Обговорення статті про інтегральний націоналізм: Це заклик ставати раком чи Справжня тема?
Інколи обговорення є не менш важливим та цікавим, ніж початковий текст. Пропонуємо вашій увазі підсумок спілкування в коментарях під дискусійною статтею "Ідеологія інтегрального націоналізму шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати", одна з головних думок якої - краще вести мирну політичну боротьбу, ніж героїчно умирати і змушувати до цього співвітчизників.
Колективні автори: Омелян Тарнавський, Роман Кульчинський, Aleks, Онисько, Андрій Вайда, Констянтин Воздвиженський, Leschinsky Oleg, Павло Солодько, Антон Зікора
Всього було написано 74 коментаря, і майже ніхто з учасників дискусії не постраждав. Я розділив діючих осіб на два умовних персонажі - *перший*, і *другий*. Перший - прихильник висловленої автором головної думки, другий - противник.
Почитайте діалог цих двох персонажів, вибудований мною у довільному порядку.
Головний ефект обговорення влучно зловив один з співрозмовників:
"Автору - мій респект щирого націоналіста. Це ж треба - ліваки і націоналісти сперечаються не про те, хто більша сволота, а про те, як би краще було розбудовувати Україну і зберегти український нарід. Оце - те що треба сучасній Україні і треба було Виговським-Сіркам, Петлюрам-Махнам і іншим."
Діалоги
Другий Стаття - це заклики зливати воду і ставати раком.
Перший- В українській традиції ти терпиш, терпиш, не воююєш - а потім раз! два! і героїчно вмираєш ). Мені один серб (при дуже специфічних обставинах) казав, мов, йому чеський посол говорив: "Якби ви, серби, капітулювали перед німцями, як ми, вас було би на мільон більш".
Перший Мені стаття сподобалася. Я її зрозумів так: питання не в тому, чи варто було змагатися ОУН, чи зняти штани у 39-му чи 44-му. Питання у сьогоденні. ... одні сучасники називають інших нащадками "нацистських посібників", їхні опоненти - нащадками "червоних катів". Історія не знає умовного способу. Що було, то було. Але інтегральний націоналізм отруює сьогодення. Якщо керуватися ним, то пів країни, є ворогами держави, яких треба, примушувати, асимілювати чи гнати геть і з країни. Так само як не можна сьогодні керуватися принципами марксизму-ленінзму і класової боротьби - це так само винищити мільйони співвітизників.
Тому на героїчному минулому миру у суспільстві не збудуєш...
До речі, саме зараз той рідкісний історичний момент, коли українці миролюбні і мають власну державу. Унікальна нагода зайнятися творчістю в усіх її виявах, розвитком, культури, науки, освіти, енергозбереження і примиритися саме на цьому грунті. Є ж у нас зрештою цілий космодром у Бразилії - чи всі про це знають?! Чому ми так мало знаємо про нього.
А мастурбувати на Донцова і уявляти, як вішатимеш москалів чи як гідно переноситимеш їхні катування - ну це ж підліткова ховроба. Нею можна раз перехворіти, але ж не послуговуватися як повноцінною ідеологією у 21 ст.
Другий Якщо нас щось і отруює, то це комуністична ідеологія і світогляд. Люди до сих під живуть в полоні радянських міфів і здається, чудово себе почувають. А от як себе почуває українська держава весь новітній час ...? Досить порівняти з Польщею і все стає очевидним. Там не носяться з комуністичною ідеологією і її носіями. А скоро за це й заджатимуть. І Польша порівняно з нами - царина стрімкого прогресу.
Націоналізм на роль отруйника підходить мало. По-перше, його сповідує значно менший процент населення. Інтегрований націоналізм - незначний прошарок. По-друге, носії цієї ідеології значно толерантніші до своїх опонентів (досить згадати відношення ветеранів УПА до радянських ветеранів і зворотні приклади). По-третє, націоналізм це прогресивна за наших умов ідея. Адже це найперше любов до своєї держави. Ідея що держава та нація передусе. А перед нами зараз і стоїть задача розбудови держави та національної ідеї.
