Таємниця Корецького замку: правдива історія про славетну минувщину)
Усі події, описані у повісті - суто історичні і документально завірені. Дякую Тіні за інфу та ідею (http:/
I. Пояс вірності
Князь Самуель-Кароль Корецький увійшов до покою. У ліжку під масивним золоченим балдахіном спала його дружина, пані Марціана з Бобрка. Охмістриня, панна Красовська, сиділа поруч із розкритою книжкою. Вочевидь, читала господарці на ніч, поки та не заснула. Мабуть, зачиталася.
Князь жестом показав їй на двері. Почекав, поки вийде, а тоді підійшов до ліжка.
Різким рухом зірвав з дружини ковдру. Кілька хвилин роздивлявся. Княгиня Марціна з Бобрка, удовиця покійного вельможного Яна Кароля Тарла, віслицького каштеляна, лежала перед ним у самій лише сорочці. Увісні сорочка зісковзнула, оноживши ліве плече.
Князь підніс свічку і подивився - чи нема там бува чого? Пригадав же ж бо, що сталося із графом де ля Фер у Франції - одружився з гарною паненкою, а в тої - клеймо у формі лілеї, яким тамтешня прокуратура помічає злочинців. Довелося її втопити, а самому податися до королівських мушкетерів.
- Хвала Богові, - сказав собі князь. Плече було чисте, без жодної подряпини. Та й як воно могло бути інакше? Сам же ж перевіряв Марціаніну біографію: усе ідеально. Шляхетна пані, перший чоловік помер. Якби там щось не те було, цілий Бобрик про це б балакав!
Заспокоєний, князь поставив свічку і задрав дружині сорочку. Та все ще спала - тільки пойожувалася від холоду. Корецький дістав з кишені ключа і почав відмикати пояс вірності. Замок заскреготав, але не піддався.
"Знов заржавів, - подумав феодал. - треба буде змастити".
Від скреготу княгиня прокинулася.
- А, це Ви? - позіхнула вона.
- Та я, Ваша мосць, хто ж ще? А ...!
Князь сказав недобре слово, адже ледь не защемив пальця.
- Заїдає, холера, - пояснив він.
- То може не треба сьогодні? Почекаємо до завтра, а там, як люди, покличемо коваля...
- Та мені ж тепер хочеться!
Корецький натиснув зі всієї сили.
"Зараз ключа зламає" - подумала княгиня.
Але тут - о диво! - замок відкрився.
- Нарешті... - князь витер лоба. - Якби Ви знали, як я ненавиджу цю техніку! Увесь час ламається!
Він сів на ліжко перепочити.
- Та робіть вже, за чим прийшли! Тільки швидше, бо спати хочеться!
Вона розвела ноги і заплющила очі.
Князь приступив до виконання подружніх обов'язків.
Стоячі за дверима, панна Красовська підглядала у щілину.
"Навіщо оті муки? - думала охмістриня. - Вони ж не кохають одне одне. Ба, та навіть і не хочуть. Чому не милуватися із тими, хто на те чека?
Як вона хотіла б бути на його місці! Або ж на місці княгині...
- Підглядаємо?.. - почула вона голос. - Не добре...
Охмістриня обернулася. Перед нею стояв Яків Гарбовський, покойовий князя Корецького. Той, що, за його ж словами, "відомий з доброї слави, здобутої в експедиціях різних коронних лицарськими справами". Що то за "лицарські справи", Красовська могла здогадатися.
- Знаю, що не добре, - сказала покоївка.
- Ану, дай я подивлюся! - Гарбовський зазирнув до щілини. - Бррр, нічого цікавого! Кохаються, ніби це якийсь обов'язок.
- Що взяти з феодалів! - обізвалася охмістриня. - Експлуатують трудящий люд, а самі навіть оргазму наздобути не вміють.
- Дурниці! Я он теж феодал -експлуататор, але в мене таких проблем немає.
- Та ну?
- Можеш переконатися!
