Про булінг, майнову нерівність та відповідальність
Уже не радянські часи. І факт є факт: рівний старт у суспільстві – не у всіх. У тих милих малюків, яких сьогодні мами вигулюють у візочках, доля складеться геть по-різному. І вплинуть на це не тільки їхні особисті здібності, але й наявність чи відсутність підтримки, зіткнення з підтримкою або знецінюванням у житті.
Наразі держава пропонує певну підтримку дітям із «соціально незахищених верств». І взагалі в українських дітей є різноманітні можливості розвиватися незалежно від достатку батьків. Можна читати книги, бувати в театрах, кіно, музеях, на майстер-класах… Дуже багато корисного для себе брати в інтернеті. Відвідувати гуртки, заходи соцслужб та фондів… Певні можливості для того, щоб розширювати кругозір, справді є. Суспільство якось сприяє.
Проте в особистісному спілкуванні школярі нерідко зіткаються з проблемами через майнову нерівність. У класі, у школі, надворі чи в місцях дозвілля. Майнова «неоднаковість» може ставати причиною конфліктів, булінгу. Через цю «майнову нерівність» складно буває всім: і вчителям у класі, де вона є, адміністрації школи, батькам і самим дітям.
Конфлікти «через майно» - лобове зіткнення цінностей
Чому ситуація «майнової нерівності» в дитячому колективі так складно переживається? Тому що на очах дітей та дорослих відбувається лобове зіткнення різних цінностей. Немарно кажуть: «Ситий голодному не товариш». Різні цінності буває справді непросто «примирити».
«Я готовий матеріально підтримати, і хочу, щоб матеріальне не було головним у навчальному процесі. Я хочу, щоб школа розвивала кругозір моєї дитини, підтримувала певні риси характеру, мотивувала до розвитку, здобуття знань». Із таким меседжем звертаються до школи деякі матеріально спроможні батьки.
Їхні цінності: виховання дитини, розвиток, знання, повага, ненасилля, дотримання прав дитини.
«Я не готовий матеріально підтримати. Я не готовий усвідомити своє реальне матеріальне становище. Я відчуваю безпорадність, маю чимало психологічних захистів, щоб не брати на себе відповідальність за матеріальну підтримку моєї дитини. Я намагаюся відгородитися від того, що відбувається з моєю дитиною, бо вона уособлює мої сором і страх. Тому мені байдуже, як вона поводить себе в школі, тільки б не треба було носити туди гроші», - скажуть інші.
Цінності таких батьків: гроші, самоствердження, припустимість насилля. Вони байдужі до того, як розвивається їхня дитина, як себе поводить. Не прагнуть реалізовувати її права.
«Бідні, але горді» - у сучасному українському суспільстві це не спрацьовує. Для всебічного якісного, конкурентного розвитку дитини потрібна матеріальна підтримка. І якщо у свій час мотивацією до народження для якихось людей були «дитячі гроші», які можна щомісяця отримувати на картку, настає час, коли в цю дитину стає необхідно вкладати щось матеріальне. І як батьки не прагнуть це здійснювати, то вони та їхня дитина в певному соціальному колі стають стороною конфлікту. Бо наявна різниця цінностей з іншими представниками певного суспільного кола.
Бувають і «майнові конфлікти навпаки»: коли «середня» дитина опиняється в колі дітей більш спроможних батьків. Така дитина замість всебічного розвитку та підтримки своїх здібностей отримує знецінення через свій матеріальний рівень. Так буває в корумпованих колективах, де найпершою цінністю є не навчальний процес та набуття знань, а матеріальна спроможність батьків, від якої вчителі та адміністратори школи відчувають себе «залежними».
«Середня» дитина та її батьки в таких колективах відчувають знецінення. Це також конфлікт цінностей, але він коріниться в найсерйознішій проблемі українського суспільства – корумпованості, незаконному чи неетичному набутті капіталів деякими особами, та у можливості таких осіб здійснювати вплив на суспільну думку. Набувши капітали незаконно, не відчуваючи меж у суспільних відносинах, такі батьки виховують дітей у дусі «ти нікому нічого не винен, насильство припустиме, знання та вихованість - не цінність, усе можна купити, в освіті та культурі немає сенсу, ти вищий за розумних, знецінюй їх».