Співіснування цих двох ідеологій неможливе. Отже, боротьба між ними неминуча. Питання лише в методах цієї боротьби. Ідеологія це не лише бачення минулого. Це ще й бачення свого майбутнього. А отже і саме це майбутнє.
Перший От чому в Польщі так, а в нас інакше? Тому що у Польщі прибічники комунізму - це щось химерне. В нас - це мільйони громадян. Що з ними робити? Вони мають доступ до інформації про Голодомор і репресії, але від того не полишають своїх переконань. Демократичними засобами їх не переконати. А насильство - це зло і нова кров. Тому польський шлях не для нас. Кого можуть посадити у Польщі за серп і молот - поодинокого зухвалого підлітка, якщо цю норму запровадити в Україні, доведеться запроторити за грати багатотисячну демонстрацію.
Другий В нас прибічники комунізму - це зграя старих пердунів і жменька молодих недоумків. Посадять десяток - інші заб'ються в нірки і носа звідти не висовуватимуть :)). Це ж "совєцькі люди" вони ж чудово відчувають коли можна кричати, а коли не можна.
Заборонивши комуністів, ми викинемо цю ідеологію на узбіччя політичного життя. І це буде лише на краще. Добре, Чому б нам не підійти до питання з іншого боку.
В статті ви висунули ідею щодо розвитку української культури як основного методу боротьби в сьогоденні. Конструктивна думка. Давайте розглянемо саме цю ідею. І поки що полишимо націоналізм. Як конкретно ви пропонуєте "творити культуру"?
Перший Українська сучасна культура, розвивається, дяка Богові, поза втручанням з боку держави, хоч - чимало культуртреггерів хотіло б мати певну підтримку. Натомість головне - не заважати, і не підпалювати, як в випадку "Я-галереї", і не обпльовувати у зародку, як робилося з кількома фестивалями - Махно-фестом, Антонич-фестом, Гоголь-фестом та ін. Також попри кризу треба поширювати традицію меценацтва, опікунства сильних світу цього над історичними, аріхітектурними пам'ятками.
Другий Подібне "не втручання" і "не заважання" не є позитивом. Вона є проявом звичайного державного неробства. Українська культура має розвиватись за активної допомоги держави.
Наприклад:
1. Встановити чіткі обмеження використання російської мови на
телебаченні. А головне пильно контролювати та оперативно карати за їх
порушення. Адже телебачення це основний шлях пропаганди.
2. Пильно контролювати та оперативно карати за використання російської
мови в освіті. При чому не лише в школах, а й в вищих та інших
навчальних закладах. Викладач в робочий час має бути виключно
україномовним. Спілкування на зайняттях - аналогічно. Не контролюючи це, ми втрачаємо надію на зміну ситуації із зміною поколінь.
3. Ввести законодавчі вимоги на друк українською не менше 50 %
періодичних видань + податкові пільги для україномовних ЗМІ.
4. В книгодруці - адміністративні вимоги щодо друку українською,
наприклад, не меньше 50 відсотків книг + податкові пільги для друку
україномовних творів.
5. Пильно контролювати та оперативно карати за використання російської
чиновниками. Український чиновник в робочий час має користуватись
виключно українською. Інакше йому слід шукати собі іншу роботу.
6. Регулярно на державному, обласному та районному рівні мають
проводиться фестивалі митців та колективів в різних жанрах, від етно
до року. 5-10 переможчів яких отримують грошові призи та гранти від
держави протягом, наприклад, двох років.
7. В образотворчому мистецтві - аналогічно.
8. В письменництві - аналогічно.
9. Виділяти державну підтримку широкому спектру етнофестивалів. Не
підходить фестиваль за рівнем або спрямованістю - позбавляти
фінансування.
10. Встановити нульове оподаткування та надавати нефінансову
держпідтримку розвитку народних ремесел.
І це лише основні напрямки того як слід "творити українську культуру". Бо діючи (чи точніше сказати не діючи?) лише природним чином ми ризикуємо програти.