- Та переконалась вже, горе Ви моє! "Відстрілявся" та й заснув, а щоб жінку задовільнити, як треба...
- Вічно вам, паннам, чогось не вистачає! - образився Гарбовський. - Прямо як змовилися останнім часом!
Малюнок з галереї Jacka Widora (http:/
ІІ. Оргія
Тут увійшов писар Тишовський.
- Тище, тище... - зашипів він. - Вас півзаку чує. Спати через вас не можемо!
Рідко то було, щоб прізвище настільки підходило до людини. Адже був той писар спокійний, шуму та скандалів не полюбляв.
- А що, так вже чути? - здивувалася Красовська.
- Всі перебудили! Мене от делегатом до вас відправили... О, то ви за князем підглядаєте?
- Підглядаємо, - погодився Гарбовський.
- А знаєш, що він з тобою зробить, якщо дізнається? Спершу голову відрубить, а потім ще й пристрілить!
- А за мною? - спитала Красовська.
- І тобі голову відрубить. Ну, дайте подивитись...
Він зазирнув до щілини.
- От, тепер і тобі голову відрублять, - пожартував Грабовський.
У коридорі почулися кроки.
- І мені, і мені б подивитися! - почули вони.
То був Дениско, йому ще й 12 не було.
- Малий ще, - відмахнулася Красовська. - От поживеш з наше...
- А як не пустите, то поскаржуся пану князеві, що ви такі пустоти робите! Він вас усіх трьох на горло покарає!
- Циць, шкєт! - гукнув Гарбовський.
Дениско втік.
- Нудно це в них виходить... - зітхнув писар. - Княгиня вже носом куняє, а князь усе ніяк справу не докінчить... Пішли, знаєте, звідси...
- І правда, - погодилася Красовська. - тільки куди? Спати ще не хочеться...
Очі в Гарбовського запалали.
- Ідея! - закричав він. - А давайте влаштуємо оргію! Утрьох!
- Та бачила я вже твої оргії! - відмахнулася Красовська. - Шуму багато, а насолоди ніякої!
- Та я ж усе по науці, - виправдовувався Гарбовський. - От дивись!
Від дістав з кишені рукописну книжку.
- Цама Сутра... - прочитала Красовська.
- Не "цама", а "кама", бо це латиною! - покойовий аж образився. - "Cama Sutra, magna libros amoris". Там різні пози є, і взагалі...
- Тище, друзі... - зашепотів Тишовський. - Це те, що ти мені того разу показував? Там, де жінка на голові стоїть?
- Не збираюся я на голові стояти, - обурилася Красовська. - Зачіску попсую. Хай чоловіки стоять, якщо їм треба. Вони і так усе роблять стоячи!
- Та не на голові ж, - запротестував Тишовський.
Зрозумів бо, що га голову поставлять саме його.
Двері відчинилися і з покаю вийшов князь Корецький.
- Я все чув, - обізвався він. - Невагу до пана змивають кров'ю. Ну, кому першому голову відрубувати?
- От йому, - закричав з-за рогу Дениско, вказуючи на Гарбовського. - Він мене шкєтом назвав.
- Ну, Якову та Якову... Потім Тишовському, а потім - тобі, Красовська...
- Ясновельможний князю, а може іншим разом? - почав писар.
- Та ну, скільки ж можна відкладати? От я, знаєте, читав на днях цікаву книжку. Французьку, маркіза де Сада. Там стільки ідей!
- Яких ще ідей? - занепокоївся писар.
- Ну, всяких... От що б, на приклад, як тебе, Красовська, висікти хлистом, а потім полити соленою водою? Цікаво, правда?
- Не цікаво, - заперечила охмістриня.
- Не могли Ви де Сада читати, - зауважив Яків Гарбовський.
- Це чому?
- Бо він жив у XVIII столітті, а ми - у XVII.
- Ну, годі, годі... - сказав князь. - Тут за державними справами взагалі на колендар не дивишся...
- Знаєте, князю! - запропонував покойовий. - А може підете з нами на оргію?
