Журналістика даних

«Риночок» (не) порішає. Чому в Україні не вистачає інженерів і як це виправити. Інтервʼю з Єгором Стадним

Якщо ви читаєте цей матеріал під час чергового блекауту, ось цікавий факт: за останні п’ять років держава недобрала на бюджетні місця з електричної інженерії понад 4 тис. вступників. У 2026-му вперше за десятиліття вдалося заповнити всі місця на цю спеціальність.

Безумовно, причина наших проблем — Росія, яка п’ятий рік поспіль руйнує українську енергетику, промисловість, економіку і звичайне людське життя. Але стійкість країни залежить і від достатньої кількості кваліфікованих фахівців.

Повномасштабна війна загострила дефіцит технічних, інженерних та природничих кадрів, який формувався роками. Тож перш ніж обурюватися, чому Україна досі не випускає власних ракет, балістики чи супутників, варто згадати про критичний брак фахівців. Щонайменше останні 10 років молодь (особливо розумна молодь, яка здатна навчатися) частіше обирає гуманітарні спеціальності, і навіть війна майже не змінила цієї тенденції.

П’ять найпопулярніших професій бакалаврату

У різні роки цей набір трохи варіювався, тому на графіку більше ніж пʼять ліній. Наведіть курсор на назву спеціальності, щоб підсвітити відповідну лінію

Вступники-бюджетники з низькими балами найчастіше йдуть на педагогіку та агрономію, з високими — на філологію, комп’ютерні науки та медицину. Серед контрактників популярні менеджмент, психологія, маркетинг і фінанси, а ті, хто має вищі бали, часто обирають право. Сімнадцятирічним вступникам під час війни офісні професії здаються безпечнішим вибором.

Бакалаврат: які спеціальності обирають сильні й слабкі вступники

Графік показує індекс популярності спеціальностей серед сильних (20% із найвищими балами) і слабких (20% із найнижчими балами) вступників 2026 року порівняно із загальною популярністю серед усіх вступників. Наприклад, лісове господарство приблизно удвічі популярніше серед слабких вступників, а філологія удвічі популярніша серед сильних. Червоним кольором позначені найпопулярніші спеціальності загалом по країні

Ctrl / ⌘ + скрол для масштабування

Попри значну кількість бюджетних місць, на інженерних, освітніх та IT-спеціальностях щороку спостерігається недобір. Подекуди він частково закривається завдяки контрактникам, чого не скажеш про природничі професії, де вступників на бюджеті й контракті разом менше, ніж місць у держзамовленні.

Водночас менеджмент, маркетинг, психологія та право залишаються популярними серед вступників навіть за мінімальної бюджетної підтримки.

Графік інтерактивний. Клікайте на галузь, щоб подивитися дані щодо окремих спеціальностей.

Бакалаврат — бюджетний недобір

Скільки студентів-бюджетників за галузями планувала набрати держава і скільки фактично вдалося

бюджет план

бюджет факт

загалом студентів (разом із контрактниками)

← оберіть галузь для деталізації

Насправді ситуація ще похмуріша. Як стверджує віцепрезидент Київської школи економіки, заступник міністра освіти та науки України у 2019–2020 роках, автор каналу «Вчитель на заміну» Єгор Стадний, потреби в тих чи інших фахівцях держава також рахує частково навмання, не маючи даних для ґрунтовних розрахунків і планування. Ми поговорили з Єгором про те, де шукати корінь наявних проблем і що можна зробити для їх вирішення.

Єгор Стадний — віцепрезидент Київської школи економіки, заступник міністра освіти та науки України (2019–2020), автор каналу «Вчитель на заміну». Фото: KSE

З 1 січня 2027 року змінюється порядок фінансування освіти, який дає державі ширші можливості для прогнозування потреб ринку праці й упорядковує систему освітніх грантів від держави.

— Чи може новий закон щось змінити і мотивувати молодь вступати на потрібні державі спеціальності?

