливу відповідь, оскільки мої політичні стосунки з генералом від часу організації сатьяграхи тривали на той час уже шість років. Але так само, як мій дух не піднесла б його люб’язність, я не ослаб перед лицем його непоштивості. Вузький шлях, яким я мав іти, був для мене чітким. Наступного дня (6 листопада 1913 року) у призначений час (6:30) ми піднесли молитви й почали похід в ім’я Бога. Колона прочан складалась із 2037 чоловіків, 127 жінок і 57 дітей.

XLІV. Великий Похід

XLIV

Великий Похід

Тож караван прочан вирушив у дорогу точно у призначений час. За півтора кілометра від Чарльзтауна є маленький струмок, і, перетнувши його, людина заходить до Фольскруста, або ж у Трансвааль. На прикордонних воротах був невеличкий патруль кінних поліцейських. Я підійшов до них, залишивши "армії" інструкції переходити, коли я подам їй сигнал. Але ще поки я говорив із поліцією, прочани раптово рушили й перейшли через кордон. Поліція оточила їх, але наплив натовпу було непросто контролювати. Поліція не збиралася нас заарештовувати. Я умиротворив прочан і розставив їх рівними рядами. Через кілька хвилин усе владналось і почався похід углиб Трансваалю.

За два дні до цього європейці Фольксруста провели збори, на яких висували всілякі погрози індійцям. Дехто казав, що стрілятиме в індійців, якщо ті ввійдуть у Трансвааль. Містер Калленбах прийшов на ці збори, щоб урезонити європейців, але ті не були готові його вислухати. Насправді дехто з них навіть устав, щоб на нього напасти. Містер Калленбах – спортсмен, він тренувався під керівництвом Сандова, і його було непросто залякати. Один європеєць викликав його на дуель. Містер Калленбах відповів:

- Оскільки я прийняв релігію миру, я не можу прийняти виклик. Нехай той, хто хоче, вийде і зробить зі мною найгірше. Але я продовжуватиму заявляти своє право бути вислуханим на цих зборах. Ви публічно запросили сюди всіх європейців, і я тут, аби вас повідомити, що не всі європейці готові, як ви, застосувати насильство щодо невинних людей. Є один європеєць, яких хотів би повідомити вас, що звинувачення, які ви висуваєте проти індійців, хибні. Індійці не хочуть того, що ви їм приписуєте. Індійці не збираться кинути виклик вашій позиції правителів. Вони не бажають воювати з вами чи переповнити країну. Вони просто-на-просто домагаються справедливості. Вони збираються ввійти у Трансвааль не з метою тут поселитись, а тільки для ефективного протесту проти несправедливого податку, який було на них накладено. Вони – сміливі люди. Вони не завдадуть шкоди ані вам, ані вашому майну, вони не битимуться з вами, але вони ввійдуть у Трансвааль, не зважаючи навіть на вашу стрілянину. Це не ті люди, які здадуться й відступлять через страх перед вашими кулями чи вашими списами. Вони збираються розтопити, і я знаю, що вони розтоплять ваші серця, страждаючи самі. Це – все, що я маю сказати. Я висловився і вважаю, що цим послужив вам. Знайте і вбережіть себе від учинення кривди.

З цими словами містер Калленбах знову зайняв своє місце. Публіка була досить-таки присоромлена. Боксер, який викликав раніше містера Калленбаха на двобій, став його другом.

Ми чули про ці збори й були готові до будь-якої шкоди з боку європейців Фольскруста. Можливо, велика кількість поліцейських, які зібралися на кордоні, були там із метою стримати їх. В будь-якому разі, наша процесія мирно пройшла крізь містечко. Я не пригадую, щоб хоч один європеєць спробував бодай насміхатися з нас. Усі вийшли надвір, щоб стати свідками цього небаченого видовища, а в очах декого з них була навіть дружність.

У перший день ми мали зупинитися на ніч у Палфорді, приблизно за тринадцять кілометрів від Фольксруста, й ми дійшли до цього місця близько п’ятої по обіді. Прочани з’їли свій пайок хліба й цукру і простяглися під відкритим небом. Дехто розмовляв, а інші співали бгаджани. Деякі з жінок були геть виснажені переходом. Вони насмілилися нести своїх дітей на руках, але не могли йти далі. Тому я, як і застерігав попередньо, залишив їх жити у доброго індійського торговця, який пообіцяв послати їх на Ферму імені Толстого, якщо нам дозволять туди дійти, або додому, якщо нас заарештують.

Із наближенням ночі всі шуми стихли і я готувався до сну, коли почув кроки. Я побачив європейця, який підходив із ліхтарем в руці. Я зрозумів, що це значить, але мені не треба було готуватися. Поліцейський сказав:

- У мене є ордер на ваш арешт. Я хочу вас заарештувати.

- Коли? – запитав я.

- Негайно.

- Куди ви мене заберете?

- Зараз до найближчої залізничної станції, а коли буде поїзд – до Фольскруста.

- Я піду з вами, нікого не повідомивши, але залишу деякі інструкції одному зі своїх співробітників.

- Можете зробити це.

Я розбудив П.К.Наіду, який спав біля мене. Я повідомив його про свій арешт і попросив не будити прочан до ранку. На світанку вони повинні нормально піти далі. Хода почнеться вдосвіта, а коли настане час зупинитись і отримати пайку, він повинен повідомити їм новину про мій арешт. Тим часом він може повідомляти будь-кого, хто про мене питатиме. Якщо прочан заарештовуватимуть, вони повинні дозволяти себе заарештувати. В іншому разі вони повинні продовжувати похід за програмою. Наіду не боявся. Я також сказав йому, що робити в разі, якщо заарештують його. Містер Калленбах тоді також був у Фольскрусті.

Я пішов із поліцейським, і наступного ранку ми сіли на поїзд до Фольскруста. Я постав перед судом у Фольксрусті, але прокурор сам попросив перенести слухання на 14-те, оскільки він не був готовий із доказами. Відповідно, справу відклали. Я попросив, щоб мене випустили під заставу, оскільки я відповідав за понад 2000 чоловіків, 122 жінок і 50 дітей, яких я хотів би за час, на який відкладено слухання, доправити до місця їхнього призначення. Прокурор виступив проти. Але суддя нічого не міг зробити, оскільки кожному в’язню, якого не звинувачено у злочині, за законом дозволено внести заставу, яка б гарантувала його появу перед судом, і мене не могли позбавити цього права. Тому він випустив мене під заставу в 50 фунтів. Містер Калленбах підготував для мене машину й одразу повіз мене, щоб я знову приєднався до тих, що "вторглися". З нами захотів поїхати спеціальний кореспондент газети The Transvaal Leader. Ми взяли його в машину, й він опублікував тоді яскравий опис справи, мандрівки, зустрічі з прочанами, які з ентузіазмом прийняли мене й нетямилися від радості. Містер Калленбах одразу повернувся до Фольксруста, оскільки він мав дбати про індійців, що зупинились у Чарльзтауні, а також про новоприбулих.

Ми продовжили ходу, але уряду не підходило, щоб я лишався на свободі. Тому 8-го мене знову заарештували в Стендертоні. Стендертон – порівняно більше місце. В тому, як мене тут заарештували, було щось доволі дивне. Я роздавав хліб прочанам. Індійські торговці у Стендертоні подарували нам кілька банок мармеладу, й тому роздача пайок забрала довше, ніж зазвичай. Суддя тим часом підійшов і став біля мене. Він закінчив, поки не завершиться роздача пайок, а тоді відкликав мене набік. Я знав цього пана і подумав, що, можливо, він хоче зі мною поговорити. Він засміявся і сказав:

- Ви мій в’язень.

- Здається, мене підвищили в рангу, – сказав я, – раз моїм арештом займаються судді, а не прості поліцейські. Але ви судитимете мене прямо зараз.

- Йдіть зі мною, – відповів суддя, – суди досі проводять засідання.

Я попросив прочан продовжувати ходу, а тоді пішов із суддею. Як тільки я дістався до приміщення суду, то дізнався, що декого з моїх співробітників також заарештували. Їх там було п’ятеро: П.К.Наіду, Біхарілал Махарадж, Рамнараян Сінха, Рагху Нарасу та Рахімхан.

Я відразу постав перед судом і попросив, щоб слухання перенесли, а мене випустили під заставу на тих самих підставах, що й у Фольксрусті. Тут теж проти мого клопотання категорично виступив прокурор, і тут теж мене відпустили під власну заставу в 50 фунтів, а справу було перенесено на 21-ше. Індійські торговці підготували для мене віз, і я знову приєднався до прочан, не встигли вони пройти й п’яти кілометрів. Прочани думали, та й я думав, що тепер, можливо, ми дійдемо до Ферми імені Толстого. Проте сталося не так. Втім, немало значило вже те, що люди, які "вторглися", звикли до моїх арештів. Ті п’ятеро співробітників залишились у тюрмі.