- Що, знов за Кама Сутрою?! - обурився Корецький. - Щоб на голові стояти?! Пошукай кого іншого!
Тим часом, охмістриня зазирнула до покою.
- Ясновельможний княже, - жахнулась вона. - Та Ви ж пані Марціяну забули закрити! Ото спить собі, а пояс вірності не зачинено.
- А й правда! - князь схопився за голову. - Забув!
Він побіг до ліжка і довго возився із замком.
Тим часом друзі вибігли на вулицю.
Повернувшись, Корецький махнув рукою і пішов спати.
Красовська, Гарбовський і Тишовський сиділи попід вежею і дихали нічним повітрям. Місяць плив поміж хмарами. Легкий вітерець грав гілками дерев. Навколо було тихо-тихо.
Красовській стало сумно. "Скоро почнеться національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, - подумала вона. - І не буде вже на землі спокою..."
Але думати про таке не хотілося.
- Ви чули, що сталося у Білорусі? - сказав зненацька Тишовський. - В княза Ольшанського збігла дружина!
- Як збігла?! - здивувалися всі.
- Та з коханцем. А ще й захопили з собою усі його гроші!
- Ух ти! - зацікавався Гарбовський. - То може й нам таке зробити?!
- Та шкода ж нашого князя, - обірвала Красовська.
- Як будете бігти, то, будь ласка, без мене, - відрізав писар. - Я вам не хлопчик, щоб бігати лісами, ховатися по болотах та ще й тягати важкі скарби! Мене й тут не зле годують!
- Та вже не біжемо, - заспокоїв Яків. - Споавді, і князя шкода, і важке тягати не хочеться.
У темряві почувся стукіт копит.
- Може то дике полювання короля Стаха? - припустив Тишовський.
Вершник показався з-поза лісу. Виявилося, що ніякий це не король Стах, а навпаки - пан Чаплинський з Чигирину, відомий своєю ворожнечею з національним героєм України Богданом Зиновієм Хмельницьким.
По цілій Україні та Польщі його не любили, бо, кажуть люди, " był zawadiaka wielki, pieniacz, prześladowca, ale miał niemniej wielkie plecy, przeto ten i ów z nim politykował".
ІІІ. Чаплинський
- Я не спізнився? - закричав він на всю округу.
Кінь під ним був весь у милі.
- Куди? - поцікавилася Красовська.
- Ну, на оргію, - пояснив Чаплинський, підстароста чигиринський (1646), ротмістр і управитель Олександра Конєцпольського в Україні. - У вас, кажуть, Кама Сутра є, і ви, ніби то, за нею кохаєтесь...
- Звиняйте, пане, - сказав Гарбовський, - Але ми Вас на нашу оргію не запрошували!
- Як так?! - здивувався Чаплинський. - Мене й не запросити?!
- Зі зрадниками Вітчизни не кохаємось, - відрізав писар.
Чаплинчький почухав за вухом - спершу себе, а потім - коня. Спробував щось пригадати - але нічого, вочевидь, не вийшло.
- А де ж я її зрадив? - поцікавився він нарешті. - Чи то амнезія в мене, чи що?
Красовська аж обурилась:
- Та про це ж уся Україна говорить!
- Та не томіть вже, - взмолився Чаплинський. - Скажіть вже, коли ж це я зрадив нашу Річпосполиту Людову?!
- "Людову", - передражнив писар Тишовський, - Теж мені, маршал Ярузельський!
Гарбовський пожалів Чаплинського:
- Ну як Ви не розумієте?! - сказав. - Ви ж збираєтесь за два роки пограбувати Суботів, маєток Богдана Хмельницького?
- Ну, збираюся, - погодився шляхтич.
- Отож! Пограбуєте, а він підніме національно-визвольне повстання українського народу.
- Ну підніме, ну та й що? - Чаплинський дістав з кишені пляшки ямаїканського рому - подарунок знайомого флібустьєра - і припав до шийки.