Перший от ми з вами співгромадяни, особисто ймовірно не знайомі, але цілком ймовріно ходимо одними й тими ж вулицями, читаємо один і той же сайт, ну парадигму можна продовжувати, ви розумієте. Ви, я так розумію, є прибічником інтегрального націоналізму, я людина лівих поглядів, мені імпонує СРСР, я вважаю його своєю Батьківщиною, але шанобливо ставлюся до сучасної України як державу і пов'язую своє і майбутнє дітей з нею. Років 50 тому ми певне були б по різні боки
фронту...
А як нам жити тепер: в ненависті один до одного, таврувати одне одного на форумах - відсилати до Росії чи Штатів чи будувати сильну і могутню Україну тут і зараз, не переймаючись тим, хто з нас яких героїв шанує. От скажіть щиро, можливо зараз без насильства і примусу, без численних жертв побудувати державу на засадах інтегрального націоналізму?
Другий Помиляєтесь. Я прихильник поміркованого націоналізму. Ви також, нехай і лівий, але людина не радикальних поглядів. Ви спілкуєтесь українською, поважаєте Україну та українську культуру, з повагою ставитесь до опонента та поважаєте його погляди. В нас з вами є проблеми в спілкуванні? Ні. Думаю, ми з вами і 50 років тому порозумілись би.
Люди подібні нам зможуть нормально жити в одній державі? Так. То в чому проблема?
Перший- націоналізм в сучасній Україні має подвійну негативну конотацію, і її переламати є дуже складно. Як відомо, комуністи постаралися, щоб навіть мала дитина прокидалася в жасі від "фашиствуючих націоналістів"; по-друге, первісний український націоналізм сам в собі не був аж такою сонячною ідеогологією. Тож, я гадаю, що для нормального патріотизму, який ви вочевидь маєте на думці, варто вимислити новий термін
Другий Мені здається, ... автор помилився у своєму щирому прагненні добра українцям, співставивши для порівняння взаємовиключні поняття інтегрального націоналізму і світогляду ненасильства Махатми Ганді, одягнувши їх на українство, причому вимагаючи одинакового підходу в будь-який його "вік".
Махатма Ганді - Великий Дух. І справи його великі. Проте, різні часи і різні обставини. І, часами, несила було терпіти, коли розпинали народ... Але й українці на Майдані могли діяти без насилля... Не забуваймо... Дякую авторові, бо підняв СПРАВЖНЮ тему
Перший Стаття не про історію, а про сьогодення. У Польщі давно ведеться дискусія чи варто було піднімати Варшавське повстання чи краще було зберегти життя декільком тисячам не найгірших людей. Це серйозна і довга дискусія.
У нас такої розмови не відбулося і ніхто про це говорити не збирається. Якесь неофіційне табу.
А варто. Бо українці чимало воювали і воювали у безвихідних становищах. Ставити питання про доцільність смерті чомусь у нас не прийнято. Якщо вмер за Україну значить туди і дорога. Я поважаю усіх наших героїв, і за те щоб перепоховати Бандеру в Україні і нарешті демонтувати Леніних й інших комуністичних окупантів.
Але в тих хто умер за Україну могли би бути діти і внуки, які б зараз цілком можливо знімали фільми, робили проривні відкриття і замість комсюків керували країною. Хіба не варто про це замислитися?
До того ж політична боротьба, про яку згадано у статті вимагає не меншої мужності ніж збройна, а то і більшої, але живих людей залишається більше. Свідомо йти проти режиму, не погоджуватися на компроміси із совістю, постійно вимагати свого попри репресії і переслідування це не "знімати штани і ставати раком". І І досвід чехів показує, що отримана таким чином перемога програмує увесь подальший шлях розвитку країни.
Останнім часом намітилася тенденція до поширення саме інтегрального націоналізму. Хоча його носії цього часто і не усвідомлюють. І замість того щоб творити культуру, яка в один прекрасний момент зробить усі пам'ятники комрежиму комічними і не потрібними, активна молодь живе в стані обложеної фортеці.