XLV. Всі в тюрмі

XLV

Всі в тюрмі

Тепер ми були біля Йоганнесбурга. Читач пригадає, що все паломництво було поділене на вісім стадій. Досі ми виконували переходи точно у відповідності до програми, й тепер нам залишався чотириденний перехід. Але якщо наш дух день у день зростав, то уряд дедалі більше переживав з приводу того, що робити з індійським вторгненням. Його б звинуватили у слабкості й нетактовності, якби він заарештував нас після того, як ми досягли місця призначення. Якщо заарештувати нас – то нас треба заарештувати до того, як ми дійдемо до землі обітованної.

Уряд бачив, що мій арешт не зламав духу і не залякав прочан, не змусив він їх і порушити мир. Якби вони стали бунтувати, уряд мав би чудову нагоду, щоб перетворити їх на гарматне м’ясо. Наша твердість дуже турбувала генерала Смутса, оскільки вона поєднувалась із мирністю, й він навіть так і казав. Скільки можна чинити сваволю щодо мирної людини? Як можна убити тих, хто пішов на смерть добровільно? Немає інтересу вбивати того, хто готовий до смерті, й тому солдати прагнуть захопити ворога живим. Якби миша не тікала від кота, кіт змушений був би шукати іншу здобич. Якби всі ягнята добровільно лягали біля лева, лев був би змушений припинити їсти ягнят. Великі мисливці припинили б полювання на лева, якби лев припинив чинити опір. Наша перемога лежала в поєднанні двох якостей – ненасильства та рішучості.

Гокхале телеграмою висловив бажання, щоб Полак приїхав в Індію й допоміг йому викласти факти про становище перед індійським та імперським урядами. У Полака був такий темперамент, що він хотів бути корисним скрізь, куди їхав. Будь-яке завдання, за яке він брався, повністю його поглинало. Тому ми готувалися послати його в Індію. Я написав йому, що він може їхати. Але він не хотів виїжджати, не зустрівшись зі мною особисто й не вислухавши від мене всі інструкції. Тому він запропонував приїхати на зустріч зі мною під час нашої ходи. Я відправив йому телеграму, сказавши, що він може приїхати, якщо хоче, хоча при цьому він ризикуватиме бути заарештованим. Бійці ніколи не вагаються, постаючи перед необхідним ризиком. Основоположним принципом руху було те, що кожен був готовий до арешту, якщо уряд звертав на нього свою увагу, й повинен зробити всі чесні та моральні зусилля для того, щоб його заарештували, поки не подолає небажання уряду схопити його. Тому Полак вирішив приїхати навіть із ризиком бути заарештованим.

Містер Полак приєднався до нас 9-го в Тікворті між Стандертоном і Грейлінгстадом. Ми саме проводили нараду й майже закінчили. Було близько третьої пополудні. Ми з Полаком ішли на чолі всієї колони прочан. Дехто зі співробітників слухав нашу розмову. Полак мав сісти на вечірній поїзд, що йшов у Дурбан. Але Бог не завжди дозволяє людині здійснити свої плани. Рама був змушений втекти в ліс того самого дня, на який було призначено його коронацію. Поки ми отак розмовляли, перед нами зупинився капський візок, і з нього вийшли містер Чемні, голова служби імміграції Трансваалю, та поліцейський. Вони відвели мене трохи на бік і один із них сказав:

- Я вас заарештовую.

Так мене заарештували втретє за чотири дні.

- А як же учасники ходи? – запитав я.

- Ми про це подбаємо, – була відповідь.

Я більше нічого не сказав. Я попросив Полака стати на чолі та йти з прочанами. Поліцейський дозволив мені тільки повідомити учасникам ходи про мій арешт. Коли я став просити їх дотримуватися миру і т.д., офіцер зупинив мене, сказавши:

- Ви тепер в’язень і не можете виголошувати промови.

Я зрозумів своє становище, але це було непотрібно. Одразу після того, як він завадив мені говорити, офіцер наказав візниці гнати геть на повній швидкості. За мить прочани зникли з поля мого зору.

Офіцер знав, що на той час я володів ситуацією, оскільки, вірячи в наше ненасильство, він сам-один був у віддаленому велді проти двох тисяч індійців. Він також знав, що я підкорився б йому, навіть якби він письмово надіслав мені повістку. Оскільки це було так, навряд чи було необхідно нагадувати мені, що я в’язень. А поради, які я надав би прочанам, служили б меті уряду не менше, ніж нашій власній. Але як міг офіцер пропустити нагоду використати свою коротку владу? Втім, я мушу сказати, що багато офіцерів розуміли нас краще за цього пана. Вони знали не тільки, що арешт нас не лякав, але й що ми, навпаки, вітали його як ворота свободи. Тому вони надавали нам усю дозволену законом свободу та, на щастя, просили у нас допомоги в тому, щоб зручно та швидко проводити арешти. Читач знайде на цих сторінках вдалі приклади обох цих типів.

Мене відвезли до Грейлінгстада, а з Грейлінгстада через Бальфур до Гайдельберга, де я переночував.

Прочани з Полаком на чолі продовжили свій шлях і зупинилися на ніч у Грейлінгстаді, де їх зустріли шет Ахмад Мухаммад Качхалія та шет Бхаят, які дізналися про те, що закінчилися приготування для арешту всіх учасників ходи. Тому Полак думав, що після того, як його відповідальність щодо прочан закінчиться з їхнім арештом, він зможе, хай на день пізніше, дістатися до Дурбану та все ж сісти на пароплав в Індію. Але Бог бажав по-іншому. Близько 9 ранку 10-го числа прочати дійшли до Бальфура, куди на станцію пригнали спеціальні поїзди, щоб відвезти їх і депортувати в Наталь. Тут прочани виявились досить упертими. Вони попросили, щоб подзвонили мені, й пообіцяли дозволити себе заарештувати й сісти в поїзди, якщо я їм так пораджу. Це було направильне ставлення. Й ціла гра неминуче буде зіпсована, а рух натрапить на перешкоду, якщо від нього не відмовитися. Навіщо прочанам я для того, аби піти в тюрму? Солдатам не личить обирати собі командирів або наполягати на тому, що вони слухатимуться лише одного з них. Містер Чемні звернувся до містера Полака та Качхалії-шета, щоб ті допомогли йому їх заарештувати. Ці друзі зіткнулись із труднощами, коли спробували пояснити становище учасникам ходи. Вони сказали їм, що тюрма – це мета прочан, і що тому вони повинні привітати дію уряду, коли той готовий їх заарештувати. Тільки так сатьяграхі зможуть показати свою якість і довести свою боротьбу до тріумфального завершення. Вони повинні усвідомити, що я не можу схвалити жодної іншої процедури. Прочан переконали, й усі мирно сіли на поїзди.

Мене, зі свого боку, знову потягли до судді. Я нічого не знав про те, що сталося після того, я мене відокремили від прочан. Я знову попросив про перенесення слухання. Я сказав, що два суди вже погодилися на перенесення та що тепер нам залишилося небагато, щоб дійти до місця призначення. Тому я попросив, щоб або уряд заарештував прочан, або щоб мені дозволили безпечно довести їх до Ферми імені Толстого. Суддя не задовольнив моє клопотання, проте пообіцяв одразу переказати моє прохання уряду. Цього разу мене заарештували за ордером із Данді, де мене мали судити за основним звинуваченням у тому, що я закликав зв’язаних контрактами робітників виїхати з провінції Наталь. Тому мене того ж дня відвезли поїздом до Данді.

Містера Полака не тільки не заарештували в Бальфурі, але й навіть подякували йому за допомогу, яку він надав владі. Містер Чемні навіть сказав, що уряд не має наміру його заарештувати. Але це були особисті погляди містера Чемні або погляди уряду настільки, наскільки цей посадовець про них знав. Насправді уряд час від часу змінював власну думку. Й нарешті він прийняв рішення, що містеру Полаку не слід дозволити відпливти в Індію, а слід заарештувати його разом із містером Калленбахом, який дуже енергійно працював на користь індійців. Тому містера Полака заарештували в Чарльзтауні, поки він чекав на тамбурний поїзд. Містера Калленбаха також заарештували, й обох цих друзів заточили в тюрму у Фольскрусті.

Мене судили в Данбі 11-го й засудили до дев’яти місяців ув’язнення з трудовою повинністю. Мені ще треба було прийти на інший суд у Фольскрусті за звинуваченням у допомозі та потуранні в’їзду до Трансваалю людям, яким це заборонено. Тому з Данді мене повезли 13-го до Фольскруста, де я був радий зустрітись із Калленбахом та Полаком у тюрмі.