- Як то що?! - здивувався Тишовський. - Шо, Хмельницького не знаєте?! Він же ж тут усіх поляків порубає, а тоді підпише договір із Мосовщиною. Але москалі його обдурять і зроблять Україну своєю кольонією. А тоді розділять Польщу та Білорусь.
- Розділять? - ліниво повторив Чаплинський.
- Ну, з Австрією та Прусією.
Чаплинський потиснув плечима.
- А що мені, панове, з цього? - не розумів він. - Я собі пограбую Суботів - і до Польщі. Там, у 1653 мене оберуть депутатом Коронного трибуналу у Любліні - я вже домовився. А ті хай ділять свою Білорусь, як хочуть!
- І Ви ще хотіли з нами оргією займатися! - кинула панна Красовська. - Не для таких, як Ви, Кама Сутра писана!
- М-мерзотник, - погодився писар.
Чаплинський зіскочив з коня і, махаючи мечем, побіг до друзів.
- Усіх порєшу! - кричав він.
Гарбовський впіймав його за пояс, підняв над головою і кинув на стіл.
"Звідки тут стіл взявся?" - подумав писар.
Він не знав, що стіл тут поставив сам князь, бо читав, що на ньому зручно кохатися. Він давно вже думав завести коханку і таємно тут з нею зустрічатися, але щоразу забував. Та й справ тепер стільки, що на пусте часу не залишається.
Чаплинський впав на стіл і заснув. Пляшка випала з його лівої руки і грюкнулася на березневий сніг. Гарбовський підняв трофей:
- "Маде ін Ямаіца", - прочитав він на етикетці. - Маячня якась!
- Це ж англійською, - писар, на відміну від покойового, був людиною ерудованою.
Він забрав в друга пляшку, випив половину і продовжив читання:
- "To Czapliński from Captain Blood. Cool before drinking."
- І шо то значить? - спитали друзі.
- Та якийсь капітан Блад... - пояснив Тишовський.
- Дай спробувати!
- А що як це отрута? - писар допив решту.
Красовська взяла порожню пляшку.
- А може там джин сидить? - припустила вона. - Із тоніком? І якщо ми його випустимо, то виконає три бажання.
Вона потерла пляшку, але нічого не сталося.
- Тільки народ дурять, - зітхнув писар. - Вигадують різних Аладдінів та Хоттабичів, а нам потім лампи терти.
- Кинь ти цю справу, - сказав Гарбовський.
Красовська кинула пляшку у річку Корчик, що протікала унизу. З трьох інших боків замок було оточено глибоким ровом. Через рів було перекинуто міст, що на ньому тепер пасся кінь Чаплинського.
Місяць остаточно вийшов з-поза хмар. Умить стало видно усе навколо. Двоповерховий хмарочос замку піднімався на пагорбі. Попід ним - сонна річка. По річці пливла пляшка.
Друзі дивилися на нічний Корець. Місто палало вогнями: у кожній з тисячі двохсот семи хат горів у вікні каганець; а у костьолі Святого Антонія - ще й одна свічка.
Гарбовський позіхнув:
- Ходімо спати...
- А оргія? - спитав писар.
- Та вже завтра зранку. Тепер очі злипаються.
Взявшись за руки, щоб не заснути, трійця пішла додому.
- Почекайте на мене... Я зараз... - охмістриня зникла у темряві.
"У туалет пішла" - здогадалися друзі. Тільки за кілька днів зрозуміли вони, наскільки помилялися.
Красовська наздогнала їх аж біля брами.
- Ну, все зробила? - спитав писар.
- Навіть більше, ніж збиралася! - вона явно пишалася собою.
- Спати добре будеш, - прокоментував покойовий.
- Егеж, - погодилася охмістриня. - З почуттям виконаного обов'язку!
Сил розходитись по покоях не залишилось: усі троє ввалилися до першої ж вільної кімнати і впали на ліжко. Красовська лягла посередині.
- Тобі вже не буде потреби вставати, - пояснив Гарбовський, засинаючи.