Ми маємо розуміти, що закон сам по собі — це лише можливість. Але я радий, що з 1 січня скасовується допотопний, совковий азаровський закон про державне замовлення. Бо це моделювання (моделювання потреб держави у фахівцях конкретних спеціальностей. — Ред.), якщо його можна так назвати, непридатне для ринкових умов. Людина, яка дивиться на постанову, думає, що це хтось порахував, бо там усе деталізовано до одиниць. Але цифри беруться зі стелі, вже ніхто навіть не вдає, що їх рахують. Бо для таких розрахунків державі бракує інформації.

Держзамовлення в розрізі конкретних спеціальностей можна рахувати лише в тих секторах, де держава водночас є великим роботодавцем.

Візьмімо, наприклад, середню освіту. Держава знає, скільки в нас учителів і які предмети вони викладають. Ми маємо вікову розбивку, тож можемо спрогнозувати номінальний вихід із професії. Не фактичний, коли люди кидають цю роботу, бо вона пекельна, а саме номінальний. Крім того, можемо взяти дані за останні 10 років і спрогнозувати, скільки через 5–10 років нам треба буде вчителів початкової школи і вчителів-предметників та яких саме, бо це визначає держава своїми стандартами, ніхто інший.

Сектори, де держава здатна робити якісне моделювання, у нас можна перелічити на пальцях: освіта, медицина, оборона, державна служба, сектор безпеки, раніше ще енергетика. Залежно від того, як міряти, за переліками чи за обсягами, це, можливо, 5–10 відсотків від усього.

Якщо ж узяти інші сектори економіки, де держава не задає відчутних орієнтирів, то там прогнозування за конкретними спеціальностями — невдячна праця.

Наприклад, естонці, маючи в рази меншу країну, прогнозують не за спеціальностями. У них є система OSKA, за допомогою якої вони щороку аналізують потребу в робочій силі й навичках у п’яти-шести галузях, тож за п’ять років охоплюються всі ключові галузі.

Тому я задоволений, що новий законопроєкт, який усі знають як закон про гранти, багато чого змінює в держзамовленні й дає змогу прогнозувати в категоріях галузей знань. Питання, чи зможемо ми знайти фахівців під таке завдання. Це мають робити економісти, спеціалісти з ринку праці, демографи. Такі фахівці коштують недешево, йдеться про зарплату 2–3 тисячі доларів. Загалом у держави є механізми залучення людей за грантові кошти через RST (Reform Support Teams — Команди підтримки реформ. — Ред.). Але чи набереться необхідна команда спеціалістів, яка зможе назвати цю горезвісну цифру «скільки»?

— Проте держава всі ці роки намагається регулювати вступ. Якщо немає даних для розрахунку, як тоді визначаються потреби?

Я б сказав, що зараз держава йде наосліп, але рухається ніби як у правильному напрямку. Вона весь час зрізає право, економіку і докидає на автоматизацію, технології, інженерію, природничі науки, медицину.

Коли я сам працював у міністерстві, то говорив із колегами про те, що ми, по суті, намагаємося врівноважити контрактників: вони дуже схиляють шальки терезів у соціально-гуманітарний бік. І держава наосліп просто закидає на іншу шальку.

Але є велика проблема: вступники не йдуть. На технічні та природничі спеціальності постійно не добирають. А якщо десь і добирають, то бали там істотно нижчі, ніж на філології, праві та інших гуманітарних спеціальностях.

Вище чи нижче середнього: конкурсний бал вступників за галузями

Найнижчий бал серед аграрних професій, найвищий у соціальних науках

Середній бал галузі

Середній бал по країні

— Які є важелі, щоб їх мотивувати? Профорієнтація? Можливо, підвищення вартості контракту, щоб вчитися на бюджеті було суттєво вигідніше?

Вирішення цього питання взагалі лежить не в законодавчій сфері.

Ви ніколи не чули від дітей: «А там буде математика?». Тобто, роблячи вибір, вони не відштовхуються від того, чого хочуть, а намагаються уникнути того, чого бояться. Залишається скромний перелік гуманітарних спеціальностей. Хтось дотягує математику з репетитором на хороший бал, але тільки щоб скласти НМТ з очікуванням, коли ж це нарешті скінчиться. І це велика проблема.

