"Одне дурне поїхало в турне"

Цю іронічну, навіть саркастичну, приказку пам'ятаю з дитинства: любили мої родичі та їхні знайомі, як збиралися разом, принагідно покепкувати над керманичами, тоді ще радянськими, що виїздили з офіційними візитами за кордон.

Такі "політологічні" коментарі частенько звучали, приміром, під час телесюжетів, присвячених іноземним гастролям державних мужів, які демонструвалися у знаменитій програмі "ВРЕМЯ".

Причому, чим далі заїде "начальник", тим цікавіше було дивитися відеозвіт про подорож. Особливий інтерес викликали репортажі з африканських чи азійських країн: як там "наш" виглядає на тлі тамтешніх краєвидів, наскільки вписується чи ні в місцевий "їнтер'єр", як він контрастує у своїй зовнішності і вбранні з офіційними особами країн перебування.

Чималою популярністю також користувалися виступи у вже згадуваній головній інформаційній програмі СРСР надзвичайних і повноважних послів країн світу з нагоди їхніх державних свят, зазвичай, днів незалежності.

І знову таки - чим далі від наших земель була країна, тим цікавіше було послухати її посла. Власне, найбільший, чи точніше буде сказати, єдиний інтерес викликало не саме звернення до радянського народу, оскільки всі казали майже те ж саме, скільки як воно звучало, в якому, як зараз би сказали "прикиді" виступав посол у студії, з якою зачіскою, а також те, наскільки вдало в нього виходили перші і останні слова, відповідно -вітання й прощання з телеглядачами, що, за встановленою традицією, промовлялися російською.

Під час таких доповідей надзвичайні й повноважні також оцінювалися на предмет їхньої схожості з представниками вищого керівництва країни рад, начальниками й колегами на роботі, знайомими, а то й рідними та близькими.

Правилами гарного тону, приміром, в нашій родині було обов'язкове прощання з послом під кінець його виступу. Хтось з дорослих неодмінно мав сказати на екран у відповідь щось на зразок "молодець, гарно говорив", "бувай, друже, і тобі щасти", або ж у випадку негативної, за низкою параметрів, оцінки посланця (якщо, скажімо, той час перебрав): "та задовбав вже!", "ну й балакучий, скільки ж можна торохтіти?".

У такі спогади мене занурили репортажі про азійське турне "нашого" теперішнього керманича. І приказка, винесена в заголовок, якось спала на думку сама собою. Здається, дуже підходящий випадок. І за темою, і за суттю.

Особливо хвилюючі моменти я пережив, коли показували ВікторФедоричаЯнуковича поруч з правителем султанату Бруней. Той, значно менший зростом, стояв з "українським" президентом у якійсь шапчинці на відстані витягнутої руки.

А раптом, турбувався я, у ВікторФедорича спрацює його рефлекс, набутий ще в молоді роки і в наступному кадрі ми побачимо каптурик брунейця вже на голові Януковича? Як би міжнародного конфузу не вийшло! Це було б крутіше вікопомного інциденту з ялинковим віночком.

Та, на щастя, все обійшлося, принаймні, судячи з подальшого відеоряду. Невідомо, правда, чим все там закінчилося, тобто що залишилося поза кадром. Може Янукович продемонструє свій брунейський "трофей" вже після прильоту в Україну?