Я постав перед судом Фольксруста 14-го. Вся краса полягала в тому, що звинувачення проти мене було доведено тільки свідками, яких надав я сам у Кромдрааі. Поліція могла б здобути свідків, але з труднощами. Тому вони попросили мене допомогти. Місцеві суди не хотіли засуджувати в’язня лише на підставі того, що він заявляв про свою провину.

Щодо мене ми організували, але хто свідчитиме проти містера Калленбаха та містера Полака? Було неможливо засудити їх за відсутності доказів, і було також важко відразу знайти свідків проти них. Містер Калленбах збирався заявити про свою провину, оскільки він бажав бути разом із прочанами. Проте містер Полак збирався в Індію й не прагнув навмисне арешту в цю мить. Тому після спільної наради ми втрьох вирішили, що не казатимемо ані так, ані ні в разі, якщо нас запитають, чи винен містер Полак у порушенні, в якому його звинувачують.

Я надав Короні докази проти містера Калленбаха та виступив свідком проти містера Полака. Ми не хотіли, щоб справи тривали довго, й тому ми зробили все, що могли, щоб кожна справа вирішилася менш ніж за день. Провадження щодо мене було завершено 14-го, проти Калленбаха – 15-го, а проти Полака – 17-го, й суддя виніс усім нам трьок вирок – по три місяці ув’язнення. Тепер ми думали, що зможемо разом прожити ці три місяці у тюрмі Фольксруста. Проте уряд не міг собі таке дозволити.

Тим часом, ми провели кілька щасливих днів у тюрмі Фольксруста, куди щодня прибували нові в’язні, які приносили нам новини про те, що відбувається зовні. Серед цих в’язнів-сатьяграхі був один старий чоловік на ім’я Харбатсінх, якому було близько 75 років. Харбатсінх не працював на шахтах. Він закінчив свій контракт багато років тому й, отже, не був страйкарем. Ентузіазм індійців після мого арешту значно зріс, багато з них були заарештовані через те, що з Наталю перейшли кордон у Трансвааль. Харбатсінх був одним із цих ентузіастів.

- Чому ви в тюрмі? – запитав я Харбатсінха. – Я не запрошував таких старих людей, як ви, добиватись арешту.

- Як я міг стриматися, – відповів Харбатсінх, – коли ви, ваша дружина й навіть ваші хлопці пішли в тюрму заради нас?

- Але ви не зможете витримати труднощів тюремного життя. Я радив би вам вийти з тюрми. Мені подбати про те, щоб вас випустили?

- Ні, будь ласка. Я ніколи не вийду з тюрми. Одного дня я мушу померти, і яким щастям для мене буде померти в тюрмі!

Не моєю справою було намагатися порушити таку рішучість, яка не порушилася б, навіть якби я й намагався. Я схилив голову в пошані перед цим неписемним мудрецем. Бажання Харбатсінха здійснилось, і він помер у тюрмі Дурбану 5 січня 1914 року. Його тіло з великими почестями було кремовано за індуїстським обрядом у присутності сотень індійців. У боротьбі в формі сатьяграхи був не один, а багато таких, к Харбатсінх. Однак щастя померти в тюрмі судилося лише йому, й тому він має право на почесну згадку в історії сатьяграхи в Південній Африці.

Уряду не подобалося, що людей так приваблювала тюрма, не подобалось йому й те, що в’язні після звільнення доносили назовні мої послання. Тому вони вирішили відокремити Калленбаха, Полака й мене, вислати нас із Фольксруста й відправити мене зокрема до місця, де мене не міг відвідати жоден індієць. Відповідно, мене послали в тюрму у Блумфонтейн, столицю Оранжії, де жило не більше 50 індійців, і всі вони працювали офіціантами в готелях. Я був тут єдиним в’язнем-індійцем, а решта були європейці та негри. Мене не турбувала ця ізоляція, я сприймав її як благословення. Тепер мені не було потрібно тримати розплющеними очі чи відкритими вуха, і я був радий, що на мене чекає цілком новий досвід. Крім того, я ніколи не мав часу цілими роками вчитись, особливо з 1893 року, й перспектива безперервного навчання впродовж року сповнила мене радістю.

Я приїхав у тюрму в Блумфонтейні, де у мене було стільки усамітнення, скільки я міг забажати. Було багато незручностей, проте всі вони були стерпні, і я не обтяжуватиму читача їхнім описом. Але я мушу зауважити, що медичний службовець тюрми став моїм другом. Тюремник міг думати лише про свою владу, тоді як лікар прагнув дотримання прав в’язнів. В ті дні я харчувався лише овочами та фруктами. Я не вживав ані молока, ані масла ґі, ані зернових. Я жив на дієті з бананів, помідорів, сирого арахісу, лаймів та оливкової олії. Якби будь-що з цього давали поганої якості, це означало б для мене голодну смерть. Тому лікар ретельно їх замовляв, а також додав до моєї дієти мигдаль, волоські горіхи та бразильські горіхи. Він особисто інспектував усе, що мало йти мені. В камері, яку мені відвели, не було достатньої вентиліції. Лікар зробив усе, що міг, щоб тримати двері камери відчиненими, проте йому це не вдалося. Тюремник погрожував подати у відставку, якщо двері камери триматимуть відчиненими. Він не був поганою людиною, але рухався однією колією, від якої не міг відхилитись. Йому доводилося мати справу з затятими злочинцями, і якби він робив розрізнення на користь такого м’якого в’язня, як я, то по-справжньому ризикував би, що буйні злочинці отримають над ним перевагу. Я цілком розумів точку зору тюремника, і в суперечках щодо мене між лікарем і тюремникам завжди ставав на бік тюремника, який був досвідченим, прямодушним чоловіком, що чітко бачив шлях перед собою.

Містера Калленбаха відвезли до тюрми у Преторії, а містера Полка – до тюрми в Джермістоні.

Проте уряд міг би й не турбуватися. Він був схожий на місіс Партінгтон, яка намагається зупинити приплив океану мітлою. Індійські працівники Наталю цілком пробудились, і жодна сила на землі не могла їх стримати.

XLVI. Випробування

XLVI

Випробування

Ювелір тре золото об пробний камінь. Якщо він усе ж не задоволений його чистотою, він кидає його в вогонь і б’є по ньому молотком, так щоб окалина, якщо вона була, відпала, й залишилось тільки чисте золото. Індійці у Південній Африці пройшли через подібне випробування. По них били, вони проходили крізь вогонь, і на них ставили пробу лише якщо вони неушкоджено виходили на всіх стадіях іспиту.

Прочан посадили на спеціальні поїзди не заради пікніка, а задля хрещення вогнем. По дорозі уряд не потурбувався навіть про те, щоб їх нагодувати, й коли вони приїхали в Наталь, їх одразу судили й послали в тюрму. Ми очікували й навіть прагнули цього. Проте уряду довелося б зазнати додаткових збитків і здалося б, що він зіграв на руку індійцям, якби він тримав у тюрмі тисячі працівників. Й вугільні шахти на цей час закрилися б. Якби такий стан справ тривав бодай якийсь час, уряд був би змушений скасувати податок у 3 фунта. Тому він окреслив новий план. Уряд обніс шахтові комплекси дротом і оголосив їх філіалами тюрем Данді та Ньюкасла й призначив європейський персонал власників шахт тюремниками. Таким чином він проти волі загнав працівників під землю, й шахти знову запрацювали. Є різниця між статусом слуги та статусом раба: якщо свою службу залишить слуга, проти нього можна почати лише цивільне провадженя, тоді як раба, який піде від свого господаря, можна привести назад на роботу просто силою. Тож тепер працівників звели до стану чистого рабства.

Але цього було недосить. Працівники були сміливими людьми, вони категорично відмовилися працювати на шахтах, внаслідок чого їх жорстоко сікли батогами. Чванькуваті люди, наділені короткою владою, били їх, жорстоко з ними поводились і завдавали їм інших кривд, які так і не було задокументовано. Проте бідолашні працівники терпляче зносили всі свої незгоди. В Індію відправляли телеграми щодо цих обурливих випадків на адресу Гокхале, який, своєю чергою, запитував, якщо будай один день не отримував цілком детального повідомлення. Гокхале передавав новини з одра хвороби, оскільки на той час він був серйозно хворим. Втім, не зважаючи на свою хворобу, він наполягав на тому, щоб самому займатися південноафриканською справою, й переймався нею вночі не менше, ніж удень. Зрештою вся Індія була глибоко зворушена, й південноафриканське питання стало палючим питанням дня.