У таких колективах знання та виховання не є цінністю. Там цінністю є статки та вплив батьків, здобуття грошей та впливу за будь-яку ціну, навіть ціною насилля. Тому дитина, яка орієнтована на розвиток та вихованість, у такому колі буде зіткатися зі знецінюванням та булінгом. Крім того, через ціннісну різницю дітям та батькам з цих кіл буде неможливо пояснити, навіщо потрібні знання в країні, де занедбана наука, а основним і чи не єдиним показником адаптованості багатьма чомусь визнається матеріальна спроможність.
Сама наявність конфлікту на майновому грунті може стати причиною сегрегації, відділення одних дітей від інших за певною ознакою. Втім, причина такого «розшарування» українських школярів – ціннісна. А не тільки фактична кількість грошей у гаманці в батьків.
Таким чином, усе українське суспільство ділиться на «кола». Найцікавіше, яка саме цінність стає в основі цього поділу в тій чи іншій ситуації.
«Класова сегрегація» дітей
Ціннісні конфлікти породжують класову сегрегацію. Більш матеріально спроможні батьки намагатимуться відділити своїх дітей від «бідних, як є носіями інших цінностей». У кінці кінців, батьки відповідальні за здоров’я та розвиток своїх дітей, і не повинні ставити під удар реалізацію їхніх прав на розвиток, психічне та фізичне здоров’я там, де іншим батькам до всього цього байдуже.
Тож вибір школи мотивується не лише пропозицією послуг, а, насамперед, ціннісними маркерами. Знецінюватимуть дитину через матеріальний рівень чи підтримуватимуть незалежно від нього? Або чи моя дитина знецінюватиме інших через мою матеріальну спроможність, чи самостверджуватиметься за рахунок власних здібностей? Чи відповідають цінності школи та кола в класі цінностям нашої родини?
Ці ціннісні питання хвилюють батьків насамперед. І кожен робить свій вибір, вирішує ситуацію по-своєму, як може. Ідеального рецепту немає.
І українські діти, і система освіти зараз стали на порозі цього «капіталістичного явища» - сегрегації. Більш матеріально спроможні батьки не хочуть, щоб їхні діти вчилися з «проблемними» чи «матеріально невдоволеними», «закомплексованими» дітьми. Менш спроможні не хочуть, аби їхні діти «набиралися» негативних рис – заздрості, підлабузництва – у спілкуванні з дітьми більш спроможних. «Середні» не хочуть, щоб їхніх дітей знецінювали, прагнуть добитися, щоби школа сприяла реалізації всіх прав дитини.
Незважаючи на те, що в нас є принцип рівного доступу до освіти, відкрилося чимало приватних шкіл або «напівприватних», «для багатих», а безліч звичайних шкіл недалеко пішли від негативної радянщини у всіх проявах. «Розділ» дітей існує, це складно заперечувати.
У корумпованій країні це аж ніяк не здорова конкуренція, це справжня сегрегація: діти «колись рівних» людей стають, у всіх сенсах, нерівними. І ця нерівність часто визначається не здібностями, а тим, що батьки деяких з них змогли збагатитися в незаконний чи в неетичний спосіб, не «заробляючи», а маніпулюючи, використовуючи корупційні схеми. Основна частина суспільства відчуває неможливість визнати «елітою» тих, хто вкрав.
У цьому контексті українське суспільство негативно сприйняло нововведення законодавства щодо прикріплення дітей до шкіл за місцем прописки. Українці зрозуміли це як, мовляв, «нема чого бідним чи середнім дітям з масивів відвідувати школи в центрі». Нововведення сприйняли як чергове намагання класу, який вважає себе «вищим», зробити зручно для себе.
Утім, навіть якщо більш спроможні матеріально «виділять» своїх дітей та згрупують їх у декількох «престижних» школах, де вони будуть «варитися» серед собі подібних і не відчувати дискомфорту при зіткненні з носіями інших цінностей та досвіду, від ціннісного конфлікту «сегрегація» навряд чи когось врятує.
Діти тих, хто нажив свої статки неетично чи незаконно, не стануть розумнішими та розвинутішими за здібних навіть у найкрутішій школі. А у «звичайних» СЗШ теж не вийде досягти «вирівнювання під гребінку», знецінюючи та підганяючи під «загальний рівень» більш здібних дітей та, в інтересах адміністрації, «підтримуючи» грошовитих.
Наразі «сегрегація» відбувається на ціннісному та матеріальному грунті, формуюючи «кола» школярів за ознакою матеріальної спроможності батьків. І розрив між цими «колами» більшає. Чи має це підкріплюватися «прикріпленням» дитини до школи за пропискою, щоб ізолювати «багатих» від «бідних», чи ця «сегрегація» має відбуватися на основі інших цінностей: набуття знань, кругозору, здібностей, розвитку аналітичного, наукового мислення?