Тільки він захропів, Тишовський тишком повернувся до охмістрині.
- Красовська, а Красовська... - тихо почав він.
- Щооо? - вона усміхнулась крізь сон.
"Чи людина то, а чи грецька богиня?" - думав писар, милуючись у темряві її повними червоними губами, засмаглим обличчям і заплющеними очима із довгими віями.
- Знаєш... - продовжив він. - А давай випередимо шлюбні урочистості!
- Що, тепер? - вона відкрила ясні очі.
- А коли ж?
- У такий холод? При світі місяця? У прохідній кімнаті?!
-Та тут усі кімнати прохідні... - виправдовувався Тишовський.
- Не можу, - сказала охмістриня. - Не можу відмовитись.
- Не можеш? - здивувався писар. - А Гарбовському ж відмовила...
- Бо кохаю більше тебе, ніж його, - пояснила Красовська.
Вона сіла на партнера і одягнула йому наручники.
- Ну, яку з шлюбних урочистостей випередимо першою? - поцікавилася.
Тишовський почервонів і щось прошепотів їй на вухо.
- Тільки тихо, - попрохав він. - Аби не розбудити Гарбовського.
IV. Привид
Вони кохалися повільно, щоб немонотонне рипіння ліжка не заважало спати втомленому другові.
О другій годині ночі да кімнати зайшов привид князя Корбута-Дмитра Ольгердовича. Він сів у кутку і роздумливо дивився на коханців. Змахнув примарну сльозу. Радів він їхньої молодості і щастю. Не заздрив, ні! Він свого вже наївся, час вже відпочити... Але любо ж дивитися на тих молодиків! Як квіточки вони наївні, як метелики!
"Тільки б Корецький не повідрубував їм голови! - подумав привид. - А з нього ж станеться! Щось забуде, щось переплутає - і запросто стратить двох чи трьох невинних людей! Тоді вони перетворяться на привидів - а тут і так місця обмаль!"
Багато хто дивувався, що привид князя Корбута оселився саме в Корецьких.
Адже в нього і своїх палаців багато! Почали навіть балакати, ніби це він, Дмитро Ольгердович, побудував замок у Корці. Версія ця була помилковою, адже будівництво фортеці розпочав ніхто інший, як Федір Острозький. Було це у 1386 році...
У Корці князя Корбута приваблював спокій. Спокій і простір. Добре було блукати спальнями і княжими покоями, стайнями та банкетною залею. Усюди люди, події... І жодного тобі іншого духа! У інших українських замках що не кут, то примара чи там якась проклята душа. А тут - гуляй до несхочу!
Добре й те, що перший власник - князь Федір Острозький - став ченцем, а по смерті - й святим. Отже тепер він на небі і до замку не повертається. Корбут дізнався про це від приятеля, привида короля Любарта Гедиміновича, на якомусь примарному зльоті.
- Уявляєш, княже? - розповідав Любарт, - Цілий замок стоїть порожній! Взагалі нікого, окрім живих людей!
Любарт завжди говорив захоплено, але Корбут знав, чого то варто.
Біда полягала у тому, що ентузіазм завжди грав із другом злі жарти. Захопиться чимось - а потім кидає на півдороги.
Як, на приклад, із Руським королівством. По смерті Юрія-Болеслава II Тройденовича (1340 р.) Любарта проголосили лідером Галицько-Волинської держави і королем Русі. Він загорівся цією справою. Тільки й говорив, що про державне будівництво - та за пару днів охолонув до тої справи. Тим часом, польський король Казимир III Великий преспокійно опанував Львовом. Любарт почав був з ним сперечатися. Але тільки досягав якогось прогресу, як знов ставало нецікаво - і Казимир забирав усе назад. Це затягнулося на багато років. Вони навіть звикли один до одного.
Одного разу Казимир випадково захопив Любарта у полон, але відразу ж відпустив - а інакше з ким йому боротися?