Саме тоді (грудень 1913 року) лорд Гардіндж виголосив у Мадрасі свою знамениту промову, яка стала сенсацією як у Південній Африці, так і в Англії. Віце-король не може публічно критикувати інших членів Імперії, проте лорд Гардіндж не тільки піддав суворій критиці союзний уряд Південної Африки, але й від усього серця захистив дії сатьяграхі та підтримав їхню громадянську непокору несправедливому й образливому законодавству. Поведінка лорда Гардінджа викликала деякі ворожі коментарі в Англії, але він і тоді не розкаявся, а навпаки, підтвердив цілковіту правильність кроку, на який він був вимушений піти. Твердість лорда Гардінджа справила на всіх добре враження.

Давайте на мить залишимо цих сміливих, але нещасних робітників, заточених у свої шахти, та розглянемо становище в інших частинах Наталю. Шахти були розташовані на північному заході Наталю, проте найбільша кількість індійських робітників працювали на північному та південному узбережжях. Я був доволі близьким із працівниками на північному узбережжі – тобто в та біля Фенікса, Веруламу, Тонгаату тощо – багато з них служили зі мною під час англо-бурської війні. Я доти не зустрічався настільки близько з робітниками на південному узбережжі від Дурбану до Ісіпінго та Умзінто і мав у цих краях лише кількох співробітників. Проте новина про страйк і арешт поширилася всюди з блискавичною швидкістю, й на південному, як і на північному узбережжі неочікувано й спонтанно виступили тисячі робітників. Дехто з них продав своє домашнє майно під враженням, що боротьба має бути тривалою, й вони не можуть очікувати, що їх годуватимуть інші. Коли я пішов у тюрмі, я застеріг своїх співробітників, щоб не дозволяли страйкувати новим робітникам. Я сподівався, що перемоги буде досягнуто за допомогою самих лише шахтарів. Якби ми закликали всіх робітників, а їх загалом було близько шістдесяти тисяч, то було б важко їх підтримувати. Ми не мали засобів для того, щоб узяти в похід стількох людей; ми не мали ані людей, щоб їх контролювати, ані грошей, щоб їх годувати. Крім того, при такому великому скупченні людей було б неможливо запобігти порушенню миру.

Але коли спусковий шлюз відкрито, зупинити повінь неможливо. Працівники скрізь із власної ініціативи починали страйкувати, й у різних місцях також постали добровольці для догляду за ними. Уряд вдався тепер до політики жорсткої сили. Він не давав працівникам страйкувати грубим насильством. Кінна військова поліція наздоганяла страйкарів і приганяла їх назад на роботу. На найменші заворушення робітників відповідали вогнем гвинтівок. Одна група страйкарів вчинила опір спробі повернути їх на роботу. Дехто навіть кидав камінням. По них було відкрито вогонь, при цьому багатьох людей поранили й кількох убили. Проте робітники не давали себе залякати. Добровольці зі значними труднощами запобігли страйку біля Веруламу. Проте не всі робітники повернулися на роботу. Дехто сховався зі страху й не прийшов назад.

Один випадок заслуговує на те, щоб згадати його. У Веруламі виступили багато робітників, і вони не хотіли повертатися, не зважаючи на зусилля влади. На сцені був присутній генереал Лукін зі своїми солтадами, й він збирався наказати своїм людям відкрити вогонь. Сміливий Сорабджі, син покійного парса Рустомджі, якому тоді ледь виповнилося 18 років, прибув сюди раніше з Дурбану. Він схопив коня генерала за вуздечку й вигукну:

- Ви не повинні наказувати стріляти. Я візьмуся за те, щоб спонукати своїх людей мирно повернутися до праці.

Генерала Лукіна зачарувала сміливість молодого чоловіка, й він дав тому час, аби випробувати його метод любові. Сорабджі переконав працівників, які погодилися повернутися до праці. Так багатьом убивствам запобігли здоровий розум, сміливість і любляча доброта одного молодого чоловіка.

Читач, напевно, зауважив, що ця стрілянина та поводження зі страйкарями на узбережжі з боку уряду були абсолютно незаконні. У процедурі, якої дотримався уряд щодо шахтарів, була видимість законності, оскільки їх затримали не за страйк, а за в’їзд до Трансваалю без належних документів. А от на північному та південному узбережжі кожен акт оголошення страйку сприймався як злочин – не через будь-який закон, а владою уряду. У крайньому випадку влада займає місце закону. В англійському законодавстві існує сентенція, що король не може вчинии неправильно. Зручність тих, хто перебуває при владі, зрештою і є законом. Це заперечення можна застосувати однаковою мірою до всіх урядів. Власне кажучи, не завжди через це викликає заперечення відмова від звичайного закону. Часом дотримання звичайного закону саме відкрите для заперечень. Коли влада, на якій лежить обов’язок дбати про загальне благо і яка присягла в цьому, перебуває під загрозою знищення через накладені на неї обмеження, вона має право на власний розсуд не зважати на такі обмеження. Проте випадки такого роду завжди повинні бути рідкісними. Якщо влада має звичку часто виходити за визначені для неї межі, вона не може корисною для загального блага. У випадку, про який ідеться, влада не мала жодних причин діяти свавільно. Працівник з незапам’ятних часів має право на страйк. Уряд мав у своєму розпорядження достатньо матеріалів, аби знати, що страйкарі не збиралися завдавати нікому шкоди. Результатом страйку щонайбільше мало стати скасування податку в 3 фунти. Проти людей миру належить застосовувати тільки мирні методи. Крім того, влада Південної Африки й не заявляла про відданість громадському благу, а існувала винятково задля користі європейців, будучи загалом ворожою до індійців. Й тому порушення всіх обмежень з боку такої однобічної влади ніколи не може бути належним чи простимим.

Тож, на мій погляд, тут мало місце просто зловживання владою, яке ніколи не може досягти покладених перед собою цілей. Часом буває одномоментний успіх, але постійного розв’язання такими сумнівними методами не досягнеш. У Південній Африці сам податок у 3 фунти, задля підтримання якого уряд і здійснив усі ці неподобства, буде скасований упродовж шести місяців після стрілянини. Тож біль часто передує насолоді. Про біль індійців у Південній Африці почули скрізь. Справді, я думаю, що як кожна частина має своє місце в машині, так і кожна риса має своє місце в людському русі, й так само, як машина забивається іржею, брудом і тому подібним, так і рухові заважають багато чинників. Ми – просто інструменти Всевишньої Волі й тому часто не знаємо, що допомагає нам іти в перед, а що стає перешкодою. Тож ми повинні задовольнятися лише знанням про засоби, і якщо вони чисті, то ми можемо без страху залишити мету на себе саму.

В цій боротьбі я спостеріг, що її мета ставала тим ближчою, чим інтенсивнішими ставали страждання бійців, а невинність тих, хто страждав, ставала яснішою. Я також побачив, що в такій чистій, беззбройній та ненасильницькій боротьбі сам матеріал, який вимагається для її ведення, чи це люди, гроші чи запаси, приходить у потрібний момент. Спонтанну допомогу надали багато добровольців, яких я не знаю й по цей день. Зазавичай такі працівники альтруїстичні й вони надавали невидиму допомогу, навіть самі цього не плануючи. Ніхто їх не зауважує, ніхто не дає їм свідоцтв про заслуги. Дехто з них навіть не знає, що їхні безіменні, проте безцінні незгадані акти любові не проходять непоміченими для неусипної уваги ангела, який усе записує. Індійці Південної Африки успішно пройшли випробування, якому було їх піддано. Вони ввійшли у полум’я й вийшли з нього не обпалені. Початок кінця боротьби треба детально описати в окремому розділі.

XLVIІ. Початок кінця

XLVII

Початок кінця

Читач побачив, що індійці прикладали стільки тихої сили, скільки могли, й більше, ніж можна було від них очікувати. Він також побачив, що більшість із цих людей, які чинили пасивний опір, були бідними пригнобленими людьми, на яких не можна було покладати надію. Він також пригадає, що всі відповідальні працівники з поселення у Феніксі, за винятком двох або трьох, тепер були в тюрмі. Один із працівників не з Фенікса, покійний шет Ахмад Мухаммед Качхалія, досі був на свободі, як і містер Вест, міс Вест і Маганлал Ганді у Феніксі. Качхалія-шет займався загальним наглядом. Міс Шлезін підтримувала всі трансваальські рахунки та дбала про індійців, які перетинали кордон. Містер Вест відповідав за англійську секцію Indian Opinion та за листування телеграмами з Гокхале. В такий час, як цей, коли становище змінювалося щомиті, листування поштою було поза питанням. Доводилося відправляти телеграми не коротші за листи, й делікатну відповідальність за них узяв на свої плечі містер Вест.