Якби наші діти мали проблему іншого порядку, коли їм усе так подобається, що вони не знають, як вибрати, тоді профорієнтація добре спрацювала б. А зараз через страх перед математикою і фізикою вона нікого не зможе зорієнтувати на інженерію.

— Тоді де лежить ключ до вирішення проблеми?

Відкотимося на цикл назад — до старшої школи. Я не киватиму на повномасштабну війну і навіть на ковід, бо ці речі почалися набагато раніше. Подивимося на математику, адже вона так чи інакше буде в основі інженерних та природничих спеціальностей.

У 10–11-му класах нормальні стосунки з математикою має меншість дітей. Я викладаю історію, тому, щоб нікого не ображати, порівнюватиму зі своїм предметом.

Історія — це такий пластилін. Вчити працювати з історичною інформацією, розвивати критичне та системне мислення, просторове мислення я можу на будь-якому матеріалі й з учнями будь-якого класу.

А математика, якщо вона не спирається на попередньо пройдений матеріал, починає «плавати». Звісно, гуманітарні предмети теж базуються на вже вивченому матеріалі, але в математиці пробіли в знаннях критичніші. Якщо подивитися на табель випускника школи 30 років тому і тепер, кількість предметів там помітно різниться.

Предметів ставало більше, а вирізання годин не супроводжувалося відповідним переглядом навчальних програм. Тобто перегляд був, але він не встигав за змінами годин, і те, що по-хорошому треба було вивчати довше, стискали, вдаючи, що це можна опанувати за такий обмежений час.

І тут уже все залежить від того, чи є можливість надолужити програму попередніх класів: чи є репетитори, чи готові батьки займатися вдома. Якщо цього немає, то в 10–11-му класах, хай там як старалися б діти, це дуже важко.

Відкотимося ще далі: базова школа, 5–9-й класи.

У базовій школі успіх значною мірою залежить від стосунків між учителем та учнями. Чи відбувся контакт, чи став учитель прикладом, рольовою моделлю. Спілкування нормальне чи токсичне. Дитина страждає в школі чи ходить туди із задоволенням.

Також успіх залежить від рівня викладацької майстерності. Базова школа або налякала вас перед якимось предметом, або, навпаки, зацікавила.

Для природничих предметів важлива наявність обладнання. Якщо діти вивчають фізику лише за задачами з підручника, без пізнавальних лабораторних, зацікавити їх буде важко.

Я часто буваю в школах і питаю: «А що ваш клас хімії?» — «Є». — «А витяжка?» — «Немає». Звісно, не на всіх лабораторних потрібна витяжка. Але це означає, що частину вже не роблять.

Потрібні хоча б віртуальні лабораторії. Для інформатики та технологій є віртуальні симулятори, де ти можеш підключити Arduino (недорога плата-мікроконтролер, на якій у школах і гуртках найчастіше вчать основ електроніки й програмування пристроїв. — Ред.).

Деякі з них уже навіть нічого не коштують, безкоштовні. Але щоб це стало можливим, вчитель має цікавитися. Усе, що отримує учень, — це те, на чому розуміється вчитель і як може це подати.

І тут, звісно, виникає справедливе питання щодо рівня оплати вчительської праці. Важко очікувати від учителів високої мотивації, коли такі низькі зарплати. Але треба розуміти, що їх підвищення не приведе до миттєвих змін.

Організація економічного співробітництва та розвитку (фактично клуб заможних країн, що працює над пошуком спільних рішень економічних, соціальних та екологічних проблем; проводить, зокрема, нашуміле дослідження рівня шкільних знань PISA. — Ред.) дійшла висновку, що підвищення оплати праці вчителів поліпшує результати навчання учнів тільки до певної межі цієї оплати. Далі включаються інші фактори: покликання, зацікавленість у роботі, бажання професійно розвиватися, які вже не прив’язані до грошей.

— Боюся спитати, чи треба відкочуватися далі в початкову школу?