До конфлікту долучилися усі, кому не лінь - від угорців до хана Узбека. Але усім їм це швидко набридало. "Нема людям що робити!" - лаялися випадкові гравці з обох боків, коли бачили, що справа не рушить з місця.
Зрештою, і Любартові набридла ця гра: взяв та й визнав себе васалом Польщі. Казимирові стало ніяково - він поїхав до Луцьку вибачатися.
- Що ти, Любарте? - вмовляв він. - Може ще посперечаємось?
- Та ну його, Ваша Величність, - відповів останній руський король. - Якось воно вже не цікаво...
Казимир зітхнув і поїхав геть. "Може Любарт ще передумає?" - сподівався він. Хоча й сам зрозумів, що все скінчилось. І не буде в нього тепер гідного суперника...
І ось тепер Любарт заговорив про Замок - і з тим самим ентузіазмом, як колись про Львів...
"Добре йому, - думав привид Корбута. - В самого вже давно є житло - той-таки Луцький замок. Йому радити не важко, а мені потім мотатися дурно-пусто через ціле ВКЛ".
- А де це? - перепитав він про всяк випадок.
- Корець пам'ятаєш?
Корбут пам'ятав. Справді, щось там таке будували у 1386...
- Ти лише подумай! - казав останній король Русі. - Прямо понад річкою! Пейзажі, краєвиди! Усі кімнати прохідні - навіть крізь стіни лазити не треба!
Корбут усе ще сумнівався.
- А потім, - додав Любарт, - Це від мене поруч. Майже попід Луцьком! Будемо один до одного у гості літати!
Корбут вирішив подивитися на житло - подякував другові і полетів.
Усе виявилося навіть краще, ніж казав Любарт Гедимінович! Корбут залишився.
Було це у середині XIV століття. З тих пір фантом жив у Корецькому замку.
Отак сидів він у кутку і дивився на закоханих. І так воно було романтично та гарно, що захотілося Корбутові складати вірші - уперше з XIV століття.
Рифми давалися тяжко, але щось-таки виходило...
- Кохайтеся, чорнобриві,
З ким душа захоче, - почав він.
Коханці аж підстрибнули від несподіванки, але писаря стримали кайдани.
- Та продовжуйте, продовжуйте, - заспокоїв Дмитро Ольгердович. - Я вам не заважатиму.
- Що Ви тут робите? - обурилася панна Красовська.
- Та милуюся з вас, молоді люди. Таке ж воно все файненьке! Скільки ніжності, скільки грації! Секс поміж вами - то наче витвір мистецтва. Краса неземна, що на землю впала!
- Це, звиняйте, типовий вуаєризм, - зауважив писар.
- Що ви, що ви! - жахнувся привид. - Я ж то не для фізіологічного задоволення, а суто естетичних міркувань.
- Тобто? - здивувалися друзі.
- Та спостерігаю за вашим коханням, та й тішуся: яке ж життя навколо чудове, наче за комунізму. Є ж бо, думаю, на землі оцій грішній і кохання, і насолода, і спритність у сексі людському - Ви ж, пане Тишовський, хоч і нешляхтич, але не тільки до пера здібний...
- Це правда, - погодилася Красовська і дещо почервоніла.
- А Ви, панно, наче Венера ота милоська, тільки що з руками - та й якими вмілими...
- Ваша правда, - кивнув писар.
- Ото ж, - продовжував Дмитро Ольгердович. - Вірте мені, люди добрі. Я у тому замку всякого надивився. І як ключа до дружини підібрати не можуть, і як нехтують природними потребами... Та й такого всякого, що краще б того і не знати. А токого файного сексу, як у вас, ще не бачив.
Він зітхнув.
- А ще радію, що є у світі хрещеному така міцна дружба! Усе ж ви робите, аби не турбувати сон товариша.
- Не "товариш" він, а пан, - виправив писар.
- Та я ж не у соціальному сенсі...
- От і добре, - зауважила Красовська. - Бо ми утрьох за класову солідарність та порозуміння.
...
Далі буде: http:/
...
(c) Євген Лакінський, http:/