СЗШ: уся в білому?
Звісно, зараз в Україні все так, що, обираючи школу для дітей, батьки мають думати не тільки про гроші, але й про коло спілкування. «Рівень» розвитку та матеріальної підтримки учнів у тій чи іншій школі має бути адекватним можливостям родини.
Інакше проблем буде складно уникнути: невдоволення через нерівність кругозору чи матеріальних спроможностей постійно буде переслідувати і дорослих, і дітей. Навчання «не в своєму» колі – це стрес.
Батьки з «середнього суспільного класу» можуть зробити вибір чи на користь «крутішої» школи, чи на користь «звичайної». У першому разі вони мають зважувати свою відповідальність за свої матеріальні можливості, у другому – за реалізацію прав своєї дитини. Наприклад, права на всебічний розвиток: більш розвинена дитина не зобов’язана бути «кращою серед гірших», а також переживати приниження та знецінювання в класі через свої більші здібності чи ширший кругозір.
Батьки – представники середнього класу нерідко обирають для дітей не «золото, що бліщить», а навпаки, щось простіше та доступніше, демократичніше, ніж, наприклад, коло спілкування з депутатських дітей та «повинність» дитини кожного дня їздити до школи та назад по півтори години. Ще один аргумент таких батьків – бажання навчити дитину адаптовуватися, схвалюване сучасними психологами.
Тому основну кількість учнів СЗШ складатимуть діти батьків не з банківськими статками, але з гідною середньою чи високою зарплатнею. Не мільярдери, а наймані співробітники, ФОПи, ТОВ. Які, можливо, «потягнули» б і приватну школу чи «крутий» ліцей, але з певних причин не хочуть і обирають для дитини СЗШ біля дому. У багатьох випадках це не батьківська лінь, а виважене й свідоме рішення, яке грунтується не лише на матеріальному питанні.
Звісно, у класі будуть діти з бідніших сімей. Отже, грунт для розвитку конфліктів на майновому рівні є й тут. Нескладно уявити, що в приватних чи елітних школах, де певне коло вже сформовано, «ціннісне» питання якось врегульовують «на вході»: «сегрегація» - так «сегрегація»! Така школа може запропонувати батькам дитини статут, певну домовленість чи договір, який врегульовує питання цінностей.
Який підхід до цього може запропонувати звичайнісінька СЗШ? Яка тепер зобов’язана «взяти» дитину за місцем прописки? Про реалізацію яких цінностей школа готова домовитися з дитиною та її батьками? Що школа може запропонувати в ціннісному сенсі?
Запропонувати щось може той, хто щось має й за це відповідає. Тож кожна школа, яка як сторона певних суспільних відносин усвідомлює себе носієм певних цінностей, усвідомлює, крім освітньої та виховної, навіть свою масово-комунікаційну функцію, і яка може щось запропонувати в ціннісній дискусії, має бути готовою визначити й свою відповідальність – перед дитиною зі списку в класному журналі, перед її батьками.
«Адаптовуватися в школі» - це не значить «виживати». Реалізація прав дитини на життя та здоров’я – це відповідальність школи, і вчителів, і адміністрації.
«Набувати знань» - не значить переживати знецінювання для «зрівняння» з нижчим загальним рівнем класу.
«Мати підтримку вчителів» - не значить маніпулювати їхньою залежністю від матеріального статку чи впливу батьків.
Журналістам, певно, було б цікаво, у рамках суспільної дискусії, порівняти шкільні устави чи договори, які містять твердження про цінності та відповідальність конкретного навчального закладу перед дитиною та батьками – де відображений саме цей бік відносин. Все ж таки, що для шкіл наразі найголовніше: батьківські статки чи інші цінності?
Проте одним з найголовніших питань у розмові про відповідальність шкіл перед дітьми та батьками є те, яку дитину насамперед підтримуватиме школа: ту, яка має здібності за низьких матеріальних можливостей? Чи ту, яка менш здібна, але більш багата? Ту, яка самостверджується працею, чи ту, яка самостверджується батьківськими статками, впливом? На підтримку яких дітей є орієнтованою конкретна українська СЗШ: на бездарів, які прорвуться самі, чи на талантів, яким, як відомо, треба допомагати?
Яким чином про те, які цінності в практиці підтримує та чи інша школа, може дізнатися суспільство?
Запрошуємо до дискусій на сторінку інформаційного проекту «Булінг у школі»: https:/