Скажу дуже обережно, але в початковій школі ситуація більш-менш обнадійлива. Завдяки зусиллям учителів, завдяки тому, що навчання початкових класів у пріоритеті й свого часу старт НУШ був справжнім пріоритетом уряду, тут все непогано. І з математикою в початковій школі, і з «Я досліджую світ», оцією предтечею майбутньої природничої галузі, мені здається, ситуація більш-менш нормальна.

Тож моя відповідь на ваше запитання така: проблеми з державним замовленням в університетах можна вирішити, якщо ми пофіксимо проблеми в базовій ланці середньої освіти, це 5–9-ті класи.

— Що саме і як треба змінити в середній школі?

По-перше, треба чесно подивитися на години в 5–9-х класах і зрозуміти, на що їх реально вистачає.

Статтю Texty.org.ua про те, скільки годин на день забирає повне виконання домашнього завдання, читайте тут.

Бо зараз це спроба вмістити те, що не вміщається. Звісно, ніхто з учителів не хоче поступатися своїми годинами добровільно. Та якщо щоразу питати: «Шановні вчителі, як нам краще розподілити години?», кожен відповідатиме: «Тільки не мій предмет!». І ми весь час залишатимемося в пастці цього конфлікту інтересів.

Далі оплата праці вчителів. Як я вже казав, нам треба підняти зарплати, а для цього ми маємо залучити гроші в систему, а не лише перерозподілити наявні. Для багатьох це звучить дико.

Неприємна правда в тому, що навіть якби ми прибрали всі «скрутки», всі уникнення оподаткування, якби відбилися від усіх корупціонерів і ніхто не крав, грошей із нашого державного бюджету не вистачило б на якісну середню освіту.

Традиційно в комунальних школах великих міст батьки доплачують. Це може бути благодійний фонд, із якого покриваються доплати. Наприклад, на сайтах деяких шкіл опубліковані звіти благодійного фонду, і в багатьох із них серед витрат є доплата до окладів. Це може бути група продовженого дня, яку дітям пропонують за додаткову плату. Чи приватна школа, яка працює при комунальній і цілком законно надає додаткові години з якихось предметів, також за гроші. Інколи це чотири, п’ять, шість тисяч гривень на місяць.

Якою може бути форма доплати, для кого, від кого — щодо цього має бути велика суспільна дискусія. Є міста й села, де такої системи бути не може, але, як ми бачимо, у Києві в багатьох комунальних школах батьки доплачувати можуть. Такі форми варто узаконити, бо узаконення дає змогу навести різкість, посилити контроль.

Далі виникає питання, хто ці доплати має отримувати. Що як класного інформатика можна залучити, тільки якщо його оплата буде вищою, ніж у класного філолога? Обидва класні, нема питань. Але такий ринок, так воно є. По-іншому — це просто заперечувати реальність. Розумієте, як це звучить у середовищі вчителів, особливо якщо сказати це вголос на зібранні освітян?

Зараз найбільше бракує вчителів англійської мови та природничих предметів. Не бракує істориків, не бракує вчителів української мови та літератури. У таких ситуаціях зазвичай підвищують оплату праці там, де бракує людей.

Ця модель успішно реалізована, наприклад, у країнах Балтії. Там на рівень оплати праці вчителя найбільше впливає директор. Не засновник, не громада, не місто, не держава. Держава встановлює ядро, базові речі, але те, що докладається до цієї бази, найбільше залежить від безпосереднього керівника.

— Напевно, щоб правильно це все організувати, потрібні хороші менеджери, управлінці. І так збіглося, що в нас менеджмент якраз найпопулярніша спеціальність. Понад 20 тисяч вступників маємо цього року на менеджменті. Чи можуть ці менеджери запроваджувати необхідні зміни?

Я не вважаю, що в Україні є навіть 10% якісної вищої освіти, якщо взяти всю галузь. Те, що йдуть на менеджмент, — це радше така соціальна послуга, бебісітінг. Я не уявляю, як можна брати людей із низьким вхідним рівнем знань, сидіти з ними в зумі чотири роки і щоб із цього вийшло щось якісне. Особливо в тих університетах, де немає ні науки, ні розвитку викладацької майстерності. Тому точно не ці десятки тисяч студентів, які навчаються на менеджменті, можуть щось вирішити в Україні.

