Понад Россю: як сьогодні виглядають місця з «Кайдашевої сім'ї» (ФОТО)

Автор "Подорожі в пошуках України" та The Ukraine, книжок, які почалися у нас на ТЕКСТах старовинним (для нинішніх реалій) методом sms-репортажу, ніяк не заспокоїться. Усе йому мало. Нині він пройшов пішки понад тридцять кілометрів місцями бойової слави родини Кайдашів із повісті Нечуя-Левицького.

Полями швендяв: Артем Чапай

Поворот з корсунського шляху на ті самі Семигори

Вирішив сходити нарешті у відомі з дитинства краї, описані в повісті, з якою українці себе часто ідентифікують. Тим більше, там такі описи: і село в яру, і ліс, і гори, й Рось!

Насамперед, виявилось, що місцеві кажуть "Семигори" - з наголосом на "и", а не на третій склад, як я думав з дитинства. А правильно, учить нас професор Пономарів, — так, як кажуть місцеві мешканці.

По-друге, село з "Кайдашевої сім'ї" називається Семигори не просто так. Краєвиди від самого Богуслава й аж до Семигір, куди я йшов пішки, на світанку нагадували передгір'я Карпат. Тільки ліси листяні.

Та й підйоми тут місцями як у Карпатах. Та що говорити: на напіврозваленій фермі в Тептіївці в загоні — отара овець!

А от погнати воли прямо понад Россю — як це робив Лаврін, їдучи аж під Богуслав на млин — сьогодні не вийде.

Там і пішки не скрізь пройти, бо стежок нема, та й надто круто. Скелі. Адже час від часу на поверхню виходить граніт — і то не тільки над річкою. Десь посеред села можуть лежати вкриті лишайником валуни.

Нинішня дорога йде далеко від Росі, й навіть на ній стоять знаки про підйоми 10%. Я спускаюся з неї в Дешки й тут двічі переходжу Рось: спершу старим автомобільним мостом, а потім в іншому місці назад — підвісним пішохідним.

Хтось у Дешках уже напасає для женихів

Можливо, це і є той "простіший шлях", про який пише Нечуй-Левицький, бо більше мостів не буде аж до Черкащини.

Чудова літня пара сама зупинилася, хоча я просто йшов собі, й підкинула "Жигулями" кілометра два від в'їзду з траси й до свого сусіднього з Семигорами Вільхівця. Висаджуючи мене, жінка жартувала з приводу назви й топографії:

— Ото як пройдете сім гір — так і будуть Семигори.

— Місця у вас тут дуже гарні.

— Гарні. Але вимирають, — сказала жінка. А далі типове: — Старі вмирають, а мольодож зоставатись не хоче. А колись був колгосп-мільйонер.

— Ну, це в радянські часи, — пояснює чоловік, поглядаючи у дзеркало заднього огляду.

— Та мені навіть у Богуславі казали, що півміста їздить на Київ, щоб не працювати в магазинах на мінімалку.

— Так, а друга половина — в Європі.

Вони повезли мене трохи в обхід, щоб я обов'язково подивився на їхню церкву (це село Вільховець). Схоже, люди побожні, як і Кайдаш. Церква справді виявилась гарна.

Очікувано, УПЦ, тобто (МП) — "православна". (Коли потім у Миронівці я натраплю на ПЦУ, то літня парафіянка казатиме: "Це українська церква".)

Між іншим, суржик у цих краях дуже легенький.

Книжка бібліотечна, напис читача створює додатковий шар змістів

На Семигори я зайшов верхами. Село справді розташоване в системі ярів, замість вулиць тут справді "кутки". Спускаючись оцими крутими бічними відгалуженнями яру, місцями опиняєшся ніби в ущелинах.

Далеко не найбільш екстремальний варіант — просто в темних ущелинах з оголеним корінням не мальовничо

Ліс над Семигорами — досі на місці. Аж дивно.

Зараз жовтень, і з дубів рясно обсипаються жолуді, глухо гупаючи об стежку. Жолуді тихо потріскують під ногами.

Дзен.

А в селах вздовж доріг обсипались волоські горіхи, з них уже злізла зелена шкура. Набираєш їх по два, щоб у долонях розтрощити один об інший, і потім жуєш. Вони вже не гіркі, як у дитинстві, коли ми збирали їх нестиглими, й треба було оббирати шкірку. Ні, ці — повністю стиглі й підсохлі.

Для тих, хто любить карти так, як їх люблю я — ось маршрут рядочком значків "фото". Деякі фото відрізняються від тих, що в цьому матеріалі — наприклад, є Богуслав.

Це інтерактив: кожна фотографія показана на карті в тому місці, де її було знято, й на неї можна клікнути, опинившись у точці маршруту (а от червона лінія трохи хибна, згладжена: телефон чомусь постійно губив gps під час запису треку).

