Глухий кут «справи Кириленко»?

Марно сподіватися, що Катерину Кириленко, у народі – Лептонівну, яку застали на плагіаті та псевдонауці позбавлять наукового ступеня, бо поки що Україна являє собою традиційне суспільство, домодерну державу та ресурсну економіку. На рівні щоденних практик ми знаходимося десь напередодні епохи Відродження, тобто за 600-500 років до часу, в якому існують інші суспільства.
Так, треба визнати, що у нас відсутні ключові ознаки сучасності. Давайте назвемо головні з них.

1. Закони як безособові правила, що регулюють будь-які відносини. Їхня наявність не має вводити в оману, оскільки вибіркове та викривлене застосування в руках статусних авторитетів знищує принцип рівності перед законом. Пропозиція пані міністра з освіти і науки Лілії Гриневич виправити ситуацію шляхом розробки нової нормативної бази є сумнівним «рятівним кругом». Ми можемо створити нові норми, проте ніхто їх не застосує проти жінки віце-прем’єр міністра. Навіть спеціально для цього призначений новий орган НАЗЯВО – Національне агентство з якості вищої освіти, нічого не зробить. По-перше, до нього потрапили не тільки люстровані особи, але й у керівництві викрито плагіатора пана Волосовця та хрещеного батька фабрики дисертацій пана Вижву. А по-друге, суспільство не має інструменту примусу до діяльності. Ми можемо у судовому порядку встановити факт бездіяльності або шкідливої діяльності, проте примусити до конструктивної, змістовної діяльності не здатні. Очевидно, що члени НАЗЯВО будуть із завзяттям підтримувати устої домодерної України, бо це відповідає їхньому персональному становленню як успішних членів цього суспільства і НАЗЯВО. Нагадаю, попередньому міністру Сергію Квіту спроба протистояти Кириленкам і Ко коштувала посади та зламаної волі, бо прийшлося всупереч власній позиції «загрібати сміття під килимок».

2. Ринок, як сфера контрактних, тобто рівноправних відносин та нерівноцінного обміну, що передбачає доплату за додану вартість і прирощення капіталу. Давайте будемо відвертими: у нас ніколи не існувало ринку, тобто всі відносини щодо обміну регулювалися іншими речами, зокрема централізованим розподілом ресурсів. У цій нелегкій справі той, хто ближчий до «сонцесяйних щасливчиків долі», тобто до центру прийняття рішень, отримує більше. А сама близькість забезпечується лояльністю і перманентною підтримкою осіб, які входять до клану, ширше - мережі влади. У цій системі координат не існує відповідальності перед законом. Є лише відповідальність перед «сонцесяйними» та кланом. «Справа Кириленко» виявила таку групу безвідповідальних перед законом, проте лояльних до влади осіб, до складу якої увійшли члени спеціалізованої вченої ради НУБІП на чолі з ректором та бувшим міністром освіти і науки Ніколаєнком С. М., а також представники вишів, які надали відгуки на автореферат та дисертацію (див. Чорний список). Окремої згадки заслуговують ректори вишів, які підписали липові довідки про впровадження. Це - Носко М.О. (Чернігівський національний педагогічний університет), Постоловський Р.В. (Рівненський державний гуманітарний університет), проректор Ільченко М. І. (НТУУ «КПІ»), в.о. ректора Бігус О. О. (Луганська академія культури і мистецтв), в.о. ректора Бондар І.С. (Київський національний університет культури і мистецтв) (див. кадр 30-33 презентації). Всі ці громадяни, які порушили численні закони, є безкарними, бо знаходяться під захистом патрона Кириленка. Їм ніхто і ніщо не загрожує. Проте, активістам, які оприлюднили ганебні факти, загрожує застосування державного апарату насилля, бо віжки, зокрема, знаходяться у руках чоловіка Лептонівни. Корупція та конфлікт інтересів становлять суть «справи Кириленко» та унеможливлюють зрушення ситуації у правове русло.