Але ваше запитання про те, чого зараз бракує, щоб було більше класних директорів, дуже правильне. Бо є такі, які бояться брати відповідальність, не хочуть робити нічого більше за те, що їм спускають згори.

Зараз є класні директори, але хочеться, щоб їх було більше. І їх було б більше, якби не скасували конкурси.

Довідка

З 2020 року згідно із Законом «Про повну загальну середню освіту» директора державної чи комунальної школи не можна просто призначити: він має перемогти у відкритому конкурсі. Кандидата обирає комісія з 6–15 людей. Це представники місцевої ради, органів освіти та громадськості: профспілок, фахових об’єднань, експертів. Кандидати складають тест на знання освітнього законодавства, виконують письмове ситуаційне завдання і публічно презентують план розвитку школи. Весь відбір мають знімати на відео й оприлюднювати. Переможець отримує контракт на два роки, якщо він стає директором уперше, або на шість років. Більше ніж два строки поспіль бути директором однієї школи не можна. Під час воєнного стану громади можуть самі вирішувати, проводити конкурс чи призначати директора без нього. Київ від початку повномасштабної війни конкурсів не проводив. У травні 2026 року Київрада вирішила їх відновити, і в липні місто оголосило перші конкурси на 31 вакантну посаду. Директори з чинними контрактами працюють далі без конкурсу.

Ми мали б дуже багато речей спустити на рівень директора. Повертаючись до питання оплати праці. Уявіть собі, що доплати є від батьків, бо є можливість. У першу чергу вони йдуть на фізику, математику, інформатику. Їх отримують не куми, друзі, колеги чи рідні директора, а ті, хто класно працює: вони винагороджуються за те, що застосовують сучасні методи і показують результати.

— Чи є це розуміння в Міністерстві освіти?

Ні. Я розмовляв із колишньою заступницею міністра із середньої освіти Надією Кузьмичовою. Усе дуже просто: ніхто не готовий порушувати це питання сьогодні. Це звучить як дуже непопулярне рішення, яке дратуватиме, створюватиме непотрібні тертя. Тому давайте залишимо все як є. А «як є» — це брак української вибухівки, достатньої кількості перехоплювачів дронів, снарядів, ще чогось і ще чогось, що нам треба.

— Якщо на такі кардинальні зміни середньої освіти ніхто не піде, хочу згадати фразу «риночок порішає». Чи може риночок порішати нам інженерів, фізиків, математиків, біологів?

Частково може. Ми це бачили з айтішкою в попередні 15–20 років. На що переважно скаржилася класична інженерія? Якщо послухати викладачів університетів 15 років тому, їхня перша претензія була така: ІТ-спеціальності забирають потенційних студентів з автоматизації, технологій, електричної інженерії, механічної інженерії.

Але є галузі з особливою специфікою. Візьмімо хімію: історії про те, як у лабораторії розірвалася колба і всі ледве встигли вискочити в коридор, не такі привабливі, як PlayStation, коворкінг в офісі ІТ-компанії, ретрити, бонуси. Є сфери, де привабливу картинку особливо не намалюєш.

Наведу приклад поза вищою освітою. Оператори верстатів із числовим програмним керуванням, зварювальники, будівельники вже багато де заробляють більше, ніж джуни (від англ. junior — фахівці-початківці. — Ред.) в ІТ. Але ми досі не бачимо, щоб після 9-го класу туди масово йшли.

Тобто висока зарплата, навіть якщо вона тримається вже кілька років, сама по собі не спрацьовує. Бо людина думає: «Ну не полізу я на кран, не сидітиму там по кілька годин і не пісятиму в пакетик» або «Не хочу по кілька годин тримати зварку, мене це не приваблює. Це не моє».

Офісна робота сприймалася як універсальніша: банк, ІТ-компанія чи туристична агенція — різниця невелика. А тут є специфіка: прилади й відповідно небезпека.

Тобто є аспект, який ринок не може вирішити. І мені здається, що основні дефіцити, на жаль, пов’язані саме з такими сферами: специфічне обладнання, технології, правила охорони праці, небезпека, особливі умови.