Так само, як Ньюкасл у районі шахт, Фенікс тепер став центром страйкарів на північному узбережжі, й сотні з них приходили сюди по поради, а також шукаючи прихистку. Тож природно, що він привернув увагу уряду та злі погляди європейців, які жили поблизу. Жити у Феніксі стало дещо ризиковано, та все ж навіть діти сміливо виконували тут небезпечні завдання. Веста тим часом заарештували, хоча, якщо на те пішло, причин для його арешту не було. Ми розуміли, що Весту й Маганлалу Ганді не тільки не слід намагатися бути заарештованими, а й навпаки, наскільки можливо, треба уникати будь-яких приводів для арешту. Тому Вест не давав уряду жодного приводу для арешту. Проте від уряду навряд чи можна було очікувати, що він порадиться з сатьяграхі про те, як їм зручніше, та й йому не потрібно було чекати на те, щоб постала причина для арешту будь-кого, чия свобода діяла йому на нерви. Вже саме бажання влади вжити певного заходу цілком вистачає як причини, щоб його вжити. Як тільки Гокхале передали телеграфом новину про арешт Веста, Гокхале почав посилати кваліфікованих людей із Індії. Коли в Лахорі відбулися збори на підтримку сатьяграхі Південної Африки, містер С.Ф.Ендрюс віддав на їхню користь усі гроші, якими володів, і відтоді Гокхале доглядав за ним. Тож як тільки він почув про арешт Веста, то запитав телеграмою в Ендрюса, чи готовий той зараз же поїхати в Південну Африку. Ендрюс відповів позитивно. Його любий друг Пірсон також підготувався до негайного від’їзду, й ці два друга відпливли з Індії в Південну Африку першим наявним пароплавом.

Проте боротьба ось-ось мала закінчитися. Союзний уряд не мав сили утримувати в тюрмі тисячі невинних людей. Віце-король не бажав із цим миритися, й цілий світ чекав, що ж робитиме генерал Смутс. Тоді Союзний уряд зробив те, що зазвичай роблять усі уряди в подібних ситуаціях. Насправді не було потрібно жодних розслідувань. Вчинена кривда була добре всім відома, й усі усвідомлювали, що її слід виправити. Генерал Смутс також бачив, що існувала несправедливість, яку слід було виправити, проте перед ним стояли ті самі труднощі, що й перед змією, котра схопила в рот щура, проте не може ані проковтнути його, ані вивергнути. Він повинен чинити справедливо, проте він втратив можливість чинити справедливо, оскільки він ані скасував податку в 3 фунти, ані провів будь-яких інших реформ. І тепер він почував себе зобов’язаним скасувати податок, а також запровадити інше законодавство, яке б виправило ситуацію. Держави, в яких громадська думка має значення, виходять із таких незручних ситуацій, призначаючи комісію, що проводить лише номінальне розслідування, а у своїх рекомендаціях доходить висновку, відомого заздалегідь. Звичайна практика, що рекомендації такої комісії мають прийматися державою, й тому під личиною дотримання рекомендацій уряди чинять справедливість, у якій спершу відмовляли. Генерал Смутс призначив комісію з трьох членів, із якою індійці заприсягли не мати справи, поки не урядом не буде виконанто певні їхні вимоги стосовно цієї комісії. Однією з цих вимог було випустити в’язнів-сатьяграхі, а іншою – щоб індійці були представлені в цій комісії бодай одним членом. Перша вимога певною мірою була прийнята самою комісією, котра рекомендувала урядові "з метою уможливити якомога більш повне розслідування" без жодних умов відпустити містера Калленбаха, містера Полака та мене. Уряд прийняв цю рекомендацію і відпустив нас усіх трьох водночас (18 грудня 1913 року) після ув’язнення, що тривало не більше шести тижнів. Веста, якого раніше заарештували, також відпустили, оскільки уряд не мав проти нього обвинувачень.

Усі ці події сталися до прибуття Ендрюса та Пірсона, яких я, таким чином, зміг привітати після того, як вони ступили на землю в Дурбані. Вони були приємно здивовані, побачивши мене, оскільки нічого не знали про події, що сталися, поки вони пливли. Це була моя перша зустріч із цими благородними англійцями.

Ми всі троє були розчаровані своїм звільненням. Ми нічого не знали про події зовні. Новина про комісію стала для нас несподіванкою, проте ми бачили, що не можемо співпрацювати з цією комісією в жодному вигляді чи формі. Ми вважали, що індійцям, безумовно, мають дозволити призначити хоч одного представника в цю комісію. Тому ми втрьох, приїхаввши до Дурбану, 21 грудня 1913 року відправили генералові Смутсу листа такого змісту:

"Ми вітаємо призначення комісії, проте категорично проти включення до неї панів Есселена та Вайлі. Ми не маємо нічого проти них особисто. Вони відомі та кваліфіковані громадяни. Та оскільки обоє вони часто висловлювали свою неприязнь до індійців, є ймовірність, що вони, несвідомі цього, вчинять несправедливо. Людина не може відразу змінити свого характеру. Буде протиприродним вважати, що ці джентльмени раптом зміняться. Втім, ми не просимо, щоб їх вилучили зі складу комісії. Ми лише пропонуємо, щоб на додачу до них було призначено кількох безсторонніх людей, і в цьому зв’язку ми згадали б сера Джеймса Роуз Іннса та його честь містера В.П.Шрайнера – обоє вони відомі люди, що відзначаються своїм почуттям справедливості. По-друге, ми просимо звільнити всіх в’язнів-сатьяграхі. Якщо цього не буде зроблено, буде важко, щоб ми залишалися не в тюрмі. Тепер більше немає причин тримати сатьяграхі в тюрмі. По-третє, щоб ми надали свідчення комісії, нам повинні дозволити піти на шахти та фабрики, де працюють зв’язані контрактами працівники. Якщо ви не виконаєте всі ці вимоги, на жаль, нам доведеться випробувати нові шляхи, щоб піти в тюрму".

Генерал Смутс відмовився призначити до комісії інших членів і заявив, що комісію призначено не для будь-якої зі сторін, а просто для того, щоб задовольнити уряд. Отримаючи цю відповідь 24 грудня, ми не мали іншої альтернативи, окрім як готуватися піти в тюрму. Тому ми оприлюднили повідомлення для індійців, що група індійців, яка прагне потрапити в тюрму, почне похід із Дурбану 1 січня 1914 року.

Проте у відповіді генерала Смутса було одне речення, яке спонувало мене написати йому ще раз, і це було таке речення: "Ми призначили безсторонню та законну комісію, і якщо, призначаючи її, ми не радились із індійцями, то ми не радились і з власниками шахт або цукровими плантаторами". Я приватно написав генералові, попросивши про зустріч із ним, щоб викласти перед ним певні факти, якщо уряд збирається задовольнити справедливість. Генерал Смутс задовольнив моє прохання про зустріч, і відповідно, похід було відкладено на кілька днів.

Коли Гокхале почув, що ми замислили новий похід, він відправив довгу телеграму, стверджуючи, що такий крок з нашого боку поставить у незручне становище його та лорда Гардінджа, й наполегливо радячи нам відмовитися від цього походу й допомагати комісії, надаючи їй свідчення.

Перед нами посатала дилема. Індійці присягли бойкотувати комісію, якщо її склад не буде збільшено, як вони того хочуть. Хай лорд Гардіндж буде невдоволений, хай Гокхале образиться, але як ми могли відмовитися від своєї присяги? Містер Ендрюс висловив нам міркування про почуття Гокхале, його слабке здоров’я та шок, якому наше рішення обов’язково піддасть його. Проте насправді я ніколи не випускав з думки цих міркувань. Лідери провели нараду й нарешті дійшли рішення, що бойкот повинен зберегтися будь-якою ціною, якщо до комісії не буде кооптовано нових членів. Тому ми відправили довгу телеграму Гокхале, що коштувала близько сотні фунтів. Ендрюс водночас виклав суть нашого повідомлення, яка була такою:

"Ми усвідомлюємо, що вам боляче, й хотіли б послухатися ваших порад за будь-яку ціну. Лорд Гардіндж надав нам неоціненну допомогу, й ми б хотіли продовжити отримувати її до кінця. Проте ми дуже хочемо, щоб ви зрозуміли нашу позицію. Йдеться про тисячі людей, що прийняли присягу, з якої не може бути винятків. Уся наша боротьба була побудована на фундаменті присяг. Багато з нас сьогодні здалися б, якби не обов’язкова сила наших присяг. Усі моральні зв’язки відразу ослабли б, якби тисячі людей одного разу не дотримали свого слова, скріпленого присягою. Цю присягу було прийнято після повного та зваженого обміркування, й у ній нема нічого аморального. Спільнота має безсумнівне право заприсягтися бойкотувати комісію. Ми хотіли б, щоб навіть ви порадили нам, що присягу такого роду не слід порушувати, що всі повинні неухильно її дотримуватися, будь що буде. Будь ласка, покажіть цю телеграму лорду Гардінджу. Ми б хотіли, щоб вас це не ставило в незручне становище. Ми розпочали цю боротьбу, взявши у свідки Бога та з Його допомогою як нашою єдиною підтримкою. Ми прагнемо здобути й заздалегідь вітаємо допомогу старійшин та великих людей, і ми раді, коли її отримуємо її. Але незалежно від того, чи буде надано таку допомогу, ми дотримуємося скромної думки, що присяг завжди слід скрупульозно дотримуватись. Ми прагнемо вашої підтримки й вашого благословення у цьому дотриманні".