3. Авторство та знання, як сила. Авторство – рушійна сила науки, оскільки закріплює участь людини у прирощенні знання. Знання є результатом задоволення потреби пізнання, як пошуку способів опанування дійсності. Людина стає науковцем тоді, коли спроможна актуалізувати запит на пошук та пізнання. Інша річ, що актуалізація пошукової поведінки може відбутися спонтанно, під впливом обставин, а може – на основі сприятливих умов, наприклад, виховання та навчання, які створюються у суспільстві задля підвищення його знатності до виживання. У будь-якій сфері діяльності застосовується пошукова функція, проте тільки в науці вона реалізується як інститут. Сказане вище жодним чином не стосується української науки. У нас знання ніколи не були силою, бо на них з’являється попит тільки за умов ринкової економіки. У квазісередньовічній Україні силою є ресурс і влада, боротьба за які становить суть соціальної динаміки. Як показала «справа Кириленко» вона знаходиться у глибокій кризі, ознаками якої є заперечення визнання авторства, узаконення псевдознання (див. висновок ХНПУ та транскрипт рішення спеціалізованої вченої ради НУБіП), підміна потреби пізнання на отримання статусу у вигляді диплому, доплати за ступінь та можливостей для обіймання посади (К. Кириленко імовірно готували для обіймання посади ректора КНУКіМ).

4. Інновації як результат комерціалізації наукових розробок. У демократичному суспільстві з ринковою економікою спеціалізація та кооперація призводить до прискореного прирощення знання та його практичного використання для суспільних змін. В Україні в умовах масової імітація наукової діяльності інновації не тільки не створюються, а запущено процес знищення інноваційного потенціалу через розширене відтворення псевдонауковців. Так, наприклад, у структурі захистів кандидатських ступенів дисертації «природничників» та «технарів» становлять 24%, напротивагу 60% робіт представників соціально-гуманітарного блоку. У структурі захисту докторських дисертацій це співвідношення перетворюється на 21% до 70% (на сайті Служби статистики). Достеменно нікому не відомо яку частку в захищених соціально-гуманітарних роботах складають дисертації з плагіатом, компіляціями та псевдонауковими твердженнями. За оцінками учасників антиплагіатної ініціативи «Дисергейт» таких в залежності від спеціальності може бути від 15 до 80%. Зростання навантаження на державний бюджет та скорочення його доходів призводить до перегляду «сонцесяйними» питання про фінансування науки, зокрема скорочення видатків на утримання НАН України. При цьому щорічно, наприклад за умови 15% рівня плагіату та псевдонауки, на виплату доплат за присуджені неправомірно наукові ступені держава витрачає понад 300 млн. гривень.

Загроза від плагіату та псевдонауки не обмежується проблемою виконання законів, захисту авторства, негативного кадрового відбору чи вартістю утримання паразитів від науки. У сукупності вони несуть колосальну шкоду суспільству, державі та економіці. Зосереджуючись на безкінечному переписуванні контенту задля отримання статусів – дипломів, ступенів і звань, ми втрачаємо дорогоцінний час та енергію, який могли б присвятити навчанню чи створенню нового. Іншими словами, ми закопуємо інтелектуальний потенціал країни. А утвердження псевдонауки є вкрай небезпечним з огляду на складність та взаємозалежність технологічних, соціальних, культурних політичних та інших частин спільного середовища, яке постійно потерпає від некваліфікованих дій безвідповідальних лідерів та посилюється неадекватною поведінкою загалу.

Стратегічним виходом із ганебної ситуації є модернізація країни, в якій закон набуде безособового характеру поряд із розвитком ринкової економіки, становленням та захистом авторства, прирощенням знань та створенням інновацій.

Тактичні виходи можливі за двома напрямами, один з яких, так чи інакше, прийдеться обрати регулятору:

1. За умови збереження гарантованих доплат треба посилити регулювання та контроль з боку державних органів за претендентами на присудження наукових ступенів/одержання вчених звань. Провести наскрізну та повну перевірка всіх будь-коли захищених робіт на наявність плагіату та псевдонаукових тверджень. У разі виявлення порушень – позбавити винних наукових ступенів/вчених звань та застосувати покарання до відповідальних осіб.
2. Відмінити доплати та повністю дерегулювати сферу присудження наукових ступенів/присвоєння вчених звань, передавши всі пов’язані із цим повноваження вишам та науковим установам.

Альтернативним шляхом є самоорганізація наукової та освітньої спільноти та її тиск на владу задля позитивних зрушень. Започаткування та розвиток практик академічної доброчесності і соціальної відповідальності. Впровадження рецензування наукових праць, сприяння позитивному кадровому відбору. Інформування громадськості про перебіг справ з модернізацією науки та освіти.

І першим кроком на шляху модернізації має стати позбавлення Катерини Михайлівни Кириленко ступеня доктора педагогічних наук. КРАПКА.

P.S.: для демотиватора використано зображення з публікації