Насамкінець уже у Владиславці на мене чекала родзинка цієї прогулянки — насправді я так повільно ходжу країною більше заради таких історій, як нижче, а не просто задля краєвидів:

Давайте сковородувати

У мене є "пострепортерський синдром": я тепер не люблю першим заговорювати з людьми, особливо на задані теми. Зате дуже люблю підслуховувати й вислуховувати.

Про всяк випадок, для пуритан, спершу віршик Мотрі з "Кайдашевої сім'ї". Там і Кайдаш вічно "трясця матері в борщ", і Карпо часом докидає "таке слівце", що батько на нього зі стругом кидається. Нині лексика дещо видозмінилась, але насправді мій оповідач значно лагідніший за персонажів дев'ятнадцятого століття:

Історія про «дутен пуле»

Я зайшов у Владиславці в магазинчик і купив те, що в селах називають піцою: товстий шматок тіста, зверху присипаний сиром і намазаний кетчупом з майонезом.

Під навісом за сусіднім столиком сидів дядько зі світлими очима. Я сів трохи за його спиною. Він спершу мовчав, а тоді обернувся до мене, з пачкою в руці:

— А ти не куриш, да?

— Не курю, але ви куріть, мені не заважає.

Дядько відвернувся, дістав з пачку сигарету. Завмер, а тоді не витримав. Знову розвернувся до мене:

— От дивись, — показує пачку. — Сигарети називаються Pull. А є така історія. То було в 1972 році. Зі мною служив молдаванин, Вася. Ну, з Одеської області, але з-під Молдови.

Дядько починає підкурювати, але завмирає. Знов опускає сигарету. Стає зрозуміло, що він говоритиме довго й нікуди не поспішатиме. У нього хрипкий, дуже прокурений голос.

— І от Вася як получить пісьмо од матері, дак і кладе його собі до серця, в кишеню. Поносить так, а потім у тумбочку. І так каждий раз. Я через півгода не видержав. Кажу, ти що, його через конверт читаєш? А він каже: "Я неграмотний. Ні читати, ні писати не вмію".

Ну але то хуй з ним.

(Дядько знову підносить сигарету до рота, робить довгу паузу, але так і не підкурює. Це нагадує акторську гру в фільмах Джиммі Джармуша чи братів Коенів.)

— Карочє, я йому потім пісьма писав. І мамі, і дівчатам. Вони даже до нього приїжджали. Гарні такі. Ну, він сам був дуже гарний, цей Вася. То я за нього два года писав. Нє, чекай, трохи менше. Мене ж перекидали по всьому Союзу. Так... Ленінград... Бешкент... Я даже рапорт на Нову Землю писав, но потім забрав. Тоді ситуація така була. Ядерні ракети.

Ну але то хуй з ним.

(Дядько робить довгу паузу, черкає сірником і — нареееешті! — підкурює. А то це вже ставало нестерпно. Повільно затягується. Повільно видихає дим).

— А то вже було в Чернігові. До нас перевели полковника, недавно з Монголії. Йдемо ми з Васьою, а назустріч полковник. Я честь оддав, а Вася ні. А тоді така партія була, що нада честь оддавати, даже єфрейтору.

"Солдаты! Ко мне!" — полковник нас поставив і давай на Васю. Ти чого честь не оддаєш, і давай його, і давай. Тоді така партія була.

От полковник його і в мать і в гриву, а Вася стоїть і слухає, слухає, потім отак-о голову на бік наклонив, а тоді рукою до голови і отак-о дуже спокойно каже:

"Дутен пуле".

"Солдат!!!" — той до мене. — "Что он мне сказал?!!"

"Сказал, что Вас понял".

"Ладно, идите. В следующий раз чтобы честь оддавали".

Ми пішли, я йому кажу: "Слухай, Вася, а що ти йому сказав?".

"А то по-нашому значить: іди нахуй".

І дядько сам починає сміятись, але він такий прокурений, що голосно сміятись не може — тому тільки хрипить.

— Дутен пуле. Ну, ти понімаєш. Я йому кажу: "Ооо... То якби полковник знав мову, та ти б не вилізав з гауптвахти.

Дядько знову починає хрипіти:

— Я ото ніколи не забуду, як він отак-о голову набік наклонив, — дядько ще раз показує. — І отак-о рукою: "Дутен пуле".

Дядько ще кілька разів повторює то одну деталь, то іншу. То нахил голови, то помах рукою.

— Отак-о сигарети "Пул". Це шо ж получається, сигарети "Хуй" по-їхньому? Хотя хто його зна, по-якому воно написано.

Він знову хрипить сміхом.

— Ну, ти поняв. "Дутен пуле".

Ми ніжно попрощались, він побажав мені "удачі", в дядька світло-блакитні очі, він усе повторював "Дутен пуле" — а я пішов пішки далі, й аж до Миронівки, згадуючи, хихотів. Не так з історії, як зі способу розказування.

Та й від радості. Ото насправді заради такого варто швендяти країною.

Далі буде.