[Зміст наступного абзацу приблизний: можливо, помилка чи пропущено частину в оригіналі – прим. укр. перекл.]. Коли ця телеграма дійшла до Гокхале, його бажання допомагати нам не тільки залишилось непохитним, але й збільшилося. Він написав з цього питання телеграму лорду Гарнінджу, де не тільки не відрікся він тас, а навпаки, захищав нашу точку зору. Лорд Гардіндж також залишився на нашому боці.

Я поїхав із Ендрюсом до Преторії. Саме в цей час відбувався великий страйк європейських співробітників Союзної залізниці, що зробило становище уряду дуже хитким. Мене закликали розпочати похід індійців у такому сприятливому союзі. Проте я оголосив, що індійці не можуть допомогти таким чином страйкарям з залізниці, оскільки їхньою метою є не шкодити уряду, їхня боротьба цілком інша й зародилася по-іншому. Навіть якщо ми здійснимо похід, ми почнемо його в якийсь інший час, коли проблеми на залізниці закінчаться. Таке наше рішення справило глибоке враження, й агентство Ройтер написало про нього телеграму в Англію. Лорд Емптгіл надіслав нам привітання з Англії. Англійські друзі у Південній Африці також оцінили наше рішення. Один із секретарів генерала Смутса жартома сказав:

- Ваші люди мені не подобаються і я зовсім не збираюся їм допомагати. Але що мені робити? Ви допомагаєте нам у дні, коли нам це потрібно. Як ми можемо вас схопити? Я часто хочу, щоб ви вдалися до насильства, як англійські страйкарі, й тоді ми одразу знали б, як вас позбутися. Та ви не хочете поранити навіть ворога. Ви прагнете перемоги, страждаючи лише самі, й ніколи не виходите за призначені самим собі межі поштивості та рицарства. Й саме це робить нас цілком безпорадними.

Генерал Смутс також виразив подібні почуття.

Навряд чи варто й казати читачеві, що це був не перший випадок рицарського ставлення до інших, яке показали сатьяграхі. Коли страйкували індійські працівники на північному узбережжі, плантатори у Маунт-Еджкомі зазнали б величезних збитків, якби всю цукрову тростину, яка вже була зрізана, не відвезли б на млин і не розмололи. Тому тисяча двісті індійців повернулися до праці лише з метою закінчити цю частину роботи та приєдналися до своїх співвітчизників, закінчивши її. Або ж, коли застрайкували індійські співробітники дурбанського муніципалітету, то людей, які були зайняті на санітарній роботі в районах міста чи піклувалися про пацієнтів у лікарнях, послали назад, і вони охоче повернулися до своїх обов’язків. Якби залишили санітарну роботу чи не було кому подбати про пацієнтів у лікарнях, у місті могла в вибухнути епідемія, а хворі залишилися б без медичної допомоги – а ніхто з сатьяграхі не міг бажати, щоб настали такі наслідки. Тому описані вище працівники не брали участі у страйку. При кожному кроці, який робить сатьяграхі, від зобов’язаний подумати про становище свого супротивника.

Я бачив, що численні випадки такого рицарства скрізь залишили невидимий, проте потужний відбиток, збільшили престиж індійців і підготували атмосферу, що підходила для урегулювання.

XLVIІІ. Попереднє урегулювання

XLVIII

Попереднє урегулювання

Таким чином, атмосфера ставала сприятливою для урегулювання. Сер Бенджамін Робертсон, якого лорд Гардіндж послав спеціальним пароплавом, мав прибути приблизно в той самий час, коли містер Ендрюс і я поїхали до Преторії. Але ми не чекали на нього й вирушили в дорогу, оскільки повинні були прибути до Преторії в день, визначений генералом Смутсом. Справді, не було причин чекати на його прибуття, оскільки остаточний результат міг бути співмірним лише з нашою силою.

Ми з містером Ендрюсом прибули до Преторії. Але говорити з генералом Смутсом мав тільки я. Генерал Смутс був заклопотаний страйком на залізниці, настільки серйозним за своєю природою, що уряд Союзу оголосив воєнний стан. Європейські робітники не тільки вимагали вищої зарплатні, але й ставили собі за мету взяти стерно влади у свої руки. Моя перша розмова з генералом була дуже короткою, але я бачив, що сьогодні він не був настільки зверхнім, як раніше, коли почався Великий Похід. В той час генерал не хотів навіть розмовляти зі мною. Загроза сатьяграхи була тоді такою ж, як тепер. Але тоді він відмовився вступати у переговори. Але тепер він був готовий радитися зі мною.

Індійці вимагали, щоб до комісії було кооптовано члена, який представляв би індійські інтереси. Але в цьому питанні генерал Смутс не бажав поступатися.

- Зробити це неможливо, – сказав він, – оскільки це принижувало б престиж уряду, і я не зміг би проводити бажані реформи. Ви повинні зрозуміти, що містер Есселен – ваша людина, й він погодиться, а не опиратиметься бажанням уряду щодо реформ. Полковник Вайлі – впливова в Наталі людина, і його навіть можна вважати антиіндійським. Тому якщо навіть він згоден скасувати податок у 3 фунти, то перед урядом стоятиме легке завдання. Наші проблеми багатогранні; ми не можемо втрачати ані миті й тому бажаємо загалодити індійське питання. Ми вирішили погодитися на ваші вимоги, але для цього ми повинні отримати рекомендацію від комісії. Я розумію й вашу позицію. Ви урочисто оголосили, що не надасте їй доказів, поки в комісії не буде представника індійців. Я не заперечую, якщо ви не надасте доказів, але вам не слід організовувати активної пропаганди, щоб не дозволити тому, хто бажатиме надати докази, й ви повинні тим часом призупинити сатьяграху. Я вважаю, що зробивши так, ви діятимете у власних інтересах, а також дасте мені перепочинок. Оскільки ви не надасте доказів, то не зможете довести свої звинувачення у поганому поводженні щодо індійських страйкарів. Але це обміркуйте ви самі.

Такими були пропозиції генерала Смутса, які в цілому я був схильний прийняти. Ми подали багато скарг про погане поводження зі страйкарями з боку солдатів та тюремників, але труднощі полягали в тому, що через бойкот комісії ми не могли довести своїх звинувачень. Серед індійців існували розбіжності з цього приводу. Дехто вважав, що звинувачення індійців проти солдатів має бути доведено, й тому стверджували, що якщо докази не можна викласти перед комісією, то ми повинні відповісти на позови про наклеп, оприлюднивши оригінали доказів, якими володіли. Я не погоджувався з цими друзями. Було малоймовірно, що комісія винесе рішення, несприятливе для уряду. Відповідь на позови про наклеп створила б нескінченні проблеми для спільноти, а чистим результатом стало б безплідне задоволення від того, що ми довели звинуваення в поганому поводженні. Як адвокат, я добре знав труднощі у доведенні істинності тверджень, які спричинили до позову про наклеп. Але моїм найвагомішим аргументом було те, що сатьяграхі наперед налаштований страждати. Ще до початку сатьяграхи, сатьяграхі знали, що їм доведеться страждати, аж до смерті, та що вони готові на таке страждання. Оскільки це так, то тепер немає сенсу доводити, що вони і справді страждали. Оскільки дух помсти для сатьяграхи чужий, для сатьяграхі найкраще зберігати спокій, коли він зіткнувся з найдзвичайними труднощами при доведенні факту своїх страждань. Сатьяграхі бореться тільки за суттєве. Суттєвим було, щоб злощасні закони було скасовано чи належним чином змінено – і коли це стало практично досяжним, йому не слід перейматись іншими речами. Знову ж, мовчання сатьяграхі під час урегулювання буде корисним у його опорі несправедливим законам. За допомогою таких аргументів я спромігся переконати більшість друзів, які були зі мною незгодні, й ми вирішили відкинути ідею доведення своїх звинувачень у жорстокому поводженні.

XLIX. Обмін листами

XLIX

Обмін листами

Ми з генералом обмінялися листами, щоб записати угоду, якої ми досягли внаслідок кількох розмов. Мій лист, датований 21 січня 1914 року, можна підсумувати так:

"Ми маємо добросовісні вагання щодо викладення доказів перед комісією в її нинішньому складі. Ви визнаєте ці вагання і вважаєте їх почесними, але не можете змінити свого рішення. Втім, оскільки ви прийняли принцип консультування з індійцями, я пораджу своїм співвітчизникам не заважати роботі комісії будь-якою активною пропагандою та не ускладнювати становище уряду, відновлюючи пасивний опір, аж до отримання результатів роботи комісії та подання законопроекту впродовж наступної сесії. Ми й надалі зможемо допомагати серу Бенджаміну Робертсону, якого делегував віце-король.