Вступників на бюджеті й контракті разом менше, ніж місць у держзамовленні

Бюджетні місця заповнити не вдається, а на контракт на ці спеціальності майже ніхто не вступає

держзамовлення

загалом вступників

— Уявімо, що Міністерство освіти дослухалося до ваших порад і почало щось міняти в 5–9-х класах. У такому разі ми отримаємо щось не раніше ніж за 10 років. Чи можна все ж таки зробити бодай щось на етапі старшої школи?

Можна спробувати попрацювати з дітьми, які вже закінчили 9-й клас. Давайте змоделюємо: у мене в 9-му класі, припустімо, не дуже склалося з хімією та фізикою, і я дивлюся в бік ІТ-технологій, суспільно-гуманітарних спеціальностей. Можливо, школам варто подумати зараз, як усе ж таки створити десь на рівні 10-го класу трохи ширші профілі, які охоплюватимуть технологічну або природничу сферу хоча б через суміжні, дотичні напрями.

Тобто спробувати такий собі другий шанс зацікавити і водночас покрити освітні втрати в певних предметах, у тій самій математиці, фізиці, з якими не склалося, розумієте. У добу розвитку штучного інтелекту я не робив би профілі вузькими і жорсткими.

Наприклад, у Києві із 400 шкіл залишиться орієнтовно 200 ліцеїв, які матимуть ланку 10–12-х класів. Як вони обирають свої профілі? Звісно, за наявними вчителями. І через це їхні профілі будуть серйозно обмежені.

Крім того, у межах профілів у 12-му класі (в 11-му не так сильно) чи не половину всіх предметів дитина вибирає самостійно. А щоб вибирати, має бути асортимент, із якого вибирати. Якщо їм скажуть: «Ось вам два предмети, вибрати треба два», це не вибір. Свого часу ми це вже проходили у вищій освіті.

Також у профільній школі не буде підручників для багатьох предметів, як ми звикли. Потрібні люди, які вміли і вміють складати свої предмети, самостійно підбирати літературу, активності на курсі. Тож виходить, що ключове питання — хто викладатиме в цих старших профільних школах? Для мене немає іншої відповіді, окрім як університетські викладачі.

Ще до ковіду в нас була парадоксальна ситуація: є непогані викладачі природничих дисциплін, хімії та фізики, але вони працюють в університеті. І в цьому самому місті в школах бракує вчителів фізики та хімії. Одні сидять в університеті й кажуть, що до них ніхто не вступає, а в школі кажуть, що в них немає педагогів. Житомир, Вінниця, Умань, Кропивницький — там було повно таких кейсів.

Проблема в тому, що вертикаль управління середньою освітою не бачить цих університетів у місті, вони підпорядковані Міністерству освіти в Києві. Бачить тільки свої школи. А тепер спробуймо відповісти: чи бодай раз наша держава мислила реформу освіти не за ланками (вища, середня, професійна), а відповідно до поставленої мети?

Люди не йдуть на технічні спеціальності — треба зробити так, щоб ішли. Мені здається, це запрацює, щойно реформа стане реформою не конкретного міністра, а щонайменше прем’єр-міністра. А ще краще, якщо це буде національна реформа.

— Що мають зробити активісти, громадські організації, викладачі, батьки зараз, прочитавши наш матеріал?

Батьки можуть піти й поговорити з адміністрацією школи. Запитати наприклад, чому зменшується тривалість уроків на дистанційці? Так, є наказ МОЗ. Але уроки по 15 чи 30 хвилин, особливо для підлітків, — це ж профанація. Вони сидять у гаджетах поза уроками. І регламент МОЗ не береже їхній зір, єдине, що він робить, — це унеможливлює проведення заняття. Я знаю, що багато де батьки зверталися і казали, що це профанація. Але якби зверталося більше батьків, то, може, вже скасували б цей санітарний регламент.

