Українська міжнародна політика: міфи і спростування
Про міжнародне становище України зараз говорить чи не кожен. Проте переважно ідеться про конкретні кроки: ті чи інші переговори чи угоди. Проте є кілька міфів, які червоною ниткою проходять через усі дискусії. Нижче поданий особистий погляд автора на них – та спростування.
1. Всі проблеми України від того, що ми не закликали виконувати Будапештський меморандум / не ввели воєнний стан / просили зброю не тими словами
Міжнародний договір, згадка про який вирішує всі проблеми – це взагалі давня мрія світу. Але так не буває, і про це, взагалі-то свідчить уся історія ООН. Якщо ж серйозно – уявімо, що ми таки закликали. І ввели. І що далі?
Без серйозних політичних аргументів ці слова – просто слова. І апелювати до цього – лише показати, що інші аргументи вичерпалися. З таким же успіхом можна змінити прапор.
Дуже сумнівно, щоб Меркель і Обаму різко замучила совість від українського заклику. Бо жодного реального впливу він не матиме, а способів відмови – не менше, ніж зараз.
До прикладу, питання Будапештського меморандуму можна передати в ООН, де воно застрягне років на 20. Або послатися на те, що у договорі присутня РОСІЯ (а вона там є) – і закликати домовлятися з нею як гарантом. Трактувати цей документ можна по-різному, а Україна поки не в тому стані, щоб її слово звучало переконливіше.
2. Нас не люблять
Найцікавіше, що це не зовсім міф. Себто, особливою любов’ю до України світ точно не страждає. Інша річ, що це наслідок не якоїсь несправедливості світу, а того, що у нас донедавна не було зовнішньої політики. Окремі якісні кроки – були, цілісна ж політика - відсутня.
По суті, не люблять не нас, а той образ України, який склався за останній час. Асоціюється вона (сюрприз!) зовсім не з солов’ями та вишиванками, а з війною, корупцією та російським впливом. Це навіть не Куба – там хоча б є ром і тепло. І чому пересічний француз після цього має любити Україну?
Тож перше, що потрібно Україні – грамотна інформаційна політика. Як мінімум, коли російські автори знову напишуть у провідних світових ЗМІ про фашизм в Україні – треба відповідати. І не у Фейсбуку, а на тих же сторінках (баланс думок і все таке). А як максимум – постійно нагадувати про себе.
По суті, кожне засідання у Раді Європи, закордонна зустріч чи прийом – безкоштовний спосіб розповісти щось нове і цікаве. І що яскравіше і привабливіше це буде, то легше потім стане отримати кредит або гуманітарну допомогу. Натомість доки ми бездіємо (а часто українські делегати то спізняться, то прийдуть з порожніми руками) – цю нішу швиденько займає ясно хто із розповідями про українську хунту.
Як не дивно, визначну роль грає культурна дипломатія. Не вірите? Згадайте «Хоробре серце», після якого про Шотландію заговорили з новою силою. Або ж навіть недавню популярність Росії, «бо там Пушкін і Чехов». Тому різні мистецькі форуми – не забаганка для розваги, а хороший спосіб просунути свою країну. Німець, який читає Жадана і слухає «Океан Ельзи» уже не сприйматиме Україну як окраїну Росії.
3. Яка різниця, хто там що думає? Важлива думка керівника країни, а він…
Для СРСР ця схема працювала на «ура». Усе-таки стратегічні рішення приймало лише вище керівництво, і воно не залежало ні від чого. Зараз у світі все складніше.
Уявімо, що держава та громадяни починають просувати інформацію про досягнення України (і ці досягнення є) у світі. Відповідно, американська чи німецька преса починає приділяти цьому увагу: є така-то країна, робить багато цікавого, стрімко розвивається, наука, культура – все як слід. Згодом перед виборами кандидати проводять соціологічні опитування (так-так, у них теж є соціологія і політика).
І респонденти (не тільки любителі справедливості, а і бізнес та туристи) в один голос кажуть: Україна нам цікава, її не можна кинути напризволяще.
І ось тоді з програм зникають тези про «примирення з Росією» за рахунок України і починають розмови про права суверенних держав. Рейтинг – велике діло.
А тепер просто уявімо, що станеться у протилежному разі – коли ці ж кандидати отримають соціологію, яка покаже: про Україну люди нічого не знають, і взагалі їм це байдуже. Тоді різко виникне тема «навіщо нам санкції». А у Нідерландах збиратимуть підписи за виключення нашої країни з Угоди про асоціацію.
4. Ми можемо змінити світ, а нам не дають
Ця тема стара – як світ, який ми можемо змінити. І ще один важливий чинник підтримки України. Світ – спільнота вельми меркантильна і мислить конкретними поняттями. Тому чути про країну, де перемогла гідність – цікаво, але про країну, де перемогла чесна ринкова економіка ще цікавіше.
Яскравий приклад тут – успіх Грузії. Як ця країна стала світовою сенсацією? Відповідь проста: швидкі і успішні реформи і навіть іноземні інвестиції. «Тут можна робити бізнес» - це звучить набагато краще ніж навіть «Правда на нашому боці». А якщо це поєднане – взагалі добре.
Відповідно, скільки б ми не проводили красивих презентацій, потрібні реальні зміни. Без них не буде жодного серйозного визнання. Ще краще – запропонувати світові щось цікаве. Тоді увага нам гарантована.
Свого часу цим шляхом пішла Туреччина. Дешева (порівняно з Європою і США) і якісніша (порівняно з багатьма азійськими країнами) робоча сила, туристична привабливість – це все рецепт успіху турків. Подібним шляхом може піти і Україна – достатньо знайти ключові точки (ІТ, агропромисловий комплекс, можливо – легка промисловість) і зробити їх доступними інвестору. Ось тоді у спокої та стабільності нашої країни буде зацікавлений бізнес, а це – найефективніші в світі лобісти.
Не треба забувати і про безпековий фактор. Зрештою, усі європейські країни переживають за свої кордони. А якщо замість вічної дірки з українського боку буде надійно закритий рубіж і сильні спецслужби – рахуватися з нами будуть. Хоча б для того, щоб на сході ЄС було тихо і спокійно. А далі можна подумати і про експорт безпекової продукції.
Навіщо це все? Насправді, іншого вибору у нас нема. Політика не терпить пустоти. Україна не змогла запропонувати українських представників Донбасу – тож американці почали домовлятися з Ахметовим. І якщо ми не будемо самі представляти себе у світі – цим займуться інші.