Що стосується наших звинувачень у поганому поводженні впродовж страйку індійців у Наталі, шлях доведення їх через комісію закрито для нас нашою урочистою заявою не мати з нею жодних справ. Як сатьяграхі, ми намагаємося за можливості уникати почуття образи на особисту кривду. Але для того, щоб наше мовчання не витлумачили хибно, дозвольте попросити Вас визнати наші мотиви й за принципом взаємності не надавати комісії доказів негативного характеру щодо цих звинувачень?

Крім того, призупинення сатьяграхи означає також молитву про звільнення в’язнів-сатьяграхі.

Можливо, не зайвим буде заново перелічити тут пункти, щодо яких ми прагнули зняття обмежень:

1. Скасування податку в 3 фунти;

2. Узаконення шлюбів, відзначених за обрядами індуїзму, ісламу тощо;

3. В’їзд освічених індійців;

4. Зміна запевнень щодо Вільної Оранської Держави;

5. Запевнення, що чинні закони, які окремо стосуються індійців, будуть застосовуватися справедливо, з належною повагою до наданих прав.

Якщо ви розглянете моє подання позитивно, я буду готовий закликати своїх співвітчизників відповідно до змісту цього листа".

Відповідь генерала Смутса від тієї ж дати мала такий зміст:

"Я шкодую, проте розумію вашу нездатність виступити перед комісією. Я також визнаю мотиви, через які ви не бажаєте розбурхувати свої рани, виступаючи у справі про наклеп перед іще одним судом. Уряд відкликає свої звинувачення у жорстких діях щодо індійських страйкарів. Але якщо ви не надасте докази на підтримку цих звинувачень, не матиме користі, якщо уряд надасть протележні докази на захист поведінки своїх посадових осіб. Що стосується звільнення в’язнів-сатьяграхі, уряд віддав необхідні накази ще до того, як прийшов ваш лист. Щодо приводів для невдоволення, підсумованих наприкінці вашого листа, уряд чекатиме на рекомендації комісії, перш ніж вдатися до будь-яких дій".

Ми з містером Ендрюсом часто бачились із генералом Смутсом до обміну цими листами. Але тим часом до Преторії також прибув сер Бенджамін Робертсон. Сер Бенджамін вважався популярним посадовцем, і він привіз рекомендаційний лист від Гокхале, але я зауважив, що він не був до кінця вільним від звичайної слабкості англійських посадовців. Не встиг він прибути, як почав створювати розкол між індійців і залякувати сатьяграхі. Моя перша зустріч із ним у Преторії не налаштувала мене на його користь. Я розповів йому про телеграми, які я отримав і в яких мені повідомляли про залякування з його боку. Я спілкувався з ним, як, власне, і з усіма іншими, щиро та прямо, й тому ми стали друзями. Але я часто бачив, що посадовці схильні залякувати тих, хто покірно їм підкоряється, й будуть коректними з тими, хто сам поводиться коректно і не схиляється.

Так ми досягли тимчасової згоди, й сатьяграху було востаннє призупинено. Багато англійських друзів раділи цьому й обіцяли свою допомогу при остаточному врегулюванні. Було досить важко змусити індійців підтримати цю угоду. Ніхто не хотів би, щоб виниклому ентузіазму дозволити ослабнути. І знову ж, хто міг би довіряти генералові Смутсу? Дехто нагадував мені про фіаско в 1908 році й казав:

- Генерал Смутс одного разу обманув нас, часто звинувачував тебе у форсуванні нових питань і піддав спільноту нескінченним стражданням. І все ж як шкода, що ти не отримав необхідного уроку – відмовлятися йому вірити! Цей чоловік іще раз зрадить тебе, й ти знову пропонуватимеш відновити сатьяграху. Але хто тоді тебе слухатиме? Чи можливо, щоб люди час від часу йшли до тюрми й були готові кожного разу зіткнутись із поразкою? Із такою людиною, як генерал Смутс, угода можлива тільки якщо він фактично доставить товари. Отримання його гарантій нічого не дає. Як можемо ми й далі вірити людині, яка робить обіцянки й потім порушує їх?

Я знав, що будуть висуватися такі аргументи, й тому зовсім цьому не здивувався. Немає значення, як часто сатьяграхі був зраджений, він довірятиме супротивнику, поки немає переконливих підстав для недовіри. Біль для сатьяграхі – те саме, що й задоволення. Тому сам лише страх страждання не змусить його до хибної безпідставної недовіри. З іншого боку, оскільки він покладається на власні сили, він не заперечуватиме проти того, щоб супротивник зрадив його, він продовжить довіряти не зважаючи на часті зради й віритиме, що цим він зміцнює сили істини та наближає перемогу. Тому в різних місцях було проведено збори, і зрештою я спромігся переконати індійців схвалити умови угоди. Тепер індійці дійшли до кращого розуміння духу сатьяграхи. Посередником і свідком у нинішній домовленості був містер Ендрюс, крім того, був сер Бенджамін Робертсон як представник уряду Індії. Тому було дуже малоймовірно, що домовленість пізніше буде скасовано. Якби я вперто відмовлявся прийняти угоду, це стало б пунктом звинувачення проти індійців, а перемога, здобута за наступні шість місяців, була б оточена різноманітними перепонами. Автор санскритської приказки "пробачення – прикраса сміливого" керувався багатим досвідом того, як сатьяграхі ніколи не дають нікому ані найменшої нагоди звинуватити їх. Недовіра – знак слабкості. А сатьяграха передбачає вигнання з серця будь-якої слабкості, а отже й недовіри, яка очевидно недоречна, коли супротивника треба не знищити, а схилити на свій бік.

Коли індійці таким чином підтримали угоду, ми мали тільки чекати на наступну сесію парламента Союзу. Тим часом комісія взялася до справи. Від імені індійців перед нею постали лише кілька свідків, що надало разючі докази великого впливу на спільноту, здобутого сатьяграхі. Сер Бенджамін Робертсон намагався схилити багатьох людей до свідчень, але йому це не вдалось, окрім випадків із кількома людьми, які були дуже налаштовані проти сатьяграхи. Бойкот комісії не призвів до жодних поганих наслідків. Її робота скоротилась, а звіт було оприлюднено зразу. Комісія дуже критикувала індійців за те, що не надали їй допомоги та відкликали звинувачення у поганому поводженні проти солдатів, але рекомендувала без затримки погодитися на всі вимоги індійської спільноти, наприклад, такі як сказування податку в 3 фунти та визнання індійських шлюбів, а також надання деяких дрібних поступок на додачу. Таким чином, звіт комісії був сприятливим для індійців, як і передбачав генерал Смутс. Містер Ендрюс поїхав в Англію, а сер Бенджамін Робертсон – в Індію. Ми отримали запевнення, що буде створено необхідний законодавчий акт із тим, щоб виконати рекомендації комісії. Що це був за законодавчий акт і як його було прийнято, буде розглянуто в наступному розділі.

L. Кінець боротьби

L

Кінець боротьби

Невдовзі після того, як вийшов звіт, уряд оприлюднив в офіційній "Газеті Союзу" Акт про зняття обмежень з індійців, яким мав розв’язати свою тривалу суперечку з індійцями; і я відразу поїхав до Кейптауну, де засідає парламент Союзу. Цей Акт складався з 9 розділів і зайняв би лише дві колонки такої газети, як "Молода Індія". Одна з його частин стосувалася питання шлюбів індійців і узаконювала в Південній Африці шлюби, які вважалися законними в Індії, за винятком випадків, якщо чоловік мав більш ніж одну дружину: тоді в Південній Африці лише одна з них водночас визнавалася його законною дружиною. Друга частина скасувала щорічну ліцензію в три фунти з кожного зв’язаного контракторм індійського робітника, який не повернувся до Індії й оселився у країні як вільна людина після завершення свого контракту. Третя частина передбачала, що свідоцтва про місце проживання, видані урядом індійців у Наталі, на яких є відбиток великого пальця власника дозволу, мають визнаватися як остаточний доказ права власника в’їжджати до Союзу одразу після встановлення його особи. У парламенті Союзу відбулися довгі та приємні дебати щодо цього акту.