Йдемо далі. У багатьох школах укриття досі не пристосовані для організації навчального процесу. Це одне загальне приміщення, у якому можна просто пересидіти, перечекати, у телефончики повтикати. Питання, чи хтось робив кошторис, щоб поділити його перегородками. Чи можемо ми зараз зайти на платформу DREAM, де збираються інфраструктурні проєкти по всій країні, й знайти там проєкт від вашої школи? Якщо відповідь «так, зараз покажемо, ось», тоді чому вдруге не подавалися, не вдосконалили проєкт, не знайшли спонсорів?

Ще одна відмазка, яку я чую: «У нас в укритті в школі не ловить інтернет». Це навіть не смішно. Провести на школу нормальне покриття, поставити маршрутизатори, роутери і так далі — це до 50 тисяч гривень.

Це все відповідальність директора. Якщо директор каже: «Я не буду», тоді йдемо далі за ланцюжком: хто призначив цього директора.

Я з’ясував, що місто Київ ніколи не подавалося на субвенцію на будівництво підземних шкіл та укриттів. Ніколи. Запоріжжя має такі школи, харківський мер з усіма його недоліками також будує. А Київ ні. Коли я спитав чому, мені пояснили це політичним конфліктом. Але страждають від цієї злочинної бездіяльності діти і батьки.

Далі периметр школи. Було б непогано, якби кожен директор ліцею, який у наступні три роки матиме профілі, вже зараз звернувся до найближчого університету й сказав: «Дивіться, у вас немає вступників. Ви ж хочете, щоб їх стало більше? Дайте мені п’ять-шість ваших викладачів, ми з ними сядемо, і вони запропонують дисципліни, які хотіли б викладати». Університети, якщо вони ще не геть атрофувалися, будуть тільки раді, бо потім залучать собі вступників звідти.

Оцим я на місці директора зайнявся б. І зайнявся б поданням усіх цих інфраструктурних проєктів. Якщо недостатньо співфінансування, отже, треба залучити донорів, на щастя, їх вистачає.

На рівні міст і громад потрібно підтримувати програми, де збирається, накопичується досвід індивідуалізованого навчання.

Ми не можемо далі заплющувати очі й вдавати, що класно-урочною системою можна навчати дітей із такими розривами в рівні знань. Якщо в тебе в класі є дитина, яка читає позашкільну літературу, і в цьому самому класі є дитина, яка читає по складах, це не можна тягнути в одному флаконі. Це треба індивідуалізувати. І нікого не треба стигматизувати.

Усі ж знають, що репетиторство ефективне, бо ця форма навчання індивідуалізована під конкретні запити. Якщо є вчителі, які готові експериментувати, якщо ми зможемо перевинайти онлайн і зробити його ефективним, якщо індивідуалізуємо навчання, відійдемо десь від класно-урочної системи, це дасть результат.

Вже зараз є «Мрія» з учнівськими кабінетами, вчительськими кабінетами, конструкторами завдань. У Києві про неї мало хто чув, бо місто політично блокує її поширення. Але навколо цього застосунку й платформи я почав би розвивати загалом реформу індивідуалізації освітніх траєкторій.

Довідка

«Мрія» — це державна цифрова освітня екосистема (вебпортал і мобільний застосунок) для учнів, батьків та освітян. Для учнів: персоналізований навчальний контент, бібліотека освітніх матеріалів, чати. Для вчителів: цифрові журнали, календарне планування, облік відвідуваності, виставлення оцінок. Для батьків: зручний моніторинг успішності дитини, відвідуваності, перегляд домашніх завдань, комунікація зі вчителями.

Ну й, звісно, на рівні держави було б добре зменшити кількість усіляких бюрократичних функцій, які лежать на вчителях. Їх треба розвантажити, щоб вони мали хоч трошки більше вільного часу. Бо якщо подивитися на те, що зараз відбувається з харчуванням, як адміністрування цього харчування лягло на вчителів, на заповнювання безлічі якихось формочок, табличок, формулярів, довідок, облік відвідуваності та купу інших речей, то, по-перше, я не впевнений, що вони пріоритет, а по-друге, що вони взагалі мають лежати на плечах учителів, класних керівників. І, може, якщо ми трохи розвантажимо вчителів, то в когось — зрозуміло, що в меншості — з’явиться хоча б бажання зазирнути в те, як працюють сучасні технології, і навчати дітей.