Адміністративні питання, які не підпали під Акт про зняття обмежень з індійців, було вирішено в листуванні між генералом Смутсом і мною, як, наприклад, гарантування права освічених індійців на в’їзд до Капської Колонії, дозвіл освіченим індійцям, які мають право на "спеціальні винятки", в’їздити до Південної Африки, статус освічених індійців, які в’їхали до Південної Африки за останні три роки, та дозвіл більш ніж одній дружині, з якими вже був одружений чоловік, приїхати до своїх чоловіків у Південну Африку. Розв’язавши всі ці пункти, генерал Смутс додав у листі від 30 червня 1914 року:

"Що стосується застосування чинних законів, то бажанням уряду завжди було й буде надалі, щоб вони застосовувалися справедливо та з належною повагою до наданих прав".

Я відповів на цитований вище лист таким чином:

"Я підтверджую отримання вашого листа від цієї ж дати. Я глибоко вдячний за терплячість і люб’язність, виявлені Вами впродовж наших дискусій.

Прийняття Акту про зняття обмежень з індійців та ці листи остаточно завершили боротьбу у формі сатьяграхи, яка розпочалась у вересні 1906 року та яка коштувала індійській спільноті стількох фізичних зусиль і фінансових затрат, а уряду – багатьох тривожних думок і міркувань.

Як ви знаєте, дехто з моїх співвітчизників бажав, щоб я пішов далі. Вони невдоволені тим, що закони про торгові ліцензії різних провінцій, трансваальський закон про золото, трансваальський акт про поседення, трансваальський закон №3 1885-го року не було змінено так, щоб надати їм повні права проживання, торгівлі та власності на землю. Дехто з них невдоволений тим, що не дозволено вільну міграцію між провінціями, дехто незадоволений тим, що Акт про зняння обмежень не йде далі у питанні шлюбу. Вони просили мене, щоб до боротьби у формі сатьяграхи було включено всі перелічені вище питання. Я не зміг піти назустріч їхнім бажанням. Таким чином, хоч їх і не було включено до програми сатьяграхи, не можна заперечувати, що одного дня ці та інші питання вимагатимуть подальшого та зичливого розгляду з боку уряду. Не можна очікувати повного задоволення, поки індійському населенню не буде надано повних громадянських прав.

Я сказав своїм співвітчизникам, що їм доведеться виявити терплячість і всіма почесними засобами, які є в їхньому розпоряджені, вплинути на громадську думку, щоб дозволити нинішньому уряду піти далі, ніж це зроблено в цьому листуванні. Я сподіваюся, що коли європейці Південної Африки повною мірою оцінять той факт, що нині заборонено ввезення зв’язаної контрактами робочої сили з Індії, а Акт про регулювання імміграції від минулого року практично повністю зупинив подальшу вільну імміграцію індійців, та що мої співвітчизники не мають жодних політичних амбіцій – вони, європейці, побачать справедливість і, власне, необхідність надання моїм співвітчизникам прав, про які я щойно говорив.

Тим часом, якщо великодушний дух, із яким уряд вирішував проблему в останні кілька місяців, не зникне, як Ви обіцяли у своєму листі, при застосуванні чинних законів – то я цілком упевнений, що індійська спільнота по всьому Союзу зможе насолоджуватися певним миром і ніколи не буде джерелом турбот для уряду".

На завершення

Так через вісім років закінчилася видатна боротьба у формі сатьяграхи, і здавалося, що тепер індійці в Південній Африці перебували в мирі. 18 липня 1914 року я відплив в Англію, щоб зустрітись із Гокхале по дорозі назад в Індію, зі змішаними почуттями задоволення та жалю – задоволення тому, що я повертався додому через багато років і з нетерпінням чекав служіння країні під керівництвом Гохкале, а жалю тому, мені було дуже тяжко їхати з Південної Африки, де я провів двадцять один рік свого життя, до кінця переживаючи солодкий та гіркий людський досвід, і де я усвідомив своє призначення в житті.

Коли зважити на болючий контраст між щасливим завершенням боротьби у формі сатьяграхи та нинішнім становищем індійців у Південній Африці, на мить можна відчути, ніби все це страждання було даремним, або засумніватися в ефективності сатьяграхи як способу розв’язати проблем людства. Давайте розглянемо це питання. Є закон природи, що річ можна утримати в той самий спосіб, у який її було набуто. Річ, набуту за допомогою насильства, можна утримати тільки насильством, тоді як те, що набуте істиною, можна утримати лише істиною. Тому сьогодні індійці у Південній Африці можуть гарантувати собі безпеку, якщо зможуть оволодіти зброєю сатьяграхи. У сатьяграхи нема таких дивовижних властивостей, що річ, набуту істиною, можна утримати, навіть якщо відкинути істину. Це б не було бажаним, навіть якби було можливим. Тому, якщо становище інідйців у Південній Африці тепер зазнало погіршення, це свідчить про відсутність серед них сатьяграхи. Тут не йдеться про те, щоб присікатися до нинішнього покоління південноафриканських індійців, а лише про те, щоб ствердити факти. Індивіди чи сукупності індивідів не можуть запозичити в інших якості, якими не володіють самі. Ветерани сатьяграхи один за одним відійшли. Сорабджі, Качхалії, Тхамбі Наіду, парса Рустомджі та інших більше нема, й залишилося дуже мало з тих, хто пройшов крізь вогонь сатьяграхи. Ті небагато людей, що залишаються, досі перебувають у рядах боротьби, і я не маю ані тіні сумніву, що вони стануть рятівниками спільноти в день випробування, якщо світло сатьяграхи яскраво палає серед них.

Нарешті, читач цих сторінок побачив, що якби не ця видатна боротьба й несказанні страждання, які накликали на свої віддані голови багато індійців, то до сьогодні індійців вижили б із Південної Африки. Ні – перемога, здобута індійцями у Південній Африці, більшою чи меншою мірою служила щитом для індійських емігрантів в інших частинах Британської Імперії, яких, якщо їх гноблять, будуть гнобити через відсутність серед них самих сатьяграхи, та через нездатність Індії захистити їх, а не через якийсь недолік зброї сатьяграхи. Я вважатиму, що отримав цілком достатньо, якщо на цих сторінках я з певним успіхом продемонстрував, що сатьяграха є безцінною та незрівнянною зброєю, а ті, хто її здобуває, не знайомі з розчаруванням чи поразкою.

Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Сатьяграха у Південній Африці

Зміст

Вступне слово

Від перекладача

Передмова

І. Географія

ІІ. Історія

ІІІ. У Південну Африку приходять індійці

IV. Огляд причин для невдоволення: Наталь

V. Огляд причин для невдоволення: Трансвааль та інші колонії

VI. Огляд ранньої боротьби

VІІ. Огляд ранньої боротьби. Продовження

VІІІ. Огляд ранньої боротьби. Робота в Англії

ІХ. Англо-бурська війна

Х. Після війни

ХІ. Винагорода за лагідність? Чорний акт

ХІІ. Постання сатьяграхи

ХІІІ. Різниця між сатьяграхою та пасивним опором

XIV. Делегація в Англію

XV. Безчесна політика

XVI. Ахмед Мухаммед Качхалія

XVII. Ложка дьогтю

XVIII. Перший в’язень-сатьяграхі

XIX. Indian Opinion

ХХ. Серія арештів

ХХI. Перша угода

ХХІI. Протистояння та напад

ХХІІI. Підтримка європейців

ХХІV. Подальші внутрішні труднощі

ХХV. Зрада генерала Смутса?

ХХVI. Відновлення боротьби

ХХVII. Багаття зі свідоцтв

ХХVIII. Звинувачення у форсуванні нової справи

ХХIX. Сорабджі Шапурджі Ададжанія

XXX. У боротьбу вступає шет Дауд Махомед

XXXI. Депортації

XXXII. Друга делегація

XXXIII. Ферма імені Толстого - І

XXXIV. Ферма імені Толстого - ІІ

XXXV. Ферма імені Толстого - ІІІ

XXXVІ. Тур Гокхале

XXXVІІ. Тур Гокхале (закінчення)

XXXVIII. Порушення обіцянки

XXXIX. Коли шлюб - не шлюб

XL. Жінки в тюрмі

XLІ. Потік робітників

XLІІ. Обмін думками - й опісля

XLІІІ. Перехід через кордон

XLІV. Великий Похід

XLV. Всі в тюрмі

XLVI. Випробування

XLVIІ. Початок кінця

XLVIІІ. Попереднє урегулювання

XLIX. Обмін листами

L. Кінець боротьби

На завершення

Вступне слово

Вступне слово

Від перекладача

Від перекладача

Передмова

Передмова

І. Географія

І

Географія

ІІ. Історія

II

Історія

ІІІ. У Південну Африку приходять індійці

III

У Південну Африку приходять індійці

IV. Огляд причин для невдоволення: Наталь

IV

Огляд причин для невдоволення

Наталь

V. Огляд причин для невдоволення: Трансвааль та інші колонії

V

Огляд причин для невдоволення

Трансвааль та інші колонії